Творчий клуб ''Марко та Харко''

Володимир ЛИТВИН. Поезії.

З поетичної збірки "Яблуко в долонях"



 

Полудень

 

За обрій полудень тікає –

Бджола заснула в гарбузинні.

Землі і неба вже немає,

 А тільки марево безкрає

І білий світ – у мерехтінні.

 

Думки притишені й повільні –

Нудним пунктиром в голові.

Одні лиш пристрасті свавільні,

Немов палкі пісні весільні,

Ще відчайдушні і живі.

 

 

 

Краплина на стеблі

 

Тремтить – переливається

Краплина на стеблі.

І сонях усміхається,

Без сумніву, мені.

 

І світ такий мінливий,

Тривожний і щемкий:

Ось тільки була злива, –

Вже сонце тче сувій.

 

І в цій туманній повесні

Як зупинити мить?

Душа ще не наповнена

Й від радості тремтить.

 

І все навкруг добрішає –

Відсвічує трава...

А за далеким обрієм –

Відлунюють слова.

 

Надвечіря

 

Люблю рожеве надвечір’я –

Спочинок щедрий для душі.

Коли затихне відгоміння,

Впаде роса на спориші,

 

Наллється щедрою снагою

Томливо-ніжний білий світ.

А над Дніпровою сагою

Кує зозуля сотні літ.

 

Яке блаженство і краса –

Цю чашу випити до краю,

Що прихилив би небеса –

Таких небес ніде немає.

 

Ніде ні гомону, ні звуку,

Роса тремтить на спориші;

І простягнути тільки руку –

І доторкнешся до душі.

 

Мінливий світ

 

Навколо – дзвони в сто октав:

Вирує, міниться і рветься;

І вдалині серед заграв

Непевним голосом сміється.

 

В мені горить мінливий світ,

Дарує ночі горобині,

Вода спадає з мокрих віт

Цілющим трунком по краплині.

 

Лежить край ганку кочерга –

І ожива старе повір’я,

Бабусі чуються слова,

Що береже вона подвір’я.

 

Березнева каламуть

 

Стає все вище височінь

У березневій каламуті.

Лелеча зграя витче тінь –

І оживе усе забуте.

 

І все побачиться прозоро –

І затремтить в душі сльоза.

А за далеким косогором

Свої війська збере гроза.

 

Наодинці зі світом

 

Заплуталась в лісі стежина,

В полуденному мареві тоне, –

Виглядає з-за листя ожина

І втомилося сонце червоне.

 

Млостю повниться тиша навколо,

І жовтіє від спеки трава –

Увійти в зачароване коло –

І мовчати. Тут зайві слова.

 

Наодинці постати зі світом

І відчути, як спрагла душа

Засумує за спекотним літом,

Що у вирій ось-ось вируша.

 

Інтермеццо

 

Ніч розтає. Світає. Вранішня зоря

Відсвічує ясним промінням.

Земля пречиста, ніби немовля;

Світ повниться далеким відгомінням.

 

Тремтить, зникає райдужна роса

Під натиском ще сонця молодого, –

І по-новому світиться яса,

І розтає край неба голубого.

 

Вчорашній сум і щем минув:

Душа народжується знову.

Набіг вітрець, в лице війнув,

У білий світ поніс обнову.

 

Я не втомився, знов живу,

Кажу усім: „Спасибі, люди,

Що перейти оту межу

Й здолати з вами легше буде”.

 

І довше віку день триває,

І вік миттєво пробіжить.

Блаженства вищого немає –

Як тільки жити, жити й жить.

 

Ключ від весни

 

„Гусей ранковий переліт

Зав’яже туго білий світ,

І вузол той не розв’язати,” –

Бувало й скаже тільки мати.

Збагнути важко слів тих суть

Крізь березневу каламуть

Було тоді. З Дніпрових круч

Дістать хотів той дивний ключ,

Щоб ним ворота відімкнуть

Весні.

 

Ранкова симфонія

 

Рожеве сонце п’є ранкові роси,

Над гарбузинням – бархатні джмелі,

Березі білій вітер чеше коси

І прихиляє ніжно до землі.

 

Прокинувсь день. В яснім промінні

Тремтить і грає на віолончелі.

І світиться трава на сірому камінні...

В уяві постає картина Боттічеллі.

 

Настроїть скрипку жайвір в синім небі –

Мелодія заповнить землю й простір.

Він проспіває пісню цю для тебе –

Колючий буде довго слухать жостір.

 

І білий світ освятиться красою:

Душі не зразу й зрозуміти

Ці звуки, сповнені блаженства і спокою,

І дня нового радісні привіти.

 

Воскресіння

 

Торішнє листя осокора

П’янить. Порепана кора.

І простяглося гілля вгору...

Весна сказала: „Вже пора”.

 

І не ввійшла, а увірвалась,

Збурунивши цей сонний світ.

Звичайно, всім тоді здавалось,

Що шле вона палкий привіт.

 

Сміялось сонечко на небі,

Заголубіла далечінь,

В очах лукавинка у тебе

З-під вій. А може тінь,

 

Що з неба кинули лелеки,

Крилом торкнувшись до землі.

А десь за обрієм далеко

Зима збирає ще жалі,

 

Щоб в наступ кинути востаннє.

Полків її ж не воскресить...

І тільки втомлене світання,

Мов зачароване, ще спить.

 

Ніяк не скине сновидіння,

Що білий морок навівав.

„Настало світле воскресіння”, –

Хтось в лісі весело гукав.

 

Замріявся ранок

 

Замріявся ранок,

Звеселіло поле,

Виткався серпанок

За Писарську гору.

 

Зажурились роси –

Пропадати шкода.

В небі місяць босий –

Помарніла врода.

 

Коло, що круг місяця –

Сріберний туман, –

У долоні вміститься:

Ночі вже нема.

 

Ластівки на дроті

 

Ластівки на дроті – срібні промінці.

Сонце їх ще гріє у своїй руці.

Відлітати скоро – вже прийшла пора,

Щось собі щебечуть, наче дітвора.

 

І світає ранок, розцвіта душа,

Бо цей щем не давить, лише воскреса

Все, що відболіло, не взялось вогнем

І стократ постане нам прийдешнім днем.

 

Ластівки на дроті – світла їх печаль.

Пір’я опадає, наче пізній жаль.

Тож летіть щасливо і вертайтесь знов,

Принесіть на крилах радість і любов!

 

Світає

 

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав...

                     Т. Шевченко

 

Уже світає. Сива мла

Над білим світом залягла, –

Тремтить над озером ранковим,

А бліда місяця підкова

Іще з-за хмари вигляда.

 

Ранкове марево колише

Хмільний черет. Мов казку пише.

Печаль із серця переллю:

Блакитні очі вранішньої тиші

Спивають вранішню зорю.

 

Благословився день, немов початок.

Ще суєта не дойняла. І потерчата

Сторожку тишу стережуть.

А день вловити хоче суть

І радість світу повернуть.

 

Енгармонійне

 

У тихім надвечір’ї

Сплелися світло й тінь, –

Холодним безгомінням

Дихнула темна рінь.

 

Проснувся камертон,

Хтось дров повіз візок,

І гув, мов баритон,

Стужавілий пісок.

 

Світилися вогні,

Ставала довша тінь,

Спивало літо дні,

А сосни – височінь.

 

Весна

Дочці Інні

 

Весна... Проснулось все навколо.

І Світовид замкнув рожеве коло.

Ярило світла промені розлив –

І вже цвітуть.

Старезний Див

Погрітись вийшов на осоння:

Знай позіха собі спросоння:

Очима кліпа сон-трава

І, мов дитя, радіє, що жива.

Минули бурі злі і навесні.

Всі шлють палкий привіт весні.

В повітрі гул і відгоміння,

Заколобродило в корінні,

Якась зчинилась метушня –

Спішить в турботах мурашня.

Незчувсь – в долоні їх ватаг:

„Послухай, нам не до розваг.

Мене в руці тримаєш нащо?

Хіба ж тут всі, як ти, ледащо, –

Ходить собі і оглядатись?

Пора до справ давно вже братись!”

„Зухвальство вибач ти моє.”

Мурах мені: „Ото ж бо й є.”

Так грізно тупнув, вуса звів:

Затримать більше не посмів

Його в долоні я своїй –

Він звик у глиці запашній.

Он глід й маленьке глоденя

Пішли у мандри навмання.

Ідуть тихцем. Татусь повчає,

Що не завжди життя буває

Таким, як зараз, у цвітінні,

Пресвітлім тихім воскресінні.

Минає час палких обнов –

В полон бере буденність знов,

Вітри і хвищі теж січуть

Й така зрадлива каламуть

(Нехай ніхто не забуває)

У дядька березня буває.

Щось хруснуло.

Та це ж сохатий.

Стоїть і не збирається тікати,

Спиває синь, що аж ряхтить,

І береже тремтливу мить

Природи вічного спокою.

Тут душу зранену загою:

Така пора, така пора!

І лиш сороче „Ур, ура!”

Усім у лісі нагадає,

Що все на світі проминає.

І вже не знаєш: де, чия

Невпинна часу течія.

 

Лелеки

 

Завжди дивуюсь птахам

          З чорною відзнакою.

Їх ще лелеками

          В народі звуть.

Все літо це дощі

          Над ними плакали,

Вони ж стоять собі.

          Слона суть

Життєвий колообіг їх

           Не може повернути.

Вже крила пробують

           Кумедно лелечата.

А на землі так

           Хочеться збагнути:

У чому сила їх

           І пристрасть та завзята.

Летять у вирій

           За далекі гони,

Прощальний клекіт

           Землю обійма.

Куди спішать вони,

           Сміливі лістрігони?

Ще літо бабине –

           Попереду ж зима.

Дивуюсь волі їх,

            Щоб знову повертатись.

І кинуть все.

            До рідної землі!

Уже летять. І хочеться

            Крізь сльози засміятись,

Об землю кинуть

            Всі малі жалі.

 

Відбуяло літо

 

Відбуяло літо,

Відшуміли зливи, –

В золото одітий

Вересень тремтливий.

 

Холодніші ранки,

І тривожні тіні, –

Літні забаганки

Потонули в ріні.

 

Журавлиний клекіт,

І міраж осінній,

І старий лелека –

На торішнім сіні.

 

Відлюбить не стане

Сили і натхнення, –

Слід той не розтане

В муках одкровення.

 

Зрозуміти всує,

Розірвать несила, –

Та ніхто не чує,

Як тривожать крила.

 

Настануть скоро холоди

 

Настануть скоро холоди –

І відлетить у вирій літо,

Торкнувшись темної води,

Останній погляд щоб зігріти.

 

Тепла і світла ще доволі, –

Земля до сонця горнеться.

Та все ж роки моєї долі

Зав’яже туго сива горлиця.

 

Й не розірвать – не осягнути

Оту одвічну із проблем:

І білий світ той як збагнути,

І звідки той у серці щем.

 

Що все минуще аж до болю

Сплелось в життєвому вузлі;

І що летять по вічнім полю

Думки в золоченім сідлі.

 


Епілог

 

В передчутті німого дива

Застигла осінь у полях –

Де відшуміла літня злива,

Давно вже не куриться шлях.

 

Густе настояне повітря

Розшите сріблом голосів.

Зітхнув вітряк, немов повір’я,

І в нашу пам’ять відлетів.

 

Над плесом річки голубим

 

Над плесом річки голубим

Снується ледь помітний дим:

В задумі з осінню постою –

І душу зранену загою.

 

Крило пташине кине тінь,

І затремтить прозора рінь:

Я звіт складу перед собою –

Перед Дніпровою сагою.

 

Роки спливають за водою,

Тремтять за даллю голубою,

А запізнілий тихий щем

Спада в траву сліпим дощем.

 

Догорає осінь

 

Догорає осінь

Кетягом калини, –

Захолола просинь

Просить, щоб укрили.

 

Ковдрою із літа,

Із тепла і світла, –

То вона б, напевне,

Навесні розквітла.

 

Заясніла знову,

Радістю заграла, –

Дивнії обнови

Нам подарувала.

 

Догорає осінь

Кетягом калини, –

Захолола просинь

Просить, щоб укрили.

 

Самотнє яблуко

 

Останнє яблуко самотньо

Зависло в сірому гіллі.

Осінніх днів безповоротність

Давно вже ввірена судьбі.

 

Налите сонцем і жагою

Палким вогнем горить в імлі,

І, мов цілющою водою,

Спада по краплі до землі.

 

У цій осінній круговерті

В дарунок вічність, а чи мить:

Коли усе підвладне смерті,

Воно так сонячно горить.

 

Час супокою

 

Над прозорою водою

Тихо журиться верба:

Осінь владною рукою

Забирає всі права:

 

На п’янке барвисте літо,

На небесну синь ріки,

І тополі сумовиті,

Що стоять собі віки.

 

Та світлішає свідомість:

Супокою час гряде.

А павук собі, натомість,

Літо бабине пряде.

 

Осінь

 

Багряна осінь,

Холодна просинь,

Летять лелеки

У світ далекий,

Журливий клекіт

Спада з небес.

 

Огорне смуток

Цвіт незабудок,

Я повний щастя

По вінця весь.

А жовтень босий

Стоїть – замерз.

 

Йдемо до осені

 

Зірвалось яблуко так лунко,

Горить вночі Чумацький Шлях,

А смак палких твоїх цілунків

Вітрами й грозами пропах.

 

Тепер вони, дощами вмиті,

Лежать на прим’ятій траві,

Думки, тривожні й несповиті,

Іще нуртують, ще живі.

 

І хоч жита давно вже скошені,

В полях їжачиться стерня,

А ми йдемо, йдемо до осені,

І сивий ранок двері відчиня.

 

Полів осіння туга

 

Благословенна будь, полів осінніх туга,

Хоч все вмирає й білі череди пасе туман,

Вже скоро замете й зимова хуга,

Але в душі жива надія, що обман

Оцей згасання вмить весна розвіє, –

І білий світ засвітиться ясою,

І проліски тремтітимуть, мов мрії,

Тендітні й ніжні, сповнені красою.

Так і думок палкі й жагучі сподівання

Приспить лукава доля – тільки знов,

Як за вікном прокинеться світання,

Постануть всміхнені і виткані з обнов.

 

Мить

 

Осінні дні, немов свіча,

Вже скоро догорять.

І розливається печаль,

Що кинула зоря.

 

Тектиме смуток по землі,

Сховається у листі.

Осінні дні, немов жалі,

В кораловім намисті.

 

І ми застигнемо у часі,

І не підвладні тлінню.

Що нам даровано для щастя,

Майне зрадливо тінню.

 

Здавалось – миті повна чаша.

Розхлюпати несила;

А придивись – за нею краща,

Нова нуртує сила.

 

І так щодень і щогодини,

Од віку і правіку,

Похмурих днів, ясної днини –

Немає тому ліку.

 

Зривався пил з-під підошов,

Шляхи лежали биті:

До вічності б дійшов –

Не вистачило миті.

 

Мелодія осіннього дощу

 

Мелодія осіннього дощу

Уже не так звучить,

Як літом чи весною

Ці звуки пахнуть самотою

І падають в притишену траву.

 

Але природі втрати неприродні,

Тож не дивитись їй у порожнечу,

Бо небо журавлями ще клекоче,

Душа напитись неба хоче,

Благословляючи мелодію живу.

 

І, певно, від осіннього згасання

Все так первісно й первозданно

Застигло в тихім-тихім смутку...

Та не квітують незабудки,

Які для тебе я зірву.

 

Запахло осінню...

 

Запахло осінню над плесом –

І білий світ змінився вмить.

Душа, немов над гострим лезом,

Чомусь розчахнуто щемить.

 

Вже від осіннього згасання

Пожовкло листя і трава,

І сивина матусі рання –

Вже вкотре пам’ять ожива.

 

Стоїть пора така осіння,

Що хоч рукою доторкнись.

Черствий шматочок хліба з сіллю

Оживить душу, як колись.

 

І не дійди, постій, спинись,

Оглянься з осені востаннє:

Вже журавлями плаче вись,

І диха холодом світання.

 

Холодний подих далини

 

Холодний подих далини

Вже диха смутком і журбою.

На дні лежать важкі лини,

Сховались в мулі під вербою.

 

Запалить осінь сотні свіч –

І розминеться з самотою.

Пора прощань, але і стріч

Над прохолодною водою.

 

Тепла ще в осені доволі,

Бо літо бабине в порі.

А в небесах летять поволі

Й печально плачуть журавлі.

 

В задумі томній ліс осінній

 

В задумі томній ліс осінній.

Стоїть. Притих. І світиться наскрізь.

Де від дерев невиразні вже тіні,

Зітхає за Каранню верболіз.

 

Заграло в дивній позолоті

Опале листя і суха трава.

Луна озвалась на болоті –

Відлунюють невиразні слова.

 

Цей світ би випить по краплині

І не розхлюпать – повна чаша.

А кетяги на зламаній калині –

Неначе пізній жаль,

Неначе пам’ять наша.

 

Лелеко, лелеко...

 

Лелеко, лелеко,

Ще осінь далеко,

А ти вже шукаєш

У вирій шляхи.

 

Лелеко, лелеко,

За обрій далеко

Відлунюють щемко

Твої голоси.

 

Лелеко, лелеко,

З тобою полину

Осінньої днини

У дальні світи.

 

Лелеко, лелеко,

Повернемось знову

В свою Україну,

Край радісних снів.

 

Лелеко, лелеко,

Серденько заб’ється,

Душа стрепенеться,

Бо з нею ми вічні

На віки-віків.

 

Осіння меланхолія

Конончуку М. М.

 

Осінній день. І вітер синій.

Хурделицею листя

Стелиться до ніг.

А поміж листя – час спесивий,

Мов пес, повзе,

Хоча ще вчора біг.

І обганяв, і заглядав у вічі,

Тривожно й сторожко

Чекав біля межі.

А я не знав, що гнів і відчай

Підступно й тихо

Піднімуть в серці м’ятежі.

Загостриться борня ясної днини.

Ще літо бабине –

Та тільки мить.

Надія на щедроти і гостини

В сум’ятті вечора

Згорить.

Було дано на спокій сподівання

І дум врожайних –

Щедрий збір.

Горить калина, мов свіча остання,

І плаче серце –

Хижий звір.

Вода спокійна в чистій ріні,

Лиш час від часу

Схлипує пісок;

Прийшла пора збирать каміння –

Його ж не стачить

Навіть на візок.

 

Мати

 

...Коли вертаюсь з далеких мандрів,

Мене, як завше, зустріне мати.

Стоїть край хати, на плечах хустка;

І синій вітер зрива пелюстки

Із ніжних квіток, що насадила

Моя матуся, кохана й мила.

Побачу ласку в очах печальних:

В них біль розлуки і сум прощання.

Схилюся низько в земнім поклоні –

І заховаюсь в її долонях...

 

Ностальгія

 

Світає сива далечінь,

Туман розходиться, щезає,

Давно вже вичахла черінь,

Та, власне, й хати вже немає.

 

Павук-сновида в позолоті

Запутав сіті світові.

Луна озвалась на болоті –

І відгукнулась на сові.

 

З сухого дерева знялася

І не летіла, а текла,

На сході жаром зайнялася,

Пташині крила обпекла.

 

І споглядання це останнє:

Сюди вже більше не вернусь.

На це розчахнуте світання

Хіба що тільки помолюсь.

 

Спогади про літо

Товкайлу В. Т.

 

Холодними туманами в обличчя

Дихне глибоко осінь, а проте

Мені ще довго буде сниться

Мого дитинства літо золоте.

 

Тоді у вікна мальви заглядали,

На призьбі кіт спочити ліг,

Дитячі душі ще не знали,

Що не спинити часу біг.

 

Ще батько й мати молоді,

І літо щедре та ласкаве:

Ми бродимо у дощовій воді

Без остраху, спокійно й величаво.

 

Цілющі роси гоїли ще рани,

І босі ноги не боялися стерні,

Порепані і чорні руки мами

Відсвічували святістю мені.

 

Ще світ добра перемагає зло,

І підлості немає тут притулку.

Тоді нам всесвітом було

Усе – в малім отім провулку.

 

Були за небо вищими тополі,

Що вранці випливали з міражу.

Ми вийшли всі назустріч долі –

І стоїмо. Ще перейти межу.

 

Дорога додому

 

Березовим гаєм

Пробігла дорога,

Гірким молочаєм

У серце – тривога.

 

Ні з сього, ні з того,

Ось сядь хоч та й плач.

Куди ж ти, дорого,

Мені ти пробач,

 

Але я не знаю,

Чи нам по дорозі.

Я краще заграю

На дивному розі:

 

Тривогу розвію

По білому світу,

Посію надію –

І виростуть квіти.

 

Та кличе дорога

До отчого краю.

І знову тривога –

Чому й сам не знаю.

 

Піду через простір

І час невблаганний,

Колючий, мов жостір,

Дорозі – осанна.

 

Бо видивлю очі

До самого краю,

Недоспані ночі,

Мов зорі, збираю.

 

Я в серці сховаю

Печаль вже відому,

Бо знову узнаю:

Найважча дорога –

Дорога додому.

 

Лірична поема

Фрагмент

 

У світ дитинства повертаюсь:

Давно не був і зараз каюсь.

Зійшов якраз біля Гакішки

І до села прямую пішки.

Тополі вибігли навстріч,

Снується безліч протиріч,

Палких думок, а серце – рана,

Бо ця земля моя, жадана,

А зараз ніби віддалилась

І все тікала та котилась,

Явилась привидом тривожним –

Приїду думав переможцем.

На все не міг і надивитись:

Води напиться – не напитись,

Обняти простір і село,

Було ж це все , було, було.

Спливло в рожевому серпанку,

Стріча матуся біля ганку,

Сльоза на віях затремтіла,

І похилилась хата біла,

І постарів п’янкий жасмин.

Торкнусь губами маминих сивин,

Забуду все, що придбано в дорозі –

Стою на отчому порозі.

Стояв і хаті я моливсь,

І все здавалось, як колись,

Та тільки церква помарніла,

Кольнуло серце й заболіло,

Чомусь ще довго так щеміло,

І напливала туга біла.

Ялина вигналась угору

І незабутню тую пору,

Коли садив і поливав,

В цю мить я зримо пригадав,

Хоча здається, що ніколи,

Через роки й життєве поле,

Її ніде й не забував.

Якби ж то тільки розум знав:

Слова Тараса пригадаю:

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая...

А білий цвіт вже опадає,

А сивина матусі сяє –

І сивий світ благословляє.

Старезна липа не змінилась,

Мов наречена, зашарілась,

До неба віття простягає,

У верховітті листям має

Над час і простори безкраї,

Мене привітно зустрічає.

Гніздо лелече у затінку

І осокір під ним так дзвінко

Скрипить. Не заколише тишу

І дивну казку не напише,

Бо залишилось самотою

Старе гніздо. А наді мною

Немов за щось стоїть вина:

Хмільного б випити вина –

Душі розчахнуто боліти,

Роки – розжареним болідом

Над білим світом пролітають

І в сірій безвісті зникають.

О цей палкий, тривожний світ!

І ця роса з холодних віт,

І подих вітру серед ночі,

Жагкі вуста й дівочі очі,

Чомусь засмучена калина,

Журлива пісня з неба лине,

І літні грози, і печаль

Полів осінніх, пізній жаль

За чимсь далеким і минулим...

 

Журавлі дитинства

 

Вранці будили мене журавлі –

Хати торкались крилом.

Й тихо зникали в імлі

Десь за селом.

 

Я ще зі сну напівтомного

Дивний снував сповиток:

Ткав із жалю невимовного

Й світлих думок.

 

Що відбулося – однак не минулося:

З відстані років, далеких доріг

Знайома до болю стріча мене вулиця

Й отчий поріг.

 

Скину із себе тягар проминущий –

Тихо відійдуть жалі:

Знову стою на землі своїй сущій,

Рідній землі.

 

Я тут живу...

 

Я тут живу, на цій землі,

І щовесни топчу до болю

Свій ряст. А радощі й жалі,

Мов коні, вирвались на волю.

 

Я тут живу, на цій землі,

Мої літа, як дим, минають.

Ридають – плачуть журавлі,

За дальнім обрієм зникають.

 

Я тут живу, на цій землі,

Свій шлях освячую любов’ю.

Самотнє яблуко в осінньому гіллі

Спахне вогнем, а здасться – кров’ю.

 

Я тут живу, на цій землі,

В душі надія і тривога:

Тут дум моїх сріблясті кораблі

Шикуються в незвідану дорогу.

 

Печена картопля

 

Горіло багаття

В холодному полі,

І сіялись іскри

По жовтій стерні.

 

Корови поодаль

Туман ремигали

І грітись хотіли

До нас підійти.

 

В огнистому жарі

Картопля пеклася,

І всі з нетерпінням

Чекали, коли

 

З попелу вихопить

Першому вдасться

Гарячі вуглини,

Мов зорі, жаркі.

 

У світі, здається,

Немало прожито –

Смачнішої ж їжі

Ще й досі не їв.

 

Бо пахне, як зараз,

До хрусту у скронях

Далеке дитинство –

Те диво із див.

 

Вуста ще не зронили слова

 

Вуста ще не зронили слова,

Ще соком яблуко не налилось,

Лежить зерно, розвіяна полова...

І що збулось – і не збулось

Не остудить, не освятити

Солоним потом і слізьми.

І тільки там, над білим світом,

Свій дух освячуємо ми.

Поклавши тіло на паперті,

Спинивши часу дивний біг,

Ми відлітаємо в безсмертя

На Альту, світлий оберіг.

 

 

Життєве коло

Світлій пам’яті бабусі Литвин П. Л.

 

Вечір прийшов спроквола,

На призьбі спочити ліг,

Світло-тіней замкнулось коло,

Вчепившись в старий поріг.

 

Вийшла стара із хати,

Втома стікає з чола;

Що б їй таке пригадати,

Адже давно вже сама.

 

Думи обсядуть, як діти, –

Казку чи щось розказать...

Тихо шепочуться віти,

Прагнучи їй підказать.

 

Зблисне сльоза ненароком,

Промінь останній погас.

В гості іде рік за роком,

Тихо спиняється час.

 

Вечір прийшов спроквола,

На призьбі спочити ліг,

Життєве замкнулось коло,

Вчепившись в старий поріг.

 

І усміхнеться синя даль

 

... І усміхнеться синя даль,

Далеким голосом озветься,

Розвіє тугу і печаль,

І все минуще – не минеться.

 

Жагким вогнем ще заясніє

Розкрита книга всебуття.

І оживе палка надія,

Відступить привид забуття.

 

І буде вічною молитва,

І вічні будуть небеса,

І слово гостре, наче бритва,

Що навіть з праху воскреса.

 

Молитва

 

Горять поминальні свічі,

В очах застигає час.

Боже, на віки-вічні

Спаси і помилуй нас.

 

Молитвою скропимо душі

Перед всевишнім олтарем:

Ми аз, ми є, ми сущі,

Святою правдою живем.

 

І отверзуться для прозріння

Холодні й байдужі серця,

Настане світле воскресіння:

Початком прийдем до кінця.

 

Молитва до білого світу

 

Знов день новий благословляється.

З правіку так, а ніби знов

З небес, мов немовля, всміхається

Рожеве сонце, в ризах із обнов.

 

Благословляю воду, сонце і вогонь,

І матір молоду, і всміхнену дитину,

Що з до небес простягнутих долонь

Утворить щастя мить одну-єдину.

 

Дай, Боже, днесь і ночі горобині,

Без марноти і суєтності слів,

І все мізерне вичав по краплині,

І упокор неправедний мій гнів.

 

Вечірня молитва

Дочці Людмилі

 

Коли впаде на землю темна ніч

І завмирає все, піддавшись супокою,

Торкнеться білий ангел твоїх віч,

Наповнить душу світлою красою.

 

Ангелу-хранителю, храни наші душі,

Терпимістю їх освяти, дай без ліку

Днів від ранку до вечора, цілого віку,

Благовістю наповни серця небайдужі.

 

Ці рученята, стулені для тихої молитви,

І погляд, сповнений блаженства і спокою,

Дасть відчуття: не йду по лезу бритви –

В гармонії живу зі світом і собою.

 

Ангелу-хранителю, храни наші душі,

Терпимістю їх освяти, дай без ліку

Днів від ранку до вечора, цілого віку,

Благовістю наповни серця небайдужі.

 

Не хочеш – повіриш в початок слова:

Було так справіку і нині так є.

Слово добірне – життєва основа,

Що душу очистить і силу дає.

 

Ангелу-хранителю, храни наші душі,

Терпимістю їх освяти, дай без ліку

Днів від ранку до вечора, цілого віку,

Благовістю наповни серця небайдужі.

 

Молитва до слова

 

Спочатку було слово.

І слово було Бог.

Одвічна буття основа

І безмір земних тривог.

 

Слово було справіку.

І слово було Бог.

І часу немає ліку,

І ділиться світ на двох.

 

Пошли, о Господи, благаю,

Первісну суть і віще слово:

Його завжди благословляю

Удень і в пору вечорову.

 

Я ним вмираю й воскресаю,

Як вічний дух із забуття.

Слова поволі підбираю

За запізніле каяття.

 

І в безнадії не кінчається

Життя. Примхливий час

В любові з словом повінчається –

І не розлюбить слово нас.

 

Земля в долонях

Після прочитання „Вечірньої

пісні” Олени Теліги

 

За обрієм сум холоне

Тривожних осінніх днів, –

Сховаю в твоїх долонях

І жаль свій, і біль, і гнів.

 

Постане душа на паперті –

Розчахнутий вільний птах.

І здасться – немає смерті,

І зовсім нетлінний прах.

 

І вічність – за мить від тебе.

І долі – легка печать.

Загляну в беззоряне небо:

Там лебеді віщо ячать.

 

Проріже задимлений морок

Жагка і осяйна путь –

І дзвони над час і простори

Вбирають солону суть.

 

За обрієм ніч холоне,

Вмирають осінні дні.

Землю тримаю в долонях,

Відводжу від неї гнів.

 

Скресає душа

 

Крізь простір – у безвість,

У світ безкінечності й мрій.

Долаючи дивний цей безмір,

Живемо в полоні надій.

 

Скресає душа, наче крига,

І знов воскреса, як Христос.

Життя – напівспалена книга,

Що з полум’я вихопив хтось.

 

Впаду горілиць

 

Впаду горілиць у шовкову траву –

Вмить небо постане бездонне.

Я в ньому, мов птиця, пливу,

Свідомість і думка десь тоне.

 

Відкриється зору далека земля,

Беззахисна й зовсім маленька.

І схочеться взяти, немов немовля,

На руки, як брала нас ненька.

 

Щоб пестити ніжно й теплом зігрівати,

І суть для прийдешніх збагнути,

Всі мури розбити, життєвії грати,

І вічності пломінь вдихнути.

 

Дзвони малинові

 

Спалити за собою всі мости,

Вслухаючись у дзвони малинові:

У всесвіті огрому й самоти –

Постати у новій обнові.

 

Я – океан страстей палких,

Розбурханих нічним видінням.

Прокинусь. Стукають гілки

В сумління райдужним прозрінням.

 

Життя залізна течія

Підхопить, забере без жалю

Моє тендітне й ніжне „я”, –

Освятить вічності печаллю.

 

А може це лише омана?

В душі безжурно засміюсь:

Пройшла гроза така весняна –

Я безкінечно повторюсь.

 

І буде день, неначе мрії,

І забуття відпустить нас,

Як проблиск вічної надії, –

Їй непідвладний навіть час.

 

І давній спомин, і чекання:

Як важко в серці нести їх.

Та ще горить вогонь бажання,

Надій, думок і мрій моїх.

 

Філософія життя

 

Ввійти у річку забуття –

І повторитись через сотні років.

Назад немає вороття –

Позаду стук залізних кроків.

 

Чужих, нікчемних – та страшних,

Страшних байдужістю і ницістю,

Відлунює диявол в них,

Сміється тимчасово вищістю.

 

Постійна рівновага – терези

Добра і зла. В двобої

Ми на землі засвоїли ази

Статистики зловісної й сумної.

 

Що нас тримає на землі?

Як важко йти останні кроки!

Чому збурунились жалі,

Що десь на дні дрімали роки?

 

Та ще відлунюють слова,

І руки стулені в молитві,

І святістю відсвічує трава,

Й добро перемагає в битві.

 

Великдень

 

Вже дзвони Великодні

Звістують благовість:

Жива душа Господня,

Господь сьогодні гість.

 

Нехай ім’я святиться

Над простір і над час.

Летить над нами птиця,

Щоб сповістити нас.

 

„Христос воскрес”, – співають

дерева і трава.

І всяк про теє знає,

В кого душа жива.

 

А в кого душі сонні,

Немов колючий дріт,

Співаймо ім осанну:

„Нехай святиться світ”.

 

Прозріють – і воззрять:

Де істина – краса.

Приходить благодать,

Горить небес яса.

 

Передчуття

 

Догорить моя свіча остання –

І впаде на землю мокрий лист.

Помарніє втомлене світання,

І похмурим стане падолист.

 

І слова, немов листки жовтаві,

Буйним вітром занесе у далечінь,

Що впадуть у віковічні трави,

Золотом укравши темну рінь.

 

Що мені тепер байдужий спокій,

Що укутав душу, мов туман?

Вирвались з полону коні-роки –

І свистить в повітрі ятаган.

 

Пора прозріння

 

За все в житті платити треба,

І платі цій не гріш ціна.

Все ж: найдорожче в світі – небо

І позолота осені сумна.

 

Бо небо – це вершитель долі,

Суддя всіх помислів і справ.

Летять думки осідлані у полі,

Зникають серед росяних отав.

 

Дарує осінь дивну насолоду:

Передчуття дозрілого плода, –

І в себе дивишся, мов в воду,

Радіючи – ще осінь молода.

 

Зоря вечірня возвістує:

„Пора, мій друже, вже пора.

Багато зібрано каміння? Всує

Не наточив ще й досі ти пера”.

 

Одвічний хресний шлях

 

Приснилось, що Христос воскрес,

Спустивсь на землю із небес, –

Пішов у світ для споглядання:

В душі жила надія не остання,

Що світ змінивсь, з очей полуду,

Мов ночі покривало, скинули вже люди,

Став світлий день. Та все намарне:

Життя було таке ж примарне,

Як і тоді, за сотні років,

Уже не чув ні власних кроків,

Ні болю, ні жалю, ані страждання,

Весна горіла, мов свіча остання –

Прийшла пора збирать каміння,

Лиш душі, непідвладні тлінню,

Все сплять ще непробудним сном,

І світ не знає, що робити з злом.

О як душа тоді його боліла!

Все поривалась із малого тіла

У інший світ, де сум і самота,

Бо й справді стане божевіллям

Оця земна нікчемна суєта.

Як він ішов! Струменіла зоря,

Мучила совість й колюче терня

В серце впивалось все більше достоту –

Хресна дорога знову вела на Голготу.

В ноги врізалося гостре каміння,

В сум’ятті німому душа і сумління.

І думку, мов цвях, мав одну лиш єдину:

Як довго треба ще боротись за людину!

 

Сутність буття

 

Щось хруснуло – і відгомінням

Озвалось в дальній далині.

Зламався вечір – і корінням

Повис спустошено в мені.

 

В полоні вічного сум’яття

Бреде душа: за кроком крок.

І хоч встає трава прим’ята,

Та не підвладний волі рок.

 

Що відбулось, що тільки буде –

Як сутність маревом тремтить.

А пам’ять знову все забуде,

Щоб все спочатку повторить.

 

Незримо буде тут стояти:

Ще крок залишивсь до межі.

Коріння вечора – мов грати,

Із-за яких лиш міражі.

 

Назустріч долі

 

І ось ступив назустріч долі,

Тож мушу йти, поки снаги.

Стрункі поєднують тополі

Землі і неба береги.

 

Тут ряст топчу, дивлюсь у воду:

Крутими стали береги,

І п’ю настоянку із глоду –

І не втолить жаги.

 

Там сад божественних пісень:

Розмова щира і розкута.

Спокути час, прийдешній день

Порве найтяжчі пута.

 

Плин часу

 

Вже відлетіли, відлетіли

В далекий вирій журавлі.

І осінь літом відболіла,

Несе зимі свої жалі.

 

Чомусь привиділась бджола:

З квіток нектар спиває.

Такою осінь ще була,

Що аж цвіла до небокраю.

 

Мине цей сум, і самота

Укриє темною вуаллю.

Північний вітер наліта,

Мов камертон, звучить за даллю.

 

І камертону в унісон

Звучить душа, немов ридає.

Минуло літо, наче сон,

Вже скоро й осінь проминає.

 

Роздуми біля нічного багаття

 

Прорізався місяця серпик,

У хмарах згубивши взуття.

Нав’язлива думка: чи стер би

Записи в книзі буття.

 

Щоб знову почати спочатку,

Підкину в багаття дровець –

Нехай все горить без остатку,

Укину туди й олівець.

 

Щоб всує папір переводить,

Вмирати над кожним рядком...

Навколо тінь вечора ходить

І дише в лице холодком.

 

Далось це німе споглядання.

А думи, бджолиний цей рій,

Все тчуть, ніби сув’язь прощання,

Із ниток життєвих сувій.

 

Щоб знову почати спочатку,

Підкину в багаття дровець,

Поставлю життєву печатку,

Із попелу виліплю свій олівець.

 

Я помолюся деревію

Григору Тютюннику

 

Де білі квіти пломеніють

І зорі котяться у світ,

Я помолюся деревію, –

Впаде роса з холодних віт.

 

Ці білі квіти, мов надію,

Життя негоди не беруть,

Я помолюся деревію:

Уже мороз – вони цвітуть.

 

Навколо вітер і завія

Пречисту землю обійма,

Я помолюся деревію:

Ще тільки осінь не зима.

 

А навесні світ заясніє,

Знов три зозулі прилетять,

Тож помолімось деревію:

Душа у нас – не хижий тать.

 

Сказать, як ви, чи хто зуміє?!

Любов всевишня розцвіта.

Я ж помолюся деревію:

Над нами вічність проліта.

 

Цього забути не посмію:

Життя минає наче сон.

Я помолюся деревію:

Землі і небу в унісон.

 

Цей сніг – як сміх

 

Цей сніг,

Як сміх,

Із небуття –

Холодною красою.

Мов співчуття,

Твої чуття

Огнистою рікою

Біжать  у світ.

З холодних віт

Спаде той сміх

Блакитною сльозою.

Холоне день,

З його пісень

Вже вечір тче

Час супокою.

А час тече...

Січе мечем

За днями дні.

Горять вогні,

А на вікні

Згаса свіча

Розтопленим плачем.

 

Будять землю дивні згуки

 

Будять землю дивні згуки,

З-за туману тихоплинно

Ніжні, трепетнії руки

Простягає вічне сонце.

 

В прохолодному світанні

Все наповнюється вколо:

Шепіт, плюскіт і зітхання –

Неперервне світу коло.

 

Ніч ховає таємниці,

Але день бажає знати:

Що у темній тій темниці, –

Розбиває чорні грати.

 

І нараз в заціпенінні

Все сплелось в клубок єдиний:

Чари ночі стали тлінні –

День розгонить царство тіней.

 

Як все намалювать словами

 

Як все намалювать словами:

І смуток цей, журливий переліт,

І усміх радості у мами,

Й росу, що скапує словами

                      з холодних віт.

 

Як все намалювать словами:

Лелеку й білий-білий світ,

Що в осінь закохався до нестями, –

І вже не вимовить словами

                       цей огнецвіт.

 

Як все намалювать словами,

І як вловити часу біг,

Щоб відчинити в вічність браму

І розорати вже словами

                        свій переліг.

 

Чотиривірші

 

***

Неповторність світу:

             день і ніч,

У небі журавлі...

Як збагнути й зрозуміти

Первородну суть землі?

 

***

Чулась пісня дзвінка і весела,

Понад полем неслась в далечінь.

І ранкові пробуджені села

Поринали в її глибочінь.

 

***

...І вже мені сміється світ

Дитинними очима світлими.

На землю яблуневий цвіт

Спадає муками відквітлими.

 

***

Осінні далі вогняні

Іще в природі не поблідли.

І пригадалося мені,

Як журавлі пливли із літа.

 

***

Торкнеться серця тихий смуток,

І стиглі думи опадуть, –

Як цвіт печальний незабудок,

Що ніби вічністю цвітуть.

 

***

Тихо й печально згасає свіча,

Тіні тремтять на твоєму обличчі:

В звуках застиглих мовчань

Мить відкриваєм чи вічність?

 

***

Впала зоря, впала і друга –

Світиться десь видноколо.

Ти вже кохана – не тільки подруга...

Нічка в степу охолола.

 

***

Із забуття – в безсмертя

Піти. І не померти...

А на хисткій паперті –

Холодний блиск свічі.

 

***

Зимовий день – немов свіча,

Згорає вмить. Душа не спопеліє.

Не осягти твою печаль

Й твоєї величі, Маріє.

 

***

Впала зоря золота

В запахи літа п’янкого.

... Й ти ще така молода...

Тиша навкруг, – і нікого.

 

***

Не треба посмішок лукавих:

Свіча горить – не догоря,

Бо вже над всесвітом кривавим

Зійшла Полинь-зоря.

 

***

Життя – одна-єдина мить,

Мов зірка, спалахне і згасне.

Безмежний світ в тобі горить

Бездушним і гірким причастям.

 

***

Вітер зриває осінні листки,

Золото – з синього неба.

Літом ще пахнуть листи...

Ті, що приходять від тебе.

 

***

Літо пахне вишнями спілими,

Маки білі цвітуть і червоні:

Радість і щастя крилами білими

Б’ють у сплетені наші долоні.

 

***

Твої вуста – солодке диво –

Я п’ю без міри і кінця.

Хитнулась тінь – і незрадливо

В одне злились п’янкі серця.

 

***

Над нами – кохання дорога

І серця неміряний шлях.

Замішана густо тривога

На віях твоїх і вустах.

 

Горить свіча

 

Свіча остання не згоріла

І жовтим воском не стекла.

Моя душа ще не боліла,

Лиш люта мука обпекла.

 

І за понищений Батурин,

Де кров сторіками і кров.

Забули ми?! Серця похмурі

Скупали в труті хитрих змов.

 

Як Січ козацьку руйнували,

Великий Луг встеляв туман,

А ми лиш Господа благали –

Й текло благання те в лиман.

 

Зоря ранкова тільки мріла

В передчутті палких обнов.

Свіча остання догоріла:

Вже день новий світає знов.

 

Присмак долі

 

Солоний присмак долі,

Вгорі Чумацький Шлях,

Палкий порив до волі –

У серце вбитий цвях.

 

Ятриться вічна рана

Й розчахнута душа –

Лежить земля кохана,

Мов зранене пташа.

 

Даремно все старається

До неба підлетіть...

Он п’яний хтось хитається,

Вітер в очі –

        попелом століть.

 

Чи може наш козацький дух

Від боротьби уже втомився,

Від болю й підлості оглух,

В Дніпрі старому утопився?!

 

Лиш стиха схлипує душа –

На це ми мастаки.

По лезу гострого ножа

Пройти б нам все ж таки.

 

Бо не погасли блискавиці,

Горить вгорі Чумацький Шлях,

І тільки пам’ять, як криниця,

Хоча і в зболених рубцях.

 

Awe, sol!

 

Сміються сині небеса

І в радості, і в смутку:

Не гасне райдужна яса

І Україна – незабудка.

 

Цілує сонце Україну

В її спечалені вуста –

На дальні овиди полине

Його карета золота.

 

А звечоріє – ніжнотонно

Торкнеться всміхнених тополь:

І все у ніжності потоне,

Шепочуть губи: ”Аwe, sol!”

 

О Україно! Щирий світе!

Я прихилюсь до тебе знов:

Думок намисто несповите

Постане з витканих обнов.

 

Тобою буду воскресати,

Заговорю ворожу кров –

І розіб’є залізні грати

Твоя стозраджена любов.

 

Прийдешній день

 

Сонце утомилось. Гляне лиш на мить –

Пожовтіле листя з дерева летить,

Золотим багрянцем стелиться до ніг,

Кінь мій схарапуджений у туман забіг.

 

Чути лиш іржання вдалині сумне,

Коню мій буланий, не покинь мене, –

Понеси за обрій, полети за хмари, –

Нам чи ж не здолати зловорожі чари.

 

Тільки вітер братом буде нам в дорозі,

Станемо до битви в одчайній тривозі

За одвічну волю і палкі змагання:

Вдаримо так дужо, вдаримо востаннє.

 

І настане ранок чистий, як сльоза,

І освятить душу неба бірюза,

І палкі надії стануть справді суть,

На олтар скорботи душ не понесуть.

 

Бо очистить скверну правди торжество,

Совість заполонить все людське єство,

Спраглими вустами припадемо знов

До криниці слова – Божих молитов.

 

Скіфська пектораль

 

Як востаннє сонце на вечірнім прузі

Позолотить мрійну і сріблясту даль,

Заголосить вітер на великім лузі –

В небі засміється скіфська пектораль.

 

Із віків далеких я на ній побачу

Давніх своїх предків, їх життя просте:

Як овечок доять, як дитина плаче,

І ячмінний колос у полях росте.

 

В праці найпростішій – таїна одвічна.

Зрозуміти всує нам чи ж не дано?

Оживає сутність, як буття, магічна,

Що оживить душу, як п’янке вино.

 

Половіє жито, одцвіта калина,

Опадає цвіт той, наче пізній жаль.

Заясніла ніжно шия лебедина –

Це вдягла Вкраїна сонця пектораль.

 

Міст я перекину із віків далеких

У часи майбутніх, світлих поколінь:

Хай мене на крилах понесуть лелеки –

І в воді Дніпровій відіб’ється тінь.

 

Тарас Шевченко на засланні

 

Поверне знов із небуття

Зозулі голос.

Вбере у себе суть буття

Ячмінний колос.

 

Життя дається недарма –

Платити треба.

Відходить літо, йде зима,

Холоне небо.

 

І здасться вмить: чи ти живий,

Чи доживаєш,

Чи сяє простір голубий?

І сам не знаєш.

 

Але чому таке печаль

Вгортає душу?

Навколо сонце, світла даль –

Любити мусиш.

 

І серце – як закам’яніло,

Мов бездиханне.

Аж щось прорвалось, полетіло –

Може, востаннє.

 

О Україно, тебе кохаю

Не знаю й за що.

Благаю в Бога, о як благаю,

Пошли їй щастя.

 

А за межею – байдужі кроки,

Правічний спокій.

Іди, Вкраїно, у світ широкий:

Я – одинокий.

 

Я – Україна!

 

Горе моє неміряне,

Втрати мої незлічені,

Пам’ять моя розстріляна,

Душі людей скалічені.

Плачу. Я – Україна!

 

Кров’ю поля зрошені,

Потім кістьми засіяні,

Никнуть жита некошені,

Ждемо, що прийде месія.

Бачите? Я – Україна!

 

Де мої діти Трипілля?

Сплять під Дівич – горою,

Й надто гірке це похмілля,

Встаньте хоч ви, герої.

Кличу вас. Я – Україна!

 

В розпачі плачуть бандури,

Сльози в серцях закипають,

Вийдуть до битви Буй-Тури.

„Що ви робили?” – спитають.

Знаю! Бо я – Україна!

 

Боже, за віщо покута

Денно і нощно мені:

Трісли на мить тільки пута

Й знов піднялися жалі.

Така вже я – Україна!

 

Спаде полуда, наче сон,

Засяє правди торжество,

Їй відгукнеться в унісон

Моїх дітей палке єство.

Вірю! Я ж – Україна!

 

 

Спливає ніч

 

Великий Луг –

Під небесами,

Чумацький Шлях

Зорить над нами.

Немов брати,

Розділені світами,

В задумі дивляться,

Як за ярами

Пливе туман.

 

Ще все живе

В мільйонах свіч.

Пора прощань,

А, може, стріч.

Мов забуття

Спливає ніч.

Шалений степ

Наусібіч

Пустив коня.

 

Нехай летить

Із ночі в день.

Світ збайдужів –

Анітелень.

Уже не чуть

Палких пісень.

Встає Ярило,

Кида із жмень

Ясні надії.

 

Чи зійдуть знов?

Заколосяться?

Чи як завжди

Лише насняться?

А лютий тать

Буде сміяться.

Напевно, зна,

Що всі бояться

Нового дня.

 

Балада

 

Одним-одна у чистім полі

Стоїть верба біля води.

А десь на дальнім видноколі

Зникають росяні сліди.

 

Хотів би ясен до вербиці:

Промовить слово, як колись,

Напитись чистої водиці,

У танці вічному зійтись.

 

Та не пускає зла недоля,

Бентежна пам’ять і літа;

І тільки спогад – аж до болю –

У скроні й стиснуті вуста.

 

Чебрець

 

Ніч зачарована тобою,

Вуста пропахли чебрецем;

Удвох над чистою водою

Ми в травах росяних ідем.

 

Моя любове, світла муко,

Солодка спрага на вустах,

Летів до тебе – із розлуки,

Немов із вирію самотній птах.

 

Туман укутає вуаллю,

Торкне закоханих сердець, –

І за незвіданою даллю

Запахне знову отой чебрець.

 

Моя любове, світла муко,

Солодка спрага на вустах,

Летів до тебе – із розлуки,

Немов із вирію самотній птах.

 

Соната ночі

 

Пахне п’янка матіола –

Юності спогад живий.

Ніч зачарована й поле,

Місяця промінь блідий.

 

Трави шовкові гойдають

Тишу і місячну ніч.

Млосно серця завмирають,

Сиплеться ніжність із віч.

 

Ночі соната звучала,

Вічністю спокій пропах,

Музика вперше мовчала, –

Ніс я тебе на руках.

 

Тиша над полем стояла,

Тінь відбивалась здаля:

Як ти мене цілувала –

Знає вечірня зоря.

 

Яблуко в долонях

 

В твоїх очах ранковий промінь

Заграв і заяснів звабливо.

Душа – немов весняна повінь,

І білий світ – казкове диво.

 

І радість повниться рікою,

І розливається навколо:

Тут тільки ми і нам з тобою

Не розірвать подвійне коло.

 

Півсвіту – я, півсвіту – ти,

А разом – яблуко в долонях.

За нами – спалені мости,

І вітру втомлена погоня.

 

Назад немає вороття –

У цьому суть і вічна пристрасть.

Вирує, повниться життя,

За нами діти – наша пристань.

 

Життя бентежна мить...

 

Лови життя бентежну мить:

Вона була – і вже немає.

Сльоза на віях затремтить –

Солоним присмаком стікає.

 

Були солодкими вуста,

А зараз – тільки спрага.

Постійно спогад пророста

І знов хмільний, мов брага.

 

Іще нуртує за звичаєм,

Ще ніби й піниться, живе,

Але гірким вже молочаєм

У підсвідомість відпливе.

 

І оживе цілунком кращим,

І новим змістом сповниться.

Не затремтить бентежна чаша,

Хоча й по вінця повниться.

 

Лелія

 

Вітер тихенько леліє

Срібнії хвилі Дніпрові.

Вийди, кохана Леліє,

Слухать пісні вечорові.

 

В очі твої задивляюся:

Зорі відбилися в них,

В них потонути боюся,

Вітер над нами притих.

 

Місяць у небі зоріє,

Тиша над краєм тремтить.

Люба, кохана Леліє,

Вічність над нами, як мить.

 

Словом іще не порушу

Спокій природи й душі, –

Так ніби випити мушу

Трунку терпких споришів.

 

Пісня небес наростає –

Їх вже немає кінця.

Все з цього світу зникає,

Лиш промовляють серця.

 

Ти

 

Край вікна сумує вітер,

Тихо стукає в шибки –

Я б хотів тебе зігріти

В щирій ніжності палкій.

 

Через відстані і роки,

Через весни і літа –

Неповторні твої кроки,

Чарівна твоя хода.

 

Там, де ти проходиш, квітне

Неба райдужна яса.

І завжди такий привітний

Усміх твій, мов небеса.

 

Шлях, освячений любов’ю,

Струменіє, мов зоря, –

Вже оновленою кров’ю

Вечір в полі догоря.

 

Мить солодкого забуття

 

О, як співають солов’ї,

Безумні від кохання!

Стоять здивовані гаї,

Чутно полів зітхання.

 

Ця мить – солодке забуття –

Усе єство моє проймає,

По вінця повниться життя,

Вогнем блаженства спопеляє.

 

Коли над обрієм тремтить

Рожевий дим ранковий,

Оця бентежна щастя мить

Купається в любові.

 

І вже ні світу, ані звуків...

Чи це видіння, а чи сон?

В полон взяли кохані руки –

І тихо схлипнув камертон.

 

Мадонна

 

Мадонно, як усміх дитяти, пречиста:

І дзвони соборні, і тепла свіча...

У дикому танці виходить із міста

Ейфорія шалу. На вутлих плечах

 

Тримає спокусу і душі камінні.

Горить – догорає тендітна свіча...

У скроні ударить ще й вітер осінній,

І доля поставить залізну печать.

 

Тікати світ за очі – та не втечеш:

Вже плоттю вростаєш у сіре каміння.

У темряві ночі – і світло без меж:

Собою наповнить крихке відгоміння.

 

Мадонно, як усміх дитяти, пречиста,

У небі зоря вже вечірня звістує:

Тікати, тікати, тікати із міста,

Щоб імені Бога не згадувать всує.

 

Місяць уповні

 

Місяць уповні, цвіркун за плечима

Невтомно мелодію вечора тче.

Що коїться (Боже!) з твоїми очима?..

Ти ніжно схилилась мені на плече.

 

Здається нікого й нічого на світі

Немає в цю трепетну мить.

Цвіркун не вгаває, у верховітті

Ясена місячне сяйво тремтить.

 

Все вкутав правічний, спокусливий спокій,

Туманець з-над лугу на нас напливає,

І ясен печальний зорі одинокій,

Соромлячись, тихо привіт посилає.

 

Ця ніч

 

Ця ніч відплаче солов’ями,

Солодким трунком відболить,

Вуста жагучі до нестями

Цілунком стомленим не спить.

 

Ця ніч у нас відколоситься,

Спахне любистком, мов жалем,

А потім довго буде сниться

Її всевишній світлий щем.

 

Ця ніч, як спалах блискавиці,

В нас відгорить мільйоном свіч.

Я потонуть боюсь в криниці

Твоїх жагких, благальних віч.

 

Цю ніч забути – перебути?..

Хто знає вічність що таїть?

Питання: бути чи не бути –

На вістрі серця не стоїть.

 

Осіння рапсодія

 

Осінь. Поле. Тьмяне сонце

Проглядає крізь тумани

І розсіює проміння

На холодну й мокру землю.

Вдалині стоїть стіною,

Ледве-ледве проглядає

З-за туману чорний ліс.

Ніжне поле захищає,

Що їжачиться стернею,

Од північних він вітрів.

А навколо зеленіє

Де-не-де густий ячмінь,

Що народжується вдруге

Од розсипаних зернин.

Ще квітують жовті квіти,

Ніби руки простягають

До промінчика ясного,

Щоб хоч трішечки зігрітись.

І бджола ще одинока –

Аж куди он залетіла –

З ніжним смутком припадає

До закоханої квітки,

Щоб напитися востаннє

Живодайного нектару

І своїм маленьким тілом

Ще хоч раз її зігріти.

Осінь. Поле. Тьмяне сонце

Проглядає крізь тумани...

 

Земна колиска

 

Падають і згорають жовтаві зорі

На вечірньому пругкому небозводі,

Лишаючи за собою вогнистий слід,

Що кривавиться до самого обрію

І спиває сторожку нічну тишу.

І я згорю у всесвіті німому,

Немов свіча. З розтопленого воску

Спахну зорею на Чумацькому Шляху –

І поглядом здивованим погляну

На незнайому і знайому землю.

З світів далеких – зоряних галактик –

Земну колиску буду колихати:

В ній Україна й рідна хата,

І благовість, освячена любов’ю,

Ще з днів журби наповнена добром,

Що заясніє злотом пекторалі,

Дівич-горою із часів Трипілля –

І голосом бентежним обізветься

Моя стривожена і зранена душа.

 

Першопочаток

 

На світанні Єва вийшла із води.

Солодко потягнувшись і піднявши руки,

Поєднала землю і високе небо.

Ранок кліпнув ще сонними повіками

І застиг у німому заціпенінні,

Зачудувавшись довершеністю людського тіла.

Він бо думав: незрівнянна краса його

Не може ні з чим зрівнятися,

Тож не хотів вірити в побачене,

Ревнивим поглядом стежив з-під вій.

Дівчина ніби завмерла в цій позі,

Намагаючись зупинити крихку мить.

А сонце вже позолотило крайнебо,

Кинуло проміння на бронзове тіло –

І стало спивати мигтючі краплини,

Що  сяяли дорогими діамантами.

Проснувся вітер – глянув довкола

І теж не втримався від спокуси:

Торкнувся всіх згинів і випуклостей,

Одразу ж засоромився дивної краси

І на весь день сховався у верболозі.

Не помічаючи нічого, творила молитву:

До неба, до сонця, до білого світу.

І сяючий профіль зливався із сонцем,

І сама вже була, ніби сонце.

Контури невидимих ламаних ліній

Зринали в поза простір, спиняли час.

Благословляла усе на красу і добро.

Хай святиться ім’я твоє, Єво!

 

За виднокруг упало сонце

 

За виднокруг

Упало сонце,

Розхлюпавши навсібіч

Огнисте проміння.

День хапався

За кожний промінчик,

Благально заглядав

У вічі:

Він так не хотів

Помирати.

 

Молода трава

 

Впала суха галузка,

Млявим відгомінням

Потривоживши тишу.

А трава молода

Глянула на світ

Здивованими очима.

 

Білі вірші

 

Білі вірші, мов лелеки білі,

З-за Дунаю в Україну прилетіли,

Щоб мою й полів зігріти душу.

Сіли, тихо щось говорять –

Тільки слів не розібрати.

 

Білі вірші, мов лілеї білі,

Проти сонця сяють сріблом у воді.

Я ступить туди боюся

Прохолодного світанку. А інакше –

Як же можна їх зірвати?

 

Білі вірші – білі яблука в росі.

Після зливи рано-вранці

Сплять на прим’ятій траві.

Ніби мосту, вчора вітер натрусив.

Котре ж перше з них підняти?

 

Поезія

 

До ломоти в зубах

П’ю прохолодну воду

З лісової криниці.

Аж подих перехоплює,

Розтікаючись по тілу

Молодим вином.

І пити вже більше –

Несила,

І спрагу втолити –

Даремно.

Подумалось:

Такою має бути

Справжня поезія.

 

Зустріч із другом

 

Мій щирий, ласкавий лісе,

Як завжди вітаєш мене

І даруєш незрівнянну насолоду,

Розвіюєш мій сум і самоту.

Підставляючи плече друга,

Намагаєшся вселити надію

В добро і справедливість

Як одвічну неперехідну цінність.

Тоді моя душа розцвітає

І співає тихенько-тихенько:

Так ніби ангели з небес

Поять її амброзійним нектаром.

 

Сум’яття вечора

 

В сум’ятті вечора – осінні дні.

Тримаю долю в шкарубких долонях,

Що світиться і осяває все замислене довкілля.

Світись. Зорій. Веди прекрасні каравели

В бентежну й невідому далечінь.

Та тільки не спиняйся ні на мить.

Зігрій і освіти. Божественне начало

Вдихни в слова моїх мелодій.

Хай звуки дивні зачарують світ –

Й душа в тривозі буде завмирати

За все. Страждання і любов

Відважать терези і кинуть на поталу

Земних спокус, холодного згасання.

Й коли свіча вже буде догорати –

Враз кинеться душа, немов метелик,

На світло те звабливе полетить,

Щоб обпекти тендітно-ніжні крильця.

Від болю скорчиться, – і ледь жива

Впаде в траву; і вечора сум’яття

Приспить, укривши темною вуаллю.

 

Парадокс

 

Ще шуміла літня злива,

А з-за хмари виглянуло сонце.

Світ наповнився міріадами

Блакитнооких блискіток.

Дощові краплини відсвічували

Прозорою жагою гармонії.

Сад переповнився руладами

Тисячоголосого блаженства.

Кожна гілка і листок,

Травинка і стеблинка,

Напоєні цілющим соком,

Ожили і ще з більшою

Жагою прагнули жити.

А внизу, на траві,

Мостом лежали яблука.

Їхня незрівнянна краса

Ще жила, але з кожною

Миттю поволі згасала,

Бо була вона вже нежива.

І доля була до неї –

Немилосердною.

Земля, так схожа на яблуко,

Продовжувала свій шлях,

І всесвіт жив у вічності –

Як ні в чому не бувало.

 

Дорога в нікуди

 

Неждано лісова стежина

Вибігла на галявину.

Сонце зненацька кинуло

З-за обрію свої полки:

Сипонуло суцільною

Лавиною проміння,

Вкривши з ніг до голови.

Світ захитався,

Стемніло в очах.

Занадто світла породжує темряву.

І здалося тоді, що дорога

Веде в нікуди.

 



Создан 10 авг 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником