Творчий клуб ''Марко та Харко''

Іван ФРАНКО. Ворони і сови.

Ілюстрації Олексія Карпенка.



 

 

I

 

В одному великому лісі гніздилося багато ворон. Вони жили тут такою збитою купою, що довкола не траплялося іншого птаха ані звіра: весь ліс був одне вороняче царство. Тільки посеред лісу стояли високі голі скелі, в них була глибока, простора, темна печера, а в тій печері жили сови, так само великою купою, як ворони в лісі. Вдень ворони були повними панами, кракали, сиділи по деревах і скелях, почувалися цілком вільно. Та коли приходила ніч і ворони засинали в своїх гніздах, тоді вилітали сови зі своєї печери, летіли просто до воронячих гнізд, вбивали кожна по одній вороні і їли їх.

 

Довгий час терпіли ворони це лихо, але далі не стало їм терпцю. Воронячий цар скликав одного дня увесь свій народ на велику раду і промовив до них:

– Слухайте, дітоньки! Нещастя наше з тими совами! Нападають на нас по ночах, коли ми спимо і не можемо боронитися. Лягаючи спати, ніхто з нас не певний, чи встане завтра живий. Ні! Так не можна жити! Що нам з того, що ми увесь день мучимося, шукаємо поживи, годуємо дітей? Тим часом ці дармоїди вилежуються в своїх норах, а вночі хапають нас, як своїх! Гляньте, ми працюємо – і нас раз у раз менше, а вони дармують – і плодяться та множаться на нашу загибель. Адже ж як так піде далі, то швидко нас зовсім не стане. Радьте, дітоньки, що нам робити?

У того царя було п¢ять міністрів, що ще радили його батькові і сиділи на своїх урядах уже довгі літа. Почувши цареву бесіду, вони згідно потакнули головами і сказали:

– Спасибі тобі, царю, що ти скликав цю нараду! Видно, що дуже дбаєш за свій народ. Дай тобі боже всього добра і многі літа прожити.

– Добре, добре, – промовив стурбований цар. – Тільки ж ви, мої мудрі міністри, скажіть тепер своє слово, що нам робити в цій тяжкій пригоді.

Тоді перший міністр, подумавши глибоко, промовив:

– Моя рада така, найясніший царю: сови сильні, ми слабші; сови воюють уночі, ми вночі спимо і не бачимо нічого. Що ж ми можемо їм зробити? Найліпше пішлімо до них свого посланця і просімо, щоб уклали з нами мир, щоб дали нам спокій, хоч би нам прийшлося дати їм навіть який окуп. Адже знаєш, що каже приказка:

З сильнішим не борися,

А радше покорися.

– Гм, – промовив цар, почувши таку раду. – Не перечу, що це дуже розумно, але... Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?

– Найясніший пане, – промовив другий міністр, – мені це зовсім не подобається, що радив мій поважний попередник. Просити ласки у нашого заклятого ворога? Не досить, що він повбивав так багато наших, то маємо ще йому кланятися, давати йому окуп? Ні! Чей же вороняче серце ще не спідліло до решти! Радше помремо всі в чеснім бою, ніж так вижебрувати життя. А до того подумайте! Адже наші вороги не мають ні честі, ні сумління! Адже вони нападають на нас вночі, вбивають сонних і безоружних! Чи ви думаєте, що вони пошанують посланців? А навіть як ми заключимо з ними спокій, то чи ви певні, що вони будуть додержувати присяги? Я певний, що не будуть. А в такому разі краще нам обернути всі сили на війну з ними, ніж думати про гнилу згоду.

– Дуже гарно говориш, мій друже, – мовив на те цар, – але... Ну, та послухаємо, що скаже третій міністр.

Цей був старий, немічний і мовив захриплим голосом:

– Гай, гай! Певна то річ, що не ялося нам жебрати спокою, але як же нам і воювати з тими совами! Всі знаємо, що вони міцніші за нас тим, що вони воюють поночі і нападають на сонних. Видамо їм війну, то будьмо певні, що не дочекаємось і першої ночі: вони нападуть на нас і вимордують усіх до останку. А моя рада одна: покиньмо цей нещасний ліс і те погане сусідство, тікаймо звідси, поки живі та здорові, шукаймо собі іншого, безпечнішого осідку.

 

– Гм, гм, – муркотів цар, мотаючи головою. – це також рада! Ну, але почуємо, що скаже четвертий міністр.

– Я б радив, найясніший царю, не квапитися ані з війною, ані з заключенням спокою, ані з втечею, а підождати, що буде далі. Ще, богу дякувати, всі не гинемо. Ану ж сови опам¢ятаються і самі дадуть нам спокій, – адже і у них може прокинутися сумління. Або ану ж вони перенесуться десь у інше місце? Все може бути, то найліпше підождімо, що час покаже.

Самий останній поміж міністрами був старенький, згорблений Каркайло. До нього обернувся цар нарешті і мовив:

– Ну, а ти, Каркайло, що скажеш?

– А що ж я можу сказати? Всі панове, мої попередники, радили дуже мудро. Добрий супокій, але тільки в свій час. Добра і війна, але також у свій час. Не зле навіть утекти від ворога, коли нема іншої ради; не зле й підождати. Тільки то недобре, коли мій попередник радив зачекати, аж у сов прокинеться сумління і вони самі з доброї волі дадуть нам спокій. Гай, гай, дітоньки! Ви, мабуть, думаєте, що ті сови так собі, з доброго дива, розпочали з нами війну? Ой ні, це у них здавна, від дідів-прадідів такий звичай і така установа. А знаєте чому?

– Ні, не знаємо! – закричали Ворони.

– Ну, то слухайте ж, я вам розповім, – мовив Каркайло.

 

II

 

Було колись так, що всі птахи зібралися докупи і почали міркувати: як воно сталося, що немає у них царя? Люди мають он скільки своїх царів, звірі мають Лева, а ми, бідні птахи, не маємо нікого, хто б нас боронив у нещасті і робив між нами порядок. Нібито Орел називається нашим царем, але що нам з нього за пожиток? Він собі гніздиться на найвищих горах, літає попід саме сонце, а на нас, бідних птахів, хіба тільки погляне, щоб одного або другого вхопити собі на страву. Що нам з такого царя, що не знає нашого життя, не дбає про наше горе?

Було там багато такого нарікання. Кожний говорив, що знав: кури кудкудакали, гуси ґеґали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, – одним словом, гомін такий був, що не суди господи. Тільки одна Сова, надувшись, сиділа тихо і вдавала з себе страх мудру. Далі птахи завважили це і кажуть поміж себе:

– Гей, слухайте! Оця Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!

– Певнісінько, – мовили інші, – дивіться, яка у неї голова величезна.

– Ще й окуляри на носі. Та вона, певно, весь день у книгах та письменах читає.

– Знаєте що, виберім її за царя. Нам мудрого царя дуже треба.

– Добре, добре!

Пішла така гутірка поміж усім птаством, і всі крикнули:

– Добре, добре! Сова нехай буде нашим царем! Вибираємо Сову! Многая літа Сові!

Як згода, то згода! Зараз почали зносити все, що потрібне для коронації: пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті. Почалися співи, Бузьки дзьобами викресали вогню і запалили ватру, накидали у вогонь пахучого кадила, – одним словом, гульня, як належиться. Аж тут десь-відкись надлітає Ворона. Вона не була на нараді, а тепер, летячи понад те місце, побачила пташиний натовп і думає собі:

“Ов, а це що таке? Треба подивитися ближче!”

А птахи й собі, побачивши Ворону, почали гомоніти:

– Ось летить Ворона! Варто б нам послухати, що вона скаже. Адже ж це також розумна птиця, з вéршки рибу виймає, – ану, може, нарадить нам чогось мудрого.

Наблизилася Ворона, привіталася з гуртом та й питає:

– А що це у вас, панове, за зборище таке? З якої нагоди свято? Чи Синицю заміж віддаєте, чи, може, Чижиковим дітям день народження відзначаєте?

– Не вгадала! Не вгадала! – загули птахи. – Царя вибираємо.

– Царя вибираєте? От новина! Ну, ну, нівроку! А за кого ж голосуєте?

– Та бачиш, за Сову. Думаємо, що вона наймудріша з нас усіх, то нехай би царювала.

– Сова? Наймудріша? Сова та й буде нам царювати? Ви що, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота кривоздьоба просторіка, що й слова по-людськи не вміє сказати! Вона мовчить не від того, що все знає. А від того, що дурна, як пень. А її окуляри, то одна мана, – вона навіть абетки не знає! Ні, як має Сова бути нашим царем, то я зараз дам собі обскубти все пір¢я і запишуся до мишей або до щурів і не хочу признаватися, що з яйця виклювалася! І не могли ви вибрати хоч Паву, хоч Журавля, хоч Соловія – то бодай би видно, що є чим похвалитися. А зрештою по що вам нового царя, коли маєте Орла? Кажете, що він не дбає про вас. Та певно, він не буде розщибатися, щоб кожному до дзьоба ввіткнути все те, чого кому треба. Це не царське діло. Кожний дбай сам про себе. А для слабих воно вже багато значить, коли у тяжку годину можуть покликатися на поміч міцнішого. Не раз саме ім¢я міцного заступника може відвернути від нас лихо так, як від Зайців, що покликалися на місяць.

– О, о, о! – закричали птахи. – А це що за чудасія? Як то так Зайці покликалися на місяць? Ану, говори!

– Слухайте, – мовила Ворона, – я вам розповім.

 

III

 

Було то не в нашім краю, а далеко, далеко, в гарячих сторонах. В однім величезнім лісі жило стадо слонів і мало собі свого війта Чотирозуба. Жили вони в тім лісі віки вічисті супокійно, аж ось раз настала велика посуха. Всі калюжі, стави, озера і болота повисихали: слони не мали де не тільки купатися, але навіть раз угасити свою спрагу. В такім клопоті зібралася вся громада довкола свого війта і говорить до нього:

– Слухайте, дядьку Чотирозубе, чи ви не бачите, яка біда притисла нас? Води нема ніде, хоч гинь. Ми всі ходимо вже по тижню немиті, а наші діти в¢януть та гинуть зі спраги. Адже твоя річ дбати, щоб нам була вода!

– Я й дбаю, дітоньки, – промовив Чотирозуб. – Я вже тиждень тому вислав на всі боки посланців, щоб розвідали, де тут близько чи далеко є погожа вода, щоб нам була для нашої потреби.

Ще він не докінчив своєї промови, коли ось надійшли посланці й говорять:

– Маємо воду! Маємо воду! Ходімо!

Недовго думаючи, зібралися слони і рушили в дорогу. Ішли вони не довго й не коротко, а п¢ять днів і п¢ять ночей, поки не дійшли до великого і неглибокого озера, що лежало серед лісів на широкій рівнині, порослій корчами та травами. Слонам страшенно подобалася нова домівка. В озері могли купатися і плюскотатися цілісінький день, а вечором знаходили собі багату пашу на рівнині і в околишніх лісах.

Але трапилося так, що на тій самій рівнині здавен-давна жила незліченна сила зайців і кроликів. Під кожним корчем були їх ямки, випорпані в м¢якій, пухкій землі. Легко зрозуміти, що як слони закватирувалися сюди, то зайцям прийшлося круто. Одразу, в перші дні, слони своїми ножищами порозтолочували багато заячих гнізд, подушили багато молодих зайченят. А й старим зайцям не одному допалося: цьому відтолочили одну ногу, другому дві, а вже котрому відтолочили голову, той був щасливий у Бога.

 

Бачачи таке своє нещастя, збіглися всі зайці на раду. Там-то було ойкання, плачу та нарікання! Одні радили забиратися з цієї рівнини і тікати щодуху, куди ноги несуть, бо де ж таки! Слони такі великі й міцні, що зайцям нічого й думати про те, щоб їм опертися. Але інші, розумніші, кажуть:

– Та чекайте ж бо! Ще не амінь, щоб ми так ні сіло ні впало покидали свою рідну батьківщину. На кожний спосіб є таки спосіб. Треба тільки подумати.

Довго вони думали сюди й туди і не могли нічого вигадати. Далі виступив один заєць, що звався Довгослух, і мовить:

– Чекайте, браття! Я маю спосіб і надіюся, що ще нині позбудемося тих непрошених гостей.

І, не говорячи нічого більше, він пішов у гущавину, де паслися слони. Наблизившись, він привітав їх чемненько і мовить:

– Заведіть мене до свого війта, мушу йому сказати щось дуже важливе.

Слони завели його до Чотирозуба. Ставши перед ним на задні лапки, Заєць мовив:

– Великоможний пане! Приходжу до тебе не з власної волі, а яко посланець нашого ясного і безсмертного царя Місяця.

– Так? То Місяць – ваш цар? – мовив Слон.

– Так. Він наш цар і наш патрон. І він посилає мене до тебе і велить переказати тобі ось які слова: “ Моє серце засмучене, моє лице затемнене. Моя душа в тяжкій жалобі. Бо прийшли слони, не питавшись, зайняли мою рівнину, не просившись, збовтали моє озеро, не дозволявшись. І своїми ногами вони потолочили домівки моїх підданих, повбивали невинних дітей, покалічили старців і жінок, пролили на землю кров неповинну”. І говорить тобі наш ясний цар Місяць моїми устами: “Розгніваюсь тяжко на тих злочинців, переміню їм усю воду в кров, а всю пашу в будяки, напущу на них тяжкі хвороби і зарази, коли захочуть довше противитися мені”.

Почувши цю промову, Слон Чотирозуб аж о світі не стямився. Як кожен такий валило, він був добросердний і м¢якої вдачі.

– Ой господи! – скрикнув він. – та ми ж і не знали нічогісінько. Ой лишенько, і так ні з сього ні з того, чи бач, у які тяжкі гріхи вскочили. Ще й гнів святого Місяця на себе навели! Що ж нам тепер робити?

– Ходімо, великоможний пане, – мовив далі Заєць Довгослух, – ходімо зі мною! Стань перед ясним лицем нашого патрона, перепроси його. Може, він тобі скаже, що маєш робити.

Слон з тяжким серцем пішов за Зайцем. Була ясна, місячна ніч. Місяць вповні стояв на небі, а Заєць попровадив Слона просто до озера.

– Ось бач, великоможний пане, – мовив він, – наш патрон власне купається в своєму озері. Поклонись йому здалека, але не говори до нього нічого! Бачиш, який він сумний, які зморшки на його лиці! Це він гнівається на вас.

Слон поклонився Місяцеві і стояв тихо на березі озера.

– Доторкнися хоботом до цього посвяченого озера, – мовив далі Заєць. – Може, святенький Місяць дасть тобі який знак, що маєш робити далі.

Слон послухав Зайцевих слів і встромив свій хобот у воду. В тій хвилі гладка поверхня озера зморщилася, захвилювалась, і з нею разом захвилювався також образ місяця, відбитий у воді.

– Ну, тішся, великоможний пане! – радісно мовив Заєць. – Наш цар приймає твій уклін – бачиш, як прихильно похитав головою! І велить тобі з твоєю громадою йти далі на схід сонця. Пройдете три дні дороги і знайдете там інше озеро й іншу рівнину, і будете там жити щасливо.

Радісно поклонився Слон ще раз Місяцеві і пішов. Ще цієї самої ночі всі слони забралися з цього місця, а Зайці живуть там і досі в спокої.

– Оце, мої любі, – мовила далі Ворона, – що значить мати сильного опікуна. Саме його ім¢я, сам його образ може відстрашити ворога. Ну, а Совою кого ви відстрашите? Та й ще якби ви знали, що то за погана, злодійська, підла та підступна птаха! Недарма вона боїться денного світла! У неї сумління злодійське, он що! А мати такого злодія царем, то це вийде на те саме, як Горобець і Костогриз, що до кота на суд ходили.

– А це як було? – гуртом запитали птахи.

– То ви не знаєте цього? – мовила Ворона. – Ну, добре, то слухайте ж, я вам оповім.

 

 

 

 

 

 

 

IV

 

– Одного разу, – так оповідала Ворона, – мала я своє гніздо на вершку здоровенної крислатої тополі. Неподалік від мене, у стовбурі тієї тополі, в гарному дуплі звив собі гіздо Горобець. Дуже він мені подобався, бо був добрий сусід і розумна голова. Бувало вечором до заходу сонця не раз сидимо в своїх гніздах і розмовляємо з ним про всякі речі. Щира душа була!

Та ось раз, як настала пора достиглого проса, мій Горобчик як полетів рано, то вечором не вернувся.

“Що це з ним сталося? – подумала я. – Не дай боже, чи не трапилась йому яка лиха пригода! Може, хто бідолаху вбив або в сильце зловив у просі?”

Посумувала я, та що було робити. Минула ніч, Горобця нема. Минув день, далі другий і третій, його таки нема.

“Певно, загиб десь, неборак”, – подумала я.

Четвертого дня прилетів Костогриз, посидів на тополі, а побачивши дупло і в ньому порожнє гніздо, вліз у нього. Переночував одну ніч, і сподобалась йому Горобцева домівка. Другого дня вже він зовсім розгосподарився тут.

Не дуже це мені сподобалося, бо з костогризами і сороками я не люблю водити компанії. “Але що, – думаю собі, – Горобця нема, то яке ж я маю право боронити кому іншому оселятися в його хаті? Про мене, нехай собі й Костогриз сидить”.

Аж ось, десь так за тиждень, прилітає мій Горобець. Він літав у сусіднє село на проса, і такий прилетів повний, круглий та товстенький, як грудка масла. Побачивши Костогриза в своєму гнізді, він крикнув до нього:

– Гей, ти, побратиме! Це моє гніздо. Коли ти бува заблудив сюди знехочу, то прошу тебе, забирайся власним коштом із моєї хати.

 

– Овва, який мені господар! – огризнувся Костогриз, виставивши голову з дупла. – Це моя хата, не твоя! Хто ти такий, щоб випрошувати мене з мого власного кута?

– Твоя хата? – скрикнув Горобець, і чубчик йому настовбурчився від гніву. – Що це ти говориш? Яким правом вона твоя?

– Таким правом, що я сиджу в ній.

– Ге, ге! То це злодійське право. Я її будував, я в ній жив цілий рік, а ти розбоєм забираєш мені моє! Геть звідси!

– Коли мені не хочеться! Я тут пан, а ти махай собі на зламану голову!

Одним словом, посварилися обидва порядно, а далі зійшлися на тім, щоб іти до суду.

– Так не може бути! Я не відступлюся від своїх прав! – гарячкував Горобець.

Я чула цю розмову і зацікавилася дуже, якого-то суддю вони собі знайдуть. Тож, коли обидва суперники полетіли, я назирцем за ними.

Летять вони низом, а я горою. Видно мені все довкола. Бачу, недалеко від нашої тополі має своє гніздо дикий Кіт. Він якраз тоді лежав у засідці і чув сварку Горобця з Костогризом. А як вони договорилися до того, щоб іти до суду, мій Кіт живенько скочив на високий камінь, став на одній нозі, впер очі в сонце, підняв передні лапи, мов хреститься набожно, і знай муркоче святі приповідки:

Не чини другому, шо тобі не мило!

Над сто добрих слів вартніше одно добре діло.

Як хвіст не криє пса від мух і від сльоти,

Так мудрість без пожитку є сама без чесноти.

Вартніший овес, ніж солома вівсяна,

Від молока вартніша є сметана,

Вартніший плід, аніж гілляка та,

А від життя вартніша чеснота.

До досконалості провадять три дороги:

Для бідних не жалій підмоги,

Для добрих май в душі зичливість,

Для всіх же – справедливість.

Горобець і Костогриз, летячи якраз повз те місце, побачили Кота. Вони зупинилися і чули його побожні муркотання.

– Слухай, – мовив Костогриз. – Ось тобі побожний муж! Якийсь святий стовпник. І мудрий, і справедливий, то певно. Ходімо до нього, вже як він нас не розсудить справедливо, то я не знаю, де нам знайти ліпшого суддю.

– Але ж це Кіт! – мовив Горобець. – це наш заклятий ворог. Як же нам іти на суд до нього?

– Ну, то станьмо здалеку, – мовив Костогриз. – Посідаймо ось тут на гілляці і розповімо йому свою справу.

– Добре, посідаймо.

 

І справді обидва суперники сіли на гілляці над самим Котом, вклонилися йому, а Костогриз промовив:

– Святий стовпниче! Бачачи твою побожність і важку покуту і чуючи твої справедливі слова, ми приходимо до тебе, щоб ти розсудив нашу справу. У нас зайшла сварка. Вислухай нас. А котрого признаєш неправим, того можеш з¢їсти.

– З¢їсти! – жалібно промовив Кіт. – Але ж, дітоньки, що ви мовите! Вже три дні і три тижні, як я зарікся їсти м¢ясні страви і мордувати божу живину. Ні, я не з¢їм, але розсуджу вас по святій, щирій правді. Тільки, мої серденятка, я старий, глухий. Станьте ближче, ось тут коло мене, і розкажіть, що це за сварка зайшла поміж вами!

Обидва суперники повірили хитрому Котові, злетіли з гілляки і поставали перед ним. А йому, драпіжникові, тільки того й треба було. Миттю скочив, ухопив одного в свої гострі пазурі, а другого в зуби, позагризав обох і, радісно муркотячи, поніс до свого гнізда.

– Отак,  – скінчила свою мову Ворона, – буде й вам усім, коли виберете собі Сову на царя. Вночі ви спите, а вона бачить і літає і буде вам шкодити. А вдень, коли ви літаєте, коли вам треба підмоги, вона сліпа, не бачить нічого і спить у своєму дуплі. Яка ж вам користь із такого царя?

Почувши це, птахи подумали:

“Правду мовить Ворона. До хріну нам такий цар здався! Краще забираймося геть і живімо так, як жили досі.”

І недовго думаючи, всі вони розлетілися, кожний своєю дорогою. Лишилися тільки Сова і Ворона. Сова сиділа на престолі, чекала коронації і дивувалася, чого це раптом усі птахи порозліталися. Тоді Ворона почала кпити собі з неї.

– А що, кумонько, довго тобі ждати? Та ти краще не жди, бо з твоєї коронації і так нічого не буде. Хіба не бачиш, що всі птахи розлетілися?

– От ти ж, погана Вороно! – скрикнула Сова. – Я знаю, це ти наструнчила їх проти мене. Але чекай, я тобі цього не подарую. Віднині я і весь мій рід виповідаємо війну тобі і твоєму родові, аж доки Сова не буде царицею над усіма птахами.

– Оця війна, мій царю, – мовив старий Каркайло, – ведеться й досі і не скінчиться, мабуть, ніколи, бо на те нема надії, аби птахи вибрали ще колись Сову за царя.

– То що ж нам у такому разі робити? – спитав воронячий цар.

– Я думаю, – мовив Каркайло, – що треба з усіх тих рад, які тут досі були висловлені, взяти потрошку з кожної. Треба послати когось між сов – це так. Треба воювати з ними – це певно. Та наразі треба держатися в спокої – це розуміється. Щоб нас не повбивали, мусимо втікати, а коли хочемо перемогти – мусимо зачекати. Але до того всього треба ще одного. Треба способу, щоб усі ті речі злучив у одну цілість. Треба хитрості.

Всі ворони сиділи, пороззявлявши дзьоби, при тій премудрій раді, але ніхто не розумів її гаразд.

– Мудро ти радиш, дядечку. – мовив воронячий цар, – але нехай мене суха ялиця поб¢є, коли я розумію, до чого ти гнеш.

– До того гну, що треба нам узятися до хитрощів у війні з совами, ось що! – мовив Каркайло. – треба діяти дружно і зробити з ними так, як три Круки зробили з Яструбом.

– А як же вони зробили з ним? – запитав воронячий цар.

– Е, то цікава історія, – мовив Каркайло. – Слухайте ж, дітоньки, як то колись було.

 

 

V

 

Летіли раз три круки, та й голодні ж. Дивляться, а Яструб згори вдарив на хату, спіймав Голуба і несе його в пазурах до лісу, щоб поснідати.

– От би нам хоч отакого Голуба дістати! – зітхнув один Крук, сидячи на смереці.

– Всі три ми не були б ситі, але хоч трохи б підживилися, – додав другий.

– Ану, відберімо у Яструба його здобич! – мовив третій.

– Відберімо, але як? Сильний, драбуга, а добровільно не дасть.

– А може й дасть. Слухайте, що я придумав, – мовить третій Крук.

Усі три стулилися головами до купи, пошепталися собі щось по-своєму, а потім живенько розлетілися так, що Яструб і зовсім їх не бачив. І посідали собі кожний на окремій деревині таким чином, щоб Яструб, летячи до лісу, мусив летіти попри них. Коли Яструб наблизився до першого Крука, цей злетів із деревини, порівнявся з ним та й кричить:

– Добрий день вам, дядечку!

– Доброго здоров¢я! – буркнув Яструб, а сам дивиться на Крука тим оком, що на Пса. Мовляв: а тебе яка біда до мене несе?

– Ов, видно, що тісно коло вас, дядечку, – мовить Крук, – коли ви вже пустилися одудів ловити.

– Яких одудів? – крикнув Яструб. А треба вам знати, що Яструб краще згине, ніж би мав Одуда з¢їсти: страх не любить його запаху.

– А отже Одуда несете, нівроку вам, – кепкує Крук.

– Чи ти, осліп, чи що? Не бачиш, що це Голуб? – лютиться Яструб.

– Голуб! – дивується Крук. – Агій! Перший раз такого Голуба бачу. Я б присягнув, що це Одуд. Ну, та коли так хочете, то нехай вам буде й Голуб.

І полетів геть. Яструб летить далі, злий уже, аж на зустріч йому другий Крук.

–        Здорові були, дядьку!

 

– Щезай зі своїм родом поганим! – крикнув на нього Яструб.

– Ов, а ви чого такі недобрі? Та я тому не винен, що зустрівся з вами. Чи, може, соромно вам, що я побачив, як ви Одуда несете? Що ж, дядечку, голод не тітка. Як нема Голуба, то треба грішне тіло хоч Одудовим м¢ясом нагодувати.

– Та чи ти з глузду зсунувся, чи що? Хіба не бачиш, що це голуб, а не Одуд?

– Я, дядечку, добре бачу. Але вам з великого голоду трохи баки забило. Ну, та ви не бійтеся. Я ж вам вашого Одуда не відбираю. Смакуйте його на здоров¢я. Я б його й так не взяв до рота, аби ви мені не знати що давали... Тьху!

І полетів геть.

“Що за мана! – думає собі Яструб. – Чи я дурний, чи вони? А може й справді я в поспіхах замість Голуба та анахтемського Одуда зловив? Тьху!”

Нюхає – справді пахне щось не так, не Голубом. Але подоба Голуб¢яча. Та вже, бідний, починає власним очам не вірити.

“Може й справді у мене яка куряча сліпота або що? От зачекаю. Бачу, летить іще один Крук, що то він скаже?”

І справді супроти нього надлетів третій Крук.

– Здорові були, дядечку! – закричав він. – А куди ви цього Одуда несете? Чи, може, Ведмедя кольки сперли, а ви хочете йому одудятини замість ліків?

– Сказися ти із своїм Ведмедем і з вудвудятиною! – скрикнув засоромлений Яструб і випустив Голуба з кігтів. Справді, коли тобі три скажуть, що ти п¢яний, то лягай спати, а коли три свідки сказали, що це Одуд, то хай йому цур!

І він полетів геть, а круки кинулися на Голуба і з¢їли його.

– От так-то, милостивий царю, і ми повинні дібрати способу, щоб побороти наших ворогів, – закінчив свою промову Каркайло.

– Дуже добре, – згодився цар, – але який же може бути спосіб? Скажи, коли знаєш, бо я ніяк його не придумаю.

– Один способець я знаю, – мовив Каркайло, – але цей можу сказати тільки тобі самому в чотири ока.

– Що ж, коли не можна інакше, то нехай буде й так! – мовив цар і провів Каркайла до свого покою, а замкнувши двері, промовив:

– Ну, тепер говори!

 

VI

 

– Слухай, царю, – мовив Каркайло. – Мій спосіб такий. Зроби вигляд, що розгніваний  на мене, викинь мене за двері, перед усім народом кричи, що я хотів тебе зрадити,  дав  тобі злу раду,

побий і покривав мене порядно, але то порядно, не жаліючи, а покинувши мене, зберися з усім народом і лети геть із цього лісу. Лети далеко, аж на Чорногору, і там чекай на мене. Я тим часом спробую дістатися до Сов¢ячого замчища і видивитись, як би можна їх найлегше побороти. А коли все розвідаю гаразд, тоді прилечу до вас і дам вам знати. Не бійся за мене! Я певний, що це мені вдасться як слід.

Обговорили справу докладно, і цар згодився на Каркайлову раду. З лускотом він розчинив двері, б¢ючи Каркайла крильми і дзьобом і дряпаючи його кігтями. А коли викинув його на вільне місце, почав перед цілим народом кричати:

– Ах ти, зраднику! Ах ти, запроданче! То такий ти мені вірний! Ні, я розірву тебе на шматочки!

І він бив і дряпав бідного Каркайла, поки той, знівечений і закривавлений, не впав на землю.

– Там і гинь! – крикнув цар. – А ви, дітоньки, збирайтеся всі в дорогу! Справді бачу, що годі нам тут жити, коли під самим моїм боком, як гадюка, клубиться чорна зрада. Ходімо шукати собі іншого помешкання!

З великим вереском і гамором піднялися ворони із своїх предковічних гнізд, попрощалися із своєю батьківщиною і під проводом свого царя і його міністрів полетіли на Чорногору.

Сови в своїм замчищі чули цей вереск і гамір, але не знали, що він означає. Аж коли настав вечір і стемнілося добре, вони вилетіли своїм звичаєм на полювання. Кинулися сюди-туди до воронячих гнізд – пусто, наче хто вимів. Не то Ворони жодної, але навіть живої душі нема. Що за диво! Шукають сови, нишпорять по лісу, аж чують, під одним дубом щось стогне і тріпається. Прилетіли ближче, а то Крук.

– А, ось тут ти нам! – закричали сови і кинулися, щоб розірвати його.

– Стійте, панове, – слабим голосом промовив Каркайло. – Не вбивайте мене! Самі бачите, мені вже й так небагато до смерті. Але прошу вас, заведіть мене до свого царя! Я хотів перед смертю сказати йому одну дуже-дуже важливу річ.

Послухали сови Каркайлового прохання, взяли його легенько за крила і принесли до свого царя Пулоокого.

– Що ти за один і що маєш мені сказати? – грізно запитав цар.

– Могутній і славетний царю, – мовив Каркайло, ледве тримаючись на ногах. – Я звуся Каркайло і ще сьогодні був я найстаршим міністром воронячого царя. Але через свою прихильність до тебе, через свої поради я попав у неласку, потерпів ганьбу і побої, з котрих, мабуть, уже й не видужаю.

– Що ж це за історія була у вас, і де подівся ваш цар з цілим своїм народом?

– Полетіли геть зі страху перед вами. А я радив своєму цареві не задиратися з вами, вирядити до вас посланців з дарунками і жити з вами в злагоді. Ой лишенько моє! Цар не тільки не послухав моєї ради, але назвав мене зрадником і мало не вбив.

– Куди ж він подався?

Каркайло прикинувся, що зовсім умирає, і простогнав:

– Ох, милостивий царю! Вмираю. Вели своїм лікарям оглянути і позавивати мої рани. Вели дати мені трохи води і дечим покріпитися. Я хотів би виявити тобі всі замисли і плани мого нещасного царя і його злих дорадників. Я був на їхній нараді. Я чув, яку пекельну штуку придумали проти вас і хотів би перед смертю остерегти тебе.

Цареві Пулоокому аж мурашки пішли поза плечима, коли почув каркайлову мову. Живенько він велів лікарям оглянути і позавивати його рани, велів слугам нагодувати і напоїти його, а коли Каркайло вже почувся краще на силах, велів привести його перед себе і мовив:

– Ну, говори!

 

VII

 

– Злі дорадники – то для царя найбільше лихо, – промовив Каркайло, стоячи перед совиним царем Пулооким. – таке лихо впало тепер на нашого воронячого царя. Конче забажалося йому воювати з вами, а хто противиться тій безумній війні, той у нього зрадник. І як вони там на раді ламали собі голови над тим, яким би то способом воювати з вами! Одні радили накликати на вас яструбів, другі хотіли входити в союз з мишами й щурами, інші наставали на те, щоб ворони перемогли себе і не спали вночі та боролися з вами око в око. Ну, я з усього того сміявся, бо знав, що з того не може бути нічого путнього. Аж коли один міністр почав радити, щоб вистежити ваше замчище і всі ваші сховки і напасти на вас за дня, коли ви спите, та повбивати вас усіх загалом, отоді моє серце стислося страхом за вашу долю. Бо я знав, що вдень ви безоружні так само, як ми вночі.

 

– Чи бач, які мудрі, – скрикнув цар Пулоокий. – Вдень на нас напасти лагодяться! Ну, це справді не добром пахне.

– Я це знав, вельможний царю, – мовив Каркайло, – і для того щосили підняв голос проти такої ради. “Як то, – кажу, – ми могли б удаватися до такого нечесного способу і нападати на сонних? Адже це була б вічна ганьба для воронячого роду!”

– Так, так! – заверещали всі сови. – Вічна ганьба для вас! Це нечесно, це зовсім погано! Фе, фе, фе!

– А по-друге, – говорив Каркайло, – нібито так легко вистежити сов¢ячі криївки. Адже в їхньому замку панує вічна пітьма, і ви хоч і влетите туди, а таки не побачите нічого.

– Адже правда! – скрикнули сови, і всім відразу легше стало на душі.

– Але даремні були мої слова, – говорив Каркайло. – Раз напосілися наші на війну, то хоч що говори їм, усе мов горох на стіну. Тоді я встав і кажу: “Коли так, то я не бачу іншого способу, як піти і донести про все совам. І поки ще ви зберетеся на цю безглузду війну, вони ще цієї ночі вискочать із свого замчища і повбивають вас усіх”. Ті слова зробили величезний переполох між воронами. Але цар, здурілий від воєнного запалу, кинувся на мене зі своїми міністрами і давай мене бити, дзьобати, дряпати і калічити. Там би я, певно, був пожив смерті, якби не запхався під коріння старого дуба, звідки вже не могли мене витягнути. Тоді цар крикнув:

– Ну, досить йому. Маю надію, що цей зрадник тут і сконає, в тій ямі. А ми всі летімо в чужий край, за дев¢ять гір. Там будемо безпечні, поки наші шпигуни не оглянуть добре сов¢ячого замчища. А тоді ми прилетимо, ввірвемося в їхню криївку і повбиваємо їх усіх до нащадка.

Всі мовчали, почувши таку мову. Задумався й цар Пулоокий. А було у нього також п¢ять міністрів. От він поклика їх перед себе на нараду і мовив:

– Панове! Самі бачите, яка справа. Оцей Каркайло, найстаріший міністр нашого ворога, зараз в наших руках і розповів нам усі замисли нашого супротивника. Що ж нам тепер робити?

 

 

 

 

 

 

VIII

 

Перший міністр, подумавши хвилину, промовив:

– Я, милостивий царю, міркую, що треба нам скористатися з того союзника, що так несподівано приходить до нас. Приймімо його гостинно і будьмо йому вдячні за те, що остеріг нас перед грізною небезпекою

– То добра рада, – мовив цар. – Ну, а ти, другий міністре, що скажеш?

– Я також не маю нічого проти того, – відповів другий міністр, – а тільки думаю, що нам треба ще покористуватися радами цього Каркайла на те, як далі провадити війну з Воронами. Для того, раджу, щоб, як тільки він дійде до сили, нехай би вів нас на те місце, де схоронилися Ворони. Полетимо під його проводом, повбиваємо всіх наших ворогів, і тоді будемо безпечні.

– Розумно радиш, – мовив цар Пулоокий. – Ну, а ти, третій міністре, що скажеш?

– Я також не маю нічого проти того, щоб гостинно прийняти отсього нашого полоняника. Тільки я не був би за те, щоб ми летіли шукати наших супротивників богзна куди, за дев¢яту гору. Коли Каркайло є такий щирий наш прихильник, то нехай же він удень пильнує нашого замку від несподіваного нападу. А вночі ми й так нікого не боїмося.

– Дуже розумно говориш, – сказав цар. -Ну, а четвертий міністр що скаже?

Четвертий міністр звався Пугукало. То був понурий Сич, хворий на селезінку, котрий звик усе бачити в найчорніших барвах. Він досі слухав промов своїх товаришів з таким невдоволеним виглядом, що аж вертівся на своєму місці. Тож тепер, коли цар велів йому сказати свою думку, він мусив відхлипнути добру хвилину, щоб утихомирити свою злість і говорити спокійно, як належиться перед царем.

 

– Не розумію, великоможний царю, – мовив він, – звідки це взяли мої шановні попередники, що оцей Каркайло є такий великий наш приятель. Що він сам видає себе за нашого приятеля, це для нас дуже непевне свідоцтво. Все те, що він набалакав нам про воронячі замисли, на мою думку, чиста брехня. Адже ми не маємо на те жодного підтвердження, окрім його слів. Правда, ворони покинули свою домівку і полетіли геть. Але чи конче з тої причини, яку подає Каркайло? Сумніваюся. Правда, ми знайшли його побитого і покривавленого, але чи конче задля тої ради, яку він нібито мав дати своєму цареві? Бо скажіть, будьте ласкаві, з якої речі він має бути таким гарячим нашим приятелем, за якого видає себе? Я цього не можу зрозуміти.

Похнюпив голову цар Пулоокий, позвішували дзьоби й інші міністри, почувши ті слова. Та й справді, з якої речі прийшов Каркайло бути таким завзятим сов¢ячим приятелем? Тут щось непевне.

Але Каркайло чув цю промову і був готовий до відповіді. Він затріпотів крильми і попросив голосу.

 – Ну, Каркайло – мовив цар Пулоокий. – Чуєш, що каже мій міністр Пугукало. Здається, хочеш щось відповісти на його слова.

– Так, вельможний царю.

– Ну, добре, говори!

 

IX

 

– Якби я був на твоєму місці, вельможний царю, – мовив Каркайло зворушеним голосом, – то оцей пан Пугукало був би у мене найстаршим міністром. Він справді великий патріот і розумний муж, він щиро дбає про твоє добро. Та, на жаль, дечого він не знає, що повинен би знати. Я йому з того не роблю закиду, бо ж це звісна річ, що батьківське добро забувається. Але коли він тут порушив питання, чому я такий прихильний до сов¢ячого роду, то мушу оповісти ту історію. Давно це було, буде тому з п¢ятдесят літ. Я вже тоді був міністром у мого царя, а батько оцього пана Пугукала був ще молодим парубком. Отже, трапилося раз так, що він, літаючи кудись далеко за поживою, заблукав, запізнився і не міг втрапити до свого замку. Ранок наскочив, бідолаха мусив заночувати в нашому лісі. Щойно його побачили ворони, зараз кинулися з великим вереском і хотіли небораку вбити. Почувши цей вереск, я прилетів на місце й питаю, що тут за стиск і товкітня?

– Сова! Сова! – закричали ворони. – Дивись, онде Сова сидить! Треба її вбити.

Бідний Пугукало сидів на гілляці, мов купка нещастя. Ворони гуртом нападали на нього, били його дзьобами, дряпали пазурами, рвали на ньому пір¢я. Даремно він боронився – ворогів було багато, вони оглушували його своїм криком. Жаль мені зробилося бідного парубка. Я крикнув до своїх:

– Стійте! Хіба не бачите, що це не Сова?

– Не Сова? – здивувалися ворони. – А що ж воно таке?

– Пугукало.

– Ой тобі й на! А Пугукало хіба не Сова?

– Ні, не Сова, а Пугукало.

– А-а-а!

Я забив воронам клина в голову.

– Так що ж нам робити?

– Дайте йому спокій! – мовив я.

– Га, коли ти кажеш...

– Так, так! І наказую від імені царя.

Почувши це, ворони розлетілися, а я взяв бідного Пугукала з собою до гнізда, захистив його аж до ночі і таким способом урятував його від смерті. Він поклявся мені віддячити за це і додержав слова. В війні, яка вибухла між нами і вами, він усе оминав моє гніздо і ніколи не дозволяв робити мені кривди. А раз, коли я, запізнившися на царській раді, пізнім вечором вертався додому і попавсь уже в пазурі одній Сові, він кинувся і вирятував мене з неминучої погибелі. Отоді-то й я поклявся бути до смерті вдячним не тільки йому, але й цілому сов¢ячому родові. Отся присяга змушувала мене завжди промовляти на царській раді проти війни з вами. Вона змушує мене тепер, коли мій цар прогнав мене, служити вам усією вірою і правдою. От тим-то, вислухавши всіх тих рад, які виголошувано тут, я найбільше врадувався, почувши слова шановного Пугукала. Справді, убийте мене ось тут на місці. Це буде найліпше для мене. Бачте, в мене також болить серце за моїм родом. Я – також воронячий патріот і волію десять разів згинути, аніж провадити вас проти моїх братів.

Усі міністри були дуже зворушені цією промовою, і самому цареві мало сльози не стали в очах. Він обернувся до свого найстаршого міністра і запитав його:

– Ну, а ти що скажеш?

 

– Я думаю, милостивий царю, що вбивати цього чесного старця нам зовсім не подоба. Так само не подоба нам робити з нього шпигуна і змушувати, щоб провадив нас проти своїх. Приймімо його з повагою, пригорнімо до себе так щиро, як на це заслуговує; слухаймо його мудрих порад, але, розуміється, маймо на все свій розум.

– І я так думаю, – мовив цар Пулоокий.

З радісними криками повели сови Каркайла до свого замку. А коли стали при вході, Каркайло заслонив свої очі правим крилом, зупинився і промовив до царя:

– Вельможний царю! Не годиться мені вступати в твої високі палати!

– А то чому? – здивовано запитав цар.

– Сядь ось тут, я скажу тобі.

Цар і всі міністри посідали при вході до печери, а Каркайло сів перед царем.

– Ну, говори! – мовив цар.

 

X

 

– Від мого покійного батька, – мовив Каркайло, – (швидко мине сто літ від його смерті), – чув я, що давно колись ворожила одна премудра Сова про будущину вашого і нашого роду. З тієї ворожби мені досі пам¢ятається один вірш:

Крук у сов¢ячім гнізді –

Бути совам у біді.

 

А я не хотів би наводити біди на твою домівку, вельможний царю, і для того прошу тебе лиши мене ось тут, знадвору. Я зроблю собі гніздо край брами вашого замку і, як вірний сторож, буду пильнувати за дня. Щоб мої свояки не вдерлися до вас і не наробили вам якої шкоди.

Цар і його міністри  згодилися на це, тільки один Пугукало недовірливо похитав ноловою.

 

 

– Ну, що, Пугукало, – обізвався до нього цар Пулоокий, – тобі знов щось не в лад?

– Не влад мені, вельможний царю, що ви всі так вірите цьому старому брехунові. Ані мій покійний батько не говорив мені нічого про приязнь з Круком, ані я ніколи не чув такого пророцтва.

– Е, чи одного-то не раз чоловік не чув і не знає, а воно, проте, правда, – відповів Каркайло.

– А я боюся, – говорив далі Пугукало. – Не вмію вам сказати чого, а боюся. Здається мені, що не можу заснути в замку, де Крук буде придверником. І все мені пригадується історія Лисички з ямою.

– Що це за історія? – запитав цар.

– То так собі, проста історія, але є в ній добра наука.

– Ну, говори, говори!

 

 

XI

 

– Була собі раз Лисичка, – мовив Пугукало, – і жила собі в вигідній ямі. От раз вона пішла на полювання і забарилася досить довго. Вертається десь коло полудня, дивиться – ай, лишенько! Перед її ямою на піску видно сліди Леопарда, обернені до ями, а слідів, обернених із ями, не видно.

“Е, – думає собі Лисичка, – тут щось негарно. Бачу сліди Леопарда, звернені до ями, а слідів із ями не бачу. Значить Леопард заліз у мою яму і там чекає, щоб мене з¢їсти. Ов, біда! Що його зробити, щоб переконатися, чи він справді сидить у ямі?”

Подумала Лисичка та й зараз вигадала спосіб. Стала перед ямою та й крикнула.

– Добрий день, ямо!

 

А в ямі справді сидів Леопард. Він за всю ніч набігався по лісу, не зловив нічого, а зголоднівши, заліз у Лисиччину яму, думаючи:

“Тут, у тій ямі, певно, живе якийсь звір. Тепер його нема вдома, пішов на лови. Але я підожду до ранку, і коли він повернеться з ловів, то вхоплю його і з¢їм”.

Але бідолаха не на такого звіра наскочив! Лисичка стоїть при вході та й кличе:

– Добрий день, ямо!

У ямі тихо. Крикнувши так кілька разів, Лисичка нібито розгнівалася.

– Що ти, погана ямо! – крикнула вона. – не хочеш відповісти мені? Ти вже забула, як ми умовилися з тобою, що ти маєш відгукнутись, коли я прийду до тебе? Ну, та про мене, не хочеш говорити – не треба. Я піду геть, пошукаю собі іншої ями.

А Леопард сидить у ямі, слухає Лисиччине балакання та й міркує собі:

“Певно, ця Лисичка мала з ямою умову, що яма мала відповідати на її питання. А тепер яма злякалася мене та й мовчить. Дай крикну я сам”.

І, недовго думавши, як не завиє:

– Добрий день. Лисичко!

А Лисичці тільки того й треба. Почувши Леопардів голос, як не драпне щодуху! Побачила небога, що справді її яма не порожня. Отак і нам, вельможний царю, треба бути обережними, як та лисичка, – закінчив своє оповідання Пугукало.

– Фе, фе, Пугукало! – сказав йому цар. – Зовсім не до ладу твоє оповідання! Адже сам чуєш, як щиро промовляє Каркайло. Як він сам попереджає нас, щоб ми були якнайобережніші. Соромся бути таким злим і недовірливим! А ти, друже Каркайле, не слухай його розмов! Живи собі безпечно під моєю опікою і гніздися, де хочеш. Я певний, що ти в кожному випадку діятимеш собі мудро і відповідно.

І по тих словах цар Пулоокий з усім народом влетів до сов¢ячого замку на денний спочинок, а Каркайло лишився надворі.

– Слухайте, мої діти, свати і свояки! – мовив Пугукало. – Не вірю я цьому Крукові і вам раджу не вірити. Щось мені не добрим пахне від нього. Волію заздалегідь покинути цей замок і цього бідного засліпленого царя та й шукати собі іншого притулку, ніж бодай один день проспати під його доглядом. А ви як думаєте?

– І ми так думаємо! – загукали свояки. – Веди нас, летимо за тобою.

І, зібравшись, вони полетіли шукати собі іншого осідку.

А Каркайло врадувався, бачивши це. А коли розвиднілося, він добре оглянув сов¢ячу печеру, що мала тільки що один вузенький вхід, і мовив сам до себе:

– Отаке ті дурні Сови називають своїм замком, своєю обороною! Та це, властиво, нагла смерть і вічна небезпека, а не оборона. Чекайте лише, я вам покажу, яка вам тут буде оборона!

 

 

XII

 

Минали дні за днями. Каркайло все ще вдавав із себе слабого, не літав на полювання, а годувався мишами та пташками, що з наказу царя Пулоокого приносили для нього сови. Але він розпочав будувати собі гніздо. Літаючи по лісу, він збирав сухе ломаччя, зносив його і кидав проти входу до сов¢ячої печери. В середині тої купи він зробив собі постіль із сухого листя і сухої трави. День у день та купа робилася більшою і почала помалу загороджувати вхід до самої печери.

 

– Це я навмисне роблю, – пояснив він цареві Пулоокому. – Кілька разів уже літали тут воронячі шпигуни, хотіли знайти вхід до вашого замку, але тепер за такою купою ломаччя не зможуть побачити його.

Дурні сови ще й раді були, що Каркайло так вірно пильнує їхній замок, а у Каркайла тимчасом було своє в голові. Одного ранку, вибравши відповідну пору, він знявся зі свого гнізда і щодуху полетів на Чорногору. Прилетів у ранні обіди і став перед царем.

– А, вітай, Каркайло! – радісно скрикнув воронячий цар. – Довго тебе не було. Ми вже думали, що тебе й на світі нема. Ну, що, як стоїть наша справа?

Всі ворони здивувалися, що цар так приязно говорить з Каркайлом, котрого колись так люто бив і лаяв. Але Каркайло, не відповідаючи на царське привітання, заговорив живо:

– Все гаразд, вельможний царю! Настала пора до діла. Вели всьому народові зараз збиратися в дорогу. Та живо! Від поспіху залежить наша перемога.

Цар зараз велів воронам здійматися на крила.

– Слухайте мене, діти, – мовив Каркайло. – Як будемо летіти через ліс, хапайте кожний у дзьоб чи в кігті суху ломаку, яку хто може донести, і гайда за мною!

 

Полетіли. Вже за полудень стали табором в лісі, з котрого кілька тижнів тому мусили були тікати через напасливих сов. Каркайло велів усім бути тихо і збирати ломаки в лісі, а сам полетів на близьке пасовисько. Там вівчарі розклали були вогонь і, покинувши його на хвилину, пішли завертати овець. Цю хвилину вигледів Каркайло, вхопив у свої пазури одну палаючу головеньку і полетів просто до входу у сов¢ячий замок.

 

– За мною, діти! – крикнув він Воронам. – Кидайте кожний свою ломачку перед самим входом сов¢ячої печери, та гарно на купу!

Почали Ворони кидати ломачки і швидко накидали таку купу, що зовсім затулила вхід до печери. А тимчасом Каркайло кинув свою головеньку в гніздо, збудоване ним при тому ж таки вході, і почав над нею махати крилами. Швидко головенька роз¢ярилася, від неї зайнялася в гнізді суха трава, від трави сухе листя, а від листя сухі ломачки.

– Махайте крилами над вогнем! – командував Каркайло. Замахали крилами сотні Ворон, зробився сильний вітер, і швидко ціла купа ломаччя розгорілася ярим вогнем. Бухнули клуби густого, гарячого диму до сов¢ячого замку, побудилися Сови з солодкої дрімоти. В печері почалася страшенна тривога. Робилося чимраз гарячіше, дим душив, розпука відбирала розум. Сови кидалися в печері, мов безумні, декотрі летіли просто у вогонь і гибли, як мухи, інші конали в щілинах, душилися, товкли головами об кам¢яні стіни, пищали і кричали, але все надаремно. І не минула година, як усі вони разом з царем Пулооким і його добродушними міністрами погинули в тій печері. Тільки Пугукало і його свояки лишилися з цілого сов¢ячого накоренка.

А ворони і круки тішилися дуже, що так хитро побороли своїх страшних ворогів. Відтепер вони могли жити вільно у своєму лісі і не боятися нічного нападу. Їх рід відтоді розмножився сильно, а сов¢ячий рід зробився малий і нечисленний. І що найважливіше, бачачи, до якого нещастя доводить гордість і легковажне зачіпання противників, сови зареклися на віки вічні нападати на ворон і на круків. А круки і ворони ще й тепер, де побачать Сову, то б¢ють і лають її.

А Каркайла шанували всі до самої його смерті.

 

 

 

 

 

 

 



Создан 10 авг 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником