Творчий клуб ''Марко та Харко''

Тетяна КАПУСТІНА. Мавка.

Оповідання.



 

 

 

Знаєте, росте в лісі така гарна квітка з рожевими пелюстками та жовтою серединкою? Шипшиною зветься. Це невисокий кущ із колючими, чіпкими гілочками. У нашому лісі є цілі зарості шипшини. Такі гарні! Бо ж я відразу сказала неправильно: квіточки шипшини бувають не тільки рожевими, але й білими, червоними і навіть пурпуровими. А в серпні вони перетворюються на червоні блискучі ягоди. А яке шовковисте листя в шипшини! Який м'який запах у шипшинового настою!

Я, певно, втомила вас своїм захопленням, але інакше я не можу розповідати про мою рослину. І про своє ім'я інакше сказати не можу. Адже звати мене Росою. Не росою, яка щоранку з'являється на кожній травинці чи листочку, а саме Росою, тобто – Шипшиною. Це ж бо я відповідаю за кожен найменший її кущик в нашому лісі.

Кажуть, кожна мавка схожа на свою рослину. От Береза така ж гнучка та блідолиця, як її тезка. А Верба чомусь завжди сумує. Навіть коли сміється. А в Осики дуже тривожний погляд – ніби з-за кожного дерева очікує небезпеки.

А про мене кажуть, що маю такі ж рожеві щічки, як пелюстки шипшини, такі ж червоні губи, як її плоди, і такий же колючий норов, як її гілля. Не знаю, чи правда те, що кажуть, але збоку, мабуть, видніше.

Я вже бачила цілих п'ятнадцять сотень літ, а попри те одна з наймолодших мавок у лісовому товаристві. Це непогано, але іноді так зачіпає, що до тебе ставляться як до маленької…

От і зараз сидимо на галявині, плетемо вінки, а дівчата розмовляють так, ніби мене й поряд немає.

– Чули? Королева Пущі збирається на Німфове свято, – говорить Меліса, додаючи до вінку пухнасту папоротеву гілку. – Бере з собою чотирьох мавок. От було б добре й собі туди потрапити, правда ж?

Ожина аж руками сплеснула:

– Так-так! А уявіть, скільки народу буде! Це ж точно – і віли прилетять, і русалки завітають, і валькирії…

– І болотяниці, і моряни… – підхопила Ялина. – Та мало не всі зберуться! Ото свято буде!

– А як гадаєте? Чи буде Летавиця, Денниця та Нічниця?

– Мене от більше цікавить чи прийдуть судениці? – знизала плечима Меліса.

– Чого це ти про долю раптом згадала? – відразу зацікавилася Ялина. – Чи не загралася з Вітром бува? Бачили ми, як він тебе голубить! От тільки ж прилетить, так постійно поряд крутиться!

Меліса аж зашарілася, а дівчата дзвінко засміялись. Я теж усміхнулась: у кожної з мавок є свої секрети, серйозні та простіші. От я знаю, що Ожина дуже любить на березових вітах гойдатися, але чомусь дуже цього соромиться. Через те і з Березою заприятелювала – щоб подружка дозволяла пустувати і не видавала таємниці. А я не підглядала – просто якось випала нагода побачити… А Папороть одного разу зазирнула до забороненої частини лісу – її цікавість брала: чому ж нам не можна туди ходити? А як повернулася – бліда-бліда, як молоде весняне листячко, – так тільки й обмовилася, що там – найжахливіше, що тільки може бути, – смерть природі. Після того Папороть довго ходила сама не своя, і ще, здається, й досі не відійшла – відлюдькувата стала, все більше сама по галявинам походжає, до нашого гурту майже не пристає... Але ми про її пригоду нікому не сказали. Якби той секрет дізналася Королева Пущі!.. Ох, бідну Папороть, певно, не тільки більше гуляти не пускали б, але й загнали б у гущавину років на тисячу, може! Ще й цвісти б не дозволили!

У всіх мавок є секрети. От і в мене теж є.

– Не візьме нас із собою Королева Пущі, – зітхнувши, знову продовжила Ожина. Покрутила вінок у руках, скривилася. Не вміє вона вінки плести. – Скаже, що зависокі або занизькі сьогодні; занадто колючі або занадто м’які… Одним словом – розкритикує, а врешті знову візьме тих самих Яворину, Тополю, Калину і Флору.

– Ну що ти, – докірливо глянула на неї Меліса. – Ти ж сама знаєш, що це не так.

– Може, – знизала плечима Ожина. – Але Флору все одно візьме.

– Флора – це зовсім інша справа, – серйозно зауважила Ялина. – Їй треба.

І було в цьому "їй треба" стільки простоти, що Ожина та й ми усі тільки кивнули, погоджуючись. Ми не заздримо. Ніколи. Я навіть дуже приблизно собі уявляю, що це таке – заздрість і звідки вона береться. Тільки чула, що у людей таке трапляється.

А Флорі справді треба. Вона – особлива мавка.

Ой, але щось я заговорилася! Вінок уже доплетено – ач, який гарний вийшов! – дівчата, певно, ще довго теревені правитимуть, а потім підуть перевіряти, чи все добре в лісовому царстві або ще якусь пригоду собі знайдуть. А в мене ще є дуже важлива справа…

 

Ми зустрічаємося на узліссі. А це вже перше порушення лісових правил: мавкам не можна сюди виходити, бо ж є ризик зустрітися з чародіями, а то й людьми. Це небезпечно. Так Королева Пущі каже. В чому криється та небезпека – точно не знаю, але є в нашому лісі такі правила, які просто існують, без усяких пояснень. А покарання за них цілком відчутні. Якщо дізнається Королева Пущі – може і в гущавину заслати, подалі від інших, щоб подумала наодинці з собою про свою поведінку.

І я знаю, що порушую заборону, а все-таки щось тягне мене до того узлісся, ніби павук у павутину затягає. Але Андрійко не схожий на павука. Зовсім не схожий!

В нього коротке русяве волосся і ледь помітне ластовиння на носі. А ще – дуже відкрита усмішка, якої я ні в кого з лісових духів не бачила, навіть у Перелесника – а він на усмішки майстер. А понад усе мені подобаються його очі. Вони блакитні-блакитні – як небо у безхмарну погоду, і дуже… теплі.

І от, поспішаючи на зустріч із ним, я порушую найбільшу заборону лісового царства, адже Андрійко – людина, а мавкам перетинатися із людьми ну ніяк не можна. Це всі знають. І я знаю. Але не розумію – чому?

Що у цьому хлопчику такого страшного? Андрійко дивний. Певно, найдивніший з усіх, кого я зустрічала будь-коли! У нього дивна мова, дивні уподобання, він часом говорить про такі чудернацькі речі, яким я навіть пояснення знайти не можу. А ще він дуже швидко росте. Він каже, що йому вже дванадцять, але мені так і хочеться не повірити. Бо ж жодне деревце у дванадцять років не виглядає таким дорослим. А познайомилися ми взагалі тоді, як йому було дев’ять! І якби я не бачила дорослішання Андрійка на власні очі – ні за що в світі не повірила б його словам!

Але він зовсім нестрашний! Ну хіба може спасти на думку таке – боятися його, – коли він ось так, як зараз, сидить на сосновій гілляці і грається шишкою, то підкидаючи її, то знову ловлячи.

– Королева Пущі скоро їде на свято!

– Росо! Чого так лякаєш? – він дуже потішний, коли робить вигляд, що образився, і я не можу не розсміятися. А він не може довго залишатися серйозним, коли я сміюся, і теж усміхається. – Що сталося?

– Королева Пущі їде на свято! Німфове свято, уявляєш? Там же всі-всі зберуться! І віли обов’язково будуть!

Андрійко знає, що я в захваті від віл, і тільки з розумінням киває. А я ніяк не второпаю, чому ж він такий серйозний сьогодні. Та й хіба можна так спокійно сприймати таку яскраву новину?

– Ти знаєш, які віли гарні? – питаю. – У них довгі золоті коси, яскраві вінки з надзвичайних квіток, довгі білі одежі!

– І козячі ноги, – хмикає Андрійко байдуже.

От малий нахаба!

– Звідки ти це взяв?

– Чув колись, – знизує він плечима.

– Але ж не бачив, – заперечую я. – Не вір усьому, що кажуть. Пам’ятаєш, як ти довго боявся дивитися мені у спину, бо хтось тобі сказав, що в мавок там усі нутрощі видно?

Опускає очі й нітиться. Пам’ятає, недовірливий такий! А я задоволено киваю:

– Так от, кажу тобі: у них справжні стрункі ноги. І величезні білі крила… Ой, як же я хотіла б мати такі крила й літати десь там, у небі, як вони!

– А я літав колись, на літаку з батьками в Єгипет.

От знову він говорить про такі речі, яким я навіть не знаю визначення. Літак? Єгипет?

– Зате я вмію зникати, – кажу, закопиливши губи. – Ставати туманом чи озиватися луною.

Андрійко здивовано підводить голову:

– Ти що, образилась? Облиш, Росо. Я не мав на увазі нічого поганого.

– Я? Образилась? – сміюся. – От іще вигадав! Хіба я на тебе колись ображалася?

– У тебе настрій змінюється щохвилини, – бурчить.

Знизую плечима:

– Як осіннє небо.

– Тобі належало б бути вілою, раз так до неба линеш.

– Певно, цікаво було б! Але я мавка, і зовсім не проти нею бути. Проте я ніяк не зрозумію, що сьогодні з тобою коїться.

Наближаюся і зазираю в очі:

– Що сталося?

Знизує плечима і знехотя відповідає:

– Літо закінчується. Ми з батьками сьогодні повертаємося до міста.

– То й що?

– А там школа, нудні уроки… Там лісу немає. І немає з ким погуляти, от як із тобою…

– То ти за мною сумуватимеш, чи що? – здивовано сплескую долонями. А він зводить брови, відвертається, але все ж таки киває. І я не можу стримати сміх. – От дурненький! Чого за мною сумувати? Я ж нікуди не дінуся!

– Але до наступного літа…

– До наступного літа рукою подати. Хіба ти не бачиш, як швидко біжить час? Я іноді навіть не встигаю натішитись осені, як зима надходить, і треба хоч трохи поспати. А потім весна – вона така швидкоплинна! Тільки, здавалося б, бруньки порозкривалися, тільки молода травичка пробилася з-під землі, а вже й на галявинах квіти цвітуть, вже й на дикій груші плоди зав’язуються… Тому навіть не думай сумувати – ми дуже скоро знову зустрінемось.

Андрійко недовірливо дивиться на мене, а тоді все ж усміхається моєю улюбленою усмішкою, світлою і пустотливою.

– А знаєш, я хочу, щоб час летів іще швидше, – говорить до мене і зістрибує зі своєї гілляки. – Тоді я швидше виросту, закінчу школу і зможу до тебе самостійно приїжджати, навіть без батьків.

– Домовились, – погоджуюся радісно. – А тепер давай наввипередки до озера?..

 

* * *

 

– Я побувала там! Я все-таки там побувала!

– Росо!

У Андрійка навпрочуд радісний вигляд – до бісиків в очах та шаленої усмішки на обличчі. Та, певно, і в мене не кращий, адже я таки побувала на Німфовому святі! Не знаю, чим керувалася Королева Пущі, коли цього разу обирала собі почет, однак я була однією з чотирьох мавок, які мали її супроводжувати. І як же добре, що є з ким поділитися новиною!

– Я такий радий тебе бачити! – він швидко наближається і складається враження, що от-от обійме. Але в останню мить просто зупиняється, і я полегшено зітхаю. Мене колись, бувало, тільки тітонька Верба та сестричка Бузок обнімали. А ще паростки шипшини, звичайно. Але людина… Я себе дуже ніяково почуваю кожного разу, коли Андрійко хоче до мене доторкнутися, і ще давно попросила його цього не робити. Приємно, що він пам’ятає.

– Я дуже радий тебе бачити, – повторює спокійніше. – Як ти?

– Добре! Дуже добре! Ти не повіриш! Мрії збуваються, Андрійку! – не можу втриматися й закручуюсь на місці. – Я побувала на Німфовому святі! Цього року його моряни проводили, тож нас запросили далеко-далеко, на саме узбережжя. Я й не думала, що десь може бути стільки води! Нашому озеру ніколи не зрівнятися з тим морем! Берегів не видно, а у воді рослини гойдаються… А ще там рибки кольорові, а деякі навіть світяться у темряві. Та найцікавіше – скільки там люду було! Ну от всі-всі-всі зібралися. І віли були, звичайно!.. Гей, ти чого?

Помічаю, що радісна усмішка на Андрійковому обличчі в’яне, як квітка шипшини після пори цвітіння. А сам хлопець чомусь зітхає і мовчки опускається прямо на траву, прихиляється спиною до стовбура дикої груші – ми ж бо знову на узліссі зустрічаємося, – і дивиться кудись угору на крону.

– Ти чого? – сідаю поряд із ним. Яскравий настрій блякне і поступається місцем неспокою.

– Нічого, – хитає головою, а губи кривляться у невеселу посмішку.

Не знаю, що сказати. Не розумію, в чому справа. Чому?..

– Росо, ми не бачились два роки, – нарешті вимовляє він, продовжуючи дивитись вгору. – Два роки. А ти хоч помітила?

На якусь секунду гублюся від його слів та гіркого тону, а тоді знизую плечима і киваю:

– Звичайно, помітила. Тебе довго не було.

– Довго. Ніби цілу вічність.

– Ну що ти таке кажеш? – несміливо опускаюся поряд. – Вічність… Лише два літа промайнуло. Ба, навіть менше!

– Промайнуло… – задумливо промовляє він, а тоді все-таки дивиться на мене: – Це для тебе промайнуло. Ти ж навіть зовсім не змінилася, Росо. Все така ж легка, тонка… У тебе так само рожеві щоки і так само кирпатий ніс.

– А ти змінився, – раптом помічаю.

Дивно, а відразу якось і не звернула уваги. А він же подорослішав, іще більше подорослішав. Риси обличчя стали більш різкими, більш мужніми. І голос інакше звучати став. І постава, і зріст змінилися. Але ж пройшло лише якихось два роки!

Махає рукою.

– Вибач. Не звертай уваги. Найшло щось.

Мовчки хитаю головою, намагаючись осягнути те, що побачила, а він усміхається:

– Просто в першу чергу я чекав хоча б “привіт” і… Ну ти хоча б скучила?

– Скучила, – киваю.

Обманюєш, а приємно, – сміється. – То що там з твоїм Німфовим святом? Невже ти бачила віл зблизька?

– Бачила! І крила бачила, Андрійку, і вінки різнобарвні! І я ж тобі казала, що в них гарні стрункі ноги, а ти не вірив!..

 

* * *

 

Цього літа дуже спекотно, просто гаряче. Вдень від сонця хіба що під кронами ховатися, та й ті не рятують. Моя шипшина зовсім засумувала без дощу – в’яне та до землі хилиться. Добре, хоч не жовтіє, мені її зеленою приємно бачити, адже ще є стільки часу до осені з її різнобарв’ям.

Андрійко цього літа раніше додому поїхав. Прибіг на нашу зустріч, а в самого губи стрибають. Сказав, що бабуся його померла, що спека доконала, що вони з батьками виїжджають зараз же, і побіг назад.

А я тепер сиджу на березі озера, сховавшись від сонячних променів під розлогою кроною верби, і думаю. Меліса та Береза кликали разом з ними до лісовика Бурелома в гості сходити, але мені не захотілося випробовувати долю. З Буреломом ніколи не знаєш, чого чекати наступної миті. Він і суницями пригостити може, коли в доброму гуморі, і яку-небудь бувальщину чи небувальщину розказати. Та ж настрій у нього змінюється мало не щохвилини, а тоді можна такого прочухана дістати, що на наступну сотню років відіб’є бажання із ним зустрічатися.

Та про що я кажу? Мені просто не захотілося іти з мавками будь-куди. Щось найшло, як каже Андрійко. А Меліса та Береза тільки знизали плечима – мовляв, як захочеш, знатимеш, де нас шукати. Часом мені здається, що вони здогадуються про мій секрет, і від цього стає так боязко… А ну як розкажуть Королеві Пущі? А вона ж по голівці не погладить… А тоді осмикую себе: це ж я, виходить, безпідставно сумніваюся у моїх сестрах-подругах! От надумала! Не викажуть вони, не розкриють таємниці, не потрібно воно їм…

І знову думки повертаються до Андрійка. У нього тепер широкі плечі і великі долоні, задерикуватий чубчик і мужнє підборіддя. Він змінився якось занадто швидко, і я ніяк не можу звикнути до того, як він росте. В ньому майже нічого не залишилося від того дев’ятирічного хлопчиська, з яким я колись познайомилась. Хіба що очі все такі ж блакитні, як безхмарне небо, і усмішка іноді така ж пустотлива.

А ще він часом так дивиться на мене… Він думає, що я не бачу, але ж це важко не помітити. Дивиться так, ніби хоче щось сказати, але ніяк не наважується, ніби хоче щось роздивитися, ніби взагалі перший раз побачив. Його очі тоді стають такими синіми, як волошки, якими любить себе квітчати польова мавка. Ба ні! Волошки просто сині, просто ніжні, а в Андрійка погляд таким пронизливо-яскравим робиться, що його навіть відчуваєш на собі. От як несміливий дотик променя весняного сонця. Я бачу, що з ним щось коїться, але сама чомусь не наважуюся запитати. Для мене Андрійко – як найбільша таємниця нашого лісу, яку ну ніяк не розгадаєш, скільки б не намагалася. Я змирилась із тим, що часом його не розумію. Він дивний. Ні, не так: він інакший.

А для мене все одно залишається Андрійком, хоча й вихваляється, що йому вже цілих п'ятнадцять років.

…В очереті на тому березі щось хлюпнуло – то, певно, русалка грається із жабенятами. Вона ще така пустунка, кажу вам! Може плюскатися водою, викликаючи райдугу, може бабок та метеликів ловити, а може, коли з водяником посвариться, справжній вир влаштувати. Вир таки справжній, але маленький, тому й нестрашний. От коли сам водяник розлютиться – тоді вже не до сміху стає…

Тішиться русалка, а до мене не підпливає. Вона така – дуже своєрідна, сама у собі; та це й добре. Інша, може, не дозволила б до озера людину приводити, капості якісь влаштовувала б. А ця тільки сміється тихенько та при найменшій нагоді жартує з Андрійком. Кажу ж – пустунка!

А я от сиджу на березі і чомусь мені сумно. Може через те, що цей хлопчисько поїхав, а може й ні. Сама не розумію.

Я уявляю, як може гинути дерево – засихати від нестачі води, хворіти або повільно втрачати сили, якщо ушкоджено коріння. Я бачила, як може міліти і врешті зовсім зникати струмок. Я знаю, як у гніздах з яєць не вилуплюються пташенята, коли їх залишає пташка. Але я зовсім не розумію, як це – помирати?

Мавки не вмирають, я про таке ніколи не чула. Буває, що вони втомлюються, сумують чомусь, нудяться світом і тоді просто йдуть у дерево. Кажуть, що у дереві дуже затишно і спокійно, настільки спокійно, що навіть не хочеться повертатися назад, до лісу. Деякі й не повертаються. От як тітонька Верба. Їй було вже багато-багато років, майже як Королеві Пущі, вона знала кожен кущик у нашому лісі, дуже доброю була, але страшенно втомилася за стільки літ турбот. Зараз відпочиває, заховавшись ось у цій вербі, під якою я тепер сиджу. І здається мені, що я відчуваю не тільки те, як тече сік у стовбурі та вітах дерева, але й те, як б’ється десь там у середині життя тітоньки. Спокійно так б’ється, рівномірно. Ніби поклич – і вийде вона, обніме, як колись це робила…

Тому й кажу, що мавки не вмирають. А в людей, виходить, не так?.. Не розумію. От через те, певно, і сумно мені, що не розумію.

 

* * *

 

– Ти бачиш, які гарні зорі? – питаю захоплено, закинувши голову назад.

А над головою і справді на синьо-чорному небі немовби хтось густо-густо висадив цяточки пролісків та підсніжників. І такі вони яскраво-привітні, такі ніжно-вічні… Ой, ні! Я обізналася! Це не підсніжники, це квіти кайросу цвітуть у височині! Прозоро-сріблясті й дуже тендітні, у нашому лісі вони рідкість, за ними сама Королева Пущі доглядає – та й кому ж, як не їй, доглядати за квіткою вічності? – а тут, на небі, їх просто не злічити. Ох, я тисячу років дивилася б на таке небо і потопала б у ньому, як у найсильнішому русалчиному вирі! А, якби мала вілині крила, то злетіла б до самих зірок і милувалася б ними зблизька…

– Росо…

– Що? – рвучко обертаюся до Андрійка. А з ким би я ще могла такої зоряної ночі сидіти на березі озера? З мавками-сестричками нецікаво, вони ж бо у такій красі не бачать нічого незвичайного, вже надивилися. А мені мало! Мені все мало і хочеться ще!

– Ти казала, що віли можуть свої крила людям дарувати…

Я здивована. І він про крила… Невже люди вміють думки читати? Чи може це він один такий особливий?..

– Можуть, – усміхаюся. – Тому, кого люблять. Або кому допомогу обіцяли… Але людина на таких крилах злетіти не зможе – не знаю, чому. А от те, що вони щастя приносять та добробут – ось це все напевно.

– А що з вілою стає, коли вона без крил залишається?

Сміюся. Андрійко й справді смішний, коли такі прості питання задає. Тоді він знову скидається на того малого хлопчину, з яким я колись подружилася. Хоча зовні… зовні він тепер дуже схожий на Меліссиного Вітра, коли він залітає до нас весною, – такий же гнучкий, чорночубий, по-парубоцькому вродливий. Тільки Вітер пустує більше і все поривається Меліссу зацілувати. Андрійко ж іноді буває таким серйозним, що аж жах! Він нещодавно вступив до "у-ні-вер-си-те-ту" (здається, так те слово звучить); вже зовсім дорослий, а про такі дурниці питає.

– Росо, то розкажеш чи ні? – нагадує про себе.

– Ти говориш так, ніби віла себе неволить, віддаючи крила. А це ж нісенітниці. Вона стає людиною, вона ніби заново народжується. А коли уподобає того, кому крила віддала, то й залишитися з ним може. На все життя. Уявляєш?

– Угу.

Киває і знову закидає голову, щоб дивитися на зорі. Він сьогодні якось забагато зі мною погоджується. Раніше, бувало, ми мало не сварилися через те, що він мої слова казками та дитячими мріями називав, а тепер от погоджується. Або сваритися не хоче. І я не хочу. Мені просто подобається ось так мовчати з ним, адже й тоді немає тиші, але є затишок.

– Росо… А якби в тебе були крила, як у віли… Чи подарувала б ти їх мені?..

Дивне питання. Від нього мурашки по шкірі й таке відчуття, що от зараз розсміюся, зірвуся на ноги і втечу. А замість того поправляю пасмо волосся й дивлюся на парубійка. А він – на мене, тим самим синім поглядом, який я навіть в суцільній темряві впізнаю, бо ж він у саму душу зазирає. І чомусь не хочеться сміятися.

– У тебе зорі в очах, – говорить до мене тихо.

А я збентежено перебираю легку матерію своєї сукні.

– Ти гарна, Росо… Найкраща у світі. Знаєш?

А я, певно, червонію, як Мак, дарма що Шипшиною звуся.

– Ти дозволиш… себе поцілувати?

А я вже бачу сині очі близько-близько, і чомусь мову відбирає, і ворухнутися не можу, ніби врісши в зелений трав’яний килим. Йому і відповіді не треба – просто легко торкається своїми гарячими вустами моїх вуст. Мить. Вічність. Вії тремтять. Квіти кайросу над головою.

І все-таки зриваюся на ноги, все-таки сміюся. Безжурно, радісно, сп’яніло. Знічено, налякано, збентежено.

– Ти це навіщо? – питаю.

На щоках маки цвітуть, на вустах відбитком ніжності тепло його вуст. Так дивно, так хвилююче, так несподівано. Але так неправильно. Я ж просила його до мене не торкатися…

Знизує плечима та скуйовджує волосся.

– Захотілося.

– От тепер ти зовсім на Мелісиного Вітра схожий! Він такий же запальний, так само робить те, що в голову прийде!

– Вибач. Не слід було.

Певно, що не слід, – думаю собі. Але ж така чарівна мрійливо-зоряна ніч, мабуть, не на одну мене діє.

– Не страшно, – хитаю головою. – Забудь. Краще гайда на галявину – там зорі ще ліпше видно!

– Ні.

Зводиться на ноги, а я, здивована відповіддю, вдивляюся в його обличчя. Де ж мій улюблений волошковий погляд? Чому Андрійко ховає очі? Чи це мені здається?..

– Росо, мені додому треба. Вже пізно. Побачимося завтра?

– Мене дівчата кличуть плющем дерева заплітати, а ще польові мавки на гостину запрошують. Так дивно, от усі ж ми мавками називаємось, а такі різні! Ти коли-небудь зустрічав польову?..

– Ні. Ніколи. Та й не хочу, якщо відверто.

– Дарма! А може б…

– Росо, мені вже час. Бувай!

– Бувай…

Дивлюся йому вслід і маю таке відчуття, що зробила щось не так. Він ніби засмучений пішов.

– Закохався хлопчина, ой закохався! – раптом чую сріблястий русалчин сміх поряд. Звідки й взялася? Невже підслуховувала, мала капость?.. – А ти йому відкоша! Молодець, мавко. Жаль тільки, що ви залоскотати не беретесь…

– Цить, водице! Нічого ти не тямиш.

– О ні, мавко, боюся, що це ти ніяк не зрозумієш свого Андрійка. Мала ще!

“Мала ще…”

 

* * *

 

Чи помічали ви коли-небудь, як по-особливому світить сонце крізь пишні крони дерев? Так по-казковому зеленаво та м’яко. А як тоді ласкаві промінці, пробиваючись крізь листя, ковзають по найтоншій травинці, найменшій квітці… Це гарно. Це надзвичайно гарно!

А сьогодні буде ще краще, запевняю!

Люблю я цей день, дуже люблю, хоча й багато клопоту він приносить. Від самого світанку ми, мавки, творимо магію. Не таку, яка в чарівників буває, а свою, природну, лісову. Від неї не втомлюєшся, нею живеш.

Сьогодні все має буяти, цвісти, зеленіти як ніколи! Це ж бо Свято Літа настало, день, коли стільки життєдайної сили розлито у самому повітрі, що можна заввиграшки і старе дерево поновити, і молодому допомогти прорости. А ще сьогодні цвістиме Папороть, лише раз на рік, один день, зате так яскраво! І я знаю, що вночі до лісу неодмінно прийдуть чарівники, які кликатимуть, шукатимуть, прохатимуть у мавок допомоги – щоб знайти той цвіт. І сьогодні – що найцікавіше! – нам можна відповідати! Королева Пущі дозволяє. Можемо пустувати, наводити на правильний чи хибний шлях, можемо навіть з’являтися перед шукачами. Єдине, що суворо заборонено, – закликати чарівників до лісу назавжди. Меліса колись обмовилася, що існує закляття-заклик, якому ніяка людина, ніякий чарівник чинити опір не може. Але я не розумію, навіщо це треба? Навіщо неволити? Хіба не ліпше просто товаришувати і запрошувати до себе на гостину, а не на віки вічні?..

Ой, та навіщо ж про смутне, коли навколо стільки радісно-приємного?

Моя шипшина, здається, ще ніколи не цвіла так пишно. Блідо-рожеві голівки аж хиляться під своєю вагою і таааак пахнуть! Не дивно, що навколо крутяться і раз-у-раз припадають до них джмелі та бджоли. Ніяка лісова квітка, здається, не викликає у цих діловитих комашок такого інтересу. І я так пишаюся своєю шипшиною!

А ще я трохи хвилююсь, бо до папоротиної ночі стільки всього слід зробити! От зараз ми з мавками допомагаємо Барвінку та В’юнку заплітатися на дерева. Це неважко – хіба важко силою поділитися, коли вона довкола тебе розлита? От ми й ходимо біля дерев, припадаємо до стовбурів і співаємо, чекаючи відгуку. А вони нас чують і починають рости, молодшати, підкорюючись нашим голосам та дотикам. Сьогодні магія у повітрі, землі, воді, а в слові й поготів, у ньому завжди магія…

Але що ж це? Раптом завмираю і прислуховуюся до себе – якось млосно стиснулося у грудях, теплом війнуло і такий охопив неспокій, ніби... ніби перед зустріччю з Андрійком.

Невже здалося?..

Невже відчула? Його? Але ж цього ніколи не було! Я тільки мавок-сестричок часом відчувати можу, але аж ніяк не людину. Та що як?..

Нічого нікому не сказала, просто вилетіла з нашого веселого гурту кудись у ліс, не чуючи здивованих вигуків лісових подруг, полетіла вперед, туди, куди відчуття вело – на наше узлісся. Певно, туманом стала, бо не пам’ятаю, як ноги до землі торкалися. А тоді побачила його силует, такий знайомий і знову такий невимовно чужий. Ну навіщо він так швидко росте?!

Навіть не стишила ходу, вилетіла на узлісся:

– Андрійку!

– Росо!

І завмерла, опинившись в його міцних обіймах. Це тепліше, ніж гарячий літній вітер, це ніжніше, ніж обійми тітоньки Верби і дотик до шипшинового листу, це надійніше, ніж захист Королеви Пущі. Щось знову так приємно стиснуло груди, що захотілося сміятися і плакати водночас. А він усе продовжував обнімати й гладити по волоссю – "Мила… Люба…" – так, ніби не бачив цілу вічність.

І чого я так боялася тих обіймів? Чому не розуміла, як же це добре – відчувати дотики його рук і не відсахуватися від них? Єдине тільки… Дивно. Я дух лісовий, а не людина. Я туманом можу ставати, ходити так, що й травинки не примну, крізь дерева проходити… Я невагома і безтілесна, у мене немає крові чи серця. У мене є тільки душа – на все єство. А тіло – то лише мана, воно лиш образ і подоба.

То чому ж зараз я відчуваю себе такою… по-людськи справжньою? Відчуваю дотик, дихання, биття чужого серця… І раптом в голову приходить – а це ж завжди так, коли я із Андрійком. Згадати тільки, як він уперше доторкнувся до мене, коли мене поцілував. Але ж усе це… Невже я стаю людиною поряд із ним?

– Відпусти, – вимовляю занепокоєно. – Відпусти, будь ласка.

– Що сталося?

– Я… – "Заплуталася… Не розумію, що коїться. Чому? Навіщо? Через що?.." В голові вихор думок, але вимовити усе це вголос чомусь язик не повертається. Дивлюся у лагідні блакитні очі і чомусь легше мені усміхнутися, ніж пояснити, у чому справа. Тому й усміхаюся: – Нічого… От прийде ж таке в голову, ха-ха! Усе гаразд.

– Ти впевнена?

– Так-так! Не переймайся ти через дурниці. Давай краще до озера наввипередки!

– Росо, облиш. Наввипередки діти бігають, – сміється.

– А ми хіба ж не діти?

– Колись були, а тепер уже дорослі.

Дивуюся:

– Чому?

– Такі питання задаєш… Бо виросли, змінилися. Хіба не бачиш?

Ой, бачу, бачу. Й не знаю, чи радіти цьому, бо ж він змінився, знову.

Андрійко вже на Вітра влітку схожий – із вигорілим чубом, засмаглий, високий і – згадую його обійми – сильний. І ластовиння вже на носі позникало, і тонкі зморщечки з’явились на чолі. Лиш очі залишаються все тими ж – живими і по-дитячому відкритими для мене.

– А пам’ятаєш, я колись хотів, щоб час летів швидше? Щоб я міг сам до тебе приїздити, без батьків, і не питаючи у них дозволу?

– Пам’ятаю.

– То мрії збуваються! – він просто світиться від задоволення. – Я вже цілком самостійний. Цього літа випускаюся з університету, залишилося ще тільки захистити диплом, а далі... Далі піду працювати. Мене запрошуює солідна компанія, пропонує гарні умови, тільки… Доведеться переїхати.

– Переїхати? – не розумію, чому останні слова він так важко вимовляє. – Далеко?

– Далеко, – киває і раптом рішуче бере мене за руки. – Росо, їдьмо зі мною.

– Що?

– Не хочу тебе втрачати, Росо. Розумієш? Якщо переїду, ми бачитися зможемо лише раз на кілька років, а я не хочу, не можу більше робити такі перерви.

– Чекай, Андрійку…

Але він не чекає, продовжує стискати мої долоні у своїх і говорить, ніби вмовляє, переконує:

– Якщо не прийму запрошення цієї компанії, то проґавлю такий шанс! Росо, такий шанс тільки раз на життя випадає! Ти знаєш, як важко влаштуватися молодому спеціалісту, без досвіду роботи? А вони бачили мій проект, вони покладають на мене надії! Так, спочатку важко буде, я знаю, але я впораюсь. Я впораюсь, якщо з тобою буду. Росо, люба…

– Ні-ні, чекай! – вириваю руки й відступаю від нього. – Про що ти таке кажеш?

Пригладжує волосся рукою, зітхає і змучено всміхається:

– Невже ти не бачиш, що робиш зі мною, Росо?

Мовчу, а щось так голосно гупає у грудях, і скроні стискає гарячим обручем. Та ж звідки всі ці відчуття? У мене ж немає серця! І крові немає!

– Хочеш сповідаюся тобі? – говорить із усмішкою. – Розкажу, в чому справа. Поясню, якщо ти досі так і не помітила.

А голос же такий гіркий, як полин, і печальний, як осінній дощ.

– Ну навіщо ти так? – несміливо торкаюся його плеча. – Сьогодні свято в нашому лісі, а ти сумуєш і непокоїшся. Не треба, Андрійку. Я тобі галявину хотіла показати – найкрасивішу в світі! Я хотіла тебе навчити на березових гілках гойдатися. Уявляєш, Ожина нещодавно так беркицьнулась звідти – ото сміху було! А ще про тебе русалка розпитувала, але її стережися. Вона, мала нахаба, збирається тебе водою облити з ніг до голови. Гей, чому ти смієшся?..

А він і справді сміється, тільки невесело якось.

– Господи, чому? – питає, притулившись спиною до стовбура старої липи і дивлячись кудись у височінь. – Чому, коли навколо стільки дівчат, гарних, розумних, дотепних, ти дав мені покохати мавку, вічну й величну, але таку ще дитину по суті?

– Покохати?..

– Ти мені другом була, Росо, – продовжує тихо. – Найліпшою подругою, найнезвичайнішою, моєю таємницею, моєю розрадою і порадою, моїм захопленням. Аж раптом щось перевернулося в мені, і я іншими очима на тебе подивився.

Такими як зараз, Андрійку? Оцими синіми, що в душу зазирають? Та ж як же це давно було в такому разі!

– Права була русалка, – промовляю тихо.

– У чому?

– У тому, що тебе не розумію.

– Пусте. Ти завжди все чудово розуміла. Та й розуміти тут нема чого. Кохаю я тебе, Росо. І хочу за дружину мати. Підеш за мене?

Ой, мамо-Земле! Навіщо він таке говорить? Я знов цвіту, як Мак, і тремчу, як молода Осика. Я мавка лісова, а він людина, але наші світи не настільки різняться, щоб не зрозуміти значення тих слів. Він хоче в парі зі мною бути? Але ж… Та ж навіть Вітер таких слів Мелісі не говорив, хоч крутиться довкола мало не кожнісіньку хвилину і каже, що прожить без неї не може! А Андрійко… Він не Вітер, хоча, буває, невимовно схожий на нього. Він не Перелесник, хоч усмішка у нього мало не яскравіша, не Босоркун, хоча, мабуть, такий же швидкий, не Щезник, хоч може такі капості творити... Він не Болотяник, не Водяник, не Польовик. Він людина!

– Піти за тебе? І за тобою?.. Та як же це, Андрійку? – усміхаюся. – Я ж дух лісовий. Хіба я можу тобі парою стати?

– Дурниці кажеш, Росо! Хіба ж я не відчуваю, як в тебе серце б’ється, коли я поряд? Хіба не чую твого дихання? Хіба не знаю, яка ти на дотик? Ти дух, але така, як я.

– Ні-ні!

– Лякаєшся?.. Чому?

– Бо моє місце тут, у лісі. Я виросла посеред цих дерев, духмяних трав і квітів. Я знаю тут кожну травинку, кожну росинку, що випадає вранці й увечері. Я… дух лісовий, Андрійку.

Киває. Він раптом втратив весь той запал, що змушував так швидко, так натхненно говорити. Зітхнув. Так, наче я йому зламала крила.

– Але ж ти мене кохаєш? Росо?

І знов мовчу, а щось у грудях болісно стискається, відгукуючись на його слова. Просте, здавалося б, питання, а я не можу відповідь знайти, а поміж слів Андрійка чую його поклик про допомогу.

Кохати… Я знаю, як можна любити тітоньку Вербу, як можна поважати Королеву Пущі та лісовика Бурелома, як можна бути в захваті від білокрилих віл, але кохати...

– Все ясно.

– Стривай, Андрійку. Ну чому ж ти…

– Що?

– Будь ласка, давай облишимо цю розмову. Я ж збиралася показати тобі галявину! Там мелія якраз цвіте, там сон-трава й розрив-трава. Там квіти кайросу, уявляєш? Не в небі зорями, а прямо на землі!

Відходить від стовбуру липи, довго дивиться на мене своїми синіми, аж барвінковими, очима, а потім обережно цілує в чоло.

– Подорослішай, Росо.

А тоді просто йде з-під крон до сонця, кудись туди, де, я знаю, знаходиться його дім. Куди мавкам немає дороги. Я можу крикнути щось навздогін, я можу побігти за ним, махнувши рукою на всі заборони лісового товариства, але чомусь не маю сили ступити й кроку, неначе приросла до трав’яного килиму. Дивлюся йому вслід.

Нехай він озирнеться.

Нехай повернеться і, розсміявшись, скаже, що це він так пожартував.

Нехай усе буде так, як до сьогоднішного дня. Будь ласка.

…Будь ласка, нехай повернеться…

 

* * *

 

Сьогодні незвичайно радісний день – день моєї появи на світ. Я не слідкувала за плином часу, просто знаю, що мені виповнюється вже цілих сто шістдесят років. Це відчуття десь глибоко в мені.

Моя шипшина цвіте так пишно, немов хоче заполонити добру половину лісу. Не заполонить, звичайно, я знаю; це лиш для мене старається.

Сестрички-мавки вітають мене, визнають, що я вже не маленька, але, насправді, одна з них. Нарешті.

І я мала б бути радісною сьогодні, та чомусь усміхаюся через силу.

Бо більше немає синього погляду, який зазирає у саму душу. Бо немає незвичайних розповідей про невідомі мені речі. Бо немає поряд Його.

Занадто пізно я подорослішала, Андрійку. Або занадто рано ти з’явився у моєму житті, не готова я тоді була до твоїх запитань і таких доленосних рішень.

А тепер розумію: запитай ти мене зараз, пішла б за тобою, на край світу, хоч до іншого Всесвіту!

Якби я мала вілині крила, віддала б їх тобі. Та в мене немає крил, не вмію я літати. Тільки невагомою можу ставати, як туман, і невидимою, як луна. Та я й від цього відмовилася б, якби…

Ох, те вічне “якби”!

Пам’ятаєш, ти хотів, щоб час летів швидше? А я тепер так хочу повернути його назад… Бо все, що мені зараз залишається, – цвісти шипшиною, не тільки у лісі, але й твоєму саду. У саду, що колись був твоїм.

Чому я так пізно подорослішала, Андрійку?..

Чому так пізно зрозуміла, що також кохаю тебе?..

 

 

 

 

 



Создан 16 мая 2011



  Комментарии       
Всего 2, последний 5 лет назад
--- 18 июн 2011 ответить
Невероятный рассказ. Спасибо огромное вам за ваше творчество.
--- 18 июн 2011 ответить
Невероятный рассказ. Спасибо огромное вам за ваше творчество.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником