Творчий клуб ''Марко та Харко''

Юлія ЛИТВИН. Аліса в Едемі провинних

Фентезі (фрагмент).



 

∞ ПОЧАТОК ІСТОРІЇ ∞

У цих очах не можна потонути. Але вони були глибокими, на диво глибокими, схожими на колодязі з чистою крижаною водою, дно яких навіки буде недосяжним та незвіданим. Ці дивовижні сині очі, які, здавалося, стомилися від усього на світі, могли належати кому завгодно – але не одинадцятирічному хлопчині. Вони надавали його вигляду моторошного відгуку старості. Це відштовхувало від нього людей, але вони, власне, були йому не потрібними. Денис любив самотність. Адже коли поруч є ще хтось, це означає, що в тебе є найгидкіші людські бажання та слабкості – бажання бути кимось захищеним і від когось залежним.    

Хлопчик вийшов із села і якомога глибше зайшов у невеликий ліс, що оточував поселення. Через деякий час він зупинився і сів на сухий, вкритий інеєм повалений стовбур. Він ледь помітно зморщився, відчуваючи тягучий голод у шлунку; уважно роззирнувся навколо, повільно згріб перед собою у невеличку купу мертве вологе листя, заплющив очі і якийсь час сидів непорушно. Раптом його тіло неприродно смикнулось і зігнулось навпіл від нападу жахливого болю: Денису перехопило подих, він судомно схопив ковток повітря і щосили схопився побілілими пальцями за колючу холодну кору. Коли, здавалося, усе закінчилося, біль нахлинув з новою силою – ця хвиля повалила його на землю, охопила повністю, вимела з голови останні думки.

Раптом усе закінчилось. Денис лежав, розпростертий на снігу; не знав, кричав він чи ні. Добре, якщо не кричав. Хлопчик глибоко вдихнув повітря, сів, опершись спиною на дерево, закинув голову й заплющив очі. Від болю уже не було й сліду, але серце досі стукотіло, як скажене. Так, очевидно, сьогодні він перестарався – у якусь жахливу мить йому навіть здалося, що він відчув подих смерті.

Коли хлопчик відкрив очі, перед ним височіли вже не голі дерева, а гарний дерев’яний будиночок з різьбленими рамами та важкими дубовими дверима; замість купи вологого листя біля його ніг стояла тарілка з рисом, устрицями, бутербродами та кількома шматочками гіркого сиру. Денис знову відчув огидний напад голоду, витер руки об сніг, підняв бутерброда з ікрою і повільно почав його пережовувати, роздивляючись фіранки на вікнах. На вулиці помітно темнішало. Коли з бутербродом було покінчено, Денис обережно підняв тарілку й пішов до будинку. Тамтешній затишок заколисував: у домі приємно пахло деревом і було тепло від палаючого каміну.

Утім, підкидуючи хмиз, Денис кілька разів здригався, коли на вулиці щось голосно тріскало чи коли на підлогу падали чорні тіні. Тоді він підходив до вікна і вдивлявся в темну ніч. Упевнившись, що все спокійно, повертався до каміна.

Він знав – ніколи не можна втрачати пильність.

***

За вікном із золотавими шторами сиділа сувора на вигляд літня панна. Вона хмуро дивилась на вулицю, опустивши рішуче підборіддя на старечу, прикрашену масивними перснями руку. Кімната за її спиною не вирізнялася нічим особливим – потертий червоний килим, люстра зі штучних кристалів і незмінний запах чогось смаженого, що прокрався сюди через відкрите вікно. Вона не обернулася, коли за її спиною скрипнули двері – із сусідньої кімнати вийшла невисока дівчинка років чотирнадцяти, закидаючи на плече рюкзак. Потерті джинси, навушники, спущені до шиї, довге волосся, абияк заплетене в косу – вона нічим не відрізнялася від підлітків її віку.

Я до Марини. – повідомила вона, з легким дзенькотом підняла з тумби ключі й відкрила вхідні двері.

Пізно будеш?

Не знаю.

Хлопнули двері. Перестрибуючи по дві сходинки, дівчинка вискочила на чотири поверхи вище, натиснула на дзвінок біля коричневих дверей і стала чекати. Через мить їй відкрили. За порогом постала чорнява дівчина із волоссям, зібраним у хвіст, у футболці з написом «КПІ» (літери важко було розібрати, бо футболка висіла на ній, як мішок), у квітчатих шортах та м’яких коричневих капцях.

Привіт. Ти сама?

Так. – чорнява дівчина, Марина, відійшла, пропускаючи гостю, швидко закрила за нею двері й обернулася. – Чаю?

Давай.

Марина пішла до кухні, а її гостя, Аліса, скинула кросівки і зайшла до кімнати. Знайомий їй інтер’єр тут порушували тільки стоси книжок, зошитів та ручок, розкиданих на столі. Аліса підійшла до столу ближче і без особливої цікавості погортала кілька конспектів з філософії.

Сесія, - пояснила Марина, коли повернулася з кухні з двома чашками чаю. – Тримай. Обережно, гаряче.

О, дякую. Філософію студіюєш?

Та все підряд. Така каша в голові…

Марина втомлено зітхнула. Аліса помітила темні кола навколо її очей. Марина мала дуже гарні й витончені риси обличчя, і нещасний вигляд їй навіть личив.

Аліса бадьоро посміхнулася.

Що ж! Тоді я маю для тебе хорошу новину. Є можливість розслабитися і змінити обстановку. – Аліса зробила паузу, даючи Марині час зацікавитися. – Їдьмо на екскурсію! Фортеці, руїни… Одним словом, історія. Усе, як ти любиш!

О. Далеко?

На захід України. Це через чотири дні, сесія вже закінчиться. Квитки в мене є.

Уже взяла? Але я не впевнена, що зможу…

Я просто пропоную. – Аліса опустилася на ліжко і обережно сьорбнула чаю. – Квитки купила для бабусі, на її День народження, а вона заявила: «я надто себе поважаю, щоб трястися в громадському транспорті заради руїн, які розвалюються і будь-якої миті можуть мене розчавити!» – Аліса зітхнула. – Старі люди не цінують креативних подарунків.

Марина усміхнулася.

Надовго?

Три дні.

А нічого, що тітка Поліна залишиться сама?

Тітка Поліна, чи то пак, бабуся Поліна, колись була дуже поважною та багатою панною, яка за старою звичкою скоріше зсохлася б, аніж підійшла до плити, тому Аліса переважно не полишала її саму надовго.

Я приготую їй харчів наперед.

Марина кілька митей помовчала.

Кхм… - вона із сумнівом глипнула на Алісу. – І залишиш… їжу в холодильнику?

Аліса скривилася і роздратовано махнула рукою.

Три дні можна поїсти й холодне. То ти як? За?

Марина стенула плечима.

Абсолютно. Треба ще з мамою поговорити, але вона не буде проти.

Чудово! – засяяла Аліса і піднялася. – Не буду заважати. Дякую за чай.

 

 

***

Сидіння в автобусі були розміщені надто близько одне до одного, тому коліна Аліси упиралися в спинку переднього крісла й дуже боліли. За вікном виднілися лише розводи інею на склі, і це Алісу дуже дратувало, адже вона сіла біля вікна з надією милуватися зимовими пейзажами, а натомість довелось їй роздивлятися салон автобуса, помальовану спинку сидіння та пишну й налаковану зачіску-гніздо тітоньки, що сиділа попереду. Марина спала, і це видавалося просто чудом – старий автобус підстрибував на кожній вибоїні, погрожуючи розпастися наступної ж миті. Окрім того, водій так майстерно звертав на поворотах, що Аліса мусила берегти голову, аби не розбити нею скло.    

Місцем прибуття мав бути Кам'янець-Подільський, де для групи було заброньовано місця в готелі і заплановано огляд першої фортеці. Уся група неймовірно пожвавішала, коли автобус нарешті зупинився і розкрив дверцята, випускаючи людей зі своєї металевої пастки. Гід, молоденька голосиста дівчина, давала якісь вказівки (Аліса чула лиш окремі фрази: «не розходитися!», «усі йдемо організовано!», «не треба тягти за собою великі сумки, ніхто їх тут не вкраде!»), але її, здається, ніхто не слухав – свобода цікавила людей значно більше. Аліса швидко вийшла на вулицю через задні двері і з насолодою вдихнула свіже морозне повітря. Збуджений натовп, що вже вийшов на вулицю, бадьоро перемовлявся, а дехто показував рукою поперед себе.

Аліса відразу побачила її – вузька дорога з бруківки пролягала через високий міст і вела до кам’яної фортеці, що височіла на скелястій горі; гостроверхі вежі тягнулися до ранкового блакитно-рожевого неба. Аліса із задоволенням розглядала фортецю й думала про те, що взимку вона виглядає зовсім інакше, аніж влітку – засніжена, спокійна й акуратна, осяяна рожевим сонцем, вона нагадувала малюнок із книги казок.

Диво! – вигукнула Марина, яка щойно вийшла з автобуса і стояла, кутаючись у шарф та благоговійно дивлячись на фортецю. – Ти лише поглянь, як сяє сніг на вежах!

Краса! – погодилася Аліса. – Ходімо скоріше!

Незважаючи на старання голосистої дівчини, група відразу розділилася на невеличкі гурти та неорганізовано розповзлася по магазинам і сувенірним лавкам. Аліса з Мариною поволі покрокували по дорозі. Марина фотографувала ледь чи не все, що бачила, і до входу у фортецю дівчата дійшли, як їм здавалося, останніми, та вони помилилися – частина групи загубилася взагалі. Нещасна й утомлена дівчина-гід розшукувала людей по крамницях, та врешті здалася і наказала чекати всіх біля входу. Через півгодини всі таки зібралися докупи і після недовгої, але бурхливої сварки дівчина нарешті завела всіх у фортецю.

Незабаром Аліса й Марина стояли і слухали легенди, пов'язані з фортецею, що їх з неабияким натхненням та піднесенням переповідав старий екскурсовод. Аліса тільки дивувалася, як він досі не знудився повторювати одне й те ж саме.

А це, - вказав дідусь на одну з веж, , - Вежа Зради. З нею пов'язана одна з найсумніших та найромантичніших історій цього замку. Давним-давно, коли фортецю підкорили турки, у цій вежі самотньо сиділа руська княжна, яку захопили в полон. Їй було всього тринадцять років, але за своє недовге життя вона встигла пізнати стільки страждань, скільки не випадає на долю й десятків старих людей. Чотири роки прожила вона в неволі, яка могла стати для неї справжнім пеклом, якби не син турецького хана, її одноліток. Усі роки, прожиті нею в полоні, він таємно відвідував її, вислухував її розповіді про рідний край, сам розважав цікавими історіями. Він став єдиним другом руської полонянки, її відрадою, і сам уже не міг жити без довгих розмов з молодою княжною. Але одного дня було вирішено стратити невільницю – і син турецького хана був у відчаї. Він знав, що більше ніколи не зустріти йому дівчини з такими ясними блакитними очима та золотими хвилями волосся, більше ніколи не побачить він її сумної посмішки та доброго, замисленого погляду… – екскурсовод тяжко зітхнув і замовчав, з тугою дивлячись на Вежу Зради.

Туристи дивилися на діда, роззявивши роти.

І що? Її стратили? – нетерпляче висмикнув хтось оповідача з полону думок.

Дід  поволі погладив сиву бороду і знову зітхнув.

Син турецького хана вирішив допомогти дівчинці. Напередодні страти, коли в небі висів жовтий повень, він дістав срібного ножа та ключа, звільнив їй руки від мотузок і випустив полонянку з вежі. І тут… - в повітрі зависла напруга, - вона схопила ножа і вдарила ним у груди молодого хана, у самісіньке серце!

Слухачі ахнули. Екскурсовод продовжував:

«Я руська княжна! Я – княжна, я не можу залишити тебе живим!» - кричала вона і била його в груди ножем, мов та нестямна... – дідусь приклав руку до серця зі стражденним виглядом. – «Турки, загарбники! Чотири роки в полоні! Помри!» З її золотого волосся крапала темно-червона кров… а очі! – екскурсовод звів погляд й долоні до неба. – Її блакитні очі блищали, здавалися тепер зовсім світлими… божевільними. Княжна кинула ножа і втекла. Ніхто не знає її подальшої долі – чи врятувалася вона, чи ні. Подейкують, що вона кинулася в річку за цими мурами.

А що це була за княжна? – спитала Аліса.

Екскурсовод перевів на неї погляд і правою рукою потягнувся до своєї сивої бороди.

Її ім’я загубилося в літах, але історія нещасного кохання та страшної зради житиме вічно.

Аліса фиркнула.

Дивно виходить, - сказала вона Марині, - ім'я полонянки загубилося в історії, а колір її очей під час таємного вбивства описаний напрочуд точно!

Це ж легенда, чого ти, - у голосі подруги чувся докір, - головне, щоб суть була правдивою.

Аліса скептично пирхнула. Кілька туристів поруч осудливо на неї глянули.

Правдива суть? Ти про що?

До речі, - продовжив екскурсовод, і всі погляди блискавично метнулися до нього, - кажуть, ніби під час повного місяця привид убитого хлопчика досі блукає фортецею. Аби він заспокоївся, треба щоб дівчина із золотим волоссям попросила в нього пробачення та поцілувала.

Як романтично, - пирснула Аліса й отримала від Марини ще один спопеляюче-осудливий погляд.

Наслухавшись іще легенд про золоту колісницю, тріумфальну арку та втечу Кармелюка через мур за допомогою хустинок, група пішла до готелю.

Така гарна. – замріяно зітхнула Марина, дивлячись на фортецю, що виднілася за вікном їдальні. – Прекрасні краєвиди, багата історія. І відреставрована непогано…

Історія? Я'а історія? – відізвалася Аліса, жадібно пережовуючи смажене куряче стегенце. – Цей тип нам ані слова про неї не сказав, годував лише байками.

Марина окинула подругу несхвальним і трохи зверхнім поглядом.

Історія завжди базується на переказах, на суб'єктивному баченні різних людей однієї ситуації. Легенди – найбільш жива частина історії, і чим більше їх існує, тим об'єктивнішим та точнішим буде висновок.

Це правда, - Аліса потягнулася за салатом, - але я підозрюю, що добра половина тих байок виникла у винахідливому мозку сивовусого дідуся.

Марина підняла брову.

Навіщо це йому?

Аліса наколола на вилку великий шматок помідора і стенула плечима.

– Причин може бути безліч. – промовила вона. – Може, просто набридло повторювати все життя одне й те ж саме, то й придумав щось новеньке. А може, намагався вигадати щось більш захоплююче, аніж правда, щоб туристам було цікавіше. По ньому ж одразу видно, коли він свої казки розказує – відразу натхненний такий, театральний. Очі світяться.

Марина спочатку слухала з явним незадоволенням, а в кінці розсміялася.

Здається, ти придумуєш байки значно краще за нього!

Аліса хмуро глянула на подругу. Її не ображали слова Марини, і вона не мала звички переконувати когось у будь-чому, однак правда – а, точніше, брехня – здавалася їй надто очевидною. Через мить їй спала на думку цікава ідея.

То, може, перевіримо?

Що?

Ну, - Аліса акуратно поклала вилку на стіл, задоволено посміхаючись, - пам'ятаєш баєчку про зарізаного хлопчика, який тиняється ночами по фортеці?

Марина підняла брови.

І?

Сьогодні повень! А фортеця так близько. – Аліса кивнула головою в бік вікна.

Марина також глипнула за вікно, а потім, округливши очі, ошелешено подивилася на Алісу.

 Та ти, либонь, здуріла? – припустила вона. – Іти до фортеці? Посеред ночі? Пф! Та нас ніхто не відпустить! І як ти туди збираєшся пролізти вночі? Скажеш охоронцю: ой, пане, пропустіть нас, будь ласка, бо нам треба надибати привида турецького хана?

Сина турецького хана.

Сина. Ну?

А що? Можна й так. Як завгодно. Якщо хочеш – знайдеш тисячу можливостей, а якщо боїшся…

До чого тут боюся? – спалахнула Марина. – Це ж… навіть якщо того привида немає, то це нічого не доводить, бо суть легенди не в ньому! – здається, її дратував самовдоволено-скептичний вигляд Аліси. 

Може, ще чаю? Бо я не буду.

Марина проігнорувала пропозицію, пильно дивлячись подрузі в обличчя.

А знаєш, - після паузи сказала вона, - ходімо. До фортеці. Якщо ти аж так прагнеш пошукати привидів під повним місяцем, то хіба я маю право тебе зупиняти?

Аліса поглянула в карі очі своєї подруги, у яких тепер блищав виклик, і посміхнулась.

Домовилися. Добре, що нас поселили на першому поверсі, дуже зручно буде вилазити з вікна.

Лише якусь майже невловиму мить Марина виглядала спантеличеною, але, швидко опанувавши себе, упевнено кивнула.

 

***

Дорога до фортеці була недовгою, але холодною. Позавчорашній сніг глухо рипів під ногами, а нічний вітерець, підганяючи, задував за потилицю та під рукава. Хмари де-не-де розтанули, і тепер на небі було видно чорні клаптики, густо засіяні зорями, та ідеально круглий сяюче-білий місяць. Коли Аліса побачила замок, серце у грудях тривожно стислося: фортеця не виглядала казково-романтичною, як удень – її велич тепер здавалася зловісною.

Ворота зачинені, - повідомила Марина, коли дівчата підійшли впритул до муру.

Угу. – пересвідчилась Аліса, перевіривши важкий замок, а потім уважно роздивилася мур. – Там можна перелізти. – вказала вона на стіну справа від воріт.

Там?! Це надто високо й небезпечно, це неможливо!Давай пошукаємо інше місце!

Тут немає нічого кращого!

Аліса спробувала підтягнутися, схопившись рукою за виступ на мурі.

Ти це серйозно…?

Марина нерішуче тупцяла позаду, коли раптом почувся її збуджений шепіт:

О, глянь! Здається, можна пролізти під воротами!

Аліса зістрибнула на землю. Ворота закінчувалися менш ніж за півметра до землі, а знизу натомість, приховуючи діру, була прилаштована дерев’яна дошка.

Можна спробувати. – погодилася Аліса і підійшла ближче. Обережно спробувала розхитати дошку – на щастя, вона була прибита не надто надійно.

Ну як?

Нормально… Допоможи мені, - попросила Аліса, - але тихо. Десь тут може тинятися сторож.

Марина підійшла. Дівчата почали потихеньку штовхати дошку вперед. Кілька хвилин майже беззвучної наполегливої праці зробили своє – дошка піддалася і з глухим стуком упала по той бік воріт. Аліса лягла на живіт і обережно прослизнула під воротами на територію фортеці. Для Марини це виявилося не настільки легкою задачею – її куртка була надто об’ємною, і на якусь мить Алісі здалося, що подруга застрягла.

Аліса широко посміхнулася:

Знаєш, що на моєму місці сказав би кролик із Вінні-Пуха?

Нарешті протиснувшись крізь отвір, Марина глипнула на Алісу дещо обурено, а потім мовчки почала струшувати з себе сніг.

Зате, – промовила Аліса, – тепер можна розказувати знайомим, що ми взяли штурмом кам'янецьку фортецю! Хіба не класно?

Класно. – не надто бадьоро відказала Марина й покрокувала вперед. – Ходімо, коли вже прийшли.

Дівчата намагалися не підіймати шуму. Навкруги панувала дивна срібляста темрява, тиша була тривожною – високі мури майже не впускали вітру. Жартівливий настрій розтанув, і Аліса відчула неспокій.

Здавалося, все навкруги завмерло в очікуванні. У повітрі зависло напруження, що ставало все щільнішим з кожною хвилиною. Коли його, здавалося, от-от можна буде помацати рукою, наче тонкий високовольтний дріт, сталося жахливе:

Гей, ви, там! – долинув звідкілясь грубий чоловічий голос. – Стійте!

Високовольтний дріт тріснув і розлетівся. Марина заверещала, Аліса спіткнулася і ледь не гепнулася додолу.

А-а!

В різні боки! – закричала Аліса.

Вона різко звернула направо і прожогом залетіла у вежу, яку побачила перед собою. Перестрибуючи по кілька сходинок вискочила на другий поверх, помчала по довгому тунелю (нагнувшись, аби її не було видно через вікна) – і врешті зупинилася в невеликому круглому приміщенні.

Аліса відхекувалась, тримаючись рукою за холодну стіну. У грудях неприємно пекло холодне повітря. Відновивши дихання, вона випрямилась і роззирнулась. Кімнату оповила майже суцільна темрява. Аліса якийсь час вслухалася в тишу, а потім обережно підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ані сторожа, ані Марини. І що тепер?

Аліса напружено міркувала. Вона гірко пошкодувала, що не взяла з собою телефон, і, перебравши в голові декілька варіантів подальших дій, вже зібралася йти до виходу, як раптом почула те, від чого кров її застигла в жилах.

Зверху, на третьому поверсі, лунали кроки.

Аліса стояла, не в змозі поворухнутися. Їй перехопило подих. Кроки лунали тихо, але чітко. Проти волі вона згадала всі екскурсоводські байки.

Ні, неможливо. То все містика. Хвора стареча фантазія. Казки. Байки… Якщо так, то чого вона боїться?

Зібравши всю волю в кулак, Аліса зрушила з місця. Обережно ступаючи, вона прокралася в інший бік кімнати до вузьких дерев’яних сходів і почала – дуже повільно – підніматися наверх. Відчула, як спітніли долоні, і розізлилася на себе за свій страх. Серце гупало. Лишилося всього кілька сходинок… Нарешті, затамувавши дихання, Аліса витягнула шию та зазирнула в кімнату – і її тілом пройшлася задушливо гаряча хвиля.

З великого вікна падав сяюче-білий промінь повного місяця, освітлюючи силует хлопчика.

Привид сидів спиною, зосереджено згрібаючи щось перед собою. Як раптом – абсолютно несподівано – те «щось» зайнялося; Аліса заверещала – хлопчик, мов ошпарений, зірвався на ноги.

Тихо. – звелів він.

Аліса миттю замовкла.

Вона не могла бачити обличчя привида, тому він здавався ще більш моторошним.

Хто ти? – холодно запитав хлопчик. – Як мене знайшла?

Я… - Аліса затнулась. – Я не та, хто тебе вбив.

Що?

Я не та, хто тебе вбив. – голосніше повторила вона. – Але… але я теж маю золоте волосся. Тому… - Аліса поволі, мов на ватних ногах, піднялася по сходах наверх, склала долоні разом і вигукнула: - пробач мене, будь ласка! А тепер дозволь поцілувати! – охоплена раптовою хвилею хоробрості, Аліса кинулася до привида. Той відсахнувся назад і вступив лівою ногою прямісінько в полум'я. Аліса нерішуче спинилася на півдорозі, а хлопчик застрибав на одній нозі.

А! Чорт!

Світло тепер падало і на його обличчя, і Аліса про себе зауважила, що як на привида він доволі-таки матеріальний, схожий на людину. Самі лиш очі були свідченням його відношення до потойбічного світу – крижані й пронизуючі, а разом з тим, здавалося, пусті – лиш із химерною тінню, що залягла на саме дно розширених зіниць.

Загасивши полум'я, привид підняв голову й зміряв Алісу важким поглядом.

Ти здуріла, чи як?

Я що… е-е… – Аліса перевела подих. Привид мовчав. – Моє волосся справді не дуже золоте, воно скоріше схоже на сіно, аніж на золото, але я думала… - не підібравши потрібних слів, вона замовкла, з жахом чекаючи, що буде далі.

Ти про що? – не зрозумів привид.

Він не знає! Він не знає, як рятувати себе!

В Аліси пульс гупав у потилиці і паморочилося в голові.

Ясно… Ти нічого не знаєш… Але я врятую тебе! – вона  зірвалася з місця і кинулася до привида, повна рішучості подарувати йому вічний спокій. Той метнувся вбік і кинувся навтьоки. – Стій! Це для твого ж блага!

Хлопчик був невловимим. Аліса декілька разів ледь не схопила його, але той, очевидно, живився енергією потойбічного світу.

Через двадцять хвилин обоє були зовсім обезсилені від біганини.

Чого ти… від мене… хочеш? – привид, важко дихаючи, сидів на підлозі, опершись об стіну.

Для твого спасіння… - віддихувалася Аліса з протилежного боку приміщення, - тебе… треба поцілувати… - вона закинула голову назад і приклала руку до гарячого чола.

Ого… Тобі треба в лікарню, прив’язати до ліжка… ти небезпечна для суспільства, збочена…

Думай, що хочеш! – роздратовано вигукнула Аліса. – Між іншим, ти століттями отруюєш людям життя, лякаючи їх!

Століттями?! Я сюди прийшов лише сьогодні вночі!

Ага! Тобі так здається, бо ти проклятий! Ти – привид!

Привид?! Я? – він розреготався.

Аліса осатаніло зірвалася на ноги, змусивши хлопчика здригнутися.

Так! Привид сина турецького хана, якого заколола його найкраща подруга, руська полонянка! І ще я пам'ятаю щось про блакитні очі! – Аліса звинувачувальним жестом вказала пальцем привиду в обличчя. Тепер вона важко дихала не від втоми, а від гніву. – Інакше як пояснити, що тринадцятирічний хлопчик самотньо тиняється по замку, розпалюючи вогонь з… - Аліса глянула на тліюче полум’я, - із каміння?!

Мені одинадцять.

Алісі здалося, що вона от-от вибухне.

Тільки не верещи, - попередив привид, - бо сторож почує.

Ти запалював каміння!

Але я не привид.

Тоді якого біса ти тут робиш?!

А ти?

Пауза.

Не зіскакуй! – Аліса нахмурила брови. – Я тебе питаю!

Іди, куди йшла. – байдуже зронив хлопчик та піднявся на ноги.

З місця не зрушу!

То живи тут. – глузливо гмикнув привид, перетнув кімнату і почав спускатися вниз по сходах.

Я теж у тебе не вірила, але щоб ти сам у себе не вірив…

Аліса пішла вслід за хлопчиком.

Поясни, як ти підпалював каміння? Чуєш? Тобі це твоє вміння не видається дивним?

Раптом привид, мов ошпарений, відскочив від виходу з вежі. Притиснувшись до стіни, він жестом  наказав Алісі зупинитись.

Вона завмерла, потім підкралась до найближчого вікна і якомога обережніше визирнула на вулицю. Спочатку вона нікого не побачила, але через декілька секунд помітила чорний силует, який скрадався неподалік, уздовж стіни замку.

Це сторож, - прошепотіла Аліса, а хлопчик замахав на нею рукою, аби та замовкла.

Сторож, який ішов прямісінько до вежі, де ховались Аліса та привид, раптово завернув убік. Аліса навіть не сподівалася на таку удачу і аж присвиснула, від чого вловила лютий привидів погляд.

Час забиратися звідси. – промовив хлопчик, звертаючись, очевидно, сам до себе, і через мить справді покрокував геть.

Зачекай! – наздогнала його Аліса. – Я піду з тобою!

Та відвали ти нарешті, – нечемно відрубав привид, - дістала.

Аліса сторопіла. Їй дуже захотілося схопити нахабного хлопця за вухо і дати йому добрячого стусана, але щось її стримало. Навколишні події були настільки неймовірними, що Алісу оповило відчуття ірреальності, а воно в свою чергу надавало їй безрозсудної відваги – однак, незважаючи на це, вона не наважилась піддатися спокусі дати стусана цьому дивному хлопчині, що впевнено крокував попереду. Привид він чи не привид, а відчувалося в ньому щось… щось дике, дивне й сильне. І моторошне.

Як тебе звати? – несподівано для себе запитала Аліса.

Привид повільно зупинився. Обернувся.

Денис.

Аліса відчула, як шкірою пройшовся морозець. Воліла б ніколи більше не бачити подібної посмішки. Ця картина ножем врізалася в її пам'ять – срібляста темрява, зоряне небо, величезний місяць, кам’яні вежі замку та дивовижно гарний чорнявий хлопчик з диявольською посмішкою та холодними синіми очима.

***

Аліса стояла на місці і спостерігала, як її новий знайомий щезає у темряві.

Хлопчик зараз зникне – і вона ніколи більше його не побачить. Можливо, через багато років вона й онукам розказуватиме історію про дивного, зовсім юного хлопчину, який сидів сам самотою на верхівці вежі, розпалюючи вогонь із каменю. І коли в неї запитають: ким він був? що робив у фортеці? куди попрямував? – вона не матиме, що відповісти. І, можливо, гірко шкодуватиме, що не спробувала дізнатися, коли мала можливість.

Аліса кинулася за Денисом. Хай як там буде, а вона ніколи не звинуватить себе в тому, що навіть не спробувала!

Наздоганяючи привида, Аліса раділа, що має рідкісний талант пересуватися безшумно, наче кицька; однак цим подібність обмежувалася, бо через тонкі губи, гострий ніс та великі сірі очі вона нагадувала скоріше хижого птаха.   

Невисока тінь Дениса прямувала до головного виходу. Територія, по якій скрадалася Аліса, була відкритою та добре освітленою, тому їй довелося крастися попід стінами. Хлопчик підійшов до воріт і з легкістю відкрив їх, наче на них не висів важкий залізний замок.

Щойно Денис опинився за ворітьми і зникла необхідність ховатися в тіні, Аліса підбігла до воріт і спробувала відкрити їх, однак двері виявилися закритими наглухо. Аліса, майже не здивувавшись, прослизнула крізь отвір під воротами, піднялася на ноги, роззирнулася та з відчуттям чи то надії, чи то тривоги пошукала очима Марину – однак подруги ніде не було видно. Пильно вдивляючись у темряву, Аліса попрямувала вслід за привидом, що вже переходив міст.

Минуло більше години з того часу, коли Аліса покинула фортецю. Хлопчик вийшов за межі міста, крокуючи тепер по нерівному, де-не-де вкритому снігом полю.

Дійшовши до лісосмуги, Денис зупинився. Інтуїтивно Аліса відчула, що він зараз роззирнеться, і мала рацію – хлопчик уважно подивився навколо, а потім, здавалося, без будь-якої на те причини, усівся на землю. Аліса впала додолу саме вчасно, щоб залишитися непоміченою, і лежала, притиснувшись до мертвої трави. Якийсь час нічого не відбувалося, а потім зненацька хлопчик дивно й різко сіпнувся, зігнувся та охопив руками плечі – так, ніби в нього заболів живіт. Аліса стурбовано піднялася на ліктях, пильно вдивляючись у постать Дениса. Можливо, йому необхідна допомога? Де знайти її зараз? Алісу вкотре неприємно вколола думка про забутий телефон, та враз потік думок в її голові обірвався. Не в змозі повірити своїм очам, Аліса стала свідком неймовірного видовища: дерево, що стояло біля Дениса, почало зменшуватися, спотворюватися й ширшати, його лиса крона розплилася й стала однорідною, ніби гілки склеїлися в одне ціле – і через декілька секунд воно перетворилося на темно-сірий намет. Біля намету спалахнуло помаранчево-жовте світло: запалало вогнище, Денис зняв рукавиці і заніс над ним руки. Аліса шоковано потерла очі. Серце її калатало налякано, але окрім страху й здивування вона відчувала щось інше, що їй важко було збагнути – певно, то була радість відкриття; Алісі здалося, ніби перед нею упала завіса чогось таємного. Завіса, яка закривала від неї інший, значно цікавіший світ. Вона боляче вщипнула себе. Намет, вогонь і хлопчик нікуди не зникли. Дива!

Ані миті більше не роздумуючи, Аліса рішуче піднялася й покрокувала до Дениса. Той сидів біля вогнища, а потім, здається, так її і не помітивши, заліз у намет. Аліса пішла швидше, ледь не зриваючись на біг. У грудях її пульсувало нетерпляче піднесення. Скоро Денис виліз із намету, знову присів біля вогнища і закутався в простирадло, лишивши самі очі й чуб. Не стримавшись, Аліса побігла. Коли вона вже була зовсім близько до намету, то не стільки побачила у світлі вогнища повороту його голови, скільки відчула погляд – але тільки на мить.

Далі було пекло. Сліпучий спалах чогось білого і… певно, смерть. Душа ніби розірвала тіло зсередини, намагаючись звільнитися від зайвої оболонки. Аліса закричала, піднялася в повітря, а потім з силою впала на землю.

Після цього почало коїтися щось зовсім дивне. Під страшним тиском Аліса летіла донизу, але не це було найхимернішим – вона також усвідомлювала, що стала якоюсь… не цільною. Ніби декілька шматків її єства, які падали вниз, знаходились за кілька метрів один від одного. Відчувати кожен шматочок своєї розбитої душі було нестерпно, і Аліса спробувала зібрати себе докупи – але натомість стала падати швидше. Пройшло багато… митей? хвилин? днів? років? – ні, поняття часу зникло; Алісі здалося, ніби щойно пролетіла вічність – по колу, від початку до кінця.

Раптово падіння припинилося. Реальність набула обрисів, і Аліса зі здивуванням зрозуміла, що знаходиться у великій білій кімнаті. Кімната мала форму рівностороннього трикутника, а стіни, стеля й підлога були створені, здавалося, з дуже густого сяючого туману, який повільно закручувався вихрами. По кутках знаходилися білі двері зі срібними табличками. Тільки-но Аліса наважилася зробити крок, аби підійти й прочитати написи на них, як раптом щось сильно потягнуло її доверху (у голову зненацька стрельнула одночасно смішна й химерна думка, що так, певно, почувається сміття, коли його засмоктує в пилосос), відчула знайоме відчуття польоту та відсутності часу – і її затягнула темрява.

 

***

Аліса розплющила очі. Спочатку вона побачила перед собою щось темно-сіре, а через півхвилини зрозуміла, що дивиться на тканину. Потім вона поволі повернула голову й погляд її впав на напівкруглу діру, за якою виднілися стовбури дерев, клаптик засніженої землі та купка чорного вугілля, з якого ще здіймався рідкий димок. Аліса розстібнула спальник, вистромила голову з намету й зіщулилася від променів яскравого сонця. Денис сидів неподалік, на пеньку, та дожовував бутерброд.

Привіт. – буденно озвався він, помітивши Алісу. – Як самопочуття?

Паскудно. – заявила Аліса і знову розляглася в наметі.

І справді, почувалася вона не дуже добре – в грудях щось болісно стискалося, відчуття було чимось схоже на стан, коли з останніх сил стримуєш ридання.

Не дивно. – почувся голос за наметом.

Що зі мною сталося?

Я випадково влучив у тебе блискавкою. – незворушно пояснив хлопчик. – Досі не розумію, як тобі вдалося вижити.

Що ти зробив?!

 Аліса й не помітила, як опинилася на вулиці.

– То це ти?! – обурено вигукнула вона. – Як це розуміти?

         Аліса гнівно дивилася на хлопчика, відчуваючи, однак, скоріше глибоке здивування, аніж злість. Денис сидів у компанії великої тарілки з бутербродами, повільно пережовуючи один із них, а погляд його був якимось байдуже-відстороненим.

Як хочеш, так і розумій.

Ти що, вбити мене хотів?!

Я ж сказав, що то була випадковість. Якби я хотів тебе вбити, то, доводжу до твого відома, у мене на це було цілих три дні, доки ти була без свідомості.

То я пролежала тут аж три дні?

Так. Поняття не маю, як ти вижила. – повторив він.

На якийсь час запала мовчанка.

Ти щось бачила? – через хвилину спитав Денис, вириваючи Алісу з її думок. – Ти бачила щось, коли була у відключці?

Можливо. – ухильно промовила Аліса.

Погляд Дениса різко метнувся до її обличчя.

Що саме?

Аліса проігнорувала запитання.

Я їсти хочу. – після паузи сказала вона.

Хлопчик спантеличено зиркнув на неї, а потім, ніби отямившись, кивнув на тарілку з бутербродами.

Пригощайся. – буркнув він.

Що, з ікрою? Терпіти її не можу.

То струси на землю.

Я хочу лосося.

Ага. Ну йди лови, зараз майже сезон.

Я знаю, ти можеш створити.

Денис глянув на Алісу невдоволено, але без здивування. Потім десь з повітря вихопив величезну залізну миску.

Щиро дякую.

Аліса заледве охопила гарячу миску руками, обережно опустила її на землю, витягла з намету каримат і зручно примостилася на ньому по-турецьки.

А тепер розказуй. – владно мовив Денис. – В усіх подробицях.

А тобі не здається, що спочатку ти повинен дещо мені пояснити?

Справді? – холодно перепитав хлопчик. – «Повинен»?

А хіба ні? Ти ледь мене не вбив, це нічого? Взагалі, тобі треба позбутися шкідливої звички нападати на кожного, хто до тебе підходить.

Не підходить, а несеться посеред ночі, як псих.

Як псих? – здивовано перепитала Аліса. – Це не я скоюю напади на людей.

Я це зрозумів ще у вежі.

І після всього, що накоїв, ти ще смієш…!

Та досить, замовкни! – скривився Денис. – Ти сама в усьому винна!

То це я себе підсмажила?

Ти себе підставила. Хіба міг я припустити, що мене потай переслідує якась навіжена?

Іноді, знаєш, варто припускати! Щоб безневинні люди не віддавали Богу душу після зустрічей з такими, як ти. – Аліса тріпнула волоссям і подивилася на Дениса очікуюче. - Ну? Що зі мною сталося? Кажи! Ти ж хочеш знати, що я бачила в тому передсмертному маренні, правда? Я все розкажу, коли дізнаюся  те, що мене цікавить.

Денис помовчав – чи то підбираючи слова, чи то зважуючи своє бажання відповідати на запитання.

Твоя душа, так би мовити, розпалася. – врешті озвався він.

Як? Розпалася?

Такий розряд міг би вбити й демона. – хлопчик замислено глянув на Алісу і промовив: - не можу збагнути, як ти вижила.

Ти вже втретє це повторюєш, а я досі не почула щастя у твоєму голосі.

Серед твоїх родичів є відьми? Шамани? Анахорети?

Хто? Ні!

Цілителі, чаклуни, оракули?

Та ні! У мене нормальні родичі!

Дивно. – гмикнув Денис. – А ти була в кімнаті?

У якій кімнаті? – обережно перепитала Аліса.

У білій кімнаті, - в тон їй відповів хлопчик.

А що там?

Я так і думав. – ледь помітно зітхнув Денис. – Що ж, у такому разі тобі час відчалювати. Миску можеш забрати з собою.

Чекай, ти, може, маєш на увазі таку собі трикутну білу місцину?

То ти була там! – пожвавішав Денис. Очі його загорілися. – І що бачила?

Ми ж домовилися – спочатку я питаю. Отже, хто ти такий?

Я вже називав своє ім’я.

Звідки ти родом?

Не знаю.

Не знаєш?

Не знаю.

Не вірю.

Як хочеш.

Що ж. Звідки в тебе ці твої надприродні сили?

Не знаю.

Брешеш!

Питання скінчилися?

Аліса свердлила Дениса поглядом.

Нехай. А в чому суть твоєї сили? Що ти можеш зробити?

Усе, що завгодно.

В Аліси урвався терпець.

Не вигадуй!

Я не вигадую нічого.

Аліса невдоволено насупилась, відправила до рота шматок риби, злісно його пережувала і, ковтнувши, спитала:

Ну? І як це ти можеш зробити що завгодно? Чого тоді живеш у наметі?

Подобається. У мене душа вільного пілігрима.

Аліса похитала головою.

Щось розмова не клеється. Очевидно, деякі знання мені доведеться забрати з собою в могилу.

Денис різко поглянув на Алісу.

Це що, погроза?

Зовсім ні. Я просто прошу трохи інформації. Як ми й домовлялися.

Денис помовчав.

Це останнє, що я розкажу, а потім ти відчепишся.

Аліса серйозно і з готовністю кивнула. Денис узяв бутерброда.

Ці вміння в мене ще з самого дитинства. – почав він. – Спочатку, звичайно, я не розумів їхню природу, і минуло чимало часу, доки розібрався. Правду кажучи, я досі до кінця їх не пізнав. Суть моєї сили доволі проста: я справді можу створити все, що побажаю – від сніданку до цілого світу.

Ого! І навіть можеш воскресити мертвих?

Так. – кивнув Денис. – Можу. Теоретично.

Серце Аліси тьохнуло, ледь не вистрибнувши з грудей. Виходить, він може воскресити її матір! Перед очима, як давній і болючий спомин, пролетіло її розмите обличчя…

Проте є одне «але», - промовив Денис, пильно стежачи за Алісою, ніби він здогадувався, про що вона думає. – За усі дива, що я створюю, я маю розплачуватись.

Чим?

Чим завгодно. – стенув плечима Денис. – Здоров'ям, самопочуттям, роками життя, пам'яттю, частиною тіла – будь-чим, що в мене є. На вибір. Останнім часом я обираю біль – доводиться трохи потерпіти, зате усе залишається цілим.

А чим тобі доведеться заплатити, щоб… ну, наприклад, воскресити мертвого?

Життям. – просто відповів Денис.

Аліса заплющила очі – це саме те, що вона боялася почути.

Через цю силу на тебе полюють? – раптом зрозуміла вона. – І ти мандруєш по світу, тікаючи від них?

Може, ти ще візьмеш у мене інтерв’ю?

Не хочеш, не відповідай. – миролюбно промовила Аліса. – До речі, хочеш рибинку? Дуже смачно.

Я не їм червоної риби.

Алергія?

Ні.

Ну, то як хочеш. А дарма, така смакота, особливо з соусом! Сметанний особливо смакує з лососем. Так… чекай, а про що це ми? А, то що зі мною сталося після того, як ти вдарив мене блискавкою?

Та я ж уже казав – твоя душа розпалася. Якась частина залишилася в тілі, а інші відлетіли туди, куди більшість людей потрапляє після смерті. А потім та частина, що в тілі, притягнула ті, що поза ним. – Денис пильно подивився на Алісу. – У тебе, мабуть, дуже сильна енергія душі, якщо ти змогла зліпити її докупи.

А що було б, якби я її не зліпила?

Не знаю. Скоріше за все, твоя душа остаточно розпалася б і… м-м… вважай, що зникла б.

Назавжди?

Ага.

Назавжди. – повторила Аліса, намагаючись осягнути в повній мірі значення цього слова.

Як душа може розбитися на частини? Найважче було повірити, що це недавно сталося з її власною душею, і вона майже померла… Точніше, майже зникла навіки. Цікаво, як це – просто не існувати? Через хвилину Аліса відчула, що в неї починає боліти голова, і вирішила всерйоз над таким не замислюватися.

Денис глянув на неї.

А тепер твоя черга.

Аліса повільно кивнула, розмірковуючи над тим, які питання ще не встигла поставити – але нічого не приходило в голову.

Спочатку я летіла простором, де немає часу й відстані. – почала вона, ретельно обираючи слова. – В усякому разі, у мене склалося таке враження. Потім я потрапила в білу кімнату трикутної форми. Там були… такі дивні стіни, ніби живий організм. Схожі на рухливий туман. Або на плазму.

Хлопчик напружився, уважно слухаючи. Аліса продовжила:

У кімнаті було троє дверей з табличками, - їй здалося, чи сині очі Дениса щойно спалахнули? – але я не встигла роздивитися, що там написано. – вона на мить замовчала, роздумуючи, чи нічого не забула. – Це все.

Ти не прочитала жодного напису? На жодних дверях?

Аліса заперечно похитала головою.

Не встигла.

Дверей було точно троє? Не двоє? Упевнена?

Так.

Денис кивнув. Його обличчя нічого не виражало, однак Алісі чомусь здалося, що він залишився задоволеним.

Добре. – сказав Денис і піднявся. – А тепер краще встань з килимка, якщо не хочеш повиснути на гілляці.

Аліса підвелася й відійшла вбік. Хлопчик заплющив очі, і через декілька митей намети знову стали деревами, залишки вогнища – снігом, а килимок, на якому щойно сиділа Аліса, перетворився на гілку, і, пролетівши над її головою, причепився до дерева.

От і все. – коротко сказав Денис, окинув останнім поглядом поляну, обернувся і пішов через лісосмугу в бік відкритого поля. – Повертайся додому, бо тебе вже, мабуть, шукають під кожним парканом.

Чекай! – вигукнула Аліса. – Куди ти йдеш? Ти… Візьми мене з собою!

Денис, не обертаючись, прощально махнув рукою.

Ти ледь не знищив мою душу! – Аліса наздогнала хлопчика, і стала перед ним, не дозволяючи пройти. – Не забувай про це! – відчайдушно закричала вона.

Денис, з обличчя якого ще не сповзла насмішка, недобре блиснув очима.  

У нас була угода, хіба ні? Досі гадаєш, що я тобі щось винен?

Ні, але… - Алісі бракувало слів. – Я не заважатиму! Будь ласка!

Причепа… Може, стерти тобі пам’ять? – Денис криво посміхнувся, але швидко посерйознішав. – Відійди.

Аліса не зрушила з місця. Хлопчик обійшов її і покрокував далі.

 

Аліса дивилася, як віддаляється постать Дениса, і її охоплював відчай. Ані крики, ані благання не допоможуть – це очевидно. «Якби ж я не була такою безсилою!» - розпачливо подумала вона, і раптом їй в голову стрельнула божевільна – а може й геніальна – думка.

Стоп! – закричала Аліса, кинувшись за Денисом. – Стій, кажу тобі! Я можу тобі допомогти!

Хлопчик люто обернувся.

Дістала! Іди додому! – гаркнув він. – Досить уже мене переслідувати!

Але я справді можу тобі допомогти! Я не звичайна людина, я – провидиця!

Зависла коротка пауза. Денис виглядав спантеличено.

Хто?

Провидиця. У мене цей дар від бабусі. Ти ж не просто так тиняєшся світом, правда? Щось шукаєш? Я можу допомогти тобі.

Подіяло? В очах хлопчика читався сумнів. Аліса спробувала надати словам більшої переконливості:

Саме тому моя душа не розпалася остаточно, коли ти вдарив мене блискавкою. Звичайна людина такого удару не витримала б, ти сам казав.

Попри Алісині очікування, сумнів у очах Дениса змінив вираз відвертої недовіри.

Це неможливо. – відрубав він.

Аліса розгубилася.

Чому?

Бо якби ти була провидицею, - повільно промовив хлопчик, здається, звертаючись сам до себе, - то відразу загриміла б у Чистилище через свій забруднений ефір.

Що забруднене? – обурилася Аліса.

Ефір.

Тобто ти хочеш сказати, що я не побувала б у тій кімнаті? Чому?

Денис ще кілька митей замислено мовчав, а потім глянув на Алісу.

Ти ж у нас великий оракул, тобі краще знати. – їдко кинув він і знову покрокував уперед.

Що за ефір? Як це пов’язано з Чистилищем? Скажи – і я піду геть, і ніколи більше тебе не чіпатиму!

Спокусливо. - гмикнув Денис, не сповільнюючи ходи.

Обіцяю! Ніколи-ніколи! Кілька фраз – і ти назавжди мене здихаєшся! Уявляєш? Назавжди!

Хлопчик тяжко зітхнув.

Ти вмієш умовляти. – зізнався він. – Це обіцянка?

Так! – завзято вигукнула Аліса і нетерпляче забігла поперед Дениса. – Я обіцяю. Обіцяю!

Ну, що ж… - протягнув він, прижмурено дивлячись на сонце, що опускалося за горизонт. – Ефір – це така собі особлива енергія. З нього створена душа. Якщо в ефірі присутня якась інша енергія, невластива людині, наприклад, надприродні здібності, то душа не потрапляє в кімнату Вибору, а її засмоктує прямою дорогою до Чистилища – на очищення.

Кімнату Вибору? Тобто ту трикутну…? Але… не може бути! – Аліса виглядала ошелешеною. – Можливо, мої сили мають іншу природу, може, вони знаходяться не в душі, а поза нею… Може таке бути? Я ж не можу користуватися ними, коли забажаю, видіння самі з’являються час від часу…

Денис втомлено перевів подих, аж заплющивши очі.

Саме так я і знайшла тебе тієї ночі у фортеці! – збрехала Аліса в приливі натхнення.

Та невже? А що ж ти там плела про привида? Про якось султана і полонянку…

Аліса відчула, що червоніє, і була рада, що Денис не бачить її обличчя.

Я лише бачила видіння… Я не знала, привид ти чи хто.

Якщо це правда, чому ти зразу все не розказала? Чому мовчала?

А ти хіба сказав би на моєму місці? Я мала бути обережною.

Але твоя душа потрапила…

Аліса відчула, що час іти в атаку.

У ту кімнату, і що? – агресивно спитала вона, склавши руки на грудях. – Це такий беззаперечний доказ? Чи ти Господь Бог, що досконало знаєш, які там у Всесвіту таргани? Не бери на себе багато – цього не знає більш ніхто! Так само, як невідомим є Божий задум – але Він влаштував нашу зустріч! А ти… замість того, щоб прийняти подарунок долі, вперся рогом, як баран!

Денис аж вибухнув сміхом.

Це ти подарунок долі?

Ти не знаєш, чим може обернутися ця зустріч! – вигукнула Аліса, перекрикуючи регіт. – Це Божа воля!

Я все одно не вірю тобі. – знизав плечима Денис, насміявшись. – Хоча, мушу визнати, все це може звучати навіть переконливо.

Як знаєш! – Аліса гордовито пирхнула. – Ти мені й дарма не потрібен зі своїм паскудним характером, просто я хотіла… у мене є певні обов’язки перед моїм даром, бо я не хочу його втратити.

Хлопчик якось дивно глянув на неї, ніби стримуючи посмішку, а потім зненацька промовив:

Гаразд. Вмовила. Можеш іти зі мною.

І знову рушив уперед.

Аліса завмерла на місці, намагаючись второпати, що оце щойно сталося.

Вдалося?!

Серце скажено закалатало, і навіть укол тривоги – надто легко – не міг затьмарити щастя. Аліса швидко станцювала бойовий, але беззвучний танок радості, а потім, зобразивши холодну гордість, поспішила за Денисом.

Кілька хвилин панувала тиша. Аліса, відчуваючи в душі неймовірне піднесення, обдумувала все почуте і розмірковувала над тим, яким саме аргументом вона зуміла вплинути на Дениса, як раптом у неї похололо в грудях: Марина! Бабуся! Вони ж досі не знають, де вона!

Аліса ляснула себе по лобі.

У тебе є телефон? – про всяк випадок спитала вона.

Навіщо він мені?

Хто тебе зна… Мені треба передзвонити додому. Дуже треба.

Аліса відчувала, як настрій швидко падає до критичної позначки. Як пояснити своє зникнення? Як полишити бабусю саму? Вона ж голодуватиме, білоручка-рабовласниця… Аліса зціпила зуби. Крізь невеселі думки до неї долинув голос Дениса.

Ми зараз повернемося в місто, бо пішки до Карпат іти досить довго. Там знайдеш телефон.

Аліса уважніше придивилася до навколишнього пейзажу. Вони крокували дорогою, якою прийшли вчора з міста в лісосмугу.

Де це я там телефон знайду?

У місті є телефонні будки.

Та ну.

Сама побачиш.

Аліса помовчала.

То ми їдемо в Карпати? А далі куди?

Нікуди. Будемо шукати таємний монастир.

Таємний монастир? – у захваті вигукнула Аліса. – Ого! А нащо він тобі?

Відвідаємо мого давнього знайомого. Твоя задача – цей монастир знайти.

Моя?!

А хто ж у нас провидиця? – нахмурено спитав Денис. – Цей монастир прихований від сторонніх, і я поняття не маю, де він.

Як же… - Алісі здалося, що земля під ногами стала м’якою, наче вата. – Ти ж можеш зробити все, що завгодно, ти ж сам казав! Хіба так важко знайти якийсь там…

Не важко, але ціна буде надто високою. Монастир таємний… Саме тому я й узяв тебе з собою. – додав він.

Аліса приречено видихнула й закусила губу. Оце справді влипла. Скоро Денис зрозуміє, що взяв з собою фальшиву провидицю, і вона буде змушена повернутися додому, де її просто приб’ють.

*

Через годину вони прийшли в місто. Аліса крокувала вулицями, якими їхала на автобусі кілька днів тому, і гостро відчувала, що з того часу весь світ перевернувся для неї догори дриґом. Однак усе навкруги – будинки, дороги, автомобілі й рекламні стенди залишилися такими ж, як і раніше, люди говорили про буденне і метушилися серед дрібних турбот – і це дивувало, навіть викликало дискомфорт надто різким дисонансом навколишнього світу й того, що коїлося в душі Аліси.

Скоро вона дійсно побачила телефонну будку, і в грудях щось неприємно стислося. Аліса кинула кілька монет і набрала свій домашній номер. Почувши гудки, несподівано для самої себе вона відчула приємне хвилювання. Попри перспективу важкої розмови мить здалася урочистою: саме зараз вона поставить крапку на минулому житті.

Після скрипучого «Алло» Аліса, навіть забувши привітатися, почала плутано говорити щось про те, що знайшла свого батька і переїжджає до нього в Стокгольм. Радила бабусі переселялася в село до сестри, щоб не померти з голоду, і нагадувала, де в холодильнику лежить картопля…

Упевнившись, що її зрозуміли, Аліса попрощалася й кинула трубку, з якої ще долинали крики й потоки запитань. Вона чомусь відчувала втому, ніби пробігла крос. Зрештою, сестра давно вже кликала бабусю до себе… можливо, їй там навіть буде веселіше? Рідня…

Аліса помітила, що стоїть, тримаючись правою рукою за телефон. Випрямилася, зняла трубку і передзвонила Марині.

Куди ти ділася?! – заверещала подруга, аж Аліса була змушена відхилити трубку подалі від вуха. – Я так хвилювалася! Тут все місто стоїть на вухах через твоє зникнення! Я думала, що помру від хвилювань! Де ти, як ти? З тобою все нормально?

Аліса повторила побрехеньку про те, що абсолютно випадково зустріла в Кам’янці свого батька, який приїхав туди на екскурсію, і залишиться з ним. Брехати найкращій подрузі було соромно, та нічого не вдієш – зрештою, правді вона б не повірила.

А що з тобою сталося тієї ночі? Тебе схопили? – запитала Аліса.

Ні… Я сховалася в якомусь підвалі, а потім пішла тебе шукати. Шукала, мабуть, півночі, а потім вирішила, що ти вже в готелі… Але тебе не було, і я так злякалася! Повернулася до фортеці, поговорила зі сторожем, та він нічого не бачив…  А потім усі тебе шукали. Досі шукають…

Аліса знову відчула пекучий сором.

Пробач…

Облиш! Я така щаслива, що з тобою все гаразд! Ти хоч дзвонитимеш?

Аліса пообіцяла дзвонити й приїжджати, хоча й не була певна, що зможе виконати обіцянки. Опустивши трубку, якийсь час постояла, дивлячись на телефон. Коли обернулася й пошукала очима Дениса, знайшла його біля кіоска з паперовим стаканчиком у руках.

А звідки в тебе гроші? – здивовано запитала Аліса, підійшовши до нього.

Денис зробив кілька ковтків кави і, не дивлячись на Алісу, відповів:

Немає нічого простішого, аніж створити кілька папірців.

То ти ж… - Аліса спантеличено підняла брови. – Чому ти тоді корчився, щоб створити собі їжу? Не легше просто купувати?

Я рідко заходжу в міста. – коротко пояснив Денис і роззирнувся. – Десь тут має бути таксі.

Через годину вони їхали в просторій машині в бік Івано-Франківська. Аліса дивилася у прочинене вікно, відчуваючи на обличчі приємний подих прохолодного вітру. Чи могла вона припустити, що все так обернеться? Якби вона не поїхала на екскурсію, якби не пішла з Мариною до фортеці, якби не простежила за Денисом – все склалося б зовсім інакше… Минуле здавалося сірим, а майбутнє вперше було повністю вкрите туманом. Що вона робить? Куди їде? Що далі робити? Цей світ, який вона створила для себе, був дуже хиткий, і тримався на суцільній павутині обману. Вона надурила Дениса, бабусю, єдину справжню подругу. Заради чого? Аліса відчула, як шкірою пробігся холод. Можливо, усе це – велика помилка… але… це доля, яку вона обрала сама.

Ця думка чомусь виявилася дуже заспокійливою. Аліса, ніби вперше, побачила, який гарний пейзаж за вікном, і відчула, яке свіже повітря залітає у вікно і заповнює легені. Усе буде добре.

*

Доброзичливий, але схильний до екстремально швидкої їзди таксист довіз їх до самого підніжжя гори й поїхав геть, гучно підспівуючи народним пісням, що лунали з радіоприймача. Аліса поглянула навколо. Гірська дорога, по якій від’їжджала машина, опускалася вниз, петляючи поміж пагорбами й селами. Біля горизонту висіли пухкі хмарки, виділяючись яскраво-білим на тлі малинового неба.

Які в нас плани?

Подув вітерець, зганяючи з дерев сніжинки. Денис зіщулився.

Я створю дім і житимемо в ньому, чекаючи твого видіння. До речі, як часто вони в тебе бувають?

Коли як… - туманно відповіла Аліса. – Щоб викликати видіння, мені треба якомога більше інформації про об’єкт мого пошуку. Розкажи мені все, що знаєш.

Я знаю не так багато… Цей монастир знаходиться в горах, магічно захований від чужих очей. Там… здається, там є дзвіниця і кілька альтанок-молитовень. – хлопчик помовчав. – І великий кіт на прізвисько Бас… чи Бан… Утім, не важливо, він уже, певно, здох.

То ти колись там був?

Ні. Я знав одну людину, яка там живе.

Ясно... – Аліса задивилася на гори, уявляючи, що десь там, далеко, серед засніжених ялин стоїть чарівний монастир. – А чому ти шукаєш його, якщо не секрет?

Перш ніж відповісти, Денис повільно перевів погляд з гір на сонце.

Тоді багато чого стане зрозумілішим для мене… Де я народився, чому я відрізняюся від інших. Олександр… усе тепер має мені розказати.

Олександр? Хто це?

Давній друг. Ходімо.

Денис пішов доверху, на гору, пірнувши прямо в ліс, і Аліса рушила за ним.

На відміну від галявини, осяяної вечірнім сонцем, серед високих ялин було вже темно. Пахло хвоєю. Дерева спали, порозставлявши колючі гілки, м'яка земля була вкрита товстим шаром опалих колючок. Аліса й Денис піднімалися в повній тиші, у якій було чути тільки їхнє дихання та хрускіт шишок під ногами. Денис часто зупинявся й віддихувався, а Аліса воліла б іти швидше, бо темний ліс її пригнічував.

Через якийсь час Денис обернувся.

Ми сьогодні туди не дійдемо, - важко дихаючи промовив він. – Я й забув, як це далеко… Дай мені руку й заплющ очі.

Аліса послухалась. Раптом – поштовх; налякану Алісу охопили відчуття швидкості й невагомості – так, ніби вона зірвалася з висоти. Хотілося закричати, але все закінчилось так само зненацька, як і почалося.

Де це ми? – видихнула вона, розплющивши очі.

Усе ще в Карпатах. – Денис роззирнувся. – Ага… чудово.

Вони стояли в полонині між високих гір на невеличкій галявині, оточеній соснами. Здається, тут було досить високо, бо дув вітер і лежало значно більше снігу, ніж там, звідки вони прибули.

Стій на місці, - промовив Денис і заплющив очі.

Аліса злякано дивилася на хлопчика, боячись того, що буде далі.

Попереду зі снігу виріс будинок, однак Денис увесь час поводився спокійно, і було зовсім не схоже, що йому боляче.

Що ти віддав? – вирвалося в Аліси.

Кілька волосин. – Денис автоматично скуйовдив своє чорняве волосся.

Аліса поглянула на дім. Він був невеликим, дерев’яним, з надійними дверима й різьбленими рамами. У небі сяяв тоненький молодий місяць. Не вистачало лише курячих ніжок та Баби Яги зі ступою.

А Баба Яга існує? – запитала Аліса.

Звичайно. А разом з нею Дід Мороз, Бабай і Чахлик Невмирущий.

Денис уже заходив до будинку, і Аліса поспішила за ним.

Щойно вона закрила за собою двері, вітер ніби вимкнувся, і її приємною хвилею огорнуло тепло. Аліса із задоволенням зняла рукавиці та шапку, повісила важку куртку на вішак. Інтер’єр кімнати був одночасно простим і затишним: товстий килим, дерев'яні стіл та стільці, камін, на якому стояло кілька ваз із засушеними квітами. На столі, застеленому темною скатертиною, височів кований канделябр, вогонь свічок наповнював кімнату мерехтливим світлом. Поки Аліса роззувалася, Денис запалив камін і пішов у сусідню кімнату. Коли повернувся, у повітрі з’явився апетитний запах риби.

Аліса поглянула на стіл. Там тепер стояли дві глибоких глиняних тарілки з ухою, вишуканий салат з креветками й зеленню, трав'яний чай і круасани. Денис впав на стілець біля столу і посунув до себе тарілку з ухою. Аліса зненацька зрозуміла, як вона зголодніла, і також схопила ложку.

Які плани на завтра? – запитала вона через деякий час.

Будемо жити тут і чекати на твоє видіння, як я вже казав.

А ти як… ну, зовсім не будеш його шукати, той монастир, ні?

Хлопчик, пережовуючи їжу, лише заперечно хитнув головою. Аліса кисло подлубалася вилкою в салаті.

Повечерявши, вона вибрала собі кімнату, попросила Дениса створити для неї деякий одяг і лягла спати.

Наступного дня пішов густий сніг. Аліса пограла з Денисом у шахи (Денис виграв і обсипав її цілим градом дошкульних насмішок, за що потім поплатився годиною принижень, щойно Аліса дізналася, що він жодного разу не здатен підтягнутися на штанзі), погуляла на вулиці й зліпила сніговика (у найнесподіваніший момент Денис змусив його накинутися на Алісу, але вона не розгубилася – зняла зі сніговика голову і пожбурила її прямісінько в Денисову потилицю), а ввечері, аби не склалося враження, що вона тільки байдики б'є, Аліса зробила вигляд, ніби медитує. Залишивши двері відкритими, вона вмостилася на килимі в позі лотоса й заплющила очі. Сидіти так було незручно і швидко їй набридло, але Аліса мужньо протрималася півгодини. Вона повідомила Денису, що за допомогою медитацій накликає видіння, однак попередила, що від її волі мало чого залежить. Вечорами хлопчик не турбував Алісу, коли вона замикалася в кімнаті – де насправді читала книжки й милувалася зимою, що біліла за вікном.

Так минув місяць. Рання весна змусила сніг розтанути й потекти чистими струмочками до підніжжя гір. Аліса нервувала, бо підозрювала, що Денис скоро захоче її здихатися – хлопчик, хоча й нічого не казав, ставав дедалі напруженішим: певно, він не думав, що пошуки монастиря затягнуться на такий довгий час. Аліса відчувала, що відсутність у неї дару провидиці стає серйозною проблемою. Додому повертатися їй аж ніяк не хотілося, тому вихід залишався єдиним (Аліса відтягувала цей момент, як могла – зрештою, перспектива вештатися ночами в лісі не була спокусливою). Одного дня, дочекавшись півночі, Аліса вислизнула з ліжка, одягнулася, взяла ліхтарик і, тихо прочинивши двері, вийшла на вулицю.

Повітря було свіжим і весняним, та все ще морозним. Аліса увімкнула ліхтарик і пішла вперед, у моторошну темряву високих дерев. Ідея знайти монастир самотужки здалася в цей момент особливо абсурдною, проте іншого виходу вона не бачила. Заглиблюючись у ліс, Аліса намагалася запам’ятати якісь орієнтири типу поваленого дерева чи дупла у вигляді замкової шпарини.  У лісі було тихо й пусто, ніби все навкруг вимерло, або причаїлося серед темряви. Аліса намагалася йти і навіть дихати тихо, прислуховуючись до найменшого шуму.

Через півгодини нерви Аліси розхиталися не на жарт. Тріск сухої гілки чи шарудіння їжака звучали неймовірно зловісно, уява негайно малювала усілякі жахіття, і їх ніяк не вдавалося викинути з голови. Алісу охопив майже панічний страх і водночас – лють. Як лишень вона могла додуматися до такого! Монастир розташований десь у Карпатах…  Як вона могла припустити, що знайде його, просто вийшовши на прогулянку?

Страшенно розлючена сама на себе, Аліса копнула ногою якийсь трухлявий пень, розвернулася й пішла назад.

На щастя, вона нікуди не звертала, тому шанси на успішне повернення були високими. Через деякий час Аліса побачила попереду слабкий жовтий вогник. Вона зупинилася й спробувала розрізнити, що то – світло місяця, вікно чи палаюче багаття. Сподіваючись, що то Денис прокинувся і запалив свічки, вона подалася вперед.

Від полегкості в Аліси аж відлягло від серця – незабаром вона дійсно побачила будиночок, і він здався й таким рідним та гарним, як ніколи раніше. За вікном горіло тремтливе світло, і Аліса швидко покрокувала до жаданого домашнього затишку, як раптом, біля самісіньких дверей, почула голоси. Вона завмерла на місці і прислухалася. Один голос належав Денису, а другий був незнайомим і належав якомусь чоловікові.

Аліса відчула, як шкірою пройшовся морозець. Вона прокралася до вікна і дуже обережно зазирнула до кухні. Денис сидів до неї обличчям, а навпроти нього, трохи нахилившись вперед, сидів чоловік у довгому чорному вбранні. Обличчя Дениса було серйозним, голос – спокійним, здавалося, що розмова була важливою. Щойно Аліса ступила крок уліво й піднялася навшпиньки, аби краще роздивитися незнайомця, як на неї упав погляд Дениса, різко метнулася рука; це сталося в одну мить. Спалах білого світла… і глибока темрява.

Алісу виштовхнуло з тіла. Її охопило до болю знайоме відчуття: душу, роздерту на шматки, під великим тиском тягнуло донизу дивним простором, де не існує часу, відстані, повітря, кольорів і життя.

Біла кімната була такою ж, якою пам’ятала її Аліса: трикутної форми, з трьома дверима. Аліса підняла доверху руки.

О, Боже!

Її тіло було напівпрозоре, ніби відображення у склі.

Довгий час Аліса заворожено розглядала себе. Торкнулася однією рукою до іншої і… нічого не відчула.

Груди все ще підіймалися, але тепер вона не відчувала, як б’ється серце. Тиша була важкою.

Я не мертва, - неголосно промовила Аліса, щоб почути свій голос.

Наважившись, вона обережно покрокувала до дверей, що знаходилися попереду. Скоро побачила напис на табличці: «У Чистилище».

Аліса пішла до інших дверей. «В Оазу». Очевидно, в рай?

Третя табличка була пустою.

У душі Аліси розпочалася запекла війна між страхом та цікавістю. Незабаром з невеликою перевагою цікавість перемогла: Аліса інтуїтивно роззирнулася, підійшла впритул до дверей і обережно смикнула за ручку. Потім – сильніше. Двері не піддавалися.

Врешті-решт Аліса з деяким розчаруванням впевнилася, що жодні з дверей неможливо ані відкрити, ані вибити.

Як раптом – вона не встигла відчути нічого, окрім здивування – її щось сильно смикнуло й потягнуло доверху.



Создан 18 ноя 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником