Творчий клуб ''Марко та Харко''

Поет Микола КАРПЕНКО

Лірика та переклади Миколи Карпенка (1925-2007) з різних видань



 


 МОЛИТВА

Молитвою до імені твого
я новий рік смиренно починаю:
молюся тобі, каюсь – і не знаю –
чого прохаю, каюся чого?
А каюся, бо не знайшлося сил
любов’ю на любов не відповісти:
бентежним словом і вогнем пречистим
для нас обох зайнявся небосхил!
Ми не зреклись купальських тих вогнів,
не втямили, що в кожнім нашім слові –
напій чаклунський юної любові
взаємним почуттям запломенів.
Ми опинились у кільці вогню,
він торжествує, взявши нас в облогу!..
А, може, так було угодно Богу, –
щоб ми в оцю попали западню?
Щоб хвилювались і шукали ми
дороги крізь жадане і палюче:
десь там, десь тут є вихід неминуче
до світу, що заселений людьми!..
Зовіть їх – і почують вас, либонь,
і порятують, і на суд покличуть,
і, може, засміються вам в обличчя:
мовляв, а де ви бачите вогонь?!
Не забувайте гріх свій повсякчас:
всі ваші почуття він переважить!..
...І тільки люди, що любили нас,
помоляться й –
“Прости їм, Боже!” –
скажуть...



ОБРУЧКА
(Спогад з п’ятдесят третього...)
Ліні

Нам одспівали юні солов’ї,
минула молодість, як все на світі...
Обручкою кохання не зігріті,
цілую руки стомлені твої.
Які ж бо ми були ошукано-дурні –
дивуюся ученості невченій! –
обручки не знайшлось
в старому Бурштині,
щоб міг її надіть на палець нареченій.
Годилося б зарадити біді, -
та це нас, власне, і не хвилювало:
народний звичай, мудрі, ми тоді
міщанством безідейним називали.
І набирало іншого звучання
усе, переоцінене суціль:
це ж, бачте, щось од тих старих весіль,
а, може, й од церковного вінчання?!
“Зречімось назавжди дідівських тих забав!..”
Затурканий в ученості невченій,
отак обручки я коханню й не придбав
і не надів на палець нареченій...
Тепер шкодую, хоч спливли літа,
і зимня наближається година...
...У доньки на руці – обручка золота,
така ж обручка – і в мойого сина.



НА ТИХ СТЕЖКАХ,
ЩО ПАМ’ЯТАЮТЬ НАС

На ті стежки, що пам’ятають нас,
за тиждень-два впаде зима-завійка.
І постатей там заблукає двійко –
на тих стежках, що пам’ятають нас.
На тих стежках, що пам’ятають нас,
їх два сліди минуле поєднає –
і сповідь, як зітхання, пролунає
на тих стежках, що пам’ятають нас.
На тих стежках, що пам’ятають нас,
вони пізнають муку найсолодшу, –
та знову й знову йтимуть, як на прощу,
на ті стежки, що пам’ятають нас.
Бо на стежках, що пам’ятають нас, –
вогонь любові і печаль покути,
і невідступне “бути чи не бути” –
на тих стежках, що пам’ятають нас.
Оті стежки, що пам’ятають нас,
за ними пильнуватимуть недремно –
вони ж колись молитимуться ревно
отим стежкам, що пам’ятають нас.
На ті стежки, що пам’ятають нас,
мене моє покликало кохання –
і я іду з довір’ям, без вагання,
на ті стежки, що пам’ятають нас.
На ті стежки, що пам’ятають нас,
за тиждень-два впаде зима-завійка!
Я жду тебе – хай знов нас буде двійко
на тих стежках, що пам’ятають нас...

 

*     *     *

Соло шепоту нічного

                      нетолочених отав…

Не сказав тобі нічого

                      і нічого не спитав…

Серце ж рвалося до тебе,

                      в світ просилися слова…

І зітхали зорі в небі

                      й нетолочена трава,

нетолочена отава,

                      де в задумі тихий став,

де в нічнім свічаді ставу

                      місяць-човник трепетав…

1990

 

 

*     *     *

За Лаврою займається світанок.

Викочується сонце з-за Дніпра…

І, заткана подекуди туманом,

проснулась Володимирська гора.

А де ж та ніч?

                 Вона спливла в розмові:

на двох світів ледь видимій межі

перемовлялись душі не чужі, –

мов квітку-чар відшукували в слові.

Для них цвіли ще відблиски вогнів –

багать купальських з радісної ночі, –

і в темряві не помилялись очі,

і голос рук так солодко бринів.

І лагідною  музикою  хвилі

текли-переливались їх тіла:

він все віддав,

                     вона все віддала

тій дивній грі, –

                        тій потаємній силі.

 

Стомились поцілунків солов’ї,

вуст пелюстки одну творили квітку…

І тепла ніч,

                 як це буває влітку,

їм дарувала марення свої.

А щоб ту ніч довіку не забути –

на двох світів

                      ледь видимій межі

переливались душі не чужі

одна в одну,

                   як хвилечки  Славути.

Благословляла, заткана туманом,

їх мову Володимирська гора…

Викочується сонце з-за Дніпра.

За Лаврою займається світанок.

1993

 

 

…І ПОЦІЛУНКОМ ДИХАЮТЬ ВУСТА

 

 

Молитва для двох.

         Михайло Шевченко

 

1

Чи світлий день, чи раптом дощ накрапа –

ніщо моїх видінь не прожене:

ось ти в кімнаті тихій, на канапі,

стрічаєш, трохи стомлена, мене.

А я до тебе голову схилю

і поцілую тихо й попрохаю:

не гнівайся, що так тебе люблю,

не гнівайся, що так тебе кохаю!

Я б сам хотів розмову  повести

спокійно, врівноважено…

                                        Одначе

в мені щось просинається юначе

від погляду твого і доброти.

 

А вже як в згадки  мова запливе,

а вже як воскрешаємо минуле, –

моя душа наповнюється гулом,

в ній щось бунтує, тепле і живе!

Оте, від чого іскра проліта,

на відстані тебе й мене вражає, –

і серденько обіймів забажає,

і поцілунком дихають вуста.

Ну, як до них тоді не припадеш,

в своїй душі сумирно склавши крила?..

І що б мені в словах не говорила, –

ти, як і я, цієї миті ждеш!

 

2

Єднає погляд, лагідна рука

і пам’яті затаєна розмова…

Доволі слова, часом і півслова –

і закружляє, втопить нас ріка!

Так повінню милуєшся, покіль

вона дивує –

                   ти ж обачно збоку…

А вхопить, закружляє –

                                  і, нівроку,

як той туман,

                    враз опадає хміль.

Так це ж коли хмільна й страшна вода?!.

А як вона нестримна і жадана?

А як в обіймах – рідна і кохана,

і, ніби повінь, –

                        пристрасть молода?!

…І я до тебе голову хилю,

а я тебе цілую і прохаю:

не гнівайся, що так тебе люблю,

не гнівайся, що так тебе кохаю…

1991

 

 

 

 

*     *     *

…Ішов – і сам себе питав,

мов  лобом бився в стінку:

“Чого ж ти,  друже,

                             смутен став,

згадавши любу жінку?..”

Так – із сльозами пополам –

з журбою я ділився:

“Бо важко залишати храм,

в якому ти молився!..”

2001

 

 

НА ТЛІ ЗЕЛЕНОГО І МОЛОДОГО

/Бавлячи маленьку Юлю…/

…Уже батьками стали твої діти,

зростають і онуки вже твої…

І хоч душа ще здатна шаленіти, –

а тіло вже не слухає її.

Так непомітно і приходить старість –

і зайве хвилюватися дарма,

адже нічого вічного нема:

бере своє зелена буйна парость!

 

Отож сховай сльозу печальну й тиху –

приреченості камінь не проб’єш:

останнім платиш нині за утіху,

останній дар коханню віддаєш…

І все ж з тією вірою у вічне,

що нам її на все життя стає,

беру на руки онуча піврічне –

надію і продовження своє.

Воно іще на ноги не зіпнеться, –

а як бажає встати і піти!

Воно повзе до тебе і сміється,

як повз колись і як сміявся ти…

1992

 

 

 

 

 

 

*     *     *

Все важче й важче нам тепер миритись –

вже котру домовляємось добу!..

Не всенький тиждень сонце мені світить,

бо на любов – гірке твоє табу.

На ласку теж – сувора заборона,

і дні сумні належать не мені, –

і догоря душі осіння крона

в прощальнім листопадовім вогні.

І над світанням кожним нависа

ота гроза, якій і неба мало:

ударило, зім’яло, поламало,

за товщу хмар сховало небеса.

Немов навколо не пора квітнева,

і ми ждемо не літа, а зими;

немов під знаком і Стрільця і Лева

уже з коханням попрощались ми.

І не загоїть згода нашу рану,

святим вогнем не спалахне вона –

лиш нагадає тризну поминальну

за келихом холодного вина…

1993

 

*     *     *

Гроза вляглась: і мир, і тиша –

ніщо душі не обпіка…

Чому ж так сумно без рядка,

чому  так порожньо без вірша?

Чому незатишно стає,

стає тривожно в цьому світі?..

Листком гойдаєшся на вітті –

допоки вітер не зіб’є.

А як зіб’є, куди закине,

зімне, підхопить, понесе?

Куди ж подінеться усе –

оте омріяно-билинне,

що обіцяло стільки втіх,

з усмішки й сліз – п’янкого трунку,

а в незбагненнім поцілунку –

таїло нам солодкий гріх?..

О  ні, я краще розіб’ю

німої тиші чару повну –

хоч, може, в тугу невимовну

закину воленьку свою.

Хоч, може,  біль мене протне,

й сльоза на вугіль перетліє…

Не залишай мене, надіє,

прошу, не залишай мене!

В оцій німотній тишині

приреченим чекати смерку,

в твоїх  очей живе люстерко

дай ще заглянути мені.

Дай в ньому вгледіти зірки,

що лиш закоханому світять!..

Іще моє не всохло віття,

не обламалися гілки.

Не самотою ще на них

листок осінньої печалі, –

ще не на вічному причалі

човни бажань моїх земних.

 

Іще при місяці сія

і поміж хвиль тріпоче біло,

на вітер кинувши вітрило,

жертовна лодія моя!..

1992

 

 

 

 

*     *     *

Проливаються краплі з любові ковша,

дивна легкість вступає до тіла…

На розгорнуті крила упала душа –

в небеса хвилювань полетіла.

Не ридай, не жалій і не клич ти її –

налітавшись, повернеться знову:

обізвались у ній золоті солов’ї –

повели найсолодшу розмову.

Чи то крапля, чи зірка спадає з  ковша –

обпіка, доторкнувшись до тіла?

На притомлених крилах вібрує душа,

що у небо кохання злетіла.


Не ридай, не жалій і не клич ти її –

налітавшись, повернеться знову,

як закінчать свій спів золоті солов’ї,

обірвуть найсолодшу розмову.

Як пригаснуть зірки, що спадають з ковша,

божі іскри любовного трунку…

І замре, і заплаче від щастя душа,

і зіллються вуста в поцілунку.

1991

 

 

 

 

*     *     *

Чи може нам приснитися любов –

щаслива й гарна?..

                Стверджую, що може!

Колись ві сні я отаку знайшов, –

як віщий знак чи повеління боже.

І якщо мову я про це почав –

нехай уже витримує сторінка:

тоді я за коханою скучав –

мені ж приснилась зовсім інша жінка.

Приснилась незнайомка, головне,

і з вигляду не схожа ні на кого –

з чарівністю характеру м’якого

прийшла у сон і звабила мене!

Той сон, той рай міг  дарувать лиш Бог –

я поспішав мерщій у сон пірнути!..

І довго я не міг того забути:

отак розкошували ми удвох!

Все чисто й гарно, трепетно усе,

душа одна дивилась в другу душу…

Ні, промовчу… святого не порушу…

не все відкрию і скажу не все…

Бо вірилось у дійства чарівні:

а що, як. може, незнайомка мила –

була душа, яка мене любила

та тільки не судилася мені?!.

В реальні й  нереальні ті світи

все кликала щоночі, як додому…

А, може, то мені приснилась ти,

перетворившись в жінку незнайому?..

Снувалася між нас розмови нить,

але про що тоді ми говорили –

не пам’ятаю – тільки голос милий

і досі у душі мені бринить…

Я віддававсь уяві, як живій,

щовечора я так спішив заснути,

і втрапить, і той дім не обминути,

де жде вона…

                 Чи ти і голос твій?..


Щоб я в житті найвищу втіху мав,

дні переплутав, дійсні і казкові,

щоб я отак щасливо раював

і так бажав подібної любові!..

Не знаю, хто послав її мені –

ту жінку, як провісництво знаменне,

та звідтіля всі марення мої

і все красиве, що зійшло на мене…

І як я мучивсь, як же я каравсь,

як відійшли і сон, і раювання?!

Було й нема… Лишилось хвилювання

і жаль за тим, що мрія… відбулась!

Великий Боже у ясній безодні, –

до тебе шлю сльозу моїх ридань:

всіх милостей нам не давай сьогодні,

а щось із них і завтра нам подай!

Видіння ж давнє в сонечко сповий,

щоб згадувать…

                     зітхнуть і помолиться…

…Невже ні разу, поки  я живий,

 мені та незнайомка не присниться?

1992

 

 

*     *     *

Отак вони і постають –

слова хвилюючі й щемливі…

Вони, як пташки полохливі,

з криниць кохання воду п’ють.

Їх туга повнить вікова,

їх манить сонячна дорога,

вони шукають ласки в Бога

і щиро вірять у дива!

Ось трапиться предивне щось,

ось звершиться щось небуденне –

намріяне і сокровенне –

оте, що досі не збулось.


І так все буде до ладу,

так все довірливо й красиво:

щасливий він, вона щаслива,

як в давню пору молоду…

Забутися і відійти

від тих думок, що серце крають,

що нас терзаннями карають

і позбавляють доброти?

І позбавляють тих надій,

що нам цвіли у юнім віці?..

Тримається ще лист на гілці,

а цвіт…А цвіт лиш сниться їй.

Іще він сниться, бо цвіло…

Цвіло колись і пломеніло…

Бо листя ще не облетіло –

іще тріпоче, мов крило!.

Зелений  шум…Зелений птах…

Весняна пам’ять в трепетанні…

І, може, радощі останні

і поцілунок на вустах…

Отак вони і постають –

слова хвилюючі й щемливі…

Вони, як пташки полохливі,

з криниць кохання воду п’ють.

І так все знову до ладу:

щасливий він, вона щаслива…

Хоч пізній грім і  пізня злива

у їх осінньому саду…

1992

 

 

*     *     *

Поклич мене, кохана, – я прийду,

ось лиш рядок останній домережу,

ось лиш уяви добудую вежу

і понад нею райдугу зведу…


Легенько доторкнуся до плеча,

аби тебе зненацька не збудити.

Як павутинка бабиного літа, –

твій сон…І полохливий, як свіча!

Опівночі молюся я не раз,

щоб міцно й довго, любо, ти поспала…

З нічних небес зоря чиясь упала,

чиясь зоря у небі зайнялась…

Повірити в повір’я це земне?

Повірити, що то не зорі – душі

всіх предків наших, пращурів минувших?..

Поклич мене, прощу, поклич мене!

Допоки ще не зірка в небесі

моя душа й твоя душа зі мною,

і голос наш відлунює луною…

І ми живі…Та смертні, як усі…

Поклич мене, кохана, я прийду –

ось лиш рядок останній домережу,

ясних надій збудую світлу вежу

і понад нею райдугу зведу!

1992

 

 

 

 

*     *     *

Сам себе радо караю –

манить утіха, як згуба:

на півдорозі до раю

важко спинитися, люба!

Впіймано серце, як рибу:

ось він, той рай!

                      Чи нема ще?..

Важко дістатися глибу,

а виринати ще важче.

 

Радість – аж дух захопило!

Ніколи передихнути.

Допоможи мені, мила,

з раю на світ повернути…

Кличуть два карі озерця

в чарах твоїх заблукати,

а загримить біля серця –

знов того раю шукати!

05.06.93

 

 

*     *     *

…Молюсь, на ласку Бога уповаю,

і що б не сталось –

                           в смутку і жалю

не позабуду і не розлюблю –

свою ж печаль у вірші заховаю.

Сховаю сльози і гіркі й щасливі,

усю тебе у слово переллю,

і що б не сталось на житейській ниві –

не позабуду  і не розлюблю.

А заболить душа моя й заплаче –

до згадки золотої прихилю,

де нам сіяло радісне “люблю!” –

і серденько й чоло своє гаряче…

07.06.93

 

 

*     *     *

Що б не сказав я про кохання наше,

які б слова про нас не відшукав, –

а день втіка, як вчора утікав,

і не благай – не станеться інакше!

То що ж нам  залишається –

                                            жаліть,

зітхати і печалитись намарне –

чи все, що добре,

                       все, що світле й гарне,

в бентежний поцілунок перелить?

 

Та схвилюватись радісно іще –

хай буде пам’ять і щемка й щаслива?..

Допоки день всміхнеться і втече,

наобіцявши сонячного дива.

Допоки вуст не зрадили вуста

і погляд карий в голубому тоне,

і огорта нас марево бездонне –

й моя душа в твою переліта…

12.06.93

 

 

*     *     *

Відцвіло, відлетіло наше літо поволі –

притомилося тіло, погострішали болі,

захлинаюсь водою, що усе прибуває…

Лиш душа молодою у мені пробуває.

Усе кличе  і манить, і вселяє надію,

що не йду я у старість, а що я молодію,

що попереду в мене і розлуки, і стрічі,

і дівчатко зелене ще погляне у вічі,

 і ще сам я зелений, хоч в солдатському строї,

на руїнах отецької хати старої.

Оглушило громами, оточило бідою…

Як же бути з душею, та іще й молодою,

як віднині вона – сиротина бездомна ?..

А в зимовому небі холоднеча бездонна,

і тремтять навіть зорі від зими-холоднечі…

Та зігрів мені душу той морозяний вечір,

оте видиво з юності благословенне –

карооке дівчатко прихилилось до мене!

І душа стрепенулась і розплющила очі –

і її полонили тихі зваби дівочі,

і не знала вона, що це буде навіки…

І  хоч віку мого вже наповнились ріки,

і хоч літо моє відцвіло, відлетіло,

погострішали болі, натомилося тіло,

захлинаюсь водою, що усе прибуває, –

а душа молодою у мені пробуває.

Бо зустрілось мені, прихилилось до мене

карооке колишнє дівчатко зелене…

Воно виросло в жінку, яку я кохаю.

“Дай їй довгого віку!” –

                                 я у Бога благаю.

16.06.93

 

 

*     *     *

Отак помислю, так погляну –

і проти правди не згрішу:

і сам повірю в сон-оману,

й тебе повірить попрошу.

Від побуту відволікаю,

що так тривожно нависа!..

І жить в намріянім звикаю,

й кохану кличу в небеса.

Вона ж, і ніжна, і терпляча,

в жіночій мудрості своїй,

і зрозуміє, і пробачить

оцей маневр нехитрий мій…

Благаєм пам’яті дорогу,

щоб повторилась, як жива, –

і кличем,  кличем на підмогу

палкі із юності слова.

І радістю хвилина кожна

бринить у віку на краю!..

І тільки так прожити можна

удруге молодість свою.

Зустрітися з весною й літом,

себе, далеких, упізнать, –

і світ земний з уявним світом

в живих обіймах поєднать.

17.06.93

 

 

 

 

*     *     *

Починалося мріями й снами,

та кохання – не сон, не обман:

обізвалися струни між нами –

і заграв дивовижний орган!

Вся душа, наче музика дивна,

у веселковий світ заплива,

де святкує розмова інтимна,

для якої вже зайві слова.

Найреальніше – барви і звуки

та мелодії сонячна нить!

І бринять найчутливіші руки,

непромовлене слово бринить.

І взаємно ми, і без вагання

віддались тій мелодії в бран:

і на честь раювання-кохання

нам гримить дивовижний орган!

17.06.93

 

 

 

 

*     *     *

Ти – моє  диво незбагненне,

найдивовижніше із див, –

чом пізно так прийшло до мене,

щоб я в неспокої ходив?

Щоб так тужив я за тобою,

так закохавсь, коли уже

після житейського двобою

мене мій вечір стереже?

Коли кудись втікає сила,

а доля стеле путь круту, –

і тільки мрій благенькі крила

іще тримають на льоту?

Як не приспать мені сторожу,

що службу віддано несе;

коли не все зробити можу

і навіть мріять не про все?

Як навіть ласкою простою

я обділяв тебе щодня –

не мав уздечки золотої

я на крилатого коня?


Не упіймав серед роздолля –

впіймав лиш пір’я із крила?..

А чи мене припнула доля

ще й куті пута одягла?!.

19.06.93

 

 

*     *     *

Чи гірко тобі, а чи солодко,

як мовчанки мить заляга,

на вустах твоїх, любе золотко,

дивна хвилька перебіга.

То втішно, то ледь запечалено –

мов ластівка переліта…

Усмішка чи дума причаєна

ті знаки кладе на вуста?

Відбитком ясного й привітного

з твоїх почувань і думок?..

Отак після дощику літнього

на сонечку грає струмок.

Пелюстка отак трояндова

всіма барвами виграє –

і чарує вона, і радує,

й зігріває серце моє.

Мов промінчик переливається –

говірливі твої вуста!..

Так побачиться, так згадається,

стане пам’яттю на літа.

І не можу я надивитися

на мінливу хвильку тепла…

Вічно пить мені – й не напитися

із трояндового джерела!

15.06.93

 

 

*     *     *

Можливо, й не розумно все це,

але такий вже я, на жаль:

коли печаль в моєму серці,

тоді й в рядках моїх печаль.


Там промінь сонця не розквітне,

не вродить музику тремку…

Коли ж в душі моїй привітно, –

привітно і в моїм рядку.

Найбільше поборовши лихо,

там дух не відає межі!..

…І  хочеться хоч крихту втіхи,

хоч трішки сонця для душі.

20.06.93

 

 

*     *     *

Я шлю тобі  «до запитання» –

моїй Любові Молодій –

листи із хутора Чекання

на тиху станцію Надій.

Ти, може, прийдеш до віконця,

спитаєш, чи нема листа?

А видає їх Промінь Сонця

і з ним Сльозина Золота.

Скажи:

           «Я їх чекаю нині –

мав написать листи поет…»

І тепле Сонечко в Сльозині

люб’язно вручить мій конверт.

Відкрить його ти рухом скорим,

поквапним рухом не спіши,

а надто Критиком суворим

не будь Закоханій Душі.

Ти не спіши мене сварити,

критичну відверни грозу:

В Любові гріх не повторити

і Поцілунок, і Сльозу.

Що ж, я повторююсь, кохана,

і повторюся ще не раз,

бо нам болить Солодка Рана –

вона обох проймає нас.


Вона судилась нам навіки –

хотів би хтось, чи не хотів –

і не знайти їй кращі ліки,

окрім побачень і листів.

Оцих послань «до запитання»

моїй Любові Молодій –

листів із хутора Чекання

на тиху станцію Надій…

19.06.93

 

 

 

 

 

*     *     *

В розлуці кілька днів прожив

і душу перемучив:

я за тобою затужив,

я за тобою скучив!

Та в роздумах даремно б’юсь:

чи званим гостем буду?

Твойого гніву я боюсь,

боюсь твойого суду.

І все ж надіями я жив,

що серденько – не камінь!..

І знов тужу, як і тужив,

терзаюся думками.

І в роздумах даремно б’юсь,

весь палахкий, як порох:

я слова власного боюсь,

воно – мій перший ворог!

2.07.93.

 

 

 

*     *     *

Тчеться думки болючої нить:

ким ти вправі мене називати, –

як не можу з полону звільнить

і свободу тобі дарувати?!.

Якщо знати хотів би сповна,

чим наповнені дух твій і днина;

як у мене ти в світі одна,

як для мене ти в світі єдина?..

Твоя ласка – чаїне перо,

що підхоплює вітер неситий ...

І твоєї долоньки тавро

я щасливий на грудях носити!

Мені люба неволя моя,

ти одна – мої болі і ліки;

мені радісно думать, що я –

у твоєму полоні навіки.

Що богами даровані дні

ми завершим на спільному полі...

Не потрібна і воля мені,

як без тебе я буду на волі.

19.07.93.

 

 

ДОРОГА  НА  ГОЛГОФУ

І

... Невже отак і не научать

нічому досвід і життя:

і прикрощі неждані мучать,

і мучить пізнє каяття.

І нам обом додавши муки –

ще й навіть на межі образ! –

роблю нестерпним час розлуки,

роблю важким розмови час.

І це тоді, як розумію:

моя остання радість – ти!

Лиш зупинитися не вмію,

не вмію прірву обійти.

І це тоді, коли кохаю,

і на душі – ні крихти зла,

а навпаки – богів благаю,

щоб ти щасливою була!

І І

... А наші бесіди вночі

у час, призначений любові,

коли ми схрещуєм мечі

у найінтимнішій розмові?!.

Ми до світанку не заснем,

з небес опустимось на сушу –

і непомітно власну душу

на вістрях слів тих розіпнем.

 

А згодом кинемось: біда!

У серці – грім,

                      в душі – пожари...

І заклубочилися хмари,

і важко дихає вода.

І з тої повені уже,

здається, виходу немає!..

І тільки пам’ять нас тримає,

і тільки Бог нас береже.

І І І

То хто ж ми є і що це з нами?

Чого ми хочем від життя?..

Ламаєм власними руками

свій дім, як іграшку – дитя.

Та ще до того й  нарікаєм

на долю, що, мовляв, лиха?!

Журби у радості шукаєм,

в добрі шукаємо гріха.

З троянд плетем вінки тернові,

слізьми отруюєм вино...

А чи  не мудрі ми в любові,

чи перетомлені давно?!

І вже нічого нам на треба,

крім теле-й  радіопрограм, –

ні нашого з тобою неба,

ані стежок не треба нам?..

Я написав оце – й жахнувся,

і серце охнуло в журбі,  –

немов з тобою розминувся

в сучасній “непманській ” юрбі.

Немов навік я здатність втратив

сприймать-молитись на красу –

і на Голгофу в час розплати

я власний хрест собі несу...

І V

Невже в мені проснувся власник,

проснувсь приватник у мені?..

Так хочеться твоєї ласки, –

щоб ми удвох, щоб ми одні!

Так хочеться самому знати

своїх страждань причину й зміст:

чи то ревнивець я затятий,

чи фантазер, чи егоїст?

Бо навигадую такого,

що й сам злякаюсь, далебі...

А третього ж нема нікого

лиш я – суперник сам собі!

І щоб знайти до себе кладку,

і спільну радість нам знайти, –

давай почнемо все спочатку!

Лишень прости, за все прости...

20–21.07.93.

 

 

 

 

 

 

 

*     *     *

Невже мені ти не  простиш

дрібних провин ненарочитих,

і, щоб образу заглушити,

в чужі обійми полетиш?

Невже забудеш ти слова,

що їх ми разом говорили

у час, як виростають крила

і все єство твоє співа?

Невже зречешся ти стежок,

де ми стрічались і кохали, –

і забуття гірка опала

там проросте, як моріжок?

Невже за плетивом доріг –

отам, де пам’яті початок,

де тіні юнака й дівчати,

розтане нам пречистий сніг?

І за всього святого зраду

на нас розгнівається Бог –

і навіть двоє з листопаду

вже не зустрінуться удвох?

26.07.93.

 

 

 

 

*     *     *

Мене щасливим не зробили

жінки звабливі й чарівні, –

хоч зустрічались і любили,

і душу ранили мені.

Та наді мною все ж одна

свою довічну владу має –

і в небесах мене тримає,

і кличе в молодість вона.

Щоб я до смерті не забув

палкі вуста,  гарячі руки;

щоб я пізнав кохання муки –

і раювання, і тужбу.

Щоб у думки мої тверезі

вона вривалась крізь літа, –

й рядки схвильованих поезій

творила пам’ять золота!

25.07.93.

 

 

*     *     *

“Як нам гарно удвох ! Як нам гарно ...” –

повторяли ми щиро не раз.

Та,  мабуть, не дається безкарно

все, що в небо підносило нас.

 

І коли не дотримано міри,

і слова стануть кривдні коли, –

небеса не прощають зневіри,

небеса не прощають хули.

І тоді не жартуй з небесами –

їх покару вже знаємо ми:

у душі віділлються сльозами,

а по серцю ударять громи.

І тоді нагромадяться скали

там, де наше привілля цвіло, –

так, немов то й не ми раювали,

і кохання немов не було.

Так, немов провалилась дорога,

і не стало нам спільних доріг,

і не вимолить ласки у Бога,

щоб дозволив спокутувать гріх ...

27.07.93.

 

 

*     *     *

А я ж люблю тебе, люблю, –

і після всього, після всього !

Люблю й вимолюю у Бога

і милосердя, і жалю.

Не дай стежині зарости,

не дай зневіритись душею –

і зупини перед межею,

і гріх великий нам прости !

І нам пустелю оживи –

оту, що звалась почуттями...

І приведи ти нас до тями

посеред дикої трави.

Щоб ми спололи бур’яни,

щоб ми знайшли живлющу воду,

розбили сад , діждались плоду –

і мирно вийшли із війни.

Хіба замало нам її?

Куди не глянь – змагання люті,

і дні братерства позабуті,

і друзі – недруги твої.

І ми уже – немов не ми,

нас ніби й справді підмінили:

знічев’я дім свій розвалили –

і захлинаємось слізьми!

О дивні пристрасті людські!

О невмирущий дух м'ятежний!

Один лиш рух необережний,

й життя твоє – на черепки!

А я ж люблю тебе, люблю,

люблю і Господа молю:

не дай стежині зарости,

не дай зневіритись душею –

і зупини перед мажею,

і гріх великий нам прости!

27.07.93.

 

*     *     *

Як не вчиню – і все не так!

А день іде, і жити треба ...

Що ж, опущусь на землю з неба,

немов підбитий той літак.

В душі любов похороню –

для спогадів, для поминання...

Завершу всі свої змагання

і поклонюсь живому дню.

Та й буду мирно споглядать

цей дивовижний світ природи:

оці поля , сади й городи ,

земну й небесну благодать!

Я присвячу себе трудам:

роботі зранку і до ночі,  –

щоб надивились мої очі 

на все, що дітям передам.

 

І в небуття свого вирій

щоб я відплив , як у дрімоту,  –

а мною звершену роботу

продовжував нащадок мій...

27.07.93.

 

 

 

*     *     *

... Пересумую, розумом збагну,

скажу собі : отак роби і тільки!..

Та досить нам якоїсь миті-хвильки, –

і світлу вже обірвано струну .

І вже не та мелодія снується,

і музика уже звучить не та...

А тут іще  обставини й літа –

усе живій душі передається.

Все важчає до перемир’я путь,

все довшає повернення до згоди, –

бо раптом самозахисту й свободи

в нас почуття болючі оживуть.

Немовби  хтось уярмлює когось,

нав’язує  свої бажання й волю...

З нічого б’є вулкан такого болю –

аж серце захлинулось і зайшлось!

І кращого придумать не змогли

ми у такі хвилини непутящі,

як обмінятись камінцями з пращі –

словами нарікання і хули.

А я ж навік в твої потрапив сіті –

у біополе сонячне твоє:

як поруч ти –

                 мені надійно в світі,

тебе нема –

                   й незатишно стає.

 

Стають сумними день мій і дорога,

сльозою моя туга пролилась...

Бог – це любов .

                   А ми зреклися Бога.

Чи тільки я , чи тільки ти зреклась?

28.07.93.

 

 

*     *     *

Ти серця сумнівом не рань:

любові не бува надміру,  –

якщо довіра на довіру,

без нарікань і покарань.

“ Кохання позбавляє тями –

гіркіш похмілля не бува ...”

І блискавицями між нами

уже спалахують слова .

“Я необачною була –

тебе в свою пустила душу ...”

І знов я вибачитись мушу –

просити крихітку тепла.

“Напевне , вже занадто я

довірилась тобі  й відкрилась...”

Зітхалося та  говорилось –

допоки й ранок засія.

“Ти став упевнений, либонь,

утіху маючи за звичку...”

А нас обох же цілу нічку

купальський обпіка вогонь!

Не націлуються вуста,

натішитись не можуть руки –

і все солодші наші муки,

і все тривожніші літа ...

24.08.93.

 

 

 

*     *     *

Всім серцем я рвуся до тебе,

всі думи тобою зігріті...

До зустрічі в нашому небі,

до зустрічі в нашому світі!

І звідки ця дивна потреба –

потрапити в сонячні сіті ?

“ Не втішусь я в іншому небі ,

не втішусь я в іншому світі ! “

Тому воно й рветься до тебе –

у згадку , тобою зігріту...

“ Не хочу я іншого неба,

не хочу я іншого світу! “

Знудьгується серце без тебе ,

заплаче, як пташка у кліті ...

До зустрічі в нашому небі ,

до зустрічі в нашому світі !

25.08.93.

 

 

 

*     *     *

Від тóго, що з небес дається,

хоч як хотіли б, не втечем:

вже третій день, як небо ллється –

й ніяк не виллється дощем.

А припече раптово спека –

від неї теж нам не втекти:

біжить із сонячного глека,

тече жарінь на всі світи!

Фарбує обрій у багряне,

гукне надвечір : прохолонь!..

А вже коли любов нагряне –

то це і холод, і вогонь!

І серце молодо заб’ється,

і юно світить сивина, –

якщо любов з небес дається,

якщо не вигадка вона.

І зацілуєш локон сивий,

і знайдеш милої сліди...

Як любиш сам –

                     то ти щасливий!

Тебе як люблять –

                    не завжди...

25.08.93.

 

 

*     *     *

Навпіл ніч розкололась,

впало сяйво знаменне:

біля мене твій голос –

ніби й ти біля мене!

Хоча відстань між нами

не така вже й маленька...

Поспішає дротами

слів за жменькою жменька.

На розмови вервечках

думу північ колише –

поки диво-словечко

у серця нам запише.

А те слово-зірчатко –

його доля не згірша! –

стане вірша початком

чи закінченням вірша.

Щоб за нас поборолось,

молоде й сокровенне!..

Біля мене твій голос –

ніби й ти біля мене.

25.08.93.

 

 

*     *     *

В наших пізніх розмовах

                       ти слово не часто береш –

чи занадто вже я балакучий

                          в ці пізні години?..

Десь сховався твій голос

                        в дротах телефонних мереж –

вивільняю його

                       із полону тії павутини.

Ти мене обірви.

                       Ти так довго не слухай мене –

обізвися сама,

                     поділися сама новиною.

Я кохаю тебе!

                     І я хочу почути одне:

що самотньо тобі,

                         що ти, люба, скучаєш за мною.

Ну, навіщо мені

                        все, що пишуть газети щодня,

що з екранів звучить

                        і приносять нам радіохвилі?

Поруч з правдою там

                            є естрада, бридня і брехня,

і осквернення знак

                          на священній солдатській могилі...

Я стомився отим,

                         і тебе у розмовах стомив:

починаю про нас,

                        а зведу на полеміку вічну, –

ніби мало в душі

                      і страждань, і зітхань, і громів

та ще в пору таку –

                         у годину оцю опівнічну?

Тільки в наших розмовах

                             ти слово не часто береш,

бо занадто вже я балакучий

                           в ці пізні години...

Загубився твій голос

                           в дротах телефонних мереж –

я шукаю його

                          у сплетіннях тії павутини.

А, можливо, й сама

                        ти не хочеш, щоб я відшукав

голос, любий мені,

                         бо лякає розмова відверта?

Бо тебе я не раз

                         міркуванням своїм налякав –

краще б вірші читав,

                          як годиться воно для поета?

Що ж, послухай слова –

                           впорядковану музику рим,

ритму кроки чіткі

                            і в дорогу шиковані лави, –

бо я й досі живу

                           за поезій законом старим,

на естрадних містках

                           не шукаючи честі і слави.

Я для себе пишу.

                            Я пишу для стражденних отих,

хто сирітство пізнав,

                             і війну, і житейські незгоди...

Я рукою махнув

                             на стрибки вередливої моди

у змаганнях своїх

                   у надіях своїх золотих.

Я для тебе пишу!

                            Прочитаєш і тихо зітхнеш,

і згадаєш мене

                            у самотності тужні години...

Десь твій голос зника

                             у дротах телефонних мереж –

я шукаю його

                      у сплетіннях тії павутини!..

25.08.93.

 

 

 

 

 

*     *     *

... Як же було нам гарно

                       в той незабутній вечір, –

і як же печально голос

                       уранці озвався твій?!.

Важезний тягар любові

                       звалив я тобі на плечі

і  розгорнув стежини

                       багатолітній сувій.

Нелегко по ній ходити,

                       нелегко її долати –

підводить стражденне серце,

                       підводять уже й літа...

А пам’яті нашій світять

                       безсмертні для неї дати,

а пам’ять пірнає в осінь,

                       що вічно нам золота.

О листопад багряний!

                       О перші сніги грудневі!

О стомлених душ світлиці,

                       де видивом на стіні –

тільки дерева й зорі

                       стежки, та зірки, й дерева,

а після, з картин останніх, –

                       столиці нічні вогні.

Та гамір і дзвони, дзвони,

                       що падають звідусюди!..

А двом на Дніпрових кручах –

                       то доля їх молода...

Чи, може, до їхньої драми

                       невигадані прелюди,

бо драма ота продовжується –

                       й завіса не опада?..

9.09.93.

 

*     *     *

Прошу, благаю Господа, молю:

Ти зглянься, уздоров мою кохану, Боже!

Хороший сон пошли їй на вечірнє ложе,

даруй здоров’я  й сил тій жінці, що люблю.

Зніми гіркий тягар оглушливих думок,

що гупають всю ніч і гупають у скроні,

а ще коли стомивсь , а ще коли в безсонні, –

й тебе охороня  лиш  на дверях замок?..

Зніми з душі печаль, яка з юнацьких літ,

бо мріялось одне, а інше відбулося:

туманом сивини чоло оповилося,

і пізній день ступа , як на тоненький лід.

Попробуй, перейди по отакім льоду

ріку буденних справ, що в глибині нуртує!

Зненацька упадеш – чи хто і порятує?

Бо тільки і надій – на душу молоду.

Зусиллям немалим дається кожний крок,

робота стомлює і стомлює розмова, –

а ще як вироста температура слова,

бо знають всі про все,

                            і кожний, як пророк!..

10 .09.93.

 

*     *     *

...Без істотних опадів неначе...

Без громів і блиску...

                                 Все одно

і сьогодні небо тихо плаче,

як учора плакало воно.

Сіється і сіється від рання

в небесах освячена вода –

чи над нашим плаче безталанням,

чи над нами, грішними, рида?..

18.09.93.

 

*     *     *

Марні спроби і робота марна,

марно я над зошитом укляк:

щось мені не пишеться, кохана, –

думку не приборкаю ніяк...

Та хоч скільки жив би я на світі

і поезій написав томи, –

вони будуть тим вогнем зігріті,

що в коханні запалили ми.

Вони будуть –

                     навіть без посвяти,

поки ми й навіки не заснем, –

нашу спільну пам’ять зігрівати

все отим негаснучим вогнем!..

19.09.93.

*     *     *

Я дякую тобі, що жив цих кілька літ

на повну силу почуттів найкращих:

і праця не була моя пропаща,

і радував мене, і тішив білий світ.

Я дякую тобі, що хоч на схилі днів

дізнався і збагнув, чим повниться надія,

і як твоя душа возноситься й радіє,

й запалює себе від власних  же вогнів.

Я дякую тобі, що довелось пізнать

і що таке тужба, і що таке чекання –

оті живі супутники кохання,

і як не легко їх у серці поєднать.

Я дякую тобі, щасливий чоловік,

за спогади, які помруть лише зі мною...

А втім, чого ж це я

                          та й затягнув сумної –

так дякую, немов прощаюся навік?..

20 .09.93.

 

 

*     *     *

Вік надії – мить утіхи, хвилечка жаги ...

Потім знов – на бистру воду, поміж береги!

Потім знову – на пороги, скелі кам’яні, –

щоб навік запам’яталось і тобі й мені:

щоб солодшою здавалась раювання мить,

як чекань поріг останній виром одшумить...

А біда свого не згубить, а біда не жде, –

і найменший волосочок свою тінь кладе.

Непомітно – тінь до тіні –

                            і, дивись, вона –

 

вже, як той поріг зі скелі,

                            брила кам’яна.

І вже знову ми долаєм

                            ті шляхи трудні,

щоб навік запам’яталось і тобі й мені.

А біда свого не згубить,

                            а біда не жде –

і слівцем необережним першу тінь кладе...

7.01.93.

 

 

*     *     *

Зимовий день малий,

                     та довгу нитку суче

з думок і спогадань,

                     і марень наяву:

хоч як нас притиска

                     пекуче і болюче, –

а все ж кудись іду,

                     а все ж таки живу!

А щось-таки  роблю

                     у цім предивнім світі,

де споконвік мені

                     чогось не вистача...

Колишнє ось

                     привиділось дівча –

і я мов одмінивсь

                     від отієї миті.

Мені уже його

                     любові не стає!

І сам я запаливсь

                     тим почуттям незнаним,

що світимося ним

                     і власну душу раним –

й сумління

                     випробовуєм своє.

Невже це тільки гра,

                     лиш забавка одна?

В такий солідний вік

                     закохуватись пізно...

Чому ж те почуття

                     бринить мені, як пісня?

Чому ж так втішила

                     і склалася вона?!

А, може, я оце

                     уперше полюбив,

уперше пережив

                     найглибше хвилювання?

А, може, із небес

                     мені оце кохання,

щоб засвітився ним

                     і гарне щось зробив?..

Тверезим розумом

                     немовби ж оціню, –

де втратив почуття

                     розсудливості й міри, –

та тільки затремчу

                     з любові і довіри,

та тільки запалюсь

                     од вічного вогню!

І в трепетній душі

                     я не знаходжу сил

той погасить вогонь,

                     ті струни обірвати ...

О дайте долюбить!

                     О дайте доспівати, –

допоки ще мені

                     не згаснув небосхил!..

8.01.93.  

 

 

*     *     *

Під той камінь, що лежить,

струм-джерельце не біжить...

Щоб не плакав по літах, –

крила випростай, мов птах,

в небо високо злети –

глянь з любов’ю з висоти

на ту землю, де любив,

де добро комусь зробив;

а не встиг його зробить –

хай душа твоя не спить;

на ту землю, що навча

і пташа, і дитинча:

ранні пташки – роси п’ють,

пізні пташки – сльози ллють!..

8.01.93.

 

 

*     *     *

Живе душа, клопочеться,

                       а ранок зарум’яниться, –

не буде так, як хочеться,

                       а буде так, як станеться.

 

Од мрій душа зігріється,

                       а з дійсності – пораниться...

Не буде так, як мріється,

                       а буде так,  як станеться.

Вимріюєм, роздумуєм, –

                       а мудро збоку глянеться:

не буде так, як думаєм,

                       А буде так, як станеться...

8.01.93.

 

 

*     *     *

Даремно в Бога краду дні,

даремно кличу ранок з ночі, –

коханої печальні очі

не усміхаються мені.

В них затаївсь глибокий біль,

на дні у них – важка осмута,

бо облягли журба і скрута,

і лихо зирить звідусіль.

Гіркі позначилися міти –

пройшлася по душі гроза...

Вже й поцілунок та сльоза

її не здатні обігріти.

Лиш зрідка, в хвилечки малі,

як сплетемо гарячі руки, –

в душі проснуться ніжні звуки,

промінчик зблисне крізь жалі.

Сльоза омиє зорі-очі –

й вони засвітяться мені...

І знов я в Бога краду дні,

прошу у Бога ранку з ночі.

10.01.93.

 

 

*     *     *

Нас добра ніч на царство коронує –

тікайте в тінь, зітхання і плачі!

Вночі панують сови та сичі, –

але й кохання уночі панує.

Йому крізь темінь мовби і видніш, –-

бо у душі і в  небі видно зорі!

Думки не скуті, марення прозорі,

і легко переходити рубіж

між справжнім і намріяним.

                                        Нічна

мовчанка красномовніша за слово –

тіла нам огортаються шовково,

і дотик ніжний трепетно єдна.

Вночі до нас минуле поверта

невимушено й легко з тої далі,

що воскрешає всі його деталі

і теплим тлом освітлює літа.

І давнє нам за дійсність видається,

і ми повторно в ньому живемо,

якщо це навіть золоте ярмо, –

аж серце стисне, аж сльоза проллється...

Багато нам відкриється вночі! –

тверезий день  це мудро поцінує...

Вночі панують сови і сичі,

але й кохання уночі панує!

10.01.93.

 

 

*     *     *

Беззоряно у небі, тихо й темно –

лиш пізній вогник де-не-де горить...

Так радісно з тобою, так приємно

мені в цю ніч про тебе говорить.

Бажання – як сполохана пташня:

живу в чеканні  сонячного дива!

Й словами ніжними,

                       мов шовком  поткання,

тебе я огортаю, пташко сива.

Щоб зоряно душі твоїй було,

і любий світ вона намалювала:

і голос мій, як музику, сприймала,

і відчувала слів моїх тепло.

І в мить оцю так трепетно жила,

як я живу, закоханий у тебе:

в зеніті ночі кличу в наше небо,

аби крилом торкнутися крила.

Аби переконатися: це ти!

І так, як я, на цю чекала стрічу –

на дивовижну казку опівнічну,

що вибавля з полону самоти...

Ніщо мою уяву не спиня:

живу в чеканні зоряного дива –

й словами ніжними, мов шовком поткання,

тебе я огортаю, пташко сива.

11.01.93.

 

 

*     *     *

Оце і вічний мій причал

на відстанях прощальних:

побільшала моя печаль

од слів твоїх печальних.

Чи вже й зніму її коли

з душі, чи вже й розвію?..

Останні стрічі відбули, –

як пізні бджоли відгули,

взяли мою надію.

В далекі понесли краї,

звідкіль не буть вертанню...

І я оплакую її –

любов мою останню.

      24.04.94.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 



Создан 06 авг 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником