Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Марина РИБАЛКО. Іграшковий песик.

Казки.



 

ЧЕРВОНА СТРІЧКА

 

Того дня, коли почалася найдивніша за роки моєї юності історія, у королівському палаці святкували наш із принцесою Аліс шістнадцятий день народження. Власне, коли народилась я, ніхто достеменно не знає, так само, як невідомо, хто мої батьки. Немовлям знайшли мене в королівському саду через два тижні після народження принцеси. Королева, яка нещодавно стала матір'ю, пожаліла "нещасну дитину", тобто мене, і вирішила забрати у палац. Мені дали ім'я Майя. Вчитель ка­зав, що це слово означає "ілюзія", та я два роки тому змінила своє ім'я на Мейя. Як на мене, так ліпше. Разом із принцесою мене змалечку віддали на виховання до монастиря. За порадою черниць, я стала ховати під капелюха волосся. Це справді було розумно, інквізиція вже цікавилася, звідки могла з'явитись дитина з фіолетовим кольо­ром волосся. Мене врятувало тільки заступництво королеви.

Коли ми повернулися до палацу, я ледь не стала ворогом принцеси. Мені здається, Аліс була тоді закохана у нашого вчителя біології і під час одного з уроків у саду запитала Жано, тобто вчителя, який з її лебедів подобається йому найбільше. Жано відповів, що чорний, бо він там був тільки один такий серед усіх білих. І тоді я зрозуміла, що мої коси кольору фіалок не спотворюють мою зовнішність, а прикрашають її. Я непомітно розв'язала стрічку, подих вітру підхопив мого капелюха і закинув його на середину озерця з лебедями. Вчитель з хвилину зачаровано дивився на мене. Напевне, він ніколи не бачив волосся такого кольору. Принцеса ж – руда, як і більшість людей у нашій країні, від пастухів до королів, – була просто розлючена наступним вчинком учителя. Він роззувся і побрів у воду, дістав мого капелюха і мовчки приніс мені.

- Геть звідси! - вигукнула Аліс. - Ти весь брудний і мокрий. Урок відміняється.

Мені здавалося, що я навіть на відстані відчуваю принцесину ненависть. Навіть її фрейліни довго не розмовляли зі мною. Все змінила наступна закоханість королівської дочки. Батьки Аліс не дозволили їй вийти заміж за графа К. (не називатиму його імені), бо їй не було ще й чотирнадцяти років, і той граф несподівано одружився з іншою.

Принцеса днями й ночами не виходила з кімнати і тільки й знала, що плакала. Напевне, я її пожаліла, бо залізла у вікно її кімнати (через двері мене не впустили) і розповіла Аліс кілька не дуже гарних історій про того графа, які, мовляв, навіть мандрівні музики виспівують. Досить швидко принцеса згодилася, що граф застарий для неї, дурний і схожий на віслюка. Не знаю, як мені вдалося так легко змінити думку Аліс про колишнього коханого, але тепер я здогадуюсь, що то був перший прояв моїх чарівних здібностей.

Так я стала подругою принцеси. Вона довіряла мені свої таємниці, бо знала, що я не люблю багато балакати про інших і нікому не викажу її секретів. Мій день народження почали святкувати разом з принцесиним; і ось нам виповнилося по шістнадцять.

Відверто сказати, я не дуже люблю ці пишні свята у палаці: штучна доброзичливість, прихована заздрість, ритуали, яких не можна порушувати. Король із королевою вирішили нарешті видати Аліс заміж. Претенденти на її руку поз'їжджалися з різних країн: принци, імператори, князі... Там був навіть найславетніший з піратів. Казали, що він багатший за всіх шляхетних суперників. Його не наважилися вигнати з палацу.

Та мене зацікавив тільки один дивний хлопець. Він був у чалмі, може, якийсь східний вельможа, але ніхто не знав його імені. Порушуючи всі правила етикету, він походжав залом де заманеться, безцеремонно заглядав у обличчя присутніх панянок та пань, ні з ким не вітався і не схиляв голову ні перед ким. Він не танцював і не відповідав на запитання.

Я тільки й чула навколо шепіт: "Хто цей пан східної зовнішності?" або "Хто цей нахаба, он посеред залу?" Раптом хлопець зник, я не встигла помітити, куди він пішов, а за хвилину почула ліворуч себе вигук: "Я викликаю вас на дуель, якщо ви знаєте, що таке честь!" Озираюся: це був корнет - друг однієї з фрейлін, а перед ним стояв той дивний гість, за яким уже півгодини зацікавлено спостерігали всі присутні. У залі запанувала напруже­на тиша. Східний хлопець дивився в обличчя корнета з холодною посмішкою. Я бачила, як зблід корнет, ще хвилина - і він упав. Більше ніхто у залі не ворухнувся, всі стояли як вкопані. На обличчях була якась суміш жаху та здивування. Незваний гість сухо засміявся (це було не дуже схоже на сміх), вихопив з рукава червону стрічку і ступив до лежачого на паркеті горілиць молодого військового. Тієї ж миті я зробила крок назустріч хлопцеві. Він здивовано підвів очі й зустрівся зі мною поглядом. "Очі кольору фіалок," – подумала я, відчуваючи, що втрачаю силу, от-от зомлію. "Ні, тільки одна я можу протидіяти йому", – спало на думку, і я, зібравши волю, не відводила погляду від очей прибульця. Мені здавалося, що читаю на його обличчі якусь не дуже добру радість і разом з тим – сумнів, може, навіть благання.

Я не знаю, хто з нас перший не витримав і опустив очі, але хлопець утікав. Принаймні тоді я так думала. Він швидко вийшов із залу, я – за ним, озираючись на гостей, що поступово приходили до тями: корнет намагався пыдвестися, йому допомагали. Мені здавалося, що все це сон. Я блукала коридорами палацу, так нікого і не знайшла і, помітивши, що вже у своїй кімнаті, безсило впала на ліжко.

Мене розбудила Аліс:

- Мейя, що з тобою? Там зараз так цікаво, ходімо танцювати, вставай.

- А як наш корнет? - запитала я.

- Ти про Тіма? З ним усе буде гаразд, він у лікаря. Напевне, заморські ласощі так погано на всіх вплинули, але вже минулось. А кухарів ми покараємо.

- До чого тут кухарі? - пробурмотіла я. - Де той східний хлопець, з яким сперечався корнет?

- Який східний хлопець? Тобі, напевне, щось приснилося! — засміялась Аліс. Вона подала мені келиха з помаранчевим соком. Невдовзі я почувалася ліпше, і ми вирішили повернутися до залу. Але так і не дійшли туди.

Аліс стояла вже біля дверей, я - біля ліжка, і ми обидві мовчки незворушно спостерігали, як посеред кімнати сама собою утворюється синя хмара. Неначе щупальці якоїсь морської химери, від хмари полізли дві смужки туману і зупинилися коло принцеси. Я розуміла, що маю якось боротися з цією хмарою, спробувала, як це роблять чаклуни, силою думки прогнати її. Здавалося, що це допомагає. Але я помилилася, бо несподівано на місці синьої хмари переді мною постав той незвичайний східний хлопець. А там, де зупинилися смужки туману, біля принцеси раптово з'явилися чоловік та жінка, вбрані у коштовні тканини. Щойно я зрушила з місця, бо дуже злякалася за Аліс, хлопець зупинив мене, взявши за руку, і мовив:

- Не тривожся, то мої слуги. Вони не справжні, майже як марево, але можуть виконувати накази. Хочеш, ходімо зі мною, побачиш іще багато цікавого.

- Ні! - не думаючи, вимовила я і не впізнала свого голосу. Я не зводила очей з фіалкового погляду. Переді мною блиснула червона стрічка, я відчула, як вона зав'язується у мене на шиї. Непроханий гість холодно посміхався, ховаючи в очах якийсь невимовний жаль. Він підвів мене до дзеркала, і я почула його голос:

- Поглянь, як личить тобі ця стрічка. Ти незвичайна. Мало нас таких залишилось у світі.

Ті слова потім днями і ночами не давали мені спокою. Я все думала, що ж вони означають?

А тоді я стояла і дивилась, як примари зав'язали навколо талії Аліс червону стрічку і зникли разом з принцесою. Я стояла одна перед дзеркалом, певно, з годину. Потім пішла в сад, блукала там і думала, що робити далі, аж поки натрапила на будиночок учителя біології. Господаря не було вдома, але я зайшла досередини. Вже знала, що шукаю. Книги! Можна вважати це ще однією загадкою, та я знайшла те, що хотіла, за півхвилини. Під портретом королівської родини був ключ, а сам сейф з книгами - у стіні за буфетом, Тут були сховані книги з магії, хіромантії, ворожіння, астрології. Я взяла одну з них і влаштувалася у плетеному кріслі, а щойно Жано ступив у кімнату, мовила:

- Ви цікавитеся магією?

Учитель мовчав. Він знав, що покарання за чаклунство – смерть.

- Та не бійтеся. Я вас не викажу, але мені потрібна ваша допомога.

Потім розповіла йому всю історію про зникнення Аліс. Учитель мені не повірив, але сказав: якщо принцесу викрали незвичайні істоти, то її може знайти таємна поліція, тільки не ми. Що ж, я не хотіла нікого шантажувати, але довелося:

- Розумієте, друже, королівську доньку шукатимуть всюди, напевне, її вже шукають, обнишпорять усю країну, а в першу чергу - палац і околиці. - Я говорила повільно, щоб було переконливіше. - Думаєте, що інквізиція не знайде ваші книги з магії? Навіть якщо встигнете їх знищити, це вас не врятує. Як на мене, у вас єдиний шанс зберегти життя — це допомогти мені знайти принцесу.

Вчитель не сказав жодного слова, та я знала, що він згодиться.

- Збирайте речі й зустрінемося за півгодини коло замкової брами, - запропонувала я. Жано виявився мудріший.

- Нас не випустять, - заперечив він.

- Якщо принцесу вже шукають, то браму зачинено, а кожен, хто хоче залишити палац, викличе підозру. Приходь сюди за півгодини, я знаю інший вихід.

Сказати правду, я думала, що учитель втече, але він чекав на мене. В його будинку, на моє здивування, виявився підземний хід. Його викопали дуже давно, частково він порушився, і про нього майже забули, ніхто в палаці не зумів би його показати. Досліджуючи ґрунт у саду, біолог помітив різницю, здогадався, на що він натрапив, і вирішив переїхати жити з палацу в сад. Йому допомогли збудувати невеличкий дім. Ночами, щоб ніхто не знав, учитель копав ґрунт, розчищаючи підземелля. Більша частина ходу виявилася неушкодженою. Тож сьогодні ми збирались іти цим таємним шляхом. Обережно розбираючи дошки підлоги, Жано мовчав. Він гнівався на мене. Було за що. Я порушила його звичний темп життя, з моєї волі він усе покинув і мусив мандрувати невідомо куди.

- А ви справді займаєтеся чаклунством? - запитала я.

- Ні, - тільки й сказав учитель, але я вирішила, що мовчати ми не будемо.

- А навіщо ж вам усі ці книги?

- Я з повагою ставлюся до знань. Багато з того, що й досі люди вважають за магію, пояснюється природними властивостями речовин і не пов'язане ні з чим містичним. А справжня магія цікавить мене лише як теорія незвичайних явищ і зв'язків, я не практикую у цій сфері.

Учитель запалив ліхтаря і ступив у підземелля. Воно було непривітне, холодне і похмуре. На нас чекала мандрівка не з приємних, адже виявилося, що павуки і кажани у житті значно страшніші, ніж у підручнику з біології. Щоправда, Жано вони зовсім не лякали. Мені дуже хотілось вчепитися в рукав мого супутника, але я мала зображувати сміливість, і ми йшли та йшли. Я ще ніколи не долала такі довгі відстані пішки і все чекала на світло у кінці тунелю, і ось нарешті відчула, що свіже повітря десь поряд, але сонячних променів не побачила: на поверхні нас зустріла нічна темрява. До міста було неблизько, а спати хотілося неймовірно. Ліс - не найліпше місце для ночівлі, але нічого не залишалось, як лізти на дуба, щоб не потрапити на вечерю до вовків. Для мене, яка звикла до м'якого ліжка, це було нове важке випробування. Я нарешті заснула, і все могло бути зовсім по-іншому, якби під ранок я не впала з дерева і не зламала руку. Від мого скавуління прокинувся Жано. Він назбирав якихось цілющих трав, щоб трохи полегшити мої страждання, поки ми дійдемо до міста і знайдемо лікаря.

Я сподівалася, що у місті мені швидко допоможуть. Також ми розпитаємо людей, чи не чули вони про тих істот, які викрали принцесу, попоїмо, відпочинемо і рушимо далі. Та всі люди, яких ми встигали побачити на вулицях, не давали нам можливості навіть наблизитись, одразу звертали в завулки, ховалися по хатах, навіть вікна зачиняли. А на головному майдані веселий гамір змінювався на шепіт, люди розступалися, звільняючи нам дорогу, і йшли, не озираючись, геть. Досить швидко майдан спорожнів, лише одна сліпа старенька сиділа, гріючись у променях вранішнього сонця. Жано запитав її, де можна знайти лікаря, а вона чомусь поцікавилась, кому потрібен лікар: йому чи дівчині, тобто мені. Отже, бабуня хоч і не бачила, проте чула все дуже добре. Я б, можливо, сказала неправду, але мій учитель відповів чесно:

- Допомога потрібна дівчині.

- Зверніться до діда Петра, - порадила старенька. - Його може не бути вдома, іноді він на кілька днів вибирається у ліс по трави, але не шукайте іншого лікаря. Ніхто інший вам не допоможе. Петрів будинок стоїть окремо від інших, на північній околиці за млином.

На щастя, лікар був удома. Років йому, напевне, було немало, та поставу він мав майже молодецьку, А довге сиве волосся і така ж борода надавали йому вигляду водночас суворого і доброзичливого.

- Заходьте, ласкаво просимо. Мені вже доповіли, що ви скоро будете тут, - мовив старий.

Ми з учителем перезирнулися: "Цікаво, що все це може означати?" Почали розуміти, коли Петро запитав:

- Вам не спадало на думку прикрити стрічку на шиї хусткою?

Я відчула щось на зразок сорому за свою нездогадливість.

- Спочатку я хотіла її зняти, але щось у мені заперечує цьому. Розв'яжіть її. Жано, - звернулась я до вчителя. Щойно він торкнувся стрічки, як миттєво відсмикнув руку і скрикнув:

- Що це? Вона пече, як вогонь!

- А я нічого не відчуваю. Ця стрічка — наче вже частина мене, - сказала я і сама злякалася своїх слів.

Петро усміхався, хитруваті, хоч і не злі промінці гралися в його немолодих очах. "Він щось знає", - подумала я. Лікуючи мою руку, старий запитав учителя, що привело нас у місто. Жано почав розповідь з тієї історії, яку почув від мене. Він говорив якось невпевнено, зважував кожне слово і пильно вдивлявся у вираз обличчя лікаря, намагаючись вгадати, чи нас уже мають за божевільних, чи ще ні. Отже, я зрозуміла, що вчитель ще й досі не вірить мені. Однак старий уважно все вислухав і мовив:

- Ви обрали собі нелегке завдання, але ніхто, крім вас, не зможе його виконати.

Жано і я - обоє мовчали, відчуваючи невидимий знак питання, що плавав у напоєному ароматами трав повітрі і тривожно пульсував у наших скронях. Це було дивне відчуття - ми знали, що наше життя змінюється, і не уявляли, що на нас чекає завтра. Лікар знову заговорив:

- Коли чаклун зав'язує таку стрічку, як на тобі, дівчинко, людина кам'яніє. Він забирає таких людей у свої володіння, де вони стоять у саду, як статуї, а їхня життєва сила по краплинах переходить до чаклуна. Так він живе і не старіє, доки у його саду сплять живі камені. Врятувати нещасних може тільки людина, сильніша за магію червоної стрічки. Мейя, така, як ти!

- Я відчуваю, що це правда, лікарю, але не знаю, що маю робити, щоб перемогти зло. У мене стільки запитань і жодної відповіді, - сказала я.

- Найголовніше – перемогти зло у собі. Воно з'явиться перед тобою як велика спокуса, то чи впізнаєш ти його, чи зможеш зробити такий важливий правильний вибір? Відпочиньте, я розповім вам іще щось увечері, - сказав старий. Але мені здавалося, що я не можу чекати жодної хвилини:

- А чому люди у місті такі непривітні до нас?

Петро похитав головою:

- Вони просто бояться. Бояться всього, що пов'язано з червоними стрічками.

- А що... - я недоказала, бо Жано поклав мені на плече руку, і у його погляді я прочитала: "Потім, зачекай до вечора".

Довелося чекати. Я не помітила, як заснула. Пробудження було приємним. Крізь вії я побачила птахів, які дрімали в кутку під стелею. Дивне товариство: поряд сиділи ворон та горлиці, три горобці та дві канарки. Кімнату заливало рожеве сонячне проміння, що продиралося крізь колючі гілки терну, насадженого під вікнами. Мені здавалось, що під вечір трави пахли гостріше і духмяніше. Відчуття казки і загадкового спокою породжувало бажання забути про все й оселитися на лісовій галявині, у невеличкій хатині.

Жано приніс якийсь гіркий напій. Довелося згадати, чого ми тут.

Після вечері лікар заходився розповідати. Цвіркуни розпочинали нічну виставу, світлячки запалювали свої ліхтарики, випереджаючи зорі у небі, а ми сиділи мовчки та слухали.

- Носити червону стрічку і не перетворитися на камінь може тільки той, кого у дитинстві зачарували ельфи. Вони обирають дитину і наділяють її особливою силою, яка може бути використана в однаковій мірі як для добра, так і для зла. У такий спосіб ельфи намагаються залишити слід у житті людей, які вже майже не вірять у них. Зачаровані діти спочатку відрізняються від звичайних, бо випромінюють м'яке фіолетове світло, а минає кілька днів – і вони стають схожі на інших майже в усьому. І можуть прожити звичайне життя, таке ж буденно-неромантичне, як і в сотень і тисяч людей, і не дізнатися про талант, даний їм ельфами.

За свої роки я бачив тільки двох зачарованих, пов'язаних червоними стрічками. Друга – це ти, Мейя. А перший...

Я був тоді ще молодий, жив у Єгипті. У нашому селищі почали безслідно зникати люди. А один юнак років двадцяти, не більше, прийшов до мене з проханням про допомогу. Він казав, що знає того, хто викрадає людей, і той хтось пов'язав йому на руку червону стрічку. Хлопець не міг примусити себе скинути стрічку. Мешканці селища вирішили, що він збожеволів, і от він звернувся до мене: "Ви ж лікар, то скажіть, чи я справді не при своєму розумі? Ніхто не вірить, що я бачу викрадача людей". Повірити йому було таки не просто, але божевілля я в ньому не знаходив. Ми стали частіше спілкуватися з юнаком, навіть подружились. Я вирішив навчити його читати, бо він був із бідної родини, неписьменний. Мій новий друг засвоював знання так швидко, що це здавалося мені неймовірним. У нього виявилося чимало надзвичайних здібностей: він читав думки, бачив із заплющеними очима, навіть трохи літав. Я ладен був іти за цим хлопчиною будь-куди, і ми пішли на пошуки зниклих односельців. Він не знав шляху, просто відчував, куди йти, бо червона стрічка – це зв'язок між її власником і тим, кого нею пов'язали.

Ми знайшли людей, і хлопець порозв'язував на них стрічки, до яких я навіть доторкнутися не міг. Домовились вивести полонених до найближчого селища, а потім повернутися, щоб не на життя, а на смерть битися з чаклуном. Дорогою нас застала ніч, і ми зупинилися на відпочинок. Я мав чергувати, і спати мені не хотілось, але мій супутник по-чаклунськи приспав мене, а зранку я знайшов його листа: "Веди людей. Один я сильніший, бо не повинен відповідати ні за кого, окрім себе. Тільки я можу подолати злу магію, без чиєїсь допомоги". Я кинувся назад, та не зміг відшукати дороги до володінь чародія. Звичайна людина, як я, ходитиме поруч, але не знайде замку, не бачитиме його, навіть стоячи перед ним. Тільки той, хто володіє незвичайною силою, може зняти невидимість із замку. Та мій друг був уже там. І він не повертався.

Життя у нашому селищі владналось, і декілька років жодних незвичайних пригод не було. А потім у сусідніх селах почали зникати люди. Отоді я зустрів свого колишнього друга знову. Зовні він був такий же, але в його душі оселилося зло. Він сказав, що це я винен, бо навчив його читати.

Відтоді більше я його не бачив.

 

Петро замовк. Я відчула, що не можу дати ладу своїм думкам. Усе переплуталося в голові: королівський палац, Єгипет, принцеса Аліс, зачарований хлопець, що пішов один боротися зі злим чародієм. І я сама, і синя хмарина - східний незваний гість (мабуть, це був якщо не той самий, то подібний чародій).

- Так ваш друг не переміг? Що сталося з ним? Я не зовсім це зрозуміла, - звернулась я до старого.

- Він переміг чаклуна, але не переміг зла, - відповів лікар, а потім довго дивився на місяць і мовчав. Я чомусь подумала, що недоречно буде іще щось питати, хоч запитань у мене не зменшилось.

А наступного ранку я прокинулася з незнайомим досі відчуттям – мовби перетворилась на мисливського собаку, який напав на слід дикого звіра. Мені здавалося, що все навколо змінилося й завмерло, всі звуки долітають здалеку, невідомо звідки, думки в голові мчать із шаленою швидкістю, і моя свідомість – це заклик до дії. Я квапливо вийшла з кімнати.

Лікар з моїм учителем сиділи за столом у вітальні і про щось гомоніли. Моя поява обірвала їхню розмову. Все, що я встигла почути, - Петрові слова: "Спалиш їх, зрозумів?" Не думаючи про гарні манери, я запитала:

- Про що це ви?

Чоловіки декілька секунд мовчали, і я не стала чекати, поки вони знайдуть, що відповісти. Подякувала лікарю за допомогу і звернулася до вчителя:

- Жано, швидко збирайте речі, мусимо вирушати!

Він навіть не встав, подивився на мене уважно, а потім мовив до старого:

- Вона справді зовсім по-іншому поводиться. Різкі рухи, надто швидка розмова, навіть погляд не зупиняється, постійно змінює об'єкти. Взагалі вона якась занадто неспокійна. Це безпечно?

- Дія трав припиняється через кілька днів, жодних наслідків.

- Що? Ви дали мені якесь зілля, щоб змінити мене? Яке ви мали право? Навіщо? - ви гукнула я, відчуваючи, як мене душать лють і безпомічність.

- Не сумуй, дівчинко. Ти випила вчора відвар трав, який загострює відчуття. Твій спосіб життя був далекий від дикої природи, і ти не відчуваєш зв'язків. Ти надто слабка для боротьби, це очевидно, але щоб звільнити королівську доньку, треба принаймні знайти її. А як ти збиралася зробити це? Не думай, що хто-небудь підкаже тобі шлях до замку чаклуна. Доки на тобі червона стрічка, тобі не потрібні ніякі орієнтири. Ти маєш лише відчути зв'язок з її хазяїном і йти, куди вона приведе тебе.

Тепер я зрозуміла, що саме змінилось у мені. І того ж ранку ми рушили далі. Шлях був далекий. Ми то їхали у циганських кибитках, то йшли пішки, перепливали ріки, долали перешкоди. Одного разу прокинулись у горах, і я зрозуміла, що замок уже десь поряд. Мої очі були іще заплющені, я знала, що вчора увечері я нічого, окрім гір і неба, не бачила, та варто лише розплющити очі – і я побачу замок. Я встала і подивилася на нього. Його казкова краса просто захоплювала. Не було жодної огорожі, і ми пішли шукати сад, де мали перебувати скам'янілі люди, щоб звільнити їх. Чесно кажучи, Жано ще з півгодини взагалі не бачив замку, тому він ішов слід у слід за мною. Але через деякий час і він почав бачити обриси чародієвих володінь і вже не ризикував наштовхнутися на щось.

Нарешті ми знайшли полонених. Сад, де вони були сховані, уже давно ніхто не доглядав, там усе заросло чагарниками, доріжки вкрилися травами, через густі крони дерев ледь пробивалися сонячні промені. Та після всього, що відбувалося упродовж останніх днів, мені було вже байдуже, що гілки били по обличчю і дряпали шкіру, а кропива жалила ноги і руки. Мене вразили живі камені. Вони були не такі, як звичайні статуї. Щось у їхньому вигляді навіювало нестерпну тугу. Я кинулась розв'язувати червоні стрічки. Звільнені люди падали, перші хвилини не в силах утриматися на ногах. Жано підхоплював їх і саджав на траву. Полонених було багато, статуї стояли рядами, скільки могли бачити очі. Більшість із них уже назавжди стали кам'яними, навіть стрічки скам'яніли і втратили колір. Таких неможливо було врятувати.

Врешті-решт ми зібрали тих, хто тут був ще живий, і повели їх геть із цього місця. Оглядаючись на них, я чомусь згадала, як бачила армію, що потерпіла поразку на війні. Але ж ми були вже ледь не переможцями. Аліс трималася за мене і нетвердо ступала поруч. Вона ще нічого не зрозуміла, почувалася дуже кволою.

Ми вийшли на шлях. Декілька з врятованих були місцеві і знали дорогу. Коли ми зупинились на ночівлю, я ледь не зробила так, як той хлопець з Єгипту, про якого розповідав лікар. Ми домовилися з Жано, що не повертаємось поки що в замок. Звісно, я не володіла магією, а здібностями, які отримала від ельфів, не вміла користуватись, однак вважала, що мушу повернутися, до того ж - одна. Кілька годин я пролежала, дослухаючись. І ось нарешті вирішила, що всі міцно сплять. Тоді нишком вибралася з табору і вже думала, що втекла, коли хтось спіймав мене за руку. Звісно – вчитель! Довелося все пояснити.

- Я не можу покладатися на час, - сказала я, - хоч рік я витрачу на здобуття знань і сили, хоч день, хоч десятиліття. Невже мій ворог чекатиме, поки я здобуду знання для боротьби з ним?

- А яка може бути боротьба зараз? Ти навіть кажанів боїшся, і сили у тебе не набагато більше, ніж у будь-якого дівчиська з королівського палацу, - говорив Жано, йдучи слідом за мною вузькою гірською стежкою. Я зупинилась, обернулася до нього, пильно подивилась у вічі.

- Невже ви, начебто розумний чоловік, вважаєте, що хазяїна замку випадково не було вдома, коли ми звільняли його жертв? Думаєте, що нам пощастило? Насправді все не так. Він був там, я відчувала його присутність. І тепер час від часу відчуваю. Невже ви не розумієте, що він глузує над нами? Можливо, як тільки ми наблизимося до нашого палацу, він знову викраде принцесу і ця подорож буде марна. Не думайте, Жано, що я маю на думці вбити чародія, але зустрітися з ним конче мушу.

- Я йду з тобою! — заявив учитель. Довелося згодитись.

Наш шлях до замку при повному місяці здавався мені романтично-зачарованим. Височенні різьблені двері замку були відчинені. Не знаю чому, але я не сприймала небезпеку серйозно.

- Тут я сам не пройду. Невидима завіса. Заборона для непроханих гостей, - сказав Жано. - Ти мусиш провести мене.

Я взяла його за руку і ступила вперед. Враз відчула дію якоїсь жорсткої сили, вона обминає мене і відштовхує назад мого супутника. Вчителеві було дуже боляче, я бачила це, хоч він і намагався зобразити на обличчі щось на зразок усмішки.

- Повертайтеся, тут вам не місце, - мовила я, та Жано обійняв мене, мов сто літ не бачились, і вигукнув:

- Уперед!

Крок за кроком я відчувала, що бар'єр потроху тане, зникає. Жано упав на одне коліно, відразу ж підвівся, але мені доводилося декілька хвилин, поки ми йшли коридором, підтримувати вчителя, щоб не впав. Він щосили намагався не спиратися на мене, а я подумки сердилася, що він такий важкий. Майже удвічі легше було вести принцесу Аліс гірською стеж кою. На щастя, невдовзі Жано стало ліпше і він уже легко йшов сам, не тримаючись за мене. Ми піднялися сходами і опинились у величезному круглому залі, оточеному колонами. Ранкове світло абрикосово-рожевого кольору потрапляло туди через численні віконця у височіні під куполом і лилося з двох балконів, розташованих по обидва боки залу. Виявилось, що тут теж було багато скам'янілих людей.

- Треба їх швидко звільнити, поки господар не повернувся! - скомандувала я сама собі і взялася за розв'язування стрічок. Жано вирішив допомогти мені звільняти людей з кам'яного полону, щоб вони могли швидше втекти із замку. Можливо, магічна завіса на вході ще не відновилася. Вчитель розв’язав першу стрічку, і від цього на його руках залишилися страшні опіки. Я дивилася на нього широко розплющеними очима. Напевне, я мала вигляд безпомічної дитини. Нарешті я зрозуміла, що все це більш ніж серйозно. Жано трохи іронічно і водночас лагідно усміхнувся і мовив:

- Ну що таке? Ну ж бо, до праці!

Ми вивели усіх звільнених із замку.

Та йти звідси самим, не зустрівшись із господарем, не планували. Мабуть, ми дуже ризикували, але відступати було пізно. Перед нами було декілька дверей, відчинили найближчі і потрапили до бібліотеки. Уздовж стін стояли надзвичайно високі книжкові шафи. Я ще не бачила стільки літератури разом! Увагу привернула грубезна книга, що лежала на невеличкому столику. Я сіла у крісло, взяла ту книгу і розгорнула її, звертаючись до вчителя:

- Як вам усе це? Може, залишимося тут жити?

Він мовчав. Я глянула на назву книги, вона здалася мені дивною. Я вголос повторила напис на обкладинці: "Вічна молодість. Прочитай це і знатимеш, як не старіти і не вмирати". Жано забрав книгу, підпалив її і кинув до шафи. Полум'я охопило стелажі. Зі мною сталося щось на зразок шоку, цього я аж ніяк не чекала від учителя. Він схопив мене за руку і витяг із бібліотеки, пояснюючи:

- Ці книги могли погубити тебе! Не думаю, що варто чекати на господаря, хутко тікаймо!

І тієї ж миті я зрозуміла те, що мала б відчути раніше: між мною та чаклуном виник такий особливий надматеріальний зв'язок, що відтепер його життя залежало від мене. Скину я з себе червону стрічку — і чародія не буде. Але я не хотіла вбивати його, для мене було нестерпно тяжко навіть думати про таке.

Ми були вже посеред залу, коли у повітрі виникла синя хмарина. По ній пройшлася блискавка, хмарина витяглася вертикально, засвітилась ізсередини і трансформувалась у східного хлопця, зустріч з яким у нашому палаці привела мене сюди. Він був дещо інший, ніж тоді. Спочатку мені здалося, що він повищав, а потім я зрозуміла, що він не стоїть на підлозі, а завис у повітрі, як марево. На зміну тиші і спокою, що панували з ночі у цій частині гір, з балконів повіяв сильний вітер. Довге темне волосся і плащ чародія розвівалися, навколо долонь мерехтіло червоне світло.

- Привіт! - мовив до мене чаклун.

Жано ступив уперед, затуляючи свою ученицю від похмурого фіолетового погляду господаря замку. Тієї ж миті червоний промінь від руки чародія вдарив його в груди, змусивши завмерти на місці. Я, чесно кажучи, подумки зітхнула полегшено, бо думала, що Жано дістанеться більше, особливо – за бібліотеку.

Хлопець-чаклун став ногами на підлогу і підійшов до нас.

- Віддай його мені, - мовив, кивнувши на нерухомого вчителя. - Ти відпустила усіх моїх полонених, залишилася тут сама, але я в тебе не можу відняти навіть частинки життя, бо ми з тобою однакові. А чого вартий цей паяц у порівнянні з усім тим, що я можу дати тобі?

- Він мій друг, - відповіла я.

Чаклун засміявся. Цей недобрий сміх луною прокотився по замку.

- Якийсь жалюгідний учитель – друг королівської дочки? Ти ще нічого не розумієш у житті, дівчино. Немає ніякої дружби. Я розповім тобі свою історію.

Був у мене приятель. Давно, в Єгипті. Лікар на ім'я Петро. Саме той, якого ви зустріли на початку шляху. Я довіряв йому, разом з ним пішов рятувати людей, які були мені взагалі не потрібні. А потім повернувся сам у замок і вбив чаклуна, який пов'язав мені червону стрічку. І залишився тут, щоб читати книжки, саме ті, які щойно згоріли. Я здобув нові знання, навчився брати чужі життя, щоб продовжити своє. Але одного разу повернувся до того, кого вважав другом, щоб розповісти йому про все і забрати з собою. А він вислухав мене і налив у мій келих отруєного вина. Лікар помилився, мене так не знищиш! Я залишив його, нехай дурна людська совість точить цього "друга" до кінця віку.

Отака людська дружба. Але я тобі пропоную інше. Нудно мені тут самому, вже понад п'ятдесят років — один. Тих, хто гостював тут, інколи навіть дуже довго, я не рахую, вони були чужі. Стань моїм однодумцем. Я навчу тебе, як залишатися вічно молодою, а ти просто залишишся у замку, — оце й усе!

Я мовчала і думала. Навряд чи ми зможемо разом з Жано втекти звідси. Якби я могла зараз скинути червону стрічку, все вирішилось би саме по собі. Але руки не слухались. Та ще сумніви точили душу: це було б, напевне, вбивство! Мені здавалося, що цей хлопець якимось дивом зберіг у душі вогник добра. І окрім того, він лише один на світі, так само зачарований ельфами, як я. До того ж не вірилося, що йому може бути сімдесят років, п'ятдесят з яких витрачено на злодіяння. "Не хочу я чужої краденої молодості, - вирішила я, - та поки що можна ризикнути залишитись у замку".

- Так, я згодна, - відповіла, - якщо відпустиш учителя.

Але Жано зруйнував усі мої плани. Якимось нелюдським зусиллям він переміг чари, що обплутали його, і вигукнув, схопивши мене за плечі:

- Що ти, Мейя? Він зробить із тебе такого ж монстра, як сам!

В очах чаклуна зблиснув червоний зловісний вогонь — невидима сила схопила вчителя й відкинула у палаючу бібліотеку.

Я вчепилась у комір чорного блискучого чародієвого плаща, що було сили закричала:

- Врятуй його!

Але чаклун тільки похитав головою. Двері бібліотеки повільно зачинялися. Тоді я побігла, ні, полетіла, відірвавшись від підлоги. Туди, де мій учитель біології був оточений кільцем танцюючого під дією магії вогню. „Зал такий величезний, я не встигну”, - як сигнал "SOS", відбивала ця думка шалені ритми у моїй свідомості. Коли залишалося три кроки до бібліотеки і двері майже зачинились, я зробила останнє — зірвала з шиї червону стрічку. Двері зупинились, я озирнулася. Чародій перетворився на попіл, який за мить був розвіяний вітром. Вогонь у бібліотеці, втративши магічну здатність танцювати, став нижчим, учитель перестрибнув через полум'я і вискочив у зал. Ми чимдуж побігли із замку, котрий весь здригався, як від землетрусу. Холодний пронизливий вітер свистів під куполом та в коридорах, зривав канделябри, картини і дзеркала зі стін. Ніби від вибуху, вмить розлетілися на дрібні скельця високі вікна замку. Тут і там з'являлись невідомо звідки спалахи вогню, я боялася, що у залі попадають колони, але вони встояли, а сходи почали руйнуватися, коли ми вже майже спустилися вниз. Довелося стрибати з них. Щойно ми вибігли із замку, буря вщухла. Я сіла на землю і заплакала.

- Я вбила того хлопця! Чому він дозволив мені це зробити?

- Ти не вбила нікого, Мейя, - заспокоював мене вчитель. - Його життя вже само скінчилося. Ти лише забрала в нього ту частину свого життя, за рахунок якої він іще існував. Мені здається, такий кінець — то його власний вибір.

- Цей вибір — я.

Ті мої слова і мій байдужий погляд зустрічали новий день, що народжувався в ясній блакиті неба над горами. Згодом, коли у мене в душі знову оселився спокій чи щось подібне, Жано запитав, чому чародій назвав мене королівською дочкою. Місяць тому я б не відповіла правдиво на це запитання, але тепер уже звикла до відвертості у спілкуванні з моїм другом –учителем.

- Я не впевнена... але вже давно почала здогадуватись, бо ми надто схожі зовні з Аліс. Ти ж знаєш, що у королеви народилися дві доньки, але через кілька днів було оголошено, що одна з принцес померла. Думаю, що все було не так. Коли одну з двох королівських доньок зачарували ельфи, її вигляд став дещо незвичайним... У ті роки інквізиція була найсильнішою владою в державі, і королева злякалася. Вона звеліла відданій служниці заховати дівчинку якомога далі від людських очей. А потім у саду знайшли дитину, яку начебто підкинули цигани. Все пояснити дуже легко: дивне фіолетове світло, яке спочатку випромінюють зачаровані ельфами діти, на той час зникло, отже, з'явилася нагода повернути мене до замку.

- То ти справді принцеса? - Вчитель щиро здивувався. Його запитання прозвучало занадто гучно. Добре, що поруч не було людей, ніхто цього не почув. Я тихо відповіла:

- Коли королева говорить зі мною, в її погляді стільки суму та ніжності, як у матері, котра почувається дуже винною перед своєю дитиною.

- Думаєш усе залишити, як є? — запитав Жано.

- З мене досить того, що маю. А тепер ще й слави буде надміру. Навіщо мені щось змінювати? А королева? Вона знає, що я здогадалася про своє походження і не звинувачую її, але не говорить. Я теж мовчатиму.

 

Ми повернулись у замок зморені, обшарпані, схожі на волоцюг. Дехто там уже й не сподівався нас побачити, дехто сподівався більше не побачити. Ті й другі помилилися. Ми перемогли і повернулись.

Що там почалося! Бенкети щодня, карнавали; мене постійно з кимось знайомили. Я зрозуміла, що мене, як і Аліс, вирішили вигідно видати заміж. І якнайшвидше. Про мого друга, без якого я би не змогла врятувати принцесу, всі швидко забули. Що означає для цих пихатих вельмож звичайний учитель? А я ховалася від їхнього нудного товариства в будиночку Жано. Врешті-решт мене вистежили і попередили, що моя репутація може дуже постраждати, а біолога вони виженуть, якщо я не припиню візити у його оселю.

Жано не чекав, поки його виставлять з королівського замку. Якогось ранку він постукав у двері, щоб попрощатися. Корабель, на якому вчитель вирішив залишити цей край, відпливав за годину. Не було часу навіть поспілкуватися, можливо – востаннє. Я не знала, які далекі обрії покликали його; мені було однаково, що казатимуть про мене у нашій країні, і я опинилась на тому ж кораблі.

Сонце піднялося досить високо, але ще не було спекотно. Жано сидів на палубі й замислено спостерігав за діями матросів. Він не помітив, як я підійшла і якийсь час тихенько стояла неподалік. Нарешті я звернулася до нього, сподіваючись, що моя поява на кораблі не дуже його розгніває:

- Дозволите порушити вашу самотність?

Мій друг поглянув на мене:

- Отже, ти тут, - і усміхнувся щиро та радісно.

 

 

ЛИЦАР

 

Привіт. Я – Пірат. Щоправда, називають мене по-різному, кому як заманеться. Особливо, Люба – наша мама, тобто Мишкова мама, звикла звертатися до мене то “Таксику!”, то “Манюня”, то “Жучок”. Між іншим, я завжди знаю, коли кличуть саме мене, або просто про мене розмовляють, навіть якщо вони шифруються, тобто вигадують якесь нове прізвисько. Я не ображаюся. А особливо люблю слова: “Мій собака”. Мишко промовляє їх з неймовірною ніжністю і гордістю тим, що має такого чотириногого друга – мене. Насправді ж, це він – мій хазяїн – моє щастя і моя гордість. Та все це прості істини, а розповісти я хочу про події, які сталися цієї зими.

Одного ранку ми вийшли на подвір’я. Ми завжди гуляємо перед тим, як Мишко піде до школи, адже, по-перше, мені, як і будь-якому собаці, потрібно вийти у справах, по-друге, я виводжу на прогулянку хазяїна. Це необхідно, йому слід більше дихати свіжим повітрям, адже він ще малий, ще рости й рости. Отже, я вискочив на подвір’я, сповіщаючи, що ми йдемо, гучним гавканням. “Тихіше, Пірате, навіщо ж стільки шуму”, - заспокоював мене Мишко, при цьому кумедно морщив носа і намагався приховати посмішку. Та як тут не гавкати! Враження переповнювали мене. Адже випав такий сніг! Як у казку потрапили, все біле-біле навколо. А дерева вкриті всі, наче ковдрами, я ще їх такими ніколи не бачив за всі мої два роки життя. Я стрибав, як коник, втопаючи майже по шию в снігу. Добре, що у мене сильні лапи, щоправда, коротенькі. Інакше не можна, такса з довгими лапами – не такса.

А трохи згодом вибігли на Садову, я натрапив на слід моєї найліпшої подружки – ротвейлерші Афіни. Вона ще дуже молода, можна сказати, цуценя, але вже така здоровенна, що доводиться, обіймаючи її, ставати на задні лапи. І важить вона, напевне, не менше за мого Мишка. Буває, стрибає, грається, та ненароком на лапу мені наступить, ох і боляче! Та дарма, з нею так весело бавитися! І чому люди сміються, дивлячись, як ми бігаємо удвох, не розумію. Взагалі, часом люди поводяться дуже дивно.

Отже, прямуючи Афіниним слідом, я дійшов до її будинку. “Нажаль, цього ранку не доведеться зустрітися, моя подружка з хазяйкою вже вдома. Доведеться шукати інших розваг”, - подумав я і пішов перевіряти околиці. Натрапив на незнайомий запах – схоже, у цьому підвалі з’явилася ще одна кішка. Зазвичай мені заборонено ганяти котів, але іноді дозволяють, я ж їх не ображаю, тільки на дерево зажену та побігаю навколо, гучно сповіщаючи про перемогу. Я затримався там, обнюхував все, що траплялося. Тут вже двірник розчистив дорогу, встигло пройти декілька чоловік і тварин, проїхала одна машина. Мишко покликав мене двічі, але я навіть не поворухнув вухом, може, подумає, що я не чую, а то не встигли вийти – і вже додому. Але він вже почав сердитися, здається, навіть образився на мене, мовив: “Залишайся тут, коли не слухаєшся” і рушив додому. Знає ж, що я за ним побіжу. А що я такого зробив? Загулявся трохи, не прийшов на перший поклик, але ж ми, такси, всі трохи вперті. Я невесело плентався за хазяїном, не розраховуючи вже ні на що цікаве цього ранку. Не думав навіть про сніданок, який чекав на мене у кухні під столом.

Аж раптом щось чорне впало, перекидаючись у повітрі, додолу, якраз біля яблуні. Я шугонув туди, згідно зі своїм мисливським інстинктом, і збирався вже схопити того птаха зубами. І спинив мене навіть не Мишко, хоч він гукнув: “Пірате, не чіпай!” Так, я б його послухався, тим більше таке благання було у його голосі. Але зупинило мене інше. Ще до того, як я усвідомив, що Мишко наказує мені не торкатися птаха, я завмер поряд з тією здобиччю з відкритим ротом, геть спантеличений. Щось було не так. Я навіть не відразу зрозумів, що саме, а як второпав, то так і сів у сніг, розгублено дивлячись то на хазяїна, то на те, що мало б називатися птахом (можливо, мертвим), але не могло взагалі ніяк називатися. На вигляд це був звичайний крук, досить великий, але звичайний. Та, розумієте, воно не мало запаху! Взагалі ніяк не пахло. Але ж так не буває! Все має запах: всі речі, всі люди і тварини, кожна стежка, вітер завжди несе з собою безліч запахів, навіть повітря само по собі наповнене ними, сповіщаючи, що цікавого я можу знайти поблизу. А тут з неба падає птах, лежить у снігу – і ніяк не пахне. Я геть розгубився.

Наблизився хазяїн. Напевне, він не зрозумів мого подиву, у людей, схоже, зовсім погано з нюхом. Хлопчик присів поруч зі мною і простягнув руки до крука. Він хотів забрати його додому і відігріти, коли той ще живий. Мій Мишко такий добрий! І тої миті, коли він вже майже торкнувся птаха, ми обидва почули голос: “Зупинися, не чіпай! Забирай собаку і йди своєю дорогою”. Я дуже добре пам’ятаю той голос, до того ж я чув його і згодом. Він досить низький, але, як на мене, приємний. Та тієї миті ми обидва злякалися. Я знаю, що і Мишко чув ті слова, він завмер, а тоді швидко прибрав руки. Мої вуха не чули нічого (за такі твердження я можу відповідати), голос був десь ніби у мене в голові, та хто це може уголос розмовляти там? Хоч потім я вже і дізнався, хто то був, але досі не розумію, як саме це відбувалося.

Ми з Мишком пішли з того місця обидва спантеличені, озираючись. А вдома я відразу про все забув, окрім того, що під столом на мене чекає запашна кісточка і ще деяка менш цікава їжа. А потім дрімав собі на кріслі.

Та коли хазяїн повернувся зі школи і ми знов вийшли на прогулянку, я щодуху помчав на місце нашої дивної знахідки. Крука там вже не було. Я навіть почав обнюхувати сніг, але швидко зрозумів, що це безглуздо і мені стало ніяково. Добре, якщо Мишко не зрозумів, як я осоромився. Шукати нюхом те, що ніяк не пахне!

Неподалік стояв сніговик. Мій хазяїн пішов до нього, я побіг слідом. Шишка – ніс сніговика – лежала на снігу, напевне, діти погано приліпили. Мишко підняв її і прилагодив як слід

З цього і почалося наше знайомство з лицарем.

- Дякую, - почули ми той самий голос у своїх головах, коли шишка була приліплена на місце.

Мишко оглядівся, потім уважно придивився до сніговика, так нічого і не зрозумівши, напевне, насупив брови і вже збирався йти далі гуляти, коли голос звернувся до нього знову:

- Хлопче, затримайся трохи! Я вже більше чотирьох століть ні з ким не розмовляв.

- А де Ви? Я Вас не бачу, і не розумію, хто до мене звертається, - відповів мій хазяїн.

- Я – лицар, тобто колись був ним. Моє ім’я - Річард, можеш звати мене так. Моя душа зараз знаходиться у цьому сніговику, а як вона виглядає зазвичай, ти бачив зранку, коли вона падала згори.

- Той крук – то і є Ваша душа? – на секунду замислившись, здогадався Мишко.

- Так. Моє покарання. У вигляді чорного птаха я літаю через одні і ті ж країни, знов і знов бачу те ж саме – найтрагічніший відрізок мого життя, що повторюється завжди без змін, і кожного разу я прагну щось змінити і не можу. Я кружляю над ними – тими хто були моєю любов’ю і бідою, серед них і я, такий, яким був у житті. Я – лицар Річард - завжди веду їх всіх до смерті, і разом з тим, я – птах – бачу все згори і намагаюсь попередити себе, кричу: “Зупинись! Ти згубиш їх і власну душу!”, та лицар не чує ворона. Мій шлях до сьогоднішнього дня жодного разу не змінювався, я не можу навіть сісти відпочити, завжди лечу, кружляю над землею, і спокою мені немає.

- А що з Вами сталося? І як Ви потрапили у снігову бабу? – висловив Мишко запитання, які, чесно кажучи, зацікавили й мене.

- Завдяки тобі, малий, я маю короткий відпочинок. За час мого покарання, тобто з дня моєї смерті, я забув про все, окрім тієї трагедії, що повторюється кожного разу. Але коли я побачив тебе з твоїм собакою, раптом у моїй свідомості з далини виплів спогад про дитинство, у мене також був маленький рудий пес, ми з ним весело гралися коло замку. Я дуже любив того собаку, тільки зараз імені його згадати не можу. Доречи, як тебе звати, хлопче?

- Мишко. А його – Пірат, - мій хазяїн ласкаво погладив мене по голові.

- Так от, Мишко, задивився я на вас і раптом зрозумів, що вперше за декілька століть збився зі звичайного маршруту. І ту ж мить я впав, ти бачив це. Ти пожалів мене, дякую, та для мене те падіння було за щастя. Моя душа немов би звільнилась від пташиного образу, хоч і не могла поринути на небо, або потрапити до пекла. Я спостерігав за малюками, що ліпили снігову бабу, і от мені вдалося потрапити у цю оболонку. Та я знаю, щойно потеплішає і все розтане, я знову стану вороном і все буде, як завжди.

- А що ж з Вами сталося? Що то за історія, про яку Ви говорите? – знову запитав мій друг.

Але того вечора послухати про життя лицаря нам не вдалося, бо мама покликала нас додому. Наступного разу, вийшовши на прогулянку, ми з Мишком наввипередки побігли до сніговика. Хазяїн заговорив, сторожко озираючись:

- Річарде, Ви чуєте мене? Я прийшов.

- Так. Я дуже радий. Хоч і зараз тривога і тягар провини не залишають мене, це була найспокійніша ніч з усіх, які я пам’ятаю.

Мишко зітхнув, але просто не міг чекати, тому з притаманною всім дітям допитливістю,  відразу ж попросив:

- Розкажіть мені про себе, Ви обіцяли.

- Ну, якщо ти так цього бажаєш... – заговорив сніговик – Жив я, як будь-який звичайний лицар, вірно служив королю. Хоч подробиць тобі не розповім, геть все стерлося з пам’яті. Була у мене наречена Анжеліна. Я впевнений, світ не бачив іншої такої краси і доброти. Король якось вирішив влаштувати похід до Азіатських країн, мирний, не військовий. Налагоджував зв’язки. Його величність забажав, щоб я поїхав у той похід, бо, мовляв, потрібна розумна людина, що знає мови і має дипломатичні здібності, до того ж – знатного походження. Я не хотів залишати кохану, скоро ми мали одружитися, та королю не міг відмовити. З того і починається мій нескінченний шлях. Як водиться, тричі я питав мою Анжеліну, який подарунок привезти їй з далеких країв, і тричі відповідала вона мені, що не хоче нічого, тільки щоб я сам повернувся до неї живим і неушкодженим. Та я порушив правило і запитав її вчетверте, вже перед самим від’їздом, і вона відповіла мені: “Ну добре, то привези мені гребінь, щоб сколювати волосся.”

Отже, ми вирушили в путь, багато різних країв я бачив, у кожному свої звичаї. І всюди шукав я подарунок для Анжеліни, та жоден з численних гребенів, що пропонували торгівці, не здавався мені досить гарним, щоб вартий був прикрашати пишні русяві коси моєї коханої. І ось ми вже їхали додому, я придбав досить непоганий коштовний гребінець, коли довелося в одному з невеликих міст зупинитись, оскільки декілька наших дипломатів захворілиу дорозі. Доки вони були не здатні підвестися з ліжка, не могло бути й мови про від’їзд. Блукаючи вулицями, я зайшов до однієї з крамниць, зустріла мене дочка продавця. То була дівчина дивовижної чужоземної краси, як я дізнався потім, ім’я вона мала Лейла. Та не стрункий стан чи смагляве обличчя її привабило мене, у її темних локонах я помітив золотий гребінь, інкрустований рубінами і бірюзою. “Червоне сяйво цих рубінів таке ж яскраве, як вуста  Анжеліни, а ця бірюза варта була б відображувати  бездонну блакить очей моєї нареченої”, - спало мені на думку, і тоді я мовив до дівчини:

- Чи не віддаси ти мені цей гребінь?

Вона посміхнулася сором’язливо і опустила очі:

- Навіщо він тобі?

Тоді я не зрозумів, що вона вирішила, начебто я закохався в неї з першого погляду і хочу залишити собі щось на згадку про її красу. Я відповів:

- Я пообіцяв подарувати гребінь моїй коханій. Якщо хочеш, я заплачу тобі втричі дорожче ніж коштує ця річ.

- Ні! – вигукнула Лейла і втекла.

Я ще неодноразово відвідував ту крамницю, це було досить зручно, недалеко від готелю. Мені здавалося, дочка продавця не сумує і не думає про мене. Вона поводилася весело і посміхалась чоловікам, що заходили щось купити або просто поговорити з красунею. І коли ми вже від’їжджали до рідного краю, я востаннє вирішив відвідати крамницю. Лейла вийшла мені назустріч, у її поведінці було щось нове, зникла звичайна безтурботність і балакучість.

- Ну то продаси мені гребінь, чи все ж таки ні? – запитав я напівжартівливо, не сподіваючись, що вона погодиться. Промовив це просто так, бо не знав, що мав би говорити в ту хвилину.

- Можу лише подарувати, а продати – ні, - відповіла вона якось невпевнено, наче мала серйозні сумніви з цього приводу. Лейла винесла мені той гребінь, загорнутий у червоний шовк. Я навіть хотів відмовитись, але вирішив, що це буде вже негоже.

Так я привіз той подарунок Анжеліні, а за два дні вона захворіла. Скільки лікарів відвідували мою наречену – жоден не міг знайти пояснення її нездужанню, а з кожним днем вона ставала все слабша і слабша. Наприкінці тижня стара служниця сказала своїй господині – матері Анжеліни, що та хвороба викликана нічим іншим, як відьомським втручанням, і треба знайти того, хто винен у тих злих чарах. А коли я прийшов до коханої, вона запитала мене, звідки я взяв той гребінь з рубінами та бірюзою. Напевне, вона щось відчувала з самого початку, але не говорила мені, щоб не ображати. І я вирушив у путь, я мчав так швидко, як ніколи, міняв коней, бо бідні тварини не могли довго витримати тієї шаленої скачки.  З’явившись у крамницю, я повідомив, що моя Анжеліна помирає, і звинуватив у цьому дочку продавця. Вона зблідла, але не могла мовити і слова у свій захист, іноді тільки повторювала: “Я цього не хотіла”. Я силою привіз Лейлу до моєї нареченої і наказав їй зняти закляття. Та чужоземка говорила, що то не в її силах, просила знайти якусь відьму, яка б уміла позбавляти від чарів. Ми зверталися до різних ворожок і інших таємних народних цілителів, розуміючи, що ці люди поза законом, та жоден з них не міг допомогти.

Невідома хвороба забрала в мене мою кохану, і тоді я віддав Лейлу під суд. Вона мала бути спалена на вогнищі за чаклунство. Мені розповідали, що на допиті вона зізналася, що давала гребінь старій відьмі, щоб та заклинаннями примусила Анжеліну забути мене, чужоземка присягалася, що хотіла вбити кохання моєї нареченої, але не її саму. А я топив своє горе у вині, не бажаючи бачити нікого. І от якось, сидячи за столом з пляшкою, я підвів погляд і побачив білу птаху, що вмостилася на підвіконні і не зводила з мене очей.

- Лети собі! - мовив я, махнувши рукою, - Тут тобі нічого шукати. Та, що дружила з птахами, залишила цей світ.

- Ні, - це був голос моєї коханої, - я і є Анжеліна. Я прилетіла просити, щоб ти звільнив ту нещасну дівчину, чий гребінь став причиною моєї погибелі. Вона не бажала мені смерті.

Я відчув, що сльози котяться по моєму обличчю, простягнув руки до пташки, та вона випурхнула у вікно, наче злякалася. Дві години я терзався сумнівами, не міг миритися з тим, що жінка, яка принесла біду нашій любові, має бути відпущена на волю; і нарешті вирішив зробити так, як мене просила моя Анжеліна. Але було вже надто пізно. Я встиг би, якби не витрачав час на роздуми. Усвідомлення цієї помилки прийшло до мене, коли я побачив натовп, що рухався від міської площі, розтікаючись по вулицях і провулках. Дим, який підіймався вгору десь попереду, підтвержував мої здогади, але я все-таки запитав когось з перехожих:

- Звідки всі йдуть?

- А Ви хіба не знаєте, пане, що сьогодні чужоземну відьму спалили? - відповів той. Він говорив ще щось, напевне ділився враженнями від побаченого, та я не чув нічого. Я зрозумів, що скоїв лихо, можливо, найстрашніше у моєму житті, хоч до цього мені здавалось, що не може бути нічого страшнішого від того, що вже сталося.

Брати Лейли знайшли мене і поклали кінець моєму життю, але не моїм стражданням.

 

Такою була історія Річарда. Мишко засумував від цієї розповіді. Я теж став невеселий, але більше не від того, що мені було шкода лицаря, а через те, що я не можу бачити мого друга нещасним. Я ж його так люблю! Я став на задні лапи, опираючись на Мишкові ноги, і штовхнув носом його долоню. Він погладив мене по голові і по холці, сумно усміхнувся. Я йому не розрада, коли він не може допомогти цьому лицарю. Я ліг на сніг, байдуже, що холодно, і поклав морду на хазяїнове запорошене взуття. Так і лежав, поки мій Мишко ще спілкувався зі сніговиком.

А потім ми йшли туди щоразу, як виходили на прогулянку. Я навіть почав ревнувати, навмисне гучно гавкав, приносив Мишкові гілки, які знаходив неподалік, щоб він грався зі мною. Звичайно ж, хазяїн не забув про мене, але тепер приділяв більше уваги лицареві. Він пояснював мені: “Зрозумій же, Піратику, він у біді. У тебе є ми, а у нього нікого немає. Він вже століттями нічого, окрім горя, не бачив. Йому необхідний друг.” І знову повертався до сніговика, а я гуляв неподалік, час від часу прибігаючи послухати, про що вони там спілкуються.

Якось удома ми з Мишком виглядали у вікно і побачили Вітю з третього поверху. Він тримав у руках ключку і прямував на каток. Мій хазяїн також швиденько убрався, начепив ковзани, і ми побігли.

З Мишка, якщо чесно, не дуже добрий хокеїст, але його завжди приймають до команди завдяки Вітьку. Вітя грає в хокей найкраще, навіть старші хлопці його поважають за це. Колись вони хотіли прогнати Мишка, тоді Вітя сказав, що без друга грати не буде, і мого хазяїна залишили у команді.

“Привіт! Я йду грати в хокей!” – гукнув Мишко, пробігаючи повз Річарда. Але щойно ми дісталися поля, я зрозумів: щось тут не гаразд. Хлопці заговорили тихіше, хтось загиготів.

- О! Гляньте хто прийшов! Це ж наш пришелепуватий, - гукнув конопатий Олег, - Хлопці, всі знають? Він розмовляє зі сніговиком. По декілька разів на день!

І компанія хором зареготала. Лише Вітьок не сміявся. Я чекав, що він захищатиме друга, але він мовчав. Мишко зніяковіло посміхнувся:

-  Та ні! Я вам зараз розповім. Це не сніговик, а лицар. Його звати Річард.

-  Снігова баба на ім’я Річард! – ще гучніше зареготав Олег, - Так клич його сюди. Може, твій лицар також захоче пограти в хокей?

І всі підхопили те нахабне глузування, вигукували різні образливі слова. І, уявляєте, навіть Вітьок засміявся. Напевне, побоювався втратити свій авторитет. Я загавкав на них, висловлюючи своє обурення, а Мишко повернувся і похнюплений попрямував додому. Навіть до Річарда жодним словом не озвався. Як погано, коли нічим не можеш допомогти другові.

Попри все, наступного ранку хазяїн пішов до сніговика.

-  Залиш ти мене. Не говори зі мною, - похмуро промовив Річард, - Я бачу, що твої друзі кепкують з тебе і вже не кличуть до компанії. Не хочу ще й у твоє життя принести негаразди.

-  Ні. Навряд чи я можу назвати цих людей своїми друзями, - по-дорослому серйозно відповів Мишко, - справжні друзі не кинуть тебе. Я не хочу бути таким, як вони.

Хазяїн помовчав деякий час, а потім весело почав розповідати, яку цікаву велику книгу подарував йому нещодавно дядько Олексій. Справжню енциклопедію з лицарства! Останнім часом Мишко дуже зацікавився цією темою. Постійно приносив почитати історичні романи і всілякі наукові книжки про лицарів. Де він їх тільки не брав! І в бібліотеках, і у вчителя історії, і в однокласників. А до того ж почав збирати солдатиків. Саме таких – у лицарському вбранні та на конях. Всі родичі вже зрозуміли: хлопчик серйозно зацікавився лицарством, так що його колекція постійно поповнюється.

Мамі Мишко розповів про Річарда, а вона чомусь майже не здивувалася. Я припускаю, що вона насправді не повірила. А тато так і не знав ні про що, він би однак вирішив, що все то є вигадки. Вадим – наш тато – постійно зайнятий, дуже серйозний і навіть суворий чоловік, зовсім не романтик, як на мене.

А потім знову трапилися проблеми. Сусідки почали час від часу нашіптувати мамі, що Мишко розмовляє зі сніговиком, радити їй уважніше придивитися до сина, поговорити з лікарями. І ось якось Люба не витримала і посварилася разом з усіма тими сусідками, запевнивши їх, що у своїй сім’ї вона розбереться і без них, що Мишко – ще дитина, а тому – фантазер, і що вони самі виховали своїх дітей недобрими, і саме на це їм слід звернути увагу, доки ще не пізно.

До речі, і у мене з друзями не складалося. Коли я хотів познайомити Афіну з Річардом, вона зупинилася на відстані десяти метрів від сніговика, наїжилась і глухо загарчала, переконливо вищиривши зуби. А щойно її покликала хазяйка вона помчала від нас, як стріла. Я наздогнав її аж біля скверу і запитав, що трапилося. У перекладі на людську мову її відповідь звучала приблизно так:

-  Ти знаєш, що було у тому сніговику?!!

-  Не що, а хто, - виправив я.

-  Там був полонений дух, ось що!

-  Полонений? Та я ж тобі казав, що хочу познайомити тебе з лицарем Річардом. Саме його дух і живе зараз у тому сніговику.

-  То ти хотів познайомити мене з ... цим?, - їй навіть важко було вимовити ті слова, - Жодна порядна собака не спілкуватиметься з духами мертвих, які не мають спокою. Кажуть, що коти на це здатні, але щоб пес дійшов до такого?!

Я зрозумів, що вона просто боїться, та не хотів ображати її, тому мовчки повернувся до Мишка. Варто зазначити, що не лише Афіна остерігалася наближуватися до сніговика. Майже всі собаки обходили його подалі. Навіть близнюки – пітбулі Сцилла і Харибда вже не з’являлися у нашому кварталі, на радість мамі Любі.

Я вже майже почав звикати до всіх тих змін, але так не могло тривати завжди, однак колись би настала весна. Та то була ще не весна, а лише тимчасове потепління. Я відчував це, і тому погода дратувала і засмучувала мене. Холодна сирість пронизувала до кісток, лапи, хлюпали і втопали у неприємній мокві,  і бруд з-під них, відстрибуючи, налипав на живіт, навіть коли я не біг, а йшов спокійно. Мишко повернувся зі школи і знайшов свого снігового приятеля напіврозталим і похиленим.

- Напевне, вже час прощатися. Ми можемо більше не побачитися з тобою, - мовив лицар.

- Ні, скоро знову буде мороз, ще не весна. А поки що ти перечекаєш у мене вдома в морозильнику. Там багато місця, а ти за цей день став зовсім невеличким.

-  Де, ти кажеш, я маю перечекати? - не зрозумів Річард. Мишко почав пояснювати, що таке «морозильник», не звертаючи уваги на будь-які відмови.

-  Ну нічого, потерпиш трохи, а як похолоднішає, я знову вивезу тебе на подвір’я, а до весни щось інше придумаємо, - говорив він, обережно перекладаючи сніговика на санчата. Було зовсім незручно їх тягнути по калюжах, але, на щастя, місце в морозильнику знайшлося. Щоправда, довелося винести все м’ясо і кістки на балкон.

-  Тут не надто гарно, як бачиш, - прошепотів Мишко, - але, вибач, треба потерпіти трохи.

-  Ти знову рятуєш мене. Я не вартий тієї турботи, - тільки й відповів лицар.

-  Що це таке? – запитала мама, побачивши на балконі все, що мало б знаходитися у морозильнику. Голос у неї був стомлений.

-  Мамочко, розумієш, мені потрібно вберегти від потепління Річарда. Ось він, подивися. Я розібрав його на декілька частин, бо цілий він не вміщався сюди. Це для нього не страшно.

-  Що ти вигадуєш? – у голосі Люби з’явилося роздратування, - Винеси це зараз же.

-  Ні! – вигукнув Мишко.

-  То мені самій винести?

Мій друг у розпачі затулив собою морозильник, у очах його з’явилися сльози:

-  Ти що, мамо! Він же страждатиме! Це гірше, ніж вбити, хоч його і неможливо вбити. Я ж тобі розповідав про Річарда. Я думав, ти також співчуваєш йому, а тобі байдуже? Не чіпай його, будь ласка, я не дозволю!

-  Ні, ні, я не чіпатиму. Не хвилюйся, синку, - промовила мама, і щось забриніло у її голосі, а руки, здається, ледь помітно тремтіли, коли вона обіймала Мишка, - Тільки дозволь, я сама поговорю з татом, коли він прийде з роботи увечері.

Потім хазяїн пішов на тренування. Я вам не казав? Він грає у теніс, і виходить це у нього дуже добре, значно краще, ніж у хокей. Я якось сам був у тому спортзалі і чув, як тренер хвалив Мишка.

Мама також пішла кудись. А перед тим вона телефонувала до своєї подруги Ніни, яку вона ще називає “психоаналітик”, коли про неї говорить. Цікаво, що то за слово? Так от, по телефону мама попросила Ніну проконсультувати її щодо Мишкової поведінки. Я не точно зрозумів, що саме їй так не подобається у поведінці сина, але, здогадатися було не важко, напевне ж це стосувалося Річарда. Перш, ніж піти, мама сіла коло мене на краєчок крісла і зітхнула:

- Ну скажи хоч ти мені, Піратику, що коїться з нашим хлопчиком? Можливо, у нього якісь серйозні проблеми, про які він не може мені зізнатися. Що примушує його так вірити у цю лицарську казку, що він навіть з ровесниками вже майже не спілкується.

Як би я хотів розповісти мамі, що ніяка то не казка, що Мишко радий би спілкуватися з іншими хлопцями з двору, а вони самі не хочуть з ним дружити, бо не вірять у лицаря! (Хоч це Люба і сама знає.) Ну чому Річард розмовляє тільки з нами – зі мною і з моїм хазяїном? От і повідомив би всім, хто він є, ну хоча б подав знак, що він живий, а то всі думають, що ми з глузду з’їхали. Тобто, напевне, так думають про мого любого друга. Я, на жаль, не вмію говорити по-людські, хоч іноді так хотілось би. Зазвичай мене розуміють у цій сім’ї і без слів, але зараз я не здатен був нічого пояснити мамі.

Вона пішла до своєї Ніни, а дуже скоро повернувся з роботи тато. Раніше він майже ніколи не приходив так рано. Я радісно зустрів його, затанцював, завиляв хвостом. Він хоч і суворий трохи, але дуже хороший, і мені приємно бачити його вдома. Я ж не думав, висловлюючи свою радість від зустрічі, що він відразу ж вирішить пригостити мене кісткою з морозильника, якої там, як ви розумієте, вже не було. Я забігав від тата до балкона, не підпускав його до місця схованки Річарда, але він промовив спокійно: “Зараз і на балкон вийдемо. Зачекай, спершу запарю тобі кісточку і покладу щоб охолонула”. Звичайно ж, не зрозумів нічого. Ну що за день такий?! Отже, тато побачив сніговика у морозильнику і, схоже, дещо розсердився на Мишка, та головне – він вирішив викинути лицаря на двір. Що вже я тільки не робив, аби зашкодити йому! Стрибав і гавкав, тягнув його за штани. Вадим дуже розсердився, коли виявив, що я прогриз дірку у його штанях, він хотів спіймати мене, але, як і всі такси, я досить шустрий, а тому це було не так вже й просто. І от він мене перехитрив! Сором мені, адже кажуть, що немає іншої такої хитромудрої собаки, як такса, а тут я сам так проштрафився, спіймався на просту “наживку”. Я дочекався, поки він припинив ганятися за мною і підходити до морозильника, а потім ліг у коморі стежити щоб тато не забрав сніговика. Задрімав я трохи, “Однак, - думаю, - почую, коли хто підійде”. Аж ось прокидаюся і чую запах свіжозапареної кісточки. Думав, Вадим більше не сердиться на мене, побіг, аби забрати кістку і повернутися вартувати до морозильника, а тато мене у кухні й зачинив. Скільки я не скавулів і не шкрябався, все дарма. Ледве дочекався я повернення мого маленького хазяїна, загавкав, сумно завиваючи, він випустив мене – і мерщій до морозильника, а там вже немає нікого.

-          Де він? Де ти дів сніговика? - закричав хлопчик, забігаючи до батькової кімнати.

-          А! Так то був сніговик, -  нібито спокійно промовив тато, насправді ж він сердився, - Вже надворі. То як ти поясниш це неподобство?

Але Мишко не мав часу щось пояснювати. Він щодуху вискочив до дверей, де я вже нетерпляче чекав на нього, і ми разом помчали на подвір’я шукати нашого нещасного друга.

-  Річарде! Де Ви? – гукав мій хазяїн знов і знов, та відповіді не було. Я знайшов те, що все пояснювало, і гавкнув, вказуючи хазяїнові на посірілі залишки сніговика. Тепер лише шишка та шматочки вугілля нагадували, чим раніше був цей сніг. Хлопчик присів, заговорив тремтячим голосом: «Річарде, відгукніться, благаю, якщо Ви чуєте мене. Пробачте, я не зумів Вас врятувати». Знову - мовчання. Мишко підвівся, схлипуючи, і крізь сльози дивився в небо, а я слідкував за його поглядом. Там, у синій по-весняному бездонній височіні ми побачили двох птахів - чорного і білого - що летіли назустріч одне одному, і коли здавалося, що вони от-от зіштовхнуться, на тому місці виникла надзвичайна біла зоря. Вона повільно і урочисто вирушила вгору.

Тієї ночі ми обидва – я і мій хазяїн (я це знаю точно) – побачили уві сні лицаря і його наречену. Вони стояли, тримаючись за руки, осяяні і щасливі. І Річард промовив:

- Мишко, наш маленький друже, ми – я і моя Анжеліна – дякуємо тобі, ти врятував нас, і ми знову разом – тепер назавжди.

- Я врятував? Але ж я не зміг навіть зберегти снігову бабу... Що, це правда? – хлопчик не знаходив слів і зовсім розгубився.

- Твоє щире серце і добра душа звільнили нас від страшного прокляття, - відповів лицар, посміхаючись. Посмішка у нього була прекрасна – відкрита, радісна. І я зрозумів, що він посміхається і мені також, і чомусь це наповнило моє серце щастям.

А зранку прийшов Вітя і запросив Мишка на свій день народження:

- Ти пробач, друже, я, напевне, дуже тебе образив. Але вже розумію, що мені без тебе що в хокей грати, що день народження святкувати не весело. І я більше не дозволю нікому глузувати з тебе, нізащо! - запевнив він, - Так що ти обов’язково приходь.

 

 

ПОДАРУНОК ДЛЯ РАДНИКА

 

Це була навіть не Новорічна ніч, але мене не залишало відчуття, що ось-ось настане свято і потрібно бути вдома. Я знала, що побачу сніг, хоч досі було тепло, як навесні. Я розплющила очі і не зрозуміла, де знаходжуся. У кімнаті було темно, але я відчула, що засинала не там, де прокинулася. Я вийшла з кімнати, не вмикаючи світла, прихопивши пальто, яке висіло поруч на стільці. Місячна смуга пролягала через всю кімнату і освітлювала саме цей куток, інакше пальта я б не побачила. Дверна ручка здавалась якоюсь незвичайною, надто масивною, а сходи униз чомусь виявилися гвинтові. Я ходила такими лише у дитинстві, в казкових фортецях у парку. Двері внизу відчинилися самі, а може хтось відчинив їх.

Надворі було досить прохолодно і насправді навколо лежав сніг. Перший сніг.

“Потрібно дістатися додому. Це не годиться: у Новий рік бути невідомо де, самій”, спало на думку, і поступово з’являлося щось дуже неприємне у моїй свідомості: я не знаю, де мій дім. Тобто, де він – я знаю, але як звідси туди дістатися? Чомусь питання “Як я сюди потрапила?” на ту хвилину не виникало у моїх думках. Можливо, це місце – десь під Києвом. Тоді все не так погано.

Біля будинку з’явилась людина – чоловік у довгому плащі з капюшоном, з-під якого неможливо було добре роздивитися обличчя. Чоловік вів коня – сірого і, здавалося, дикого. Ця напрочуд гарна тварина поводилася дуже неспокійно і, напевне, мріяла лише про те, аби втекти від того, хто вів її на вузді. Незнайомець наблизився і простягнув мені шкіряну торбину. Я автоматично взяла її і так само автоматично запитала:

-  Що це?

-  Новорічний подарунок для радника.

-  Ви, напевне, щось переплутали. Я не знаю, хто цей радник і взагалі не розумію, як я тут опинилася, – була моя відповідь, і я простягнула торбину назад незнайомцеві - Можливо, Ви поясните мені як звідси потрапити до якого-небудь цивілізованого місця? Мені потрібно на поїзд, щоб дістатися додому до Нового року.

-  Ось маєте коня. Шлях пролягає через ліс. Далі Вам усе пояснять, - відповів чоловік спокійно, наче чекав на моє запитання. А торбину не забрав.

-  Ви жартуєте! – ще сподіваючись, що все проясниться, промовила я – Я в житті не сиділа на коні.

-  Отже маєте нагоду. Це – Граф, дуже хороша, спокійна тварина.

-  Спокійна? Мені так не здається.

-  Він боїться мене, - промовив незнайомець, прив’язуючи коня до дерева, - Я піду, а Ви зачекаєте трохи, а потім вирушайте, - і дійсно, пішов. Неначе, зник, розтанув у місячній тіні від будинку.

Я потихеньку підійшла до Графа, погладила його шию. Ми удвох, я і кінь, обоє налякані, стояли посеред лісу і не знали, що робити далі. Врешті-решт, Граф заспокоївся трохи і я заскочила в сідло, хоч це було і нелегко, не вміючи.

Шлях тут пролягав лише один і ми їхали швидше й швидше. За кожним деревом мені ввижалися привиди, а за кущами – хижі звірі. Єдиною моєю надією був цей хороший слухняний кінь. Добре, що хоч ніч місячна і сніг випав. Тільки холодно. Цікаво було дізнатися, що ж у тій торбі, який подарунок і для якого радника. Але відкрити і подивитись я не наважувалась. У мене виникла думка, що я потрапила у якусь телевізійну гру, яке-небудь екстрім-шоу, і можу заробити багато грошей. Тільки чому мене не попередили про участь у цій грі? Хіба таке буває? Хоча у наш час будь-що буває. Так розмірковуючи, я уважно роздивлялась на всі боки, намагалася хоч десь побачити камери, але не помічала жодної. І все-ж таки мріяла про великий виграш. Не дуже на нього розраховувала, бо здогадувалась, що я не найсміливіша, не найсильніша і не найспритніша.

Згодом зліва, паралельно до мого шляху з’явилась, повернувши з лісової гущавини, ще одна просіка. І як же я зраділа, а потім занепокоїлась, коли побачила, що тим, іншим шляхом їде хтось. І також на коні. Цей чоловік був одягнений по-сучасному і досить тепло, на відміну від мене. Я ризикнула і звернула вліво. Схоже, на мене чекали. Чоловік поглядав у мій бік, притримуючи коня.

-  Ну що, давай мені те, що везеш для радника, - промовив він перш, ніж я встигла щось запитати.

-  А Ви хто? – здивувалась я.

-  Його помічник. Асистент, так би мовити. Річ, яку ти везеш, досить небезпечна. Якщо ти думаєш, що це простий годинник, то дуже помиляєшся.

-  Я нічого не думаю. Я не знаю, що там.

-  Краще тобі й не знати, - запевнив він і простягнув руку – Давай мені подарунок, я швидше довезу його радникові.

-  А хто такий радник? – запитала я, але, поглянувши в обличчя незнайомця, зрозуміла, що про це мені також краще нічого не знати, і віддала торбину. Щойно вона опинилась у руках вершника, як між нами промайнула чорна тінь і чоловік полетів з коня. Із жахом я встигла побачити, що на нього напав вовк чи величезний собака. Стрибнув йому на груди і вибив з сідла. Коні полякалися і шугонули урозтіч. Я також не втрималась у сідлі, бо Граф піднявся на диби, світ навколо перекинувся, і я опинилася на снігу. Я поглянула туди, де чулося гарчання, і побачила боротьбу між людиною і звіром. Вишкірена вовча пащека наближалася до горла жертви. Я не могла нічого вдіяти. Та чоловік не загинув. У місячному світлі блиснуло лезо – і почулося щось середнє між зойком та скавулінням. Вовк зник у кущах. Я підбігла до постраждалого і зі здивуванням побачила, що на ньому немає жодної рани. А кров на його куртці була вовча.

-  Як же повернути коней? - схвильовано запитала я, та, схоже, це цікавило чоловіка найменше.

-  Куди побіг той звір? Де сподівається заховатися? – з люттю звернувся він чи то до мене, чи невідомо, до кого.

-  Навіщо нам шукати вовка, треба вибиратися звідси, - промовила я, сподіваючись, що мене не залишать одну в лісі, де бродять хижаки.

-  Він забрав мого ножа і ще дещо, - гаркнув чоловік і почав продиратися крізь кущі.

-  Навіщо вам ніж? Хіба життя не дорожче? – майже з відчаєм гукнула я навздогін, і почула у відповідь:

-  Йди своїм шляхом, до міста вже близько. Можливо, ми ще зустрінемося з тобою.

Це звучало чомусь схоже на погрозу.

І я пішла сама моїм шляхом. Знову згадала, що це може бути лише гра. Здається, я не витримала якесь випробування, втратила торбу. Ну звичайно ж, як я не здогадалася з самого початку! Вовк, напевне ж, дресирований, бо не зашкодив чоловікові. Сподіваюся, що і в нього рана була несправжня і кров – то лише фарба. Я побігла.

Вранішні вогні міста виявилися першою справжньою радістю за цю добу. Біля магістралі притулилося маленьке кафе. Людей у ньому, звичайно для такого часу, було мало. Водій вантажівки, байкер та бармен – от і все. Я сіла біля барної стійки і замовила каву. “Трохи затримаюсь тут, а якщо ситуація не зміниться, поїду додому. Нарешті в Суми! Добре, що це ще не Новорічна ніч була” - подумала.

І раптом я зрозуміла, що торбина з тим новорічним подарунком залишилась у чоловіка, якого я зустріла в лісі. Не треба було взагалі віддавати йому її, може, він і не асистент ніякий. І чий то радник, хотілось би знати. Президента, чи що? Поступово у пам’яті вимальовувались події, і я вже була впевнена, що коли той чоловік продирався крізь кущі, торбини у нього не було. На снігу я б її помітила. Причепити її до сідла він би не встиг, бо вовк... Звичайно ж! Вовк поцупив торбу. Все це дуже дивно. Я пила каву і розмірковувала про події цієї ночі, як почула вигук бармена:

-          Гей! Ви залишили валізку! Дівчино!

Я озирнулась і побачила, що та, до кого зверталися – невеличка красуня у стилі бізнес-леді – хутко вийшла з кафе. А я навіть не помітила, коли вона сюди зайшла. Дівчина сіла у новеньку іномарку і різко вирулила на магістраль.

Тієї ж миті поруч зі мною заспівала мобілка. У мене не було телефону, я озирнулась на звук і побачила, що річ, яку залишила дівчина – саме та шкіряна торбина. У ній не замовкав мобільний телефон. Здається, всі в кафе дивилися туди, куди й я. Але я не наважувалася відкрити торбу, бо вона мені не належала. Нарешті, барменові набридло слухати примітивну мелодію і він дістав з торбини мобілку. Я зрозуміла, що на тім кінці покликали Юлю. “Та дівчина – моя тезка” – припустила я, коли почула слова бармена:

-          Ваша Юля залишила свій телефон у нас в кафе, так що зачекайте, доки вона повернеться.

Йому щось відповіли і він запитав мене:

-          Як Вас звати?

-          Юлія.

Він передав мені мобілку зі словами:

-          Тоді це Вас.

У телефоні почувся голос незнайомця, що дав мені коня і торбу. І те, й інше я не вберегла, але дещо мені вже повернули. Він настирливо просив не віддавати подарунок комусь іншому, окрім радника, назвав адресу, де можна отримати додаткову інформацію.

Отже, гра триває. Я записала, і говорю йому:

-          Я згодна спробувати виконати завдання, але Ви хоча б скажіть мені, з ким я маю справу.

-          Моє ім’я Ланс.

Так-так, дуже схоже на щось вигадане, моя версія підтверджується. Тут я згадала, що мала б насторожитись: чому дівчина, яка залишила тут торбину не відвезла мене за вказаною адресою. Я поцікавилась і отримала відповідь:

-          У кожного своя роль.

Можливо, я б ще про щось запитала, але Ланс побажав мені успіхів і зник. А телефон не відображав номер, з якого він дзвонив.

За наданою адресою мене підвіз байкер. Я подумки сварила зиму і мотоцикли, хоч і до того, й до іншого взагалі-то ставлюся добре. Але це у нормальних умовах, а коли взимку їдеш назустріч вітру, і сніг з-під коліс... Ми зупинились біля велетенської дзеркальної будівлі, я ледве встала з мотоцикла, і він поїхав далі.

Охоронець у фойє запитав про мету мого візиту, а почувши, що мене прислав Ланс для отримання інформації щодо подальших дій, подивився на мене з нерозумінням.

-          У мене подарунок для радника, - додала я.

-          А! То це Ви! Мене про Вас попереджено, зачекайте хвилину, - охоронець натиснув кнопку на пульті і промовив до когось:

-          Марино, Ваша кур’єр з подарунком з’явилася.

Кур’єр? Чомусь мені це не дуже сподобалось, але яка різниця. Охоронець повідомив, що на мене чекають. Кімната 1310, 13-й поверх.

Там мене зустріла руда привітна Марина. Вона дала мені мапу міста з накресленим маршрутом, якого треба буде триматись, і схему метрополітену. Одного погляду на ті аркуші мені вистачило, аби зрозуміти, що я не в Києві. А назва міста, що значилася на них, була зовсім невідома. Я не сумнівалася, що про місто, яке має метро, не можливо було жодного разу в житті не чути. Покидаючи кімнату нової знайомої, я озирнулась і запитала:

-          А хто такий Ланс?

Марина здвигнула плечима:

-          Я не знаю. Але я впевнена, що це не сер Ланселот, він не міг повернутися.

Така відповідь навряд чи щось для мене прояснила, швидше, ще більше все заплутала. Але знову ж, час покаже. Принаймні, я на це сподівалася і продовжувала шлях.

Місто мені сподобалося. Бруківка, як у Києві, і старі будинки зі шпилями. Хоч навколо було якось сіро, та щось у цій таємничій відсутності яскравих барв приваблювало. Місто ще спало, лише деякі ранні перехожі крокували вулицями, підіймаючи комірці, аби сховатися від зимового вітру.

Я дісталася до потрібної станції і нарешті трохи відігрілася. Як і було домовлено, рівно о сьомій зайшла у вагон і поїхала у бік Східної. Десь посередині між станціями поїзд зупинився і машиніст повідомив про евакуацію. Як і всі, я йшла у темряві тунелю; в голові все переплуталося і важко було зрозуміти, це сон, чи реальність. Хтось торкнув мене за рукав, то був якийсь літній чоловік.

-          Ви – Юля?

-          Так.

-          З подарунком...

-          ...Для радника, - закінчила я фразу.

-          Вам – туди, - вказав він на відгалуження тунелю, яке ми якраз проходили.

Дуже вагаючись і переборюючи бажання все це покинути і їхати додому, я пішла тим шляхом. Одна. Мого зникнення, як не дивно, ніхто не помітив. Так мені здавалося тоді. Тримаючи ліхтаря, я йшла і чекала на несподіванки попереду. Але несподівана небезпека раптом виникла у мене за спиною. Тобто, я почула звук, схожий на вибух, загуркотіло, щось велике з гарчанням навалилося на мене, відштовхнуло, збило з ніг і потягло кудись. Я поступово приходила до тями. Сіла, огляділась, і у напівмороку, розбавленому лише світлом ліхтаря, побачила навколо цілком замкнений простір. Хід був завалений з обох боків. Мені важко пояснити мої відчуття у ту мить. Здається, я підповзла до стіни з землі і каміння, звідки я щойно йшла. Можливо, плакала. Шукала торбину і не знайшла її, тоді почала прислухатися. Аж ось чую “тік-так” у найвіддаленішому кутку. “Годинник, - промайнула думка, - той чоловік казав, що у торбі годинник для радника”. А коли згадалося попередження, що подарунок небезпечний, мені стало зовсім погано, адже я вирішила, що там бомба з годинниковим механізмом. Я встала і обережно ступила декілька кроків у той бік, де чулося “тік-так”, але відсахнулася, побачивши, що там щось чи хтось є. Спочатку мені здавалося, що то велика тварина. Я залізла у найдальший від тієї істоти кут і сиділа там, боячись навіть дихати. Та скоро очі мої звикли до темряви і я розгледіла, що там сидить людина.

-          Хто тут? - глухим голосом запитала я.

-          Ланс, - почулася похмура відповідь.

-          А Ви тут що робите?

-          Тебе рятував.

Схоже, він сварив себе за це. А може, він був тут раніше, адже я не чула, щоб хто-небудь ішов за мною. Та все ж ні! Дійсно, хтось урятував мене, відштовхнув практично з-під завалу.

-          Це якась гра, чи що? – наважилась я запитати.

-          Може, для тебе й гра, а для мене – аж ніяк.

-          Я не розумію тоді, що взагалі діється.

-          Все дуже просто. Хтось підклав вибухівку у двох місцях на твоєму шляху аби дістати годинника. Навіть якби тебе засипало, цей годинник, напевне, залишився б цілий.

-          Годинник? Він що, дуже цінний, чи там щось заховане усередині? – висловила своє припущення.

-          Ти знаєш, хто такий радник? – запитанням на запитання озвався Ланс.

-          Звідки мені знати?

-          Це Мерлін. Він нібито був радником Короля Артура, Але Артура багато століть як нема, а Мерлін повернувся. Він спав, а тепер прокинувся. Про це говорилося в легендах.

-          А зараз він чий радник? – поцікавилась я, розмірковуючи про те, чи божевільні часто бувають небезпечні, бо  цей Ланс, схоже, був не сповна розуму.

-          То лише пароль. Нічий він не радник. Він досить могутній, щоб у наш час бути незалежним.

Все це не вкладалося у моїй голові. Я спробувала привести думки до ладу, але не виходило. Ну добре, припустимо, Ланс – просто божевільний, тоді не можливо пояснити всі інші події, адже у цій справі брала участь група людей; деякі з них виглядали цілком нормальними. Наприклад, та Марина, що дала мені мапу. “А може у тім годиннику заховані діаманти?” – спало на думку. Тоді я вже маю справжні неприємності.

-          Мені байдуже, що ти не віриш у всю цю історію, - промовив Ланс зі свого кута, - Я також не вірив. Років п’ять тому якийсь тип, що назвався Мерліном, прийшов до мене і говорить, що той, хто носить ім’я сера Ланселота, не може марнувати життя на дрібні справи, і тому подібне. Я йому відповів, що ношу те ім’я, яке мені дали мої батьки (все життя дивуюся їхній фантазії). А якщо його батьки назвали Мерліном, то я, кажу, йому співчуваю, але приєднуватися до його героїчних справ не збираюся. Цей тип сказав, що настане день, коли мені потрібна буде допомога, і я сам розшукуватиму його. І залишив мені візитку. Я думав, що викинув її. Але минуло декілька років, і у моєму житті все змінилося так, що я повірив не лише у магію, а і ще в деякі речі. А візитка Мерліна раптом знайшлася. На ній не було адреси, лише телефонний номер. Ми зустрілися, і він пообіцяв допомогти мені, але за умови, що я виконаю його завдання. Мені доручили участь у операції “Новорічний подарунок для радника”. Моя роль – віддати тобі годинника і прослідкувати, щоб ні з тобою, ні з ним нічого не сталося. А годинник – він має допомогти Мерлінові знайти свою наречену. Його зробив один вчений за кресленнями самого Мерліна. Годинник подасть сигнал, коли відчує десь поруч присутність Німвей.

-          Дурниці! – пирхнула я – Ще можна повірити, що Мерлін прокинувся, але Німвей давним-давно немає, і вона не могла повернутися до життя. До того ж, взагалі не доведено, що Мерлін, а відтак і його наречена коли-небудь існували.

Ланселот знизав плечима:

-          Як мені пояснили, десь у світі має бути жінка чи дівчина, за душею, розумом і світосприйняттям найбільш схожа на Німвей. Майже у всьому, окрім зовнішності, вона буде копією нареченої Мерліна. Саме її він і шукає. І нас всіх тут задіяли, бо ми, начебто, маємо якесь відношення до всієї цієї історії і заряджаємо той годинник людськими емоціями, сподіваннями. Ну і таке інше...

У мене було враження, що Ланс не дуже хотів розповідати мені все це. Згодом я дізналася, що у контракті була умова: у випадку загрози життю він мав передати мені інформацію. А загроза дійсно існувала. На нас полювали. Ланс вважав, що це справа рук того чоловіка, якого я зустріла у лісі. Виявляється, вони були знайомі вже досить давно, не вперше їхні шляхи перетнулися. Але у подробиці Ланс не вдавався.

Ми просиділи у тій печері довго, я змерзла. Не важко було помітити, як стукотіла зубами. Ланс скинув куртку і віддав мені. Я почала відмовлятися, бо на ньому не було навіть сорочки, а плече було перебинтоване. Та, схоже, моя турбота лише дратувала Ланса, і мені нічого не залишалося, як одягти його куртку. А він дістав хліб і почав спокійно рівненько нарізати його, наче ми на пікнік вийшли, а не застрягли під землею. Я ледве дочекалася, поки мене запросили до сніданку. Ще я звернула увагу на Лансового ножа. Він був дуже схожий на той, яким бився чоловік у лісі з вовком.

-          Красивий ніж, - промовила, спостерігаючи за реакцією Ланселота, але ніякої зворушливості не побачила. Він мовчки їв. Я простягла руку, аби взяти подивитися ножа, але не встигла і доторкнутися, Ланс прибрав його і поклав у свій рюкзак. Це було однаково, що сказати: “Забери руки”. Але після їжі я все ж таки повернулася до цієї теми. Мені хотілося дізнатися, що поєднує Ланса з тим чоловіком у лісі, та і сам ніж чимось зацікавив мене. Схожі я бачила лише на мисливській виставці. Вони коштували надзвичайно дорого. До того ж мовчки сидіти, аж поки нас звідси витягнуть, було нестерпно, і я промовила:

-          Ваш ніж – він особливий, чи не так?

-          Так, - промовив Ланселот і якось з-під лоба подивився на мене, - Срібне лезо. З такими ходять на вовкулаків.

-          Ви мисливець? – запитала я, намагаючись зрозуміти, що значать його слова про вовкулаків.

-          Ні.

На цьому розмова закінчилась, бо мій співрозмовник рішуче не хотів зі мною спілкуватися. Це надто яскраво читалось у його тоні. Але згодом я вирішила, що Ланс не те щоб мовчазний від природи, просто йому було дуже зле. Скоро я відчула це, хоч він не говорив жодного слова про свій стан. Він дихав важко і відривчасто, а коли озвався, голос його звучав не так, як раніше. Він хрипів, наче тяжко хворий.

-          У тебе міцні нерви? – запитав Ланс.

-          Думаю, не дуже.

-          Тоді краще загаси ліхтар. Згодом увімкнеш.

-          Сидіти у цілковитій темряві? - здивувалась я.

-          Ти що, хочеш побачити перетворення людини у звіра?

Я мовчки взяла ліхтаря, поставила його в заглиблення у ґрунті, яке, напевне, утворилося внаслідок вибуху, і прикрила хустиною. У нашій земляній клітці стало значно темніше. Я думала. Те, що зі мною відбувається, - це не є нормальний перебіг подій. Якби хтось розповів мені щось подібне, я б зроду не повірила. І найбільше у всій цій історії мене тривожило те, що я опинилась у одній клітці з чудовиськом. У казках мені були чимось симпатичні вовкулаки. Вони часто виявлялися на стороні добра. Але то казки, а це моє життя, хоча, можливо, насправді й не станеться ніякого перетворення. Несподівано Ланс простягнув мені ножа:

-          Візьми про всяк випадок.

-          Про який це ще випадок? – мені стало зовсім моторошно.

-          Нападати на мене не рекомендую, - проговорив він через силу, так само дивлячись з-під лоба, - Зазвичай я контролюю свої дії, і боятися тобі нема чого. Але бувають випадки, коли я не пам’ятаю, що роблю. Якщо таке станеться, тобі доведеться захищатися.

Ніж був важкий. Я не випускала його з рук і не зводила очей з того найтемнішого кутка, де відбувалося щось неймовірне. Навряд чи можна говорити, що я бачила перетворення, було темно. Але щось я все ж таки бачила: як змінилася форма, як засвітилися жовті очі з зіницями – смужками. Змінився навіть звук подиху. Вовк вийшов зі свого закутку, понюхав повітря і повернувся на попереднє місце. Там лежав його одяг і бинти з плеча. Я здогадувалась, навіть знала, де він отримав ту рану, що примушувала його припадати на ліву передню лапу. А ніж, що я тримала зараз, був не просто схожий на зброю вершника з лісу. Отже чоловік тоді не наздогнав вовка. Ця думка прийшла до мене з тихою ледве помітною радістю. Це ж, напевне, Ланс у вовчій подобі стрибнув і відштовхнув мене з найнебезпечнішого місця..

Скоро я вже не боялася  вовкулаки. Може, він і був голодний, але, схоже, з’їсти мене не збирався. Лежав собі, наче звичайний добрий пес, поклавши морду на лапи, і сумно дивився поперед себе.

А потім нас врятували. Почулися звуки якоїсь техніки і людські голоси. Завал розбирали. Я поклала Лансів одяг до його рюкзака. Коли працівники метрополітену і рятувальних служб побачили Ланселота, то обурились, як мене впустили у метро з такою собакою. Хтось говорив щось до мене, але я не слухала. Єдине, що я бачила, це обличчя чоловіка з лісу. Ланс глухо ричав і поволі підступав до нього. Чоловік тримав руку в кишені і не рухався з місця. Раптом я здогадалась, що зараз він дістане пістолета і пустить у вовкулаку кулю. Він не схибить з такої відстані. А що буде потім? Вбитий вовк, напевне, перетвориться на мертву людину, виникне паніка, а той тип, напевне, захопить когось у заручники, або просто забере у мене торбину і зникне. Адже йому навіщось потрібен цей подарунок для радника.

-          Пробачте, пропустіть, - промовила я і наблизилась до чоловіка.

-          Пропоную угоду, - зашепотіла я - Я віддаю Вам годинника, а Ви відпускаєте мене і вовка.

Він промовчав, але подивився на мене. І раптом я, сама не думаючи, що роблю, почала лупцювати його тією важкою торбиною, а Ланс стрибнув і вкусив його за руку саме у ту мить, коли він витягнув з кишені пістолета.

-          Це терорист, хапайте його! – вигукнула я і кинулась тікати. Та схопили не лише його, а і мене. Втік лише Ланселот.

У міліції я пробула недовго. Там я розповіла вигадану історію, у якій не було жодного слова про таємничий будинок у лісі, про Мерліна і вовкулаків. За новою версією, незнайомець на вокзалі попросив мене передати валізку своєму приятелю, якого я мала зустріти на Східній станції метро. Із бажання допомогти людині і за певну винагороду я погодилась. А чоловік, якого затримали, слідкував за мною і з цього я здогадалась, що у валізці наркотики. А коли поїзд зупинився, я залишила її у вагоні. Якщо не знайдуть (що безсумнівно) нічого дивного, хтось вже її прихопив. На питання, що я робила у відгалуженні тунелю, я сказала, що ховалася, бо вже зрозуміла, що мені загрожує небезпека. Брехати я не люблю, але якби розповіла правду, то Новий Рік зустріла б у спеціальній лікарні.

Коли я вийшла на волю, то біля міліцейського відділку на мене вже чекали.

-          Привіт, Марино, - зраділа я, побачивши знайоме обличчя.

-          Я не Марина, - відповіла руда дівчина – Марина – моя сестра, а я Іра.

Марина чекала на нас у авто. А за кермом сидів Ланс. Поки ми їхали, дівчата – близнючки розповіли мені ще дещо про цю дивну операцію, у якій всі ми були задіяні. Мерлін обрав тих, хто зберігав у душі поклик до незвичайного, казкового, а також тих, хто цікавився його власною історією. Так, Іра і Марина, навчаючись в університеті, писали дипломи з Кельтської культури. Отже, добре знали різні версії життя короля Артура, сера Ланселота і, звичайно, Мерліна. Чарівник на якийсь час залишив Великобританію, що завжди нагадувала йому про колишні мрії і радості, про численні розчарування і про єдину кохану Німвей. Для нього не було кращої землі у світі, але він хотів повернутися туди, лише знайшовши знову свою Любов.

-          А можливо, вона живе десь на його Батьківщині, - припустила я.

-          Ні, він там вже шукав, - заперечила Іра.

Мене дивувало, що Великому Мерліну потрібен якийсь годинник, аби здійснювати свої чарівні задуми, та мені пояснили, що він не хоче повертатися до старої магії і намагається створити нову, яка була б доброю і не стосувалася ніяких темних духів. Хоч останнім часом мені довелося бачити багато неймовірного, мені досі здавалося, що Мерлін не міг спати всі ці роки, а тепер прокинутись, що насправді ми маємо справу з якимось авантюристом. Та ці розмірковування я залишила при собі.

Ми поїли в кафе, а потім мене висадили на окраїні міста. Ланс сказав, що я надалі маю мандрувати сама. Оскільки минулого разу (під землею) мені не вдалося дістатися до місця розташування чарівника, то тепер потрібно шукати його в іншому місці. Мені дали ще одну мапу. Знову треба було йти через ліс, точніше – через лісопарк. Порекомендували шукати на деревах сині стрічечки. “Якесь спортивне орієнтування”, - подумала я і згадала свою ідею про телегру. Щоправда, перетворення Ланса цілком спростувало цю версію. Я знаю, що чітко бачила чоловіка і не менш чітко на тому ж місці бачила вовка.

Ланселот відвів мене убік і поклав у мою руку пістолета.

-          Ти знаєш, чим він заряджений і розумієш, що ці кулі не для людей, чи не так?

-          Срібло?

-          Звичайно. Остерігайся вовка, який шкутильгатиме на передню лапу.

Я посміхнулась, бо не зрозуміла, про що він. Ланс прочитав мою посмішку і відповів на неї:

-          Я не мав на увазі себе. Вовк з прокушеною лапою. Якщо побачиш його, можеш стріляти, не розмірковуючи. Не встигнеш – він тебе не пощадить. Ну бувай!

І він повернувся, щоб іти до машини, але я зупинила його:

-          Це що, той чоловік, що хоче забрати годинника Мерліна? Той, що був у лісі і в метро?

-          Так, - похмуро відповів Ланс – Я дуже здивувався, вперше побачивши його на коні, адже він також вовкулака, як і я. Коні бояться нас.

-          Ви ненавидите його, чи не так?

-          Напевне. Якщо зустріну його, думаю, хтось із нас двох загине. Я не нападатиму першим, але і не тікатиму. Він перетворив мене на вовкулаку, зруйнував моє мирне життя. Я залишив свій дім, щоб не нашкодити ближнім, блукав довго сам і лише тому звернувся до Мерліна, що хочу позбутися цього прокляття.

-          А Ви впевнені, що Мерлін допоможе?

-          Він дав мені зілля, за допомогою якого я керував своїми перетвореннями. Тоді, у метро, воно закінчилось, а без нього на повний місяць, щойно настає ніч, я обертаюся на вовка. Все як у легендах!

А той тип залишався людиною, тоді, в метро, значить і він може контролювати власні метаморфози. Я не знала, навіщо йому потрібен годинник Мерліна, але здогадувалась, що, захопивши цю річ, він зможе вимагати від чарівника чого захоче. Отже, необхідно уникати його. У лісопарку я не зустріла жодної людини. Тут було дуже красиво, але холодно. На голих припорошених снігом деревах сині стрічки відразу впадали в око, і проблем з орієнтуванням не виникало. Та хвилювало мене інше. Через годину після початку мого шляху парком у мене з’явилося відчуття, що за мною стежать. Я озирнулась, але нікого не побачила. Звичайно, тут легко сховатися за густим чагарником або у ярах. Можна було лише сподіватися на те, що за мною знову слідкує Ланс. Йому, напевне, не дозволено складати мені компанію, але при цьому наказано стежити за моєю безпекою, як він говорив. Я не бігла, бо відчувала, що той, хто йде моїм слідом, також побіжить, а я швидко втомлюся, і можна лише здогадуватися, що буде далі. Швидкими кроками я долала відстань і сподівалася, що мені пощастить. Почало сутеніти, і я зрозуміла, що всі уявні хижаки у нічному лісі на початку моїх пригод були дитячою казочкою у порівнянні з одним кривим вовком. Я стискала у кишені пістолета і думала, як мені, не вміючи як слід стріляти, захиститися, але не вбити вовкулаку, адже відповідати доведеться за вбивство людини.

Моїй радості не було меж, коли з напівтемряви виступив білий будиночок біля озерця. Але автоматично озирнувшись, я побачила у світлі прожектора вовка. Він був більшим за Ланса, хутро мав майже рудого кольору і практично не кульгав. Я геть забула про пістолет, почала відступати до будинку, та вовк вже біг. Я помчала щодуху, і в останню мить влетіла у двері, що відчинилися переді мною. Двері так само зачинились і я зітхнула з полегшенням, почувши клацання замка. “Тепер мене не дістати”, - подумала.

У приміщенні нікого не було видно. Жіночий голос звідкись промовив, що мені потрібно піднятися на другий поверх, перша кімната направо. Зайшовши до вказаного помешкання я нікого не побачила, та у повітрі почали виникати білі букви, схожі на слід літака у небі.

-          Дякую. Залиш тут подарунок для радника і можеш іти або просити винагороду.

-          Е ні! Ми так не домовлялися, - заперечила я – Мені потрібно віддати цю річ особисто в руки. Тільки тому, кому вона належить.

-          Ну добре, - почувся голос, і переді мною виникла людська постать. Це була точна копія Сема Ніла у ролі Мерліна в моєму улюбленому фільмі. У мене мабуть був кумедний вираз обличчя, бо такого я не чекала.

-          Не дивуйся, - промовив чарівник, - Я хочу, щоб люди бачили мене таким, яким уявляють.

Такий Мерлін мені подобався, але я все ж сумнівалася, чи переді мною не підробка, наприклад, голографічна проекція. Це було легко з’ясувати. Я дістала запакований годинник і простягла його чарівникові. Він взяв і поставив на столі коло себе. Отже, це дійсно людина, а не голограма.

-            Ну добре, то я піду, - промовила я, але затрималась і запитала:

-            А хтось у світі може побачити Мерліна таким, який він є насправді?

Він посміхнувся, і я зрозуміла, що знаю відповідь на це питання.

-            Якщо ти хочеш чогось просити, говори. Спробую допомогти, - запропонував Мерлін.

У моїй голові шалено зароїлися думки: як багато всього я хочу, чого ж попросити? Я вагалася хвилини дві напевне, а потім промовила щось зовсім несподіване:

-          Я хочу встигнути додому на Новий Рік. А ще треба було б заїхати у Київ по мої речі: подарунки, паспорт, ну і таке інше. А там надворі вовкулака.

-          Не хвилюйся, ти будеш удома вчасно.

-          А Ланс? Ви допоможете йому?

Мерлін кивнув.

-          Ну до побачення, - промовила я.

-          Хай щастить! - відповів чарівник і зник так само раптово, як і з’явився. Разом з ним зник зі столу й годинник.

Я йшла сходами вниз і розмірковувала, яким чином мені допоможуть доїхати додому. Напевне, біля дверей чекає машина. Хоча я не відмовилась би і від літака.Ніколи не літала, але завжди мріяла. Всі ці думки кудись зникли, щойно я опинилась у холі. На мене сунув рудий вовк. Його вишкірені зуби здавалися гострими, як ножі, і наміри його не викликали жодних сумнівів. Я дістала пістолета і тримала його перед собою, не наважуючись вистрілити, лише відступала крок за кроком назад. Але шнурок на моєму ботинку виявився розв’язаним, я наступила на нього, впала, вдарилася ліктем об стіл. Пістолет вилетів з моїх рук. Мене знову врятував Ланселот – вовк і лицар. Він застрибнув у розбите вікно і опинився посередині приміщення, загородивши мене від злого звіра. Я згадала слова Ланса про те, що після його зустрічі з цим ворогом живим може залишитися лише один, і поповзла шукати пістолета. Двоє вовкулаків люто накинулись один на одного. Потім у голові моїй запаморочилось і я вже нічого не побачила.

 

***

Я прокинулась у маршрутці Київ – Суми і спочатку з полегшенням, а потім з жалем усвідомила, що все дивне, що сталося зі мною – лише довгий сон.

Вдома я була 31-го зранку. Той, хто живе далеко від рідних, знає, яке це щастя – приїхати додому. За традицією, яка склалася за рік мого життя у Києві, ми з мамою і татом сіли пити чай з печивом і розмовляти про все, що відбулося останнім часом. А мій улюблений рудий кіт, хоч відразу й вибіг мені назустріч, ще довго і підозріло обнюхував мене. Байдуже, це дрібниці. Все було саме так, як і мало бути.

А увечері нам принесли телеграму. Я у неї зазирнула, та так і завмерла біля відчинених дверей. Поштар вже втретє звернувся до мене, коли я нарешті згадала про нього і розписалася про отримання. А потім таємниче усміхнулась і прошепотіла: “Так! Я знала, що це правда”. Телеграма була коротенька:

 

З Новим Роком, Юля! Треба буде допомога – звертайся.

                                                                                      Мерлін

 

І вказано номер телефона. Ніякої зворотньої адреси, звичайно.

Тато й мама вважають, напевне, що хтось з моїх друзів прислав цю телеграму. Я вирішила поки що не розповідати, а Мерлінові зателефонувала відразу ж. Я не втигла промовити навіть “Алло”, коли почула:

-          Привіт, Юля.

Найбільше мене хвилювало, що сталося з Лансом. І чомусь мені здавалося, що він має залишитись вовкулакою, але так, щоб завжди контролювати перетворення.

-          Ланс – знову звичайна людина, - спростував мої припущення Мерлін – Він так хотів, і я навіть не намагався умовляти його змінити думку. Він повернувся у свій будинок, до своїх коней і собак.

-          А той інший вовкулака? Ланс убив його?

-          Ні. Я перетворив його на звичайного вовка для мого звіринця.

-          Ну от. Було все таке неймовірне, а стало звичайне, - жартівливо зітхнула я.

-          Іноді й у звичайному багато чудового, - зауважив чарівник. З цим не можна було не погодитись.

Потім я довго думала, чому Ланс відмовився від численних можливостей, які він би мав, залишаючи здатність будь-коли стати вовком. Але, здається, я все зрозуміла. Йому не потрібні були ці надзвичайні здібності. Він завжди любив свій власний дім, свою землю, родинні традиції. Це – як Камелот для Артура, те, що ти не проміняєш і на все золото світу.

 

 

БУДИНОК У ТЕРНИНІ

 

Тарас  вийшов на сходи і сам собі посміхнувся: уроки скінчилися, на дворі чудова погода, та і домашніх завдань небагато – можна у футбол пограти, або поганяти на велику... Раптом він помітив біля школи рудих близнюків Вітька й Віталика і вже думав швидше крокувати додому – аби не причепилися, від них нічого доброго не чекай. Але затримався, помітив, що вони розмовляють із дівчинкою, і досить брутально, схоже.

- Запросіть когось іншого, я не піду, - почув Тарас відповідь дівчинки.

„Напевне, запрошують на побачення, а вона не хоче, – подумав хлопець, - Цікаво, котрому з них вона сподобалася”. Йому самому ця веснянкувата мала ніколи не здавалась особливо привабливою. Здається, її звати Лізою. Навчається у п’ятому чи шостому класі, щоправда, виглядає трохи старшою, особливо, що стосується фігури. А от обличчя – ну нічого виразного. Проте Тарас чомусь не йшов далі, стояв на сходах.

- Ти що, думаєш, що така крута, можеш нам відмовляти? Ми тобі нічого поганого не пропонували: посидимо, покуримо, побалакаєм, - промовив котрийсь із близнюків і взяв дівчину за руку. Вона смикнулася, хотіла піти геть, але другий загородив їй шлях:

- Не роби з себе таку неприступну, бо з тобою ніхто і гуляти не схоче!

- А і не треба! – сердито відповіла дівчина, та вирватися їй таки не вдалося.

Тарас гукнув:

- Гей, Лізо, ти йдеш? Ти не забула про тренування? – і сам собі подумав: „Що я роблю? Навіщо мені зайві проблеми?” Ліза виявилася кмітливою дівчиною і підіграла:

- Так, ходімо, - і спробувала обійти Вітька (чи Віталика, хто їх розрізнить?) Та проблеми таки виникли. Близнюки вирішили не відпускати її ні на яке тренування. Тарас зійшов сходами і наблизився до них.

- Хлопці, вибачте, але у нас мало часу, - він узяв Лізу за руку і пішов. Вона подріботіла слідом. За хвилину перед ними з’явилися близнюки:

- Слухай, ти, Телесику! Ішов би ти на своє тренування сам, бо ми ж жартувати не будемо, битимемо по-дорослому!

Тарас подумав, що вчинив, як дурень, але шляху назад вже немає. Він відпустив Лізину руку і тихо промовив до дівчини:

- Йди, мені треба поговорити з хлопцями.

Але у Лізи виявилося неабияке почуття відповідальності. Вона не хотіла лишати у біді того, хто заступився за неї. Тоді Тарас зробив крок убік, наважився і обійняв дівчину за талію, при цьому шепнув їй на вухо:

- Без тебе мені легше буде втекти. Ти ж не думаєш, що я битимуся?

Ліза якусь мить дивилася на нього здивовано, і ось так, зблизька здалася йому досить симпатичною, потім вона швидко пішла. Тарас лишився один проти двох високих близнюків. Котрийсь із них, схоже, Віталик, усміхнувся:

- Ну що, ходімо, поговоримо.

Вони повели Тараса за школу. Там, за парканом, за кущами бузку був пустир, де найчастіше траплялися бійки. Та і взагалі, це місце мало погану славу. А на тім кінці пустиря стояв дім, у якого була ще гірша слава. Тарас вирвався і кинувся бігти. Він розумів, що тут одним – двома ліхтарями під очами не обійдеться. Він розумів також, що вирватися йому дозволили, хотіли, щоб він спробував тікати. І він біг швидко, дуже швидко. Іноді на шляху траплялися реп’яхи та всілякі колючі бур’яни, і руки вже були геть подряпані. Та це не найгірше, головна неприємність полягала у тім, що попереду - тернові зарості і страшний дім. Страшним він звався тому, що у ньому водилися привиди. Принаймні, так казали всі, хто наважувався там побувати. Дім декілька разів намагалися купити, заселити, та щоразу нові хазяїни зникали за день – два, їхали звідси назавжди. Ніхто не хотів жити у цьому будинку.

Тарас забіг у відчинені двері і метнувся до найближчої кімнати, шляхом озирнувся і побачив у вікно рудих близнюків, вони зупинилися неподалік від будинку. Тепер немає іншого виходу, як вилізти у вікно. І де ті привиди? Хлопець стрибнув з підвіконня і щойно приземлився, як почув тихий , ніби старечий голос:

- Ну чого його тут лазити? Тебе ніхто сюди не запрошував!

Тарас озирнувся, проте нікого не побачив. Він вирішив не відповідати. Спробував продиратися крізь терен, що ріс і тут, проте завдання виявилося непростим. Хто хоч раз лазив у тернових заростях, зрозуміє, колючки всюди. А тут ще знову цей дивний голос:

- Не пущу! Йди звідси, як прийшов!

- Не можу, там хлопці на мене чекають, битимуть! – відповів невідомому голосу Тарас.

„Хтось” виявився на диво співчутливим, промовив:

- Добре, допоможу тобі. Але з’явишся тут ще раз – начувайся!

Терниною пішов шерхіт, гілки самі заворушилися і за хвилину розхилилися перед Тарасом на два боки, утворюючи вузенький прохід. Хлопець не вагався і миті, побіг крізь терновий коридор. Коли він був уже по той бік, зупинився і довго роздивлявся чагарники. „Хтось” не витримав і прошепотів:

- Чого витріщився? Нічого ти тут не побачиш! Ліпше додому йди, бо ті двоє рудих скоро обійдуть пустир, перевірити, чи ти якимось дивом не опинився тут. І щоб нікому ані слова, зрозумів?

- Обіцяю! – весело гукнув Тарас і побіг додому.

 

Наступного дня він очікував на продовження історії. Адже Вітько з Віталиком навряд чи залишать його у спокої. І коли вони підійшли до нього на великій перерві, він приготувався втікати або отримати декілька стусанів. Відбитися годі й мріяти, ці двоє й не таких били! Тарасові пощастило ще, що зі своїм малим зростом він – перший з бігу серед одноліток. Близнюки, схоже, були налаштовані на розмову. Один із них запитав:

- Ну як, тобі той дім сподобався?

- Нічого, непоганий будиночок, - відповів Тарас.

- А привидів не стрічав?

- Вони не злі виявилися.

- Та ти їх і не бачив. Вони ж удень не з’являються, - усміхнувся Віталик (чи Вітько), - А побачив би – і хвилини б не затримався у будинку.

Тарас промовчав. Не хотілося сказати чогось зайвого. Хлопці, звісно, і не зрозуміли, яким чином він утік. Мабуть, вирішили, що вийшов, коли вони пішли. Другий близнюк схилив до нього голову і неголосно промовив:

- Ну що, сьогодні після уроків продовжимо розмову?

Тарас поцікавився:

- А я маю вибір?

- Навряд, - промовив один близнюк, але другий вигадав нову забавку:

- Пробачимо тобі твою нахабність, якщо просидиш ніч у страшному домі! Угу-гу-у! – останнє мало означати голоси привидів.

Тарас помовчав трохи, розмірковуючи, і погодився. Домовилися, що він прийде до будинку, щойно звечоріє. А хлопці вартуватимуть на пустирі. Не прийти – означало б на всю школу прославитися боягузом. Адже Вітько з Віталиком вже розповіли про нову вигадку усім своїм товаришам.

Тарас прийшов вчасно з рюкзаком. Хлопці (їх зібралося аж семеро) поцікавилися вмістом рюкзака і те, що там були ковдра і подушка, їх неабияк звеселило: „він збирається там спати?”

- Кажуть, воно може душити уві сні, - замогильним голосом промовив котрийсь із старшокласників.

- Там ще ніхто не лишався на цілу ніч! Щойно на старому годиннику проб’є дванадцята, як усе починається!

Вислухати довелося немало, та ситуація від цього не мінялася. У всякому разі, вчора невідомий „хтось” був до нього добрішим, аніж ці хлопці. Може, пробачить і сьогоднішнє вторгнення у його володіння? Тарас пішов.

Він зайшов до будинку і зачинив за собою двері. Хоч дуже не хотілося цього робити. Чомусь зараз, у темряві, тут було набагато страшніше, аніж учора. Хлопчик про всяк випадок привітався з невідомим господарем. Відповіді не було.

- Послухайте, шановні привиди, я прошу пробачення, що порушив обіцянку і знову з’явився у Вашому домі, але так склалося.

Він пояснив ситуацію. Почувався трохи по-дурному: стояти у пустому будинку і розмовляти невідомо з ким. Але розумів, що це краще, аніж поводитися по-хазяйськи. Тарас попросив дозволу лягти на диван, дістав свою постіль і умостився. Заснути не виходило. Одинадцята... Дванадцята... Годинник не бив. Мабуть, зупинився вже давним-давно, а байки про нього досі розповідають. Раптом:

- Ти знову тут?! Я ж попереджав! – ніби той самий голос, але якось по-іншому сприймається, і таке враження, ніби він звідусіль.

- Я пояснював, чому прийшов. Ви не чули? Прошу, дозвольте лише переночувати. Сподіваюся, мене більше не змушуватимуть сюди навідуватися.

- Ну добре, чув я, як ти тут розмовляв з привидами. Хе-хе-хе!

- А Ви що, не привид?

Звідусіль на різні лади зареготало, захихотіло, заскрипіло:

- Він дивується! Ну що ви, люди, усі такі: ніякої фантазії, нудно з вами, - раптом змінивши голос з веселого на сумний, промовив „хтось”, - І поговорити ні з ким.

- А як же Вам буде з ким говорити, як Ви усіх розлякуєте? - наважився висловити свою думку Тарас, - Он скільки вже будинок купити намагалися, так і ночі тут не витримують.

- Ти мене вчитимеш, що мені робити у моєму домі?! Це МІЙ дім! Зрозумів? Мій! – грізно загудів голос, але скоро припинив сердитися і пояснив: - Всі ті люди приходили сюди як господарі, вони хотіли оселитися тут і вижити мене. Вони б мене знищили, якби я їх не проганяв.

- Чому Ви так впевнені у цьому? Може, хтось із тих людей став би Вам другом. Навряд чи всі вони були такими вже поганими.

- Погані – хороші... Це все філософія. А хто лишить навколо будинку тернину? Їм же яблуні, вишні потрібні. Щось культурне! Фе! Попса!

Тарас засміявся і запитав:

- А до чого тут терен? Чому вам так важливо... – раптом він здогадався. Голос ішов звідусіль, цілком імовірно, що він долинав у вікна, адже тернові гілки розрослися всюди навколо будинку. До того ж, та доріжка вчора крізь зарості. Навряд чи якийсь привид зумів би таке зробити.

- То Ви - терен? Живий терен?

- Здогадався, – долинув тихий скрипучий голос. Він говорив сумно: - Обіцяй, що нікому не розповідатимеш. Хтозна, що на мене чекає, якщо люди дізнаються.

- Ну що Ви! Не хвилюйтеся! До того ж, я маю зображувати сміливця, котрий ночував у будинку з привидами.

Терен заспокоївся, повірив Тарасові. І ще зо дві години він розповідав хлопцеві всілякі цікаві історії, і сумні, й кумедні. А потім юний гість міцно заснув.

Вранці він вийшов з будинку у доброму настрої і повідомив, що привиди йому не зашкодили. Розповісти докладніше не погодився, повідомив (майже правду), що з нього взяли сувору обіцянку не розголошувати те, що він бачив.

- Господар будинку слів на вітер не кидає, тому навіть не просіть, не розповідатиму нічого. Я собі не ворог!

Наступної ночі руді близнюки спробували і собі переночувати у будинку. Це мало б бути таємницею, знали лише двоє чи троє товаришів, але чомусь наступного дня мало не вся школа дізналася, як ці двоє розбишак тікали серед ночі зі страшного дому. А Тараса більше ніхто не називає боягузом, поважають.

Він тепер іноді навідується до будинку. Щоправда, дуже рідко, аби не помітили. Розмовляє з терновими заростями. А окрім терену, у Тараса з’явився ще один друг, тобто подруга. З Лізою вони таки записалися разом на тренування, тобто на танці, і завжди ходять разом.

 

 

КЛАСНА ПРИГОДА

 

Я і не кажу, що це звичайна історія. Хто знає когось із нашого класу, напевне, щось вже чув, та можу розповісти докладніше. Тільки не кажіть потім: “Брешеш ти все”. Хто не повірить, запитайте мою Юльку, вона підтвердить. Щоправда, Юлька, мабуть, і слова не промовить. Вона на своїй хвилі і не любить щастям хвалитися. А от Красенючка все, як було розповість, ще й прикрасить. Сподіваюся, ніхто не питатиме Тарасенка, а то він ще щось зайве ляпне. Та всі знають, як воно сталося, весь клас там був, так що слухайте і не кажіть, що не вірите.

Пам’ятаєте, газети писали, ніби діти у містах зникають? Я тоді була у таборі в Євпаторії і чула лише про те. На власні очі жодної такої статті бачити не доводилося, от і вважала всі ті оповіді за вигадки. Хто не знає, що в таборі на ніч купу всіляких страшилок і небувальщин наслухаєшся! А в нас там власна страшилка сталася. Досі згадати моторошно. Одна дівчина на прізвисько Калинка (взагалі-то, ім’я у неї Аліна, та вона завжди така весела була та рум’яна, що її Калинкою прозвали), так от, вона уночі почала у вікно лазити. А це був другий поверх, між іншим! Ми спочатку подумали, що вона - сновида, намагаємося зупинити, а вона нам: “Відійдіть і не торкайтеся, я - нявка”. Ми хлопцям розповіли, то у Аліни нове прізвисько відразу ж з’явилося. Так вона у нас і лишилася Нявкою до кінця заїзду. А й змінилася неабияк: бліда стала і мовчазна. І можу заприсягтися, у неї очі вночі світилися. Якось вона вирішила повернутися до кімнати не через вікно, а сходами. Бабця - сторожиха довго хрестилася і молитви шепотіла, як Нявка повз неї пройшла. А хто б не налякався: відчинила двері, які були на ключ замкнені, навіть не помітила, що замок геть виламала. І суне мовчки, біла - біла, волосся у різні боки стирчить, і очі світяться.

А потім терміново викликали батюшку з найближчої церкви, і він там усе освятив, і нашу кімнату, звісно. З того дня Нявка стала знов нормальною дівчиною. Рідко було, сяде на самоті, замислиться. Підійдеш, запитаєш, що таке, а вона каже: “Не втямлю, що  ж тоді зі мною було, коли я уночі з вікна лазила і в ліс ходила.”

 

Ну от, повернулась я з канікул додому, і про те майже забула. А воно нагадалося.

У лісопарку три будиночки з’явилися. Такі кумедні, двоповерхові, темно-червоного кольору і розцяцьковані, як святковий пряник. О, думаю, мабуть, кафешки будуть. Не завадить. Вийшла з маршрутки, аби ближче роздивитися. Йду і не второпаю, у чому різниця, бачу ж що навколо все якось не так, не як завжди. Поступово розумію: жодної людини не видно. Звичайно матусі з немовлятами гуляють, собак народ вигулює, молодь бродить, а це - анікогісінько. Я поки йшла, надумала, що якісь “буржуї” цю частину лісопарку купили і тепер нам - простим людям - туди ходити зась. Аж підхожу до будинків, і з’являється мені назустріч така собі пані років тридцяти, схожа на нашу улюблену училку історії. Проте і зачіска, й одяг - куди там нашій історичці! Волосся чорне, стрижка каре, блищить і виглядає ідеально, мабуть, перука. Довге чорно-червоне плаття, ніби старовинне, а на руках браслетів - штук по десять – п’ятнадцять на кожній, та і на вигляд - не брязкальця, а коштовні прикраси. Я мало не впала, коли мені здалося, що то наша училка, а тоді бачу - ні, помилилася. Розчарування, нічого не скажеш.

І от ця пані йде мені назустріч, руки простягає, мов я їй рідна.

- Заходь до нас, будь ласка. Ми дуже раді тебе бачити. Нам саме була потрібна дівчинка чотирнадцяти років.

- А чому саме чотирнадцяти? - питаю я замість “А звідки Ви знаєте, скільки мені років?”

- О, люба моя, чотирнадцять було Джульєтті, коли вона віддалася заміж за Ромео. Ми вирішили, що ти якраз і зіграєш роль Джульєтти у нашій неперевершеній, надзвичайній п’єсі.

- Ви що, актори? - поцікавилась я, вже заходячи до будинку, бо та дивна пані якось непомітно обійняла мене за плечі і повела з собою.

- Я - Художниця, - відповіла вона, - Ти все побачиш сама.

У її голосі було щось таке, якесь дивне захоплення. Мені подумалося, вона не сповна розуму.

Що сталося далі - важко пояснити словами. Я ніби спала і бачила сон. Мене водили чудернацькими кімнатами. В одній з них сидів юнак спиною до мене і дивився у дзеркало. Я бачила відображення його обличчя: воно було таке прекрасне! Я ніби-то чула, що то - мій наречений, але лише по тому, як я виконаю деякі правила. Згодом мене вивели на подвір’я за будинками, і дерева там були не звичайні, а з розлогими чорними кронами, а між стовбурами, здавалося, перебігали якісь тіні. Неприємне відчуття викликала ця частина лісу, що ворушилася без вітру.

Пані Художниця схилилась і промовила мені на вухо:

- Бачиш, тут хазяйнуватимеш. Станеш царівною - нявкою.

Я аж здригнулася, але стою, слухаю, не сила з місця зійти.

- Ти, - каже, - Принесеш нам пташку. Адже у тебе є пташка? Канарка, здається. Це для неї.

Я поглянула, куди вказала пані і мені зовсім погано зробилося. До її руки наблизилася істота розміром з вівчарку, а на вигляд - щось середнє між кішкою і лисицею, чорне. З жахом я усвідомлювала, що не зможу відмовити, що власні бажання, власна свідомість відпливають кудись далеко, лишаючи місце тупій покорі.

- А для мене - вела далі Художниця, - Принесеш пасмо волосся твоєї матері. Адже у неї довге волосся? Це добре. Ти тоді вже наша будеш, хочеш чи не хочеш. А ти ж хочеш лишитися з нами! То йди і принеси те, що я наказала, тоді й лишишся.

Коли я дісталася додому - то було ніби продовження сну. Я спланувала все, вирішила вночі відрізати пасмо маминого волосся і забрати Пужку (це моя канарка, взагалі-то її повне ім’я Пугачова, бо співає гарно). Врятувала мене моя бабуся. Вона приїхала до нас, хоч у Київ приїздить дуже рідко, їй своє село любіше. Я їй тоді і не зраділа, сама не своя була. А бабуся на вечерю  чай заварила і мені чашку дає. А на мене щось знов найшло, кричу: “Не питиму!” Бабуся щось тихенько промовила, і напоїла мене, як дитину. І враз ніби пелена з моїх очей упала. Я розревілася, маму, бабусю обіймаю, у Пужки пробачення прошу. Мама навіть злякалася, бо хоч я і бувала часом непривітною, а істерик таких зі мною не траплялося. Бабуся всіх заспокоїла:

- Тепер все минулося, - каже, - Я тобі, Іринко, святої води дала випити, та помолилася за тебе.

- А звідки ж ти знала про те, що зі мною сталося? - питаю.

- Сон наснився.

І бабуся розповіла, що бачила лиху жінку, відьму, яка мене зачарувала. Мама розхвилювалася ще дужче, розпитувала, як таке трапилося. Проте я не розповіла рідним всієї правди. Чомусь соромно було.

 

Наступного дня я пішла до школи. Нарешті ще один учбовий рік! Впевнена, якщо хто любить навчатися - або схиблений, або брехун. Не знаю, до якої категорії віднести себе, але я ледь дочекалася зустрічі зі своїм класом. Що там почалося! Всі висли один на одному і не замовкали: “О, привіт! Як справи? Класно? А у мене...” Думаєте, у нас дружний клас? Можливо, зараз - так, ми здружилися, але ще нещодавно то був акваріум з піраньями, серед яких плавали декілька беззахисних рибок. Проте першого вересня ці особливості ще непомітні. Ота купка дівчат - мої подруги. Ми разом ходимо в кафе, на дискотеки. На тому й закінчується наша дружба: потеревенити про хлопців, про моду, обмінятися плітками. А справжня подруга у мене лише одна - Юлька. Я не могла дочекатися тієї миті, поки вона нарешті з’явиться. А коли дочекалася - схопила мою маленьку Юльку в обійми. Вона взагалі дуже стримана, тому, хоч обличчя її випромінювало радість, вона нікому на шию не кидалась. Вона дійсно раділа зустрічі з нами того дня, але мине декілька днів - і все зміниться. А поки що ніхто нікого не зачіпав і не ображав. Майже. Прийшов Петрусь - худорлявий сором’язливий хлопчик. А ось і Вітько Тарасенко пристрибав. “О, здоров, Ірко! - гукнув до мене - Бачу, ти добряче спеклася. Не інакше, як на море їздила.” От бовдур! Не може нормально і компліменту сказати! Та я миттю забула про образу, щойно побачила Красенючку. Її привіз брат на крутому моторолері. І, жах, у неї була засмага мало не шикарніша за мою.

Ця Оля Красенюк - моя суперниця. Вже два роки - з першого дня її появи у нашій школі - ми змагалися за звання першої дівчинки класу. Звичайно, це неофіційний титул, але всі розуміють, що дві найкращих бути не може. Звичайно, Красенючка у хорі співає та на музичних інструментах грає, і у неї довше за моє волосся, але у всьому іншому куди їй до мене! Що вже казати, і задачі вона ніколи так швидко не розв’язувала, і щодо спорту слаба. Власне кажучи, я почала ходити тренуватися у спортзал не для того, щоб найкращі результати на фізрі демонструвати, та й не для того, щоб ще у чомусь бути кращою за Ольку. А все через Вадима Мартиненка з 10-А. Він на тренажери ходить, а я хотіла бути поруч. Адже він - неофіційний містер школи. Він високий і симпатичний. А яка у нього посмішка! І хто у нас на всіх олімпіадах з фізики та математики перемагає? Вадик, звісно. Всі дівчата у школі в захваті від нього.

Того ранку першого вересня Вадик пройшов повз нас, привітався зі мною і пробіг очима по купках моїх однокласників. А потім, коли відійшов далі, ще й озирнувся. На кого б це? Чи не на Ольку? Дізналась я вже згодом, того самого дня, коли історія знайшла своє несподіване продовження.

Так от, до п’ятнадцятого вересня всі стосунки, всі проблеми нашого класу повернулися до того стану, в якому були торік. Частенько зачіпали Петруся, він червонів і не вмів відгавкнутись. Я захищала його, і він бачив у мені друга. А на мою Юльку нападалися ще дужче, бо вона горда і не така, як інші. Я бачила, що їй погано серед цих людей, але вона мені заборонила втручатися. Я і не втручалась. Може, марно...

Одного ранку Юля прийшла до школи і не привіталася зі мною. Того дня вона не привіталася ні з ким. А на великій перерві, коли нікого у класі не мало бути, вона схопила за руку Петруся і потягла до класу. Не схоже на Юльку.

Майже випадково я опинилася біля дверей і зазирнула у щілину. Юлька говорила щось дивне і голос у неї був незнайомий, холодний:

- Побачиш, на нас там чекає життя ліпше за це. Там нас поважатимуть. Хто ти тут? Ніхто! А там ти будеш водяником – хазяїном річки, або лісовиком – хазяїном лісу. Ти служитимеш Цариці і матимеш те, що захочеш!

Нісенітниця якась... І щоб моя Юлька сказала Петрусеві, що він – ніхто! Мені здавалося, вона ставилась до цього хлопця приязно.

Я ледь устигла відскочити до вікна, коли Юля вийшла з класу, тягнучи за собою Петруся. А у моїй голові все крутилося: „Щось таке я вже чула. Що це було, коли?” І раптом чітко вималювався зв’язок з тими історіями, що сталися з Калинкою і зі мною. Юлька, схоже, втрапила у таку саму халепу. Я з жахом уявила, що вона могла віднести Художниці свого Бена (це пацючок, якого ми з нею разом купили на пташиному ринку того ж дня, що і мою Пужку. У нього повне ім’я Бендер. Ми їм разом і імена вигадали.) Невже це чудове створіння зжерла ота потвора – напівкішка – напівлисиця?

Я вирішила після школи прослідкувати за Юлькою, та помилилася. На наступному уроці вона вже не з’явилася. Зник і Петрусь. З середини уроку я відпросилась і побігла телефонувати до Юльки додому. Виявилося, що моєї подруги немає і вдома.

- А Бен де?

- Хто? – не зрозуміла Юльчина мати.

- Бендер, пацюк.

- У клітці, де ж йому бути? Послухай, Іро, Юля якось дивно поводиться зі вчорашнього дня. У неї якісь проблеми у школі?

- Не знаю, нічого такого не помітила, - збрехала я, швиденько сказала „До побачення” і поклала слухавку. Мені було трохи ніяково, та я не почувалася здатною щось пояснювати.

У всякому разі, я зрозуміла, що треба діяти. І на наступній перерві зібрала клас і розповіла про все, пояснила, що Юлька потрапила у секту і необхідно швидко її звідти витягти. Звичайно, на наступний урок ніхто не пішов. Вже на зупинці виявилося, що серед нас не було Красенючки і Тарасенка. Славко, Вітьків сусід за партою, повідомив, що Тарасенко зник ще з попереднього уроку. Схоже на нього. Отже, він нічого і не знає, але Олька чому відмазалась? Невже вона на таке здатна? Ніхто не знав, де вона, тому поїхали без неї.

І це ж треба було зустріти Тарасенка, щойно ми вийшли з автобуса і попрямували до лісу. Він ішов нам на зустріч із трьома типами сумнівної зовнішності. Зрозуміло. Якби ми просто покликали його приєднатися до нас, він у жодному разі не відбився би від свого товариства. Треба було діяти хитро. Я сказала всім іти далі, а сама затрималась, і коли порівнялась із тією четвіркою, схопила Тарасенка за руку:

- Вітю, треба поговорити. Відійдемо!

І подивилася на нього такими очима, що він не міг відмовити. Я відвела його убік і прошепотіла:

- Нам потрібна твоя допомога, Вітю. Я тобі все дорогою поясню. Ходімо, будь ласка!

- Друзі мене не зрозуміють, - пирхнув Тарасенко.

- Зроби це заради мене, Вітю. Ти мені завжди подобався. Хіба я у тобі помилилась?

Спрацювало! Тарасенко пішов зі мною. Вже майже біля лісу ми наздогнали клас. Із двору біля червоних будиночків долинала якась дивна музика. Таке враження, що докупи змішалися українські народні мотиви й африканські тамтами.

- Мене водили через отой дім, але, схоже, швидше буде пройти кущами, - звернулась я до всіх. Так ми і зробили. Трохи подряпалися, але дісталися куди треба. І вчасно. Видовище було – жах та й годі! Мені знов стало моторошно, як і того, першого разу. Так звана пані Художниця у шатах з мережив і коштовного каміння височіла на якомусь п’єдесталі, а поруч на одноногому столику красувалася кришталева корона. Виблискувала, наче діамантова. А перед Художницею стояли багато дітлахів з недитячими виразами облич, та ще хлопець і дівчина у весільному вбранні. Юльку я впізнала одразу, щойно вона глянула у наш бік, тільки це була не моя Юлька, а чужа людина з непривітним, холодним виразом очей. Що з нею зробили?! Вона ніби не помітила нас. Поруч з парою був Петрусь, тримав у руках книгу, з якої чоловік у барвистому вбранні щось читав уголос.

Нас швидко помітили. Ще б пак, цілий клас!

- Затримайте їх, а церемонію продовжуйте, - гукнула пані.

Озирнувся і юнак – наречений. Це ж той самий хлопець! Той, якого обіцяли мені. Отже, Юлька опинилася на моєму місці.

Навряд чи нам загрожувала серйозна небезпека, адже, окрім Художниці та шамана у яскравому одязі, всі інші були діти. Але бійка могла виникнути не на жарт. А найгірше – що це нічого не вирішувало, бо у книзі говорилося: „Коли діти візьмуть шлюб, увінчають вони царицю кришталевим Вінцем, і владу вона матиме всю, що у тім Вінці зосереджена”. Малеча вже похапала нас за руки – по двоє на кожного з класу.

- І будеш вірно служити своєму чоловікові і цариці... – почули ми і майже всі разом почали кричати: „Юлько, не погоджуйся! Не залишай нас! Ми любимо тебе, Юлю!” Вона озирнулась і довго дивилася на нас. Її обличчя змінилося з байдужого на сумне, а потім вона промовила дуже дзвінко, гучно:

- Чому це раптом я стала вам потрібною? Ви не цінуєте нікого, окрім себе самих.

І жоден з нас вже не знав, що відповісти. Нам усім стало соромно.

Ну от, зараз вона відповість „Так” – і все пропало. Та раптом до нас долинув звук, який ми аж ніяк не сподівалися почути. Моторолер! Красенючка приїхала на братовому скутері, а за її спиною сидів Вадим Мартиненко. Оце так несподіванка! Вони що, зустрічаються? Та я помилилася. Вадик перестрибнув через паркан  - і до Юльки. На нього наскочили відразу декілька хлопчаків років по дванадцять – тринадцять. Ми почали звільнятися від малечі, яка на нас начіплялася, та завмерли, як укопані, коли Вадим вигукнув:

- Юлю! Я тебе кохаю!

Всі дівчата мало не плакали. Юлька стояла нерухома і дивилася на Вадима, а по її щоках скочувалися сльози.

Тишу розбив голос Художниці, вона гукнула до свого шамана:

- Схоже, ми тут марно витрачаємо час. Вона вже не погодиться, знайдемо інших.

І зійшла зі свого п’єдесталу, аби забрати корону. А шаман вихопив книгу з Петрусевих рук і побіг до машини. Ми ніколи не думали, що найспритнішим у кризовій ситуації виявиться саме Петрусь. Але, уявіть лишень, пані не встигла і двох кроків ступити до свого Вінця, тобто корони, як наш найскромніший однокласник вихопив щось із кишені і влучно жбурнув у корону. Вона розлетілася на незчисленні кришталеві іскорки. Художниця впала на коліна і застогнала:

- Як? Це ж роки праці! Це ж був незрівнянний талісман величної влади! Як ви могли?

Шаман підігнав машину і затягнув у неї Художницю. Чи то ми всі такі нерішучі телепні, чи нас загіпнотизували, але ми не зупинили їх. Лише встигли записати номер авто. Варто зазначити, що від того дня ми нічого більше не чули ні про пані Художницю, ні про зачарованих дітей. Часом мені згадується ота хижа істота, схожа чи то на кішку, чи на лисицю. Я дійшла висновку, що то був глюк.

Та повернуся до подій того дня. Злодії втекли, та головне, що їхній задум було зруйновано.  Петрусь підійшов до залишків кришталю і підняв щось із трави.

- Підкова? – здивувалися ми, - Ти що, носиш у кишені підкову?

- На щастя, - посміхнувся Петрусь.

- Зазвичай її вішають над вхідними дверима, - заперечив хтось.

- А мені ось і так допомагає.

Петруся підхопили на руки і декілька разів підкинули у повітря. А дітлахи навколо приходили до тями і не розуміли, що коїлося з ними останнім часом. Адже це про них писали у газетах, що зникають діти. А вони ось де, виявляється, були – зачаровані, чи загіпнотизовані, хтозна...

Юлька схлипувала у Вадимових обіймах і, схоже, боялася відпустити його хоч на мить. А він дивився на неї закоханими очима. Мені було трохи ніяково. Я докладала стільки зусиль, аби сподобатися цьому хлопцеві, і навіть не здогадувалася про почуття подруги. А дійсно, мала б помітити, як вона замовкала щоразу, коли Мартиненко проходив повз нас. Я за Юльку рада, звичайно, лише трохи прикро стало: як мріялося, щоб цей хлопець був моїм!

- Можна взяти моторолера, відвезти Юлю додому? Я сьогодні ж поверну, - попрохав Вадим Ольгу. Вона дозволила. Коли вони поїхали, я підійшла до неї і запитала:

- Зізнайся, ти не чекала такого варіанту? Тобі ж також подобався Вадик.

- Ну то й що? – щиро здивувалася Красенючка, - Я давно помітила, як він дивиться на Юлю, тільки не думала, що він такий сором’язливий. Давно міг освідчитися в коханні.

Я зрозуміла, що нам варто подружитися з Олькою, мені є чого у неї вчитися.

А за тим наші однокласники вже зібрали найменших дітей і домовлялися, хто кого поведе додому. Скоро ми лишилися утрьох із Тарасенком і хлоп’ям років семи. А коли здали малого батькам і попили з ними чаю (не вдалося відкараскатись), Вітько запропонував провести мене додому. Я не відмовлялася. Вже смеркалось і не хотілося брести вулицею на самоті. Але я мало не випала в осад, коли Тарасенко видав:

- А можна тебе поцілувати?

Чого не чекала...

- Заходь ліпше завтра в гості, задачі основні поясню, - відповіла я, - А то у понеділок знову контрольну на двійку напишеш.

Ну що йому сказати? А взагалі, він симпатичний хлопець...

 

 

БІЛА СОВА ТА ЧОРНЕ КОШЕНЯ

 

Було собі на світі чорне кошеня. Напевне, вам хотілося б дізнатися, як його звали, та воно не мало імені. Справа в тім, що воно було нічиє. Воно жило у дереві, в яке вдарила блискавка.

Якось опівночі кошеня вийшло на полювання. Воно вистежило мишу, і вже підкралося майже впритул, коли згори налетіла невеличка біла сова. Кошеня ледве встигло відстрибнути, аби пташині пазурі не вп’ялися йому в мордочку. При цьому сова, у останню мить помітивши кошеня, відчайдушно замахала крилами щоб загальмувати. Почувши шерхіт, миша прудко заховалася в норку неподалік, отже обидва наші хижаки залишилися голодні.

- Ти що, не бачиш, куди летиш? – розсердилося кошеня. Сова сіла на найнижчу гілку дуба і уважно подивилася на суперника.

- Я стежила за здобиччю і не мала часу оглядати, чи не ховається десь у траві малий чорний кіт. Між іншим, через тебе та миша втекла.

- То це через мене? – обурилося кошеня і пішло геть. Сова посиділа ще трохи, а потім здійнялась у повітря і полетіла слідом за кошеням. Воно спочатку гнівалося і удавало, наче не помічає супутницю, та згодом зав’язалася розмова і сварки наче й не було.

- То як же тебе звати, самотній маленький кіт? – поцікавилася нічна птаха.

- У мене немає імені.

Сова від здивування навіть забула, що треба махати крилами, і мало не впала додолу.

- Як це – немає? Ну то давай вигадаємо тобі якесь ім’я.

- Не треба. Я сподіваюся, що колись у мене буде хазяїн. Нехай він називає мене, як йому заманеться.

Сова подумала, що у кота може так ніколи і не з’явитися хазяїна, і він проживе ціле життя без імені. Та вона змовчала про це, бо їй не хотілося засмучувати нового товариша.

- А мене звати Нічна Хмаринка, - промовила вона, - І хоч більшість птахів мого роду глузують з мене, я також мрію знайти собі друга серед людей. Кажуть, сови колись служили чарівникам, і це була дуже поважна і відповідальна служба. Тепер, мабуть, жодного путнього чарівника не знайдеш. Ти часом не чув, є вони ще у світі?

Кошеня відповіло, що про чарівників йому чути не доводилося, а от відьму навіть бачило частенько, коли вона летіла на шабаш. Розмірковуючи, що відьми – це майже ті самі чаклунки, товариші вирішили відвідати їхній шабаш.

Тепер кошеня уважно стежило зі свого дупла, чи не пролетить відьма на мітлі. І от, при повному місяці вона промайнула над деревами, та й помчала до Лисої гори. Скоро і сова з’явилася, підхопила обережно у лапи кошеня, і вони полетіли до того самого місця, про яке ходили чутки, що там шабашать відьми.

Маленькі товариші заховалися між чагарниками і почали уважно стежити за страшним збіговиськом. Вони бачили багато жінок різного віку, які розмахували мітлами і стрибали у шаленому танку навколо високого вогнища і дико щось репетували. А ще навколо того вогнища були розкладені й розвішані на кілках різні речі: всілякі трави, кістки, черепи, амулети, засушені жаби та змії. Всі жінки були вбрані у балахони червоного кольору. Знов, і знов летіли звідусіль відьми і приєднувалися до шабашу. Коли настала північ, відьомський танок припинився, з натовпу вийшла одна жінка і наблизилася до вогнища, всі інші навпаки відступили. Хоч вона стояла обличчям до кошеняти й Нічної Хмаринки, розгледіти її риси не виходило. Аж ось вітер скинув з її голови накидку, і здивування опанувало нашими товаришами. Обличчя у головної відьми було красиве, навіть дуже, та чомусь страшне. А поки сова з кошеням роздивлялися її, вона провадила таку промову:

- Дівчата, - зверталася вона до всіх, враховуючи старезних баб, - Ми вже довго чаклуємо і духи зла допомагають нам у наших справах. Та настав час для справді великих справ! Ми маємо вже досить сили, щоб захопити місто. Нехай прості люди дізнаються, хто такі відьми і підкоряться нам. Вони будуть нам рабами, а непокірних ми жорстоко каратимемо!

Натовп схвально загудів і заверещав. Тоді розпочався ритуал закликання духів. Відьми посідали навколо вогнища і, похитуючись, почали бубніти якісь незрозумілі слова. А їхня проводирка стояла біля багаття, не боячись опіків, і вигукувала заклинання страшним голосом. При цьому вона час від часу кидала у вогонь те, що було розкладене або розвішане поруч. Вогнище від цього спалахувало найнеймовірнішими відтінками і снопи іскор злітали угору. А навколо небо темнішало, хмари застилали місяць, і лише багаття палало, ніби острівець у морі темряви. І ось на виклик відьом з’явилися духи зла. Вони вилізли прямо з землі по різні боки від вогню. Дивитися на них було неможливо, нестерпний жах охоплював будь-яку істоту, яка споглядала їх. Тому, щойно вони почали набувати форми, кошеня заховало мордочку під крило Нічної Хмаринки, а сова, міцно заплющивши очі, притулилася до кошеняти. Тільки відьми дивилися на злих духів як на своїх повелителів і помічників, і не бачили їхньої потворності. Хоча було одне виключення – дівчина, яка щойно досягла повноліття і вперше прилетіла на шабаш. Вона не витримала й секунди, впала на землю і, вкрившись своєю червоною накидкою, тремтіла і схлипувала. Злі духи не звертали на неї уваги. Вони вислухали бажання відьом про владу над містом і відповіли, що для початку їм потрібні дві жертви, а без жертв – навіть розмов бути не може. Духи зникли, а відьми почали радитися між собою, де якнайшвидше дістати дві жертви. Вони вже думали розлетітися містом, а коли котрась спіймає  пізнього перехожого, то свисне так, щоб усі інші почули. Та їм навіть не довелося залишати гору, бо якась із найстаріших злих чаклунок вже шкандибала з-за кущів, тримаючи в одній руці за шкірку кошеня, а в іншій – за лапи, наче курку, сову.

Справа в тім, що наші друзі, перелякані, заплющивши очі, сиділи мовчки і не знали, що у деяких старих відьом нюх сильніший, ніж у звіра. І ось ця баба відчула нюхом, що на шабаш пробралися сторонні. Вона наслала свої чари на тваринку і птаха, і бідолашні не могли навіть поворушитися, щоб втекти. Отже їх прив’язали за лапи і причепили вниз головами неподалік від багаття. Трохи відійшовши від дії злих чар, кошеня і Нічна Хмаринка озиралися навколо і бачили, що їх готують до смерті. Знову читалися заклинання і відьми танцювали, розмахуючи ножами, як розбійники.

Та, на щастя, цієї ночі у околицях знайшлася добра істота, яка і врятувала нещасних маленьких друзів. Коли головна відьма вже тримала їх за мотузки, якими їх прив’язували до кілка, сірий пес вистрибнув з чагарників, збив з ніг відьму і неймовірно швидким рухом вкинув кошеня разом з совою в кошик. З цією поклажею він щодуху помчав геть. Услід йому летіли ножі, але він шустро ухилявся. Проводирка відьом, щойно прийшла до тями, зіскочила на мітлу і мерщій уздогін. Слідом за нею й інші хижі жінки похватали свої мітли. Здивувавши всіх, першою злетіла і наздогнала проводирку дівчина, котра нещодавно так злякалася духів. Та виявилося, що вона поспішала на допомогу не головній відьмі, а тваринкам. Дівчина непомітно підпалила край мітли проводирки і, знизившись, підхопила усіх тварин і закинула на свою мітлу. Ця дівчина була напрочуд сильна, хоч зовні здавалася маленькою і слабкою.

Всі відьми, помітивши, що проводирчина мітла горить, кинулися її гасити. Вони мало не позбивали одна одну, вчинили таку метушню, що нашим героям вдалося втекти.

Настав світанок. Юна відьма на ім’я Люба, сірий пес, кошеня та сова сиділи на затишній лісовій галявині і розмовляли. Коли кошеня розповіло про себе, пес промовив:

- Якщо хочеш, я буду твоїм хазяїном. Я дав би тобі ім’я Сміливець, бо..

- Ні! Дякую, звичайно, - маленький чорний кіт мало не образився, - Але мені потрібен хазяїн – людина. Де це чувано, щоб собака завів собі кота?

Пес ніби-то хотів щось сказати, але промовчав і чомусь засмутився. А Люба всміхнулася і відразу ж розкрила його таємницю, промовивши:

- Тепер розповідай про себе ти, вовкулаче.

Товариство аж завмерло від несподіванки, а потім посипалися питання, чи то є правда і звідки відьма дізналася про справжню сутність сірого товариша.

- Встань-но та пройди туди-сюди, будь ласка, - попрохала дівчина. Пес так і зробив і всі побачили, що коліна у нього не назад, як у всіх собак, а вперед, як у людей. А це вже безсумнівно вказувало на те, що він – вовкулака, тобто зачарована людина.

- Отже, я ніякий не Сірко, а Сашко, - почав свою розповідь пес, - Головна відьма на тому збіговиську – з нашого села. Вона з молодих літ зненавиділа мою маму за вроду і за добру душу. А коли мені виповнилося п’ять років, вона зачарувала мене, перетворивши на собаку. І ось уже чотирнадцять років я шукаю можливості знову стати собою.

- Ми допоможемо тобі, - в один голос вигукнули друзі. Так було вирішено викрасти амулет головної відьми, у якому містилася вся її сила, та і більше – сила усіх учасниць шабашів.

Вовкулака, кошеня, сова і дівчина чекали у відьминому садку, аж поки господарка маєтку ляже спочивати. Світло в хатині згасло, і через деякий час друзі прокралися до ґанку. Та як вони не намагалися відчинити двері чи вікна, або хоча б знайти якусь щілину – все було марно. Навіть заклинання не допомагали. Тоді Нічна Хмаринка здогадалася, що треба робити: вона залетіла у димар і відімкнула двері зсередини. Неначе тіні, нечутно дісталися наші герої відьминої спальні. Зла жінка, здавалося, міцно спала. Амулет, як звичайно, був у неї на шиї. Люба обережно спробувала зняти амулета з ланцюжка. Як і слід було очікувати, відьма враз прокинулася. Вона міцно схопила дівчину за руку, мало кістки не поламала, та завдати їй шкоди не змогла, бо у ту ж мить з-під ліжка визирнув пес і вчепився зубами у відьмину другу руку. А Нічна Хмаринка так само раптово з’явилася звідкись згори і, налетівши на ворога, зачепила дзьобом ланцюжок з амулетом – і зникла з ним за вікном. ЇЇ б наздогнала блискавка від відьминих очей, та сова дуже добре літала, а відьма цілила погано, бо тієї ж миті побачила кошеня. Воно роздирало на дрібне клоччя найціннішу річ (окрім амулету) – Велику книгу заклинань і чародійських рецептів. Клубок полум’я, посланий у кошеня, лише трохи підпалив йому шубку, адже Люба щосили заважала відьмі чаклувати, а сова вчасно підхопила кота і знов зникла за вікном. Тепер залишалося втекти вовкулаці й дівчині. На щастя, знов допомогла мітла, яка стояла за вікном. Дівчина свиснула і вона з’явилася поруч. Попереджати Сашка не довелося, він заскочив на мітлу вмить. Так друзі втекли з відьминого будинку, а зустрілися на тій самій галявині.

Тепер потрібно було знищити амулета. Його кинули у вогнище, він спалахнув чорним полум’ям і згорів. Не залишилося навіть ланцюжка. І тієї самої миті, коли вогнище згасло, нове світло осяяло галявину – це заясніла й замерехтіла шкура вовкулаки. Пес майже перетворився на білий спалах, що надзвичайно швидко обертався у повітрі. Так швидко, що неможливо було розгледіти, як відбувалося перетворення. Та коли сяйво розсіялося і колишній вовкулака впав додолу, всі побачили симпатичного юнака дев’ятнадцяти років.

Люба – тепер вже не відьма – стала Олександрові вірним другом. Минуло декілька років – і вони одружилися і жили щасливо. Чорний кіт на ім’я Сміливець з радістю оселився у їхньому будинку. А сова Нічна Хмаринка іноді прилітала в гості. У неї тепер також була родина і вона полюбляла розповідати совенятам історію про те, як вона послужила добрим людям.

 

 

СВІТАНОК

 

- Ура! Я знайшов його! – вигукнув Ганс і мерщій поліз між каміння у тунель.

- Зачекай, там можуть бути щури або інші хижаки! – тільки і встиг промовити Еван, та, розуміючи, що друг його не слухає, поповз слідом. Ліхтар довелося залишити біля тунелю, адже за п’ять століть хід став дуже вузьким. Якщо хтось потай і користувався цим шляхом, то, напевне, дуже рідко. Добре, що у підземних чоловічків очі відносно непогано бачать і у темряві.

Мапу хлопчаки знайшли у прихованій шухляді, коли гралися в покинутому замку. Між іншим, доки Ганс з Еваном продираються складним шляхом, можна розповісти хто ж вони – підземні чоловічки. Зрозуміло, вони – не звичайні люди, а симпатичні маленькі створіння, дуже схожі на людей, але на зріст не більше п’ятнадцяти сантиметрів. Живуть у просторих (як для них) печерах глибоко під землею, де дуже дбають про чистоту та затишок. Ну, хіба що окрім таких шибайголов, як Ганс. (Батькам ніяк не вдається навчити його прибирати за собою речі.) Вулиці у підземних містах також дуже охайні, з чудернацькими ліхтариками. За домашніх тварин чоловічки мають переважно мишей, та ще землерийок, які допомагали копати тунелі. Якщо комусь вдається приручити пацюка, то це дуже велика перевага, на ньому можна їздити верхи, а також запрягати його у воза. Та взагалі, такі випадки бувають нечасто, бо щури – найнебезпечніші вороги підземного народу. Чоловічки – це лише назва, а взагалі у племенах, звісно, є і хлопчики, і дівчатка, і жінки, й чоловіки. На поверхню вони виходять переважно уночі, удень – мало хто наважується, до того ж, обережно ховаючись від сонця, до якого не звикли очі. Посидіти у тиху ніч на пагорбі, подихати свіжим повітрям – це люблять майже всі. А ще на поверхні необхідно бувати, щоб наготувати припасів їжі на зиму, назбирати трави та гілочок для обладнання затишного приміщення, і ще багато корисного можна знайти вночі в лісі або серед поля.

Колись давно підземний народ жив племенами. У них були міста і села, які шанували свої звичаї. Їхні мешканці дружили між собою, ходили у гості до сусіднього племені. Весело жив маленький люд. Та ось сталося лихо: земля здригалася, міста і села руйнувались, щось незнайоме і страшне коїлося по всій країні. У підручниках пишуть, що то велетні прийшли у поле і почали якесь будівництво, навіть не звертаючи уваги на те, що ця земля вже комусь належить. І ще б можна було врятуватися, та, кажуть, біда не ходить одна, і на підземну країну напала ціла колонія якихось надміру хитрих і злих щурів. Малий народ звик сміливо зустрічати будь-яку небезпеку, тому всі дорослі, і навіть підлітки, пішли воювати зі щурами, а дітей відіслали до величезної кам’яної печери, яка вже декілька століть виконувала роль сховища на лиху годину. Там був вузенький вхід, його загороджували каменем, і тоді ніякі вороги не могли вдертися. Декілька днів чекали діти у печері, потім почали виходити на розвідку. Та – який жах – бідолашні малі не могли навіть знайти потрібного тунелю! Ось нещодавно вони відмінно знали шлях до своїх домівок, а тепер шляху немає. Один за одним вийшли малюки на перевірений розвідниками простір, і всією зграєю пішли шукати рідну країну. Вони знайшли лише декілька пустих напівзруйнованих помешкань, все інше засипало землею, і виявилось навіки похованим все хоробре військо чоловічків, напевне, разом з ворогами – щурами. Довго гірко плакали діти, та що могли вдіяти?  Вони побудували собі яке не є житло у тунелях, які ще залишилися, адже велетні чомусь пішли геть із тих земель.

Що може чекати на країну, в якій немає жодного дорослого? Занепад, розбрат і негаразди прийшли до колись дуже доброго підземного світу. Так тривало, аж поки діти не виросли і не з’явилися у них власні малюки, про яких треба було дбати і оберігати їх від голоду, холоду, хижаків та інших бід. І от родини почали згуртовуватися і скоро об’єдналися в одне плем’я – Плем’я Дітей. Вони назвалися так, пам’ятаючи власну сумну історію. Відкривалися школи, майстерні, лікарні, дитячі табори. Тепер підземна країна знову жила у мирі й злагоді. Дещо, звичайно, було не так, як колись: ще не вистачало літератури і багато таємниць ховалося під засипаними землею руїнами. Але розкопувати зруйновані міста й села не наважився б ніхто. Це було б неповагою до загиблих, це було табу. Так само, як вийти на поверхню на світанку. Жоден підземний чоловічок не погодився б на це. Побачити світанок – значить померти. Навіть якщо ти не бачитимеш сходу сонця, він побачить тебе, і все – тебе вже немає. Нелегко знайти у племені людину, котра спостерігала б хоча б за заходом сонця. І все тому, що він має щось спільне зі світанком, всі бояться. Бувало, що хтось, прийшовши з прогулянки по поверхні, починав розповідати, що бачив, як заходить сонце, що це дивовижне видовище, що нічого прекраснішого не буває. Хто наважувався говорити такі речі, тієї ж ночі потрапляв до спецслужби, де йому пояснювали, що те, що він пропагує – це небезпечно і може викликати у когось бажання побачити ще й світанок, а значить – померти. Суспільство дуже дбало про своїх громадян. Отже, розмови про захід сонця не велися.

Була у племені ще одна особливість – всі діти змалечку привчалися до самостійності та відповідальності. Вони самі ходили до дитсадку і до школи, їздили у табори. Саме це і дало змогу нашим героям – Еванові і Гансові – вирушити під час канікул у небезпечну мандрівку. Справа в тім, що вони давно планували розшукати інші племена підземних чоловічків, ті, що перекочували кудись ще до великої трагедії, про яку тут вже йшлося. А ідея ця з’явилася у хлопчаків, коли у замку була знайдена таємнича мапа. На ній було написано: “Шлях, яким пройшли три племені мандрівників – дослідників. Шлях до Нової Країни”. Кмітливі хлопці відразу усвідомили, яку користь Племені Дітей може принести зустріч з племенами, у яких давня і багата історія та культура, і наука на високому рівні. “Ми станемо героями!” – стрибав від радості Ганс. “Було б краще віддати мапу в Інститут Історії. А коли вони організували б експедицію, приєднатися до них”, - говорив розважливий Еван, але мапу нікому не віддав, бо пообіцяв другові зберігати таємницю. Аж ось настали канікули і більшість дітей роз’їхалися по таборах. Батьки Евана та Ганса також вважали, що їхні хлопці вирушають до табору. Як було вже зазначено, школярі і навіть малеча були тут дуже самостійними, а кожен дорослий дбав про їхню безпеку. При цьому ніхто не говорив їм: “Ти їдеш до цього, а не до іншого табору”, ніхто не питав “Чи був ти сьогодні у школі”. Батькам здебільшого навіть не спадало на думку перевіряти наявність своїх дітей там, де вони мають бути. Діти розуміли це, і у них не виникало бажання хитрувати і уникати своїх обов’язків. Та випадок з мапою здавався хлопчакам винятковим. Надто їм хотілося самостійно розшукати тих підземних чоловічків, що залишили нащадкам повідомлення про шлях, яким пройшли. Назва “Нова Країна”, здавалося, може належати тільки казково гарній, успішній та героїчній землі. Ось яка мета повела Ганса і Евана крізь напівзасипаний тунель.

Повзли вони довго – довго. Звичайна велика людина давно б втратила відчуття часу, не маючи годинника, та такий вже цей підземний народ, що їм не потрібні ніякі прилади, аби дізнатися, скільки годин до сходу чи заходу сонця. Такі речі вони відчувають без помилок. Поступово тунель став ширшим і вищим, можна було вже йти, а не повзти, з’явилися відгалуження. Хлопці зупинились, аби перевірити шлях за мапою, Еван промовив:

- Зараз ще ранок. Якщо вірити тому, що тут накреслено, до вечора дістанемося. Тільки не подобається мені цей гуркіт угорі, та ще й незрозуміле тремтіння відчувається. Може, це якийсь нетиповий землетрус?

- Не знаю, але думаю, нам треба шукати вихід на поверхню. Там якось зорієнтуємося, - відповів Ганс. Йому дуже не хотілося бути засипаним під землею, як пращури.

Вони пройшли ще трохи, стеля над ними вже була недосяжно високо. Хлопці побачили смужку світла, що пробивалася звідкілясь згори. Та раптом назустріч їм вистрибнув величезний товстий пацюк. Ховатися було нікуди, а тікати – марно. Ганс дістав з валізи чотири лозини – по дві для себе і для друга. Еван узяв свою “зброю”, і хлопці водночас вдарили по землі перед собою лозинами, щоб розім’яти руки перед боєм (ймовірно, останнім) і щоб повідомити ворогові, що підземні чоловічки мають намір битися до останнього подиху. Пацюк вищирив страшні гострі зуби і пішов у наступ, та раптом завмер, здригнувся, і в наступну мить вже мчав геть. Ганс весело вигукував йому услід:

- Тікай, тікай, ненажерна потворо! Тікай і не повертайся, бо ми вб’ємо тебе на цьому ж місці і прикрасимо твоєю шкурою підлоги у наших оселях!

- Ходімо звідси швидше, - промовив Еван і покрокував до смужки світла. Довелося стати альпіністами і видиратися нагору самотужки. Присівши відпочити на одному з виступів у стіні, хлопці деякий час мовчали захекані. Там, нагорі щось гуділо на різні голоси, то тихіше, то гучніше. Шум чувся не прямо над тим місцем, де були підземні чоловічки, а трохи далі, отже вони вирішили продовжувати вибиратися на світло.

- Як ти думаєш, що налякало щура? – замислено запитав Еван. Він думав про це постійно.

- Як, що налякало? – здивувався Ганс – Ми і налякали!

- Е ні, Гансе. Не ми. Щось там за нашими спинами засвистіло ледь чутно. Схоже, хтось ще тут є. І я сподіваюся, що він нам друг.

- Ну не ворог же! – Ганс дуже хотів зустріти когось із “своїх” якомога швидше.

- Однак треба бути обережними, - промовив Еван, і хлопці знову полізли угору.

Крізь металеву решітку водостоку підземні чоловічки видерлися на поверхню і що ж вони побачили? Над ними височіли дерева, а далі, через дорогу, якою мчали у обидва боки з диким гуркотом найнеймовірніші машини, здіймалися вгору численні сірі башти. Це було місто велетнів – місто людей.

- Ох! – тільки й могли вимовити хлопці в один голос. Вони навіть не здатні були б пояснити, що відчували – чи захоплення, чи жах. Обом хотілося подивитися на всі ті дива ближче, поблукати вулицями, побувати в оселях, які збудували для себе велетні. Але щойно вони ступили декілька кроків по поверхні, як кудлатий пес помчав до них із гучним гавканням. Та це б ще й не страшно, гірше було інше – за собакою біг велетень. Еван схопив Ганса за руку і поцупив до решітки, з якої вони вилізли. І саме вчасно, бо кудлата песяча морда тицьнулась у решітку відразу ж, щойно друзі сховалися в ямі. Вони сиділи на тому ж виступі стіни, що й раніше, і розмірковували, чи дочекатися у тунелі темряви та вилізти знову у місто велетнів, чи прямувати до мети під землею. Тепер було зрозуміло, що на поверхні небезпек ще більше, ніж у звичному підземному світі. І попри все хлопцям нестерпно хотілося побачити світ великих людей зблизька. Напевне, вони б все ж таки спробували здійснити цю дивовижну подорож, і невідомо, чим би закінчилася ця історія, та все склалося по-іншому.

Раптом звідкись знизу долинув звук, схожий на зойк, а потім – ледь чутний свист із завиванням, точнісінько такий, як той, що налякав щура (якщо Еван правильно здогадався). Хлопчаки як могли швидко злізли на дно тунелю і щодуху помчали на звук. Можливо, хтось потребував допомоги. Але свист припинився, не чулося й людського голосу. Одна обставина вказувала на те, що потрібно продовжувати шлях: це відгалуження тунелю вело якраз до Нової Країни. І за декілька годин з’явилися перші житлові печери, та у жодній не горіло світло і не було видно ні людей, ні тварин. Прекрасні плетені парканчики, ліплені або вирізьблені з дерева фігурки тулилися майже біля кожної печери. Роздивлятися все це можна було б довго, та бракувало часу. Необхідно було знайти людей. Скоро тунель розширився і повищав неймовірно, точніше поглибшав. І ось у цьому найширшому місці стояв замок. Майже такий самий, як у Племені Дітей, але ще більший. Він практично сягав височенної стелі. Насправді у країні Ганса й Евана ніхто не знав, навіщо будувати замок там, де достатньо печер. Хлопці не втерпіли і зайшли до кам’яної споруди, піднялися нагору, і з верхнього поверху побачили, що у якійсь печері мерехтіло світло. Вони чимдуж побігли сходами униз і попрямували туди, де бачили вогонь. Та марними виявилися пошуки, світла у печерах не було. Можливо, хтось ховався від сторонніх і загасив свічку. Так блукали хлопчаки прекрасним підземним містом, у якому не знаходилося жодної живої душі, і не знали як же їм діяти надалі. Коли вони йшли вздовж високої гарно розфарбованої огорожі, Еван, не зупиняючись, зашепотів на вухо Гансові:

- Йди далі сам і балакай, ніби розмовляєш зі мною, я зараз повернуся.

І він тихенько побіг назад, туди де була відчинена хвіртка. Огорожа петляла, Ганс слухняно йшов вздовж неї і говорив то про те, то про се. Час від часу він щось коротко бурмотів на зразок “Так - так”, “Еге ж”, намагаючись скопіювати голос Евана. Йому здавалося, що він схожий на дурника, та Ганс розумів: друг не просив би його про яку-небудь безглуздість. І от за рогом показалася ще одна хвіртка, і з неї вийшов Еван, тримаючи за руку маленьку дівчинку в брудному платті.

- Це Соня, - промовив він, - Вона врятувала нас від того щура.

- Врятувала від щура? Вона? – здивувався Ганс.

- У неї є свисток, який відлякує пацюків.

Дівчинка простягла на долоні продовгувату сплющену трубочку, але щойно Ганс поворухнув рукою, щоб взяти подивитися, вона заховала свисток за спину. Хлопчик посміхнувся, і згадав, що досі не сказав навіть свого імені. Звичайно ж, мала не довіряє йому. Треба спершу познайомитися, а згодом, можливо, і дружба буде.

- Ганс, - промовив він і чемно вклонився.

- Соня, - відповіла дівчинка, хоч її ім’я вже було відоме.

- А де всі інші люди? – запитав Еван.

- Вже більше року, як тут немає ніяких інших людей. Місто належить мені.

Хлопці дуже здивувались, і Соня розповіла їм про все, що сталося. Велетні збудували величезний шлях і багато споруд якраз над Новою Країною. Часом буває, земля гуде і двигтить, тому підземні чоловічки пішли шукати собі іншу землю.

- От зараз ви самі відчуєте, - промовила дівчинка, і тієї ж миті на поверхні над тунелем промчав поїзд, і дійсно, виникло відчуття, що от-от згори посиплеться земля і все навколо почне руйнуватися. Хлопчаки не знали, що таке поїзд, бо у підземних племенах не буває іншого транспорту окрім візків і пацюків. Ганс і Еван дуже злякалися, та поглянули на Соню і побачили, що вона навіть не здригнулась. Отже, нічого страшного, а якщо і страшно, треба удавати сміливість. Хлопці запитали, чому маленька дівчинка сама залишилася в місті, з якого вже давно всі пішли. Соня пояснила, що вона сирота і тому жила одна. Навіть товариші не знали, де її схованка. Коли всі збиралися і вирушали у путь, вона декілька днів лежала дуже хвора, і навіть думала, що помре. Одужання таки настало, але коли дівчинка вийшла зі своєї таємної печерки, у місті вже не було жодної людини. Вона знайшла сліди своїх співвітчизників, вони вели на поверхню, в парк, але далі було неможливо зрозуміти, куди ж пішли чоловічки. Соні було дуже самотньо і погано, та, на щастя, у неї з’явився друг – маленька біла мишка. Мишку також звали Соня. Дівчинка знайшла її біля входу в тунель. Миша, виявляється, раніше жила у велетнів. Про неї добре дбали, але якось винесли на прогулянку і загубили в парку. Вона також сумувала від самотності і дуже боялася котів. Так вони і подружилися і жили разом – підземна дівчинка і біла мишка.

- А де твоя подружка зараз? – поцікавився Ганс. Соня свиснула – і з кущів вибігла біла миша.

Всією юрбою діти і тваринка пішли до найближчої печери – їдальні. Вони добре пообідали, розповідаючи по черзі що-небудь цікаве із життя своїх племен і зі свого власного життя. Та засиджуватися надто довго хлопчаки не могли, їм було необхідно знайти якусь мапу, де був би накреслений шлях, яким помандрували мешканці Нової Країни. Соня вказала місцезнаходження міського управління, щоб там пошукати  потрібне. Ганс, як звичайно, впевнений у перемозі, пообіцяв, що скоро дівчинка зможе побачити співвітчизників. А вона відповіла, що їй добре і тут. Еван промовчав, він розумів, що могло не залишитися жодної мапи, всі вони могли бути знищені. І дійсно, пошуки не дали жодної підказки. “Що ж робити?” – розмірковували хлопці, вони могли б повернутися додому і розповісти про все. Навіть знахідка залишеної племенами Нової Країни була б величезним надбанням. Та Ганс і Еван розуміли, що мають зробити все можливе, аби у Соні була можливість знайти інших людей зі свого міста. Можливо, вона зараз дійсно не хоче нікуди звідси йти, але ж одного дня їй набридне жити самотньо, а переходити у Плем’я Дітей вона відмовилася. “Там всі чужі”, - пояснила дівчинка. Так і сиділи вони всі троє і миша над паперами у печері управління, поки Соня не запитала:

- А чому ви вирішили, що хтось заховав тут мапу?

- Ну що значить заховав? У міському управлінні зберігаються всі важливі папери, - відповів Еван, - Хіба що мапу дійсно заховали... Десь у іншому місці... Тоді де?

- У замку! – раптом вигукнули вони разом з Гансом, дивуючись, як не здогадалися раніше. Діти з мишкою Сонею помчали до замку, заздалегідь прихопивши ліхтаря. Тут потрібно було добре бачити камені. Деякий час вони оглядали стіни усередині, шукаючи що-небудь, за чим можна впізнати схованку. І дійсно, як і у замку в Племені Дітей, один камінь під сходами був подряпаний особливим чином. Не знаючи таємниці, ніхто б не побачив подряпин у цьому місці, а коли б і побачив, то не звернув би на них уваги. За каменем ховалася шухлядка, а в ній – три однакові мапи під назвою “Шлях, яким пройшов народ Нової Країни до Заповідних Земель”. Діти аж затанцювали від радощів. Потім вони посиділи трохи і почали збиратися. Соня дала хлопцям їжі в дорогу, обійняла їх, довго дивилася услід, а потім наздогнала їх і попрохала забрати і її з собою. Так вони й пішли – Ганс, Еван, Соня – дівчинка і Соня – біла мишка.

Шлях був ще довшим, ніж від Племені Дітей до Нової Країни. Часом доводилося йти поверхнею, тобто парком, який виявився надзвичайно великим. Але на поверхню виходили лише вночі, щоб не натрапити на велетнів, які полюбляють тут гуляти. Парк закінчився, почалися непролазні чагарники. І ось знову діти прямували тунелем, на щастя, пацюки тут зустрічалися дуже рідко. А взагалі, чудовий свисток рятував підземних чоловічків декілька разів під час подорожі.

Нарешті, вдалині почулися звуки музики і веселий сміх, і вже виднілося світло ліхтарів. У місті було свято. Дітей радісно вітали, і, як виявилося, не здогадуючись навіть, звідки вони прийшли. Тут кожен був щасливий і кожен пританцьовував, наспівував, привітно гомонів із сусідами. Дівчинка з мишкою раптом кудись зникли, а коли хлопчаки вже не сподівалися їх побачити, раптом вони знову з’явилися з якимось молодим чоловіком у чудернацькому кашкеті. Виявилося, що це художник Михей, давній друг Соні. Він запросив дітей до своєї печери і пригостив різними ласощами. Михей довго розпитував спочатку дівчинку, а потім хлопчаків про все – все, а потім зітхнув і промовив.

- Ну як же так могло статися, що ти залишилася сама? Коли було вирішено перейти жити в Заповідні Землі, про це всюди оголошували. Я шукав тебе по всьому місту, а потім вирішив, що ти, як бувало, зникла на місяць, а потім з’явишся. А ти не з’являлася, і я згодом ще ходив у Нову Країну, розшукував тебе, та так і не знайшов.

- Буває, - майже по-дорослому відповіла Соня, - А ти, я бачу, вже не бідно живеш.

- Справді. Все так раптово змінилося, коли ми перейшли у Заповідні Землі! Ми будували тунелі, а наші речі, які ми привезли з собою, склали в одну велику печеру. Велетні сюди дуже рідко навідуються, і що найкраще – без ніяких машин. Так що наше існування залишається для них таємницею. Я взяв із собою з Нової Країни декілька моїх картин, і коли вони лежали у печері, люди звертали на них увагу і запитували, хто це намалював. І от мої картини почали купувати. Я багато працюю, і на диво добре заробляю.

Поспілкувавшись, компанія підземних чоловічків з мишкою ще побродила святковим містом, повеселилася разом з іншими, а увечері Еван і Ганс почали збиратися додому. Вони вже занадто затримались і навіть не встигали повернутися до закінчення канікул. Михей подарував хлопцям свистки для відлякування щурів і книги з історії та культури племен, які перейшли спочатку до Нової Країни, а потім – у Заповідні Землі. А ще він дав мапу тунелів, аби хлопчаки не заблукали, скорочуючи шлях.

І от, Ганс і Еван йшли додому. Місто мандрівників - дослідників з його красою та веселощами залишилося позаду, а попереду був складний довгий шлях. І особливо хлопців турбувало, що батьки, не дочекавшись їх з табору, будуть страшенно хвилюватися. Коли зупинилися перепочити, Ганс довго вдивлявся у мапу, потім дістав листок, і почав малювати продовження.

- Що це ти робиш? – поцікавився Еван.

- Поглянь, отут вже починається Сивий Ліс. Ми ж знаємо це місце, - Ганс вказав на лівий верхній куток мапи, - Якщо вийти на поверхню і прямувати полем навпростець до оцього тунелю, ми встигнемо повернутися додому якраз у останній день канікул.

- Так, можливо, - погодився Еван, - Але хтозна, що дорогою зустрінеться. Чомусь Михей рекомендував нам інший шлях. Можливо, цей небезпечний.

-  Хіба ми боїмося небезпек? Ми ж однак запізнюємося, тому навіть якщо там не вдасться пройти, почекаємо у тунелі до вечора і повернемося. У всякому разі, давай спробуємо бути вдома вчасно.

І Еван погодився. Продиратися між густими травами Заповідних Земель було важко, але, напевне, швидше, аніж іти в обхід. Помилка стала зрозумілою лише згодом. Ось вже виднілася одинока сосна, від якої у бік лісу за сто кроків мав починатися тунель. Хлопці пройшли ці сто кроків і завмерли, розуміючи, що не розраховували знайти порушеним вхід до тунелю. Якась дика землерийка безнадійно зіпсувала його. Що ж залишалося? Бігти назад? Але на шлях сюди було витрачено близько чотирьох годин, ноги дуже втомилися, а сонце вже скоро зійде.  Години за дві, а то й менше. І малі підземні чоловічки щодуху помчали назад – до найближчого тунелю. Раптом Еван впав і підвернув ногу, тепер неможливо було швидко бігти, доводилося пересуватися значно повільніше.

- Залиш мене тут, ми ж обидва загинемо, - благав він друга, - Ти маєш розповісти племені про наші знахідки.

Та Ганс і слухати не хотів, вперто просувався вперед, підтримуючи і не відпускаючи Евана. Вже було зрозуміло, що від світанку не втекти навіть самому Гансові. І тоді він зупинився і промовив:

- Друже, давай не будемо нікуди бігти. Однак марно. Сядемо на оцьому пагорбі і сміливо дивитимемося на небо. Навіть в останні хвилини життя ми маємо зберігати власну гідність, чи не так?

- Пробач, - тільки й промовив Еван і, тягнучи хвору ногу, поліз на пагорб. Ганс допомагав йому.

І ось вони сиділи і подумки згадували найважливіші миті свого життя. Небо вже було світле, аж раптом Еван промовив:

- Ти знаєш, Гансе, у жодному з літописів не говориться, що світанок комусь зашкодив. Ось згадай як там написано, ми ж всі вивчали це у школі: “Він вийшов на поверхню, коли сходило сонце, і полинув у інший світ”, або “...побачив світанок і помер”, але хіба це значить, що вони вмирали через світанок? Можливо, справа в тім, що після катастрофи не було жодного дорослого, а діти не знали, як правильно розуміти літописні тексти.

Ганс замислився:

- А я все думав, де ж ховалися зранку люди з Нової Країни, коли копали тунель серед степу Заповідних Земель. Навряд, щоб печера, у якій вони тримали свої речі, була під землею. А якщо й так, то навряд чи в ній умістились би всі.

І ось перші рожеві смужки з’явилися в небі, і підземні чоловічки завмерли, зачаровані. Там, на сході над степом розквітав різнобарв’ям світанок. І все навколо ставало прекрасне. Природа прокидалась і радісно вітала сонце. А коли воно вже піднялося над горизонтом і небесна височінь убралась у блакить, Ганс промовив ледь чутно:

- Я знаю, чому останню свою мить наші пращури зустрічали на поверхні. Коли вони були вже дуже старенькі або тяжко поранені, вони хотіли піти у інший світ, несучи в серці цю красу.

І сльози котилися по його щоках.

Новий день народжувався у пташиних піснях і пахощах трав, а двоє підземних чоловічків брели заповідним степом мовчазні і щасливі.

 

 

ЕДЕЛЬВЕЙС

 

У всіх Ганнусиних друзів були вдома тварини. Майже у всіх. Де б це товариство не бігало, яких би пригод не шукало, з ними бігав і Маринчин сеттер Рік. Андрійко іноді виходив на подвір’я з білим у сірих плямках пацючком на ім’я Кріс. Андрійко носив Кріса на плечі, той сидів спокійно і зовсім не боявся. Лариса мала двох хом’яків, дуже волохатих і смішних. Щоправда, у двійнят Василька з Іринкою ніякої живності не водилось, але у них нещодавно народилася маленька сестричка.

Ганнусі так хотілося дбати про когось, та мама не дозволяла завести кошеня.

Якось Ганнуся прийшла зі школи і побачила пишний букет квітів у маминій кімнаті.

-         А що, сьогодні свято? – запитала вона у батька.

-         Та ні. Це я купив мамі квіти, аби вона не сердилась на мене за диван.

-         А що ти зробив з диваном? – дівчинка сторожко зазирнула до вітальні й відразу ж усе зрозуміла. Тато нічого не зробив з диваном, він просто купив новий. Тобто, не новий, а ще старіший від їхнього старого.

-         Це антикваріат! – захоплено промовив батько, - Мені віддали його за безцінь, а він міг би коштувати дуже дорого. Поглянь яка прекрасна річ! – він лагідно поплескав диван по обшивці, здійнявши при цьому хмару пилу.

Ганнусина зацікавленість скоро випарувалась, як роса на сонці. “Може й мені так зробити? Принести додому кошеня, а мамі квіти подарувати, щоб не сердилася?” – розмірковувала вона. “Ні, мама однак не дозволить його залишити”, дівчинка зітхнула і попленталась до своєї кімнати.

Щойно вона відчинила двері, щось маленьке шугонуло під ліжко. Ганнуся встигла побачити лише темний хвостик. Вона радісно посміхнулася, на наважуючись повірити своєму щастю. Невже тато приніс котика? Якщо тато буде за мене, мама нам двом не відмовить! Дівчинка присіла навколішки і зазирнула під ліжко. Звідти світилися червоним круглі налякані очиці.

-         Вилазь, не бійся, котусику! – попрохала Ганнуся.

-         А я і не боюсь! Я остерігаюся, - промовило кошеня.

-         Ти вмієш розмовляти?!

-         А чому б ні?

Кошеня спокійно вилизувало лапки і, схоже, зовсім не збиралося виходити зі схованки.

-         Тату, таточку! Дякую тобі за кошенятко! – радісно вигукнула Ганнуся, забігаючи до вітальні.

-         Кошеня? – здивувався батько, - Яке кошеня?

-         Ходімо швидше, бо воно не хоче виходити з-під ліжка. Ти ж мені допоможеш його виманити? – говорила Ганнуся, не звертаючи уваги на батькове здивування.

Та коли тато увійшов до кімнати, там уже нікого не було. “Де ж воно поділося?”, - сумно розмірковувала Ганнуся. Скільки вона не кликала, пухнастий гість не озивався. Наступного дня мама підозріло зазирала за гардини та під різні меблі, неначе щось загубила, а потім запитала доньку, де кошеня.

-         Кошеня? Не знаю, - чесно відповіла дівчинка.

-         Не хитруй, я ж чула, як хтось нявкав, а потім бачила краєчком ока, як воно пробігало з кухні до твоєї кімнати.

Ганнуся почала сама розшукувати таємничого котика, і знову безуспішно. Та скоро він з’явився, наче нікуди і не зникав. Це був чудовий світло-жовтий за мастю малюк з темними хвостиком, лапами й мордочкою – звичайними ознаками сіамської породи. А очиці він мав ясно-блакитні.

-         Ходімо, я наллю тобі молока, - зраділа дівчинка.

-         Я не п’ю молока.

-         Дивно. То чим же тебе нагодувати?

-         Мене не можливо нагодувати, хоч мені дуже хочеться їсти. Розумієш, я не просто кіт, я – привид, - пояснило кошеня.

-         Це, напевне, дуже сумно – бути привидом, - промовила Ганнуся, і котик погодився. Потім вони познайомились.

-         Мене звати Едельвейс, можеш звертатися просто – Едик, - поважно промовило кошеня.

-         А мене – Ганна, або просто – Ганнуся, - відповіла дівчинка.

Вони дуже подружилися. Нажаль, маленького кота - привида неможливо було погладити, зате він виявився грайливим, як будь-яке кошеня, а до того ж умів розмовляти. Вечорами він розповідав Ганнусі всілякі історії з минулого, неймовірні та захоплюючі, неначе казки. А одного разу Едельвейс з’явився вдома дуже сумний.

-         Ось уже двісті років, як я тут, на цьому світі. Я начебто є, і разом з тим мене нема. І відпочити дуже хочеться.

-         А розкажи мені свою історію, Едику. Як ти став привидом? - поцікавилась Ганнуся.

-         Я знаю, що діти люблять всілякі страшні казки, але це не казка, а дуже сумна бувальщина, промовив Едельвейс і ось що він розповів.

Давно, багато років тому, жив він у прекрасному великому будинку з каменю й дерева на березі озера в Карпатах. Навколо височіли ялиці та смереки, а у спокійній воді озера віддзеркалювалося небо. Господар будинку – шляхетний пан на ім’я Мирослав – був дуже доброю, гостинною людиною. Хто б не зайшов до нього, всякому він надавав притулок: і селянам, яких, бувало, дощ у горах застигав, і мисливцям, і іншим подорожнім, хоч знайомим, хоч незнайомим. Всякого нагодує, кімнату прибрану надасть, “живи, мовляв, скільки забажаєш”. Попереджали його люди, що небезпечно так довіряти кожному незнайомцеві, адже Мирослав не з бідних був, а он скільки на світі злодіїв, ласих до чужого добра! “Та як же я людині відмовити можу? – відповідав господар, - Не буде мені й радості у житті, коли стану байдужим до людей”. І одного разу лихо таки прийшло до його оселі. Едельвейс, хоч був ще зовсім юним кошеням, відразу відчув, що недобра людина ступила в дім. Він накинувся на прибульця, наче хижий звір, кусав і дряпав, той з люттю відштовхнув його ногою, Едельвейс стрибнув знову. Та Мирослав не сприйняв це як попередження, трохи посварив кошеня та й зачинив його у коморі, а подорожнього запросив до вечері.

Коли лісники випустили кота з ув’язнення, господар вже був ледь живий, бо прибулець устиг отруїти доброго й безтурботного Мирослава, а тоді почав шукати коштовності та гроші. А коли у двері постукали, злодієві залишалося ховатися. “Я знайду його!” – вирішило кошеня і помчало сходами нагору. У найдальшій кімнаті, вікно якої було якраз над озером, злочинець стояв на підвіконні і вже збирався вилізти геть. Чіпляючись за каміння, він би міг дістатися землі, та не встиг. Едельвейс розігнався і стрибнув що було сили, якраз у обличчя ворогові. Він ще ніколи в житті так не стрибав, і цей стрибок виявився для нього останнім. Тобто, останнім у справжньому житті. Злочинець полетів униз, у глибоке озеро, а з ним загинуло й кошеня.

Згодом воно прокинулось і промайнула думка, що вдалося врятуватися, можливо, хтось витягнув його з води. Едельвейс хутенько побіг до миски зі вчорашнім молоком. Так він дізнався, що не може пити, бо тіло його не існує, воно видиме, але не справжнє. А потім маленький кіт - привид побачив Мирослава. Господар лежав у ліжку живий. Його врятували! Кіт заскочив на постіль і ласкаво замуркотів. Так жаль було, що господар не може погладити його, зігріти, але це було не головне. Головне, що він одужував. Скоро Мирослав вже не дивувався, що його Едик – справжній привид. А до того ж виявилося, що кота – привида можливо навчити розмовляти по-людськи. Радість не довго тривала, бо ще одна примара вдерлася до замку одного вечора. Хтось постукав у двері, і дівчина, яка доглядала Мирослава пішла відчиняти. Почувши її крик, Едельвейс щодуху помчав до дверей. Вона кричала від жаху, і тут було чого злякатися. На ґанку стояв злодій - отруювач. Він був так само примарний, як і кошеня, а вигляд його змінився з вечора його загибелі. Тепер це було щось середнє між людиною і водяним чудовиськом. Він вже не зумів зашкодити господареві, але вніс жах у будинок. Стало зрозуміло, що жити тут більше не можна. Слабкість ще не залишила Мирослава, та довелося йому прощатися з рідними стінами. Він забрав кошеня з собою, але наступного вечора Едельвейс знову опинився у будинку. Скільки б він не тікав, невидима сила повертала його назад, неначе він був прикутим до місця, де перетворився на примару.

-          Бідолашний, - зітхнула Ганнуся, але потім вона зрозуміла, що кіт тут, а значить – він вже не прив’язаний до будинку, і поцікавилась, як же це можливо.

-          Я залишив нарешті місце мого ув’язнення, коли з нього вивезли диван, який купив твій батько. Разом з частинами того будинку, включаючи меблі, можуть мандрувати і його привиди. Єдине, чого я боюся – аби злодій не прийшов сюди за мною.

-          Нехай тільки спробує заявитися, ми проженемо його! – хоробро вигукнула дівчинка, та Едельвейс знав, що його ворог дуже небезпечний.

 

-         Однієї ночі Ганнуся прокинулась і почула, що у кухні схлипує мама. Ганнуся ніколи не бачила, щоб вона плакала. Але коли донька зайшла до кухні, мама зробила вигляд, що все нормально.

Едельвейс тієї ночі знову кудись зник. Коли Ганнуся повернулася до свого ліжка, у кімнаті його вже не було. А наступного ранку він з’явився похмурий і сказав, що диван необхідно повернути у дім, звідки його вивезли.

-         Тато не погодиться, - відповіла дівчинка – Йому дуже подобається цей “антикваріат”.

-         Я поговорю з ним. Коли він побачить кота, що розмовляє, він повірить у найнеймовірніші речі. А я досконально знаю, що ваша мама бачила вчора уві сні мого ворога – привида. Цей злодій погрожував убити вас усіх. Він може позбавити розуму будь-кого.

-         А якщо диван відвезуть до будинку, ти зможеш тут залишитися?

Кошеня не відповіло, лише стрибнуло за диван і зникло. Коли тато і мама прийшли з роботи, воно вперше, не ховаючись, постало перед ними і заговорило. Спочатку Ганнусини батьки нічого не зрозуміли, їм здалося, що це жарт і замість кота балакає людина. Та сумніватися довго їм не довелося, бо хтось постукав у двері. Едельвейс затремтів і благав не відчиняти, але тато пішов до дверей, мама і донька визирнули в коридор – і що ж побачили? Жахлива велетенська потвора, що лише нагадувала людину, стояла перед батьком. Потім це страхіття, сіро-зелене, зі звисаючими з тіла клаптями водоростів, загарчало і ступило вперед. При цьому батько не відступив ні на крок і воно ніби просочилося крізь нього і посунуло на Ганнусю з мамою. Вони відскочили у кімнату, привид завмер на хвилину на тому місці, де вони щойно стояли, ніби був сліпий, потім повільно розвернувся і пішов за ними. Цієї миті батько схопив стілець і добряче розмахнувся ним, намагаючись захистити сім’ю від потвори. Можна здогадатися, що стілець не допоміг, бо пролетів крізь привида. Хтозна, що було б далі, але з-за дивану вискочив Едельвейс, виставивши кігті, стрибнув на ворога, а потім щодуху помчав геть і вилетів крізь зачинене вікно. Хоч це був десятий поверх, кошеня – привид не могло розбитися. Водяне чудовисько страшно заревіло і посунуло до вікна. Воно просочилося назовні і розчинилось у повітрі.

Дівчинка довго не мала сил промовити жодного слова, лише дивилася на батьків, блідих і тремтячих. Вони намагалися опанувати собою і не показувати свого розпачу. Коли до Ганнусі  повернулася здатність говорити, перше що вона промовила, було:

-         А як же Едельвейс? Він не загине?

-         Думаю, він врятується, - відповіла мама.

Едельвейс дійсно з’явився за три години. Він розповів, як тікав від чудовиська через усе місто, а потім обдурив його, завівши у кімнату сміху, де багато дзеркал. Ворог марно намагався схопити кошеня, аж поки йому забракло сил і він відлетів до будинку, в якому колись став привидом. Того ж дня було вирішено відвезти туди й диван. Адже поки диван знаходиться за межами будинку, чудовисько може вибиратися з місця, до якого належить.

Поїхали у Карпати всією родиною, вважаючи, що зло може бути подолане лише разом. Навіть двоюрідний брат Ганнусі Василь поїхав з ними. Залишити доньку вдома батьки не наважились. Будинок Мирослава виглядав не новим, звичайно, але ніхто б не подумав, що йому вже більше двохсот років. А озеро і дерева навколо створювали таку красу, що не хотілося думати про злу примару. Батько з Василем занесли диван на попереднє місце, і вже збиралися їхати якнайдалі від будинку, та Ганнуся не могла поїхати, не попрощавшись із кошеням. Проте Едельвейс кудись зник. Мама й тато намагалися відмовити доньку заходити до будинку, але вона була просто у розпачі – як поїхати і не поговорити з маленьким другом наостанку?  Тепер-бо всі вже зрозуміли, що кошеня не може залишитися жити де-небудь, не привівши за собою свого ворога.

Отже, Василь, Ганнуся і її батьки знову ступили до дому з привидами. Зараз він не здавався страшним, лише все навколо було вкрите пилом та заплетене павутинням. Схоже, павуки примар не боялися.

-         Едику! – погукала Ганнуся. Кошеня постало перед нею тієї ж миті і зашепотіло перелякано:

-          Тікайте хутчій! Він от-от прийде.

Та з цього будинку втекти так швидко виявилося неможливо. Надворі раптом загриміло, ураз потемнішало і злива так і впала на землю. У таку погоду йти вниз у горах непросто. Вирішили ризикнути, та не встигли навіть залишити дім. Хтось постукав у двері. Цей стукіт здавався гучнішим за грім у небі і примушував усі серця битися посилено й налякано. Ніхто не йшов відчиняти, всі зрозуміли – хто там, за дверима. Однак привид зайшов до будинку сам. За ним тягнувся болотяний туман і розповсюджувався навколо лютий холод. Примара була ще жахливішою, аніж тоді, у міській квартирі, клацала гострими зубами і оглядала усе виряченими риб’ячими очима.

- Віддайте мені кота! – заревіла потвора. Едельвейса як вітром здуло. А Василь, Ганнуся та її батьки, притулившись одне до одного, сиділи під стіною. Привид дико зареготав:

- Люди! Ви беззахисні! Я знищу вас усіх. Ви пожалкуєте, що вдерлися до мого житла! Нікому не буде пощади!

Ось потвора вже нависла над чотирма невеличкими у порівнянні з нею людьми, коли всі почули гучне “Няв!”. Едельвейс з’явився посеред кімнати. Він наважився кинути виклик лютому ворогові.

І почався бій між двома привидами. Це було дуже дивне, просто неймовірне видовище. І страшне. Сіра велика тінь і маленька світло-жовта кидалися одна на одну, час від часу змінюючи форму. Ось кошеня почало рости, збільшуватись – і нарешті перетворилося на лева з подібними до кинджалів іклами. Та злу примару цим налякати не вдалося. Сіро-зелене чудовисько також миттєво збільшилося, сягнуло височенної стелі і набуло вигляду тиранозавра – найстрашнішого з усіх хижаків, які коли-небудь жили на Землі. Воно навіть не вміщалось у межах будинку і дивно було бачити, що стіни для нього не існують. Його хвіст зникав у кам’яній кладці і, напевне, з’являвся десь надворі. Після довгого і запеклого двобою пащека тиранозавра з декількома рядами гострих зубів врешті замкнулася, схопивши нещасного лева. Ганнуся гірко заплакала. А тиранозавр перетворився на штормову хвилю, яка, здавалося, розіб’є будинок ущент. Та хвиля з диким гуркотом впала додолу і, проламавши собою підлогу, зникла десь у чорній безодні.

Ганнуся, Василь і дорослі потихеньку підійшли до діри. Там, унизу, мерехтіло щось, темряву прорізали блискавки, напевне, боротьба ще продовжувалась. А коли все стихло, то неперевершене видовище постало перед людськими очима: з непроглядної порожнечі росло дерево. Спочатку це було лише стебло із двома великими листками, стуленими, як долоні, потім листки розгорнулися, почали з’являтися нові й нові гілочки, і коли дерево вирвалося з безодні у дім, то стовбур ніхто вже не охопив би руками. А на одній гілці згорнулось калачиком і спало кошеня.

- Едельвейс! – крізь сльози промовила Ганнуся. Дівчинка плакала від радості. – Він живий, погляньте, він переміг.

Та ніхто не наважився турбувати кошеня. Нарешті воно мало спокій. А дерево тягнулося вгору і вгору, і стеля будинку зникла, ніби розтанула, а у небі сяяли зорі. Вже настала ніч.

 

Коли повернулися додому, навіть сама Ганнуся ледве вірила у все, що сталося. А тим паче, батьки: їм здавалося, що то був лише сон. Та всі мовчки сумували за Едельвейсом. І ось минуло кілька днів після неймовірних пригод, і одного ранку Ганнусині друзі принесли їй кошеня. Воно у всьому здавалося подібним до кошеняти - привида, навіть темна цяточка на спині, не характерна для сіамської породи, була така сама, як у Едика. Різниця полягала лише в тім, що це був звичайний малий кіт: м’якенький, лагідний, грайливий і ще не дуже розумний. Він не вмів говорити нічого, окрім “Няв” та “”Мур-р” і залюбки пив молоко, та Ганнуся знала, що це і є її Едельвейс.

 

 

БРАТИ-ЖУКИ

 

Десь у невеличкому мальовничому селі жив хлопчик Андрійко. Він щоранку відганяв гусей пастися на луку, а увечері приганяв їх додому. Хлопчина полюбляв ходити лісом, а потім - лукою, аж до річки. Краса навколо! А скільки цікавого можна побачити! Бувало, чапля ловить жаб у ставку, а то помітиш пуголовків у воді, а як весело дивитися на гусят та каченят, які хлюпочуться і пірнають так кумедно! Подобалось Андрійкові спостерігати за різними комахами, за ящірками, за птаством, і до дерев придивлятися, і до трав. А як вийде по гусей пізненько, або дорогою забариться, тоді милується, як сонце над лукою сідає і згодом зорі з місяцем шлях додому освітлюють.

Одного вечора дощ пустився, а хлопчик гусей з луки лише до лісу довів. Та не просто дощ - неабияка злива! Думав Андрійко швиденько додому бігти, коли бачить - а серед сосен хатинка невеличка стоїть, ліпше сказати - хижка. Здивувався: не було її тут. За дощовою стіною вона була схожа на марево. Андрійкові страшенно захотілося зазирнути до хатки, дізнатися, що за господар у неї, звідки вона тут з’явилася. “Треба спершу гусей додому відігнати”, - подумалося, але хлоп’яча нетерплячість і тут знайшла відмовку: “Ні, ліпше перечекати. Адже гуси у сутінках бояться ходити серед кущів. А тепер не лише темно, а ще й дощ стукотить по листю, вони, бідні, геть полякаються.” І Андрійко попрямував до хижки - проситися пересидіти зливу. Хмара швидко танула, і дощ мав скоро скінчитися.

Хлопчик постукав, ніхто навіть не обізвався. Проте двері з рипінням відчинилися. Андрійко запитав, чи є хто у хатині, відповіді не почув. Він зайшов до єдиної кімнати, нікого там не побачив. Дещо здивувало його - ця хатка виглядала так, ніби їй було вже хтозна скільки років. Цікаво, може її просто перевезли звідкись, адже вона аж ніяк не щойно збудована? На стінах розпливлися патьоки, крейда посіріла і обсипалась, зі стелі капало, навіть калюжі на підлозі з’явилися. “Схоже, це на найліпша схованка від дощу”, - промайнула думка в Андрійковій голові. В хижці було дійсно неприємно і моторошно, хотілося швидше йти геть, не озираючись. Та спиняли цікавість і бажання розгадати таємницю хатинки. Врешті-решт і вони відступили, і Андрій таки пішов би звідти, обіцяючи собі оглянути все рано вранці, та почув тоненький скрипучий голосок:

- Невже ми так і не наважимося попросити про допомогу?

- Це ж дитина, а справа небезпечна, - відповів інший голосок.

- Хто тут? - запитав Андрійко, подумки наказуючи собі: „Тримайся хоробро!”

- Запали свічку - і побачиш нас. Свічка на столі, сірники - також.

Хлопчик обійшов калюжу і зупинився біля столу. Він чиркав сірниками багато разів, аж поки здобув полум’я. У такій вогкості ще й дивно, що взагалі вдалося це зробити. Все тут, напевне, увібрало в себе воду і, здавалося, от-от розкисне. Андрійко оглядівся, проте нікого не помітив. „Тут ми!” - озвалося. Навколо підсвічника сиділи семеро жуків темно-синього кольору. Такі не зустрічалися в околицях. Принаймні, Андрійко подібних жодного разу не бачив. Найбільший з них був розміром із хруща.

- Ми насправді - не комахи, ми - люди, брати, - промовив цей жук, - Наш батько - майстер - золоті руки, коваль і ювелір. Зла чаклунка викрала його і примусила працювати на неї. Ми пішли визволяти його, та нас спіймали. Батько тільки й устиг, що дати нам чарівну скриньку, яка може перенести куди забажаєш. Відьма заманила нас до цієї хатки і поки ми спали, перетворила на жуків. Хатина постійно літає світом, лише коли потрапляє у зливу, то може зупинитися. Там, де злива, відьма безсила.

- А я як можу допомогти вам? - запитав Андрійко.

Жуки вказали йому місце, де під підлогою була захована чарівна скринька. Хлопчик відчинив її - і звідти засяяло сонце. На денці виднівся палац неймовірної краси, а навколо нього - зелені луки і квітучі сади. Все це було таке неймовірно справжнє, що, здавалося, от-от станеш маленьким, як пір’їнка, і опинишся там, біля того палацу.

- Ніколи не відчиняй її у ясну погоду, - промовив жучок, - Відьма відчуває, коли хтось заглядає у скриньку. Завдяки зливі, вона не зможе тебе знайти. Щоб потрапити до відьминих володінь, слід дочекатися, поки дощитиме і тут, і там. Стара завжди спить у дощ.

Отже, Андрійко зрозумів, що потрібно здійснити небезпечну мандрівку. А що може бути більш захоплюючим для хлопчака? Звичайно ж, він погодився.

- Будь обережним! – пропищав найменший жучок, і всі брати разом повторили: - Будь обережним!

Дощ потроху вщухав. Андрійко хутко вийшов на галявину. Коли краплі падали вже не часто, хатина почала танути. Потім подих вітру підхопив її, неначе вона була з паперу, і поніс кудись. Хмари розбіглися, і, хоч наближалася ніч, стало трохи світліше. Хлопчик погнав гусей додому, подумки жаліючи їх, що довелося бідолашним сидіти під дощем. Та найбільше місця у його роздумах відводилося зачарованим братам. Цікаво, якого віку наймолодший із них?

Вдома Андрійко поклав скриньку під подушку, вирішив зранку віднести її на горище, туди, де ховав свої хлоп’ячі скарби. Та коли він прокинувся, то побачив, що мама стоїть біля його ліжка і здивовано заглядає у скриньку.

- Зачини її хутчій! - вигукнув він.

- Доброго ранку, - промовила мама, - Це випало з-під твоєї подушки. Де ти взяв таку дивовижну річ?

- Я розповім тобі згодом. Поки що не можу, - відповів хлопчик, виглядаючи у вікно. Та марно він сподівався побачити хоча б малесенький дощик. Небо було ясне, жодної суттєвої хмаринки.

“А що, коли відьма побачила, де ми і прийде по скриньку?” - розмірковував Андрійко. Найбільше він боявся, що маму, або його самого також перетворять на щось. І неприємності таки почалися.

Того ж дня, поки Андрійко був на городі, на подвір’я зайшла незнайома схилена роками бабця. Вона про щось заговорила з хлопчиковою матір’ю. Андрійкові здалося, що мама стала стурбована і сумна, а потім вона пішла до хати. “І що то за бабця? Не з нашого села, ніби-то. Марно я лишив скриньку під подушкою, треба було віднести її на горище відразу ж” - подумав хлопчик і покликав свого собаку Рудого. Разом вони потихеньку, ховаючись у кукурудзі та соняшниках, прокралися до самого подвір’я. Ну от! Мама несла з хати його чарівну скриньку.

- Рудий, забери у мами скриньку та принеси мені! Хутко! - схвильовано скомандував Андрійко, і пес у два стрибки опинився на подвір’ї. Він вихопив скриньку вже з відьминої руки, ледь та встигла торкнутися її, і щодуху помчав до малого хазяїна. А хлопчик і сам побіг городом, гучно виспівуючи: “Дощику, припусти на бабині капусти...” Ох, як він мріяв про зливу! І, на диво, сонце сховалося за темну хмару і впали перші краплі дощу. Відьма, котра вже стрибала городом, занервувалася, зупинилась і, заверещавши: “Ви ще пожалкуєте”, зникла за кущами бузку.

Андрійко повернувся на подвір’я. Мама не могла отямитися від побаченого: стара бабця щойно жваво долала перешкоди у вигляді кущів гарбузів на городі, наче коник-стрибунець. І взагалі, мама вже здогадалася: коїться щось незвичайне.

- Що то за баба приходила? - звернулась вона до Андрійка, - Казала, що ти вкрав у неї цю скриньку.

- Не крав я, - похмуро відповів син.

На щастя, увечері дощ пішов і у відьминому королівстві. Отже, Андрій вирушив у путь. Йому хотілось узяти з собою Рудого, та вірний пес десь зник - ні слуху, ні духу.

Він поглянув у скриньку і викликав зображення в’язниці, найближче до віконця ковалевої камери. І, попри те, що він раніше цього місця не бачив, скринька спрацювала і зображення з’явилося. І варто було лише побажати перенестися на потрібне місце - і це здійснилося майже миттю. Все навколо стало різнокольорове і завертілося.

 Наступної хвилини Андрійко стояв біля в’язниці. Краса навколо вражала. Щоправда, дощ лив, наче з відра, і небо було сірим, а от травичка - зелена-зелена, блискуча, а поруч велетенська фортеця. Не щодня таке побачиш. Єдина неприємність - ґедзь причепився, так і кружляв навколо. Андрійко сердито відмахувався, мало не вбив ґедзя, та, згадавши братів - жуків, вирішив його не чіпати. От тільки хвилювало його: а що, коли ґедзь - відьмин шпигун? Лишалося сподіватися на краще.

Віконце камери - за ґратами, маленьке, що й кішка не пролізе, було прямо при землі. “Пощастило. Гірше б, якби воно виявилося високо”, - вирішив хлопчик і ліг на мокру траву, щоб перемовитися з ковалем. Гукнув тихенько, ніхто не відповів, покликав ще раз, знов тиша. Раптом із темряви виринуло похмуре обличчя з чорною бородою.

- Іди геть! - почувся хрипкий бас.

- Ви коваль? - запитав хлопчик, не зважаючи на ворожість в’язня.

- Був колись, - долинуло з-за ґрат.

- Вашим синам потрібна допомога! Відьма перетворила їх на жуків!

- Вони живі?! - вигукнув чоловік, - Ми маємо опинитися біля відьминої спочивальні, щоб забрати ключі від скринь, у яких зберігаються заклинання!

Андрійко відчинив перед ковалем чарівну скриньку, і сам зосередився на зображенні, що з’явилося на денці. За мить хлопчик і коваль опинились у передпокої – серед купи озброєних до зубів охоронців. Та що за диво! Невідомо звідки налетіла хмара ґедзів і напала на охорону. Вартові тікали хто куди, аж підстрибуючи.

- Ґедзь допомагає нам! - зрадів хлопчик, - Напевне, він також - зачарована людина.

Крізь кришталеві двері виявилося неважко роздивитися відьмину спочивальню. Ключі висіли на гачку якраз біля величезного ліжка. А на тому ліжку, вочевидь, спала сама відьма, та її не було видно крізь темно-фіолетову тканину, яка спадала аж зі стелі, створюючи шатер над сплячою старою.

- Я дістану ключі! - визвався Андрійко, - Принаймні, спробую.

- Куди зібрався? Сам піду, - заперечив коваль, проте навіть не встиг зупинити хлопчину, так прудко той зник за кришталевими дверима.

Андрійко ступав дуже тихо, та серце його калатало так, ніби підлога була скрипучою. Короткий шлях до ліжка, а потім - між ліжком і вазонами з химерними квітами був подоланий за декілька хвилин, та хлопчикові вони здалися годинами. Ось він нарешті зупинився біля стіни, на якій висіла зв’язка золочених ключиків. Аж раптом ледь не скрикнув - щось ковзнуло по його руці. Андрійко відсахнувся, похитнув вазон з великою квіткою, але встиг його утримати. Озирнувся і поглянув, що то було. Від такого видовища щось ніби аж заворушилося у шлунку - яка тільки гидота! З-під фіолетової матерії звисала додолу зелена відьмина рука з гострими пазурами. Проте, сама стара, схоже, не прокинулась. Отже, потрібно зняти ключі так, щоб жоден не брязнув, і швиденько звідси вибиратися. Андрійко обережно їх взяв і ступив три кроки до дверей - і завмер на місці: з-під ліжка визирнула велика волохата голова з гострими іклами, вузькими зеленими очима, і вухами такої невизначеної форми, ніби їх хтось пошматував. Хтозна що то була за тварина: чи відьмин пес, чи дракон, чи якийсь інший дивовижний хижий звір. Чудовисько обнюхувало Андрійка. Страшна морда з сердито вищиреними іклами майже притислася до його живота. Бідолашний хлопчик молився, аби звір не визнав його їстівним. А за дверима коваль вже бився з вартою, яка не забарилася повернутися до передпокою. На диво, до спочивальні не долинало жодного звуку - кришталеві двері і міцні стіни забезпечували відьмі безтурботний сон.

“Можливо, ще все буде добре.” – намагався заспокоїти себе Андрійко. Та йому стало зовсім сумно, коли подумав про маму. Вона залишиться сама і гірко плакатиме, якщо її син не повернеться. Сльози самі навернулися на очі, і як не сварив себе Андрійко, як не умовляв себе триматися по-чоловічому сміливо, усе марно, адже він був просто маленьким хлопчиком і дуже налякався. Сльозинка капнула на ніс чудовиську і воно здивовано поглянуло на хлопчину. Андрійко подивився у зелені очі звіра і потихеньку простягнув руку, погладив його по голові. Напевне, бідолашне чудовисько за все своє життя не знало лагідного поводження, так обережно воно підставляло морду, аби його приголубили. І, схоже, воно раде було б утекти від відьми, та не могло, бо виявилося прикутим важким ланцюгом до протилежної стіни.

Коваль вже подолав своїх ворогів і зазирав до спочивальні, не наважуючись покликати Андрійка, аби раптово не розбудити відьму або не розлютити тварину, хтозна як вона реагуватиме на будь-які дії. Андрійко почухав чудовисько за вухом, наче свого Рудого, а потім пошепки його попросив: “Відпусти мене будь-ласка. Ми потім звільнимо тебе. Дядько коваль розіб’є твої ланцюги”. За тим він помалу відступив до виходу, але чудовисько вхопило його за штанину, а потім тицьнулося носом у його руку, де були ключі. Хлопчик здогадався, що один з них може відімкнути нашийник тварини. Він так і хотів зробити, та коваль схопив його за руку і витягнув з кімнати. Чудовисько метнулося слідом, але не могло дістатися далі, ніж до дверей - ланцюг не дозволяв.

- Я хочу звільнити його! Пустіть мене, дядьку, - попрохав Андрійко.

- Ми не маємо часу. Вартові тим часом можуть опритомніти, або нові набіжать! - заперечив коваль, - Спочатку треба звільнити людей.

- Погляньте, який він сумний! Відьма вб’є його, якщо побачить, що ключі зникли!

Коваль завагався і навіть випустив Андрійкову руку. Миттю хлопчик метнувся до спочивальні. Віднайти потрібний ключ виявилося неважко - він був більший за інші і простий залізний, а не золочений. Коли Андрійко відімкнув замок на нашийнику, чудовисько з радості заметушилося, мало не стрибало. А опинившись за кришталевим дверима, у передпокої, воно загавкало, неначе пес, якого випустили погуляти.

- Тікаймо! - гукнув коваль. Андрійко озирнувся і побачив, що до них біжить стільки охоронців, ніби вони зібралися з усього замку. Наші герої помчали коридорами, а слідом стрибало чудовисько. Раптом воно зупинилось і гаркнуло на переслідувачів. Ті завагалися, деякі взагалі повернули назад. А коли з пащі диво-звіра вирвалося полум’я, охорона кинулась урозтіч.

Тим часом коваль із хлопчиком добігли до кімнати, де зберігалися таємні скриньки. Вони сяяли, освітлюючи кімнату. Коваль їх швидко відчиняв, заклинання руйнувались, а поруч з’являлися люди, що досі перебували під дією захованих у скриньках чар. Серед звільнених зустрічалися навіть діти. Та переважно це були молоді селяни або вояки - ті, хто не підкорився відьмі, коли вона захопила їхню землю. З’явилась і чарівна молода жінка, справжня королева цього палацу і багатьох міст і сіл навколо. Врятовані чоловіки і хлопці вже помчали до відьминої спочивальні, аби швидше витягти стару чаклунку на зливу - тоді вона втратить силу. Чудовисько пострибало за ними, щоб допомогти їм відбитися від охорони. Згодом Андрійко його вже не бачив, бо воно втекло, щойно люди схопили відьму, так її боялося.

Андрійко озирався, чи не з’являться брати - жуки. І нарешті вони постали у кімнаті всі семеро. Старші - красені - велети, а найменший - хлопчик трохи старший за Андрійка. Вони обійнялися з батьком, а потім побачили свого маленького рятівника і щиро подякували йому за допомогу.

Настав час прощатися, баритися було небезпечно, бо чарівна скринька мала втратити силу і Андрійко міг не встигнути потрапити додому. Він подивився під кришку. Там було рідне подвір’я і зорі над хатою. А край городу стояла мама, схоже, вона гукала Андрійка і дуже хвилювалася.

Хлопчик востаннє озирнувся і побачив, що люди несли, тримаючи за руки й ноги, страшну жінку з зеленою шкірою. Вона була зовсім не такою, якою з’являлася на Андрійковім подвір’ї. Волосся чорним павутинням обплітало її голову. Воно ворушилося, і коли заповзало на чиїсь руки, його поливали водою, тоді воно осипалося попелом. Вже відлітаючи додому, хлопчик побачив, як під зливою відьма перетворилася на старезну немічну бабу. Отак вона була покарана.

Андрій опинився серед соняшників. А ґедзь, що знову кружляв поруч, почав рости і вкриватися шерстю, нарешті плюхнувся на землю і невдоволено загарчав. Зрозумівши, що сталося, він аж заскавулів із радості, затанцював навколо хазяїна. Так, це був Рудий - вірний пес, перетворений відьмою на ґедзя.

- Ох, ну нарешті! - почувся мамин голос, - Ну де ж ти блукав, синку? Я так хвилювалася!

- Пробач, мамочко, - промовив Андрійко, - З нами така пригода трапилася, ти не повіриш! Але я потім розповім, спати так хочеться!

Він обійняв маму і поплентався до своєї кімнати. А Рудий навіть не пішов до будки, так і заснув у гарбузах.

 

 

ІГРАШКОВИЙ ПЕСИК

 

Маленькій Настуні хрещена подарувала волохатого іграшкового песика, який тримав у лапах червоне серце з золотими літерами “LOVE”. Настуня носилася з песиком цілими днями, притискала його до себе, терлась об нього носом і цілувала – такий він був приємний на дотик і гарненький. Дівчинка майже забула про інші іграшки, а песик хизувався своїм червоним серцем: ні в кого такої краси немає, лише у нього! Коли Настуня пішла до школи, вирішила брати улюблену іграшку з собою, так і носила разом із зошитами. У школі песикові найбільше подобався урок географії, бо там розповідали про різні країни! І йому дуже захотілося побачити іноземні міста, людей, які розмовляють чужими мовами.

Одного дня приїхала тринадцятирічна Катруся – двоюрідна Настуніна сестра. Вона розповідала про Будапешт і про Париж, а ще про Карпати. “Скільки цікавого їй пощастило побачити! – думав собі песик, - От би і мені так!”.

Настуня, зацікавлено розглядала Катрусині зап’ястя, всі у плетених з бісеру і різнокольорових ниток прикрасах.

-   У тебе такі гарні браслетики! – промовила вона.

-   Це – фенечки, - відповіла сестра, - Їх часто дарують на згадку, навіть передаровувати можна. Буває, що фенька, побувавши у різних людей, повертається до того, хто її сплів. Уявляєш?

-   Ого!

-   Яка тобі найбільше подобається?

Настуня ще раз усі роздивилась і повідомила:

- Оця!

Катруся зняла фенечку і зав’язала її на Настуниній руці. Мала так зраділа, що не знала, як і віддячити сестрі. Її погляд упав на улюбленого песика.

- А це – тобі, - промовила Настуня, простягаючи Катрусі малого волохатого собаку.

- Ой, який класний! – зраділа Катруся, - А тобі не жаль його віддавати?

- Та ні! Бери!

Песик навіть образився. Вже згодом він зрозумів, що Настуня подарувала його сестрі, бо вважала найкращим. І напевне, також за ним сумувала, як сумував іноді і він. Проте, частіше песикові було цікаво і весело, бо де лишень він не побував, причеплений до Катрусиного наплічника: і на морі, і в горах! Катруся часто думала про малу сестричку, коли дивилася на її подарунок, навіть тепер частіше телефонувала Настуні і писала їй листи. Песик вже дуже звик до нової хазяйки, та одного дня вона пішла гуляти з подружкою до парку і там загубила волохатого дружка. Собака дуже злякався: що тепер на нього очікує, адже він зовсім маленький і беззахисний! Добре, хоч хижі звірі не їдять іграшкових песиків! Він не знав, що у парку не водиться хижих звірів. Напевне, не дуже уважно слухав уроки у школі.

Наступного дня до того парку прийшла гучна компанія. Хлопці й дівчата розпалили вогнище, весело сміялись і співали аж до самого вечора, а увечері одна дівчина відійшла від гурту і сіла осторонь, біля дубка. Вона сподівалася, що у темряві ніхто не побачить її сліз. Плакала, бо Сашко – юнак, що так їй подобався, цілий день кружляв навколо гарненької білявки, а тепер вони сиділи поряд, пригорнувшись одне до одного.

Іще хтось відійшов від гурту. Виявилося, то – Роман – кумедний невисокий хлопчина. Він зупинився біля дівчини і промовив:

- Оксанко, вставай, бо застудишся, земля вже холодна.

- Байдуже, - відповіла вона.

Тоді він сів поруч і накинув на Оксанині плечі свою куртку. Вони довго говорили, а коли вирішили вже йти до вогнища, хлопець почав шукати ліхтаря, якого поклав тут-таки на траву. І окрім ліхтаря він знайшов нашого знайомого песика.

- Поглянь, Оксанко, хтось загубив його.

- Який приємний ведмедик.

- Це собака, а не ведмедик, - посміхнувся Роман.

- Темно, не роздивишся, але такий м’якенький!

Вона зітхнула. Дорослим буває трохи сумно, коли щось нагадує про їхнє дитинство. А Оксана почувалася вже зовсім дорослою, хоч їй було лише сімнадцять. Роман поглянув на неї і несподівано поцілував у щоку. З того дня вони бачилися щодня і Оксана просто на крилах літала, адже закохалась, як ніколи. Вона забрала песика до себе і він сидів у великому кріслі. Дівчина вважала його за свій талісман, бо коли він знайшовся, почалися теплі стосунки з Романом. Собака радів, що бачив Оксану щасливою, з нею бувало весело, але коли він лишався один удома, то відчував, як нудно сидіти цілими днями у кріслі. Звільнення прийшло несподівано і не надто приємно. Оксанка прибігла додому, впала на ліжко і гірко заплакала. Мама зайшла до кімнати схвильована, сіла біля доньки, гладила її коси і все питала: “Ну що сталося?” Нарешті дівчина змогла відповісти:

- Ромка кинув мене! Він їде вчитися до Києва.

- Але ж це добре, - відповіла мама, - Роман здобуде гарну освіту. Він приїздитиме до тебе. Та і ти вже вступила до Академії, будуть нові друзі, багато цікавого, ти не сумуватимеш.

- Мамо, він обіцяв мені, що ми вчитимемося разом, а сам вступав ще і до Київського Університету. І приховував це, розумієш? Він би міг попередити мене... Ненавиджу його!

Оксана раптом поглянула на  песика, схопила бідолаху і викинула у вікно.

Він впав із четвертого поверху, та ще й у калюжу. “Добре, що я м’який і не можу розбитися”, - сумно подумав пес, а потім почав розмірковувати, чи так уже й погано, що він тепер надворі. На Оксану собака не ображався, більше жалів її. Та минув день, настала ніч і довелося жаліти себе, бо стало холодно, дощ лив без упину.

Наступного ранку Оксанка вийшла на подвір’я і озиралася навколо у пошуках песика, та марно. А річ ось у чім: вранці одна пані середніх літ гуляла зі своїм спанієлем і натрапила на іграшкового собаку. Вона забрала його до себе, випрала і почепила сушитися. Пес висів над ванною і розмірковував, на що тепер сподіватися. І як же він здивувався, коли його, вже сухого забрали до кімнати і поставили до серванту. Там виявилося аж одинадцять іграшкових собак. А на кріслі сиділи плюшеві ведмедики, на іншому – волохаті киці. Вони були дуже різними і зовні, і за характерами. У серванті зустрілися старовинний зарозумілий пудель і зелене цуценя невідомої породи, веселі болонки і спокійний, навіть трохи сумний басет, та й інші їхні друзі. Песик виявив, що всі інші іграшки виглядали як новенькі, лише він вицвів за роки мандрів. Проте його прийняли до компанії і навіть старовинний пудель зацікавився його історією. Пані іноді розмовляла з іграшками, тоді її чоловік зітхав і часом казав їй, що, оскільки у них немає дітей, волів би взяти дитину з дитбудинку. Проте пані щоразу ставала ще сумнішою і відповідала, що не може наважитися. Та увечері перед Різдвом вона дістала з серванту нашого песика і промовила: “Ця іграшка любіша мені за всі інші, бо знайшлася надворі, під дощем. Хто підібрав би її, як не я? Напевне, найважливіше – це бути комусь потрібними, тому я згодна прийняти хлопчика або дівчинку з дитячого будинку”.

Так у домі з’явився Юрась. Цілий дім ніби змінився, наповнився сонцем, сміхом і яскравими барвами. Часом пані з чоловіком хапалися за голови, не знаючи що й діяти, адже Юрасик був не надто слухняною дитиною. Та більше було радості, аніж сліз. І численним іграшкам стало веселіше, адже їх виносили до садку, ними гралися, а це, повірте, ліпше, ніж цілими днями сидіти у серванті. Юрась ріс, минуло кілька років, і одного дня він запитав у пані:

- Мамо, ти не образишся, якщо ми віддамо твоїх котів, собачок та ведмедів дітям з дитбудинку?

Пані усміхнулась і відповіла, що це – дуже хороше рішення.

Їх набралася величезна торба, а песик лежав на самому вершечку, тому коли торбу клали до машини, він випав. Ніхто цього не помітив. “Ну от, а я так хотів познайомитися з тими дітками!” – подумав пес, та що вдієш.

Із запилюженого асфальту його підняла бабуся. Вона була бідною, тому продавала все, що могла продати, аби здобути собі копійку на хліб. Отже вирішила, що хтось може купити і цього песика. Та ніхто ним не цікавився. Один юнак зупинився поруч, купував газету.

- Може, і у мене щось купиш, синку? - тихенько попрохала бабуся. Юнак озирнувся:

- Що ж мені купити? От за цього собаку скільки Ви хочете?

- Та за дві гривні бери, - відповіла старенька.

Юнак віддав їй п’ять гривень, взяв іграшку та й пішов, махнувши рукою на здачу. Він повернув за ріг, поглянув на песика, ніби бачив того вперше, а потім посадовив на дерево.

Так і лишився пес сидіти серед листя. Він поступово звик і до дощу, і до вітру. Поруч був дитячий майданчик, де гралася новими яскравими іграшками малеча.

- А я став зовсім негарним, - зітхнув песик, звертаючись до горобця, що сів поруч, - Знав би ти, яке гарне було оце сердечко у моїх лапах, на ньому були золоті літери, а тепер воно вицвіло...

- Головне, щоб твоє серце вміло любити. От що я тобі скажу, - відповів горобець і полетів собі. То був старий і на диво розумний горобець.

 

 

 

 



Создан 19 мая 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником