Творчий клуб ''Марко та Харко''

Рецензії. Підліткова література.

Валерій Поляков, Вадим Карпенко, Тетяна Капустіна



 

 

 

Валерій ПОЛЯКОВ

 

http://vsiknygy.net.ua/review/689/

 

Щоденник пригод

 

Валерій Поляков Щоденники дракона. Повість. —К.: Видавець Вадим Карпенко,2006. — 168 с.Серія «Місто пригод»

 

Цього року зима забарилася: прийшла, коли на календарі для неї залишився тільки місяць. Сніг нарешті витягнув голе сіре місто з його заглибленого екзистенційного настрою. Але є в білої казки й зворотній бік — мороз не найкраща компанія по дорозі на роботу чи до школи, а на засніжені вулиці краще дивитися з вікна затишної домівки. Та що поробиш, дорослі мусять працювати, а діти — ходити до школи. Але як важко втягуватися в навчання після канікул!.. Вчителі навантажують нудними поясненнями і дають ще нудніші домашні завдання. Вдома батьки постійно нагадують про незроблені уроки й не пускають на вулицю гратися з друзями: бо холодно, зима надворі. Але, на щастя, вихід є! Гарна книжка допоможе пережити зимове квартирне ув’язнення. Наприклад, «Щоденники  дракона»  Валерія Полякова, у яких оживає фантастичний світ невідомої нам планети з далекої галактики, де живуть ельфи, гноми, маги й дракони.

 

Цього разу письменник, уже відомий читачам як автор книги «Бусове поле», полинув на таємничу планету Нілмар і, спостерігши далекі перипетії, написав захопливу повість у стилі українського фентезі. Немає сумніву, що читач, поринувши у цю чарівну історію, просто не зможе відірватися.

 

«Щоденники дракона» містять дві частини — «Подорож до школи» та «Від учня до вчителя» — що так нагадують шлях більшості з нас. Тож і проблеми, які постають перед героями, є актуальними для багатьох — зокрема, для читачів юного віку. Не меншу насолоду, ніж від динаміки сюжету, викликає тонка пейзажна лірика автора, яскраві візуальні образи екзотичних ландшафтів фантастичної планети. Як і має бути під час знайомства із фентезійним твором, читач зустріне не менш екзотичні топоніми, які, щоправда, дуже швидко стануть звичними та майже рідними — завдяки майстерності, з якою автор виписав деталі.

 

Світ виснажливих мандрів через дикі ліси, гори, океан; світ миру та воєн; сила віри, дружби, праці; призначення зброї, магії; сенс простого слова… Усе це пригадує головний герой книги — древній золотий дракон, — перечитуючи запилюжений зшиток аркушів — свій щоденник. Він із трепетом згадує, як троє друзів — ельфи та гном — відгукнулися на поклик серця й вирушили до берегів легендарного Асарху, єдиного місця, куди ніхто не може дістатися, щоб переконатися, а чи правда, що там живуть справжні дракони та світлі маги. Вони ж, затяті мандрівники, вірні своїй меті й дружбі, проходять усі нічні випробування: здобувають перемогу в боротьбі із творіннями чорних магів. Адже щоночі, коли водночас сходять два місяці — срібний Оранб та червоний Тайперр, — потвори пітьми виповзають зі своїх схованок і переслідують тих, хто загрожує їхній сваволі. Але талановиті сміливці кидають виклик чорним і тим самим вносять вагомі зміни у життя Нілмару.

 

Роздуми  героїв  про  закони гармонії світобудови, про філософію добра і зла, про свободу вибору, можливо, допоможуть юному читачеві проторувати власний шлях, зустрітися зі своїм драконом світла…

Тож, якщо ви маєте дитину — не ламайте її насолоди від читання: хоча б тиждень не заглядайте до шкільного щоденника, а ще краще — самі зазирніть у «Щоденники дракона» — і приємний відпочинок довгого зимового вечора вам гарантовано!

 

Неля Кульбабка

 

 

***************************************

 

Вадим КАРПЕНКО

 

МАРКО та ХАРКО

від комікса – до роману

Робота над українським коміксом, який би не поступався європейським (зокрема французьким та італійським) комікс-альбомам, з яких кожен містить понад півсотні сторінок захопливих сюжетів, об'єднаних за принципом сучасних фільмів-серіалів, що встигли полонити нашого телеглядача, розпочалася ще з 1988 року. Смішно, але він таки встиг "випередити свій час", хоча країна вже не перший (а вже третій) рік жила під гаслами перебудови. Діти безперечно як читацьке коло не заангажоване, а скоріше зацікавлене, готові були сприйняти кольорову книжку в малюнках, не усвідомлюючи собі за малою кількістю літ та не роздивившись з причини малого зросту, того що "комікс-книжка" це щось "розтягнуте", "несерйозне", і взагалі щось таке чим хитра буржуазія хоче відвадити прогресивне людство від читання серйозної "високохудожньої" літератури. Принаймні так постановили чиновники від книговидавничої галузі, посилаючись між іншим і на те, що "вже пробували, але нашого читача це не цікавить". Марно автор доводив, що комікс це окремий літературно-художній жанр, який може бути поганим і хорошим, вдалим і невдалим, цікавим і не дуже, жанр в якому текст має поєднуватися з малюнками і відповідно робота автора має поєднуватися з роботою художника; що від майстерності одного та другого і залежить успіх "кінцевого продукту"; та й те, що побудований на діалогах твір привчатиме цікавих школярів, вже звиклих на той час розмовляти на перервах російською до практичної усної української мови, сприятиме її популяризації…

За якийсь рік-другий третина створеного тексту нарешті матеріалізувалася в малюнках Олександра Гайдученка. Та по-справжньому справа зрушилась лише тоді, коли навесні 1990 року автор зустрів свого давнього приятеля Ігоря Харченка, котрий саме зайнявся видавничою діяльністю. З огляду на вартість кольорового друку було вирішено розбити видання на три зошити і видавати поступово… стотисячним тиражем. Так. Тоді, у республіці, що звикла до мільйонних тиражів дитячих книжок, це було небагато.

Отже, перша частина коміксу "Як Пиріг став Пирогом" побачила світ у лютому 1991 року. Головні герої коміксу, до наївності щирий і запальний парубок Марко та спокійно-розважливий і силоміць розлучений Харко (жінка з дому вигнала) встигли зустрітися, ще й натовкти пики необережним грабіжникам, що "працювали" під жебраків. Але козацька доля не мед: на дорозі симпатичним хлопцям стала перша інфляція (червень 1991 року), що означила лише початок подальшого стрімкого падіння економіки. Гумору в ініціаторів видання може й не поменшало, проте грошей на його продовження вже не було.

З 1994 року за художню частину роботи над долею безталанних Марка та Харка береться Юлій Судак. Потроху створюються друга і третя частини пригоди, але знайти кошти на видання так і не вдається.

Автор тексту, що так мріяв переплюнути французів, поїхав на навчання у Францію і там, сумуючи за батьківщиною, потроху перетворив  комікс на веселий роман-жарт, що на початку 2003 року вийшов у видавництві "Український письменник" як бурлескний роман "Марко та Харко", означивши неозорі далі для роботи партнера-художника, якому так чи інак довелося створювати малюнки до новоствореного роману.

З 2005 року за ілюстрації до книг про Марка та Харка („Марко та Харко”, „Перші синці”) береться художник-графік Володимир Цах і саме з його яскравими і виразними графічними ілюстраціями ці книги з′являються в серії „Місто пригод”...

 

 

 

 

 

Гумор плюс - чорнуха мінус

У новій серії видавництва "Український письменник" щойно вийшов бурлескний роман Вадима Карпенка "Марко та Харко".

Нове ім'я, новий жанр, нова тенденція.

Традиції "Енеїди" та славнозвісних мультфільмів про козаків тут дістали ігровий комп'ютерний розвиток. У дивовижних пригодах героїв, видається, може вільно брати участь не тільки автор, а й читач. Стало б йому фантазії та творчої свободи. Запрошуються всі. Інтерактивна участь гарантована.

Молоді безвусі козаки Марко та Харко після оборони рідного краю від гайдуків-шляхтичів збираються на Січ, проходять там курс молодого бійця (про що автор, сам воїн-інтернаціоналіст, знає на власній шкірі), а далі вирушають до Кафи та Стамбула – визволяти побратимів з неволі та утверджувати  славу першої республіки.

Що цікаво, при всьому брязкоті шаблюк та пороховому димі, автор дуже добрий та одхідливий. Жодного трупа. Ніяких кишкомотнів. Жаліє навіть вреднющих чортенят Куця та Пуця, незважаючи на їхні вибрики. Оце вже вершина політкоректності. Наввіть гармати тут замовкають, коли говорять Музи, пишуть картини, читають поезії.

Вбиває автор тільки сміхом.

Узяти б, здавалося, гротесковий образ пересічного українця, сумирного трудяги, який кутою залізом лопатою перекопує під кавуни бусурманський Перекоп – сам один у полі, без примусу, без охорони.

"Я не раб, я невільник, – гордовито випростався чоловік і поглянув козакам у очі – Вже десять років у неволі катуюсь. Мене й прозвали Тарас Невільник... З невільниками зараз туго, то мене цінують. ще й доплачують за роботу. Дещо сім'ї відсилаю, а решту – на рахунок у флорентійському банку. Зате дочка вже третє літо на Апеннінському півострові відпочиває. А на цю зиму думає в Альпи...

– Зараз ми тебе, Тарасе, з цієї неволі вирятуємо, – запевнив Марко...

Але Тарас не на жарт подивував друзів-запорожців, бо аж жахнувся

від тієї Маркової пропозиції й замахав руками.

– Е ні, не можна. Я слово давав. Козацьке слово незламне.

– Доведеться силою визволяти, – розвів руками Харко, – ...Щоб не ламав слова, поламаємо йому ребра."

Що скажеш? Гірка правда. Це – ми. У всій красі. І не тільки будівельники та повії. А й програмісти та поети. Політики, які палять на майданах опудало Буша, а самі мріють про "грін-карт" та інтерв'ю на Бі-Бі-Сі.

Позиція автора ясна. Стара слава нову любить. Добро повинне бути з кулаками. Можна підставити щоку, але нирки – зась. Годі бути "разом з тим". З ким? Історія нам не пробачить. Тому в романі через сміх  не бринить сльоза, а проступають чоловічі жовна.

 

Р.S. Готовий сценарій. Який гарний серіал про нових козаків проситься. Тільки де ви – справді нові українці, меценати та філантропи?

 

 

Валентин ТАРНАВСЬКИЙ

      10. 04. 2003. 

 

* * * 

 

 

http://knygogryzka.info/publicism/35-critique/215-2010-02-25-04-03-55

 

...і з сиром пироги! (Марко та Харко: роман-жарт)

Автор - Зоя Жук   

Четвер, 25 лютого 2010 06:03

 

 

Вадим Карпенко. Марко та Харко. Роман-жарт. – К.: Видавець Карпенко В. М., 2005. (Серія “Місто Пригод”)

 

 

Як визначити жанр цієї книжки? Авторська підназва твору – роман-жарт – тут не допоможе. Бо, по-перше, під обкладинкою на читача чекає не роман, а дві повісті – “Як Пиріг став Пирогом” і “Як Пиріг став козаком”. Проте те визначення таки допоможе нам у жанрово-детективних пошуках. Безперечно серед безпосередніх предків цієї дилогії є український химерний роман. Винахідником того ексклюзивно-вітчизняного жанру був О. Ільченко з грубезним томом про походеньки козака Мамая “Козацькому роду нема переводу”. Якщо копати вглиб жанрового древа, то вийдемо на М. Стороженка з його “Проклятим Марком” і “Закоханим чортом”. Але це якщо дуже вже глибоко копати. А загалом, “Марко та Харко” цілком сміливо можна назвати навіть просто казкою або ж історичною фантастикою (чи пародією на історичну фантастику) – книжка від того аж ніяк не втратить. Дуже вже вона симпатична.

 

Перш за все симпатична своїми героями. Узяти хоча б Марка. Такий слухняний, сумлінний, працьовитий хлопчик, сирітка, – два метри на зріс і метр у плечах. Найдужче у світі він любить сусідських дівчат – і чорнявих, і русявих, і білявих, і навіть руденьку. А над усе боїться хрещеної, що лаятиме за сорочку подерту на перелазі під час побачення чи в бійці за панну серця. То дрібнички, що названа мати лаятиме добряче, чи навіть рушником ушкварить по спині, найгірша кара, як вона не буде більше ніяких лакоминок пекти. Пам’ятаєте пісню “Любив козак дівчину та з сиром пироги…”? Це про нього її склали! Але Марко не лише любив добре попоїсти, зокрема поласувати усілякими пирогами, пиріжками, млинчиками та варениками. Ні, згодом він ще й навчився готувати їх найкраще в історії Запорізької Січі. Бо, як і кожен герой казки, одного дня мусить Марко рушати в чарівну подорож, аби пройти ініціацію та стати справжнім чоловіком. А яке найчарівніше місце на міфологічній мапі українців? Саме так, Січ-Мати.

 

А Харко? Він теж богатир у форматі два метри на метр. І теж і з пісні. Про чоловіка, якого жінка била макогоном. Ну, не міг він більше терпіти, і здачі дати не міг – лицар же все таки. Думаєте в козаки тікали тільки селяни, замучені польськими панами?

 

Усі сюжетні перипетії обох повістин побудовано на розгортанні загальновідомих українських прислів’їв, народних анекдотів і пісенних тем. А ще в цій книжці досить детально пояснюється вплив на міжнародну політику, зокрема польсько-українсько-татарсько-турецькі взаємини, канікул в учнів чортячої школи. (Самі здогадуєтесь, що можуть накоїти діти з магічними здібностями й непосидючим характером, залишені без нагляду дорослих.) Також читачі довідаються, як готується до іспитів відьма-студентка: у творі продемонстровано її соціально-педагогічний проект з трудотерапії. Одним словом, це вам не Гаррі Потер з далекої Англії, це наші, вітчизняні чорти та відьми.

 

Хоча “Марко та Харко” – книжка, розрахована на юних читачів 11-13 років, є у тому пиріжку смачна начинка і для дорослих – іронічне обігрування українських телевізійних, журналістських, попкультурних і політичних штампів. Саме ця легка, проте наскрізна, самоіронія з українського менталітету не дозволяє перетворитися твору Вадима Карпенка на горезвісну шароварщину. Більш того, є вдалим проектом із патріотичного виховання. Бо з одного боку, усі ці козаки, чорти, кобзарі, відьми та просто гарні дівчата залюблюють кожного читача у свій світ, світ української історії та культури, проте й вади нашого національного характеру висміяні, як то кажуть, од пуза.

 

Коротше кажучи, хороша книжка.

Tags:рецензія

 

 

 

* * *

«Якби цю книжку екранізувати! Такий би мультик вийшов – барвистий, веселий, дотепний, захопливий! Класс! Або дитячий розважальний серіал… Хоча ні, мультик таки краще. Проте українське кіновиробництво перебуває у ще більш кризовому стані, ніж книговидання, тому годі мріяти – краще вже читати».

Зоя ЖУК

І з сиром пироги!..  (рецезія на книгу В.Карпенка «Марко та Харко»)

«Друг читача» №15

11-24 серпня 2006 р.

 

* * *

«… Видавець Вадим Карпенко теж не пас задніх і, започаткувавши серію «Місто пригод», швидко почав її поповнювати – спершу творами українських класиків, а далі сучасних авторів. Здебільшого тут сьогодні друкуються історичні й фантастичні твори, Але тематика безперечно буде розширюватися. Сааме у цій серії минулого року вийшов двотомник Вадима Карпенка про невтомних безвусих козаків Марка та Харка. Перша книжка так і  називається – «Марко та Харко», друга – «Перші синці». Обіцяне вже й продовження серії, і, мабуть, авторові доведеться писати і четверту, і п′яту книжки, адже вони того варті.

Веселі придибенції двох шибайголів, які понад усе мріють потрапити на Січ, але дорогою мусять здолати чимало перешкод , ще й  позмагатися зі справжнісінькою, хоч і дещо дрібнуватою нечистою силою, на моє глибоке переконання, - саме та література, яка сьогодні нам понад усе потрібна, якщо ми не хочемо загубитися в «глобалізованому» світі. Написані на історичному матеріалі оповідки про Марка та Харка не тільки у надзвичайно коректній, обережній формі знайомлять юного читача з не завжди приємними моментами української історії (для прикладу взяти хоча б авторське трактування стосунків українців і татар). Що важливіше, всі пригоди козаків можуть бути спроектовані на сучасність, у характерах героїв читачі впізнають себе, де в чому з себе і покепкують, а здебільшого – замисляться, чому в світі все влаштоване так, а не інакше, і чи може звичайна людина щось змінити.»

Наталя ТИСОВСЬКА

Як козаки дитячу літературу рятували

«Книжковий клуб плюс»

№7-8, 2006

 

 

 

Український портал Донеччини =ХАТА= - Головна

Портал НАША ХАТА - Портал українців Донеччини. Метою сайта є об'єднання українців зі всіх регіонів України.

hatanm.org.ua/ - Кеш - Схожі

 

http://hatanm.org.ua/forum/index.php?topic=1171.0

Задерихвістпістолетом

Гість

Re: Відьмацтво, знахарство, ворожба, народна медицина і все таке...

« Reply #1 : 18 Травень 2008, 13:33:15 »

 

уривок із моєї улюбленої книги Вадима Карпенка "Марко та Харко"

 

"...Старший здригнувся і вже майже злякався, але вчасно помітив чорнооку і чорноброву дівчину, що стояла неподалік, спершись на одвірок та склавши руки на грудях.Наш підпанок хоч і не був дуже вчений, але спромігся прочитати в дівочих очах насмішку і скипів ще більше:

- А ти хто така?  - злісно зашипів він на дівчину.

Я своєї баби внучка,-відрубала чорнобрива, наче шаблею махнула.-А ви хто такі?

Старший одразу розгубився, бо не знав, чи слід відповідати на це питання, і, як у нього часто траплялось, прийняв дуже необачне рішення. Згодом він шкодував що не злякався, і не втік з того хутора одразу, але...Якби ж то знаття.

-Гей, хлопці! А провчіть но її добре, щоб не патякала!

Тільки-но він це гукнув, як сталося найжахливіше. Таке, що панські слуги через свою обмеженість навіть уявити не могли.

Молода дівчина суворо блиснула очима, рвучко випрсталась, примружила ліве око і простягла руки долонями вперед, так, що Старший одразу витріщився на ті тендітні долоні й почав розмірено лупати очима. З кожним кліпанням його пересмикувало, а в голові гупало, мов у кузні. Перед носом рвонуло вогнем, наче з-під ніг вдарила блискавка, потім затріщало, хтозна-звідки яскравими снопами висипали іскри, задиміло й запахло смаленим. Коні дико заіржали від жаху й почали ставати дибки, так, що двоє гайдуків гепнулись на землю, Охрім пересів задом наперед, а Чорний кіт пронизливо нявкнув і кинувся зі стовпа в бур"яни.

На небі нізвідки взялися темні, важкі хмари. Вони понасувались одна на одну, повільно опустилися й нависли низько-низько, над самими головами гайдуків, а тоді чомусь несамовито заревли живим голосом, наче яка небачена потвора. Зі страшним гуркотом вдарив грім..."

 

Далі починається найцікавіше...

 

***************************************


РЕЦЕНЗІЯ
На книгу Вадима КАРПЕНКА
«Пригоди Марка та Харка»


Доля українського народу, який тривалий час був позбавлений державності, але зумів зберегти свою самобутність, особливу ментальність і сформувався як цілісний етнос,- традиційно перебуває в центрі уваги істориків-науковців, хвилює уяву письменників. Особливо вдячний матеріал для романтизації минулого надає доба козаччини – найяскравіший період української історії, час піднесення національного духу. Запорізька Січ – феноменальне етносоціальне утворення – стало символом вільнодумства, демократизму, військової доблесті, самодисципліни, побратимства, самропожертви. Однак геополітичне становище між Заходом і Сходом, домінуючий вплив двох історичних пластів традиційно-побутової культури: землеробського та козацького, зумовило двоїстість української ментальності, що виявляється у великій амплітуді чуттєвого життя українців: від любові – до ненависті, від ейфорії – до розпачу, а також у певній непослідовності дій..

Тривала відсутність власної держави відбилася в національній ментальності як трагедія людини, яка є хазяїном землі, але через дію зовнішних сил не може бути вільним господарем, З цього проросло примирення з негативними явищами, терплячість, відсутність здорових амбіцій, дистанціювання від особистої відповідальності і т.п.. У відмінності менталітетів народів криється відповідь на запитання, чому економічний, соціальний та культурно-побутовий розвиток держав відбувається по-різному і різними темпами..

Як можна позбутися стереотипів меншвартості? Існують різні варіанти зняття цих комплексів..Один з них – бурлескне пардіювання – має давню традицію, з нього, власне, й розпочалася нова українська література..

Вадим Карпенко у своєму романі «Пригоди Марка і Харка» пробує дати дітям і дорослим читачам коротку і зрозумілу версію козацької доби, яка об’єднує, а не роз’єднує, зацікавлює, а не відлякує, надихає, а не пригнічує. Взявши за основу комікс «Марко Пиріг, запорожець», автор створив оригінальний твір, який він сам визначив як роман-жарт, як дружній шарж на нашу сучасність..

Головні герої роману – вигадані постаті молодих козаків Марка і Харка (одного бадьорого і войовничого, а другого – хитрого і розсудливого), які, проходячи посвячення у козаки, потрапляють у неймовірно складні ситуації, з яких їм вдається виплутатися завдяки своїй кмітливості, гумористичному ставленню до життя; вони зустрічаються з людьми різних країн, як європейських, так і більш екзотичних, але всі їх пригоди мають щасливе завершення..

Прийом пародіювання, шаржування дозволяє В. Карпенку надати зображенню гумористичності, наповнити відомі історичні епізоди новим змістом.. Змальовані образи відповідають вимогам аудиторії різного віку і різних національностей, візуальні теги захоплюють дітей, тоді як для дорослих визначені жарти, побудовані на грі слів (наприклад, в іменах персонажів: Дерисорочка, Крутивітер, Тичконіс, Житиможна, Кшичинський та Верещинський, Сплюнь-Розітревський) та пародіюванні сучасності..

Відчувається добра обізнаність автора з різними формами трансформації традиційних сюжетів на такий сучасний вид драматичної дії, як рольова гра. Персонажі твору діють мовби у рамках обраних ролей, керуються характером своєї ролі і внутрішньоою логікою середовища дії, творять разом або ж моделюють певні ситуації чи слідують за вже створеним сюжетом. Тут є великий простір для свободи інтерпретації у рамках обраних правил, що визначає напрям і результат гри. Сама розповідь, коментарі автора являють собою своєрідне моделювання поведінки персонажів в тій тієї чи іншій ситуації, внаслідок чого дія відбувається у віртуальному просторі, у світі гри.. Досягнення певної конкретної мети тут не є найголовнішим завданням. Найсуттєвіше – це розвиток персонажів, вільна історична реконструкція за участю читача, правильне відігрування, оцінка ситуації і проекція історичних епізодів на сучасне суспільно-політичне життя.. При цьому Вадим Карпенко вдало користується правилом римського романіста Апулея: «розважаючи − повчай».

Однією з передумов успіху твору Вадима Карпенка серед різновікового читацького загалу можна вважати вдале мовностильове вирішення, відповідність органічному мовленню, що побутує в реальному житті. Незважаючи на деяку ексцентричність сюжету, лексичне і фразеологічне багатство мовлення дозволяє автору уникнути штучності, надуманості, бутафорності: твір читається легко, з інтересом, а вербальні описи колоритних епізодів, сцен, створюють виразний візуальний ряд, мов у кінематографі.

Пародіювання знайомого сюжету, висміювання негативного і водночас возвеличення дотепності, кмітливості, проекція уроків минулого на сучасні реалії, сприяє формуванню творчої уяви читачів, їх життєвих установок та суспільних цінностей.

член Національної Спілки
письменників Украни,
д.ф.н., професор. Іван МЕГЕЛА

 

 

***************************************

 

Тетяна КАПУСТІНА

 

 

 

Капустіна Т. Епоха чародіїв : Спадкоємиця Легенди / Т. Капустіна; худож. О. Карпенко. – К.: Вид. В. Карпенко, 2009. - 307 с. : ілюстр.

 

Кожен справжній український «поттероман» десь глибоко в серці завжди сподівався, що колись-то візьме до рук книжку, котра засвідчить, що й тут, в Україні, не обійшлося без магічного співтовариства й який-небудь Волхвоград чи хоча б невеличка Школа чарування ховається таки за сусіднім рогом. А кому не уявлялося, що просто серед літа, замість «обживати» після зими дачу та порпатися в грядках, ти опинишся в обіймах чарівного (в прямому сенсі слова!) парубка й тікатимеш щовечора не до місцевого «клюбу» на провінційну дискотеку, а до справжнього Міста чарівників в пошуках неймовірних артефактів?

Так от: мрії обов’язково збуваються!

Книжка Тетяни Капустіної «Епоха чародіїв. Спадкоємиця Легенди» – і є оте довгоочікуване веселе та захоплююче свідчення присутності чарівного серед українських буднів.

Чого тільки не довелося витерпіти чотирнадцятилітній Ангеліні Зайченко, коли в неї з’явилася зведена сестричка Аліса Алісова, що без проблем довела б до сказу Лисицю Алісу, й ні на йоту не поступиться раціоналізмом у найнеймовірніших ситуаціях Алісі Керрола!

А коли ще й виявилося, що власний дід Гордій – Легенда світу чарівників, а ти – його спадкоємиця! Коли дачею літають всілякі Сюдитами та Гетьмани без Голови, а новий симпатичний знайомий – не місцевий парубок, а учень магічної школи Фатоморгана, – хоч-не-хоч доводиться кардинально змінювати ставлення до себе та власних планів на майбутнє.

Ось так звичайна київська школярка Ліна стає часточкою світу чарівників, котрі старанно приховують своє існування від зви-чайників, а читач отримує змогу заглянути на небачені вулички Радогоста, дізнатися про гарбузобол та близько зазнайомитися з поважним товариством Живіна Малдуша та Кирика Золана, опинитися в майстерні справжнього гримла-відступника Ляпсуса та в Чорному замку.

А що сталося з Книгами Світла й Темряви, до чого тут Влас Скибка з Магістрату та чорноокий наглюка Жарім, – я не казатиму. Так само як і не розповім, яким боком красунчика Макса Орлана стосуються мавки та що то таке – листя мелії.

Прочитаєш, – дізнаєшся!

До речі, читати книжку Тетяни Капустіної дуже легко й приємно. «Епоху чарівників» написано доброю сучасною українською мовою, без намагання подивувати читача знанням діалектизмів, ненормативної лексики та спромогою новотворів. Оповідь напрочуд динамічна, гарно скомпонована та прозора. Складається враження, що юна авторка (відкрию секрет: письменниця тільки нещодавно встала з-за парти!) просто розповідає по-секрету друзям про неймовірно проведене літо, що ось тільки закінчилося. Долучайся до їх компанії, – не жалкуватимеш!

 

Для дорослого читача: 

 

 

Повість Тетяни Олександрівни Капустіної «Епоха чародіїв. Спадкоємиця Легенди» побачила світ 2009 р. у київському видавництві Вадима Карпенка, де авторка виконує коректорську та редакторську обробку текстів тематичних словників. Відтак, книжечка зовні не надто ошатна, схожа за якістю до «покетбука», майже позбавлена ілюстрацій (є кілька чорно-білих малюнків, що нагадують учнівські відбитки чи саморобні екслібриси) і на перший погляд не справляє враження.

Навіщо я на цьому так докладно спиняюся?
Бо певна, коли б текст Капустіної з’явився в одному зі знаних видавництв, ошатно видрукуваний, належно проілюстрований та широко заявлений, то відразу став би подією книговидання для дітей в Україні!

У цій книжці є все, щоб набути розголосу та завоювати читача: проста, прозора та жива мова; стрімкий лінійний, виважений щодо кількості інформації сюжет; упізнавана, але неочікувана фабула; типові для сучасного українського підлітка колізії та персонажі; чітко окреслені, психологічно цікаві йому герої; зрештою, пропорційно присутні гумор, вигадка, мелодраматична та детективна лінії.

І хоча повість Капустіної тримається у фарватері «поттеріани» Роулінг, це абсолютно самостійний, цікавий власним світом і власними героями твір. З попередницею «Епоху чародіїв» єднає хіба ідея співіснування поряд чародіїв і зви-чайників та вік героїв. Але головна героїня твору Ангеліна Зайченко художньо ближча Косі Вуханеві Нестайка чи Алісі Селезньовій Буличова, ніж, Герміоні чи Гаррі.

Окрім того, письменниця створила образи саме київських підлітків, із їх київськими навичками та досвідом, мовою та спогадами. Єдине, що вирізняє її героїню серед ровесників – навіть не відсутність батька (що на сьогодні річ, на жаль, звичайна), а мама-художник, більш далека від реального життя, ніж привид Сюдитам. Відтак, Ліні притаманна вимушена самостійність і мимовільна поблажливість до вад ближніх. Тому й поява в житті мами нової любові, а у власному житті – цілого нового світу не шокує дівчинку.

А ось зведена сестричка шокує. Бо Аліса Алісова – типовий (якщо вірити поширеній думці) результат «сучасного виховання»: вона зарозуміла, нахабна, егоїстична, підступна, брехлива, ледача та підла. Але те саме можна сказати й про її тезку із «Золотого ключика», улюбленицю того самого загалу – Лисицю Алісу… Окрім того, як інша її тезка – Аліса Льюїса Керрола, дівчинка раціональна навіть у найнеймовірніших ситуаціях: скажімо, поява гримлів – лише привид швидко тікати, а не дивуватися, а зізнання, що Орлан – чародій, не причина, аби не спробувати відбити у «сестрички» хлопця й т.п.

Та зрештою, такі різні на перший погляд дівчата знайшли спільну мову не лише про батьківське око, бо в ході неймовірних пригод виявилися їхні спільні риси: самотність, спрага щирої уваги та справжньої потрібності, діяльність натури, здатність на вчинок, іронічність тощо.

Авторці вдалося також створити власний чарівний простір і чарівну спільноту. Її Макс Орлан – загонистий український шістнадцятилітній парубчак, а не бліда україномовна копія Візлі чи ще кого. Балакучий привид Сюдитам зі своїм гарбузоболом, хоч і прямо перегукується з Хогвардськими привидами та сюжетом про «Візлі – короля квідічу», теж не справляє враження вторинності, а товчеться будинком як той вуйко, що впустив на канікули пожильців і тепер сам не знає, як їм вгодити, коли вони все роблять «не як люди». Так само цікаві й оригінальні образи чародіїв-учителів Живіна Малдуша та Кирика Золана, гримлів та підступної Міраж.

Водночас, для обізнаного читача, в цих персонажах доволі всього, аби погратися в постмодернові веселі забавки з розпізнаванням прихованих сенсів: чого варті кольорові пояси, що позначають фаховий рівень чародіїв, або схожість іспиту Ліни зі знаменитим випробуванням Неяситя-Некроманта!

Те саме стосується прогулянок Радогостом, де на кожному кроці – перелицьовані авторською уявою знані з інших, зазвичай міфічно-казкових творів, місця. Скажімо, ріка долі з прозорим (чи не калиновим?) містком, де герої ловлять золоте листя мелії з пророцтвами, або Фонтан кохання, або реферат про пророщування чарівних бобів. Відтак, місто та буття чарівної спільноти постає феєрверком дрібних і веселих деталей (гроші-жданики, шахрайство з поставками папороті, салон Сісі Шарм, льодяникове дерево тощо), а передісторія оповіді та уточнення щодо невідомих читачеві подій і явищ вміло введені автором до розмов і розповідей головних героїв твору.

Є серед них як просто негативні (Жерім/Міраж, гримл Гадюк), так і далеко неоднозначні персонажі, як от гримл-відступник Ляпсус або підступний член Магістрату Радогоста Влас Скибка. Є ті, хто буквально «живе в пам‘яті» героїв (скажімо Гордій та Богдан Зайчики), або «приховані» автором в усій своїй повноті до наступних книжок (мавки). Але немає в повісті Тетяни Капустіної жодного героя чи істоти, про яких було б нецікаво дізнатися ще щось. Гадаю, це і є найкраща рекомендація, аби взяти до рук першу повість цієї ще дуже юної, але безперечно дуже обдарованої та перспективної авторки.

P.S. Коли матеріал уже був готовий, я дізналася, що «Епоху чародіїв» висунуто на здобуття премії імені Лесі Українки. Щиро бажаю йому перемоги!

 

 

Автор: Наталя Марченко

6 лютого 2010, 17: 55

 

 

 

 


 

На роман-жарт „Марко та Харко” :

 

Гумор плюс - чорнуха мінус

У новій серії видавництва "Український письменник" щойно вийшов бурлескний роман Вадима Карпенка "Марко та Харко".

Нове ім'я, новий жанр, нова тенденція.

Традиції "Енеїди" та славнозвісних мультфільмів про козаків тут дістали ігровий комп'ютерний розвиток. У дивовижних пригодах героїв, видається, може вільно брати участь не тільки автор, а й читач. Стало б йому фантазії та творчої свободи. Запрошуються всі. Інтерактивна участь гарантована.

Молоді безвусі козаки Марко та Харко після оборони рідного краю від гайдуків-шляхтичів збираються на Січ, проходять там курс молодого бійця (про що автор, сам воїн-інтернаціоналіст, знає на власній шкірі), а далі вирушають до Кафи та Стамбула – визволяти побратимів з неволі та утверджувати  славу першої республіки.

Що цікаво, при всьому брязкоті шаблюк та пороховому димі, автор дуже добрий та одхідливий. Жодного трупа. Ніяких кишкомотнів. Жаліє навіть вреднющих чортенят Куця та Пуця, незважаючи на їхні вибрики. Оце вже вершина політкоректності. Наввіть гармати тут замовкають, коли говорять Музи, пишуть картини, читають поезії.

Вбиває автор тільки сміхом.

Узяти б, здавалося, гротесковий образ пересічного українця, сумирного трудяги, який кутою залізом лопатою перекопує під кавуни бусурманський Перекоп – сам один у полі, без примусу, без охорони.

"Я не раб, я невільник, – гордовито випростався чоловік і поглянув козакам у очі – Вже десять років у неволі катуюсь. Мене й прозвали Тарас Невільник... З невільниками зараз туго, то мене цінують. ще й доплачують за роботу. Дещо сім'ї відсилаю, а решту – на рахунок у флорентійському банку. Зате дочка вже третє літо на Апеннінському півострові відпочиває. А на цю зиму думає в Альпи...

– Зараз ми тебе, Тарасе, з цієї неволі вирятуємо, – запевнив Марко...

Але Тарас не на жарт подивував друзів-запорожців, бо аж жахнувся

від тієї Маркової пропозиції й замахав руками.

– Е ні, не можна. Я слово давав. Козацьке слово незламне.

– Доведеться силою визволяти, – розвів руками Харко, – ...Щоб не ламав слова, поламаємо йому ребра."

Що скажеш? Гірка правда. Це – ми. У всій красі. І не тільки будівельники та повії. А й програмісти та поети. Політики, які палять на майданах опудало Буша, а самі мріють про "грін-карт" та інтерв'ю на Бі-Бі-Сі.

Позиція автора ясна. Стара слава нову любить. Добро повинне бути з кулаками. Можна підставити щоку, але нирки – зась. Годі бути "разом з тим". З ким? Історія нам не пробачить. Тому в романі через сміх  не бринить сльоза, а проступають чоловічі жовна.

 

Р.S. Готовий сценарій. Який гарний серіал про нових козаків проситься. Тільки де ви – справді нові українці, меценати та філантропи?

Валентин ТАРНАВСЬКИЙ

10. 04. 2003.



Обновлен 03 ноя 2012. Создан 16 мая 2011



  Комментарии       
Всего 2, последний 4 года назад
tamila.samoylenko.74 03 янв 2012 ответить
Нам с дочькой очень понравилась книга "Эпоха чародеев" Татьяны Капустиной и очень хочется прочесть еще продолжение этой удивительной истории.
zippo-1 03 фев 2012 ответить
Спасибо за интересные рецензии!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником