Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Марина РИБАЛКО. Про трьох легінів і повітрулю.

П’єса для лялькового театру



 

Діючі особи:

Іван

Микола

Петро

Царівна - Повітруля

Цар

Миша

Кіт

Чудовисько

 

Автор:

Були собі троє братів: Петро, Микола та Іван – файні легіні, і всі троє неодружені. Вправні вдалися до роботи, ще й не дурні. Одна біда – наймолодший сліпий був від народження. Проте у своїм селі до всього звик і до будь-якої справи тяму мав.

Пішла світом звістка що цар доньку обіцяє віддати за того, хто три завдання виконає. Що то за завдання – хтозна, та домовилися старші брати піти до того царя, наречену здобувати. А Іванко й каже:

 

Іван:

Братики, візьміть мене з собою, коли ваша ласка.

 

Петро:

Чого тобі, Іванку, світом блукати? Ти ж однак нічого не бачиш. Лишайся у селі. Як повернемося – все тобі розповімо.

 

Іван:

Братики, любі, візьміть, я не заважатиму. Серце моє підказує, що можу вам і у нагоді стати.

 

Автор:

Брати аж зареготали, теє почувши, та згадали, що Іванко частенько їм допомагав. Обом соромно стало. Тоді середній – Микола звернувся до молодшого:

 

Микола:

Та воно б і можна взяти тебе з собою, та хто ж худобу годуватиме, господарство хто догляне?

 

Іван:

А сусіди доглянуть! Вони люди добрі!

 

Петро:

Ет! Що з тобою робити?

 

Іван:

Сам знаєш, брате. Дозволь їхати до царя разом із вами. Ти ж старший, скажи, що згоден, а Микола з тобою погодиться. Правда ж, Миколо?

 

Автор:

Замислилися брати. Знали, який Іванко впертий: коли що надумав, на своєму стоїть, хоч би як важко не було. Пообіцяли вони молодшому, що до ранку подумають. А до вечора загадали Іванкові стільки роботи, що хтось днів три робив би. Думають: поробить все те братик, спати пізно ляже, втомлений, спатиме міцно, а вони зранку-раненько виїдуть з двору, то й не доведеться Івана брати з собою.

 

Настав ранок, прокинулися Петро з Миколою, а Іванко вже на них чекає: і коні запряжені, і все до подорожі готове. Що робити – поїхали утрьох. Цілісінький день їхали, п’ятеро сіл минули. А ніч їх у лісі застала.

 

Петро:

Тобі, Іване, першому вартувати, а ми поспимо, годин за три мене розбудиш – моя черга, а потім Микола за вартового побуде.

 

Микола (пошепки Петрові):

Ти що, як Іванко вартуватиме? Він же сліпий.

 

Петро:

А то я не знаю, що сліпий! А чує він ліпше за кішку – миша повз нього непоміченою не проскочить. За три сотні кроків гілочка трісне – Іванко почує.

 

Іван:

Правда, братики, не бійтеся, лягайте спати. Все буде добре!

 

Автор:

Брати спали, а Йванко всі три години просидів, дослухаючись до темряви. По тому розбудив Петра, а сам міцно заснув.

 

Петро (придивляється до Іванка, чи спить, будить Миколу, говорить пошепки):

Ось брат наш заснув, залишимо його тут, а самі хутчій їдемо до царя!

 

Микола:

Ти що, це ж зрада! А як дикі звірі на нього нападуть?!

 

Петро:

Немає у цім лісі таких хижих звірів. Я у селі питав. А що йому з нами у царя робити? З нього там усі глузуватимуть. „Ото женишок, - скажуть – до нашої царівни прибився!” А чув, люди кажуть, що тим хто візьметься виконати три царські завдання та з ними не впорається, голови відрубують? Що як смерть на нас чекає, як тоді Іванко сам додому доїде? Дорога далека, не всяк зрячий запам’ятає!

 

Микола:

Слухай-но, Петре, а нащо нам здалася тая царівна, як за неї голови рубають?

 

Петро:

Е ні, брате, боягузом мене за життя жодного разу ніхто не назвав. І тепер не повернуся я до рідного села, на глум людям, не виконавши те, по що їхав. А чи моя буде царівна, чи ні, то як вже пощастить.

 

Микола:

Мабуть, твоя правда, Петре. До найближчого села Іван дістанеться сам, а там добрі люди допоможуть і додому доїхати. Хутчій вирушаймо у путь, поки спить братик.

 

Автор:

Їхали старші брати довго, а ліс все не закінчується. Вирішили дати коням відпочинок. Сіли, вогнище розпалили. Задрімали...

 

Іван:

Ой, братики, ледве знайшов вас. Що ж ви так... Лишили одного серед лісу.

 

Автор:

Мовчать брати, мов язики поковтали. І жаль їм, що не вдалося від Іванка втекти і сором: таки-ж не по-братськи якось вчинили. А Іванко посміхається:

 

Іван:

Та я знаю, що ви про мене дбаєте! А про вас же хто подбає, як не я?

 

Автор:

Обійнялися вони всі троє і вирішили більше не розлучатися.

 

Петро:

А як же ти знайшов нас, Іване?

 

Іван:

Так у мене ж нюх, як у собаки! Так і знайшов.

 

Автор:

Посміялися брати: от Іванко, так Іванко! Молодець! І їхали далі весело, жартували, про погане не думали. І нарешті дісталися до міста. І тут дізналися, що до палацу лише женихів пускають.

 

Микола:

Ну що, Іванку, марно ти їхав. Однак тобі на нас тут чекати. Чи ти також царівну сватати підеш? (Сміється)

 

Іван:

Та навіщо їй сліпий чоловік! Хоч мені голос її почути хотілося б! От цікаво, чи відрізняється він чим від дзвінких голосів наших сільських дівчат.

 

Петро (жартівливо):

Та ти б і обійняти - пригорнути царівну не відмовився. Чи не так? А що ж – перевірити, чи станом від сільських дівчат відрізняється!

 

Іван:

Та, бач, не йду до палацу. Там і без мене файних легінів та пишного панства повно. І всім царівна потрібна! То я ліпше коней догляну та сяду пообідаю.

 

Автор:

Петро з Миколою зникли за палацовою брамою, а Йванко про коней подбав, і сів до їжі. А лишалися у нього лише скоринка хліба та трохи молока. Ледь устиг надкусити хліб, як почув тупотіння лап.

 

Іван:

Схоже, кіт мишку ганяє. От сердешна, напевне, не встигне сховатися.

 

Автор:

Аж раптом миша застрибнула на Іванкове плече. Сидить, тремтить. Кіт не наважився на хлопця стрибати, а заговорив до нього:

 

Кіт:

Слухай-но, юначе, віддай мені цю мишу, будь ласкавий. Я її майже вполював, а тут ти трапився!

 

Іван:

Не можу віддати, котику, бо вона на мій захист сподівається.

 

Кіт:

То не ображайся, коли і тобі від моїх пазурів дістанеться, бо я дуже голодний. Хазяїн майже не годує.

 

Іван:

А я тобі своє молоко віддам. Тобі вистачить, а я якось до вечора перебуду, а там брати щось принесуть поїсти.

 

Кіт:

Дякую тобі, юначе. Добра в тебе душа. Мишу заради тебе не чіпатиму.

 

Автор:

Кіт попив молочка та й пішов собі. А миша і каже:

 

Миша:

Врятував ти мене, друже, від лютої смерті. Я того не забуду і, як дозволиш, супутником тобі вірним стану. Я сирота і блукаю сам по світу. Щоправда, поки що мій світ обмежувався конюшнею, коморою і подвір’ям. Зате з тобою скільки всього побачу! От ти багато, мабуть, вже країв різних надивився?

 

Іван:

Чесно скажу, жодного не бачив. Я – сліпий.

 

Миша (співчутливо):

Невже? От бідолаха!

 

Іван:

Та нічого, я таким народився. Як воно – бачити – не знаю. Жаліти мене не треба.

 

Миша:

Вибач, не буду. Ліпше стану твоїми очима. Розповідатиму тобі, що навколо робиться.

 

Автор:

А тим часом у палаці цар розмовляв із женихами. Деякі відразу про умови почувши, додому повертали. А багато, кажуть, погоджувалися, та жоден з них ще не прийшов назад до палацу. Звісно, чутки йдуть, що всі ті женихи загинули. Настала черга Петра з Миколою.

 

Цар:

Приймаємо по одному! Ви чого удвох сюди прийшли? Давайте по черзі.

 

Петро:

Ми – брати. Завжди разом.

 

Цар (зневажливо):

Що, близнюки?

 

Микола:

Ні, Петро – старший.

 

Цар:

Ну то Петра першого і приймемо, а ти за дверима почекай.

 

Царівна (зітхає):

Нехай вже вони разом, тату. Однак завдання не виконають. Так хоч менше часу згаємо.

 

Цар (царівні тихо, щоб інші не чули):

Доню, ну скільки ти мене мучити будеш? Он учора який красень приїздив – принц тридев’ятого королівства! Так що ти йому сказала: щоб сідав у свою карету і чухикав назад? Так? Це ж сором! А отой, герцог позавчорашній? Досі по лісу блукає, чи його вже твоє чудовисько пошматувало?

 

Царівна:

Тату, досить пустих розмов. До справи.

 

Цар:

Отже, женишки, справу вам загадаю непросту. Є у нашому царському лісі чудовисько. Краде воно скот у мого народу. А ще, кажуть, на людей останнім часом частенько нападати стало. Занапастити мусите теє чудовисько. А тоді за наступним завданням приходьте. Хе-хе!

 

Микола:

А з чого це ви смієтеся, царю?

 

Царівна:

Ще жоден не прийшов по наступне завдання, всі на першому пропадають.

 

Петро:

Що ж, а ми спробуємо. І великого звіра полювати доводилось.

 

Автор:

Прийшли увечері брати до Іванка, їсти йому принесли, як обіцяли. Та й розповідають, що їм цар загадав.

 

Іван:

А чи така ж файна та царівна, що ви, братики, за неї життя покласти ладні?

 

Микола:

А хтозна! Вона обличчя якимсь напівпрозорим простирадлом вкриває. Не дуже роздивишся. Глянув уперше – здалося, що такої краси за все життя не стрічав, а потім замислився: навіщо вона мені? Може б ліпше просту дівку за дружину взяти? Та вже шляху назад немає, правду брат каже.

 

Петро:

Ми, Йванку, славну справу маємо зробити: вбити чудовисько, яке не лише скот, а і людей вже жере. Хтось має його звести зі світу! Може, ми зуміємо? А царівна дійсно – краса несказанна. Хоч я і погано роздивився – а знаю – не помиляюся.

 

Автор:

Пішли брати полювати чудовисько. Йдуть лісом – аж чують: хтось співає. Дивовижний той голос дівочий зачарував їх – вони присіли під кущем і не помітили, як поснули.

 

Виходить Повітруля, забирає їхню зброю і зникає.

 

Петро:

Гей, Миколо, прокидайся! Заспали ми з тобою, хтось зброю нашу покрав.

 

Микола:

Здається мені, Петре, не так собі просто сон на нас найшов. Чи не Повітруля то співала, бува-часом? Та і вкрала наші знаряддя вона. Не інакше, з тим чудовиськом знається і рятує його від нас.

 

Петро:

Ну, може й так… Не щастить. А що, як чудовисько хитрістю взяти? Он ми зранку повз глибоке провалля проходили, давай вкриємо його гіллям, травою і спробуємо звіра нашого туди заманити.

 

Микола:

А що ж, можна. Тільки спершу треба знайти чудовисько.

 

Петро:

А шукати довго і не доведеться. Глянь-но сюди, що бачиш?

 

Микола:

Вовни жмуток бачу; та і гілки, видно, хтось великий потурбував. Невже щойно тут ходило?!! А чому ж тоді нас не зачепило?

 

Петро:

Не знаю, брате. Може, не голодне було.

 

Брати ходять, придивляються, нарешті бачать крізь кущі чудовисько.

 

Микола:

Обережно, брате! Тихо! Он воно лежить. Страшне...

 

Петро:

Атож-бо. Як би воно нас не вполювало. Хтозна, як його до пастки заманити.

 

Автор:

Підказка сама з’явилася. Побачили брати, що чудовисько з одного лише дерева на галявині плоди їсть. Заховалися Петро й Микола, а коли чудовисько пішло кудись, полізли на дерево та й познімали геть усі плоди. А потім виклали доріжкою до пастки. Коли чудо попрямувало тою доріжкою, плоди збираючи, так у провалля і впало. Прийшли брати до царя та й кажуть:

 

Петро:

Пресвітлий царю, виконали ми твоє завдання. Чудовисько у провалля заманили. Воно звідти не вилізе – там йому й смерть.

 

Царівна (тихо):

Ох, що ж робити! Згине ж там, нещасне!

 

Цар:

Порадували ви мене неабияк. Та завдання друге на вас чекає. То вже нехай дочка загадує.

 

Царівна:

А і загадаю. Та такого загадаю, щоб вам не впоратися. Принесіть мені, коли такі ловкі, повітруліну хустку. За три дні чекаю вас із хусткою, а ні – то у в’язниці поміркуєте, чи варто вам було до царської доньки свататися!

 

Петро:

Видно буде, чи до в’язниці нам шлях, чи під вінець. Підемо повітруліної хустки шукати.

 

Царівна (сміється):

Ідіть, ідіть!

 

Автор:

Блукали брати три дні лісом, лугом, а повітруль побачили лише раз, та й то здалеку. Ті, щойно легінів помітили, миттю зникли. Надвечір третього дня прийшли брати до Іванка прощатися.

 

Петро:

Вибачай братику, що полишаємо тебе на самоті. До в’язниці нас запроторить царівна, бо з завданням її не впоралися.

 

Іван:

Ой, братики мої, що ж за завдання таке, що ви не подолали?

 

Петро:

Загадала нам царівна повітруліну хустку принести. А ми навіть жодної повітрулі зблизька не бачили.

 

Іван:

І сором, і жаль мені з подарунком розлучатися, та для вашого порятунку, брати мої і найдорожчого дарунку не пожалкую. Ось вам хустка, що лишила мені повітруля, коли я позавчора на сопілці грав у лісочку.

 

Микола:

Невже, Йванку! То повітруля сама тобі хустку подарувала? І ти нам її віддаєш?

 

Іван:

А як же інакше вам врятуватися від лихої волі царівни!

 

Петро:

І то правда. Сердечно тобі дякуємо, брате. Що ж, раз так – дорога нам до палацу.

 

Брати йдуть, з’являється миша.

 

Миша:

Марно ти, Іванку, повітрулін дар віддав. Неможна було того робити. Бо як повітруля тобі хустку свою віддала, вважай, що вірність свою і любов вічну пообіцяла. А тепер царівна зможе тою повітрулею керувати, як рабою своєю.

 

Іван:

Невже?.. То що ж ти відразу не сказав мені?

 

Миша:

Не устиг.

 

Іван:

Треба братів наздогнати. А як наздожену, що ж мені, хустку забрати, а їм тоді дорога до в’язниці? Що ж робити?

 

Миша:

Ходімо проведу тебе потаємним ходом до палацу, а там і подивимося, що робити.

 

Миша застрибує на Іванове плече і вказує шлях.

 

Миша:

Ось наліво вихід. Та тут ти вже звик, а далі обережно ступай. Казатиму, як іти, ніхто й не помітить, що ти незрячий. Так, прямо, а тепер наліво і далі прямо...

 

Прийшли до палацу. Заховалися.

 

Цар:

Доню, поглянь, твої женишки повернулися. Певно, проситимуть, щоб до в’язниці їх не кидали. Краще б уже тікали, сюди і не приходили, хто б їх шукав?

 

Петро:

А чого б це нам втікати? Ми завдання твоє, царівно, виконали.

 

Царівна:

Та невже? Брешуть, напевне, просту жіночу хустку принесли. Де вже їм за три дні до повітруль хоч наблизитися?

 

Петро:

Ображаєш, царівно. Зроду брехати не навчені. Ось тобі хустка!

 

Царівна (схвильовано) :

Як? Звідки ви взяли її?

 

Микола:

Пощастило нам...

 

Петро (смикає брата, щоб мовчав):

То не твоя турбота, царівно. Просила хустку, ось маєш.

 

Царівна:

Злодії! Та жодному з вас чоловіком моїм не бути. Третє завдання вам – зі мною наодинці поговорити. А як не зумієте бесіду гарно вести, за все відплатите. Хто там перший?

 

Петро:

Я, старший.

 

Царівна мовчки встає і йде до сусідньої кімнати. Петро крокує за нею.

 

Царівна:

Ну то зніму з обличчя свого вуаль, подивишся, чи гідний ти мене.

Знімає вуаль, зазирає у Петрові очі, обличчя її сяє красою, Петро не може вимовити й слова.

Ну що, то так і мовчатимеш? Розкажи мені щось цікаве.

Чекає хвилину, потім командує:

Охорона! До в’язниці його! Наступний!

 

Микола:

Брате! Як же так!

 

Петра виводять. Він мовчить. Микола заходить до кімнати, царівна повертається до нього обличчям, зазирає йому у вічі.

 

Царівна:

То про що поговоримо? Ти, напевне, хочеш дорікнути мені за жорстокість?

Мовчимо... Добре. Охорона.

 

Царівна знову вкриває обличчя вуаллю і виходить. Слідом виводять Миколу. Царівна підходить до царя.

 

Цар:

Отак завжди! Ну як же тебе заміж видати, як ніхто не може на тебе дивитися спокійно? І нащо та краса? От мати твоя догодила, наділила дитя вродою!

 

Царівна:

Не грішіть на маму! Вона не менш за мене гарна була, та стала ж Вашою дружиною!

 

Цар:

Так я знаєш, як довго не міг і слова вимовити! Аж поки звик! А ти від своїх женихів вимагаєш, щоб вони бесіду з тобою вели. Ну хіба це можна? Ну нехай вже ці, прості мужики, то тобі й не сподобалися, а як принц який файний та багатий знов заїде, коли ти ще не всіх розігнала?

 

У схованці Іван чекає на мишу. Миша повертається.

 

Миша:

Новини в мене не втішні, Іванку. Братів твоїх до в’язниці повели.

 

Іван:

До в’язниці!? За віщо ж?

 

Миша:

Не виконали вони третього завдання. Не зуміли поговорити з царівною. А вона, видно, не просто людська дочка, бо ніхто, дивлячись їй у обличчя, не може жодного слова вимовити.

 

Іван:

А хто ж вона?

 

Миша:

Ще не знаю. Але здогадуюсь.

 

Іван:

Та то не головне. Як нам братів моїх визволити?

 

Миша:

Спробуй ось що: я відведу тебе до клітки, де тепер тримають спіймане твоїми братами чудовисько. Як зумієш його приручити, звільнимо його.

 

Іван:

Воно ж на людей нападало! Та і як ми його звільнимо? Там, напевне, варта.

 

Миша:

Немає варти. Та і про те, що воно на людей нападало – неправда, травоїдне воно. Видно, цар не хотів, щоб дочка з ним гралася у лісі. Боявся, що люди побачать. Чудовисько сидить за міцними ґратами під трьома замками. Я спостерігав, як царівна ходила його відвідувати. Якби вона могла дістати ключі, не сумніваюся, що звільнила би чудовисько. А от ти приведеш його і скажеш їй, що віддаси їй чудовисько, коли випустить братів. Сподіваюся, щось із цього вийде.

 

Автор:

Ходив Іван до клітки багато днів, годував чудовисько і розмовляв з ним, як із вірним псом. Нарешті чудовисько звикло до хлопця. Тоді миша залізла на замки, і повідмикала їх хвостиком. Іван звільнив чудо-звіра і повів до знайомої галявини, звелів чекати. Сам сів неподалік від палацу, а миша побігла кликати царівну. І от привела нарешті.

 

Царівна:

Як, це ти?

 

Іван:

Повітруле, люба, звідки ти тут?

 

Царівна:

Миша мене покликала. Сказала, що її друг чудовисько моє звільнив...

 

Іван:

Мишко, ти де? Царівну ж мав привести!

 

Миша:

Атож-бо! Царівну і привів.

 

Іван:

То ти і є – царівна!

 

Царівна:

Так. Царівна – повітруля. Батько мій, цар, приховує це, бо не хоче, щоб люди знали, що мати моя царівною лісовою була. А як же до тих бовдурів хустка моя потрапила? Вони її вкрали в тебе?

 

Іван:

Не бовдури вони. Брати мої. Пробач. Як дізнався, що в’язниця на них чекає, не зумів не віддати. Не знав я, що та хустка - то воля твоя. Думав – проста хустка, хоч і жаль було її віддавати, бо подарунок твій.

Звільни братів моїх. Я ж чудовисько твоє звільнив (тобто ми з мишею звільнили). Воно на галявині неподалік чекає.

 

Царівна:

Дивний ти хлопець, Іванку. І як моє чудовисько змогло до людини звикнути? Воно людей завжди остерігалося. Непростий ти. Звільню твоїх братів. А з тобою як нам бути?

 

Іван:

Не знаю, повітруле. Можеш мене карати, як вважаєш за потрібне. Кинеш до в’язниці – і там не з’явиться у мене жодної чорної думки про тебе. Тільки прошу – перш ніж розлучимося назавжди – заспівай мені ще раз.

 

Царівна:

Ти серце моє забрав. Вже довіку мені не покохати когось іншого. А кажеш – розлучимося назавжди. Чи ж ти такий жорстокий, чи такий гордий, що царівну заміж взяти не хочеш?

 

Іван:

Не хочу? Сонце моє, як я міг навіть думати про таке! Я ж сліпий! Чи потрібен тобі такий чоловік!

 

Царівна:

Іншого не хочу! Сватів засилай, коли кохаєш. А ні, то прошу, забудь про все і не тривож душу мою!

 

Іван:

Ні не забуду, ніколи такого не може статися! Здається мені, що сплю я і щасливий сон бачу. На сватів чекай, кохання моє.

 

Автор:

Петра і Миколу того ж таки дня звільнили.

Іван одружився з царівною - повітрулею і вони жили довго і щасливо, народили і виховали розумних і добрих дітей.

 

 

 



Создан 19 мая 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником