Творчий клуб ''Марко та Харко''

Вадим КАРПЕНКО. Вікно в Париж. (1998 рік)

Стаття в газеті «Україна молода» за 28 квітня 1998 року



 

Про Париж ми любимо згадувати і говорити незалежно від того, чи бачили ми його на власні очі. Ми дружно й банально закохані у Париж, і сказати, що ви не хочете до Парижа, означає визнати себе духовно неповноцінним або трохи душевнохворим. Ще б пак! Адже до Парижа мріють потрапити навіть герої американських фільмів. Але потрапити до Парижа не означає все побачити, бо, якщо вірити екскурсоводам, здоровій людині потрібно три місяці тільки на те, щоб обійти всі коридори Лувра. Зате для того, щоб пройти уздовж або впоперек саме місто, потрібно всього дві-три години. Я маю на увазі власне Париж, що лежить у межах окружної дороги, яку тут називають «періферік», без урахування численних приміських зон, означених словом «банльє» і нерідко забудованих типовими панельно-блочними конструкціями, що вбивають романтичний настрій з першого погляду. Мабуть, тому середньостатистичний парижанин не ходить до Лувра, а на Ейфелеву вежу піднімається не частіше ніж пересічний киянин на дзвіницю Печерської лаври. Парижани люблять кав'ярні, ресторани і парки.

Тож покиньмо черги і музейну товкотнечу та вийдімо на вулиці. Гуляти тут можна й справді вільно, бо на дорогах з широкими тротуарами і вузькими проїжджими частинами поліція зупиняє тільки водіїв — останній шляховий кодекс (тутешні правила вуличного руху) надав безсумнівну перевагу пішоходам, і тепер мало хто утримується, щоб не перейти дорогу на червоне світло, хіба що заїжджі німецькі туристи. Якщо тутешні музеї вражають і навіть пригнічують своєю величчю, а великі магазини майже кожного з нас можуть перетворити на невиправного песиміста, то на вулицях ви зможете нарешті повернутися у стан приємного спокою, вдоволення і комфорту. Швидше забудьте про матеріальне, якого нам не вистачає навіть у дні зарплати, і ви помітите, що гуляти вулицями Парижа — це справжня насолода. Ба навіть зрозумієте, чому Париж називають містом кохання. На кожному кроці вам траплятимуться закохані, чи, може, коханці, що на хвилинку-п'ять-десять-двадцять завмерли в солодкому поцілунку на виході з кав'ярні, перед світлофором чи просто серед тротуару, не звертаючи жодної уваги на перехожих, які, в свою чергу, «відплачують» їм не меншою байдужістю. Врешті-решт, для парижан цілуватися на вулиці — все одно, що для нас їсти на ходу пиріжок.

Відвідайте парки. Парк Монтсурі, в якому, кажуть, полюбляв гуляти Ленін, сподобається не тільки прихильникам лівих партій. Широкі доріжки між пагорбами, зручні лави, симпатичне озерце, місточок, дитячий майданчик, кав'ярня, невеликий (але дорогий) ресторан, м'які впорядковані газони, на яких нікому не забороняють лежати... Але не обманюйтесь: якщо потрапите до Люксембурзького саду, зважайте, щоб не ступати по газонах між Сенатом і фонтаном Медічі, бо до вас може підійти поліцейський і суворо нагадати, що тут по траві ходити забороняється. Тільки на двох великих газонах біля центрального входу встановлено таблички «з дітьми до трьох років», що за хорошої погоди дає право вилежуватись на зеленій травичці будь-якій закоханій парі. Якщо вам у Парижі пари не знайшлося, не переймайтеся: Люксембурзький сад — чудове місце, де можна спочити й пополуднувати, розсівшись на металевих стільцях за якихось тридцять метрів від Сенату. Тут завжди багато студентів, бо парк практично знаходиться серед Латинського кварталу, де скупчилися найпрестижніші навчальні заклади Європи, в тому числі знаменита Сорбонна, однак стільців вистачає на всіх, отож кожен переставляє їх по парку як заманеться.

Тепер про найважливіше: чим полуднувати, якщо, зібравшись до Люксембурзького саду, ви не прихопили з собою бодай сякий-такий бутерброд? Робіть, як усі: пройдіть якусь сотню метрів повз станцію метро «Люксембурзький сад» до вулички Руайе-Колпар — це між Пантеоном і вулицею Гай Люссак — і там знайдете чудові сандвічі довжиною з півліктя за цінами, що тішать студентів і роблять щасливими незаможних туристів. Разом з банкою пива чи безалкогольного напою це вам обійдеться всього у вісімнадцять франків (десь три долари) — щонайнижча ціна гастрономічного щастя для цієї знаменитої столиці. З придбаним полуденком вертайтесь до своїх стільців і радійте на повні груди. Якщо випаде хороша погода, ви отримаєте неймовірне задоволення.

Насидівшись у парку, пройдіться бульваром Сен-Мішель у бік Сени. Тут, крім симпатичних кав'ярень, ви знайдете і найдешевші в Пар, та взуття, і найбагатші книгарні, і навіть крамничку під назвою «Труафуарйен», що в перекладі з французької означає «Тричінічого». Звісно, мається на увазі ціна, бо товару в «Тричінічого» не бракує — від канцтоварів, іграшок та магнітофонів до металевого посуду, викруток та дрібних сувенірів.

Коли проходитимете повз Сорбонну, до вас почнуть звертатися з проханням про пожертви на різноманітні благодійні цілі. Якщо цього не сталося, значить у вас на обличчі написано, що ви українець, який не проживає у Франції. До речі, саме з цієї причини під час коротких візитів до Парижа ви можете просто не помітити численних клошарів та жебраків, подекуди молодих і здорових хлопців, які становлять невід'ємну частину цього казкового міста і дещо охолоджують романтичний запал тих, хто встигає відійти від перших захоплюючих вражень. Багато важить і розуміння мови, бо далеко не всі з нас здогадуються про те, що художники, які малюють на асфальті тут-таки на бульварі Сен-Мішель, пишуть під своїми асфальтовими творами далеко не оптимістичне «ми за мир», а життєве і банальне «я голодний». Це більш чесний спосіб заробити собі на біфштекс.

Та повернімось на мить до Сорбонни. Знаменитість його настільки затьмарювала інші університети країни, що ті, природно, образились і добилися від уряду вказівки означати їх не назвами, а цифрами, наприклад, Університет І, Університет II... Таке.положення дійсно затвердили, але в Сорбонні люди теж не в тім'я биті, за рахунок чого й утримують свою світову славу: вони охоче прозвалися Університет-Сорбонна-І і кожен залишився при своєму.

В кінці бульвару зверніть погляд ліворуч, на скульптуру Сен-Мішеля (Святого Михайла) з мечем у руках. Кажуть, що тут призначають побачення закохані, але насправді це просто зручне місце зустрічі для всіх, хто хоче знайтися у великому місті. Або ж поверніть направо, щоб потрапити до Латинського кварталу у вузькому розумінні цього визначення. Ви зможете п'ятнадцять-двадцять хвилин покружляти в своє задоволення вузькими вуличками поміж безлічі переважно грецьких ресторанів та забігайлівок.

Дійшли до Сени. Попереду розкривається серце Парижа — острів Сіте, на протилежних кінцях якого велично постали легендарний собор Паризької богоматері і Палац Правосуддя. А навколо, поміж високими, закутими у камінь берегами, сновигають катери під назвою «бато-муш», тобто човен-мушка. призначені для невибагливих гостей міста. Якщо ви раптом киянин і брали квиток на прогулянку по Дніпру, то краще не сідайте на ці паризькі катери, бо глибоко розчаруєтесь: у будь-якому разі ви звідти не побачите нічого, крім голих сірих стін, в які закута Сена, та мостів, котрі можна чудово роздивитися і згори. Краще пройдіться по набережній, роздивіться роботи художників та зверніть увагу на лотки з букіністичною літературою і ретро-листівками, це набагато приємніше.

Гуляти по Парижу спокійно, нікуди не поспішаючи — справді задоволення. Особливо якщо ви не палите. Просто людина, якій потрібні цигарки, вимушена витрачати дорогоцінний час прогулянки на пошуки спеціалізованих крамничок чи кіосків, обладнаних у самих кав'ярнях під стандартною вивіскою «Тютюн». Продаж цигарок тут суворо обмежений. Хоча від цього парижани менше палити не стали і зовсім не відчувають дискомфорту. Як постійні жителі міста вони просто знають, де саме знаходяться тютюнові крамнички. Проте — ви не палите, — але захотіли скористатися телефонним апаратом, із тих, що стоять уздовж вулиць по два-чотири, вам теж доведеться шукати тютюнову крамничку, щоб придбати телефонну картку. Картки бувають двох видів — на п'ятдесят і сто одиниць, кількість яких скорочується під час телефонної розмови швидше або повільніше в залежності від того, куди ви телефонуєте: до абонента в межах міста чи до свого родича, що спочиває вдома, приміром, в Україні. Зате малюнки на них найрізноманітніші і доволі цікаві, отож через це використані картки

одразу стають здобиччю колекціонерів.

їх навіть можна купити на ринках...

Ринки. На це теж варто поглянути. В Парижі є постійні ринки, скажімо, як продовольчий ринок на вулиці Муфтар, але задля такої справи цікавіше пройтися містом у суботу чи неділю, коли в кожному кварталі розгортаються лотки і, з восьмої до третьої, городяни отримують змогу поштовхатися між рядами, вдовольнити свої інстинкти глядачів-збирачів, або накупити харчів на тиждень чи до святкової вечері. Цікаво, що такі ринки швидко з'являються і швидко зникають... разом зі сміттям. Так-так, сміття зникає досить швидко, бо місто прибирається і вимивається по кілька разів на день спеціальною службою «Чистота Парижа» — хлопцями у зелених спецівках, на зелених автомобілях і з зеленими, пластиковими, віниками. Можливо, тому тут легко дихається і зовсім не відчувається пилюка. Хоча загалом місто, крім паркових «острівців», має мало зелені. Заради справедливості, яка не заохочує до ідеалізації, зауважимо, що розбещеними чистотою городянами тротуари засмічуються так само швидко, як і прибираються, а коли після чергової хвилі терористичних актів смітники заклепуються, щоб «хтось чогось не вкинув», то к потенційний вміст, запакований в поліетиленові пакети, скидається громадянами просто на купи під деревами, втім знову ж таки досить швидко зникає. Отак подивишся на Париж і думаєш: воно і в нас би нічого, якби асфальт рівніше, та прибирали.частіше. Мрії... мрії...

 

 



Создан 18 ноя 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником