Творчий клуб ''Марко та Харко''

Григорій КВІТКА-ОСНОВ

Гумор.



 

Не було і на усій слободі дурнішого, як Пархім Шеревертень. А й слобода не мала була! Опріч що по неділям зіходилися баби з слободи та з ближчих хуторів і приносили на продаж і маслечко, і сметанку, і яєчок, і буханців, і солі товченої, і усякого такого товару, а то ще двічі на рік були і ярмарки у тій слободі: одна об Теплому Олексію, а друга об перших Парасках. І чого то на тих ярмарках не було? Аж із самого міста приїжджав крамар з залізними гвіздочками: кому, знаєте, треба чоботи підбити. Та бував і купець з хорошим товаром: з фігами, та родзинками, і з синім камінцем. А вже циганів, – отих коноводів, пройдисвітів, що обдурюють народ, – так і не розминешся! Обдурив, украв, обміняв личко на ремінець – та й далі!

Так через такі ярмарки це вже не слобода звалася, а містечко. І скільки там не було народу, що там жили і на ярмарки наїжджали, не було дурнішого, як я кажу, Пархіма Шеревертня.

Еге! Дурний собі, та таки оженився, знайшов собі жінку. Багатенький-бо був, а через таку благодать дівчата не дуже дивляться, чи хороший, чи поганий, чи розумний, чи придуркуватий: аби в кишені повно було. Ось і тут такечки. Тільки задумав женитися наш Пархім, якраз і вискочила за нього дівка бойова; сама й посватала себе за нього, сама і весіллям орудувала, і як хотіла, так і вправилась.

Вона була попереду наймичкою у місті, по купцям, так знала усякі порядки і світу побачила. А якось-то навернулася у свою слободу, бачить, що Пархім, зоставшись після батька сам собі господар, не зна нічого і не вміє кінців ні у чому звести, а худобини до гаспида! Вона і підлізла до нього з своїми теревенями... а завтра вже і рушники подавала, а у неділеньку вже і весілля відбули!

Люди дивувалися: «Чи не навіжена цяя Настуся (так її звали), що йде притьмом за дурня, за Пархіма Шеревертня?» А вона собі й байдуже. «Нехай, – каже, – що хочуть говорять, а я своє робитиму!»

Та й прийнялася ж добре! Усе поприбирала до своїх рук. Мужикові коли дасть пообідати, то йому і свято, а не те, так частісінько, окрім сухого хліба, через цілісінький день нічого не побачить. Одежа на ньому абияка, сорочка розхристана, чоботи порвані, а частіш і зовсім босий. Пика невмита, борода неголена... і таки зразу можна було бачити, що він є.

Сама ж – так ну! Виряджена, неначе міщанка. Свекрушині і плахти, і очіпки, і намиста носила поусякдень! Ласо їсть, на м'якому спить, і така виходилася, що молодиця хоч куди! А зубата була! Вже не заїдайся з нею ніхто!

Тільки зачепи її, так разом як залящить, затріщить, загомонить, перекоренить і батька, і матір, і увесь рід, і таких прикладок поприклада, що й не додумаєшся, відкіля вона усього набралася. І вже її нізащо не переговориш. Як вода, бува, греблю прорвавши, і біжить, і шумить, і реве, і клекоче, так і Настуся, як з ким зчепиться. Вже пак недурно стільки прожила у місті!

Швидко стали знати її і проїжджаючі. І купець, і панич, і крамар, і ремісник, і школяр, як тільки їдуть через слободу, то вже неодмінно і заїдуть до Настусі. І хоч би як ще зарані було, що можна було б верст із десяток уїхати, – ні, і не кажи: зостануться ночувати, хоч як. Та уміла ж усіх привадити до себе!

Купцеві зараз чайничок настановить; простому народу доброго борщу з салом; паничеві молочної каші подасть. Старенькі пани не заїжджали до неї, зараз скаже: «Не приймаю нікого». Та так участує усіх, що довго згадують Настусю.

І мужикові її, Пархіму, то не було добра, а як заїдуть постояльці, так йому зовсім халепа! Знай, жінка посила його по усій слободі: біжи туди, дістань того, принеси те. Набігається, лебедаха, утомиться, засапається, дума ніччю відпочити. Так куди ж! Жінка протурить його до постояльцевих коней: «І сіна підкладай, і дивись, щоб безперестанно їли і щоб хто коней не вкрав, стережи і не відходь від них; а у хату і не думай забиратись, не смій і носа показати». То Пархім, було, і слуха жінки: ходить коло постояльцевих коней і тільки чує, як у хаті чарки бряжчать, миски цокотять і хазяйка з постояльцями щебече, та не у лайку і не у суперечку, – в них усе йде до ладу. А Пархім ходить та голодний дрижаки їсть по холодній зорі, не маючи у віщо одягтись... Терпів таки багато, сердега, від такої жінки. Як діла нема, піде, було, блукати по селу. Вже й знали усі, що він терпить дома від жінки. Хто, було, закличе, нагодує його, хто й додому паляничку або грудку каші дасть... І Пархім, де, було, вгледить, що люди чого-небудь зійшлися, то і він тутечка. Слуха собі готового, а вже свого не питай. Наслухався, скільки йому треба, і пішов. І то з нього.

Сидячи раз з людьми біля волосного правління, слухав дечого багато, і про те далі стали розказувати, як жінки своїх мужиків обдурюють. А що найгірше, як почне жінка вередувати, забажаючи або нового очіпка, або яловичини, чи усяких ласощів, або часом грошей забажа. І стогне вона, і недужа, і не знати що говорить, і буцім що помирає, і мужика гонить з очей, і лає його на усі заставки. І таку волю через вередування озьме, що бідному мужикові і підступити до неї не можна. Ходить, сердешний, по сіням, руки ломить та побивається за бідною жінкою! Тут вже й знахарка поспіла. І що то, чого не робить, чого не діє: і підкурює, і шепче, і вмива, злизує – нічого не легша! Мужик аж до ніг до знахарки припада та просить:

– Тітусю, ослобони жінку від біди! Цілий рік матір'ю зватиму; що хоч заплачу, тільки порятуй її!

– Але! Вже б я не рада їй допомогти! – каже знахарка. – Так що ж, коли дано, та ще й уміючи. Це, чоловіче, дала твоїй жінці удова, що, може, і ти знаєш...

– Та як же? Знаю, знаю. Ще вона і дівкою була, так було...

– Та так же, так. Це вона хоче звести твою жінку, щоб опісля самій за тебе вийти.

– А щоб вона не діждала! Я вже краще візьму Хвенну, ось що за Терешком Бульбахом, коли овдовіє, а її не хочу.

– Так, бач, не знаю, чим і ослобонити твою жінку!

– Та вже чим хоч, а тільки зведи її: я кошту не пошкодую, бо як вмре, так сам похорон більше буде коштувати, ніж ліки.

– Так хіба ось що зробимо: купи лишень їй кав'яру солоного та булочку, нехай вона поїсть. А як після цього захочеться їй пити, так ти їй купи осьмуху пива – нехай п'є скільки хоче. А далі вже, щоб не гірко було після пива, так купи їй медяничків, родзинок, чорносливу. Нехай наїдається добре, поки аж упріє. Та тоді вже будемо прислухатися, чого вона з немощі забажа, та швидше їй і купиш, щоб лихо прогнати.

Сердега-мужик усього того накупить; наїсться жінка, нап'ється та й почне кричати:

– Ой, пробі! Очіпка хочу! Очіпка по вишневій землі з зеленими розводами!.. Пробі! Такого хочу, як і на дячисі!..

– Та купуй, Охріме, купуй мерщій! Бач, чого лихоманка забажала? Поставляй їй усе, а то щоб до вечора не вмерла.

Побіг Охрім, купив, подає жінці... Тут лихоманка, як побачить очіпок, та так стрясне болящу, що насилу улежить, а далі й почне стогнати та охати і ледве каже:

– Коли б ще мені... тепер... та п'ять кіп...то б я і устала...

Тут жінка стогне та бажа, а тут знахарка нападається, щоб давав мерщій, щоб лихоманка, гроші побачивши, зовсім відійшла від неї. Нічого Охрімові робити! Вийма з кишені гроші, лічить п'ять кіп, та усе ж то новими п'ятаками, кладе біля жінки... Жінка, стогнучи, бере без ліку. Загарбала усі, і вже і устала, і пішла поратись, і сюди і туди... і ще до вечора разів тричі з мужиком полаялась.

Отакі-то вередливі жінки у бідних, сердешних, простих людей. Добре панам жити, що в них жінки і не сміють, і не зуміють так вередувати. У них жінки перед мужиками як по струночці ходять і проти мужикової волі ні у чім нічичирк!

Про таке жіноче вередування слухав наш Пархім та й узяв собі на розум; та, йдучи додому, і каже сам собі: «Не я ж буду, щоб я не зробив по-своєму! Вистачай, жінко, кат бив би твою матір! Вистачай усе!..»

Як прийшов до дому, зараз і почав стогнати на усю хату, і пробирається, щоб то злізти на піч.

– А якого гаспида ти там стогнеш? – пита його Настуся, дивуючись, що її дурень та осміляється без дозволу лізти на піч.

– Але! Гаспида!.. Коли ж я недуж!.. І у груди коле, і в бік штирка, і у спину шпига, і на поперек не піднімуся...

– Та що це тобі сталося?

– Але, що!.. Не знаєш?.. Вередую.

– Що?.. Що таке?..

– Вередую, кажу тобі. Хіба не знаєш вередування? Це ваша жіноча натура на мене напала.

– Ось я тобі дам! Ще й він вередувати! Устань, кажу тобі! Коли тебе напала жіноча натура, то візьму мужичу натуру та тут тебе так відвередую, що ти й гадки не матимеш!

– Я таки й то гадки не маю, та лежу собі, та усе вередую собі.

– О щоб тебе з твоїми вигадками! І сміх, і лихо з дурнем! Скажи ж мені на милість, чого-таки ти вередуєш?

– Так. Вередую та й вередую. Ласощів хочу! Ой, хочу ласощів!.. І поти усе вередуватиму, аж поки купиш ласощів.

– А рожна не хоч? А трясці та болячки?

– Не хочу цього нічого. Мені дай ласощів, то я й перестану вередувати. А не даси, то я і вмру, справді вмру.

– Та пропадай, вража личино! Коли б вже й давно щез!

– Так не пропаду-бо, поки не довередуюсь до свого! Ой, вередую! Ой лишечко, ласощів хочу!..

– Та яких тобі ласощів? Зроби милість, не кричи: сусіди почують, ще більше сміятимуться, скажуть, що ти зовсім здурів.

– Та й кричатиму, і одурію, і вмру тобі, поки ласощів не купиш.

Та яких же? Кажи мерщій! Запхну тобі пельку, щоб не кричав.

– І родзинок купи, і рогозу купи, і горохв’яничків... і кав'яру... і пасльону... і усього ласого...

– Бач, чого навередував! Себто я покинула усе та пішла по ярмарку усього йому купувати! А дзуськи не хочеш?

– Я і дзуськи, і трясці твоєї не хочу; мені купи тих ласощів, що я, вередуючи, хочу.

– Захотілося гирі проти ночі кісничка. Оце так і побіжу, як ген купці в'їжджають на двір. Геть, кажу тобі, з печі! Вибирайся з хати. Не знаєш, що при чужих людях тобі не можна тут бути?

– Знаю я, голубочко, усе! Ти думаєш, я нічого не знаю? Ні, я усе знаю. Тим-то і почав вередувати, що я дещо знаю. От бач, і не устану, і не піду з хати, хоч тут що приїжджі робитимуть. Не устану та й не устану. Бач, вередую, поки даси ласощів. А там ще й грошей забажаю.

– Та на вже, цур тобі, й грошей, тільки втікай швидше з хати. – І дала йому три шаги, знаючи, що він ліків не зна.

– Мені треба сім кіп... – Одначе узяв гроші, перекидував їх у руці, перекидував, далі устає і каже:

– Ну, так і є! – Ухопив мерщій шапку та навтікача з хати; і пішов, сміючись та думаючи собі: «Отак ти жінку провчи! Тямитиме мене довго!»

Пішов же наш Пархім по ярмарку і не журиться ні об чім. Гроші є, тепер, чого б тільки накупити. От і дума: «Свити в мене катма! Не знаю, чи синього сукна узяти, чи хоч і сірого, та тільки доброго, мильного. Та вибиратиму довженну та широку... Або ось і чоботи в мене роти пороззявляли, їсти просять; так, може, чоботи краще? І правда, шкапові куплю, з довгими халявами, з підківками, а дьоготь так щоб і тік!.. Цур дурня тобі, пане Пархіме (це усе сам собі каже), та масла грудка на прикуску. Чи не дурний же ти справді? На якого гаспида ти будеш тратитись? Одежу і чоботи нехай тобі жінка постачить, а ти ці гроші, що вивередував єси, про ласуй на чім хочеш, чого душа забажа! Отся річ до діла. Так і зроблю. Накуплю усього, що побачу, та й наїмся, щоб аж з душі перло!.. І чого б же то накупити?.. Е, ген сластьони; подавай їх сюди!..» От і підійшов до сластьонниці... Що за гарно дивляться на голодного Пархіма!.. І так і шкварчать у олійці...

– Подавай сластьона! – гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.

– А наскільки тобі треба? – питається вона.

– Подавай усі! – аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.

– Та тут, дядечку, як увесь товар візьмеш, так його буде на шість золотих.

– Увесь, увесь беру, на гроші, – та й тиче їй один шаг.

– Та що це ти мені даєш? Це на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.

– Як же я дам усі? Оце я наїмся, так і пити захочеться. Так оце другий на збитень, а це ще піду до москаля та родзинок накуплю...

– Так ти, бачу, такий? Геть же від лавки, не заважай людям в мене товар розбирати. Цих грошей трохи; або давай усі, або геть собі!..

Пішов, сердега, далі, чуприну чухаючи, і каже собі: «Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся».

Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця...

– Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого...

І пішов по базару витрішків їсти. І що то: що вгледить, те й купив би. Та не дума одно-двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!

Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошам... Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на смажені горіхи, і на медяники... Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато наклади йому, так так!

Ходив він, ходив, аж остило. Бачить: жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже купка невелика зостається.

– Отже, щоб не впустити товару! – сказав Пархім, і підбіг до жінки, і пита: – А скільки тобі, молодице, за твій товар?

– А покажи лишень, скільки в тебе грошей?– спиталася молодиця.

– Пархім вийняв свою суму на долоню і брязка перед молодицею.

– Добре, дядечку, беріть увесь товар. Кете гроші сюди.

– Увесь? – пита Пархім і сам собі не вірить.

– Та увесь, увесь. Треба було вам копієчку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.

Зібралась молодиця і покрилась далі, щоб купець не роздумав та не повернув би їй товару…

А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Видимо-невидимо накупив ласощів... Забира у полу – не влізе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює:

– Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй,забирай усе: ти за ці ласощі гроші платив. Ати, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і лизнути дав! Ні, сам поїм усе.

От і вибрав собі місце на горбику. Зняв свиту, розіслав, поскладував свій товар, позасукував рукава і, сідаючи, каже:

– Ось тепер, Пархіме Уласовичу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі не завадить...Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду...

Та з цим словом схопив корінець, та – кусь!.. Жує, сердега!..Тут жує, а тут у ніс так і шпига, і сльози з очей так і біжать... Жує, жує – і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому перехоплює, і каже:

– Бач, як за пресучою жінкою давно вже не ласував, так ось ласощі і у горло не йдуть.

Та знов стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пха в рот, так що ж бо? Ні жувати, ні ковтати не можна – не йде у горло. Се-бо був хрін! Де ж його можна їсти?

Лихо нашому Пархімові! Вже скільки він не потрощив корінців, а кучка нітрошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться... Відпочине-відпочине та знов за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти...

– Та й до біса ж я накупив цих ласощів, – казав, стогнучи та сльози втираючи, Пархім. – Але, їм-їм – і кінця не видно. А сльози такі заливають!.. Аж очі рогом лізуть!.. Ох, лишечко!.. Бачили, чортові очі, що купували,їжте ж!

От з такого-то Пархімового снідання пішла межи людей і приказка.

 

 



Создан 10 авг 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником