Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Марина РИБАЛКО. Байкер.

Кілька оповідань.



 

БАЙКЕР

 

Сашко відчув, що прийшла весна, коли за вікном загуркотіли мотоцикли. Ну от, байкери прокинулись! Ревіння моторів можна було почути і вдень, і вночі. “Напевне, Череп з дружками ганяють” – думав Сашко і мріяв роздивитися ті мотоцикли зблизька. Черепом прозивали хлопця з сусіднього під’їзду. Він ходив у шкіряному одязі і в бандані з написом “Harley Davidson”. Точніше, переважно їздив на своєму сталевому коні. Пішки він ходив дуже рідко.

Коли до сусіднього під’їзду підрулювала зграя байкерів, Сашко не зводив з них очей, але не наважувався підійти до цієї гучної компанії. Одного разу йому пощастило. Він повертався зі школи і побачив Черепа, що крутився біля свого мотоцикла.

- Доброго дня. Що робиш? – заговорив Сашко, намагаючись триматися впевнено.

- Не бачиш? У карбюраторі копирсаюся, щоб його...

- Барахлить?

Байкер не відповів, ймовірно, йому не хотілося спілкуватися з семикласником, але Сашко не йшов геть. Простоявши якийсь  час мовчки, він промовив:

- Класний моцик.

Череп усміхнувся. Отже, настрій у нього не такий вже і поганий. Сашко поцікавився:

- А бак ти, мабуть, сам переробив? Я таких широких ще жодного разу не бачив. І руль, певно, переварений.

- Тут заводського небагато лишилося, - кивнув Череп і уважно поглянув на сусіда: „Схоже, хлопець щось-таки тямить”. Сашкові пощастило: байкер розповів йому про свого мотоцикла стільки цікавого! Як створював цього Монстра: як діставав деталі, переварював, хромував, як вигадував візерунки, котрі потім прикрасили бак, як дістав шкіряні торби з бахромою. Виявляється, раніше вони красувалися на „Харлеї” одного ірландця. Той не хотів їх віддавати ні за які гроші, а потім таки програв торби у змаганнях під час минулорічного Байк-шоу.

-          Шолом – супер! Де ти його купив? – запитав Сашко.

-           Дівчина подарувала.

-          Схоже, вона нормально ставиться до твого захоплення мотоциклами.

-          Це було і її захоплення. Вона ганяла на „Уралі”. На ньому і розбилася.

Череп похмуро замовк. Він дозволив собі те, чого не дозволяв раніше навіть у спілкуванні з друзями: уголос згадав про Лію. Насправді, звичайно, її звали не Лією, але для нього це було її ім’я, до якого він колись так звик. Сашкові стало ніяково:

-          Мені жаль... Пробач, що я нагадав тобі...

-          Я ніколи не забуваю, - відповів Череп.

Далі Сашко сидів мовчки, уважно спостерігаючи за ремонтом мотоцикла.

Коли він прийшов додому, мама запитала, де він був досі, адже сьогодні немає тренування.

- Так, немає. Я був поруч, біля дому.

- Біля дому? – здивувалася мама, - То чому ж не зайшов попередити, що ти вже тут?

- Я захопився і забув, - зізнався Сашко, - Там Череп свого моцика ремонтував, а я сидів, дивився.

- Череп? Це той хлопець із сусіднього під’їзду?

Сашко кивнув: авжеж.

- Мені б більше сподобалося, якби ти його Дмитром називав, - зауважила мама. Батько визирнув з кімнати (сьогодні, в суботу, він також був удома):

- Та його всі друзі Черепом кличуть. У них тепер так прийнято, він на „Дмитра” ще й не відгукнеться. Так, синку?

- Так, - підтвердив Сашко і поцікавився: - А що є поїсти?

Спрацювало, тему було змінено.

З того дня сусід – байкер був для Сашка більш, аніж просто „хлопець на класному моцику”, він став майже другом, не зважаючи на різницю у віці. Сашковій мамі зовсім не подобався новий приятель сина. Та і сусідка – бабуня Валюня – тільки і знала, що бурчала, побачивши байкерів: “О, вже знову приперлися! І вдень, і вночі гасають, як “шамошедчі”. Як до чого путнього, так тями нема!”

Сашко помітив, що немало дорослих ставляться до байкерів упереджено, мовляв, вони – люди несерйозні, грубі, а то - і небезпечні. Череп, звісно, не був надто привітним, іноді поводився з Сашком зверхньо, але це можна було стерпіти за можливість роздивлятися мотоцикли, і іноді (дуже рідко) слухати хвилюючі байкерські оповідки. Хлопчик побував і в гаражі. Якось Череп пообіцяв Сашкові взяти його з собою на дачу і там, за селом, дозволити трохи покататися на Монстрі.

- Приходь у середу о третій, у мене буде вільний час. Треба забрати дещо на дачі, проїдемося.

Від щастя Сашко не ходив, а просто таки літав. У середу в без п’ятнадцяти три він крутився біля сусіднього під’їзду. Череп не з’являвся. Хлопчик почав хвилюватися. О пів на четверту він почув ревіння мотора і зрадів. Байк різко загальмував, Череп майже забіг до під’їзду. Схоже, він не помітив Сашка. За десять хвилин з’явився у іншій куртці, майже хвилину невесело дивився на свого шолома, ніби сумнівався, потім  вдягнув його. Сашко підійшов і заговорив:

- Привіт. Ти забув?

- Що забув? – трохи здивовано поглянув на нього Череп.

- Ти казав, ми поїдемо на дачу.

- Сьогодні? Давай іншим разом, добре? У мене зараз немає часу.

- Добре, - зобразив посмішку Сашко. Вигляд у нього був не надто оптимістичний.

- Що ти похнюпився? Я пообіцяв – виконаю. Але сьогодні плани змінилися. У мене побачення, - Череп плеснув Сашка по плечу, - Бувай!

Хлопчина прийшов додому замислений, невеселий. Він так хотів проїхатися на Монстрі! Коли тепер буде така нагода? "Побачення! Череп закохався! Тепер він, напевне, забуватиме про мене постійно. І все-таки, цікаво б його дівчину побачити."

На повну гучність волав Кіпєлов у навушниках.  „Арію” Сашко почав слухати з рік тому. Переважно, старі альбоми. А цю касету „Tribute to Harley Davidson” йому подарував Череп. Сашко вирішив не сумувати. Принаймні, в Череповому житті щось змінилося на краще!

Наступного дня Сашко ішов зі школи і сподівався побачити знайомого мотоцикла біля будинку. Але там стояв інший байк – чорний чопер, що належав одному з друзів Черепа. Власник чопера Сашкові не подобався: здоровенний, патлатий, він здавався злим іронічним типом. Хоч спілкуватися з ним особисто не доводилось.  Сашко вирішив таки запитати, коли той вийшов з під’їзду:

- А де Череп? Не вдома?

Байкер озирнувся і його вираз обличчя здивував хлопця: якийсь розгублений, пригнічений. Він зупинив погляд на Сашкові потім відповів хрипко:

- Череп у реанімації. Розбився вчора увечері. Тільки матір його не турбуй, вона зараз не здатна відповідати на питання.

Сашко стояв біля під’їзду і не знав, куди йому податися. Він не міг зібрати до купи думки. Повз нього проїхав чорний чопер і зник за рогом. І тоді Сашко побіг. Він біг довго, аж поки опинився на березі річки. Нікого не було навколо, він сів на траву і витер рукавом сльози. Ще у вісім років батько навчив його не плакати, і він тримався, навіть коли було дуже боляче. Але зараз... Сашко так боявся, що Череп може померти. А дівчина? Раптом вона була з ним?

Сашко повернувся додому пізно і поплентався спати. А наступного дня він прокинувся з упевненістю: з другом все буде добре.

У лікарню довго не пускали, бо Череп перебував у тяжкому стані. Сашкові вдалося відвідати його лише місяць потому. Хлопця важко було впізнати: обличчя так схудло і витягнулося, що зовнішність стала відповідати прізвиську Череп. Лише зеленувато-сірі очі не змінилися. Він щиро зрадів, коли побачив відвідувача.

- Ти як? – запитав Сашко.

- Нормально! Добре, хоч Оксанку додому завіз, перш, ніж у вантажівку вписатися. Стати б на ноги до Байк-шоу! А там хтось із клубу знайде мені місце на своєму мотоциклі. Монстра жаль. Не знаю, чи його ще можливо на колеса поставити.

- Кажуть, диво, що ти лишився живим. Невже тобі після того, що сталося, зовсім не страшно знов сідати на мотоцикла?

- Та ти що! Дорога і швидкість – я без цього жити не можу, це у мене всередині. І знаєш, хлопче, не щодня таке трапляється. Просто я замислився... З того часу, коли загинула Лія, я не призначав жодного побачення. Це було першим. Через думки я не помітив тієї вантажівки. Мав шанс приєднатися до Лії.

Сашко не розумів, чому цей хлопець довіряє йому такі особисті речі і не знав, що сказати. Череп порушив мовчання:

- Та не хвилюйся ти так! Я ще планую пожити! Ліпше розповідай, що у тебе нового.

- Ну що нового... Все як завжди, школа, баскетбол. От, щоправда, захоплення нове з’явилося. Хлопці на скейті дали покататися. Знаєш, у мене непогано виходить.

- А у тебе дошка є? – поцікавився Череп.

- Скейт? Немає. Хороший дорого коштує, треба гроші збирати.

- Слухай, так я тобі свого подарую. Батько мені привіз, коли я у школі вчився. Я на ньому майже не катався. Мені дужче мопеди подобалися, - Череп усміхнувся, - Я тоді купив собі такого геть убитого мопеда і був просто щасливий! Колупався у ньому цілими днями. І ти знаєш, він у мене навіть їздив. Недовго, щоправда.

Він розмовляв і натискав кнопки на мобільнику. Потім промовив у телефон:

- Мам, привіт! Все добре... Так, почуваюся прекрасно... Я тобі чого телефоную: дістань будь ласка скейт, зайде Сашко, віддаси йому, добре? Так. Ну бувай, я тебе також цілую.

Він вимкнув телефон і промовив:

- Дошка хоч і не зовсім нова, але класна, фірмова. Колеса не повідпадають.

 

Сашко йшов додому замислений, з усмішкою на вустах. У Череповій квартирі на нього чекав хороший фірмовий скейт.

Дивний хлопець цей Череп! Ледве вижив, а про що він думає? Мотоцикли, Байк-шоу! Але ж на те він і байкер. Найкращий з усіх байкерів. Друг.

 

КОХАННЯ МИКОЛИ НОСИКА

 

Микола Носик не вважався у класі визначною особистістю. Він мав неяскраву зовнішність, навчався не те щоб дуже добре, але і не погано, не брав участі ні у бійках, ні у шкільній самодіяльності. Такий собі простий непомітний хлопчина. І так, напевне, Коля і довчився би до випуску, не увійшовши до найцікавіших сторінок шкільної пам’яті, якби одного дня...

Одного дня після обідньої перерви, коли більшість учнів уже сиділи за своїми партами, до класу зайшов невисокий чоловік у джинсах і сірому светрі. На нього не дуже звертали увагу. Лише декілька дівчат – до всього цікава четвірка – прискіпливо оглянули незнайомця і повернулися до своїх розмов.

- Я займу перші хвилини уроку, щоб донести до вас цікаву інформацію, - промовив чоловік. Цієї миті задзеленчав дзвоник, і чоловік кумедно зморщив носа, і відразу ж чарівливо усміхнувся. Зіночка, одна з четвірки, схопила свою сусідку за руку:

- Ой, Оленко, я, здається, знаю, хто це!..

- З понеділка у вашій школі працюватиме театральна студія. Всі бажаючі можуть записатися, - провадив далі чоловік, - Я – актор Театру юного глядача Юрій Пашко – буду вашим режисером.

- Справді, він, - прошепотіла Зіночка, і у її очах запурхали закохані метелики, - Це мій улюблений актор. Бачили б ви його у ролі Ромео!

- Ромео?! – пирснула Надійка, - А він не старий для Ромео?

Зіночка трохи образилась, а саркастичній Надійці відповіла четверта подружка – Аня:

- На сцені зовсім інше освітлення, плюс грим, тому навіть якщо йому було б сорок років, він міг би зіграти юнака.

- Насправді мені трохи менше: тридцять, якщо вас це так цікавить, - посміхнувся Юрій Пашко. Дівчата зніяковіли: вони не сподівалися, що їхню розмову почують.

- Записатися можна зараз? – почувся хлоп’ячий голос і всі здивовано озирнулися на Колю: „Він ходитиме до театральної студії?”

- Так, можна і зараз, - відповів режисер.

 

У понеділок у актовій залі зібралося чимало учнів. На першому занятті всі присутні знайомилися, записували гуморески, вивчали скоромовки. Кому сподобалося, кому – ні. Адже багато хто сподівався відразу грати головні ролі.

А в середу у ТЮГу була вистава „Ромео і Джульєтта” за участю Юрія Пашка. Більшість його нових учнів прийшли подивитися. Отже, дівчата всі разом закохалися у Ромео і свого шкільного режисера в одній особі, а хлопці на наступному занятті висловлювали свою повагу: „Справді, гарно граєте!” Коля Носик також ходив на спектакль, але свої враження ні з ким не обговорював. А втім, його просто ніхто і не питав про враження.

Друге заняття виявилося цікавішим за перше. Режисер розділив усіх присутніх на групи. Ставили сценки-мініатюри на вказану тему, до того ж вигадувати сюжет доводилося тут-таки, за п’ятнадцять хвилин, і практично без репетиції виступати перед іншими відвідувачами театральної студії. Першою темою була „Дружба чи кохання”, при чому розумій, як хочеш, вигадуй, як можеш. Коля опинився в одній групі з Русланом і Надійкою, у його класі вони вважалися за лідерів. Роль йому дісталася другорядна, та ще й неприємна. Мав зіграти пацана, який вважає себе за ліпшого друга головного героя, а насправді дає погані поради, підбиває покинути дівчину і почати зустрічатися з її симпатичнішою подругою. Коля ясно уявив свого персонажа і чомусь захотілося з’їздити цьому уявному типові по пиці.

Він якось відразу ніби забув про себе – Миколу Носика, сконцентрувався на ролі. Дивно якось було, ніби бачиш себе з боку. Тобто, не себе, а цього типа, свого персонажа. Проте, якби Колю запитали, як він зіграв, він не зміг би сказати. Він не вмів давати оцінку своїй грі. Коли мініатюра закінчилася, зал майже сколихнувся від оплесків. Микола стояв на сцені і трохи розгублено дивився на режисера, той також аплодував, а потім промовив виразно:

- Браво, хлопче! Класно зіграв. З тебе може вийти неабиякий актор.

Коля навіть не відразу усвідомив, що Юрій Пашко звертається саме до нього.

Сценки наступних груп бували і цікавіші за сюжетом, режисер когось критикував, когось трохи хвалив, але більше нікому він не сказав: „Браво!”.

Один сюжет „зачепив” Колю. Йшлося про дівчину, яка з дитинства дружила із хлопцем, а побачила його з іншою дівчиною - і усвідомила, що закохана. Та справа була і не в сюжеті, а в Оленці – Миколиній однокласниці, котра грала головну героїню. У неї був прекрасний монолог про кохання. Дівчина стояла край сцени і здавалася такою маленькою, неймовірно сумною і самотньою. Її слова, промовлені ледь тремтячим голосом у цілковитій тиші і напівтемряві зачарували всіх і примусили повірити у щирість її почуттів.

Коли Олена зійшла зі сцени і запитала: „Ну як?”, режисер кивнув: „Молодець. Досить вражаюче ти говорила, мало сльози на очі не наверталися. Щоправда, наприкінці стало вже нудно. А що стосується інших, в цілому мініатюра непогана.” Коля подумки обурився: „Чому він каже, що було нудно? Неправда! Було чудово!”

Після заняття він підійшов до Оленки і висловив своє захоплення її грою.

-   Дякую, - посміхнулась Олена, - Тільки Юрій сказав, що наприкінці стало нуднувато.

-   Та він усіх критикував!

-   Окрім тебе...

Коля навіть не знав, що відповів би на це, якби довелося продовжити розмову. Проте, тієї миті підійшли Оленчини подруги.

- Ходімо в парк, - звернулася до неї Надійка, - Пам’ятаєш, ми домовлялися? Ти ж не передумала?

- Ні, звичайно, - відповіла Олена, - Ходімо.

Вже ступивши крок за подругами, вона озирнулась і запитала Колю:

- Хочеш з нами? У парк.

- Та я... Сьогодні батько просив допомогти мотоцикла відремонтувати.

- Ну ні - то ні. Бувай! – і Оленка пішла з дівчатами.

Коля сварив себе, як тільки міг: „Телепень! Міг би зателефонувати татові, пояснити все. Він би зрозумів! А тепер іди ремонтуй мотоцикла, як не стало розуму відкласти це на завтра!”

Олена більше не запрошувала до компанії, зате інші дівчата почали поглядати на Миколу з цікавістю. Його популярність у школі зростала. Що не подія - чи то КВН, чи концерт який – Колю просили виступити „за честь класу”. Він неперевершено копіював вчителів, директора, завучів, читав гуморески. Під час його виступу всі реготали, хапаючись за животи, до сліз. Іноді його жартівливо сварили: „Хіба можна так смішити? Я там мало не вмер від сміху”. Коля не міг звикнути до такої популярності.

Юрій Пашко сприймав ці виступи як альтернативу, бо вважав: Микола може грати серйозні ролі. І ось настав час дати йому справжнє завдання. Юрій підготував для своєї студії п’єсу про шкільне життя, проблеми юності, про перше кохання. Сценарій прочитали на занятті, потім режисер провів проби і розподілив ролі. Без сумніву, головну він віддав Колі. На роль Оксани - головну дівочу - затвердили Оленку. Коля спочатку ніби зрадів, адже вона так цього хотіла. Але після заняття підійшов до режисера і тихо попрохав:

- А можна я не гратиму? Віддайте мою роль, будь-ласка комусь іншому.

- Що-о?! – режисер поглянув на Миколу так, що хлопцеві стало ще ніяковіше, - Дозволь дізнатися про причину?

Коля мовчав. Юрій не чекав довго, просто констатував:

- Ти гратимеш. Мене не цікавить, хочеш ти, чи ні! Ніхто інший не зіграє так, як ти.

- Але я не можу!

- Що ти не можеш?

- Я не можу цілувати її... При всіх.

Юрій посміхнувся:

- Миколо, ти що, жодного разу ще не цілувався?

- Цілувався, - ледь чутно відповів Коля.

- То у чому ж проблема? Тільки не кажи, що ти не можеш зробити це на сцені!

- Та ні, не в тім річ. Нехай би яка інша дівчина, я міг би, але Оленка... Та не віддавайте її роль іншій дівчині будь-ласка, вона така щаслива, що гратиме Оксану!

Юрій здогадався, чому Коля так поводиться і запитав:

- То ти хочеш, щоб її цілував „при всіх” хтось інший?

- Ні! – швидко відповів Коля і почервонів.

- Все! Ти гратимеш.

На репетиціях Коля ледь торкався вустами Олениних вуст і червонів. Грав він якось напружено, гірше, ніж звичайно. Режисер сварив його, грозився віддати роль комусь іншому, але не віддавав. Вірив у Колю, у його здібності. На передостанній репетиції Юрій підійшов до Колі і стиха промовив:

- Або ти граєш нормально, або я ставлю на роль Оксани іншу дівчинку.

- Я гратиму нормально, - похмуро дивлячись на режисера, промовив Коля.

- От і добре...

Його гра справді стала набагато кращою, хоч досі трохи відчувалася напруженість.

Настав день прем’єри. До спектаклю Юрій майже не говорив з Колею, лише останньої миті поглянув на нього, як на дорослого, рівного собі і промовив: „Не підведи, Миколо, я вірю в тебе.”

Носик грав як ніколи. В залі панувала тиша. Дорослі і діти з хвилюванням спостерігали за життям і коханням юного рокера. Колю було не впізнати, він жив у цій ролі. А режисер стояв за кулісами і закусивши губу, чекав вирішальної миті – поцілунку, до і після якого Микола звичайно ніби випадав з гри, нервувався. І ця мить настала. Олена, тобто Оксана, дивилася на нього, не зводячи очей, ледь посміхаючись, з виглядом переможниці. Щойно вона розповіла цьому зухвалому хлопчиську, що вона думає про його жахливу музику, його нахабних дружків і його придуркуватий рокерський прикид. Він якусь мить дивиться на неї серйозно, а потім рвучко, але і ніжно пригортає до себе і цілує. Хтозна, чи був Микола тієї миті собою, чи так вжився у роль, але цей поцілунок виглядав неймовірно хвилююче. Оксана звільнилася з його обіймів і втекла з „гаража, де проходили репетиції рок-групи”, тобто за куліси. Коля декілька хвилин мовчав і дивився кудись у стелю. Прихід друзів повернув його до реальності, себто до гри.

Режисер мало не стрибав: „Вийшло! Прекрасно!”

Все дійсно було чудово. До останньої миті. У кінцевому епізоді рокер гукав: „Оксано, я тебе кохаю!” услід поїзду, яким вона від’їздила на канікули на море. Микола  чомусь відчув, що ця мить буде неймовірно значущою, у нього навіть серце заболіло, хоч раніше такого ніколи не траплялося. Він з відчаєм загнаного звіра поглянув у простір і вигукнув що було сили: „Олено, я тебе кохаю!” Він стояв ще якийсь час на сцені нерухомо, здавалося, світ завмер і по тому став зовсім іншим. Микола пішов за куліси. Режисер мовчав, здавався похмурим, Коля не наважувався заговорити. Поглядав на Оленку і забував про режисера, глядачів, про все. Вона посміхалася і дивилась на нього так... Ех, чи такий погляд словами поясниш! Микола таки знайшов у собі сміливість підійти до режисера і попросити пробачення. „Ти що, не міг якось по-іншому освідчитися, обов’язково - так? А, що з вас візьмеш, із закоханих?” – Юрій махнув рукою і пішов. А Коля помчав до виходу, де на нього чекала Оленка.

 

ШКІЛЬНА ПРАКТИКА І ПЕС

 

Ніч була теплою. Всі учні зібралися навколо вогнища. Перша ніч практики!

У їхній спеціалізованій біологічній школі польову практику для дев’ятих класів вигадали лише цього року. Отже, 9-А, 9-Б і 9-В виїхали у мальовниче місце в лісі над Ворсклою і отаборилися там. Завтра має приїхати завуч Юрій Богданович, подивитися, як втілюється така чудова нова для школи ідея. Завуча побоювалися. Та він приїде аж завтра! А сьогодні з учнями лише студент – практикант Вася, отже можна поводитися як заманеться і не думати над кожним словом і вчинком.

Хлопці й дівчата сиділи колом і розмовляли про все на світі. Часом хтось напівпошепки розповідав моторошні історії, які, до речи, не мали нічого спільного з дійсністю. Деякі з таких історій були вигадані щойно тут-таки. Після чергової страшилки всі сиділи декілька хвилин мовчки, принишклі. А хтось із учнів тим часом непомітно поглядав із іскорками іронії в очах на своїх супутників і починав розповідати щось, що обіцяло бути не менш таємничим і загрозливим, та раптом виявлялося несподівано кумедним. І всі навколо вогнища весело сміялися з дотепного жарту. Андрієві з 9-Б вже двічі вдалося таким чином розіграти приятелів. Склалося так, що почали говорити по черзі, по колу. Черга дійшла до Томи, але вона мовчала.

- Ну Томко, не гальмуй! Розповідай щось цікаве! – легенько штовхнула її однокласниця Іринка. Тома ледь помітно посміхнулася. Так вона посміхалася сьогодні навіть тоді, коли розповідали щось надзвичайно смішне, так, ніби мусила посміхнутись, але не хотілося.

- Ні, нехай хтось інший розповідає. Щось мені нічого цікавого не пригадується, - відповіла вона. Її сусідка Люба знизала плечима:

- Я можу розповісти, як один тип у квартирі удава тримав. Я того удава сама бачила, це можу заприсягтися.

 Але Іринка звернулася знов до Томи:

- Що з тобою, Томко? Ти сьогодні ніби сама не своя. У тебе якісь проблеми?

Тома раптом не витримала і по її щоках покотилися сльози.

- У мене собака пропав. Позавчора. Мама гуляла з ним увечері, а він побіг кудись... Він маленький, його у темряві не видно і мама його не знайшла. А він досі додому не повернувся.

Іринка обійняла Тому:

- Ну що ти, Томко, не плач. Може, твій пес вже додому повернувся, поки ми тут.

- Ні, не повернувся. Я десять хвилин тому мамі телефонувала з Васіного мобільного.

- А може ми могли б допомогти його пошукати? - невпевнено промовила Іринка.

- А що, це ідея! – підтримав її Андрій.

А відмінниця Катя тихо заперечила:

- Завтра Юрій Богданович приїде. Уявляєте, як Васі дістанеться за нас, якщо ми втечемо?

Тут над нею навис сам Вася – майже двометровий, худий і розпатланий, він був схожий зараз на персонажа тих містичних вигадок, яких щойно стільки нарозповідали. Дехто з учнів навіть здригнувся від несподіванки. Адже щойно Вася поліз до свого намету, щоб поговорити по телефону. І, оскільки, ймовірно, телефонувала дівчина, всі вирішили, що це надовго.

- Ну, я слухаю, що ви там надумали? – звернувся він до компанії. Мовчать.

- Добре. Я змушений уважно за вами стежити, і якщо хтось утне щось таке... Проблеми будуть у всіх і дуже великі. Ми з вами домовлялися...

- Василю Петровичу, - втрутився Андрій, - Ми маємо допомогти другові в біді! І Ви нас не зупините!

Вася похитав головою:

- Не зупиню. Але чому б нам не обговорити ситуацію відкрито?

Йому розповіли, у чому справа і повідомили, що збираються їхати до міста на пошуки собаки.

- Що, зараз і поїдете? - усміхнувся практикант.

- Завтра може бути пізно!

Від цієї переконливої Андрієвої відповіді Тома знов заплакала. Вона боялася навіть подумати, що може бути пізно.

- Ну добре, - погодився Вася, - А план дій у вас є?

Виявилося, що плану немає. Всі усвідомлювали, що хоч місто і невелике, знайти собаку в ньому непросто. Вирішили розділитися по двоє-троє і обійти всі найближчі до Томиного дому квартали.

- Зараз, серед ночі їхати – дурість, та ви і не доїдете нічим, - розмірковував Вася, а от рано вранці, годині о четвертій, ітиме автобус, яким ви зможете під’їхати. І розпитуйте двірників, вони, може, і бачили собаку. А пес хоч як виглядає?

- Такса шоколадного кольору. Я жодної схожої собаки не бачила. Всі інші такси у нашому районі або руді, або чорні з підпалинами, а мій Роко – шоколадний. У мене фотографія є! – Тома збігала до намету і принесла зошит, у якому було вклеєне роздруковане на кольоровому принтері фото – симпатичний клишоногий песик з чарівними чорними оченятами.

Зробили, як вирішили: поїхали тим автобусом, всі уважно ознайомилися з фотографією, розділилися на пари і пішли оглядати вулиці і спілкуватися з двірниками. Зустрітися було домовлено біля Томиного будинку за дві години.

Кожному хотілося знайти собаку, але все марно. Такси зустрічалися, та жодної – шоколадної масті, і майже всі з хазяїнами, на повідках. Тома хвилювалася і крутила ґудзика на своїй куртці, поки аж він відірвався. Хлопці і дівчата сходилися, проте ніхто не мав жодної інформації щодо Роко. Бідна дівчина ледь трималася, аби не розридатися. Вона так сподівалася на ці пошуки! Часу лишалося мало, але вирішили ще походити, порозпитувати людей, особливо тих, хто вивів на прогулянку собак. І знов усе марно.

На автобус ішли мовчки, сумні. Може б іще пошукали, та домовилися з Васею приїхати саме цим рейсом, щоб устигнути повернутися до прибуття Юрія Богдановича. Завуч обіцяв бути по обіді.

Вже майже біля вокзалу Катя звернулася до Томи:

- Поглянь на оту дівчину з двома собаками. То ж такси? Дивись, як одна рветься з повідка.

Тома навіть не дослухала. Вона помчала до собаки. І на такій відстані вона впізнала свого улюбленця. Роко також зрадів надзвичайно: стрибав і скавулів від хвилювання. Він став лапами на хазяйчини коліна, щойно вона присіла, і вилизав їй усе обличчя. Тома взяла песика на руки і мовчки вислухала пояснення дівчини, котра щойно вела на повідку її собаку. Виявляється, позавчора Роко ув’язався за її таксою Доллі, а зранку дівчина знову побачила його на своєму подвір’ї, от і вирішила, що він загубився, або хтось викинув. Взяла його до себе, а в газету об’яву подала, що знайдено собаку, таксу, може, хто шукає. Тільки об’ява ще не вийшла, має бути у завтрашньому номері. Тома подякувала дівчині і, щаслива, побігла додому. Роко скакав поруч. А учні дев’ятих класів сиділи у сквері і розмірковували, що ж буде, якщо вони спізняться і завуч побачить їхню відсутність. Можливо, Вася щось придумає, скаже, що вони пішли збирати трави на гербарій, чи ще що... Настрій у всіх був хороший.

А Тома все не з’являлася. Автобус вже от-от їхатиме, а її немає. Поїхати без неї не наважувалися. І от, коли вона з’явилася, рожева від швидкого бігу, всі разом помчали на вокзал. І встигли. Тобто, встигли на автобус. Бо коли вони вийшли на галявину, де стояв їхній намет, то побачили машину завуча. Юрій Богданович сидів поруч з Васею і про щось із ним розмовляв. Він поглянув на учнів, що завмерли в нерішучості, і замість привітання запитав:

- Ну що, знайшли?

- Так, - відповіла Тома. Її очі сяяли від радості. А декілька дівчат спробували пояснювати, що мусили поїхати до міста, бо дружба і взаємодопомога – найважливіше для них усіх. При цьому вони червоніли і говорили дуже невпевнено, уявляючи, які неприємності на них чекають.

- Та досить виправдовуватися, - посміхнувся Юрій Богданович, - Що я, не розумію? У самого собака.

 

ПРОЕКТ „ГАЛАТЕЯ”

Фантастичне оповідання

 

Іван Сергіїв сидів у своєму кабінеті, схилений над столом. Неспокійна дрімота знов і знов опановувала ним, а потім відпускала, і Сергіїв трусив головою і скоса поглядав на вікно, де за смужками жалюзі сірів ранок.

Учора його лабораторія практично завершила роботи з втілення у життя унікального, надзвичайно значного проекту під назвою "Галатея". І замість того, щоб піти додому поспати, Іван зробив те, за що себе вже ненавидів - він подався в казино і програвся ущент. А сьогодні мала відбутися зустріч із замовником, і необхідно бути присутнім зранку в лабораторії, щоб утрясти деталі і підготувати все.

Крізь дрімоту Іван почув у коридорі швидкі кроки, прогнав свій напівсон і надав обличчю виразу робочої коцентації думки. Двері відчинились, і в кабінеті з’явився співробітник, а в минулому - однокласник Івана, котрий у школі носив прізвисько Журавлик, - Олег Вікторович Журавльов. Але всілякі фамільярності і навіть звертання на "ти" Іван цілком виключав із самого початку роботи над проектом. Він і сам не міг зрозуміти, чому, але мріяв поїхати з цього міста і ніколи не бачити більше своїх тимчасових підлеглих.

Щойно Журавлик з’явився у кабінеті, він вигукнув:

- Гей, Сергіїв, годі спати! Терміново потрібне твоє втручання, а то наша Галатея всю справу завалить!

Іван похмуро поглянув у обличчя Журавльова і вимовив, піднімаючись  із-за столу:

- Ви вважаєте, я тут сплю?

- Та я пожартував. Тут ось яка ситуація. Ця супер-красуня перебила купу устаткування (добре, хоч не найдорожчого), ледь не влаштувала пожежу, вимагає тебе бачити, а як ні – каже: має вибухівку, все тут злетить у повітря. І пульт десь сховала. Загалом, поводиться, як звичайна примхлива баба!

Усе це Олег говорив так голосно і захоплено, як хлопці - школярі переказують один одному бойовики. Але настрій Івана був зовсім іншим, отож він не витримав і зірвався, дозволив собі розлютитися:

- Це ти, Журавльов, поводишся, як клоун. З тобою важко працювати, ти заважаєш людям, коли вони зайняті важливою справою. Через твою несерйозність увесь проект ледве не пішов котові під хвіст, і не раз, - Сергіїв уже розумів, що наговорив зайвого. Його нерви були на межі й от почали здавати. "Так. Кепсько... ", - подумав він і промовив уголос уже практично спокійно:

- Ми усі тут схвильовані, але спробуйте ж, Олегу Вікторовичу, бути хоч трохи серйознішим. Наша справа потребує не тільки сміливого, але і дуже уважного, обережного підходу.

Незабаром довгий коридор, сходи нагору і ще один коридор лишилися позаду, і двоє вчених - Сергіїв і Журавльов - ступили до кімнати, де серед битого скла і стурбованих співробітників лабораторії сиділа на столі надзвичайна золотокоса красуня і втирала сльози блакитним шовковим шарфом. Лаборантка Люся купила цей шарф у елітній крамниці для неї - винуватиці погрому - Галатеї. Нещодавно Іван із подивом виявив, що це незвичайне творіння дедалі більше вживається в колектив і стає схожим на звичайну жінку, можливо тільки гарнішу і наївнішу за більшість жительок Землі.

Можливо, це і було метою проекту, до якого Сергіїв ішов роками. Він писав наукові роботи про створення кіборгів, не жалкував грошей на експерименти, але реалізація його задумів була б занадто витратним і ризикованим кроком, і держава не пішла йому на зустріч. Потім був ряд відмов від приватних фірм, різноманітних організацій. Іван із шкільних років звик, що до його думки прислухаються, його поважають, і не бажав миритися з невдачами, але його натхнення в боротьбі почало вгасати. Знов і знов виявлялося, що його робота нікому не потрібна і тонкою отруйною змією вповзала у свідомість Сергіїва думка облишити все і займатися більш консервативною і не такою цікавою діяльністю. Майже дивом був для Івана телефонний дзвінок у його квартирі опівночі. Низький хриплуватий голос поцікавився, чи може Сергіїв створити жінку - кіборга, таку, щоб не старіла і була вірна, цілком ідеальну. "Ну, ідеального не буває нічого", - подумав молодий вчений і відповів упевнено: " Так, я можу це зробити".

За тиждень йому надали двоповерховий великий будинок за містом, устаткування і гроші. Співробітників у цю секретну лабораторію підібрали без участі Івана, і випадково серед них виявився його знайомий - Журавлик. Сергіїва призначили головним над різношерстим колективом. Проект під назвою "Галатея" розробили у дуже стислі строки, а впровадження його зайняло близько трьох років. Але існувала проблема, яка здавалася невирішуваною навіть Іванові. За бажанням замовника, створена вченими жінка мусила мати душу чи щось подібне, аби могла кохати і бути щасливою, як жива людина. "Це абсурд", - твердив Сергіїв, але, зрештою, із замовником не посперечаєшся, отже Іван погодився ризикнути.

Невдовзі для виконання такої химерної умови в лабораторії з'явився лікар на прізвище Шульц. Він був досить літній, вовкуватий і зарозумілий. Йому не давав спокою той факт, що Сергіїв - начальник, хоч на 30 років молодший за самого Шульца. Іван приховував не менш різку антипатію до цього підозрілого лікаря. "Хто він? Шарлатан чи один із чорних магів, про яких чомусь стали часто писати в пресі? " - міркував Іван, розуміючи, що будь-який із варіантів ставить проект під загрозу.

Сергіїву про створення душі для кіборга було відомо лише те, що в синтетичне тіло збиралися вселити дрібні частки людських тканин.

 - Ми візьмемо клітини серця і мозку молодої жінки, однієї з моїх пацієнток, - пояснював Шульц - Це не вплине на її здоров'я і залишиться у таємниці.

Як описаним методом можна досягнути поставленої мети, не уточнювалося. В той час у клініку потрапила фотомодель на ім’я Ліза. Вона і стала донором. За умовою Шульца, ніхто не знав про неї, але для Сергіїва не склало значної проблеми зазирнути у секретні файли. Те, що в них виявилося, було так хитро заплутане і малозрозуміле, що за бажання можна було витлумачити інформацію дуже невигідним для її хазяїна чином. Іван зрозумів, що має козир і потрібно ним скористатися. За обіцянку не розголошувати те, що він прочитав у файлах, Іван отримав від лікаря коротку інформацію про Лізу і її фотографію на обкладинці журналу. Одного погляду на історію хвороби виявилося достатньо, щоб викликати обурення вченого:

- Шульц, Ви при своєму розумі? Спроба самогубства, і Ви використовуєте її для проекту? І що тепер: чекати, поки у Галатеї проявляться суїцидальні тенденції, чи відразу Вас звільнити?

- Ви не можете звільнити мене, не Ви приймали мене на роботу.

- Згоден, не я. Але зіпсувати Вам репутацію я зможу, і тоді невідомо, чи залишиться у Вас хоч більш-менш престижна робота. Якщо Ви своєю діяльністю знищите мою "Галатею", мені вже нічого буде втрачати і я докладу максимум зусиль, аби й Ви дізналися, що таке відсутність світла у кінці тунелю.

- Як Ви смієте мені загрожувати? – вигукнув Шульц. Його стиснуті в кулаки руки трусилися від безсилої люті. Йому страшенно хотілося перейти на "ти" і додати слово "щеня", але він стримався, - Ви не розумієте нічого у цій сфері, а вже робите висновки.

- У якій сфері? В окультизмі?

Шульц мовчав деякий час, потім заговорив приглушеним голосом, немов побоювався, що розмову підслухають. Ймовірно, він дійсно боявся.

- Саме ця дівчина нам потрібна. Відтоді, як я був прийнятий на роботу сюди, я вивчаю особливості життя, історії хвороб моїх пацієнток, я отримую зі своїх джерел інформацію про них, складаю гороскопи і прогнози. Ви не уявляєте, який обсяг роботи вже проведено мною! Та, яку я обрав - найліпша, вона така сильна, що могла б стати чудовою відьмою, але сама не має уявлення про приховану енергію, якою володіє... Вона єдина здатна стати донором у нашій, я би висловився, надзвичайно значній для людства справі. Уявіть, створюючи роботів з душею, тобто її відображенням, ми можемо врятувати людей від самотності...

- Вам відомо, чому вона хотіла вбити себе? - перервав Іван промову Шульца, відчуваючи, що той ухиляється від викладення фактів.

- Та звичайна історія для п’ятнадцятирічної дівчини: сварка з бойфрендом, він іде геть, вона труїться. Тепер він щодня носить їй квіти. До відрази банально. Але її ледве відкачали, трохи перестаралася у своїй спробі щось довести світові. Це не тенденція для Лізи, багато підлітків проходять такий шлях, але, зрозумівши, що це не вихід, більше не повторюють помилку.

Оптимістичні оповіді не справили враження на Сергіїва. Він ще дужче спохмурнів. Балакучість лікаря з надто помітним відтінком фальші йому не подобалася. Він поставив нове запитання:

- У чому полягає створення душі в кіборгові, і навіщо використовуються клітини людських органів?

- Серце і мозок у даному випадку ми беремо як об'єкти, що об'єднають Галатею і Лізу, побудують між ними коридор. Хоч у тілі Галатеї буде присутня лише мала частина плоті Лізи, я зможу створити в ньому відбиток душі, її відображення, наче у дзеркалі. Щойно я завершу зазначений обряд, я спалю живі клітини в Галатеї, і коридор між душею і її відбитком зникне. Усі зв'язки будуть перервані, а наша мета досягнута. Я достатньо зрозуміло виклав Вам процес?

- Достатньо, щоб перешкодити Вам здійснити його.

- Пізно, начальник, - з ледве прихованою іронією вимовив Шульц, - Усе вже приготовано, замовник згоден, краще Вам не втручатися.

Олівець у руці Сергіїва зламався, він взяв інший і знову сильно стиснув його між пальцями. Він відчував злість, що переповнювала свідомість. Тепер немає сумнівів: йдеться про чорну магію, відступати вже пізно. Враховуючи, що замовника влаштовує такий хід подій, варто закінчити роботу, одержати гроші і зникнути. Навіть якщо діяльність Шульца зашкодить проекту, відразу це не з’ясується, а згодом навряд чи хтось знайде Сергіїва, аби звинуватити його і примусити розплачуватися.

Іван стежив за перебігом роботи що далі, то суворіше, звертав увагу на найменші деталі. І от настав день, коли його мрія була близька, як ніколи. І саме в цей день Галатея влаштувала скандал через власну надмірну прив’язаність до свого творця, тобто до Сергіїва. Іван попросив усіх вийти з кабінету і залишити його наодинці з творінням. М'яко, але наполегливо він спробував переконати комп'ютерну дівчину, що вона занадто рано шукає пристрасті і шляхи у житті, рано робить висновки про почуття, ще не бачивши світу і майже нічого не зазнавши.

- Сергіїв, вони сказали, що сьогодні прийде людина, якій я належу, - крізь сльози проговорила Галатея, - Ти що, продав мене, Сергіїв?

- Що за дурниці? Той, із ким ти сьогодні познайомишся - замовник цього проекту, а значить - найважливіша для нас усіх, а особливо для тебе, людина. Тільки він вважав твоє існування можливим і необхідним. - Сергіїв відчув, що це звучить скоріше патетично, аніж переконливо і, дещо змінивши тон, додав, - загалом, раніше усі ми щось проектували, працювали хто - де, у чомусь відзначились, але наші прагнення і сподівання нікого по-справжньому не цікавили. А Лучник організував лабораторію, дав нам усе, що потрібно і спрямував нас до єдиної мети. Власне, мета - це і є ти.

Іван припустився однієї помилки, назвав прізвище замовника. Лише він  знав його і не мав права відкривати таємницю, але сьогодні, можливо, це вже не мало значення. А Галатея, здавалося, не звернула уваги на цей момент. Вона продовжувала схлипнути, потім сказала:

- Ну добре, коли він приїде, познайомиш мене з ним, тільки не віддавай мене відразу, я ще не готова.

Іван повернувся до свого кабінету, і чим би він не займався, у його думках була присутня тривога, причину якої ніяк не вдавалося визначити. Спочатку він думав про замовника. Андрій Лучник -  молодий і дуже успішний бізнесмен, відомий не лише на Батьківщині, але й за її межами. Він мав незаплямовану репутацію: не був помічений у скандалах, не обвинувачувався у злодійстві. Якщо його запрошували на телепередачу або брали інтерв'ю, практично завжди йому ставили незмінне питання про те, чи не бажає він почати політичну кар'єру. Лучник відповідав, що його не цікавить політика як поле діяльності. І однак для преси він залишався фігурою №1. Нічого дивного, що він не побажав поширювати звістку, що замовив створення дівчини – кіборга.

Так розмірковуючи, Сергіїв перекладав папери в столі, знищував усі вже непотрібні документи, щоб ніхто не міг скористатися його знаннями, коли він залишить цей кабінет назавжди. І от його погляд натрапив на матеріали, залишені колись Шульцом. Немов голкою, вкололо щось усередині - Іван зрозумів причину свого неспокою. Юне обличчя в обрамленні темних кучерів, дивовижно відкритий погляд...

«Я свідомо згодився на те, про що не маю найменшого уявлення. Можливо, ми скалічили життя цій дівчинці. Але я не дізнаюся про це ніколи. І в мене не було виходу». Сергіїв кинув журнал у коминок і спостерігав, як вогонь злизує глянцеві сторінки, вони скручуються і перетворюються на чорний попіл. Йому здавалося, що такий самий попіл залишається в його душі, де немає більше місця жалю і сумнівам.

Рівно о 14.00, як і було домовлено, до будинку лабораторії під'їхала машина. Це була темно-синя іномарка, не шикарна, аби не привертати зайвої уваги. З машини вийшов чоловік середнього зросту в сірому костюмі і темних окулярах і попрямував до кабінету Сергіїва. Коли двері за ним зачинилися, він назвався охоронцем Лучника і запропонував начальникові лабораторії зайняти місце у машині разом із дівчиною. Імені Галатея він не називав. Це навело Івана на думку, що охоронець не знає практично нічого про проект. У будь-якому випадку, зміна планів виглядала підозріло. Всі чекали, що замовник приїде сам.

-          Зачекайте, домовлялися про інше. Якщо Андрій Юрійович змінює плани, я готовий обговорити це, але тільки з ним особисто.

Ледь Сергіїв договорив фразу, пролунав телефонний дзвінок. У трубці Іван почув голос Лучника:

-          Добрий день, Сергіїв. Я розумію Вашу обережність, але очікував, що Ви здогадаєтеся: я не можу приїхати до лабораторії. Мене впізнають, а я не зацікавлений у цьому.

 «Тут всюди жучки. Він вирішив продемонструвати, що контролює мене», - подумав Іван і відповів:

-          Доброго дня, замовнику. Обережність – дійсно одна з суттєвих рис мого характеру. Я згоден приїхати до Вас, але яка гарантія, що я, а також усі, хто працював тут, одержать свої гонорари, що об'єкт нашої діяльності буде повернено у лабораторію, - по цих словах він поглянув на охоронця, той не повинен був здогадатися, про що мова, - Потрібно провести ще випробування, опрацювати деякі бази даних і механізми.

-          Ви й відповіли на свої питання. Мені потрібен якісний продукт, і якщо робота ще не закінчена, це і є Ваша гарантія безпеки.

У машині Галатея поводилася спокійно, мовчала і, замислено посміхаючись, поглядала у вікно. Такий спокій дещо бентежив Івана.

Замовник зустрів їх дуже привітно, він дивився на Галатею зачаровано і, здавалося, не наважувався навіть доторкнутися до неї. Вона підійшла до нього, пластична, наче кішка, і попросила поговорити наодинці. Разом вони виглядали кумедно. Андрій Лучник не відрізнявся високим зростом і поруч із кібер-дівою здавався хлопчаком. Але Іван помітив ці деталі лише мигцем, його стурбувало несподіване бажання Галатеї поспілкуватися з хазяїном. Застереження Сергіїва не взяли до уваги, і він так і залишився сидіти біля кабінету, час від часу знервовано поглядаючи на годинника. Коли минуло півгодини, Іван підвівся і попрямував до кабінету, його зупинили, він почав вимагати, щоб перевірили, чи все гаразд. Секретарка двічі постукала у двері, але ніхто не відповів, тоді охоронці вломилися до кабінету.

Лучник сидів у кріслі нерухомо, із відхиленою назад головою. Вторгнення не викликало у нього ніякої реакції. Секретарка пронизливо заверещала.

-          Чого ти репетуєш, дурна? Він живий! - гаркнув на неї охоронець шефа.

Андрія Юрійовича загіпнотизували. Звичайно, це була справа рук Галатеї, а сама вона втекла через вікно. Знайти її не вдалося, незважаючи на сигналізацію і зусилля охорони. Особистий лікар відносно швидко вивів бізнесмена з гіпнотичного сну.

Сергіїв одержав вказівки вжити заходів щодо якнайшвидшого знайдення Галатеї і попрацювати над її інтелектом. Звичайно, вона вміла занадто багато й постійно вчилася чомусь новому, при цьому відрізнялася надмірно незалежною свідомістю. Варто було б раніше внести в її мозок більше правил і обмежень.

 

Подія наступного дня зруйнувала всі Іванові надії. Андрія Юрійовича Лучника застрелили у його машині, коли він увечері повертався з офісу додому. Снайпер діяв дуже професійно. Свідків, які могли б дати більш-менш цінну інформацію, не знайшлося.

Почувши цю звістку, Сергіїв сидів якийсь час у своєму кабінеті і намагався привести до ладу думки, потім підвівся і пішов з лабораторії. Доки він ішов коридором, до нього кілька разів зверталися, він відповідав щось, але не пам'ятав ні запитань, ні відповідей. Можливо, він говорив якусь нісенітницю, йому було байдуже.

Він повернувся на роботу вночі, коли нікого там уже не було. Повернувся, щоб зібрати речі і поїхати геть. Вхідні двері виявилися відчиненими, але сигналізація чомусь не спрацювала. Дістаючи з кишені газового пістолета, Іван почувався не надто впевнено. Він ступив до вестибюлю, і йому здалося, що луна озвучувала кожен його рух, а удари серця були, як барабанний бій. Штовхнувши ногою двері в кабінет, Сергіїв побачив у слабкому світлі місяця, що хтось сидить за його столом. Він усе зрозумів, і навіть не зараз, а вже давно.

-          Здрастуй, Сергіїв.

-          Навіщо ти втекла, Галатея? - запитав він, вмикаючи настільну лампу.

-          Я злякалася, що більше ніколи тебе не побачу.

Іван сів навпроти столу обличчям до неї, і промовив:

- Лучника вбили.

-          Кого?

-          Замовника. Навіщо ти удаєш, що не зрозуміла?

-          Я не знаю прізвища. Його називали Андрій Юрійович або замовник.

-          Я говорив тобі.

-          Я забула.

Він ударив долонею по столі, підвівся різко, потім нахилився і подивився в блакитні очі Галатеї:

-          Не бреши мені! Це ти його вбила?

Її вії затремтіли і стали мокрими. Солоні краплі впали на стіл.

-          Навіщо ти так? Я не вбивала нікого. Я не можу, не вмію. Я правда не пам'ятала його прізвища, ти сам навчив мене забувати. Щоб я була як людина…

 Вона помовчала, потім сказала невпевнено:

- Але ж тепер, якщо його немає, ми можемо бути разом? Адже тобі вже не потрібно нікому мене віддавати?

Сергіїв раптом голосно зареготав. Вона затулила обличчя руками, немов злякалася, але ймовірно, це був розпач. Сміх перервався. У Іванових очах Галатея побачила біль.

- Як люди, так? - сказав він, зриваючись на крик, - Але ми ж не люди, Гала! Ми - машини. Я дозволив дати тобі душу. Навіщо? Може, ти стала більш досконалою? Навчилася любити, звісно? Усі ми збожеволіли. Я все життя робив машини, проектував вас, кіборгів, мріяв ощасливити людство. А тепер я сам став машиною. Мені, загалом, наплювати на те, що коїться у світі, на інших людей, на все. Ми з тобою однакові, Галатеє. Когось убивають, а ми думаємо про те, як це вплине на нас, розмірковуємо, чи не можна скористатися з ситуації.

Їй здалося, вона побачила сльози в очах свого творця. Кібер-дівчина підвелася, простягла до нього руку, але він відсахнувся, схопив пульт на столі і вимкнув її.

- Досить! Спи. Завтра поговоримо, - бурмотів Сергіїв, переносячи Галатею у вестибюль на канапу, - Шульц зробить усе, як я скажу. Це жорстока гра. Або він пристане на мої умови, або програє. Потім знайдемо покупця і прощавай, дівчинко.

 

Іван прокинувся вдома цієї ночі чи то від шуму грози, чи то від відчуття, що він десь припустився помилки. На моніторі комп'ютера світилося повідомлення. Сергіїв намацав окуляри, сповз зі спального мата і, не піднімаючись на ноги, наблизився до монітора. З перших слів він уже знав, від кого цей лист і зрозумів свою похибку. Там, у лабораторії, він вимкнув Галатею через пульт керування, але ж пульт міг бути зламаний! Він не перевірив.

«Здрастуй, Сергіїв. Не відходь від комп'ютера, поки не дочитаєш це. Вже однак пізно. Я - найкращий твій витвір, та ти не любиш мене. Ти здійснив те, чого так прагнув, і при цьому загубив свою мрію. Але її можна ще врятувати, якщо захочеш. Я знайшла твою першу Галатею - комп'ютерний розум, що так і не зміг працювати - і полагодила її. Вона підійде до мого тіла, а мені воно більше не потрібне. Я помираю від вірусу, що сама для себе створила. Бажаю тобі удачі, Сергіїв, ти ще зможеш стати у нагоді світові.

Тільки благаю, коли у тебе буде нова Галатея, не дозволяй перетворювати її на подобу людини. Комп'ютери не повинні помирати від болю в душі. »

 

Іван вискочив із будинку, дорогою вдягаючись. Здавалося, машина заводилася неймовірно довго, нарешті, вона рвонула з місця, зі скреготом розвернулася і, зрізавши шлях по газону, помчала до лабораторії. Сергіїв перевищував швидкість, порушував усі правила, аби дістатися швидше. Але він не встиг.

Антивірусні програми були безсилі, усі тести показали одне - остаточна і безповоротна загибель мозку. Тут не було більше ознак життя.

Сергіїв доторкнувся кінчиками пальців до маленької чорної коробочки. Це і була його перша Галатея. Не надто досконала, але досить перспективна. Іванові здалося, що він доторкається до своєї молодості.

Світало. Він пішов, лишив машину. Був уже ясний суботній ранок, коли він опинився на центральній вулиці. Сергіїв сів на край фонтану, схилив голову на руки і ледь чутно застогнав. Його не хвилювало, що навколо ходять люди, хтось звертає на нього увагу.

- Вам недобре? - почув Іван ніжний жіночий голос і підняв очі. Перед ним стояла висока струнка дівчина в порізаних джинсах і кумедному светрі. У її сірих очах відображувалося небо, і від цього вони здавалися блакитними.

«Добре, що вони все-таки сірі», - чомусь подумав Іван, дивуючись, що дуже коротка стрижка дівчини викликала в нього таку симпатію. Він мовчав і дивився на цю міську німфу, дивну, майже неземну істоту.

«Гарна. Я би сказав, надзвичайно гарна… І надто молода», - ці міркування повернули Сергіїва до реальності, він вирішив, що взагалі-то, немає нічого надзвичайного в цій дівчині. Так, виглядає досить ефектно, наче із журнальної обкладинки. Його серце немов упало в холодне провалля і стрибком повернулося на місце. Він уже бачив це обличчя, і саме на обкладинці журналу, назви якого так і не запам'ятав. Обстригла волосся. Навіщо - незрозуміло. А може, це зовсім інша дівчина. Вона сама розвіяла сумніви:

- Мене звати Ліза, - сказала, сідаючи поруч із мовчазним Сергіївим. І отут Іван заговорив, дивуючись власній безтактовності:

- Ти як почуваєшся, Ліза? Труїтися більше не збираєшся?

Він побачив подив і навіть майже переляк у її погляді і сказав заспокійливо:

- Мій знайомий лікар розповів мені. А, можеш називати мене Іваном.

- Усе це в минулому, Іване. Я тепер знову живу. Знаєш, протягом останнього місяця, саме після мого невдалого самогубства, мене мучило роздвоєння особистості. Часом мені здавалося, що я - це не я, і що мене тут немає і неможливо знайти шлях до себе. Такий розпач охоплював, хотілося бігти, та тільки куди? Я прокидалася вночі і плакала, не знаходячи спокою. А сьогодні все минулося, я відчуваю, що це більше не повториться, - вона помовчала трохи, потім додала, - Лише шкода чомусь ту, іншу мене, яка не існує. Адже це вона все страждала, а тепер от зникла… Але ти не розповідай нікому. Цю історію крім тебе ніхто не знає.

- Чому? Чому ти обрала саме мене?

Вона зітхнула:

- Не знаю. Чомусь здалося, що я можу тобі довіряти.

- Не треба довіряти, Лізо. Це буває небезпечно. Але я збережу твою таємницю, як свою. Прощавай.

І Сергіїв пішов геть. Вперше за багато років він почувався вільним.

 



Создан 19 мая 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником