Творчий клуб ''Марко та Харко''

Василь ДОВЖИК. Іду туди, де беруть мій голос

Інтерв



Василь Довжик – з тих, кого пізнають по голосу, у всякому разі ті, хто проживає хоча б частину кожного свого дня (снідаючи, збираючись на роботу, займаючись побутовими справами) під фоновий звук українського радіо. Хоча є у Василя Михайловича і книжки: драматургія, поезія, дитяча література...

Кор.: То як вас представити? Василь Довжик – це скоріше актор, чи скоріше письменник?

Василь Довжик – це скоріше вахтер. Стою на вахті, завжди готовий працювати там, де буду потрібен. (Сміється)
Ми ж іще памятаємо відому фразу Шекспіра: “Весь світ – театр, а ми – його актори”. От і доводиться грати розписані за сценарієм ролі. Мені колись випало стати членом Спілки письменників України, тоді видавалися мої книжки, справно платилися гонорари і я міг собі дозволити таку розкіш як не ходити на роботу. Це називається бути професійним письменником – коли професія письменника тебе годує. Але з часом усе змінюється, а з цим усім змінюється і людина. Уявіть собі танцюриста, який, крутячись, проходить через всю сцену і не впаде. Без навичок такого не зробиш. Ця людина пристосувалася до певних умов, натренувала свій вестибулярний апарат. Ми звикли тримати рівновагу у поїзді метро чи на ескалаторі, а якщо воно швидко зупиниться, людина падає, бо зненацька змінилися умови – наш вестибулярний апарат обдурено, він був налаштований на інші параметри... Так само й ідеологія. Налаштував чоловік свою свідомість на необхідність перемоги комунізму і – вперед! А тут умови змінилися...

Кор.: Виявляється, нам в собі періодично щось треба змінювати?

Людина міняється так чи інакше. Звісно, буває, що тебе за переміну поглядів не те що лають, але починають зневажати. В першу чергу ті, хто раніше встиг перебудуватися, пересісти на інше крило. Вони ж у першу чергу і будуть тебе шпинять. Це ж тому, що бачать у тобі себе, але якогось неповороткого. Хоча бувають приклади як от Борис Ілліч Олійник: він постановив собі, що він тільки отакий і не буде мінятися. Але його теж міняє життя, тому що як би ти не впирався, як би ти не тримався своїх поглядів, а є тільки певні базові речі, які залишаються незмінними. Я б їх назвав аксіоматичними, бо коли маєш три прості аксіоми ти можеш з них вибудувати цілу евклідову геометрію свого життя.

Кор.: Що ж на Вашу думку варто відносити до аксіом?

Незмінними завжди будуть поняття “мама”, “тато”, “діти”, “любов”, “життя”, “смерть”. А якщо візьмемо поняття “земля”, “країна” – тут уже починаються складнощі: скажімо, жив ти в якійсь країні і був завжди “за”, а помінялися в цій країні чи на цій землі обставини – і ти вже “проти”. Тому повторюю: “мама”, “тато”, “діти”... Це те, що можна відтворити у мистецтві, у пісні, у книзі, те що може збудити якісь глибинні порухи душі.

Кор.: Виходить, що поєднання цих базових понять та умов, що виникають незалежно від нашого бажання, безпосередньо впливає на нашу долю і, навіть, формує наш внутрішній світ?

До цього й веду. Так сталося і зі мною. Я поступав у театральний інститут тому, що думка у мене була не тільки про себе, а ще й про батька й матір. Зараз це смішно, але я обрав вищу освіту тільки тому, що тоді закінчити ВУЗ вважалося престижним. Щоб бути нормальною, поважаною людиною в тому суспільстві, людина мала бути з дипломом. І я обирав свій ВУЗ за принципом де і скільки треба вчитися, щоб не дуже довго: у консерваторії потрібно було вчитися сім років, щоб потім “все життя сидіти в ямі” – мається на увазі яма оркестрова; у медичному – шість років та ще додатково – інтернатура, тому, щоб не здирати з батька останню шкуру обрав я для себе київський Інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого, де навчатися треба було тільки чотири роки. “Оце, - подумалось тоді, - моїй сімї підходить”.
Там причастився я до давньогрецької та латинської літератури. Познайомився з творами Есхіла, Софокла, Еврипіда, великого комедіографа Аристофана. До речі його твір “Лісістрата” є чудовим прикладом політики, яку ми зараз називаємо гендерною. Памятаєте: там жінки не давали чоловікам кохатися, щоб примусити їх припинити війну.

Кор.: Хоча сюжет розписаний чоловіком. Мабуть тому, що митці більш чутливі до чужих проблем, до проблем окремої маленької людини, яка завжди вважається слабкою чи принаймні не впливовою?

До речі, класична література тому й класична, що вона вперше помітила маленьку людину з її почуттями, проблемами, стражданнями... Зацікавилась її долею. Про Шевченка ми тільки й говоримо, що пророк, що великий. А чому? Може тому, що Шевченко у своїй “Катерині” найкраще відобразив долю української жінки, розчавлену між шестернями великої Росії і меншовартісної України.
В житті є глобальні інтереси, а є маленька людина. Я – на стороні маленької людини. І якщо я відчуваю довкола оці маленькі “я”, то не без допомоги класичної літератури.
Для мене класика – це помічена людська душа. А ту душу ні в яку класифікацію не увібгаєш. Хай хоч чотири типи характеру виділяють, хоч двадцять чотири. Всі люди різні.

Кор.: Але ж кожен з нас сам по собі теж маленька людина?

Поки не потрапляє у зграю. А вже там, як вийде.
Проблему маленького “я” добре виражено у книзі Еріха Фромма “Втеча від свободи”. Маленьке “я” боїться бути саме. Воно постійно боїться каменя з неба, тонкого шару повітря, за яким нависає неосяжний і незвіданий космос, тому врешті-решт обовязково потрапляє в зграю. Біжить, скажімо, таке “я” вулицею, саме у собі дуже не впевнене і раптом бачить чергу. Стане маленьке “я” у ту чергу і одразу відчує себе на своєму місці, вже нікому збоку не дасть і всунутись. Якщо взяти театр – це теж маленька зграя. Людина ж більше часу проводить на роботі, Десь треба підлизатися до вожака, десь когось гуртом розірвати (сміється).
У мене теж постійний вибір – чи хвалити начальство, чи говорити й робити те, що я вважаю за потрібне. От ти видав книжку, тебе ще ніхто не знає, а я тебе й запросив, щоб ти відчув, що і ти письменник, що ти такий самий чоловік, як і я. Цього мене свого часу навчив Григір Тютюнник.

Кор.: Мабуть, так і потрібно жити? Якщо майстер не підготує учнів, якщо старше досвідчене покоління вчасно не передаватиме молодшому свої навички, мистецька школа помре.

Звісно, що так. Але ж і вік не завжди означає якість. Американці, кажуть, вирахували, що найкращі пєси світу переважно були написані авторами у віці від 34-х до 46-ти років. Хай це не залізне правило, але молодого, талановитого й заповзятливого треба завжди підтримувати.

Кор.: Щоб людина приєдналася до зграї письменників...

Зграя є завжди і всюди. І всюди є вожак. Питання як ти поводишся у тій зграї. Та сама помаранчева революція: зявився вожак, масовка починає гуртуватися навколо нього, а там і розподіляти ролі. Тепер як і в попередні цікаві моменти історії багато почувають себе ображеними: мовляв, допомагали президентові, а нам з того нічого, ще й давлять. Та ж треба дивитися тверезо – ти хотів допомогти Ющенку? – ти йому й допоміг. А хочеш дбати про себе, то вже подбай. Беріть приклад з Путіна. Є учасники другої світової війни, є учасники війни в Афганістані, то тут же не йде мова, про реальну допомогу людям - щоб скажімо, ліками забезпечити - а “давайте я забезпечу вам свято”. Йому треба, щоб Україна не проскочила без нього в Європу, він і влаштовує нам свята колишньої держави – подивіться українці, який я до вас уважний. Дбає чоловік про себе.
Тому треба розуміти - як обираєш, президента, то не для того, щоб він вирішував твої питання, а щоб не заважав тобі самому їх вирішувати. Тоді не буде в тебе і післяреволюційного похмільного синдрому. Як ставимо людину керувати державою – то це так як з банкою огірків у погребі – щоб не застоявся, не скис і не згнив, треба вчасно добути на світло, спожити і готувати нову банку. Тільки ж, щоб усім було смачно, дайте чоловіку побути на посаді та зробити щось корисне – і поважайте його як самого себе. Це коли вже там по ходу щось не так робить, то ми знайдемо спосіб йому про це сказати. Звісно, за умов елементарної демократії.

Кор.: Схоже, що ви не прихильник революцій?

Я особисто з повагою ставлюся до влади. Вона – як танк, хто туди всередину потрапив бачить тільки те, що в щілину або через приціл видно. Не зручно й ніколи там роздивлятись і це треба розуміти. Бачиш, що їде – не кидайся ти під гусениці. Відійди собі спокійно, а хочеш, то й вистрибни ззаду на броню і їдь вже разом з ним, грійся на старому радіаторі. А може, як пощастить, і всередину потрапиш.
Основа такого підходу саме у давньогрецькій та давньоримській літературі й закладена.

Кор.: Справді, так жити спокійніше. Схоже, що Ви і танки сприймаєте, тільки як транспортний засіб, хіба що менш комфортний за звичайний автомобіль?

Я взагалі переконаний антимілітарист. Дуже вже допекла мені військова служба.
1962 року я закінчив педучилище. Перед вступом до інституту рік пропрацював у школі. Але в інституті військової кафедри не було і статус студента від армії не врятував. Відчував себе дуже ображеним: одні можуть вчитися, а я хіба гірший? З мого курсу до війська забрали тільки мене. Три роки прослужив звязківцем в окремому гвардійському батальйоні – такі створювалися для обслуговування штабу дивізії. Звуки азбуки морзе досі ночами сняться – як пісенька звучить; кожну літеру памятаю. Всі вірші, які тоді написав, були тільки антимілітарні, тому друкувати їх, зрозуміло, не міг. Багато думав про те, що як же воно було Тарасові Шевченку, коли його заслали до війська. Це ж і я отак... Тоді й народилися рядки:
Тарасе-діду! Ви нам – пара?!
На світі стілько тих чудес!
Служить – колись була покара –
Тепер – велика честь!
До речі, коли потрапив в армію, якраз міняли Хрущова, і у кого були свої радіоприймачі – всі позабирали. Щоб ми не слухали “Голос Америки”. Ну, а день 26 жовтня, коли мене звідти “випустили на волю” досі святкую як мій особистий День армії.

Кор.: То Ви вже тоді були і актором і письменником?

Коли отримав диплом і прочитав у ньому, що я артист театру і кіно, я повірив, що я актор. Коли почав видавати книжки, повірив, що я письменник, а потім знову помінялися обставини. Коли в процесі розпаду великої країни пропали гроші – пригадалися твори Гоголя. Коли чорт дає чоловікові гроші, а той на ранок тверезими очима дивиться і бачить, що то не гроші а саме черепя. І чого, думаю, я за тими грошима ганявся?
Я взагалі з тих, що ото сидить і думає. Про нього думають, що воно ліниве, а воно ж думає! Філософ!
Тому для гвинтика у машині я й не підхожу. Зате дехто, може, й не тільки як гвинтик, а й на маховика потягне, чи пригріється десь біля вихлопної труби. Кожному своє.
Отже: життя... смерть...

Кор.: Коли ж Ви остаточно “осіли” на радіо?

У 1993 році. Вийшов на радіо, бо тоді полетіли гроші. Червінці (десятирублівки з портретом Леніна) у мене були, але реалізувати я їх не міг, бо перед тим ввели фокінки (на чолі уряду у 1991-1992 роках був Вітольд Фокін) відрізні купони, без яких товар у магазинах не продавався. Друзі сказали: виходь на роботу, бо ти здохнеш з голоду. Одним словом: сідай на танк. От я сів і гріюсь тепер на радіаторі. Але думати про маленьку людину не перестаю.
Власне, вважаю, що під час розвалу Радянського Союзу відбулася війна. Адже суть і мета війни – новий поділ, переділ ринків збуту. У світі ж немає нічого не привласненого, а тут зявляється на політичній карті цілий новий народ і, зрозуміло, на щось претендує. Важко сказати, щоб та війна була зовсім безкровною, а тепер ми й досі знаходимося в повоєнному періоді. Як бачимо, досі не встановлено чіткі правила гри на тому ж книжковому та інформаційному ринках. У держави ще не дійшли руки.

Кор.: Мабуть не всі, хто прагнув перемін, добре усвідомлювали собі наслідки?..

Так. Ми ж говорили, що держава це танк, де через приціл не все й роздивишся, а багато хто думав, що своя українська держава це крейсер, а то й авіаносець з літаками – щоб легко було літати в Америку.

Кор.: Справжня „українська мрія”!

Природу таких мрій влучно визначив іспанський філософ Ортега-і-Гассет у книзі “Бунт мас”. Людям подобається те, що можна зустріти при королівському дворі. Зявився у короля красивий туалет – і нам такий треба. Що пє король, те і ми хочемо пити. Буде Ющенко слухати “Ґринджоли” і люди будуть їх слухати. Буде слухати симфонії – усі будуть слухати симфонії. Між іншим, імовірно, що сам Ющенко обиратиме те, що обирає англійська королева.

Кор.: Можна тільки пошкодувати, що читач не почує веселу інтонацію нашого інтерню. Хочеться запитати, чи буває розважливий філософ за натурою Василь Довжик хоч коли-небудь повністю серйозним зовні?

Буваю. Але я люблю веселий погляд на життя і тому не дуже сприймаю ренесанс. Майстри ренесансу узяли від давніх греків тільки героїку, а у них не останнє місце займала й комедія. Воно ж так у житті, що спереду - герой, а обернеться і видно подряпану спину. Вже й смішно стає. У кожної людини є дві сторони і два погляди на життя – обличчя і спина, або нижче (сміється). Знову ж таки, яка сторона коли проявляється, залежить від умов. Тому мені ближче барокко. Там окрім героїки є ще шукання Бога, таке собі бажання піднятися вгору у сяйві веселки і подивитися згори, з космосу, на землю – як же ми звідти виглядаємо? – як постійне прагнення бачити себе збоку.

Кор.: Зараз ви ведете кілька радіопередач на першому каналі Українського радіо. То де саме і в який час можна почути ваш голос?

Раніше я вів передачу “Веселий всесвіт”, але його у мене забрали. Зараз веду “Сторінки української класики”, слухайте в неділю о 20.30; ще десятихвилинні “Літературні читання” 1-ша і 3-тя пятниця так само о 20.30. А ще йду туди, де беруть мій голос. Беру участь в передачах “Від суботи до суботи”, “А ми до вас в ранковий час”, іноді запрошують у передачу “Веселий всесвіт”, але тільки на свята.

Кор.: Яка найулюбленіша з ваших книг?

Тринадцята. Коли була виставка моїх книг до 50-річчя я тринадцятою про порядку виставив ощадну книжку, на якій згоріли мої гроші. Всім дуже сподобалось.
А взагалі, я більше філософ. Володію і ремеслом поезії і трохи ремеслом прози. Робив переклади для театру. Разом з Володимиром Зубицьким зробили лібрето (пєса для опери) “Чумацький шлях”, “До третих Пєтухов” (по Шукшину)... А ще робили за Чеховим “Палата №6”. Мене за неї у партком тягали, бо це якраз було в рік 60-річчя СРСР. “То по твоєму наша держава – це дурдом?!” А я кажу: “ Це не я написав. Це – Чехов”. Сказали: “Забери у Зубицького лібрето”. Я пішов до нього і сказав, щоб він віддав мені один екземпляр. Перепитали: “Забрав?”. Відповідаю: “Забрав...” А про себе: “...один екземпляр”. Тільки все одно не поставили. З композитором Віктором Степурком створили “Музичну крамничку”. Ставила режисер Олена Маєва. А років два тому опера „Естер” Олени Лис “на украинское либретто Василя Довжика” отримала диплом на третьому міжнародному конкурсі у Петербурзі.

Кор.: І все-таки, на завершення розмови, які зі своїх книжок хотілося б згадати?

1975 року у “Веселці” вийшла моя перша книжечка акровіршів “Хто ключик знає, той відгадає”. А ключик схований у перших літерах кожного вірша.
З прози була книга “Таємниця голубої бухти”. Це оповідання створене на основі реальних подій. Якось у потязі одна жінка розповідала, як була телефоністкою під Сталінградом і за підказками пораненого сержанта - бо вся інша обслуга загинула - зуміла збити з зенітної гармати німецький літак. То потім якось друзі відпочивали у Геленджику і після того розповідали, що там ця книжка продавалася як бестселер про Геленджик. Виявляється у місті насправді є бухти “Рожева” і “Голуба”. А я ж не люблю привязуватися до місця – писав про таку собі абстрактну бухту, про абстрактне море...
Люблю книжку “Їжачок і квітка”. Там цілий фантастичний світ створений на одній галявині, де живуть між собою рослини і звірята. Там лікар-кріт квіткою лікує маленьке їжаченятко. З приємністю згадую свою книгу повістей-казок „Уперта хата” (літературна премія ім.Лесі Українки", 1999р.), а також роман „Перерваний урок”, який від скромності назвав недописаною повістю. Жінки, читаючи цю книжку, чогось плачуть.
А в майбутньому мрію про нову дитячу книжку. Уявіть собі, що у школі трамвайної справи старий трамвай повчає маленького трамвайчика: “Ти собі їдь і не хвилюйся, пасажири самі знають, де стоять”.


Мені не жаль нещасних журавлів
Що дикі в сурми дмуть журливі
Як люди їх (за грип!) не вбють
то з мандрів по Землі
Повернуться в край гнізд,
закохані й щасливі.

Мені не жаль
що до чужих країв
Краяни рвуться в пошуках якоїсь долі.
Згадайте як з полів
в забитому селі
Тікали ми до міст
з мозолів та неволі.

Мені не жаль померлих в чужині,
Що їхали туди на все готові
Ось тільки жаль покинутих мені
Дідів і хат самотніх без любові.

Зжалів я у колишньому селі
Як білий погрібник – при нім криниця
І дід в машині, що вродивсь на цій землі
З криниці не схотів напиться.

Я сам – за нього – до його води
Приник, хоч кропивою обжалився
Й жахнувсь: сусідську
два чорнóклени під дих
Здушили хату, підняли і...
крóнами сплелися.

Була тут школа – ліс поріс!
Ходила коляда й святе причастя.
Якби ж зорали, то не жаль би й сліз
І місця, де на двох
стояло щастя.

Шукає риба там, де глибш стократ.
Людина – там де краще –
мариться їй краще! –
Напризволяще кину й золото Карпат
де навіть грак за мною не закряче.

У дикій зграї і в чужій орді
По-вовчи вию я, пасомий дрижаками
Але на волі здохну, коли дів і вдів
Я не здобрів у бійці з хижаками.

Рабом їм слугуватиму – навіщо міць,
Коли орлом нема за віщо битись?!
Бо ми шукаєм тільки міст і місць,
Де вільно нам любити і любитись.



Обновлен 25 окт 2012. Создан 18 янв 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником