Творчий клуб ''Марко та Харко''

Зустріч в Книгарі "Є" (Спаська, 5) 17 лютого 2012

Вадим КАРПЕНКО "Пригоди Марка та Харка". Роман-жарт.



 

ПРЕС-РЕЛІЗ

 

Про книгу Вадима Карпенка

«Пригоди Марка та Харка»

 

Зустріч з Автором у книгарні «Є» (вул. Спаська, 5) 17 лютого 2012 року

 

Учасники:

  1. Вадим Миколайович Карпенко – автор, видавець
  2. Іван Петрович Мегела - доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка

 

Про книгу

 

Видання обсягом до 500 сторінок включає всі три пригод Марка та Харка (1. «Марко та Харко» – Як Пиріг став Пирогом. Як Пиріг став козаком; 2. «Перші синці»; 3. «Чарівна сила Крутивітра» - Всі на війну! Всім не до війни). Хоча книга і створена на основі пригод молодих козаків-запорожців, одначе Автор звертає увагу на те, що загалом ця книга не про козаків. Ця книга про нас. І не тільки про українців. Багатосторінкові пригоди Марка та Харка з чудовими професійними ілюстраціями Володимира Цаха, що виникли на основі коміксу «Марко Пиріг, запорожець» - насправді творилися як посібник з оптимізму, інструмент для протидії новітнім маніпулятивним технологіям, спрямованим на утвердження масового переконання у перемозі зла (дурощів, заздрощів, лицемірства, самолюбства, підступництва, зрадництва, жадібності, хабарництва, хуторянства, примітивізму тощо), засіб боротьби за щасливе життя кожної людини, що зберігає почуття гумору, в умовах вічних і крізь віки не перейдених проблем власного достатку, суспільного стану, кар’єри, самореалізації, наявності друзів, кохання, а також державного режиму, економічних та податкових систем. Автор – набувши широкого життєвого досвіду від роботи на радянській та українській держслужбі до навчання в Європі, контрактної роботи на Африканському континенті та просування українського книговидання – глибоко переконаний, що активне життя – це постійне фехтування – десь треба ухилитися, десь приховати свій маневр, десь закритися в надійний захист, десь відійти чи відбігти назад, але при цьому основним елементом і єдино правильною стратегією залишається атака, зокрема атака вчасна, добре продумана та підготовлена. А поза тим треба вміти потиснути руку супернику і лишатися ввічливим чи принаймні дотримуватися елементарної етики. Отже головні герої книги та їхні збірні прототипи – люди, які покладаються на власний інтелект, власну спритність, власні вміння і професіоналізм, але живуть не тільки заради себе.

 

 

Від комікса – до роману

(передісторія)

Робота над українським коміксом, який би не поступався європейським (зокрема французьким та італійським) комікс-альбомам, з яких кожен містить понад півсотні сторінок захопливих сюжетів, об'єднаних за принципом сучасних фільмів-серіалів, що встигли полонити нашого телеглядача, розпочалася ще з 1988 року. Смішно, але він таки встиг "випередити свій час", хоча країна вже не перший (а вже третій) рік жила під гаслами перебудови. Діти безперечно як читацьке коло не заангажоване, а скоріше зацікавлене, готові були сприйняти кольорову книжку в малюнках, не усвідомлюючи собі за малою кількістю літ та не роздивившись з причини малого зросту, того що "комікс-книжка" це щось "розтягнуте", "несерйозне", і взагалі щось таке чим хитра буржуазія хоче відвадити прогресивне людство від читання серйозної "високохудожньої" літератури. Принаймні так постановили чиновники від книговидавничої галузі, посилаючись між іншим і на те, що "вже пробували, але нашого читача це не цікавить". Марно автор доводив, що комікс – це окремий літературно-художній жанр, який може бути поганим і хорошим, вдалим і невдалим, цікавим і не дуже, жанр в якому текст має поєднуватися з малюнками і відповідно робота автора має поєднуватися з роботою художника; що від майстерності одного та другого і залежить успіх "кінцевого продукту"; та й те, що побудований на діалогах твір привчатиме цікавих школярів, вже звиклих на той час розмовляти на перервах російською до практичної усної української мови, сприятиме її популяризації…

За якийсь рік-другий третина створеного тексту нарешті матеріалізувалася в малюнках Олександра Гайдученка. Та по-справжньому справа зрушилась лише тоді, коли навесні 1990 року автор зустрів свого давнього приятеля Ігоря Харченка, котрий саме зайнявся видавничою діяльністю. З огляду на вартість кольорового друку було вирішено розбити видання на три зошити і видавати поступово… стотисячним тиражем. Так. Тоді, у республіці, що звикла до мільйонних тиражів дитячих книжок, це було небагато.

Отже, перша частина коміксу "Як Пиріг став Пирогом" побачила світ у лютому 1991 року. Головні герої коміксу, до наївності щирий і запальний парубок Марко та спокійно-розважливий і силоміць розлучений Харко (жінка з дому вигнала) встигли зустрітися, ще й натовкти пики необережним грабіжникам, що "працювали" під жебраків. Але козацька доля – не мед: на дорозі симпатичним хлопцям стала перша інфляція (червень 1991 року), що означила лише початок подальшого стрімкого падіння економіки. Гумору в ініціаторів видання може й не поменшало, проте грошей на його продовження вже не було.

З 1994 року за художню частину роботи над долею безталанних Марка та Харка береться Юлій Судак. Потроху створюються друга і третя частини пригоди, але знайти кошти на видання так і не вдається.

Автор тексту, що так мріяв переплюнути французів, поїхав на навчання у Францію і там, сумуючи за батьківщиною, потроху перетворив  комікс на веселий роман-жарт, що на початку 2003 року вийшов у видавництві "Український письменник" як бурлескний роман "Марко та Харко", означивши неозорі далі для роботи партнера-художника, якому так чи інак довелося створювати малюнки до новоствореного роману.

З 2005 року за ілюстрації до книг про Марка та Харка („Марко та Харко”, „Перші синці”) береться художник-графік Володимир Цах і саме з його яскравими і виразними графічними ілюстраціями ці книги з′являються в серії „Місто пригод”.

З того ж 2005 року на прохання читачів та за вимогами часу (життя стрімко розвивається і постійно підкидає новий матеріал) розпочато роботу над третьою книгою пригод Марка та Харка – «Чарівна сила Крутивітра», яка – оскільки видавнича діяльність не залишала Авторові багато часу на цю справу - побачила світ окремим виданням тільки у 2008-му.

2010-2011 всі три книги пригод козаків-побатимів отримують єдину окладинку і саме в такому вигляді презентуються сьогодні.

 

 

Окремі цитати з твору

 

***********

«Тупіт кінських копит приємно віддавався у вухах і серцях молодих запорожців як щось нове і незнане. Марко з Харком тільки розпочинали свою військову кар`єру, і для них звичайний мордобій серед степу, та й то вінчався німбом чарівної романтики. Приємним був цей тупіт і для Крутивітра та Омелька, з тією різницею, що для них він давно став акомпанементом звичного життя і тішив їх остільки, оскільки вони робили те, що вміли робити. Січові ветерани були визнаними фахівцями швидких нападів, твердої оборони та жорстокого двобою, звикли до небезпек, до безсонних ночей у сідлі, до сну під відкритим небом і знаходили радість у тому, що їх світ лишався звичним і незмінним, а ще в тому, що вони самі у цьому світі люди не останні. Зате і молодших, і старших об`єднувало переконання, що хоч вони не святі, та на світі є ще гірші, і ті гірші неодмінно потребують доброї прочуханки».

 

***********

«– Хто ти будеш, рабе Божий?

– Я не раб, я невільник, – гордовито випростався чоловік і, спершись на лопату, поглянув козакам у очі. – Вже десять років у неволі катуюсь».

 

***********

«Маркові з Харком не треба було довго пояснювати, що Крутивітер з Омельком зустріли давнього приятеля, колишнього запорожця. Вони з цікавістю дослухалися до розмови, а Тарас, якому давно наскучило самотньо копати-ся в землі, заходився розповідати:

– Отож. Я тоді дві турецькі галери потопив, а до третьої не доплигнув. А кляті бусурмани з води витягли тільки тоді, коли погодився п`ятнадцять років на будівництві відпрацювати.

– Ну й як воно працюється?

– Та нічого так. З невільниками зараз туго, то мене цінують, ще й доплачують за роботу. Дещо сім`ї відсилаю, а решту – на рахунок у флорентійському банку. Зате дочка вже третє літо на Апеннінському півострові відпочиває. А цю зиму думає в Альпи.

– Зрозуміло, – скрушно похитав головою Крутивітер. – Справи кепські.

Козаки погодилися, що то не діло.

– Зараз ми тебе, Тарасе, з цієї неволі вирятуємо, – запевнив Марко, і озирнувся, метикуючи, яким же ж чином вирятувати невільника, що працює добровільно, без жодного примусу і, що найгірше, без охорони.

Але Тарас не на жарт подивував друзів-запорожців, бо аж жахнувся від тієї Маркової пропозиції й замахав руками:

– Е ні, це не можна. Я слово давав. Козацьке слово незламне.

Козаки ще більше засмутились і почали міркувати гуртом.

– Козацьке слово тверде, це вірно, – мовив Крутивітер. – А що ж тоді робитимем?

– Доведеться силою визволяти, – розвів руками Харко.

– Це як? – не зрозумів Омелько і роззирнувся довкола, шукаючи предметної відповіді на своє запитання?

– А так, – поважно мовив Харко, розправляючи плечі. – Щоб не ламав слова, поламаємо йому ребра.

Тарас був старий вояка, і йому не потрібно було довго розчовпувати, що мав на увазі Харко. Він швидко відкинув лопату і виставив уперед свої натруджені невільницькою працею кулачища:

– Хлопці, не робіть дурниць.

Бійка вибухнула, наче злива, що зненацька пролилася з ясного неба. Якийсь час гурт симпатичних один одному людей перетворився на густе плетиво з багатьох однорідних частин людського тіла, і в повітрі тільки кулаки свистіли та ще прокльони зривалися з розбитих дружніми руками вуст, та раз у раз люто зблискували й загасали підбиті очі. Давні друзі й нові знайомі товкли один одного, чи, вірніше, всі одного, що сили мали, так, як того вимагало від них лицарське сумління й поняття козацької честі.

Нарешті вхекались. Тарас Невільник таки добре врізав і старому й молодому, бо у тих аж носи посиніли, а що вже про одяг, то й говорити нічого. В такому одязі тепер соромно було й ординцям на очі з`являтися, не те що на Січ вертати. Проте й Тарасові перепало добряче. Врізали від душі, і якщо він не лежав у бур`яні, то лише тому, що його Марко з Харком попід руки підтримували.

– Ваше зверху, – виплюнув Тарас два передні зуби.

– Радій, друже, – простогнав Крутивітер. – Тепер ти вільний.

– Воістину бути в раю тим, що присвятили себе справі визволення невільників, – речитативом проспівав Омелько і приклав свого срібного хреста до розбитого вуха».

 

***********

«Коли по деякому часі на місце події під`їхали дозорці з Орди, вони знайшли тільки лопату на старанно перекопаній смузі, речовий доказ того, що раніше в них був невільник. Ординців було троє. Двоє старші й статечніші, а один молодий і зелений, проте енергійний. Статечніші зупинилися, з сумом поглянули на покинуте знаряддя праці і похитали головами. Енергійний одразу впірився очима в землю, прогнав коня направо-наліво уздовж перекопаної землі й вигукнув:

– Сліди на контрольній смузі! Проїздив кінний загін!

– Туди чи сюди? – насмішкувато запитав один із старших товаришів, що, мабуть, були його наставниками, бо ні вухом не повели, ні пальцем не поворухнули.

– Упоперек! До фортеці подалися, аж задихнувся від нетерплячки юнак, котрому геть було незрозуміло, як у таку хвилину можна спокійно розпливатися в сідлі.

– Ну, ти молодий, запальний, – з розумінням підтримали його наставники, – лети в розвідку, а ми тут сліди постережемо.

– Гаразд! Я миттю обернуся!

За ним тільки шурхнуло. Так, що супутники його навіть слова "обернуся" вже не почули, а тільки здогадалися, що той новачок мав на увазі. Вони зітхнули, наче спекалися непотрібного клопоту чи дурної роботи, й подіставали люльки. Це були старі, досвідчені воїни, з тих, що завдяки багатому досвіду, не знають поразок, бо навчені уникати ворогів і будь-яких ситуацій, що вимагають від людини фізичного чи розумового напруження. Якби їм не ліньки було висловлюватися з цього приводу, то вони б кожному розповіли, що життя багатогранне і в усі грані не надивишся, а ще й робити нові, то це тільки ускладнювати користування тим коштовним кристалом, – на біду собі та на клопіт іншим.

Зі степу засвистіло і поривчасто задув вітер, але мужні воїни, прикрившись щитами, таки розпалили свої люльки і з насолодою прогріли нутрощі міцним тютюновим димом. Після другої затяжки почули тупіт копит, що наближався з боку фортеці, а невдовзі побачили й коня свого молодого й недосвідченого товариша. Його самого одразу не розгледіли, бо він був не в сідлі, а тільки в стременах, та й то однією ногою. Для зручності чи задля якоїсь потреби молодик облишив сідло й переліг на землю, тож тепер волікся за конем по траві в своє задоволення.

– Дійсно  швидкий,  –  гмикнули  досвідчені воїни. – Не встигли й люльки розпалити, а він уже й обернувся.

Кінь підбіг, форкнув і зупинився, здригаючись усім тілом, очевидно, від щойно пережитого потрясіння. Тут воїни поглянули на молоде розмальоване синцями обличчя зі стомлено закритими очима та по-дитячому висолоп-леним язиком і зітхнули:

– Зрозуміло. Фортеця в облозі. Поїхали здалеку подивимось».

 

***********

 «Вибух за вибухом лунали хоч і не дуже довго, але були настільки потужними, що розкидані рештки гарнізону вже не мали змоги добровільно здатися на ласку переможців».

 

***********

«Вони утрьох так старанно оглядали приміщення, що не помітили самотнього вартового перед дверима...»

 

***********

«... гаряча точка – це таке місце, куди краще не їздити, але про яке завжди цікаво порозмовляти».

 

***********

«– Думаю не думаю, а побачимо, – мудро зауважив Крутивітер. Як людина досвідчена, він знав, що навіть козацька старшина не вільна робити лиш те, що їй заманеться, не те що прості козаки-сіроми, але розтовкмачувати це Маркові не збирався. Адже до молодих та гарячих прості істини доходять дуже важко і чомусь не через голову, а переважно через ґулі на лобі. Ґулі – це дуже дохідливий засіб навчання, тому старі люди, які мали їх замолоду вдосталь, ніколи не заважають молодим назбирати своїх. У кожному разі, це робить їхнє життя цікавішим...»

 

***********

«Духовне мало на Січі надійну фізичну підтримку».

 

***********

«Пополудні сталася цікава зустріч, яка немало подивувала не те що недосвідчених Марка та Харка, але навіть і бувалих у бувальцях Крутивітра з Омельком.

Харко перший помітив змореного чоловіка в подертій одежі, що з останніх сил біг степом, час від часу спотикаючись на рівному місці. Бідолаха двічі впав, доки порівнявся з козаками, але не звернув на них жодної уваги і щосили посунув далі, в напрямку обжитої, густозаселеної України. Козаки отетеріло дивилися услід дивному чоловікові, але обізватися до нього навіть не наважилися, настільки це видавалося їм дивним і незрозумілим.

Другого подібного дивака вони зустріли по деякому недовгому часі. Цей саме зупинився і важко переводив дух, стомившись від довгого бігу. З його густої, давно не стриженої чуприни витикався довгий жмут волосся, що був колись оселедцем, а в лівому вусі блищало невелике срібне кільце.

– Здоров був, брате! – озвався до незнайомця Крутивітер.

– Здорові й ви будьте, панове-товариші, – важко проказав чоловік. Він був настільки стомлений, що зробив правою рукою жест, наче махнув рукою на всі турботи, і майже з розгону всівся просто на землю, там, де й стояв.

– Що з тобою, друже, і куди це ти так поспішаєш? – співчутливо поцікавився Омелько, зупинивши свого коня. Він схилився з сідла і придивився до змарнілого обличчя, чи не знайомий був йому цей козак.

– Ой, не питайте, браття. З кримської неволі втікаю.

– То, може, ми тобі чим допоможемо? – мовив Крутивітер і дістав свою люльку, щоб добре обміркувати справу.

– Ні, тільки не це, – запротестував старий козак, стомлено махнувши руками.

– Як то ні, – здивувався Омелько. – Чи ж ми свині якісь, чи нехристи?

– Як не коня, то хоч зброю чи грошей дали б у дорогу, – встряв Харко, з острахом кинувши оком на свого Білогри-вого.

– Чи їдьмо краще з нами, – підтримав Марко. – Будеш у безпеці.

– Не можу, люди добрі, – став пояснювати чоловік, що нарешті зміг трохи продихнути й почував себе значно краще. – Такі вже умови. Як утікач, я не маю права скористатися жодною допомогою, доки не дістануся якого села чи обжитого хутора в рідній землі. Інакше міжнародне товариство утікачів з неволі не визнає за мною права вважатися його членом, і я втрачу значні пільги.

– Що ж то за штука така, ті пільги? – широко розкрив очі Марко. Йому вперше в житті доводилося чути, щоб люди дурно завдавали собі такого клопоту.

– Ну... – непевно протяг утікач. – Товариство буде захищати мої права в міжнародному суді. Щоправда, він ще не створений, але зате, якщо я знову потраплю в неволю, то, як член товариства, маю першочергове право на втечу.

– Тю, тю... Чи не краще туди не потрапляти? – дещо насмішкувато промовив Харко.

Колишній козак подивився йому у вічі з сумним докором і почав поволі підводитись. Харкові стало ніяково. Серед козаків на деякий час запала мовчанка. Нарешті Крутивітер відірвався від своєї улюбленої люльки, чомусь поглянув на небо й промовив:

– Вибач, козаче-друже, молодого за дурні слова. Кожному в житті своя дорога, тільки не кожному вдається пройти її до кінця. Один іде, а другий лежить. Хай же тобі щастить на твоїй дорозі. Прощавай!»

 

***********

«На виїзді брама була ціла, але її не зачиняли з міркувань безпеки. Щоб усякі підозрілі особи не затримувалися в фортеці».

 

***********

«– Грабіжники – це ті, що податки та мита деруть, а ми чесні розбійники».

 

***********

«Крутивітер знався з першим візиром ще за молодих років. Тож про справу багато говорити не довелося, більше пили каву, згадували колишні бої й походи та роздивлялися шрами від старих ран, що колись були назавдавали один одному. Настрій козаків підупав тільки наприкінці, коли Перший візир назвав суму, яку слід було сплатити за процедуру одержання грамоти. Візир почав був заспокоювати товаришів, що, мовляв, закони то не його особиста примха, але скоро побачив, що це не додасть їм настрою, й рішуче махнув рукою:

    – Гаразд. Оформимо за дрібнішу плату, як для благодійної поїздки. Але тоді вже з вашим товаром, – він красномовно поглянув на дядька Хому, – розбирайтеся як знаєте. На нього не поширюватиметься ні дія охоронної грамоти, ні право захисту перед ханським судом.

Хома на радощах одразу підніс візирові гарбуза і запевнив, що в будь-якому разі не збирається тягатися по судах, бо ще не такий багатий, а Марко, який за молодістю своїх літ ще не навчився стримувати власного язика і не знався на дипломатії, хотів заспокоїти візира тим, що найменша цеглина важить більше за його охоронну грамоту. На щастя, Крутивітер несподівано розгадав його думку і від тої несподіванки так затягся своєю люлькою, що зайшовся тяжким кашлем, умився слізьми і схопився за серце. Старого козака ледве одходили, але слава про козацьку чемність була врятована, бо Марко за тим усім одразу й забув, що хотів патякнути. Адже дурні думки зникають так само швидко, як і з`являються, тому й стримувати їх, як на людину досвідчену, зовсім не важко».

 

***********

«Крім витрат на оформлення паперів, довелося козакам трусонути гаманцями ще на в`їзді до Бахчисарая, бо за проїзд через місто у ті часи справлялася хоч би й сяка-така плата, та ще одвалити грошенят за ночівлю на заїжджому дворі. Як з іноземців, з них вимагали утричі більше, ніж можна було нарахувати за здоровим глуздом. Козаки навіть були образилися і вирішили заночувати на майдані біля мечеті, але, як почало сутеніти, до них підійшла нічна сторожа. Козаків розпитали, хто вони і звідки, перевірили папери й чемно, але наполегливо порадили звільнити майдан і не порушувати встановленого у місті порядку. Хоч-не-хоч довелося нашим друзям вертатися до заїжджого двору. Тільки другого дня, поки Крутивітер з Омельком вияснювали, як і коли можна потрапити до палацу, а Харко з Хомою стерегли товар та гроші, проворний Марко мотонувся містом та напитав заїзд, де їм надали місце під відкритим небом за символічну платню».

 

***********

«На воротях стриміли двоє вартових із заморських найманців, рекрутованих на турецьку службу, які зовсім не сприяли швидкому просуванню змученої чеканням різноликої та різномовної громадськості. Серед натовпу якісь два європейці з порожнім возом намагалися продати свою чергу. Люди кричали, торгувалися, але через високу ціну купувати чергу ніхто не хотів. Деякі пропонували міняти срібняки на золоті за курсом нижчим, ніж в агентствах флорентійського банку. Монети ходили по руках, підкидалися на долонях, зважувалися та перевірялися всіма відомими способами. Чутно було, як під час цих випробувань у когось хряснув зламаний зуб, потім учасники операції почали хапати один одного за барки. Хтось комусь дав по лобі, хтось застогнав, потім хтось лаявся, хтось плювався, а хтось відпльовувався. Інші, досвідченіші та серйозніші, щоб не гаяти часу, розпитували один одного про товар та підписували довгострокові торговельні угоди.

Не гаяв часу і Крутивітер, але вісті для козаків були невтішні. Про невільників у цьому році як і не чули. Випадало на те, що повертати на Січ доведеться безславно, з повною торбою виділених на добру справу грошей. Трапився один хитруватий, та не вельми обізнаний у політиці араб, який почав обіцяти Крутивітрові невільників з України на наступний рік, за умови сплати авансу, але Марко й Харко, не змовляючись, злісно блимнули на нього у дві пари недобрих очей і потяглися до шабель. Необережний торговець втямив, що не на тих наскочив і зараз йому вималювалась добра халепа, та й не став наполягати, а натомість хутко втерся серед люду і зник, наче й на світі не був».

 

Довідка

Вадим Карпенко. Твори:

  • Карпенко В. Бова- королевич: П’єса на п’ять дій з громами і блискавками / В. Карпенко. – К.: Видавець Карпенко В. М., 2002. – 53с.
  • Карпенко В. Як пиріг став Пирогом. Комікс / В. Карпенко. – К.: Видавн. дім “Козаки”, 2003. – 96 с.
  • Роже Тигран (Карпенко В). Віртуальна коханка / В.Карпенко.– К.: Видавець Карпенко В. М., 2003. – 100 с.
  • Карпенко В. Марко та Харко: Роман-жарт / В. Карпенко. – К.: Видавець Карпенко В. М., 2005. –171 с.- (Місто пригод).
  • Карпенко В. Про козака-малюка: Книжка-комікс / В.Карпенко.– К.: Видавець Карпенко В. М., 2004. – 28 с.
  • Карпенко В. Перші синці: Роман-жарт / В. Карпенко. – К.: Видавець Карпенко В. М., 2006. – 160 с. - (Місто пригод).
  • Карпенко В. Михайло Потик – крутий богатир. Билина-жарт / В.Карпенко.– К.: Видавець Карпенко В. М., 2008. – 56 с.
  • Карпенко В. Чарівна сила Крутивітра. Роман-жарт / В.Карпенко.– К.: Видавець Карпенко В. М., 2008. – 224 с.

 




Создан 02 фев 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 4 года назад
zippo-1 08 фев 2012 ответить
Нажаль не зможу прийти, а хотілося б.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником