Творчий клуб ''Марко та Харко''

Артур ШНІЦЛЕР. Я (новелка)

З книги: Артур Шніцлер "Гра на світанку". Переклад Івана Мегели



До цього дня він був цілком нормальною людиною. Він вставав о сьомій годині, намагався робити це безшумно, щоб не турбувати свою дружину, яка полюбляла довше поспати, випив чашку кави, поцілував восьмирічного синочка, який мусив іти до школи, в чоло і зауважив, зітхаючи жартівливо, до шестирічної Марійки: „Так, наступного року й тебе таке чекає”. Поки він ще жартував з діточками, його дружина заходила, зазвичай, до них, і тоді зав’язувалася невимушена розмова, інколи навіть справді приємна й завжди спокійна, тому що вони жили в гарному шлюбі, в якому не було непорозумінь і якогось невдоволення, вони не мали, чим докоряти одне одному. О першій годині він приходив з роботи додому, не раз дуже втомлений, оскільки та робота, яку йому доводилося виконувати, не вважалася за своїм характером ні надто напруженою, ні надто відповідальною, він працював керівником відділу, тобто начальником секції, в універмазі середнього ґатунку по вулиці Вейрінгерштрассе. Пополудні наставав час невибагливого, але смачно приготованого обіду, діти теж сиділи при цьому за столом і були веселі й чемні, хлопчик розповідав про свої шкільні справи, мама – про прогулянку з меншою донечкою перед тим, як їй потрібно було забрати старшенького зі школи, а батько розповідав про всілякі дрібні хвилюючі випадки, що відбувалися в універмазі, про нових співробітників, про партію краму, що надійшла з м.Брно, він згадав про лінощі, що були притаманні його начальнику, адже той з’являвся в магазині лише о дванадцятій годині. Потiм він розповів про якийсь комічний випадок з покупцями, про одного елегантного пана, який бозна-яким чином забрів до універмагу з передмістя, і, який поводився спочатку дещо зверхньо, але згодом заспокоївся, захопившись якоюсь новою моделлю краватки, далі він завів мову про панянку Еллі, в якої з’явився новий черговий кавалер, але це його абсолютно не турбувало, просто вона працювала продавцем у відділі жіночого взуття.
Під вечір він зазвичай лягав ненадовго перепочити, потiм швидко переглядав газети, о пів на третю він вже був знову в магазині. Там назбирувалося чимало роботи, особливо між четвертою і шостою, і тепер він міг цілковито присвятити себе клієнтам. Вдома ж все було звично: то дружина виходила погуляти з дітьми, то до них приходила в гості швагриня або ж її мати, часом він ще заставав її у себе вдома, коли повертався після роботи.
Десь близько восьмої вони сідали вечеряти, ще до цього діток відправляли спати. Кожної другої суботи мiсяця вони вибиралися до театру, брали місця на третьому ярусі, в третьому або четвертому ряду, він віддавав перевагу опереті, але часом вони ходили й на серйозні вистави: класичні або соціальні комедії. Завершували вони такі свої вечори у скромному ресторані. Діти також перебували під надійним наглядом, оскільки для пані Вільгайм, бездітної дружини лікаря, що мешкала на першому поверсі, було справжньою радістю залишатися в їхньому помешканні разом з малюками до тих пір, поки їх батьки не поверталися додому.
І цього вечора теж, у суботу, напередодні Трійці, вони мали йти до театру, після вистави подружжя Губерів пригощало їх у ресторанчику, і пізніше, коли вони вже йшли спати, чоловік був таким ніжним у своєму ставленні до дружини, що Анна було навіть подумала, а чи не переплутав він її з фрау Константин, яка сьогодні виступала в головній ролі, і яка йому так дуже сподобалася.
Недільного ранку вiн, як зазвичай, вийшов трохи прогулятися, поїхав трамваєм до Семерінгу, вибрався на Драймарктштайн, де зустрів одного свого гарного знайомого, зупинився біля нього і погомонів з ним про погоду, потiм спустився вниз до Нойвальеггу. Він перейшов через невеличкий місток, як це робив раніше вже сотні разів, і перед ним відкрився широкий лан, на якому то тут, то там росли крислаті дерева, які він бачив дуже часто, але тут його погляд цілком випадково впав на неотесану дерев’яну дошку, що була прибита до одного з дерев і на те, що стояло на ній: виписане великими чорними літерами, мовби виведене дитячою рукою, це було слово – „парк”. Він не пригадував, щоб колись раніше вже бачив тут цю табличку. Вона впала йому в око, але він одразу ж подумав, що вивіска все-таки повинна була висіти тут завжди, ззовнi вона здавалась потертою. Так, звичайно, це був парк, тут не було жодного сумніву, то був парк Шварценберг, приватна власнiсть князівського роду з Богемії, однак парк вже років з десять вважався відкритим для вільного доступу громадян. Проте на табличці не значилося, що це „парк Шварценберг” або те, що це приватне володіння, а дивовижним чином стояло тільки одне слово – „парк”. Було очевидно, що це парк, в цьому ніхто не міг сумніватися. Вiн нічим особливим не відрізнявся від довкілля, не був обнесений парканом чи відгороджений ще якось, не було жодного входу, парк не охоронявся якимись окремими законами, то був ліс і луг, стежки й лавочки, у всякому випадку, здавалося зайвим виставляти тут табличку, на якій літерами було виведено – „парк”.
Для цього, принаймні, повинна була існувати якась причина, можливо, що й знаходилися такі люди, які не були настільки впевнені, як оце він, що то й справді парк. До речі, гарний парк, чудовий, можливо, знаходилися й такі типи, які могли б подумати, що то справжнісінький рай, якби там не було цієї таблички. Ха-ха, рай. І тоді, цілком можливо, що хтось й став би поводитися в цьому місці відповідним чином – скинув би з себе всю одежину, чим викликав би громадське обурення. Звідки я повинен був знати, пояснив би він у поліції, що це всього лише парк, а не рай. Тоді щось подібне більше не могло повторитися. Це було щонайбільше розсудливо – повісити туди табличку. Він зустрів тут одне подружжя, вже не дуже молоду, огрядну пару й розсміявся так голосно, що ті аж злякалися, вирячившись на нього.
Було ще не так пізно і він присів на лавку. Так, цілком очевидно, що це лавка, хоча на ній нічого й не написано, і ставок по той бік, такий добре знайомий, – або водоймище, або ж маленьке озеро, або ж море, так, все залежало від того, як на нього подивитися, для мух-одноденок це був не ставок, а, може, навіть ціле море. Для таких одноденних мух потрібно було б також повісити табличку – „ставок”. Але ж бо для мух-одноденок це якраз і не був ставок, до того ж, вони не вміють читати. Тільки ж хто знає, міркував він далі, ми ж надзвичайно мало знаємо про мух-одноденок. Ось одна така муха продзижчала бiля нього. Був уже полудень – ця муха жила на світі вже півдня, більше того – п’ятдесят років, якщо порівняти, - бо сьогодні ввечері її вже не буде. Можливо, вона саме відзначала своє п’ятдесятиліття. А інші малі мухи, які дзижчали довкола неї, то були гості, які вітали її. Свято дня народження, на якому він присутній. Йому здалося, що він сидів тут вже дуже довго і тому він глянув на годинник. Просидів він тут всього тільки якихось хвилини зо три, так, це точно був годинник, навіть якщо на його циферблатi й не було вигравірувано, що то годинник. Але ж могло бути й так, що все це йому тільки наснилося. Тоді це не був годинник, тоді б він лежав у ліжку і йому все це снилося, тоді й муха-одноденка теж існувала б тільки уві сні.
Двоє молодих парубків пройшли повз нього. Вони сміялися з нього? З його нісенітних думок? Але ж вони нічого не знали про них. Так цілком очевидно, звичайно, це не було. Адже існують й такі люди, які вміють читати чужі думки. Цілком можливо, що цей юнак в окулярах у роговій оправі, знав абсолютно чітко, що відбувалося в його душі і тому лише посміявся з цієї обставини. Питання полягало тільки в тому, чи були в нього для цього підстави, в того юнака в окулярах з роговою оправою? Тому що зовсім не виключено, що все це насправді був тільки сон, тоді й сміх того іншого теж тільки наснився йому.
З несподіваною рішучістю він сам наступив ногою на іншу ногу і для більшої переконливості вхопив себе за ніс. Цей жест він відчув як щось абсолютно реальне. І він переконував себе, що цей момент доводить те, що він все-таки не спить. Звичайно, такий доказ не є надто переконливий, оскільки, зрештою, йому могло наснитися те, що він сам наступив на себе ногою, як і те, що він схопив себе за носа. Але він вирішив вдовольнитися цього разу подібним жестом.
Він зібрався, щоб піти додому, о першій годині на нього чекав обід. Він почував себе досить розкутим, буквально біг, летів повітрям, і не лише в переносному значенні. Існує завжди така доля секунди, коли людина не торкається землі своїми ступнями.
Він сів у трамвай. Той мчав ще дужче, ніж він мав сили бігти, загадкове явище – ця електрична тяга. Було о пів на другу. Отже, одноденні мухи святкували свій п’ятдесятирічний день народження. Будинки пролітали повз нього. Так, тепер він мусить пересісти. Він був абсолютно впевнений, що повинен зробити тут пересадку. Дивно, як все це можна пам’ятати. А що було б, якби він забув, що мешкає у провулку Андреасгассе? Андреасгассе, чотирнадцять, другий поверх, квартира дванадцять. Справді, скільки всього тримається в одній голові. Він знав також і те, що завтра, о восьмій годині ранку, йому необхідно бути в крамниці. Він уявляв собі, як його очі розглядають краватки, як вони помічають кожну модель. Тут були блакитно-червоні, в смужечку, там у горошинку, ще далі із жовтими відтінками. Він бачив їх усі, а також напис над відділенням, який засвідчував: „Краватки”, хоча всі покупці знали, що то були саме краватки. Тож цілком зрозуміло, чому там, на одному з дерев, висіла табличка: „Парк”. Не всі люди просунулися так далеко в своєму духовному розвитку і мали такий гострий зір як він, щоб знати без будь-яких пояснень, що там – парк, а тут – краватки.
Він стояв біля дверей свого помешкання. Він навіть не помітив того, як вийшов з трамваю, як пройшовся своїм провулком, як зайшов через вхідні двері будинку, як піднявся сходами нагору. Можливо, що він залетів сюди. Сіли за стіл. Цього разу подавали суп, то були тарілки для супу, ложки, виделки, ножі. Він знав назви всіх цих приборів цілком однозначно.
Після обіду йому не спалося. Він лежав на дивані. У вітальні крім нього не було нікого. Він дістав свого записника. Це був точно його записник, а не його гаман для листів і не портсигар для сигарет, і написав на окремому аркушику „комод”, на другому – „шафа”, ще на іншому – „ліжко”, ще на одному – „крісло”. Йому доводилося виводити ці слова по декілька разів. Потім він прикріпив свої аркушики до комоду, до шафи, прошмигнув до спальні, де після обіду ще дрімала його дружина, і пришпилив до ліжка аркушик з написом „ліжко”. Він вислизнув з кімнати перш, ніж вона прокинулася зі свого пообіднього сну. Потім він подався до кав’ярні і проглянув газету, більше того, він тільки намагався це зробити. Все, що було в ній надруковане, те що він бачив перед своїми очима, здавалося йому одночасно якимось заплутаним і заспокійливим. Тут стояли прізвища, означення, які не викликали жодних сумнівів. Але ті справи, до яких були причетні ті прізвища, існували десь далеко. Було якось дивовижно розмірковувати про те, що якесь означення існувало між певним словом, що було надруковане ось тут, наприклад, про театр у Йожефштадті і тим будинком, який стояв десь зовсім в іншому місці, на іншій вулиці. Він читав прізвища виконавців ролей. Наприклад, Дубонер, адвокат – пан Майєр. Цього пана Дубонера, що найбільш дивовижно, взагалі-то й не існувало. Його якимось чином вигадали, але ж отут стояло надруковане літерами його прізвище. Проте пан Майєр, який виконував роль цього Дубонера, існував реально. Могло бути й так, що цього пана Майєра він вже частенько зустрічав десь на вулиці, аж ніяк не підозрюючи, що то був саме пан Майєр. На ньому ж не написано, що це саме він, коли він прогулювався вулицею. І щодня він зустрічав у такий спосіб сотні людей, про яких не мав навіть найменшої гадки, звідки вони йшли, куди вони прямували, як їх звати, могло бути й таке, що хтось із них, заледве зникнувши за рогом, був збитий машиною на смерть. Правда, наступного дня про це б повідомляли в газетах: що пан Мюллер, чи як його там звали, був збитий, але він, пан Губер, не мав би жодної гадки про те, що він бачив цю людину за п’ять хвилин до її смерті. Стався землетрус у Сан-Франциско. Газети також повідомляють про цю подію. Але окрім цього землетрусу, про який писалося в газеті, існувало все-таки щось цілковито інше, реальне. Потім його погляд впав на оголошення і хроніку. Були тут комерційні справи, про які він щось та й чув. Коли він читав те чи інше повідомлення, перед його очима поставала будівля, у якій він знав кожну крамницю або ж здогадувався, що вона там насправді існує. Але інші повідомлення залишалися мертвими. Він не бачив за ними нічого іншого, окрім надрукованих літер.
Він підвів погляд догори. За касою сиділа панянка Магдалена. Так, саме так її звали. Це було дещо незвичне ім’я для касирки з кав’ярні. Він чув тільки це ім’я, оскільки його постійно вигукували офіціанти. Сам він ніколи не звертав на неї жодної уваги. Вона сиділа там, дещо обважніла, вже не дуже молода, постійно зайнята роботою. Вона його чомусь ніколи ані найменшим чином не хвилювала. Тепер же вона несподівано зацікавила його, тому що він випадково поглянув на неї, а вона виявилася якимось чином найближчою до нього. Кав’ярня була майже вщент заповнена відвідувачами, тут було щонайменше шістдесят-вісімдесят, а то, можливо, й сто відвідувачів. Він знав, як звати, принаймні, двох чи трьох із них. Дивовижно, що ця байдужа касирка стала несподівано важливою особою. Просто через те, що він поглянув у її бік. З-поміж інших присутніх він не знав абсолютно нікого, всі вони були мовби якісь тіні. І його дружина теж, як і його діти, усі вони не мали жодного відношення до Магдалени. Питання полягало тепер тільки в тому, з яким написом слід було пришпилити аркушик до Магдалени? Панянка Магдалена? Або сидяча касирка? У всякому разі, було просто неможливо покинути цю кав’ярню перш, ніж якось означити касирку. Заспокійливо діяло усвідомлення того, що там надворі, на табличці, було виведено – „парк”. Вся ця місцевість, якою він пройшов сьогодні, зникла мовби за якоюсь завісою. Вона більше не існувала. Він набрав повітря в груди, коли подумав про дерев’яну табличку з написом „парк”.
Тим часом він допив свою чорну каву, офіціант відніс чашку з блюдцем і склянку з водою, тепер перед ним лежала гола мармурова плита столу. Він дістав мимохідь свій олівець і вивів великими літерами на плиті: „стіл”. І це також принесло йому певне полегшення. Але скільки всього ще необхідно було проробити?
Коли він прийшов додому, всі аркушики з написами, які він попришпилював до різних предметів, невідомо куди пощезали. Його дружина запитала в нього, що це, власне, прийшло йому таке в голову. Він відчував, що поки що не сміє їй відкрити свою таємницю, і тому відповів, що то був просто жарт. Як би там не було, це все таки був корисний жарт, авжеж? Малюків необхідно завчасно привчати до того, щоб вони також знали про всі речі й про людей, які імена ті носять, адже яка жахлива плутанина могла б запанувати в житті, якби ніхто нічогісінько не знав і в нічому не розбирався.
Пополудні до них завітала в гості теща разом із заміжньою шваґровою. Поки вони з Марією (його дружиною) пили каву, він скористався цією нагодою і понаписував на аркушиках – „теща”, „швагрова” та пришпилив ці свої аркушики до їхніх плащів. Вони цього не помiтили, коли вже виходили від них додому.
Наступного ранку він попришпилював до одягу сина й дочки, до того, як малюки підуть до школи, аркушики з відповідними написами.
У магазині він повідомив шефа про свій прихід і виклав йому свою пропозицію: слід було б всюди порозвішувати аркушики з відповідними написами, зокрема, й на краватках, необхідно означити навіть їх кольори. Сірі краватки, червоні, адже існують серед покупців і дальтоніки. Він наполягав ще й на тому, щоб окремі продавщиці також отримали своє означення.
Коли він повернувся додому, був дуже обурений тим, що й цього разу аркушики знову кудись щезли. Діти прийшли зі школи і він заспокоївся, оскільки побачив, що його аркушики з написами ніхто з малюків не познімав.
Тим часом дружина розповіла лікареві про все те, що відбувається в їхньому домі. Коли той прибув до них, хворий сам вийшов йому назустріч з аркушиком паперу на грудях, на якому великими літерами було виведено: „Я”.



Создан 14 янв 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником