Творчий клуб ''Марко та Харко''

Микола КАРПЕНКО. Зевсова помста.

Сатира і гумор з 60-х



ЗОЛОТІ ОРЛИ

Всесильний Зевс, хоч був царем богів,
Але тримавсь, як кажуть, берегів
І власний охолоджував порив –
Чого не знав, того не говорив!
Зважаючи на це, він захотів
Зробити ряд серйозних відкриттів
(Якщо конкретно, а не взагалі,–
Знайти, наприклад, справжній центр землі).

В його ж уяві суша немала
На диск звичайний схожою була;
Трималася, як губка, на воді
Ще й мала межі, точні і тверді:
Кавказ на сході – далі не ступи!
На заході – Гераклові стовпи.

Прикликав Зевс до себе двох орлів –
На схід і захід вилетіть звелів:
– Спішіть, сідайте в суші на краю
Й звідтіль команду слухайте мою.
Як тричі свисну – то умовний клич:
Один одному кидайтесь навстріч
З однаковою швидкістю в крилі,
Де стрінетесь – отам і центр землі...

Досяг Кавказу перший із орлів,
Поглянув далі й серцем обімлів:
– Во ім'я Зевса, мудрого отця,
Святій землі не бачу я кінця!..–
А другий теж гукає:– Ти диви –
За Гібралтаром бачу острови!..–
«То як же бути, що його робить:
Сказати правду й Зевса прогнівить?..
Ні, не відкриєм Зевсу таїни!» –
Й над храмом в Дельфах стрілися вони.

Загув Олімп, як вулик в медозбір,
А Зевс почув – то од священних гір
Добрячий камінь раптом одгатив,
Ногою пхнув і в Дельфи покотив.
– Дарую храму справжній Пуп землі!
І піт рясний він витер на чолі.–
А вам, орли, спасибі. Молодці,
Що по прямій з'єднали два кінці
І поділили відстань пополам.
Знак на безсмертя видати орлам:
Подоби їхні в золоті відлить! –
Так цар богів, всесильний Зевс велить...

І довго після золоті орли
Той Пуп землі у храмі стерегли.
Аж поки полководець Філомен –
Остання слава еллінських знамен –
Пограбував у Дельфах пишний храм
І дав нове призначення орлам:
Перетворив безсмертя божий знак
В дзвінкі монети для своїх вояк!

Яка ж мораль?..
Траплялось, що й орли
Добрячі кон'юнктурники були.
Та справедливість звершує своє –
Таким орлам безсмертя не дає.

1966



НА КОЛЕСІ

Таке траплялось тільки в давнину.
...Афіни ждали звістки про війну,
Яку за морем військо їх вело.
Минали дні, а звістки не було.

За тих обставин в день якийсь і рік
З Сіцілії приїхав чоловік,
А що людина був він не стара,
То спершу завітав до голяра.
Там і повідав чутку він сумну:
«Навряд чи греки виграють війну...»

Збагнувши враз таку тривожну вість,
Гукнув голяр: «Хай пробачає гість!» –
Лишив його з намиленим лицем
І до архонтів кинувся бігцем.

А трохи згодом вирував майдан:
– Не віримо! Він бреше! Це обман!..
– А може, ким підісланий сюди,
– Щоб плітки розповсюджувать? Гляди!..
– В нас флот який, а військо – ого-го!..
– На колесо, на колесо його!..

Дарма голяр виправдуватись хтів.
Архонти вмить покликали катів –
І опинивсь на колесі бідак;
Кричав нелюдським голосом – однак
Не співчував розлючений майдан....

Аж тут пробивсь крізь натовп городяп
Гінець од війська верхи на коні.
– Дозвольте слово мовити мені! –
Підніс він руку, ставши на поміст.–
Дістались ми чужих багатих міст,
І добре йшлося в битвах нам.
Рабів
Набрали много. Тільки підоспів
Чужинський флот па поміч тим містам
Тоді, як наш додому вже вертав.
Обтяжені і здобиччю й людьми,
Уперше в битві розгубились ми –
Не встояли. І випало мені
Вам сповістить новини ці сумні.
Підмогу шліть, Афіни, бо біда
Воякам нашим в очі загляда –
Недовго й до ганебного кінця!..

Запала тиша по словах гінця,
І лиш найстарший вимовив архонт:
– Пробач, голяр, ти й справді патріот...

Але гордитись той не мав коли –
Занадто пізно з колеса зняли.

1966



САНДАЛІ ЕМПЕДОКЛА

Добряк Гефест, один з богів міфічних,
Найбільше мав обов'язків побічних:
Він слугував у Зевса при обіді –
Нектар підносив Гері й Артеміді
І всій численній Зевсовій рідні...
Та головне – у кузні при вогні
Кував для батька стріли-блискавиці;
Робив щити, мечі і колісниці,
Якщо боги встрявали у війну;
Для матері ж кімнатку потайну
Він обладнав; а як люб'язний брат –
Виготовляв каблучки для дівчат.

Однак біда вповзла до нього в хату:
Пронюхав Зевс про потайну кімнату
Своєї жінки – і зайшовся криком,
Грозився Гері і Гефеста кликав:
– Тобі я кару ще знайду, небого,
А твого сина – спільника дурного –
З Олімпу скину, де кував він досі...

І впав Гефест на острові Лемносі.
Тоді й помчала у морські простори
Недобра слава про лемноські гори.
Нащо уже розбійники-пірати –
І ті старались острів обминати.

Там, не відоме з моряків нікому,
Щось гуркотіло в череві гірському
І над верхами, грець його бери,
Стовпом вогню злітало догори,
А де у воду лавою упало –
До дна Егейське море закипало!

Наводив жах отой підземний клекіт,
Аж поки роз'яснили мудрі греки,
Що то Гефест у кратерах вулканів
Цехи ковальські зводить у вигнанні
І власноручно за свої гріхи
У кожній кузні продува міхи.

Відразу спала із очей полуда:
«Природно все! Ніякого в тім чуда!
А коли так – до олімпійця-бога
Тепер відкрита кожному дорога:
Стрибай собі у кратер і лети,
Хто хоче божих почестей дійти!»
Та щоб живі до цього позвикали –
Спочатку в кратер мертвих опускали.

Минали дні. Минав за роком рік.
І от знайшовся перший чоловік
В особі Емпедокла-дивака,
Кого зманила подорож така.
Поет, філософ, лікар і політик,
Він пригорнув востаннє власних діток
І кинувся у знамениту Етну,
Щоб славу собі вимолить безсмертну
І вічyе поклоніння од живих...

Пустив Гефест сміливця на поріг,
А після вже ніхто його не бачив.
Лиш при черговім вибуху неначе б
Сандалі Етна викинула згодом
(Така ходила чутка між народом),
І хтось промовив, дивлячись в печалі
На Емпедокла мудрого сандалі:
– Щоб побувать і в меншого владики,
Потрібно, мабуть, зняти черевики,
А вже до Зевса, у місця святі,
То й взагалі незвідані путі!..

1966



ЗЕВСОВА ПОМСТА

1

Хоч Зевс любив погратись в демократа,
А не жалів ні свата, ані брата,
Ні навіть Гери – власної жони,
Й не раз од нього плакали сини.

Він правив деспотично і жорстоко,
І скрізь його самодержавне око
Вбачало підступ, зраду або змову.
Тому й повів сердиту він розмову
Із Аполлоном, щоб зігнати зло:

– Усе на лірі бринькаєш, вайло?
Ану до батька, ледарю, ходи,
Відповідай: нащо ти наплодив
Отих співців на голову мою?
Ще й просиш місце кожному в раю
І лист лавровий тратиш на вінок...
На – почитай, порадуйся, синок,
З їх писанини. Блискавка і грім!
І перед Зевсом вже не страшно їм:
Богопротивні проріка ідеї
Якийсь Есхіл в «Закутім Прометеї» –
Титана славить на усі лади,
Мене ж ганьбить – владику із владик!
Його вустами. Лає, скільки може,
І наш Олімп, і слово наше боже!
То що ж у тебе – більма на очах?
Розледачів на батькових харчах –
Все б з музами своїми жирував!
А те, що віру в батька підірвав
Отой мудрець, вам не болить нітрохи:
Там, на Парнасі, скачете, мов блохи,
Та шепчетесь по закутках в дворі –
Нема порядку на святій горі!
А коли так, мій сонцеликий Фебе,
То я вже сам подумаю про себе...

2

А що ж Есхіл, причина гніву бога?..
Він в даль дивився з берега крутого
І хвилям повідав свої жалі...
На обрії ген-ген видніли кораблі,
А там, за обрієм, чужі краї незнані...

Купались чайки в морі-океані,
Й незримий хтось нашіптував:
«Есхіле!
Ти призабув, що чорне – то не біле,
Що двораків у Зевса добрий штат,
А ти не бог і Зевсові не брат.
Змагаться з ним? І думати покинь!»
Пірнало сонце у морську глибінь
Там, де зливавсь із небом виднокіл.

«Ні, не покину!» – випроставсь Есхіл.
Та лиш додому він зібрався йти –
Йому на голий череп з висоти,
Немов на камінь, що лежить край шляху,
Впустив орел здорову черепаху;
І той удар по лисині Есхілу
Смертельним був і звів його в могилу.

Галасувала Зевсова сторожа:
«Настигла вільнодумця кара божа!..»
Насправді ж підла місія орла
Не карою, а помстою була,–
Підступною і хитрою, яку
Придумав Зевс поету-смільчаку.

1966



ДАВНЯ ПРИТЧА

Увесь оцей сюжет, вся баєчка оця –
Не перший варіант прадавнього взірця
І прозою повідана...
А втім,
Я віршами її для вас переповім.
В одвічного питання на межі

Зустрілися достойні три мужі:
Знавець різьбярських справ, кравець і ювелір.
Полишили свій край, свій цех і рідний двір –
У мандри подались за суттю таїни
Й пустельника якось надибали вони.
І в час, як сонця диск пірнав за край землі
Чи новий світлий день підносив на крилі,
Молили господа в чотири голоси:
– О всеблагий аллах, що в небесах єси!
Звідкіль усе живе явилося на світ
Й куди воно зника – подай мерщій одвіт?..
Але мовчав аллах – не гув небесний дзвін,
І непомітно дні пливли без перемін.
Та якось уночі знавець різьбярських справ
Супутників своїх сон мирний вартував.
Обридло одному без діла позіхать.
Стояла ніч ясна – не ніч, а благодать!
І майстер затужив, згадавши про жону.
Взяв дерева шматок, задумався – і ну
Жіночу ніжну стать різьбити при зорі...
Щось місяць чаклував над майстром угорі,
Нашіптували щось і трави, і зірки –
І дівчина-краса з-під вмілої руки
Постала, мов жива, лиш ранок запалав...
На другу ніч кравець їх спокій вартував.
Він дівчину оту, німу деревину,
Мов люблячий юнак, до серденька горнув.
Вбрання їй майстрував – не сором до вінця,–
Бо добрий смак і хист були в того кравця.

А третім заступив на чати ювелір.
Він всю земну красу, усю принадність зір,
І неба кольори, і кольори води
В прикраси перелив...
На шиї в три ряди,
У косах, на руках мінилися вони,
Додавши дівчині і зваби, й таїни.
Бажання покликом у серця глибині
Озвались любощі на золотій струні.
Не витримав святець – звів руки догори: –
О змилуйся, аллах, і чудо сотвори:
Ці очі оживи, і перса, і вуста,
Бо збурює мій дух прекрасна німота.
Вдихни ж ти слова дар у дівчину земну –
Або я і тебе, і небо прокляну!..

І лиш кількох заклять він проказав слова,
Як дівчина умить зробилася жива,
Ще й ніжно мовила мирське його ім'я...
«Вона моя! – він вигукнув.– Моя!»
«Замовч – вона моя! – тут майстер заволав.–
Адже її життю початок я поклав?»
«А я її вдягнув з любовної нудьги
В розкішне це вбрання, у шати дорогі,–
Не відступлюсь і я!» – наполягав кравець.
«Ішачі ви хвости! Ви просто гурт овець! –
Затявся ювелір.– Додав їй блиску я,
І зваби, й таїни – тому вона моя!»

А дівчина-краса стояла віддалік,
І зір її палкий серця ще більше пік.
«Моя вона! Моя!» –
в нічну злітало вись.
Чотири пари рук в борні переплелись,
Чотири пари ніг здіймали жовтий пил,
Чотири голоси будили небосхил,
Аж поки з них один отямивсь і прорік:
«Нехай розсудить нас поважний чоловік».

Лиш день минув по тім і тільки ніч спливла –
Дісталися вони найближчого села.
Ідуть па папський двір, до бая-панича,
А той і сам спахнув з любові, як свіча:
«Та це ж моя челядниця, дурні!
Втікачку з дому поверніть мені...»
Суперники – назад! За ними ж день і ніч
Вже п'ятим женихом той плентався панич.

Отак би і дійшло до самого царя,
Бо чарувала всіх та дівчина-зоря,
Й закоханих тяглась ватага їй услід,
Коли б не розповів старезний мудрий дід
Про Дерево судьби у їхньому краю:
«Знайдіть його, біду повідайте свою,
І, може, вам одкриється вона –
Одвічного питання таїна».

Вчинили за порадою ревнивці –
Знайшли те дерево в пустелі при криниці.
«Схиляймо голови, аллахові раби!
А ти верши свій суд, о Дерево судьби:
Кому із нас належить сей вінець?» –
Пустельник вигукнув, закоханий вкінець.

І дерево, враз тріснувши на волос,
Дедалі більше вглиб і вздовж кололось,
А дівчина у ту шпарину – скік! –
І стовбур у собі сховав її навік,
Лиш голос дерева почувся, мов з води:
«Звідкіль що виникло – й повернеться туди».
Й тоді о землю вдарили лоби
Перед верховним Деревом судьби.
«О всеблагий аллах, помилуй і прости,
Що збились, грішні ми, на стежку суєти!..»

...Отак впродовж віків стрічаються мужі
В одвічного питання на межі,
Здається, вже от-от розкриється їм суть,
Найвищу істину додому принесуть,
Та всіх їх переслідує вона –
Любовної тужби солодка таїна,
І коло обертається в спіраль...
Така мораль.
1970–1980



ПРИМІТКА ДО ІСТОРІЇ

Коли хитавсь Наполеонів трон
І грім гармат стояв під Ватерлоо –
Своїм гвардійцям серед бою злого
Гукнув французький генерал Камброн:
«Вмирає гвардія, одначе не здається!»

І досі з уст в уста передається,
Як вищий знак вояцької відваги,
Відточена, мов гостре лезо шпаги,
Та мужня фраза, горда і крилата,
Що серед бою вирвалась в солдата.

Красиво й сильно вигукнув Камброн,
Хоч сам, між іншим, здався у полон!
1966



***

Допоки сміх – не вмре, не згине
Святої правдоньки вогонь!
…Завжди сміялась Україна
В обличчя ворога свого.

І кидала об землю лихом,
І жартувала: «Гріх – у міх!» –
І запорожців дужим сміхом
Лякала недругів своїх.

1967


Создан 18 мая 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником