Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Анна НАДІ. Фея та Їжачок.

Чарівна книга для дітей та дорослих.



 

                                                                                                          Моїй донечці присвячується

 

 

Для всіх, кому весело й невесело, тяжко й легко, світло й темно, щоб не впасти у забуття та не загубитись...

 

-         Доброго дня, маленька феє! – тихо потягуючись та крекчучи, промовив їжачок. – Як тобі спалося?

-         Чудово, маленький їжачок. Я бачила дивовижні сни про далекі країни, а вранці, вмившись крапелькою роси, вдягла своє найпарадніше рожеве платтячко.

-         Найпарадніше? Чому?

-         Як, мій маленький друже, ти ще не знаєш? Адже сьогодні велике свято – день народження чарівної зіроньки!

-         А хіба така є? – здивовано промовив їжачок, потираючи гладенькими лапками свої маленькі оченята,  в яких відображалось ранішня недільна хмарка.

-         Звичайно, є, - відповіла фея. – На світі є все, що б ти не вигадав. Ось, наприклад, подивись на це дерево. Бачиш, яке воно гарне?

-         Так, я дуже люблю цю вишеньку, особливо, коли вона квітне.

-         Але ти ж навіть не знаєш, що всередині неї живе прекрасна сопілка радості.

-         Справді?!!! А що вона робить?

-         Вона радіє. А хіба ще щось потрібно?

-         Не знаю, мені потрібно їсти. І багато...

-         Смішний їжачок – солодкоїжка!

-         А чому я ніколи не помічав її?

-         Тому що я щойно її вигадала. Але все, що ми вигадуємо, обов’язково повинно здійснюватись. Хай не тут і не зараз, але десь, далеко-далеко, всі наші думки і фантазії живуть у чудовій країні Завжди. І ми, феї, живемо на цій Землі, щоб захищати цю країну.

-         Від кого? Від кого її можна захищати, якщо її насправді не існує? – оченята їжачка ставали все ширшими від здивування.

-         По-перше, як це не існує? Існує! А по-друге, для того, щоб захищати від  поганих думок злих людей. Маленький їжачок! Ти навіть не знаєш, як багато людей у світі хочуть нашкодити цій країні, як багато людей на Землі бажають змусити нас повірити, що такої країни не існує взагалі.

-         Ні, неправда, я точно знаю, що вона є! Я щойно зрозумів! – викрикнув їжачок. – Сьогодні я бачив її у прекрасному  сні, я плескався у теплому-теплому фонтані, а, коли прокинувся, дуже зрадів, що насправді тут, у нашому лісі є такий самий яскравий фонтан!

-         От бачиш, веселий їжачок, на світі є все, треба тільки закрити очі, уявити собі щось, а потім дуже сильно захотіти, щоб так трапилось. І намагатись жити правильно, так, щоб допомогти цьому диву трапитись. Тоді воно обов’язково трапиться. Я точно знаю.

-         Прекрасна феє, ти завжди так гарно говориш, і мені дуже хочеться тобі вірити...

-         Так і є, їжачок, так і є! А зараз, якщо хочеш, я розповім тобі казку про чарівну зіроньку, День Народження якої ми сьогодні святкуємо.

-         Розкажи, фея, розкажи! Мені дуже хочеться послухати про чарівну зіроньку!!!

-         Добре, тоді слухай...

 

 

КАЗКА ПРО ЧАРІВНУ ЗІРОЧКУ

 

- Колись дуже давно на Землі було зовсім темно. – Почала свою розповідь прекрасна фея. - Сонечко мандрувало іншими планетами і навіть не знало про існування Землі. А на небі весь час сяяв місяць та багато зірок. Вони царювали у часі й просторі, і ніхто не знав, коли день, а коли ніч, так все було одноманітно й нецікаво.

-         А як же люди, і тварини, і птахи, і риби, і рослини? Як же вони жили без сонечка?

-         Так само одноманітно. Краса зірок була невимовною. Вона полонила людей та змушувала їх цілими днями дивитись на небо і рахувати зірки.

-         А що ж вони тоді їли? – не вгамовувався їжачок, доїдаючи жовтеньке яблучко з червоним бочком.

-         Те, що і завжди. Тільки смаку вони не відчували, тому що все мало один смак.

-         Один смак! Це ж не цікаво!!!

-         Звичайно, не цікаво. Але ніхто про це й не думав. Якщо у людей виникало якесь запитання, вони дивились на зірки та по їх розташуванню здогадувались про відповідь. Все було дуже просто. Зазвичай кажуть, що все найкраще – просте, але ж не все просте – найкраще, чи не так?

-         Пробач, прекрасна фея, але я не зрозумів, що ти щойно сказала.

-         Справді? Пробач, маленький їжачок, адже я геть забула, що ти маленький. Ось, дивись. Наприклад, в тебе є одне просте яблучко, яке виросло на спеціальній фабриці яблук, без світла й радості, та ще одне, яке виросло біля твого дерева. Яке з них ти обереш?

-         Хе-хе, це ж дуже просто! Я оберу те, яке виросло біля дерева, тому що воно – смачніше! Адже фабричні яблука ніколи не можуть порівнятись з тими, які виросли біля нашого дерева, тобто з домашніми!

-         От бачиш, маленький їжачок. Це значить, що все найкраще – дуже просте. Ну а тепер уяви, що ти йдеш у гості до бабусі та хочеш віднести їй у подарунок кошик найкращих яблук. Ти збереш всі яблука, які ростуть на нашому дереві?

-         Звичайно, ні. Я візьму тільки найкращі яблучка, ті, які не мають черв’яків.

-         Правильно, маленький їжачок. Бо хоча вони й висять на нашому дереві, але це ще не означає, що всі вони – найкращі. Значить, не все просте – найкраще. Зрозумів?

-         Так, прекрасна феє, тепер зрозумів!

-         Добре, тоді слухай далі.

Так ось. Люди жили під зірками і ніколи не бачили сонячного сяйва. Ніхто нікому ніколи не бажав доброго ранку чи спокійної ночі, тому що не знали, коли день,  а коли ніч. І ніхто не знав, що таке – потішити друга чи весело прогулятись з матусею, що таке – збиратися на гори чи гуляти закоханими під місяцем. Ніхто не знав, бо пишнота зірок затьмарювала все навкруги, і люди, стиснуті цим багатством, не помічали своєї одноманітності. А зірки приймали преклоніння людей за належне, й нічого не бажали змінювати. На небі було дуже гарно, проте також зовсім одноманітно. Зірки самі насолоджувались своєю пишнотою і не знали інших почуттів, як тільки почуття власної досконалості. Серед інших зірок жила собі на небі й маленька, дуже кругленька зірочка. Одного дня вона загорілась на небосхилі, тихо і невимушено, а своїм маленьким сяйвом вона випромінювала світло на себе та на невеликі зірочки неподалік. Знаходячись далеко від Землі, вона все ж таки любила спостерігати за людьми. Їй подобалось дивитися їм в очі. Звернені до зірок, очі людей нібито завжди хотіли задати якесь таке питання, відповідь на яке зірки не змогли б їм дати. Але зірочці здавалось, що люди ніколи не зададуть того питання, оскільки вони не бажають заважати сяйву зірок. Маленька кругленька зірочка нічим з поміж інших не виділялась. Тільки от постійно вдивляючись у далечінь, їй весь час кортіло політати навкруги. «Голубка моя ясноока, зірки не злітають з своїх місць!» - повторювала їй сусідка – блискуча сяюча зірка. Але ж їй так хотілось...

І ось, одного чудового дня, коли всі зірки як раз начищали свої гладенькі дзеркальні поверхні, вона тихо полетіла. Пролетівши декілька сфер та просторів, вона настільки втомилась, що вирішила трохи відпочити. Так, притулившись біля входу в одну з багато численних космічних печер, вона вже майже заснула, коли раптом щось пронизливо тепле і прекрасне торкнулося її щоки. Адже й у зірок можуть бути щоки, варто собі їх тільки уявити.  Так ось, щось неймовірно миле і, як здавалось, прагнуче до досконалості, торкнулося її щоки. Зірочка відкрила великі здивовані очі та побачила те, чого не зустрічала ще ніколи в житті. Посміхаючись, сяяв перед нею світлий і прекрасний Сонячний Промінь. Він був одним з синів Безмежного Сонця. Молодий бешкетник, він раптово відбився від батька, гуляючи сферами та просторами всесвіту. Зірочка сама випромінювала світло, проте його сяйво було зовсім іншим. Не кращим і не гіршим, а просто іншим.

- Доброго дня, прекрасна Зірочка, - тихо промовив Сонячний Промінь. Він, напевно, залився б червоним від зніяковілості, але ніяк не міг цього зробити, адже сам був яскраво пурпуровим.

- Доброго дня, а ви...хто? – маленькій зірочці здалося, що душа заколотила від того, як швидко билося серце і як розгублено глупо тремтів голос.

- Я – Сонячний Промінь, син Безмежного Сонця. А вас я знаю, ви, напевно, зірочка з сусідньої галактики.

- Так, я, я ...Зірочка. А хто такий Безмежне Сонце?

- Це мій батько. Він сяє так яскраво, що освітлює багато планет одразу.  А мешканці цих планет навчаються радіти життю, купаючись у його сяйві.

- Правда? Я б так хотіла побачити!

- Тож полетіли, я покажу!

- Полетіли!

І вони полетіли. Розсікаючи простори всесвіту, вони відвідали багато планет. І Зірочка посміхалась їх мешканцям та Проміню, а він посміхався їй. Насолоджуючись сяйвом Безмежного Сонця, вони розважалися у м’яких хмаринках повітря, літаючи неподалік від планет, та підстрибували на верхівках гір. Їм було дуже добре та весело разом. І нічого більше не хотілось ні їй, ні йому. Так би і літати все життя, так би і стрибати цілу вічність поміж хмар. Хоча ти ще й маленький, їжачок, але я скажу тобі – вони кохали один одного. Тільки дуже боялись зізнатися собі в цьому. Адже до них ніхто ще не знав, що то значить – кохати. Але Зірочці все ніяк не йшла з голови думка про те, як було б гарно, якби Безмежне Сонце осяяло і Землю. Як би тоді раділи люди, скільки б нового вони дізнались. Вона поділилася своїми думками з Промінцем.

- Це можливо, - відповів Промінець, чомусь засумувавши при цьому. – Безмежне Сонце дуже велике, воно може зігріти ще не одну галактику, треба тільки попросити його про це. Ось тільки...

- Тільки що? – занепокоїлась Зіронька, побачивши, як відтінок глибокого смутку швидко прослизнув обличчям прекрасного Промінця.

- Тільки, якщо Безмежне Сонце буде сяяти на твоїй планеті, і ти теж будеш там, ми ніколи не зможемо бути разом.

- Чому?

- Бо якщо сяє Безмежне Сонце, то це означає, що є день і ніч. Коли Сонце світить, на планеті день, коли ж воно йде ненадовго, щоб зігріти інші планети, на цій планеті настає ніч, і тоді на небі сяють зірки й місяць, як у вас було раніш. Тому, якщо ми вмовимо Безмежне Сонце випромінювати сяйво на твою планету, я завжди буду з ним вдень, а ти будеш приходити на небосхил тільки вночі.

- І ми ніколи не зможемо побачити один одного?

- Ніколи, - сумно відповів Промінь. - Я дуже боявся, що ти забажаєш світла й тепла людям своєї планети, тому й не казав тобі про це раніше. Але знав, що все одно так і буде. І ти підеш від мене. Адже ми створені для того, щоб нести світло мешканцям галактик.

- Люди були б такі щасливі, якби мали сяйво Безмежного Сонця...

- Так, тепер ти маєш вибір.

Маленька Зірочка подумала, а потім подумала ще раз, і ще... Ну, а що вона надумала, ти, маленький їжачок, і сам знаєш. Подивись на небо вдень, і ти побачиш Безмежне Сонце. Воно так яскраво сяє, що і тобі, і мені дуже хочеться жити й творити добро. Подивись навколо, і ти побачиш, як багато різноманітних кольорів на Землі! Спробуй яблуко, а потім інше, і навіть вони будуть трохи відрізнятись смаком. А що тоді вже казати про те різноманіття  природи, почуттів і відношень, які є на Землі. Ти сам знаєш, що обрала Зірочка. З того часу ми, феї, кожного року святкуємо День Народження пречудової Зірочки, як назвали її у феєнароді. Ось така казочка, маленькій їжачок.

-         І що, вони ніколи більше не бачили один одного? – спитав їжачок.

-         Ну чому ж, адже навіть у казці завжди  є місце для іншої  казки, - сказала фея.

-         Щось я не зрозумів, чарівна фея, поясни мені, будь ласка, - попросив їжачок.

-         Не можу, - сказала фея. – Ти це зрозумієш сам.  

................................................................................................................................

-Знаєш, маленький їжачок, щось мені сьогодні зовсім не хочеться веселитися, - трохи сумно відмітила фея.

- Чому, добра феє? – здивовано спитав їжачок, підійнявши оченята до неба. – Адже це так весело – бігати по осінньому листю і збирати червоненькі яблучка!

- Звичайно, маленькій їжачок. Я теж дуже люблю грати з тобою. Але іноді у кожного з нас трапляються моменти, коли грати не хочеться, а на душі стає якось трохи сумно.

- Як тоді, коли я загубив свої маленькі черевички, такі гарненькі й зелененькі?

- Не зовсім, маленькій їжачок. Того дня, коли ти загубив свої маленькі черевички, тобі було сумно, образливо, навіть трохи боляче. А я тобі кажу про такий стан, коли просто невесело. І нічого не виходить робити.

- Ага, – багатозначно протягнув їжачок. – Здається, я розумію, про що ти кажеш. Іноді, коли осінній вітер голосно дме у віконце, а на небі збирається багато сірих хмар, мені теж стає якось невесело. І тоді я зовсім не знаю, що робити.

- Так, маленькій їжачок, я кажу приблизно про те ж саме. У кожного з нас є щось, про що можна посумувати. І сумувати насправді зовсім не погано. Тільки трошки, й недовго, інакше це може затягнутись на довгий час. Трохи посумувати – це те, що іноді можна собі дозволити.

- Дозволити? Так само як іноді величезне печиво?

- Так, зовсім як печиво. Тому що навіть смуток може бути приємним. Тим більше, якщо він такий швидкоплинний та гарний. Такий, як у принцеси Луїзи.

- Принцеси Луїзи? А хто це така?

- Ах, так, мій маленькій їжачок. Я геть забула, що ти не літав зі мною у країну Завжди на хмаринці Трьохвеселості. Наступного разу я візьму тебе з собою. Тоді ти обов’язково познайомишся з принцесою Луїзою. Вона дуже й дуже добра.  А зараз, якщо хочеш, я розповім тобі про неї.

- Розкажи, розкажи, прекрасна феє!

- Ну добре, слухай. Отже,

 

 

КАЗКА ПРО ПРИНЦЕСУ ЛУЇЗУ

 

Давно-давно, в одній далекій країні, десь на іншому боці Землі, жила собі маленька дівчинка. Вона була дуже веселою та гарною. А до всього, ще й принцесою. Деяким дуже сильно щастить у житті, і тоді вони стають принцесами. А тим, кому щастить ще більше, народжуються у щасливих родинах. Ця дівчинка росла і горя не знала. Вона жила у високому замку з великими вікнами, які виходили прямо до саду з виноградом та персиковими деревами. Батьки, король та королева, дуже любили свою маленьку доньку-принцесу і завжди намагались дати їй все найкраще. В її кімнаті завжди було багато квітів, до того ж всі вони, навіть ті, що стояли  у вазах, жили дуже довго та наповнювали кімнату ніжним ароматом. У принцеси майже з самого народження був дуже добрий друг – метелик. Він, не зважаючи на свою приналежність до метеликового роду, вмів розмовляти по-людськи, і друзі всі ночі безперервно проводили у розмовах про дива Всесвіту. А вдень вони весело гуляли садом навколо замку, а час летів швидко й непомітно. Принцеса росла, ріс при цьому й метелик, але, як це не дивно, ставав дорослим та старішав. Адже метелики, навіть чарівні, живуть набагато менше, ніж люди. І ось настав той день, коли метелик, втомившись від прогулянки, ліг на лопуховий листочок, що слугував йому за ліжко, та відкрив принцесі велику таємницю.

-         Ти знаєш, - сказав він, - насправді ніхто ніколи нікуди не зникає. Ми всі існуємо десь та переносимо все добре й гарне, що є у нас, до наступного кроку нашого життя. А таких  кроків може бути багато, доки ми, нарешті, не знайдемо те, чого прагнули та що мали зрозуміти. Зараз я метелик, але ніхто не знає, ким я стану потім, тому, якщо я зараз раптом засну й не прокинусь більше, не сумуй і не плач. Просто я поживу якийсь час десь в іншому місці, і, хто знає, може колись нам ще буде подаровано щастя погуляти вдвох по прекрасному саду. Подивись на небо. Кожної ночі, перед тим, як лягати спати,  придивись до зірок. І кожного разу, коли будеш дивитись на них, знай – я спостерігаю зараз за тими ж самими зірками. І якщо раптом якась з них підморгне тобі чи посміхнеться, знай – це я підморгнув тобі та посміхнувся. Не питай, як і чому це буде, просто знай, що так буде. Адже диво трапляється тільки тоді, коли у нього вірять. Запам’ятай іще одне – де б я не був, я молюся за тебе, де б я не був, я завжди з тобою, щоб допомогти тобі. І тільки близькі люди можуть зрозуміти нас, коли ніхто навколо не зрозуміє.

Маленький метелик закрив очі й заснув таким міцним сном, що ніхто вже не міг його розбудити. Вранці батьки принцеси дали розпорядження покласти метелика відпочивати під персиковим деревом, плоди якого йому так подобались. Батьки дуже непокоїлися, як це сприйме їх дівчинка, чи не буде це завеликим для неї ударом? Проте принцеса лише трохи плакала та позіхала тихесенько, але чи зовсім не зрозуміла, що трапилось, чи розуміла забагато.

Йшов час, принцеса ставала все прекраснішою та чарівнішою. Батьки почали вже думати про весілля доньки та придивлятись до навколишніх кавалерів, як раптом трапилось не передбачуване.

Одного разу, гуляючи околицями замка, принцеса так замилувалася квітами, що сама не помітила, як відійшла далеко від дому. Злякавшись, вона зібралась було повертатись, як раптом ноги її майже скам’яніли, і Луїза провалилася у гибоку-глибоку яму. Роздивившись довкола,  вона побачила багато маленьких дивних істот, які були схожі на маленьких чоловічків та розмовляли тією ж самою мовою, що й принцеса. Вони ввічливо привітались із принцесою та повідомили їй, що, оскільки Луїза потрапила до їх пастки у лісі, вона повинна назавжди залишитись жити з ними. Принцеса й хотіла була щось заперечити, та рот ніби онімів, і вона не змогла проронити ані слова. Справа в тому, що ці маленькі істоти були особливими чарівними тролями, не дуже добрими за вдачею. Розставляючи пастки у лісі, вони ловили людей, що заблукали лісом, та примушували жити з ними. Проникаючи до мозку людей за допомогою спеціального чарівного зілля, вони викрадали мудрі думки людей та енергію, і  жили собі з цього. Таким чином принцеса потрапила у жахливе становище. Вона мала залишитись жити у тролей, практично не в змозі поворушити своїм тілом під дією чар.

А король з королевою тим часом були майже вбиті горем. Посилаючи гінців на всі сторони світу, вони обіцяли винагороду всім, хто знайде та врятує принцесу. Знаходилось багато хоробрих чоловіків, але ніхто не міг її знайти. Так йшов час, і поступово всі  потрохи вже почали  забувати про принцесу. Всі, крім батьків та ще декого.

Але повернімося до принцеси. Найбільша небезпека тролей була у тому, що, відбираючи у людей енергію та мудрі думки, вони забирали у них смак до життя. Люди забували про те, хто вони і навіщо живуть, перетворюючись на слухняних тварин тролей, обростаючи волоссям та поступово вмираючи. Зазвичай це траплялось десь через два-три тижні такого життя у тролей. Але з принцесою було геть інакше. Щось дивне та незрозуміле допомагало їй. Пройшов тиждень, і другий, і третій, і місяць, і два місяці, і півроку, а вона все жила й жила, і, здавалось, ніяк не збиралась перетворюватись на тварину. Поводилася вона також трохи дивно. У печері тролей було лише одне місце, звідки можна було побачити небо – та пастка, в яку потрапила принцеса. Летів час, а вона все сиділа біля цієї діри, не маючи можливості опинитися на волі, та дивилася на небо. А вночі, коли на небо випливали зірки, її обличчя розпливалося в якійсь загадковій та дивній посмішці. Навіть тролі з своїм чарівним зіллям не могли розгадати у ці хвилини хід її думок. Так тривало довгий час. І Луїза, виснажена та втомлена, все ще продовжувала сидіти та дивитися на небо.

Та ось одного разу, коли сутеніло, у пастку потрапила ще одна людина. Тролі зраділи та почали вже його зачаровувати, коли він з неймовірною силою встав, витягнув свою золоту шаблю та почав вправно бити поганих тролів. Здивовані та нажахані тролі спитали його, чого він хоче. І молодий чоловік відповів, що прийшов сюди, щоб забрати свою кохану – принцесу, яку він вже давно шукає та заради якої він,  власне, і живе. Тролі довго радились й вирішили нарешті віддати принцесу цьому юнакові, бо надто вже вони злякались. Луїза, побачивши свого рятівника, посміхнулась тією ж самою загадковою посмішкою, а, опинившись у нього на руках, сказала: «Я знала, що ти прийдеш за мною, мій метелик.» Молодий лицар посміхнувся їй у відповідь ще загадковішою посмішкою, й вони обидва злетіли високо-високо, так, що опинились прямо біля замку принцеси.

Батьки так зраділи поверненню принцеси, що влаштували величезний бенкет з цього приводу. А принцеса Луїза та молодий чоловіче, якого до речі, звали Метеликус, одружилися та жили довго й щасливо, гуляючи вдвох під персиковими деревами.  Адже, якщо вірити у диво, воно обов’язково трапляється, чи не так, маленькій їжачок?

................................................................................................................................

-         Скажи мені, добра фея,  що значить – перемогти? – спитав одного разу маленькій їжачок прекрасну фею.

-         Перемогти – значить показати, що ти можеш насправді, домогтися своєї мети. Але у кожного перемога своя. І зовсім різна, тому точно тебе на це питання ніхто не відповість.

-         Цікаво, - сказав їжачок, - значить, якщо я назбираю цілий кошик яблук та зможу принести його додому, що дуже важко для мене, то це буде моєю перемогою?

-         Звичайно, маленький їжачок. Адже перемога може бути великою і маленькою, але ніколи вона, на жаль, не залишається назавжди. Тільки спогад про відчуття тієї миті, коли ти насправді досяг чогось, залишається з тобою. Але, отримавши перемогу одного разу, ти повинен прямувати до іншої мети, інакше життя зупиниться та перестане бути прекрасним та різноманітним.

-         Тобто, я повинен розвивати себе?

-         Так, маленькій їжачок, саме це я й мала на увазі – розвивати себе! Ти стаєш справжнім гідним мудрим їжачком, мій маленький друже!

-         Хе-хе! Дякую, - відповів їжачок, та на його щічках весело заграли червоні краплі сором’язливості. – Але я ще не повністю зрозумів, що означає – перемога буває різною. Ти не могла б розповісти мені про це детальніше? – поросив їжачок маленьку фею.

-         Добре, веселий їжачок. Напевно, краще за все я розповім тобі казку, яку я нещодавно почула від одного янгола на всесвітньому янгольському зібранні у країні Завжди.

-         А що, хіба така конференція буває? – здивовано спитав їжачок.

-         Маленькій мій друже, ти ніяк не можеш запам’ятати одне просте правило. На Землі та за її межами завжди всюди все буває. І, якщо ти чогось не бачиш,  це зовсім не означає, що цього нема.

-         Ой, прекрасна фея, я геть забув, адже ти мені казала. Але іноді це так важко уявити...

-         Це зовсім не важко. Просто уяви собі, що всі гарні й добрі думки перетворились на чудових білих птахів та полетіли жити у далеке, але найпрекрасніше місце на світі, – це і є країна Завжди. Вона існує для того, щоб нам с тобою ніколи не було самотньо. Варто тільки глянути навколо, і ти побачиш, як багато чарівного у цьому світі. А якщо вночі ти раптом побачиш чудових білих птахів, які пролітатимуть повз твого будинку, знай, - це наші добрі думки та прекрасні фантазії летять у країну Завжди.

-         Феє, феє! Я бачив таких птахів сьогодні уві сні!

-         Ось бачиш, а казав, важко уявити. Можливо все, якщо тільки уявити собі і захотіти цього всією душею. До речі, так казав і той янгол, про якого я й хочу тобі розповісти. Ти, мабуть, не знаєш, тож спочатку я трохи поясню. У кожного з нас є свій янгол-охоронець. Він приставлений до нас Наймудрішим, щоб охороняти та захищати нас, особливо у важких ситуаціях. Єдине правило, якого всі янголи повинні дотримуватись – не втручатися у свободу вибору людей та всіх живих істот. Тобто, якщо хтось все-таки вирішив впасти у калюжу, він у неї впаде, але янгол спробує зробити так, щоб удар не був дуже важким.

-         А хіба хтось може вирішити впасти у калюжу? Навіщо?

-         Повір мені, маленькій їжачок, іноді ми вирішуємо щось зовсім незрозуміле.

-         Якісь ми дивні...

-         Так...але при цьому іноді й трохи щасливі, чи не так?

-         Так! Кожного разу, коли матуся цілує мене, або я їм нове печиво, я завжди такий щасливий!

-         Ось бачиш! Але повернемося до моєї розповіді. Так ось, кожний янгол охороняє одного з нас, і кожного року всі янголи Землі збираються ненадовго на всеянгольське зібрання, де діляться своїм досвідом роботи та вирішують, як можна щось покращити у ній.

-         Які цікаві янголи!

-         Так, свою роботу вони знають. Так ось, останнього разу один з янголів оповідав дуже цікаву історію про людину, яку охороняв. Ця історія, хоч і була насправді,

-         але дуже схожа на казку. І я думаю, багато хто хотів би її почути. До речі, людину, про яку піде мова, звали Джоном. Отже,

 

 

КАЗКА ПРО ДЖОНА ТА ЙОГО ПЕРЕМОГУ

 

Ось, що розповів мені той янгол. Жив собі на світі зовсім звичайний, але дуже самотній юнак Джон. Він не пам’ятав своїх батьків, завжди жив сам, при цьому знаходив трохи часу порадіти, любив смачно поїсти та солодко поспати. Любив запах скошеної трави та відчуття чистоти та прохолоди вранці. Хоча бачити це йому доводилось не часто, адже, як я вже казала, він любив поїсти та поспати. Але з самого народження сиділа та росла з ним у голові надзвичайно дивна думка. Якимось чином йому було точно відомо, що його щастя, без якого ніяк не вижити, живе на високій горі, що видніється за містом. І так ця ідея засіла Джонові у голову, що не міг він без неї вже ані спати, ані їсти, ані пити спокійно.  І оскільки від природи мав сильну вдачу, зібрав він якось вранці свої найнеобхідніші речі, вдягнув найзручніші чоботи, та й пішов собі вибиратися на гору.

Йшов Джон день і ніч, й нарешті дійшов до гори. Подивившись догори, він побачив, яка вона насправді висока. Проте щастя варто того, і хоробрий Джон вирішив збиратися вгору. Досхочу підживившись тим, що було з собою з їжі, чоловіче почав своє сходження. Спочатку було весело і легко, але поступово збиратися ставало все важче й важче, ноги здавались неймовірно важкими, а вітер ставав все сильнішим. Починало сутеніти, а Безмежне Сонце потрохи віддавало владу нічним Зіркам, коли Джон нарешті вирішив відпочити. Сівши на камінь, він  глибоко позіхнув, і вже майже почав дрімати, коли раптом почув неподалік звук кроків, які наближалися до нього. Здавалось, йшов хтось великий і сильний. Обернувшись, він побачив високого хлопця, метри два на зріст, з величезними руками, але дуже добрими очами.

-         Що ти тут робиш? – спитав хлопчина.

-         Я йду до свого щастя. Воно мешкає на верхівці цієї гори, – відповів Джон.

-         А ти впевнений, що воно живе саме там? – не здивувавшись відповіді Джона, продовжував хлопець.

-         Так, а інакше, навіщо б я туди йшов? – незворушно відповів Джон.

-         Хто зна... всяке буває... – задумливо промовив незнайомець. – Дивись, вже сутеніє, вночі на горі холодно й моторошно, крім мене тут ніхто більше не живе. Ось там за деревом мій будинок, ходімо до мене, переночуєш у мене, поїси нормально, а там побачимо. До речі, мене звати Джек.

-         Дуже приємно, Джек. І дуже дякую тобі за пропозицію.

Так, Джон і Джек пішли у будинок на горі. У Джека виявилось багато смачних коржів, які він сам зробив, та достатньо доброго вина. Двоє великих та сильних чоловіків, попоївши удосталь, ще довго розмовляли при вогнику палаючої на столі свічки. Виявилось, Джек колись жив у цій хаті разом з дружиною, і вони були дуже щасливими. Але дівчина померла від однієї невиліковної хвороби, з того часу він мешкав тут пустельником. Розмовляючи з Джеком цілу ніч, Джону здавалось, нібито він зовсім не вибирався протягом дня на гору, – так легко й просто йому було спілкуватись з новим другом. Унизу, в долині, де стояло його місто, у Джона було багато друзів, але жодного такого, як Джек. Заснувши тільки під ранок, він вперше відчув, що значить, коли тебе розуміють. Вранці Джек запропонував:

-         Слухай, ти так само самотній, як і я. І, хоча ми знайомі недовго, я хочу, щоб ти залишився жити тут. Ми збудуємо тобі новій будинок, і нові люди прийдуть жити до нас. Ми створимо маленьке, але дуже гарне містечко, і будемо важко працювати, але створимо своє щастя разом. Я б ніколи не зробив такого один, але ми ж друзі, а разом ми зможемо зробити все, що завгодно. Як тобі моя пропозиція?

Джон задумався. Того, що пропонував йому Джек, хотілося і самому. Якщо щиро, то сьогодні він бачив уві сні прекрасне нове місто, і йому самому було неймовірно легко й радісно з новим другом. Проте, поміркувавши, Джон відповів:

-         Пробач, Джек, твоя пропозиція мені й самому припала до душі, але я повинен іти нагору, мені необхідно знайти своє щастя, я знаю, воно там, на вершині.

-         Шкода, – відповів Джек, – ми б справді могли це зробити. Але я не можу заважати тобі.

І Джон пішов далі.

Другий день видався ще важкішим. Тим більше, що думки про Джека та його ідею, не залишали Джона не на мить. Проте він продовжував йти. Дорога була крутою і небезпечною. Він ледве було не злетів з гори, але зміг врятуватися, чудом зачепившись за край каменю (дякуючи янголові). Ось вже другий день добігав кінця. Обравши місце для ночівлі, Джон збирався заснути міцним здоровим сном, як раптом почув чийсь тихий плач. Оглянувшись довкола, він побачив двох маленьких дітей років п’ти-шести, хлопчика і дівчинку.  Босі й напівроздягнені, вони стояли, не підкорюючись володарю  вітру, міцно тримаючись за руки, і плакали, прохаючи про допомогу.

-         Що з вами, діти? Як ви тут опинились? – спитав Джон.

-         Допоможіть, допоможіть нам, будь ласка, – повторювали діти. – Ми живемо тут неподалік. З того боку гори є два селища, в одному з них ми й живемо. Але ми заблукали, і не можемо знайти дорогу додому.

-         А де ж ваші батьки? Чому вони не шукають вас? – ніяк не міг дотепати Джон.

-         Наші батьки поїхали колись дуже давно на заробіток до іншої країни, але так і не повернулись. Ми живемо самі, піклуючись один про одного, а сьогодні от пішли збирати ягідки на горі, відійшли далеко від хати, й заблукали. Допоможіть нам знайти дорогу додому!

-         Добре, звісно, я вам допоможу. Агов, стрибайте до мене на спину, і ми разом знайдемо дорогу, – відповів Джон. – Почувши про важку долю дітей, йому стало  боляче й шкода їх, адже сам жив без батьків, так само як хлопчик і дівчинка.

Пройшовши небагато у той бік, куди показували діти, Джон зміг знайти дорогу до селища, та, утомленими й голодними, все ж таки повернув дітей додому. Хатинка була невеликою, але зручною, малюки підтримували там порядок, сподіваючись, що колись нарешті повернуться батьки. Дивно, яким чином ці два селища, про які розповідали діти, могли існувати так високо на горі. Джон ніколи раніше про них не чув. Залишившись ночувати у будиночку дітей, він міцно заснув. Вранці його розбудили ніжні дитячі голоси. Діти співали й стрибали навколо нього.

-         Залишайся жити з нами, будь ласка! – прохали вони його. – Нам буде так добре разом!

Джонові й самому хотілося залишитись з ними. Проживши стільки років без батьків, йому, тепер вже дорослій людині, хотілося б дати дітлахам ті любов та тепло, на які вони заслуговували. Та й сам він сьогодні, почувши їх веселий спів, відчув себе так добре, як ніколи. Але, замислившись на хвилину, Джон відповів:

-         Пробачте, малюки, мені дуже добре з вами, але я мушу йти на верхівку гори. Там на мене чекає моє щастя.

Діти засмутились. А Джон, залишивши їм всі свої гроші, які були, пішов, хоча й з важким серцем.

Йшов третій день. Навколо все холоднішало й холоднішало. Сніг навкруги нагадував одну велику білу вівцю, що заблукала на горі. Джону було дуже важко, а перед очима весь час стояли оченята дітей, яким він допоміг.

Ось вже новий день добігав кінця, і, втомлений та змучений, Джон вирішив ніби лягати спати, як раптом щось нестерпно ласкаве та приємне злегка торкнулося його руки. Стурбувавшись, він швидко відкрив очі. Те, що він побачив, назавжди залишилося у Джоновій душі. Прекрасна дівчина з сяючими очами та ніжною білою шкірою сиділа на колінах прямо перед ним. Не встигнувши промовити ані слова, щось всередині сказало йому – це вона, вона, вона, ти шукав її все життя, і ось вона прийшла! Вона – твоя половинка, твоє життя... Дівчина взяла Джона за руку і відвела до себе додому. І він провів з нею нескінченно мало і нескінченно багато часу. Тільки з нею хотілося бути, тільки її обіймати, тільки її кохати. Купаючись у світлі очей коханої, він перебирав локони її волосся, а дівчина щось весело розповідала Джонові, заливаючись дзвінким сміхом та танцюючи з широко піднятими руками. Здавалось, ніщо у світі не могло порушити їх світу, якби одного разу Джон все таки не сказав:

-         Кохана, пробач, але я повинен йти. Там, на верхівці гори, живе моє щастя, і я мушу туди йти.

-         А ти впевнений, що твоє щастя саме там? – спитала дівчина.

-         Я повинен туди йти. – Відповів Джон. – Але я обіцяю, як тільки я знайду його, я одразу повернуся до тебе , і ми будемо разом назавжди.

-         Навіщо мені бути тут, якщо я не твоє щастя, – сказала дівчина, і дві великі сльози покотилися по її прекрасним щокам.

-         Ні, ти не розумієш, я повинен, - не міг зупинитися Джон. – Пробач мені, я скоро повернусь, – додав він і подався геть.

-         Ти сам робиш свій вибір, – промовила його кохана.

Проте Джон цього вже не чув. Як навіжений, ліз він на гору. У дикому бажанні побачити нарешті своє щастя він чіплявся руками за сніг і підтягував своє тіло до бажаної вершини. Яскраве сонце сліпило йому очі, проте не випромінювало тепла, а лише відображалося червоним вогнем на снігу. Перебираючи сніг своїми величезними чоботами, Джон виліз нарешті на верхівку гори.

... Казково гарний краєвид. Прекрасні гори, яскраве сонце та ... волаюча порожнеча.

-         А де ж моє щастя? – пробуркотів Джон заледве живими губами.

-         А хіба це не воно? – спитав його внутрішній голос. – Ти сам обрав собі таке щастя, ти прагнув такої долі, ти йшов до цього. Хіба тепер ти не хочеш цього?

-         Я ... я не бажав такого...

-         Не бажав? А чого ж ти бажав – мати друга й цікаве заняття, бути разом з дітьми і бути коханим жінкою?

-         Так ... так, але...

-         Ти сам обрав собі таке щастя, насолоджуйся ним, – сумно відповів внутрішній голос.

Не пам’ятаючи себе, Джон стрімко побіг вниз. Ковтаючи сльози, він з останніх сил кликав свою кохану, але ніхто не обізвався. Прибігши на місце, де стояв її будинок, він не побачив нічого, крім снігу. В дикому заціпенінні, постоявши там з хвилину, він ринув шукати її всюди, він кричав і кликав, але відповіді не було. Тоді Джон згадав про дітей, яким він допоміг, й побіг у те селище, де вони жили. Проте там не було ніякого селища. Як скажений, кликав він їх, та не отримав відповіді. Тоді Джон вирішив, що, напевно, друг Джек знає, де живе його кохана і діти. Палаючи останнім промінцем надії, він біг униз, до будинку свого друга, але не знайшов на тому місці нічого, крім старої закинутої хатини, де вже довгий час ніхто не жив. Впавши на землю від ридань, що тиснули горло, Джон закричав:

-         Чому???

-         Тому що ти сам так захотів, – промовив йому внутрішній голос.

... Пройшло багато років. Джон повернувся до свого міста у долині. Він заснував школи та допоміг багатьом людям у місті, привіз найкращих лікарів з інших міст, й вони стали жити у містечку в долині. Люди любили Джона, і з часом він став головою міста. І ніколи до цього й після місто не знаходилося у такому розквіті, як під час його керівництва. Джон мав чудову родину, багато дітей та онуків. Він помер, проживши довге життя, і всі дуже його любили. Джон завжди був опорою всім. Тільки от ніхто не знав, чому, спочатку марячи під час хвороби, а потім, постарівши, він весь час повторював якесь незрозуміле жіноче ім’я, згадував залишених дітей та постійно кликав якогось Джека. Коли Джон зовсім постарів, він цілими днями сидів на лавочці біля будинку, у тіні величезної яблуні, й шепотів собі під ніс все ті ж самі імена, й шепотів, шепотів, шепотів. Всі вирішили, що він з’їхав з глузду. А йому було дуже зручно та затишно у себе на лавочці...

 Так і закінчилась ця історія.

-         Яка сумна історія, – задумливо сказав їжачок.

-         Вона не сумна. Вона просто про те, що ми самі обираємо свій шлях. І ніхто не знає, де на шляху до щастя випробування, а де власне щастя. У кожного своя перемога. У когось вона на вершині, в іншого вона десь зовсім не там. Але кожний з нас обирає свою перемогу, як і своє життя. Зазвичай кажуть: кращий той, хто дійшов. Але всередині нас немає кращих. Ми просто різні та унікальні. І у кожного з нас своя перемога, своє щастя і своє кохання. Ось так, мій маленький їжачок.

-         Так, але все одно трохи сумно...

-         Сумно, але це природно. Ми радіємо й плачемо, сміємося та сумуємо, але поки ми робимо це, ми живемо, – відповіла прекрасна фея.

... І в гарній казці, і у прекрасній лілії, що квітне неподалік озера, і у бутонах троянди, що розпускаються, завжди співає життя.  Уткнувшись носиком у шовк подушки, ти бачиш сни про найголовніше та найчарівніше, а я сиджу поряд, тихесенько, так, щоб не бентежити твій спокій, намагаюсь бути беззвучною, як мишка, щоб не зігнати посмішку з твого милого сонячного обличчя. Ти сьогодні багато бігала і співала, ти збирала квіти й малювала небачені до цього замки, ти робила модні зачіски і дзвінко сміялася, віддаючи нам частину своєї радості. Ти – найкраще, що колись було, є та буде на Землі. Ти – моя донечка, ніжна, як пелюсток тюльпана, що віщує про прихід весни, весела, як спішна пінка з води, прекрасна, наче маленьке диво. Ми, дорослі, часто маємо звичку жалітися на долю та просити чогось, забуваючи про те, що багатьом з нас вже був даний найголовніший подарунок у житті. Моя кнопка, моя бусинка, моє чарівне янголятко, я так тебе люблю...

... Читаючи письмо, яке бабуся їжачка написала його матусі, він мало не заплакав. Тепер і сам їжачок, здавалось, був зовсім великим та жив в іншій частині лісу, окремо від мами та тата, але, знайшовши у старих паперах бабусиного листа, серце його розхвилювалось і застрибало, наче веселий червоний  м′яч, з яким йому так подобалося грати у дитинстві. Так, у найприємнішому настрої, витягнувши ніжки у затишному гамаку біля дерева, він побачив свою найкращу подругу фею.

-         Привіт, їжачок! Якось ти сьогодні романтично виглядаєш, - відзначила вона.

-         Привіт, фея! Вся справа у тому, що я перебирав папери вдома і знайшов дуже доброго листа від своєї бабусі. Мені стало так гарно й радісно, що я приліг на гамак, щоб трохи насолодитися сяйвом сонечка.

-         Ого! А це й справді чудова ідея! Я, мабуть, теж приєднаюсь до твого товариства. От якраз принесла нам персикового соку, зараз наллю його та присяду на цей пеньок біля дерева.

-         Сік – це чудово, добра феє! Послухай, мені раптом спала така думка. Ти завжди багато розповідаєш мені про своїх друзів чи про когось, чию історію ти десь чула. Але я майже нічого не знаю про тебе, мою найкращу подругу. Може, розповіси мені щось про себе? Чи це таємниця?

-         Ні, чому ж, ніякої таємниці немає. Якщо хочеш, я можу розповісти тобі.

-         Звичайно, хочу!

-         Добре, тоді я почну свою історію так: далеко-далеко, невідомо де...

-         Стривай, феє, як це далеко? Ти ж мешкаєш зовсім близько! На сусідньому дереві!

-         Так, зараз я живу там, але я хочу розказати тобі чудову історію про моїх бабусю та дідуся, які подарували життя моїй матусі-феї, яка, у свою чергу, дала життя мені. Адже саме казка бабусі та дідуся є початком казки моєї мами.

-         Ой, як цікаво! А що, хіба феї теж мають бабусь?

-         Звичайно. А як ти думав, маленький їжачок! У нас у феєнароді є все, чи ти забув?

-         Ай, ні...тобто так... – зніяковіло і мило посміхнувся їжачок, трошки зморщивши свій чудовий маленький носик.

-         Н добре, слухай, мій маленький друже...

Отже, моя історія буде називатися

 

 

КАЗКА ПРО ЧЕРЕМШИНУ

 

Дуже далеко, на краю Землі, там, де рожеві зорі зустрічаються з дзвінкими північними вітрами, у маленькому будиночку, без світла й опалення, але з величезною теплотою у серці, жила весела дівчинка. Довжелезні коси її густого волосся  потішно обвивали круглесенькі щоки, вкриті веснянками, а кумедний кирпатий ніс грайливо підморгував всім навколо. Вона мала чудовий вигляд, і вітер співав їй про це у своїх колискових. Щоправда, сама вона не вважала себе гарною. Ніс та веснянки завдавали купу турбот невисокій Тетяні, настільки, що, коли приходила весна, вона усіляко намагалася забілити веснянки та розпрямити впертий ніс. Але той не піддавався, і те й знав, що повторювати: а хіба ж я не милий, навіщо мене розпрямляти? Дівчинка мала велику родину. Тетяна була найстаршою дитиною з восьми діточок, шістьох дівчинок та двох хлопчиків. Потім, подорослішавши, кожен з них познайомився зі своїм птахом долі. Комусь вона принесла посмішки й радощі, комусь – біди та розчарування, проте у той далекий час, у стінах маленького будиночка  вони жили однією великою родиною, прокидаючись з рожевою зорею, що мерехтіла у небесній височині, та засипаючи під звуки ніжної материної колискової. Маленьким життя завжди здається дивом, дорослі ж забувають про це у вихорі нескінченних проблем та буденності. Так і цим сестрам та братам було добре разом. Чого не можна було сказати про батьків. Працюючи всі дні поспіль, вони ледве зводили кінці з кінцями. Іноді отримуючи заробітну платню, іноді – ні.  Тетяна як найстарша з дітей, допомагала хазяйнувати та піклувалась про молодших братів та сестер. Не можна сказати, що вона мала легке дитинство. Скоріш, воно проходило під знаком постійних турбот, праці та зусиль. Але було щось, що надавало щастя просто жити й любити  все навкруги: найчистіші холодні швидкі горні ріки, кристальне повітря та запах диму від багаття, м`яку  строгість вируючих гейзерів та простори, простори, простори. Простори великої дикої землі, яка несла силу і бажання жити.

Спливали хвилини, доганяючи години, підштовхуючи коліном місяці й роки. З маленької дівчинки Тетяна перетворилась на чарівну дівчину. Не можна було сказати, що вона красуня. Але щось неймовірно живе та прекрасне літало у повітрі, коли дівчина проходила вулицею. У той тяжкий час головним для людей було вижити та допомогти своїм дітям. Тетяна, закінчивши школу, почала працювати та допомагати своїй родині. І, здавалось, все виходило. А життя наспівувало веселу пісню. Та щось тихе і тендітне, наче сніжинка, шепотіло Тетяниному серцю дивні слова: „Все ще буде, все буде,” – і, що цікаво, дівчина розуміла ці слова навіть без пояснення.  Вона знала, чого прагне її серце. Воно просто чекало... кохання та...можливості вчитися. Друге бажання може здатись дивним для багатьох представниць сучасного дівчачого світу. Хоча вони могли б детальніше почати слухати саме з цього місця.

Так ось, проходячи під високими соснами, вона чула шепотіння. Вдивляючись у засніжені гори, вона чула шепотіння. І навіть на шляху додому шепотіння не залишало її. Почувши його, Тетяна кожного разу позіхала. Адже вона знала справжнє важке життя. І знала, що навряд чи коли вона зможе потрапити до університету. Про першу частину постійно співаючого шепотіння Тетяна намагалась умовчувати навіть для себе. Дуже далекою, неймовірною та незрозумілою здавалась їй ця частина... Але час біжить, перекушуючи на скору руку, часто забуваючи зупинитись на потрібній нам станції. Йшов час і у тому далекому закуточку Землі, де жила Тетяна. І ось одного разу до цього маленького селища  навідалося, не багато, ані мало, одразу сотня солдат -  молодих лейтенантів, красенів, які прибули з іншого кінця величезної країни, щоб служити у засніженому куточку. Для місцевих дівчат ця новина була просто дивовижною. Та й подумати тільки: крім того, що це були молоді військові, підтягнуті, з гордою поставою та сміливою посмішкою, вони ще знали такі місця, які ніколи не бачили бідні дівчата цього селища. І це вже нічого не кажучи про білосніжні рукавички, які так і виблискували промінням рідкого у тому краю сонця. З появою молодих військових життя закипіло. Танці, прогулянки вечорами, вистави у клубах – все казало про близькі зміни. Але не для Тетяни. Вона була серйозною дівчиною. Навіть навідуючись на танці, вона цуралася молодих хлопців з гусарською поставою. Та як всім нам відомо, життя вміє підносити найнесподіваніші подарунки. Проходячи вулицею чи працюючи, Тетяна час від часу згадувала одного з військових, гарного молодого чоловіка з густим чорним волоссям. Він подобався багатьом дівчатам, так що наша кирпоноса дівчинка відганяла геть самі навіть думки про прекрасного юнака. Так би все і йшло своїм ходом, якби той самий  молодий військовий теж проганяв від себе думки про довгокосу Тетяну. Та це було не так. Юнак одразу помітив дівчину серед інших. І, сам не розуміючи чому,  продовжував думати про неї дні та ночі поспіль. Щось дивовижне й дуже яскраве було у ній, щось таке, що поринуло у душу та запалило серце на багато років потому. Таке, що підтримує світ та допомагає жити. Саме жити, а не існувати. І от одного разу він наважився заговорити з нею. Збентежена Тетяна підтримала розмову. Потім він ще раз звернувся до неї і навіть написав невеликого листа, де у найпростіших, але дуже щирих словах розповів про свої почуття. Цю записку, як і багато інших листів, Тетяна пронесе через все життя, а, перебираючи пожовтіли з роками папірці, буде з ясною посмішкою та гарячим серцем згадувати той час.

А час був чудовий. Гуляючи вечорами тихими вулицями, вони тримались за руки та безперервно розмовляли. Молодість надавала сили бродити на морозі, а гарячі серця змушували тремтіти долоні. Він пригощав її шоколадними цукерками, такими, які вона ніколи не куштувала. Повільно відкушуючи шматок за шматочком, Тетяна насолоджувалась кожною хвилиною, проведеною разом з Володимиром. Але одна тяжка думка не виходила у неї з голови. Батьку дівчини одразу якось не сподобались молоді військові. Вважаючи їх всіх легковажними, він ні в якому разі не дозволив би Тетяні зустрічатись з Володимиром. Дівчина завжди слухалась сурового батька, проте коли йшлося про Володимира, серце нічого не могло вдіяти, і вона бігла на зустрічі, вигадуючи різні відмовки. Навіть у ті хвилини, коли, відкушуючи цукерку, вона мило посміхалась молодому військовому, у горлі стояв ком. Вона б так хотіла принести такі цукерки додому, дати їх своїм братам та сестрам, та не могла, адже тоді її таємниця була б відкритою.

Розмовляючи з другом, Тетяна сама не помітила, як розповіла Володимиру про свою мрію навчатись в університеті. Він зрозумів та підтримав її. Так,  гуляючи та балакаючи про життя, у його голові народилася думка. Одного разу Володимир запропонував Тетяні поїхати у місто, де жив його брат, щоб навчатись в університеті. Всі витрати, які виникали б у дівчини, він обіцяв взяти на себе. Просто навчайся, живи та отримай те, чого ти так прагнеш і чого ти насправді варта, а я підтримаю тебе, дам тобі такий шанс. Якщо б усі, та ні, якщо б хоча половина чоловіків зараз могли вчинити так, як вчинив тоді цей молодий лейтенант, життя б стало набагато добрішим та кращим. Але повернімося  до наших героїв. Вчитися було Тетяниною мрією. Та вона знала, що батько ніколи не відпустить її. Поїхати означало покинути родину, будинок, залишити батьків без допомоги. Вона не могла на це зважитись. Ніколи у житті молода Тетянка не робила таких зухвалих необачних вчинків. А серце розколювалось на частини...

Навіть у дуже далекій країні, де рожева зоря наспівує пісню холодним вітрам, а гори оточують нескінченну тайгу, буває літо. Коротке, та при цьому дуже тепле, навіть іноді спекотне. Прийшло воно й до цього краю. Ягоди, квіти та безліч комах – здавалось, що може бути приємнішим та більш набридливим? Для Тетяни та Володимира таким дивом виявились кущі білої духмяної черемшини. Молодість чудова. Кохання глибоке та прекрасне. Разом вони утворюють неймовірний напій. Скуштувавши його одного разу, неможливо забути. Якось, гуляючи селищем, закохані відійшли дуже далеко. Вештаючись поміж квітів та розмовляючи про життя, вони раптово опинилися на невеликій галявині, де всюди росли кущі ніжної білої черемшини. У такі хвилини янголи на небі широко посміхаються та затуляють очі долонями від задоволення. А люди, ніби забувшись у чарівному сні, народжують дива. Володимир і Тетяна озирнулись довкола і раптом, без будь-якої причини, голосно засміялись. Сміх був настільки яскравим та безтурботним, що повітря навколо наповнилося іскрами сонця. А Володимир почав весело закидати Тетяну квітами черемшини. Не пам¢ятаючи себе від сміху, вони кружились у радісному танці яскраво білих квітів. Вона сміялася, а він закидав її квітами, танцюючи у світлі білосніжного почуття. У житті трапляються миті, які ніколи не можна забути. Спочатку здається, що це просто приємна хвилина, гарний день чи добра година. Але потім, згадуючи одну й ту саму секунду протягом багатьох років, ми розуміємо – то було щастя. Справжнє, досконале, абсолютне щастя. Кажуть, такого не буває. Я не вірю у це. У кожного воно було принаймні раз у житті. Хоча б раз кожний мав ту мить, коли з упевненістю можна сказати: “Зупинись мить, ти прекрасна!” З таких хвилин складається щастя, такі секунди рятують нас у біді та викликають посмішку на зміну сльозам. Тому що заради цього треба жити, бо це – ЩАСТЯ. У Тетяни та Володимира було багато таких миттєвостей. Та, не зважаючи на всі перепони та труднощі, з якими вони зустрілись потім, два серця завжди знали: була їх перша мить, була їх “черемшина”, і було їх щастя. Люди, які відчули це хоча б раз, назавжди об¢єднані один з одним. Можливо, навіть розлучившись потім, вони завжди будуть знати: є щось, що десь, колись і якось з¢єднало їх... Але продовжимо наше оповідання.

Укріпившись мужністю та впевненістю, вони відчаялись на сміливий вчинок. Вона мріяла про університет, він – про її мрію. Тетяна вирішила залишити свій маленький улюблений будинок. Весь шлях у майбутнє здавався божевільним стрибком в якесь безглуздя, незрозуміле, жахаюче, але таке бажане. Багато хто спитає: навіщо? Одиниці з нас дадуть відповідь: тому, що так наказало серце. Багато хто спитає: і що в решті решт дало вам це серце? Одиниці прошепочуть: біди, сум, труднощі, біль, багато болю, і ... багато-багато щастя. Такого, яке пронесе на своєму хребті всі смутки, такого, яке підійме вище неба та впаде краплею дощу у пустелі. Всеіснуючого та миттєвого, досконалого та швидкоплинного... Реакція Тетяниного батька була ще гіршою, ніж вона гадала. Він не міг дозволити собі втратити старшу дочку, сподівання та підтримку всієї родини. Крик, скандал, і, як результат – заплакана мала дівчина з гарячим серцем, зачинена на горищі без речей та теплого одягу. Але саме у такі миті приходить мужність. Завжди знайдуться люди, які допоможуть. Сестра, що допомагає звільнитись, та коханий чоловік, який викрадає свою принцесу. Все трапилось протягом кількох хвилин. Вона залишила рідну домівку, розчинилась у потягу мрії. Володимир посадив її на літак. Такий ненадійний, маленький літак, що проніс її повз міста й села, на зустріч новому світу. Світу, який приходив у сни щоночі.

Нове життя, як і новий світ, виявились не такими вже легкими. Було багато проблем і труднощів. Багато сліз було пролито. Та й батьки змогли знову прийняти дочку тільки через кілька років. Але завжди поряд думками був він, такий далекий, і, як іноді здавалось, зовсім незнайомий, та свій, рідний, той, хто підтримав та здійснив її мрію. Той, хто запропонував їй руку та серце в одному з листів. Той, хто назавжди залишився єдиним. Той, хто тримав за руку і з ким можна було поїхати світ за очі. Кажуть, кохання немає. Кажуть,  є звичка, вміння працювати над собою. Звичайно, є. Але є ще щось, що тримає нас на цьому світі, те, без чого ми б ніколи не змогли бути людьми – є кохання. І у кожного з нас є своя “черемшина”, мій маленький їжачок.

- Який сьогодні чудовий день, - весело зауважив їжачок, змітаючи павутиння у кутках віконця свого будиночка.

-         Так, і справді чудовий, - відповіла фея. – Сонце сяє так яскраво сьогодні, і всі птахи, наче змовившись, співають пісню ранішньої весни.

-         Цікаво, а яка вона – весна? Ні, звичайно-то я знаю пору року, коли все навкруги квітне, і хочеться співати та танцювати. Але ж, напевно, є така жінка – весна, чи не так, прекрасна фея?

-         Так, їжачок, така жінка є. Це фея весни, я добре знайома з нею. Вона має найяскравіші плаття у світі, до того ж, завжди елегантна та витончена. А  що вже тут казати про її красу! Обличчя весни завжди осяяне радістю, веселощами та очікуванням.

-         Очікуванням? А на що вона очікує?

-         Маленький їжачку, весна завжди чогось чекає. Це її особливість. Адже навесні всі, навіть не помічаючи цього, чекають на щось. Школярі чекають на прихід літа та канікул. Молоді та гарячі серця готуються до приходу кохання та з нетерпінням очікують на нього. Більш дорослі чекають теплого весняного сонечка та відновлення здоров¢я, - всі починають дуже сильно чогось очікувати та сподіватись на краще. Тому що весна відкриває свої радісні та веселі обійми.

-         Це ж треба, як цікаво!

-         Так, але ж я ще не розповіла тобі про її плаття! Адже фея весни цілий рік готує собі наряди. Вона вишиває їх нитями Надії, Віри та Кохання. А маленькі помічники весни – співаючі добрі гномики – збирають крапельки роси, зелений колір нової трави та білу фарбу п¢янкої чистоти квітучих дерев для прикрас до цих нарядів. Тому варто тільки весні пройтися Землею, як люди одразу починають мріяти про майбутнє. Адже така вона, фея весни.

-         Так, я теж завжди радію її приходу. І, хоча сьогодні ще зима, я вирішив навести порядок у будинку, щоб у чистій та затишній кімнаті чекати на березень – перший місяць весни.

-         Ти все дуже добре робиш, маленький гномик. Ти – справжня молодчина.

-         Не така вже й молодчина, добра феє. Просто намагаюсь жити правильно.

-         Правильно? А ти знаєш, що таке – правильно, маленький їжачок?

-         Звичайно! Правильно – це правильно.

-         А як це?

-         Як? Як... ой, я не знаю.

-         Мій друже, ти не знаєш, але, не зважаючи на це, робиш саме так. Адже жити правильно означає жити так, як тобі наказує серце. Якщо ти завжди будеш йти за своїм серцем, у житті стане набагато менше розчарувань та бід.

-         Йти за своїм серцем? Я так і намагаюсь чинити, проте іноді це буває важко.

-         Я знаю. У нашому світі іноді дуже важко буває слухати свого серця, оскільки люди навигадували собі такі речі як моральні правила, купу принципів та обов¢язків, заполонили весь світ грошима, так що без них вже практично нічого неможливо зробити на Землі. Та все-таки, якщо ти віриш у себе та не зраджуєш свого серця, ти зможеш знайти прекрасну квітку, яка живе всередині планети. Вона співає всіма кольорами райдуги, одна її частина називається Щастям, інша – Коханням, а третя частина ще не вигадала собі назви, бо це дуже важко зробити з-за постійного веселого співу та сміху маленьких діточок, диво народження яких мешкає на цьому боці квітки.   

-         Що це за чудова квітка? Я ніколи про таку не чув, добра феє!

-         Ніколи не чув? Що ж, тоді, мабуть, треба тобі розповісти. Отож бо, слухай.

 

 

КАЗКА ПРО П’ЄТРО, РОЗАЛІНУ ТА ЇХНЮ КВІТОЧКУ

 

Колись дуже давно, коли вода всюди була такою чистою, що можна було пити з будь-якого джерела, жив собі на Землі в одному невеликому місті хлопець на ім¢я П¢єтро. Він був красенем, а в його очах завжди царювала якась дуже гарна та добра думка, тому він, напевно, й здавався всім дуже милим. П¢єтро був з великої та відомої у тому місті родини, і, звичайно, родина розраховувала на сина у майбутньому, сподіваючись побачити його представником якоїсь дуже поважної професії, як то політиком чи адвокатом. Адже це було так популярно у той час. Знаєш, маленький їжачок, люди тоді жили дуже дивно: вони постійно хитрували один з одним та думали тільки про гроші. Та й поважна професія адвоката іноді зводилася до захисту того, хто мав більше грошей. Проте не завжди... Але повернімося до П¢єтро. Отже, жив він непогано. У дитинстві отримував все, чого б не побажав. Батьки купували йому гарні іграшки та віддавали до кращих шкіл. Тож, коли П¢єтро подорослішав, вже вмів багато чого робити. Тоді й постало питання про його освіту.

-П¢єтро, ти вже подорослішав, і ми вважаємо, що пора тобі вступити до гарного університету. Ми вже підібрали тобі декілька відмінних закладів, де ти зможеш здобути чудову освіту політика, економіста чи адвоката,  - одного разу безвідмовно зауважили батьки П¢єтро.

-         Але матусю, татусю! Я не хочу бути ані політиком, ані економістом, ані адвокатом! Я хочу бути музикою!

-         Музикою? Які дурощі! – відповіла мама П¢єтро.

-         Музика – це гарно, - зауважив батько. – Але подумай, на які кошти буде жити твоя родина? І взагалі, як ти зможеш правильно одружитися, якщо не будеш займати певні позиції у суспільстві?

-         Певні позиції у суспільстві? Правильно одружитися? Що це за слова такі зарозумілі! Я не хочу цього! Я просто хочу жити! І бути музикою!

-         Але дозвольте, - раптом заговорив дядя П¢єтро, - адже можна бути й музикою! Вони також зараз почали непогано заробляти!

-         Мій син не буде непогано заробляти! – сурово закричав батько. – Не для того я з юного віку тяжко працював за десятьох, щоб він зараз просто непогано заробляв! Він стане багатієм, якому будуть вклонятися, всупереч якому ніхто не наважиться піти!

-         Дякую тобі, батько, за те, що ти так піклуєшся про моє майбутнє. Але ти й сам знаєш, що у кожного щастя своє, і я не хочу у моєму житті зробити щось не так, як мені підказує серце. Ти ж пам¢ятаєш свого друга Джона? Я не хочу такого життя, яке він мав.

-         Схаменись, молодий юначе, - продовжував батько. – Джон був дивовижною людиною.

-         Дивовижною людиною, яка все життя мріяла про те, чого ніколи не змогла мати. Бо не пішов за своїм серцем.

-         Оооох, це безнадійно, - простогнав батько. – Що ж, я не ворог тобі, ти можеш робити як вважаєш за потрібне. Але знай, що такою поведінкою ти робиш боляче і мені, і своїй матері, й усій нашій родині. Уявіть собі: мій син-музика, без грошей та нормального даху над головою. Син, який грає на вулицях заради шматка хліба. До речі, май на увазі, я не стану допомагати тобі. Ти сам обрав свій шлях, отже, йди по ньому та живи для свого задоволення, - додав батько, витираючи при цьому краплинки сліз у куточках очей.

...Колись він і сам думав про те, щоб стати музикою, та життя показала своє, як кажуть, реальне, обличчя, і молодий тоді Ванетті (так називали батька П¢єтро) був змушений довго й важко працювати, заробляючи собі на хліб. Тому він обіцяв собі, що його син буде мати поважну й популярну професію, буде багатієм та великою людиною. Хоча, не зважаючи на свою обіцянку, він-таки дав П¢єтро музикальну освіту. І тихо радів, коли викладачі фортепіано схвалювали талановитого хлопчика та прогнозували йому зіркове майбутнє музики. “Тихо, - казав у таких випадках Ванетті, - ще вплинете на нього погано.” Побачивши сяюче обличчя свого сина того дня, він подумав: “Ось воно – те, чого я боявся.” Та, бажаючи здійснитись мрії П¢єтро внутрішньо, він все таки не зміг піти проти принципів і традицій, відлучивши сина від родини та відібравши в нього права на спадок. Б¢ємо того, кого любимо, - каже одна мудра приказка. І Ванетті вчинив саме так. 

Так П¢єтро опинився на вулиці, без підтримки батьків, без спадку, без даху над головою.

-         Кому потрібно таке серце, якщо воно приносить самі тільки біди? – питали його друзі. – Подивись, що ти накоїв. Йди, та попроси пробачення у батьків. Вони ж тобі тільки кращого бажають.

-         Я хочу бути з ними, але я знаю, що наказує мені серце, і я не зраджу його, - відповідав П¢єтро. – Якщо зрадити своє серце хоча б одного разу, потім буде у тисячу разів важче. Мій шлях – це шлях музики. Мені не потрібно досягати успіхів в іншій професії, щоб зрозуміти, що моє щастя тут, поряд зі мною, тому я не можу зараз повернутись до батьків.

-         Ну, живи як знаєш, - похитавши головами, відповідали друзі.

Один з них виявився добрішим за інших та запросив П¢єтро пожити до себе на якийсь час. Юначе погодився. Та подякував долі за те, що вона не залишає його.

Засинаючи вночі, він згадував ті часи, коли страждав, не знаючи, яке рішення прийняти. Вагаючись, як правильно вчинити та що обрати. П¢єтро десять разів ходив до кінотеатру дивитись той самий фільм. Йому подобався сюжет фільму, й ноги самі несли юнака туди: подумати про життя. “Все-таки я вчинив правильно,” – подумав П¢єтро і заснув тихим спокійним сном. Адже, коли рішення вже прийнято, на душі стає набагато спокійніше, хоча й розумієш, що попереду важкий шлях.

Ранок, як і наступний ранок, як і ранок через рік, вже у малесенькій кімнаті з фортепіано, не приніс, проте, нічого втішного, крім промінця сонечка, що підморгував у вікні, та звуків мелодії, що тішили серце молодого музики. За минулий рік він дуже схуднув, і вже мало нагадував колись квітучого сина Ванетті. П¢єтро мешкав в одному місті з батьками, але з-за нестачі грошей був вимушений переїхати до одного дуже старого та бідного району.  Так що він майже не бачив своїх батьків. Сумуючи за ними, П¢єтро проте не міг піти додому. Адже тепер він був ганьбою для своєї родини.

Так йшло його життя. Працюючи, де тільки можна, П¢єтро продовжував грати. Він захоплено водив пальцями по клавішам фортепіано та насолоджувався музикою. А вечорами, залишившись наодинці з собою у темній та незатишній комірчині, він писав свою музику. І тоді сонце, здавалось, знов сяяло на його руках та плечах, дарувало радісну посмішку обличчю.

-         Я не багатій, але я живу, живу, а не існую, - казав П¢єтро.

Так минуло три роки. І ось одного разу, гуляючи прекрасним весняним парком, П¢єтро захоплено вигадував свою нову мелодію. Його кроки ставали все швидкішими: треба було якнайскоріше дійти додому, щоб записати нові ноти. І раптом він побачив лавочку у парку. А на ній – дівчину. Бідно вдягнену, у старенькому рожевому платті, з довгим світлим волоссям. Мелодія якось сама собою склалася та запам¢яталась у думках П¢єтро. Зупинившись прямо перед дівчиною, він дивився у її очі, і знаходив там своє відображення. Щось незвичайне, неймовірно ніжне та ласкаве було у цих очах. Таких він ще ніколи не бачив. Дівчина посміхнулась П¢єтро. І наче вогонь, пекучий та водночас приємний, спалахнув у їх серцях. Він посміхнувся їй у відповідь, і з того часу закохані ніколи не залишали один одного.

Дівчина жила у такій самій маленькій кімнаті, як і П¢єтро. Скоро вони змогли знайти трохи більшу кімнату, де почали жити разом. Виявилось, що Розаліна (так звали дівчину) була художницею, яка також заробляла собі на життя мистецтвом. Вона чудово малювала. Опинившись у маленькій кімнаті разом з П’єтро, вона ніби яскраве сяйво заполонила її  енергією та коханням. І раптом стіни почали дихати під її пензлем. На них вже не було стертих старих барв. Навпаки, тепер тут літали диво-птахи та танцювали чарівні квіти.

-         Моя мила чудова трояндочка, - ласкаво називав П¢єтро свою кохану.

-         Якщо можна, у такому випадку я б хотіла бути білою трояндою. Можна? – підморгуючи йому, відповідала Розаліна.

-         Звичайно, моя сонячна, все, що завгодно,  - відповідав П¢єтро, саджав дівчину собі на коліна та ніжно цілував її у щоку.

-         Я тебе кохаю, - шепотіла маленька біла трояндочка.

-         Я тебе кохаю, - відповідав музика.

І світ здавався дивовижним.

Одного разу П¢єтро створював мелодію, а Розаліна, здавалось, була зайнята своїми справами, як раптом зупинилась, завмерла на мить, і, наче уві сні, почала малювати на стіні щось схоже на величезну прекрасну квітку. І П¢єтро грав, і Розаліна малювала. І він не зупинявся грати, а вона не зупинялась малювати. І доки він грав, був їх день. І доки вона малювала, була їх ніч. І минуло багато часу, коли П¢єтро раптом тихесенько відсунувся від фортепіано, закінчивши свою найкращу мелодію, а Розаліна підвела очі вгору й побачила свій найкращий малюнок. Прекрасна квітка, переливаючись всіма кольорами райдуги, зачаровано схиляла голову в бік закоханих, а на її пелюстках, здавалось, сиділи маленькі янголятка, що співали пісню. Аж раптом квітка відхилилася від стіни й повільно полетіла вздовж кімнати. Ледве торкнувшись підвіконня, вона випурхнула на вулицю, наче чарівний птах, розпустивши свої крила, полетів на зустріч вітру, сонцю, щастю й волі. А люди стояли на вулиці і дивилися на це диво, не в змозі відвести від нього очей. Таким воно було чарівним. І квітка летіла, а на небі навіть без дощу з¢явилась райдуга, пісні ж птахів в одну мить склались у небесну музику, таку саму, як написав П¢єтро. І місто було осяяне дивом. А янголи на небі веселились та співали, спостерігаючи за дивом. І підійшов чоловік до жінки, і сказав їй: “Ви така прекрасна”. І наблизився батько до сина, а син до батька, і сказали один одному: “Пробач мені.” І життя кружляло у своєму найяскравішому весняному платті.

А квітка полетіла далі, щоб випромінювати своє світло на людей всієї планети. Облетівши всю Землю, вона знайшла собі притулок всередині неї, де й живе до сьогодні, зігріваючи своїм сяйвом добрі серця.

І прийшла Розаліна до П¢єтро, і сказала йому:

-         Коханий, у нас буде дитина.

-         Ти – моє найдивовижніше диво на планеті, - відповів П¢єтро. – І я кохаю тебе.

-         А я кохаю тебе,  - прошепотіла Розаліна.

І шепотіння двох закоханих сердець й зараз чується у повітрі. Таке воно чисте і ніжне.

І  я не скажу тобі, маленький їжачок, що одного дня вони раптом розбагатіли. Так часто закінчуються схожі історії. Але вони завжди були разом. І мали чудових діточок. Ось так, маленький друже.

-         Як гарно, - сказав їжачок. – Я теж хочу знайти свою Розаліну.

-         Якщо хочеш, обов¢язково знайдеш. Головне – не прогав її та дай своєму серцю свободу. Хай воно співає. Йди за серцем, і життя винагородить тебе за це. Повір мені, маленький їжачку.

-               Привіт, маленький друже! – голос феї лунав дзвінко й весело, наче сьогодні був найкращий день в її житті.

 

-               Привіт, добра феє, - голос їжачка зовсім не нагадував радісного співу солов′я.

 

-               Що  трапилось, мій гарний маленький їжачок? – спантеличено спитала фея. – Сьогодні твій голос лунає якось дивно.

- Нічого, добра фея, просто сьогодні дуже холодно, і я дуже змерз, а коли мені холодно, всі думки плутаються, а на душі стає якось сумно.

- Ну ж бо, мій маленький друже, так не можна! Тобто, звичайно,  я казала тобі, що іноді можна трошки посумувати, проте не так сильно! Адже ти раптом так зблід, мій чудо-їжачок.

- А хіба можна чомусь радіти у таку погоду?

- Звичайно! Дай-но мені руку, я покажу тобі, що є зараз чудового на планеті.

Маленький їжачок дав руку прекрасній феї, й вони полетіли дуже високо, туди, де, здавалось, небо зливається з землею, а хмаринки летять десь унизу, наче великі зручні подушки, на яких так хочеться пострибати.

-         Подивись туди, маленький їжачок! Бачиш те велике дерево, що своїми гілками ніби сплітають гніздо?

-         Так, фея, бачу.

-         Це твій будинок. Дерево, у якому розташована твоя норка. Хіба ти не впізнаєш його? Дивись, не зважаючи на таку холодну погоду, твоє дерево стоїть на місці, і не лише стоїть, а створює тобі тепло й затишок. Хіба це не чарівно? Воно піклується про тебе, допомагає.

-         Так, воно таке миле, моє дерево, - зніяковіло відповів їжачок. – Ти знаєш, коли я засинаю, воно шепотить мені колискову, і тоді я бачу прекрасні сни.

-         От бачиш, а тепер подивись сюди. Зверни увагу, як сонце виблискує на стіні невеликого будиночка. Воно підморгує йому. Давай-но підлетімо до одного віконця. Дивись, там, всередині кімнати, спить маленька дівчинка. Вона дуже хворіє. Але сонечко посміхається їй, навіть у таку холодну погоду, і, от побачиш, тепер вона обов`язково одужає скоріш. Чи це не чудово?

-         Це чудово, - відповів маленький їжачок.

-         Еге ж, а он там, бачиш жінку, що поспішає до магазину?

-         Так, вона й справді поспішає.

-         Звичайно, маленький друже, вона має лише кілька хвилин, щоб купити все, що потрібно. А потім їй треба бігти у садочок за своєю донечкою, потім ще трохи попрацювати, пограти з дитинкою, а ввечері радісно зустріти свого чоловіка з роботи. Хіба ж це не гарно?

-         Бути такою зайнятою людиною ... навіть не знаю.

-         Але, доки вона зайнята, вона живе, маленький їжачок. А життя завжди гарне. Я дуже вірю, якщо так думати, все найгірше та боляче колись розквітне прекрасною квіткою щастя.

-         Такою, як у П`єтро та Розаліни?

-         Так, саме такою, маленький їжачку.

-         Ах, як дивовижно літати, - замріяно позіхнув їжачок. Й зовсім не холодно.

-         Так, літати – чарівно. Кожен з нас літав, принаймні раз у житті, навіть якщо не пам`ятає чи не бажає цього пам′ятати.

-         Мені зараз так добре, чарівна феє. Дякую тобі за прогулянку.

-         Нема за що, мій друже. Сподіваюсь, я довела тобі, що навіть у таку погоду завжди можна знайти щось чудове.

-         Так, тепер я це знаю.

-         Ось бачиш, а чи знаєш ти, що шукати прекрасне – то дуже непроста справа, але комусь вона може дуже допомогти та навіть врятувати життя.

-          Врятувати життя? Кому?

-         Ну, наприклад, як одній знайомій моєї подруги Джеммі. Це така гарна історія.

-         Справді? Ой, добра феє! Розкажи мені про неї!

-         Ти дійсно хочеш? Добре, тоді слухай.

 

 

КАЗКА ПРО ЛАБІРИНГ

 

- Про лабіринт? – маленький їжачок, здавалось, чогось не розумів. - Чому про лабіринт? Ти ж хотіла розповісти мені про Джеммі, добра фея.

-         Так, саме про неї. Не хвилюйся, мій друже, це розповідь про мою подругу. Ти все зрозумієш. Слухай.

Колись дуже давно, в одному далекому містечку країни фей жила собі маленька фея. Вона була народжена для того, щоб створювати чарівну музику веселих дитячих дзвіночків. Якщо ти не знаєш, то це такі дзвіночки, які завжди лунають у пустотливому дитячому сміху. Цю фею називали Джеммі, й вона відповідала за такі дзвіночки.

Кожний день Джеммі проходив у радісних турботах, а велике лопухове листя слугувало їй за ліжко. Здавалось, життя було прекрасним. І феї воно теж дуже подобалось. Але, часто спостерігаючи за життям людей, їй і самій хотілося стати людиною. Вона гадала, що буде в змозі набагато більше допомогти людям, якщо стане справжньою дівчиною. Літаючи над різними містами й селами, Джеммі бачила так багато страждань та сліз, що їй щоразу кортіло зійти униз та допомогти бідним людям. І от одного разу вона зібралася з думками й звернулася до Наймудрішого.

-         О Наймудріший, пробач мені. Напевно, ти розгніваєшся на мене, та я дуже хочу перетворитись на справжню дівчину, жити поміж людей, тоді я зможу більше їм допомагати. Будь ласка, чи не міг би ти зробити мене людиною?

Наймудріший замислився на хвилину й відповів:

-         Насправді зараз ти ведеш себе неправильно. Я створив тебе феєю, виходить, тобі належить бути саме нею. Проте я ще ніколи не чув такого прохання від фей.  Адже ваше життя набагато легше за життя людей. У ньому так багато страждань, а радощі та веселощів набагато менше.

-         Але ж веселощі – це ще не все. А своєю радістю я б могла поділитися з людьми.

-         Чи ти сперечаєшся зі мною?! – почав було гніватись Наймудріший. Проте одразу додав. – Але ж ти міркуєш, а це те, що я завжди намагаюсь побачити у своїх дітях. Добре, я допоможу тобі. Я перетворю тебе на справжню людину, ти станеш чарівною дівчиною та зможеш жити так, як тобі заманеться. Та я маю одну умову: ти будеш людиною тільки один тиждень. А потім я поверну тебе до життя феї. Ти повинна залишатись такою, як народилась.

-         Дякую, дуже тобі дякую, - прошепотіла Джеммі. Від радості вона не побігла, а полетіла до свого будиночка. А коли прокинулась наступного ранку, вже була справжньою людиною. З почуттями та емоціями, ногами та руками, а, найцікавіше, такою голодною!

-         Як чудово бути людиною! – промовляла вона, відкушуючи великий шматок яблучного пирога у кафе.

-         Як прекрасно! – казала вона, відчуваючи краплі дощу на обличчі.

-         Дивовижно! – вигукувала Джеммі, вдягаючи теплий м’який светр.

Джеммі насолоджувалась життям. Вона гуляла парком, перераховуючи голубів, що літали серед дерев.

…День добігав кінця, коли колишня фея побачила одну дівчину. Красуня гірко плакала та йшла бульваром вулиці, не помічаючи перехожих. Джеммі підійшла до неї.

-         Пробачте, я можу вам допомогти? – тихо спитала вона, і, ніби випадково, піднесла свою руку до плеча дівчини. Їй так хотілося доторкнутись до неї, допомогти, погладити її волосся та заспокоїти.

-         Ви… мені… допомогти? Дякую. Пробачте, я дуже поспішаю. Мені треба бігти, - швидко пробуркотіла дівчина та вже майже побігла. Але раптом зупинилась, повернулася до Джеммі та, подивившись уважно в її сяючі очі, з плачем впала на її плечі.

-         Моя мама у лікарні. Лікарі кажуть, що її хвороба невиліковна та їй залишилось жити лише кілька днів!

-         Як?! А що це за хвороба?

-         Ніхто не знає. Вона жила все життя, не ліпше й не гірше за інших А три дні тому просто лягла у ліжко, і з того часу всі її органи почали працювати все гірше й гірше. Ніхто не може пояснити причину, але всім відомо: якщо так буде продовжуватись ще кілька днів, вона помре.

-         Хіба нічого не можна змінити? – схвильовано спитала Джеммі.

-         Я не знаю, вже все спробувала, нічого не допомагає.

-         Тоді, можливо, так все і повинно бути. Знаєш, іноді таке трапляється. – Кажучи щиро, Джеммі намагалась заспокоїти дівчину та, здавалось, промовляла щось геть не те.

-         Ні, вона повинна жити! Ще не настав її час! Як же так?!

-         Ходімо до неї, - запропонувала Джеммі.

-         А ти підеш зі мною? – спитала дівчина.

-         Звичайно, піду, - відповіла колишня фея.

Через півгодини вони стояли біля лікарняного ліжка, де, поринувши очами у далечінь, тихо вмирала гарна жінка, яка значно постаріла. На вигляд їй було близько шістдесяти. Всі дуже дивувались, коли чули, що цій жінці лише п’ятдесят.

-         Матусю, матусю! Що з тобою? – дівчина схопила материну руку та міцно стиснула її у своїх долонях.

Жінка повернула голову в її бік, посміхнулася, та, побачивши Джеммі, сказала:

-         Ах, це ви! Доброго дня, я чекала на вас.

-         Матуню, що ти кажеш? Я щойно познайомилась з цією дівчиною!

-         Доброго дня, - люб’язно відповіла Джеммі. Їй раптом здалося, що вона вже десь чула цей заколисуючий голос.

-         Дівчата, добрі, дайте-но мені свої руки, і я покажу вам, що зі мною, - промовила жіночка.

Скоряючись її ніжному, не зважаючи на хворобу, голосу, обидві дівчини взяли жінку за руку. І за мить їх вже несло крізь час та простір. Ніби яскраві спалахи різних кольорів миготіли перед ними. Раптом вони всі впали кудись дуже глибоко. Піднявшись на ноги ( до речі, тут навіть хвора змогла піднятись), вони опинилися у безпросвітній пітьмі.

-         Ось він, мій лабіринт. – Сказала жінка.

-         Лабіринт? Мамо, про що ти говориш? – її дочка не розуміла, що трапилось.

-         Я знаю, де ми. – Промовила Джеммі. Це – лабіринт забутих мрій. Тут поховані всі прекрасні мрії, які люди відкинули геть й спробували забути. Але прекрасне не може зникнути без сліду. Якщо забути про нього, все стане сірим й темним, як тут, а люди назавжди заблукають у своєму житті. Тоді вони і потраплять до лабіринту. Мало кому вдається вийти звідси.

-         Так … це моя смерть, - насилу вимовила жінка. – Я хотіла тільки попрощатися з тобою, моя донечка. Я залишусь тут назавжди. Я забула про свої мрії і повинна залишитись тут.

-         Пробачте, але, якщо я вже тут, то не можу не втрутитись, - сказала Джеммі. – Ви не праві! Вам треба жити. Жити, творити, здійснювати свої мрії!

-         Мені тут дуже затишно, - відповіла жінка. – Я не хочу боротися і помру.

-         Ні, ні, матусю, не треба! – Молода дочка не могла зупинити сльози.

-         Ви зовсім не бажаєте жити! Ви не бажаєте боротися за своє щастя. І у своєму житті ви навіть не помічаєте щастя. Подивіться, ваша дочка любить вас! Хоча б заради цього треба жити!

-         Моя добра Джеммі, - відповіла жінка, хоча ніхто, здавалось, не називав імені феї, - я виростила свою доньку та дуже її люблю. Поте скоро вона вийде заміж, у моєї маленької донечки буде своя родина, тому я можу піти до лабіринту.

-         Тут ви забудете про все на світі, забудете те, ким ви є! Тут сіро й одноманітно!

-         Але тут лунає чарівна мелодія скрипки. Хіба ви не чуєте її? Вона така чудова. Колись, ще молодою, я дуже хотіла стати скрипачкою та здивувати весь світ дивовижною мелодією скрипки. Та життя закрутило мене у вихорі буденності, і я залишила свою мрію. Краще я буду тут, у сірості та забутті, але я буду слухати мелодію скрипки.

-         Ах, як часто люди здаються та схиляють голови! Адже іноді достатньо лише простягнути руку до свого щастя! З лінощів та остраху вони забувають про свою мрію та кидають її. Але ж треба боротися! Боротися та шукати. Шукати свою мрію, прагнути її та в решті решт знайти! Дайте мені вашу руку! Зараз ми підемо до вашої мрії! Тільки вести нас будете ви!

Жінка довго дивилася на свою доньку та Джеммі. Вона ніяк не могла наважитись. Та раптом стиснула їх обидві долоні у своїх руках і пішла у пітьму на звуки скрипки… Вони йшли все далі й далі, навкруги було так само темно, але звуки скрипки ставали все більш близькими. Вони йшли, а вітер безнадійності стрімко намагався повернути їх назад. Але, чим ближче чулася скрипка, тим більше відкривалося серце жінки на зустріч своїй мрії.

І ось, нарешті, останній поворот, останній крок та - … яскраве сяйво на мить засліпило трьох молодих жінок. Чарівна мелодія літала у повітрі, наповнюючи весь світ дивом. А в середині цього вихору музики струменівся  найгарніший на Землі водоспад. Його води випромінювали енергію та радість, а чудові зелені дерева навколо дарували надію.

- Як це прекрасно! – вимовили всі троє одночасно.

Перед чарівною мелодією скрипки стояли три молоді та прекрасні жінки.

…Минув рік. Донька хворої жінки дійсно вийшла заміж та стала жити зі своїм коханим чоловіком… Та, вибачте, якої такої хворої жінки? Хіба можна назвати хворою жінку, яка  сяє захопленням, якій можна дати не більше двадцяти п’яти, жінку – переможця міжнародних музичних конкурсів. Вона більш ніж жива. Вона збирає тисячі людей на свої концерти, де за допомогою скрипки передає свою історію та невгамовну радість водоспаду життя, яка тепер назавжди оселилася в її серці. Вона сяє щастям. Ця колишня хвора жінка.

Ах, геть забула. Джеммі… Промайнув тиждень, і другий, і третій, а Джеммі все ще залишалася людиною. І от одного разу, заснувши у своїй кімнаті, вона побачила  Наймудрішого.

-         Ти заслуговуєш на те, чого хотіла. Ти боролася й домоглася. Я залишаю тебе людиною на все життя. Але, чи ти не пожалкуєш? Адже люди смертні, а феї -  ні?

-         О ні, Наймудріший, я не пожалкую. Я знаю, як треба жити.

-         Справді? І як це?

-         Не прожинаючи свої мрії та прагнучи того, чого ти хочеш насправді, - відповіла Джеммі.

-         Молодчина, ти пройшла тест, - пролунала відповідь.

Наступного ранку Джеммі прокинулась зовсім оновленою прекрасною людиною.

…І як добре, що у неї звечора був приготований розкішний суничний пиріг, адже людиною бути так добре, хіба ні?

Одного веселого дня, коли сніг вже майже розтанув, а сонечко привітно посміхається, виглядаючи з-поміж хмаринок, маленький їжачок вирішив зайнятись великим прибиранням у своєму маленькому будиночку. Зібравши всі непотрібні речі, він вже мало не викинув все, та раптом стало так сумно їх викидати. Таке часто трапляється з нами. Маленькими, нам жалісно викинути поламаний фломастер. Дорослішаючи, ми часто ганяємося за минулим, сподіваючись знайти у ньому своє спасіння. З часом величезна купа зламаних фломастерів та шрамів від ран, які ми спеціально не бажаємо виганяти, обхоплює нашу шию так міцно, що стає важко дихати. Ми починаємо жалітися на життя, хворіти, й тільки деякі з нас знаходять вихід.  Але ж вихід іноді такий простий! ... Їжачок, поміркувавши трохи, все-таки зібрав старі непотрібні папери і виніс їх зі свого будиночку на зустріч весні та  легкому весняному вітерцю, що наближався до їжакового дерева.

  Вітерець не змусив чекати на себе довго. Більше того, він приніс на своїх білих крилах прекрасну фею. Тиждень тому вона трошки захворіла, тому не могла відвідувати свого друга їжачка. Він сам приходив до неї, приносячи з собою кожного разу банку малинового варення, щоб мила фея скоріше одужувала. Але тепер вона і сама нарешті змогла прилетіти до їжачка, весела та рожева від малини.

-         Привіт, їжачок! – радісно вигукнула вона.

-         Привіт, фея! Який я радий тебе бачити! – весело відповів маленький пухнастий клубочок з грайливим носиком та голками на спині. – Скажи, а чому ти без шарфика? Ти можеш знову застудитися!

-         Ах, не хвилюйся, маленький їжачок! Я вже зовсім здорова! До того ж, подивись навколо, хіба ти не бачиш – весна прийшла!!! Тепер вже тепло, і я не захворію.

-         Добре, - задумливо протягнув їжачок. – Однак я все-таки трохи хвилююсь за тебе. Заходь до мого будиночку. Ми вип′ємо чаю з печивом, і, можливо, ти розповіси мені одну з своїх казок? Я так давно не чув нічого нового, що навіть засумував.

-         Ха-ха-ха! – весело розсміялася фея. – Ти такий потішний, мій маленький друже. Хоча, звичайно, ми всі сумуємо без казок. Гаразд, я розповім тобі одну цікаву історію.

І чарівна фея завітала у гості до їжачка. Насолоджуючись смачним печивом та зеленим чаєм з полуницею, вона почала свою розповідь.

- Отже, сьогодні я хочу розповісти тобі про чотирьох братів. Це не зовсім звичайні брати. Це – брати-вітри. Тому моя казка сьогодні буде називатися

 

 

КАЗКА ПРО ЧОТИРЬОХ БРАТІВ-ВІТРІВ

 

А починається вона так. Далеко-далеко, там, де гори оточують велике чисте озеро, жили собі чотири брати-вітри. Наймолодший брат Весняний вітерець був гарячим, неслухняним й веселим. Брат Літній вітер освіжав все навколо легким повіванням бризу у моря, ласкаво шепотів свою пісню у затінку зелених дерев та обдавав гарячим літнім душем тихим літнім вечором. Братцю Осінньому вітру дуже подобалось грати з зачісками молодих дівчат. Він підіймав листя, що впало, вирував наприкінці осені, приносячи дощ та холодні подуви повітря. Але найстаршим братом був Зимній вітер. Приводячи за собою сніг та заметіль, він малював візерунки на вікнах та покривав кригою ріки та озера. Холодний та лютий, він часто мовчав, у той час, коли інші брати починали суперечки між собою. Так було і того разу.

Як відомо, за чашкою чаю розмова летить непомітно. І четверо братів, зібравшись ввечері всі разом, вирішили обговорити свої справи.

-         Я так пишаюсь собою, - промовив брат Весняний вітер. – Я приношу людям радість, бажання жити та кохати. Всі люблять весну, і це правильно, адже тільки весна та я приносять людям довгоочікуване пробудження від зимового сну.

-         Звичайно, весна – прекрасна, мій дорогий молодший брате, - зауважив братець літній вітер. – Але не забувай і про літо та про мене. Я приношу людям запах моря, я освіжаю спеку та наповнюю серця гарними почуттями.

-         Ви цілковито забуваєте про радощі осіннього листя! – втрутився Осінній вітер. – Хто, як не я, кидає жовте та червоне листя під ноги людям? А хто навіює їм справжнє осіннє почуття кохання? І, зауважте. Я мудріший за вас, брати!

-         Ох, не сперечались би ви даремно, - додав старший брат Зимній вітер.

-         Ну чому ж, брате Зимній! – не міг утриматись Весняний. – Треба нарешті з′ясувати, хто з нас приносить більше користі людям! Про себе я можу розповісти багато. От, наприклад, минулого року я легким подувом вітру прошепотів закоханим про існування один одного. Їх кохання розквітло стрімко, наче вишнева квітка у травні. Хіба не я допоміг їм найбільше у житті? Адже бути закоханими – найпрекрасніше почуття у світі.

-         Зачекай, брате! Я бачив дівчину та хлопця, про яких ти кажеш! Я добре пам’ятаю ту пару. Але не ти, а я допоміг їм більш за всіх! Одного вечора вони посварилися. Це мало такий безглуздий вигляд, адже вони були по-справжньому закохані один в одного. Вони стояли на березі річки, і ніхто не міг першим попросити пробачення. Тоді я вирішив допомогти їм. Зібравши всі свої сили, я почав сильно дути на хмари, що відпочивали десь у далечині. Хмари прокинулись та вільно попливли. Нарешті, підігнавши ці хмарки до місця, де стояли закохані, я зупинився. Хмари ж навпаки, цілковито прокинулись та почали виконувати свої безпосередні обов’язки.  Пішов такий сильний дощ, що всі люди навколо розбіглись хто куди.  А закохані весело розсміялись. Такою безглуздою та сміховинною здавалась їм ця суперечка на фоні дощу. Стоячи під летючими водяними краплями, вони дивилися один одному у вічі та насолоджувались щастям бути разом. Сутеніло, коли хмари почали потрохи заспокоюватись. А пара так і стояла там, під дощем, забувши про час і місце. Це було їх щастям. Там, невідомо де, посередині нічого. Хіба не я допоміг їм більше за всіх?

-              Почекайте, брати, а чи не про ту милу дівчину ви кажете, яка так полюбляє ходити осіннім листям, що пестливо шелестить під  ногами? Я знаю її. Це я допоміг їй більше за все. Послухайте. Закохані залишаються такими, доки не настає осінь. З початком же осінніх місяців всі вони підлягають випробуванню. І почуття закоханості або згасає зовсім, або перетворюється на глибоке почуття кохання. Ця пара не стала виключенням з правил. Суперечки ставали частішими, сльози крапали на подушку гарної дівчини вночі, а прихід холодів не передвіщав нічого доброго. Закохані мали пережити або не пережити щось дуже важливе, що або з’єднало їх назавжди, або розвело у різні далекі краї.

Одного дня закохані зустрілись у затишному парку. Навесні тут завжди квітнуть каштани, а чарівність білих сяючих квітів переповнює парк радістю й очікуванням чогось гарного. Восени ж алеї парку прикрашені жовтим та червоним листям. Багато хто приходить сюди, коли стає самотньо чи сумно, щоб подумати або просто побути наодинці з собою. Але ця пара прийшла сюди на прогулянку. Тримаючись а руки, вони довго розмовляли про щось, а я наспівував веселу дитячу пісеньку, граючись з листям. Проте раптом я помітив, що по щокам дівчини котяться сльози, а хлопчина виглядає якось блідо, але в той же час і суворо. Непомітно я підкрався до закоханої пари. Хлопець хотів розлучитися з дівчиною. Він не міг пояснити їй причину. Лише продовжував повторювати, що нічого не вийде. Як я з’ясував (мені прошепотіли хмарки-всеповідомлялки), йому запропонували дуже гарну роботу, таку, від якої він не міг відмовитись.

-         Зрозумій, - намагався пояснити хлопець, - такий шанс випадає тільки раз у житті, я просто повинен їм скористатись.

-         Я все чудово розумію, - відповідала дівчина, - але чим заважаю тобі я? – дивувалась вона.

-         Нічим, але ти й сама розумієш, що я маю будувати свою кар’єру, повинен домогтися чогось у житті, а наші з тобою суперечки останнім часом цьому не сприяють. До того ж, це все одно в іншому місті, мені буде потрібно переїхати.

-         Ти наче ріжеш моє серце навпіл... – прошепотіла вона. – Але, якщо ти так вирішив, добре, я піду...

І, різко обернувшись, вона пішла геть від свого коханого. Він щось намагався їй кричати, тупотів ногами по асфальту, та ... нічого не міг зробити. І тут, у ці непрості відношення вирішив втрутитись я, Осінній вітер.

- А ти впевнений, що повинен був це робити? Ніхто не має права вирішувати чужу долю, - несподівано зауважив Зимній вітер, що мовчав до сих пір.

- Звичайно, я ж бачив, що вони кохають один одного! Ця безглузда суперечка була лише миттю, поганою, але все-таки миттю... Так ось, я вирішив виправити ситуацію... Отже, я дуже швидко підлетів до дівчини та, прилаштувавшись біля її вуха, почав шепотіти такі слова: „Ти кохаєш його, тож йди до нього, їдь за ним, тільки терплячий отримує щастя...” І таке інше. Як я і очікував, не прийшлося шепотіти це довго. Ступивши ще кілька кроків уперед, вона раптом стрімко розгорнулась, побігла до хлопця, та, обійнявши його так ніжно, як тільки шовкове простирадло огортає пушинки повітря, завмерла у своєму русі.

- Я кохаю тебе, - слова ніби струменілися з серця дівчини. – Кохаю, і поїду з тобою, куди б тобі не заманулось.

- Дякую, дякую тобі за те, що ти все розумієш, - відповів він. – Ми будемо по-справжньому щасливі там, на новій роботі, в іншому місті.

Я не стану розповідати далі деталі цієї прогулянки. Скажу тільки одне – я врятував їх кохання. Хіба не я допоміг їм більше за всіх?

Брати-вітри замислились. Розповідь кожного з них була варта того, щоб бути найкращою. За допомогою та порадою вони звернулися до найстаршого та наймудрішого брата Зимнього вітру.

-         Ну що ж, вашу суперечку не так вже важко вирішити. Ми всі вітри, всі вміємо літати швидкіше за птахів, і тільки звук буває скорішим за нас. Так у чому ж справа? Давайте полетімо до тієї дівчини та подивимось, як вона живе та про що думає. Тоді ми зможемо точно зрозуміти, хто з вас допоміг їх більше за інших.

-         Чудова ідея, братець вітер! – разом промовили брати. – Як це ми самі до такого не дійшли? Летімо!

І брати-вітри полетіли шукати дівчину. Дорогою молодший Весняний вітер спитав у  Зимнього:

- Слухай, а ти випадково не бачив ту пару, про яку  ми розмовляли? Не допомагав їм?

- Пари я не бачив, бачив тільки дівчину одного разу, але нічого такого я не робив.

- Зрозуміло, - відповів молодший брат. – Але тепер всі ми знаємо, до кого летімо.

Знайти дівчину виявилось зовсім не важко. Та й що взагалі може бути важким, коли всі чотири вітри збираються разом? Підлетівши до вікна кімнати, де сиділа дівчина, брати зупинились. Вона щось писала у своєму щоденнику, і вітри не хотіли заважати. Притулившись на краю кватирки, Літній вітер сказав:

-         Я знаю, це не гарно, але ми ж бажаємо дізнатись, хто з нас був найпотрібнішим. Тому я зараз буду підглядати, що вона пише, і прочитаю вам.

-         Це не добре, - зауважив Зимній вітер.

-         Та досі вже тобі всіх повчати, і взагалі, не заважай, а то заморозиш тут усе.

-         Як скажеш, мій Літній брате.

-         Так ось, вона пише...

І Літній вітер почав читати те, що нашвидкуруч виводила на аркуші паперу дівчина.

„Моє життя стоїть на краю. Я не можу більше страждати. Нещодавно я дізналась про щось прекрасне, неймовірно рідне та живе. Я кохала. І була коханою. Але, мабуть, він не кохав мене так сильно, як це робила я. Ми познайомились, коли пісню весни наспівував легкий весняний вітерець, і я гадала, що щасливішої за мене немає на Землі. Ми пережили разом те, про люди мріють роками, а іноді навіть вмирають, не пізнавши цього – ми були разом під диким літнім дощем. І я не могла без нього. Він ліг на моєму серці вічною печаткою. Вічною колисковою моїх снів. Навіть тоді, коли життя казало мені: „Стой, зупинись, піди, врятуйся!”, я не слухала. Мій самозакоханий коханий, якби ти тільки знав, як сильно ти мучив мене. Знаєш, в мене навіть з’явилось кілька сивих волосин за останні півроку... Восени, коли ти сказав мені „Я переїду”, я намагалась піти. Напевно, якби я пішла тоді, життя допомогло б мені пережити цю втрату легше. Та я не змогла. Щось знову кинуло мене у твої обійми, і я здалася. То й що ж? Ти розплющив мене зовсім, залишив одну, у далекому місті, обравши собі нову дівчину, таку слухняну й милу. Мені не хотілося жити. Стоячи того дня біля кручі, я розуміла, що тільки секунда відокремлює мене від останнього кроку. Та я не зробила того кроку. Не тому, що не змогла. А тому, що холодний та жорсткий зимній вітер сильно й боляче дунув мені в обличчя. Озирнувшись, я побачила голі дерева та сірі хмари. А вітер тим часом все дув і дув мені в обличчя. І тут я почала сміятись. Сміятись, реготати так голосно й буйно, як ніколи у житті не сміялась. Стоячи одна, у забутому зимному парку, біля високого мосту через ріку, я раптом відчула себе такою сильною...

І я почала йти. Йти, прискорюючи крок. Холодний вітер дув мені в обличчя, освіжаючи змучені від сліз повіки. Холодний вітер – такий жорсткий і такий реальний, настільки яскравий та боляче суворий. Та, не зважаючи на все, такий, що дає життя. Не його подобу, а справжнє, насичене сльозами та гіркотою життя. З кожним кроком я ставала ближчою до волі, а жорстокий вітер шепотів мені на вухо: „Ти зрозумієш, зрозумієш.” Зрозумієш? Що? Я вже й так зрозуміла більше, ніж бажала. Серце не вірило і не буде вірити ще довго. І я буду все ще чекати на диво. Шукати його у кожній посмішці перехожого чоловіка, закривати очі, наближаючись до своїх дверей, сподіваючись із колотінням у серці: а раптом? А раптом він все-таки прийде до мене? Але ще один подув лютого, вільного вітру приніс мені правду. Правду про те, що треба жити. Жити із надією. З вірою у прекрасне. З думкою про те, що це просто був не ВІН. Заглянувши всередину себе у ту мить, я побачила чарівну жінку, з пораненою душею та серцем, не сильну, як всі бажають мене бачити, а слабку, втомлену, та таку, що не втратила себе та усвідомлює себе саму. Уперед до кохання, та йди геть все, що робило мені так боляче! З цього дня я – це світ. І цей світ посміхається мені. Крапка.

Дякую тобі, лютий зимній вітер за те, що ти врятував мене.” – закінчила писати дівчина.

...Вітри мовчали. Із мовчанням вони зібралися у дорогу та полетіли. Із мовчанням лягли спати. І тільки наступного дня Весняний вітер сказав:

-         Ти знаєш, брат Зимній, здається у помудрішав вчора на тисячу хмар.

-         Не треба, мій теплий брате, - відповів Зимній вітре. – Я дав їй правду, та, згадуючи кращі моменти свого життя, вона згадає тебе, і літо, і осінь...А я лише виконував те, що повинен був.

-         Ти допоміг їй більше за всіх, - промовив Осінній вітер.

-         Не можна казати про те, хто допоміг більше чи менше. Не можна думати, правильно щось було у минулому чи ні. Це було. І якщо ми вважали, що так було треба в якусь мить, значить, це було правильно.

-         Дякую тобі, Зимній вітер, - сказав Літній. – Ти завжди піклуєшся про нас...

 

...От і все, мій маленький їжачок, - тихесенько закінчила своє оповідання фея.

-         Чому сьогоднішня казка така сумна та має поганий кінець? – спитав їжачок, витираючи лапкою сльозинку.

-         Чому ж це поганий кінець? Дівчина багато зрозуміла та відчула у цій казці. А це само по собі велике досягнення!

-         Так... тепер я, здається, розумію...

-         Що?

-         Розумію, що ми ніколи не знаємо, звідки до нас прийде справжня допомога. Іноді навіть жорсткий вітер здатен врятувати нас.

-         Так, маленький їжачок, це так. А зараз, не сумуй так сильно. Мабуть, це залишки моєї хвороби змусили мене розповісти тобі таку сумну казку. Але іноді можна й трохи посумувати, чи не так, маленький їжачок? – спитала прекрасна фея, закриваючи очі від задоволення потягувати чай з полуницею.

-         Іноді можна, - відповів їжачок, відкушуючи рум’яне смачне печиво...

І друзі широко посміхнулись, дивлячись один на одного.

-         Привіт, маленький їжачок! – проспівала добра фея, пролітаючи над галявиною, по якій кудись біг їжачок.

-         Привіт, прекрасна фея! Сьогодні ти дуже  добре виглядаєш!

-         Дякую, милий їжачок! А куди це ти так поспішаєш?

-         Ой, сьогодні день народження мого друга, і я поспішаю купити йому подарунок, - відповів їжачок.

-         День народження друга! Як це здорово! А хто твій друг?

-         Мій друг – це маленький хлопчик Том. Він живе на он тій вулиці, що видніється одразу за лісом. Сьогодні йому виповнюється цілих п’ять років!

-         Ого! Це справді дуже важлива дата! У такому віці він би вже міг керувати країною Довгожителів... – замислено промовила фея.

-         Довгожителів?! Керувати?! – здивовано повторив їжачок. – А така країна існує?

-         Звичайно, скільки разів я тобі казала: завжди і всюди є все, треба тільки дуже постаратися та зуміти побачити те, чого ти хочеш.

-         Я би так хотів почути про цю країну! Але зараз я маю йти, щоб купити подарунок. Може, ти залетиш до мене за годинку, тоді я наллю тобі смачного ромашкового чаю, а ти зможеш розповісти мені свою нову казку, - запропонував їжачок.

-         Авжеж, їжачку. Я буду у тебе рівно за годину, тільки от моя казка не така вже нова, вона почалася дуже давно і до сих пір продовжується.

-         Ой-ой-ой! Я вже біжу! – прогукав маленький їжачок та побіг за подарунком для Тома.

І якраз за годину…

- Їжачок, ти завжди робиш такий смачний чай, - промовила фея, насолоджуючись ромашковим чаєм.

- Дякую, добра фея, якщо чесно, то мені й самому подобається, - їжачкові щічки почервоніли від рум’янцю сором’язливості. – Але, пробач, мені так вже хочеться почути про країну Довгожителів. Може, ти почнеш своє оповідання?

- Ах, я й зовсім забула про це. Гаразд, я почну розповідати. – Сказала фея, зручно влаштовуючись у солом’яне крісло-гойдалку та розпускаючи своє довгу біле волосся. Отже, слухай.

 

 

КАЗКА ПРО МІНІСТРІВ-КАРАПУЗІВ

 

-         Так от, - почала фея, - я знала одного доброго чоловіка та його дружину. Вони дуже кохали один одного та мали чотирьох дітей: Сані, Муні, Грасі та Скаі.

-         Які кумедні імена, ніколи таких не чув! – сказав маленький їжачок.

-         Можливо, але у тій країні це були дуже розповсюджені імена. Адже Сані означало сонце, Муні – луну, Грасі – траву, а Скаі – небо. Так от, Сані і Міні були двома дуже гарними дівчатами, вони народились одного і того ж самого дня, і на той час, про який йдеться у моїй історії, обом красуням було по п’ять років. Грасі був сміливим хлопчиком шести років, а от молодшому братику Скаі було лише три рочки. Всі діти обожнювали грати разом та жили в одній кімнаті, де кожен мав своє власне ліжко та багато іграшок. Дітям дуже подобалось грати  у різні ігри, і, траплялось, вони довго не могли заснути, вигадуючи все нові й нові забави. Тоді у кімнату приходила мама, співала їм всім добру колискову пісеньку, і діточки спокійно засинали, посопуючи своїми маленькими чудовими носиками. Так було і того вечора, про який йдеться. Всі малята заснули, мама вийшла з кімнати, залишивши на столі включену лампочку, а на небу з’явились яскраві зірки. До речі, і була там і Чарівна зірочка. Але продовжимо. Як тільки дітки заснули, несподівано у кімнату залетів легкий вітерець, і, кружляючи над ніжними дитячими обличчями, змусив-таки їх прокинутись.

-         Ти хто? – спитав Грасі, потираючи оченята.

-         Я – вітерець пригод. Чи не бажаєте пригод? – відповів незнайомець.

-         Та це ж небезпечно! – зіщулившись на ліжку, сказала Сані.

-         А це цікаво? – блимаючи очима, спитала Муні.

-         Ура! Пригоди! Йдемо! – закричав Скаі.

-         А мама не буде лаяти нас за це? – багатозначно зауважив Грасі.

-         Ні, і мама не буде лаяти, і це не небезпечно, і дуууужжеее цікаво! Пішли! Треба поспішати!

-         Куди? – спитали всі діти одночасно.

Але не встигли почути відповіді. Їх вже несло кудись далеко-далеко якоюсь гарною рожевою річкою, що дуже пахтіла полуницею та трояндами. Навколо росло безліч незнайомих чудернацьких рослин, плоди яких нагадували апельсини, тільки дуже великі та … такі, що дзвінко співають.

-         Де ми? – спитала Сані.

-         Ми пливемо річкою-полуничкою в одну країну, де ви дуже потрібні. Але не хвилюйтесь, до ранку я доставлю вас назад у вашу кімнату до мами та тата.

Незабаром діти дійсно побачили перед собою місто. Здалеку він видавався дуже гарним, з високими баштами та дивними будиночками. Тільки чомусь всі будинки були розмальовані у світло-блакитний колір, а всі башти – у фіолетовий. Підпливаючи ближче, діти змогли нарешті роздивитись мешканців міста. Високі гарні люди, жінки у малесеньких капелюшках, з  кругленькими сережками з однаковим у всіх камінням, чоловіки – у показних сірих та чорних костюмах з краваткою кольору носовичка і білих сорочках. Все здавалося дуже звичайним, аж якось надто звичайним, та все ж чогось бракувало. Діти дивились і не могли зрозуміти, чого ж саме не вистачає. І тут маленький Скаі здогадався:

-         А де ж діти? Де їх діти? – прямо-таки заволав він. – З ким же ми будемо грати?

-         Так, маленький кмітливий хлопчик, ти правильно помітив, у цьому місті зовсім немає дітей. Ані малюків, ані школярів, ані підлітків – нікого. Тут мешкають тільки дорослі. Розумієте, мешканці цього міста завжди вели дуже правильний спосіб життя. За це їм надали подарунок – всі вони можуть жити довго-довго, майже вічно. Та виглядати при цьому так само молодими. Тому всім цим людям, яких ви бачите, вже давно за двісті, а кому й за триста років. Отримавши такий подарунок, вони почали важко працювати, облагороджувати своє місто, і, оскільки знали, що часу попереду в них ще достатньо, не поспішали дарувати життя новим людям, тобто не народжували дітей. Спочатку всі збирались подарувати життя новим малюкам, потім стали відкладати це на потім, і на потім, і… В решті решт минуло так багато часу, що всі просто забули, що насправді можуть бути такі маленькі веселі люди, як діти, тобто ви. У цьому місті завжди царює чистота та порядок, тут майже ніхто не купує шоколад та цукерки, тому що їх немає, кому їсти, а якщо ви комусь покажете іграшку, то скоріше за все почуєте відповідь: що це? Навіщо? Це нелогічно й непотрібно.

-         Як нудно… - сказала Муні.

-         Так, нудно. Але багато років люди цього міста вважали, що саме так і виглядає щастя. А зараз вони взагалі забули, що діти бувають. Але останнім часом у цьому місті стало виявлятися все більше проблем. І ніби-то все існує за правилами, але проблеми при цьому не зникають. Так, минулого тижня відмовилась працювати ціла бригада будівників. Їм, бачите, набридло працювати, і чомусь, за їх словами, в них почала боліти душа. Всі будинки у місті вже давно фарбують у блакитний колір, а башти – у фіолетовий, щоб все виглядало гармонічно. Так ось, маляри відмовились фарбувати! За такий непослух їх, звичайно, посадили до в′язниці, але ж проблема залишилась. Задоволення життям у місті стає все нижчим, і ніхто нічого не може з цим зробити. Було навіть скликано зібрання правління міста, на якому всі мешканці вирішували, що ж робити. Нарешті, вони прийняли таке рішення: покликавши мене, їх старого друга, люди попрохали мене привезти їм нових міністрів, дуже досвідчених та взагалі найкращих, щоб ті, очоливши керівництво, змогли навести лад та вилікувати місто. І я, від щирого серця бажаючи допомогти цим людям, подумав, що саме ви найкраще впораєтесь з цим завданням.

-         МИ? – закричали всі діти разом. – Але ж ми маленькі!

-         Саме так! Для них ви будете чимось незрозумілим, чудовим. А я точно знаю, що зараз цьому місту можуть допомогти тільки діти.

-         Але що ж нам треба буде робити? – спитав Грасі.

-         Нічого особливого, просто бути самими собою та видавати різні накази.

-         Наче ми граємо? – спитала Сані.

-         Так, щось на зразок цього, - відповів вітерець.

Мешканці міста зустріли дітей із радістю. Вони із зацікавленням роздивлялись діточок та сподівались, що ці нові маленькі люди точно знають, як треба правильно жити, щоб зникли всі проблеми. Люди поселили у найкращому будинку з високою баштою та були дуже здивовані, коли на питання, що б вони хотіли з′їсти на обід, діти, перебиваючи один одного, закричали: „Морозиво, печиво, шоколад, багато соку та желе! І не забудьте про смачні йогурти та фрукти!” Люди міста дуже здивувались, проте виконали замовлення малюків. Вони й самі не здогадувались про те, що місто вже почало одужувати. Для того, щоб давати дітям їсти все, що вони прохали, довелося знову відкрити кондитерські магазини, а колишнім продавцям морозива знову згадати про свою справу.

Але ти не думай, маленький їжачок, дітки нічого не робили просто так. Ні, вже після обіду вони скликали засідання правління, на якому проголосили про своє рішення. Щоправда, городяни не зовсім розуміли, навіщо робити все те, та їм нічого не залишалось, як тільки виконувати розпорядження. А вони були такими:

По-перше, всім нагально рекомендувалося зшити одяг яскравих кольорів та носити джинси.

По-друге, всіх жінок просили зняти капелюшки й розпустити волосся.

По-третє, малюки вимагали почати випуск повітряних кульок. Спочатку люди не розуміли, навіщо потрібні кульки, але, побачивши одного разу своїх маленьких міністрів, які весело бігають з повітряними кульками, вони здивувались, та спробували зробити те ж саме. І уявіть, яке ж було здивування, коли їм сподобалось! Незабаром у небі над містом літало стільки кульок, що, здавалось, ніби хтось розлив всі кольори фарб на небо.

По-четверте, за вказівкою малюків всі будинки та башти були перефарбовані у різнокольорові фарби.

І по-п′яте, кожній людині необхідно було кожного дня, принаймні півгодини гуляти містом та розмовляти з іншими людьми. До того ж, обов′язкова умова – розмовляти не про роботу! Спочатку люди ніяк не могли розпочати свої бесіди, та поступово так зацікавились, що тільки те й робили, що балакали, обговорювали нові зачіски та останні новини, і від цього ставало так добре!

Одного вечора Вітерець спитав у діточок:

-         Як справи?

-         Все гаразд, тільки ми дуже сумуємо без батьків та без свого будиночка, - відповіла Сані.

-         Не хвилюйтесь, - сказав Вітерець, - скоро ми повернемося додому, а у вашому будинку буде та ж сама ніч, що й коли ми поїхали. То ж ваша матуся не буде непокоїтися.

-         Як гарно! Як чудово! – навперебій закричали дітки.

-         Так, вдома завжди добре. А ще тепер дуже гарно й весело у місті. Щиро дякую вам за це. Я тільки хотів задати вам одне питання. Скажіть, невже все було так легко? Невже для того, щоб вирішити проблеми треба було лише перефарбувати будинки, змінити одяг та почати гуляти?

-         Ні, все ще легше, - сміючись відповів Грасі. – Треба було тільки згадати, хто вони насправді. Адже дорослі іноді такі кумедні. Вдягнувши окуляри та костюми для поважності, вони вважають, що так і треба. Але ніхто насправді не знає, як треба.

-         То що ж, немає одного вірного рішення?

-         І є, і ні. Немає однаково вірного рішення. Тобто вірного для всіх. Але є щось вірне й необхідне для кожного з нас. У кожного воно своє. І цим людям дуже не вистачало їх веселого й дитячого Вірного Рішення.

-         Зрозуміло, тепер мені все зрозуміло. Щоб всім жилося добре. Треба зробити міністрами дітей.

-         Ні, що ви! Не треба! – скрикнула Муні. – Не варто робити нас керівниками держав. Треба ж і дорослим залишатися трохи дорослими. Просто у цьому випадку городяни надто довго були дорослими, то ж їм не вистачала лише дитячого тепла та сміху.

-         Але люди могли б хоч іноді прислухатись до нас та ... вчитись у нас, - додала Сані.

-         Так, а для мене головне, щоб було добре моїм братам та сестрам, і щоб я не сумував! – вигукнув Скаі.

-         Правильно, треба знайти золоту середину між надто розумними дорослими та надто пустотливими дітлахами, - додав Грасі.

-         Чудово! Так їх і скажу!

-         Кому? – здивовано спитали діти.

-         Як це кому? Золотій середині!

-         А де вона живе?

-         Як де? На найвищій веселці у світі! Вона сидить на веселці, звісивши ноги донизу, перебирає райдужні кольори, наче струни скрипки, та співає пісень. Вона сподівається, що колись її хтось почує, та, на жаль, люди дуже рідко прислухаються до її голосу. Бажаєте подивитись?

-         Так! Так! – закричали діти.

-         Гаразд! Ми побачимо її на шляху додому.

І діти разом з Вітерцем відправились назад додому, пропливаючи  полуничною  річкою та завітавши дорогою на веселку до Золотої Середини.

... Повернувшись до своїх ліжок, міцно заснули та прокинулись наступного ранку від ласкавого поцілунку матусі. У віконці сяяло сонечко, і всі були голодні й веселі.

... А у тому місті, як розповідав мені Вітерець, знову з′явились діти. І тепер там назавжди оселилася радість. А городяни зробили щось незвичайне. Вони відмовились від подарунка майже нескінченного життя. Адже краще жити не так вже й довго, та натомість чути сміх свого малюка.

... – Прекрасна феє, та завжди радуєш мене, – сказав маленький їжачок.

-         Справді? Я дуже й сама рада, якщо це так. – Відповіла фея. – А зараз ходімо, погуляємо. Доки я розповідала, пройшов сонячний дощик і зараз якраз час побігати калюжами!

-         Калюжами! Ура! Ура!

-         Тільки недовго, щоб не застудитись! І не забудь про гумові чобітки, маленький їжачок! – додала фея, доганяючи веселого друга.

Так минув ще один день у лісі. А ввечері маленький їжачок пішов на День Народження свого друга Тома і дуже добре провів час.

 

 

МАЛЕНЬКА КАЗКА ПРО НАС

 

-         Привіт, маленький їжачок!голос доброї феї пролунав, наче ласкаве дзюркотіння струмка.

-         Привіт, добра фея! Ти кудись поспішаєш?

-         Так, мій добрий маленький друже. В мене справді мало часу, тож я залетіла тільки за тобою. Ходімо зі мною! І... вдягни, будь ласка, свого нового метелика та гарні шовкові черевички, які я тобі подарувала.

-         А куди ми підемо? – не міг зрозуміти їжачок.

-         Куди? Хіба я не сказала? Ми йдемо на щорічний бал Його Високості Дощу.

-         Нічого собі!!! Тобі нам, напевно, треба взяти парасольку, так?

-         Ні, навіщо? Його Високість Дощик сьогодні проллє свої найпрекрасніші теплі й прекрасні краплі, тож ми можемо образити його, якщо прийдемо з парасольками.

-         А ми не захворіємо?

-         Сьогодні ні. Такий бал буває лише раз на рік. Тільки раз на рік ми можемо дозволити собі поводити себе шалено, голосно,  і навіть трохи непристойно. Тому що його Високість Дощик надихає нас на шалені подвиги.

-         А це не страшно?

-         Що не страшно? Веселитися під краплями дощу? Це ніколи не страшно. Навпаки, жахливо зовсім цього не робити.

-         Здається, я починаю розуміти, - промовив їжачок. – Добре, я вже можу йти! – додав він, розчісуючи свої колючки на голові. Як я виглядаю?

-         Пречудово, мій найкращий їжачок у світі! Полетіли?

-         Полетіли!

Їжачок узяв фею за руку. Разом вони злетіли високо у небо й летіли дуже довго, коли, нарешті, приземлились у дуже гарному місці. Воно знаходилося ц самому серці лісу, на галявині, де росло багато великих сосен та ялинок. Неподалік жила спільнота берізок, які також виднілися звідси. Їх високі стрункі постаті коливалися з боку в бік, також, мабуть, готувалися до балу. Галявина, здавалось, дихала своєю красотою та пишнотою. Прекрасні феї, вдягнені у  найкращі плаття, різні тварини у найпараднішому вбранні, білі пухнасті хмаринки, що готувались до приходу Його Високості, - все казало про те, що незабаром настане довгоочікувана хвилина, і бал почнеться. Раптом, в одну мить все затихло. Десь у височіні пролунав звук однієї падаючої краплини. Вона летіла невідомо звідки, і, здавалось, дуже пишалася наданою їй шаною бути першою. Впавши на ніс борсукові, що стояв неподалік від їжачка, крапля поступилася місцем своїм подругам. Одна за одною, вони слідували прикладу першої крапельки і падали додолу, приносячи радість та посмішку всім, хто стояв внизу. «Це він! Це він!» - чулося з усіх боків. І тут, десь у височині заревів грім.

-         Я ррр дуже ррр рррадий, що ви прррийшшшлиии! – привітався з усіма Його Високість Дощик. – Сьогодддні ми ррр будемо насолоджуватись щастям бути мокрррими!

-         Урррраааа! – почулося звідусіль.

Потрохи почали збиратися калюжі, і всі, хто стояв довкола, почали весело пританцьовувати у веселій теплій зливі. Всім було дуже весело, і неймовірно прекрасне почуття у душі кожного гостя починало все зростати й зростати. Їжачку хотілося співати, кричати, обіймати всіх навкруги, і він співав, і кричав, і обіймав своїх друзів. Маленька білочка ковзала калюжами й розмахувала своїм пухнастим хвостиком. Пара закоханих ластівок ніжно цілувалася прямо посередині галявині. Феї стрибали у танці по калюжам, а дощик все продовжував награвати різні мелодії. Були серед них веселі, були сумні, та жодної звичайної. Здавалося, ніби  всі мелодії Його Високості прийшли з якоїсь іншої країни, іншого світу, де ніхто не буває звичайним, де кожна мить – диво, а кожна людина – найкраща. Там, на галявині у лісі, не було часу, він просто зупинився. Там не було правил і буденності. Адже на галявині лісу, всередині  Нічого, у тому світі, що ніколи не побачиш, але про який так мрієш, всі весело насолоджувались дощем. А сам Його Високість Дощ посміхався і радів, спостерігаючи за балом з висоти пухнастих хмаринок. Він знав, що сьогодні, хоча б на мить, невідомо де і невідомо навіщо, він дарував своїм гостям найголовніше у житті – щастя. Цілковите, чисте, дивовижне й досконале щастя. І не кажіть, що такого не буває. Ви ніяк не можете цього казати, адже ви були з нами там, на балу, всередині нічого й невідомо де. Чи ви забули?

 

То де ж тоді ваша казка?

 

 



Создан 19 мая 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником