Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Лінія старту

На цю сторінку запрошуємо молодих авторів.



 

 

 

 

 

 

 

 

Для розміщення матеріалів просимо зв'язуватися за телефоном (044) 4198922

або писати на korekta@ukr.net

 

В разі запиту через електронну пошту просимо вказувати Ваше ім'я, прізвище, координати

та контактні телефони.

 

Спочатку знайомимось

 

smile

 

Юлія УС

 

 

            ***

 

Ми балансуємо…Еквілібристи…

Місимо тісто зі сновидінь…

Проти стрілок обертає циліндри

Вмерлого щастя знекровлена тінь…

Нам би у зорі вростати корінням!

Нам би руками торкатись весни!..

Та занизька стала стеля склепіння…

Лопає вигин тугий тятиви….

 

            ***

 

Навспак перевернуто зиму:

не ми, а по нас ходить сніг…

Льолю пристойності скину,

ступлю за поріг-оберіг…

Босоніж – по сніжних тюльпанах

до тебе – на тисячі зим!!!

…Заплакав розбуджений ранок…

А я засміялася з ним…

 

           ***

 

Розбили молочного глека

із ери енеоліту…

Вмирають трипільські лелеки

на білих морозних квітах…

Завмер у болючім польоті

останній наш спільний видих…

Святвечір у тихій скорботі

запалює сонця дідух…

 

          ***

 

Захлинаюся морем

у мушлі безвиході…

По різдвяних шибках

позбирай мою зоряну сіль…

Тисячами небес ти ходив

і не виходив

прикипілий до п’ят

магматичний мій біль…

Зачерпни й понеси мене тихо

у пригоршні,

спий до краплі, неначе свободу –

звільнений звір…

Бреше кава моя,

твої карти виграшні…

Бо давно вготував нам обручки

скіф-ювелір…

 

           ***

 

Так холодно скрапує день

на плечі печалі оголені…

Стомились гріхи від прощень,

як від полювання – олені…

А місяць заблуд у думках,

вмостивсь у ялиновій хвої…

Спиняюсь. Не сила в руках

стискати колючі зорі…

 

           ***

 

Розбила годинник пам’яті…

З екрану заблимало: ти!

Нервові тенета – натягнуті –

кричать, мов травневі коти…

Засиплю свій розпач не сіллю –

пісками жовтневих дощів…

Справляю пустельне весілля!

…А ти крижане…

                                так хотів…

 

                 ***

 

Я тобою вагітна.

На восьмому місяці.

Зачала білим віршем

у ніч прощальну…

Забагато тебе –

як для мого вмістища…

І замало зірок –

у квадратній спальні…

 

Тріпочеш в мені –

як метелик на голочці!..

Розриваєш всі сфери мої

переводжені!..

Сон гойдає зелену колиску

на сволоці…

Ти готовий до…

Перенародження?!

 

                 ***

 

Сонячний плід

в перестиглому лоні –

в передчутті

народження…

Зради тавро –

на пречистій іконі!

Засудили мене

без злочину…

 

…Завтра прийде,

як з війни – генерали,

спершись на ноги

милиць…

Хтось подорожній

приклався до рани…

Сонцем

земля

розродилась…

 

                 ***

 

 Відкрийте двері автобуса –

не зупиняючись…

Нехай прокочуся по глобусу:

десь та й пристану…

Згорають сумнівні вектори –

не пручаюся..

Ненависним поглядом дертиму

темряви рану…

 

В’язка карамель мого гніву

болісно стигне…

Вовки поховались у лігва…

Я – на місяць…

Струснулись парижі й рими…

Аби лиш встигнув!!!

Останню закохану

білим

диявол мітить…

 

***

 

Дерева

Венерою марять,

в асфальти закуті…

Муміфікую пам'ять –

до свята приїзду…

Гроза стала дощиком…

В тихій покуті

малюю на спраглому листі

космічні візи…

…А наша дочка ростиме

не там і не тут…

Де жовті дерева щороку

мандрують планетами…

Я розгортаю

вчорашній загострений кут.

Щастя – на фініші –

в двері запилені

гепає!..

                 ***

 

Місяць не світить на мене

сяйвом твоєї присутності…

Я ще, мабуть, до знайомства

тебе розлюбила…

Небо зірвалось, зелене,

аби вже земну свою

суть нести…

Пишуть останнє побачення

на мілководді вила…

 

Вже не згадаю на смак твого імені!..

Ба`, я забула, як би хотіла

назвати сина!...

Завтра – визвольна війна,

і я – триєдина:

воїн, і мати, і власна дитина…

 

                  ***

 

Мені б на твої білі ночі

Пролитися чорною зливою!..

Між тисяч конвертів на пошті

Себе випадково згубила я…

Уся записалась – до видиху,

Щоб вичитав: чорним – по білому…

Із небом любитись – зависоко…

Хмари – на землю – зливами…

 

                ***

 

Тебе не було?! Ти – вигадка?!

Тиснуть сутінки.

Так тісно у небі очам,

на орбіти приреченим…

Весніє земля…

І по спині пуп`янки.

Цвітуть переляки:

за крок – самозречення…

 

Згорають дроти, і дерева, і вечір!..

Я пла́чу, а чи плачу́?…

А вибухи зріють.

Бубнявіють очі…

Повзуть до валізи речі…

Дівчата – до милих,

А я…

тільки з глузду

вмію…

 

                ***

 

Час не питати, коли ти приїдеш…

Ніч опустила руки…

Зорі читають молитву на ідиші…

Граюсь у піжмурки з мукою…

Світ визирає з блакитної скойки…

Мружиться слух на галас…

Скочила в сіті твої у два скоки –

От і попалась…

 

               ***

 

Вечір тікає із лісу

твоїми дорогами.

Ніч – навздогін – у халаті

з блакитної м’яти.

Вас за крайнебом стрічають коханки

– з корогвами…

…Погляди докору кидає

око кімнатне…

Хай, заночую на теплому камені

місяця!..

Хай, розпитаю, пощо воно хмарам

плачеться!..

Смійся, мій зраднику, поки корогви

світяться…

Я відмолила твою

безгріховну правицю…

 

***

Крокодиловий профіль  алое

зубчато дивиться…

Не з тими, хто вміє

перелистати спогади...

Бувала малою –

дихало сонце в потилицю…

Тепер – жовті змії

у масках із золота.

…Розкололося яблуко –

впали півмісяці вечора…

Лука чуттів напнула б

твоїми пальцями!

Лікуюсь – як завжди –

нічною втечею.

Розум із рейок зійшов

на минулій станції…

 

                ***

 

Молилась на очі зелені…

Забула про Усевидющі…

Ткала з ночей гобелени –

На всі свої п’ять божевіль…

Я  полетіла б, неню!

Карти маршрутів – знищили…

Жовтень жбурляє жменями

Моря голодну сіль…

…Хвилі глитали жадібно…

Сонце опівдні на півдні

Нас повкладало зорями –

І пропалило дах…

Світ воскресає, спалений…

Вмились півні – заспівні…

Зими – за спиною – зморені…

До тебе – далекий шлях…

 

 

 

Василь СОЛОВІЙ

 

 

Дощ на тіло

 

      I

Вийшов з дому, пішов по вулиці,

Вітер з даху зробив услід сальто

Шоста тридцять. Будинки-вулики

Випускають у двір пальта.

Я не знаю їх, ми лиш з ними

В міжзупинковому відношенні.

З неба сіється дрібно ситом старим

Дощ на тіло, на душі зношення.

У повітрі тонни безрадісності

Сірість лізе у очі і пʹє мій мозок,

Я згубився давно, ставши майстром ненависті,

На моїх долонях листочки морозу.

II

Шоста сорок. Нові іномарки

Розрізають туманний ранок.

В місті важко жити без маркера,

Коли небо вгорі не багряне.

Проковтнули нас давні жорна,

Поробивши новими жертвами.

Хтось любив його сірий жовтень

Малюючи щиро мертвим.

І блищить сонне місто калюжею

Із води, що пропахла гнилістю,

Серед бруду його заслужено

Стою я по-коліна в сірості.

 

                     III

Рівно сьома. Давляться пальтами

Жовті «Богдани», хробаки-велетні

Все повітря у владі пальців

Придорожніх застиглих кленів

Я іду і туманом хекаю.

Він на снідання зʹїв мій мозок.

Пʹяти крові у скроні гепають

І ногам моїм робиться кволо.

Кровожерливі пащі вокзалів

Плюються кашкетами, штаньми, осінню.

Нерозлучна суміш бетону і сталі -

Місто – ось воно.

 

                         IV

Поцілунок холодної осені

Робить серце незвично нещирим.

Над дахами, засидівшись в гостях,

Виснуть хмари грудками сиру.

Восьма двадцять. Не ми їх кликали

І вже точно не нам прогонити,

Вчора краще було, вчора пахло криками

А сьогодні і крики загноїлись.

 

 

                         V

Ну для чого береш ти мене за руку?

Ти маленька і в тобі так багато щирості.

А у мене як в клена – давні зарубки

Лиш весною проймаються сирістю.

Ну для чого, скажи, дивишся в очі?

Ще ніхто не назвав правдиво їх кольору.

Твоя ручка маленька – бузковий листочок,

А у мене стужа живе під коміром.

 

                           VI

Сіру сталь скоро їстиме сіра іржа

І осяде у сірих кишенях.

Підлість наших сердець страшніше ножа

Залишає порізані вени

І крокує наш день, і крокує ранок,

І крокують, сховавши долоні пальта.

Їхні тіні зализують наболілі рани

На пошерхлій шкірі асфальту.

 

                          VII

О десятій зійшлися на перехресті

Троє псів, зʹїсти ранок на снідання,

Сонце зжалилось, сонце кинуло світла наперсток

Зі свого небесного сідала.

О десятій годині натяглися канати

Від землі до небес мідних променів.

Я нарешті змужнів, я надумав тікати

З цього міста давно проклятого.

 

                          VIII

О дванадцятій рівно спинилася осінь

Біля світлофора, десь на півхвилини.

Так тихесенько-тихо зробилось на розі

Вулиць звʹязаних навічно у вузол єдиний.

Увесь світ споконвіку й навіки зітканий

З хитрих сплетинок вулиць і хмар, і променів.

Лише раз на сто років місто плаче сиріткою,

Бо у нього не гояться пролежні.

О дванадцятій рівно автобус гальмує,

Десь на півхвилини хід свій притишивши.

І вхопившись за осінь, що мною гидує,

Думаю, я тут для чого залишився.

 

 

*  *  *

Вітрозалежному комусь стомливо

Сіє вітер зима ситицями.

Обережно! Падає сніг на голову

Важкими сірими китицями.

 

Обережно падає сніг на голову,

Стікає на землю волоссям нечесаним.

Обійми себе міцно руками голими,

Запізнившись сьогодні на сутінки ввечері.

 

Сіроокий хлопчик біжить по вулиці,

Проганяняє ручками за місто зиму,

Відходить день важко сутулячись

В далечінь ледь видиму.

 

 

***

 

Сидів за столом,

Ламав по скибочці

Сірооке світання.

Гострооким списом

Увірвався неспокій

У кватирку відчинену

І ковзнув по щоці.

Пішла тиша на злом

У кроках прощальних

Лише докір залишивши

Пахне зранку вітальня

Травневим бузком

І новими віршами.

 

 

***

 

Яскравим червоним намистом обвито шию людині,

Обвито шию зі светром, обвито густо-густо.

Осіннє плаксиве небо укрилось уздовж ряднинами.

Людина і осінь, і небо, і пусто…

 

Червоне густе намисто – калічність, мабуть, уроджена,

Мабуть, занадто некорисно щодень свій щасливити віршами.

І, може, занадто сумно жити без ототожнення,

Коли пада ряднинне небо, яке і підняти нікому.

 

 

***

 

Затонулий човен у ванній

Не одні вигравав змагання,

Не одні вигравав запливи,

А тоді затонув у зливу

І це ж треба, щоб прямо у ванній

Був у нього заплив останній.

 

***

Тупіт ніг, забутих десь в минулому,

Днів моїх із сірими очима,

Як криниця- ніби й обезмулили,

Але все'дно воду сколотили.

 

От тепер сполохано-замучено

В котрий раз проходжу через себе.

Тупіт днів, як серце- неприручений,

Душу сковує ограддям ребер.

 

 

***

 

Стисло позачерговий проходить день,

Тисне тирса думок на скроні.

Змовкніть усі. Вечір нехай зросте

В лілію з лінії на моїй долоні.

 

Дощ хай періщить щиро й красиво у будень

Слів замашних і смілих водою проточною.

Хтось уже був, хтось у цю ніч перебуде-

Я ж буду точно.

 

 

***

 

Зшитий в шинелю вітер шипить на роздоріжжі,

Синхронно свистять колеса по сірій магістралі,

Стиснутий своєчасно день щосекунди старішає,

Вбираючи в себе усі відтінки сталі.

 

Самотнньо висмикує лист останній із осені

Вечір на землю спущений моїми віршами.

Осінь синню небес нас осліплює болісно,

Осінь в серцях наших кволих поволі міцнішає.

 

 

***

 

 

Знову

         стіну давню фарбують

тінь

       сірою лягає фарбою

заново

          небо вгорі збурюють

а камінь

          із землі в’яне фіалкою.

 

Ми-

          Жертви сезонних розпродажів

Це нас

           Пофарбували тінями

Ще вчора

           Грудьми ламали гостроту ножів

Сьогодні-

            Сьогодні ми стали стінами.

 

 

 

 

Сніжана ТАРАСЕНКО

 

 

 

"Двомовність: порятунок чи занепад України?"

 

Наша держава і справді вже багато років знаходиться на зламі століть. Війна закінчилась, страшна ворожнеча вже не розпалюється на вулицях столиці, барикад не будують, з гранат не стріляють. Роки та час знищили фізичні фактори, які залишилися від минулих дійств наших пращурів, ось тільки суспільство та моральність залишились…Їх напевно вже не змінити: суспільство, нація, незалежність – ними пахне Поділ, їх завжди буде пам'ятати Хрещатик, вони завжди будуть вирувати у хвилях нашого Дніпра. Та ось тільки виглядати наша держава стала інакше, набула нових значних проблем, залізла в міжнародні борги, не може поділити газ та нафту, і поступово на її теренах розвивається інтернаціональний конфлікт. А основна проблема, яка хвилює українців ще з років незалежності та гостро обговорюється щодня в стінах Кабміну,– це питання двомовності.

Вже не один рік у нас щільно мусолиться питання запровадження другої мови – російської. Сусідство Російської Імперії потроху перекочолює назад, не встигши до кінця відділитися від українських земель. Більшість викладачів, політологів та професорів стверджують, що якщо в Україні все ж таки прийметься закон про офіційну другу мову – нашу державу чекає занепад. Та хіба для того ми стільки років боролися за незалежність, щоб в одну мить віддати те все, що набули?

На прикладі статті Олексія Мустафіна "Україна наша середньовічна" можна сказати, що автор пише та висвітлює проблеми сучасної України, такі, як "демократія", "законність", "право"…Ці слова доцільно обумовлені та, на мою думку, переплітаються навколо одного поняття – мови. Яка ж може бути демократія, коли наші можновладці думають про "благо українського суспільства з запровадженням другої мови"? Мова-ненька, як і Батьківщина, буває тільки одна, а особоливо для нас – українців, з нашим менталітетом та вподобаннями.

Від Росії ми мали б вбачати для себе дружні стосунки та підтримку, але ніяк не порятунок у вигляді запровадження другої мови. Зовсім недавно в мене трапився випадок на тему двомовності. Це сталося в телефонній розмові, коли я позвонила до одного українського державного підприємства, привіталася та представилася українською, після того грубим голосом до мене звернулися російською і наполегливо "попросили", щоб я перейшла на російську, адже мені саме на ній відповіли. Після чого відбувся невеликий мовний скандал та кидання слухавки. Але чекайте, панове, я ставлю собі питання – це все ж такі державне підприємство, яке знаходиться на території України, то чому я маю розмовляти російською? Таких випадків, на жаль, в наш час стає все більше і більше. Проте не варто зациклюватися на негативі, а варто й справді позитивно та культурно пояснити, що в Україні ми розмовляємо українською!

Розглядаючи статті газети "Дзеркало тижня" в період за 2000-2001 роки я звернула свою увагу на трьох статтях – "Двомовність нації", "Країна на стадії занепаду?" та "Розвиток інтелігенції". Прочитавши та проаналізувавши ці статті, не можна не погодитися з тим, що мова – це фактор, який засвідчує рівень розвитку, культури та інтелігенції нашого суспільства і нашої країни.

Чи можна порівняти наших сучасних політиків з феодалами, які панували в ті часи? Олексій Мустафін пропонує саме таку думку. "В анекдоті, популярному за часів Леоніда Кучми, президент пропонував олігархам, які розділили між собою практично всі промислові активи, подумати про людей. А у відповідь чув розмірковування про те, що «по сотні-дві кріпаків «на брата» отримати не завадило б". Шкода в такому випадку, що люди завжди думають про політичну ситуацію в країні та підтримують наших нардепів, а вони ж про це згадують тільки тоді, коли їм це потрібно. Перемогти такий своєрідний феодалізм – це не просто вибороти незалежність, це розмовляти однією державною мовою та оминати негативні мовні впливи держав-сусідів.

Також хотілось би звернитуся до ще одного автора з газети "Дзеркало тижня" – Андрія Рєпи. Окрім економічних та суспільно-політичних негараздів автор у своїй статті також звертається до теми двомовності та милозвучності української мови. "Незрозуміла" – як це така мова може бути незрозумілою та при цьому посідати друге місце в світі за своєю милозвучністю після італійської. Анлгійська править світом, російську вчать всі індуси, араби та народ мусульманських земель, ось тільки українську ми маємо піднімати з того самого занепаду, звідки ж підняли і незалежність. Вплив русифікації зумовлюється не тільки прилеглими до країни територіями, а і в першу чергу людьми, нацією, громадянством – українцями.

"З пісня колискової я почула мову…" – це назва та перший рядок мого вірша, який я писала ще в 8-му класі та подавала на літературний конкурс. Тоді я і подумати не могла, що мова може занепасти або хтось з вище уповноважених осіб може спрямувати такий занепад. Розквіт та світле майбутнє я вбачала у нашій мові, про що й писала у своїх віршах в шкільні роки.

Пройшов час, та відродження української мови відбулося не тільки в книжках…Мову люди стали сприймати по-іншому, більш організовано та народно. Не хочеться бути надто жорстокою та безжалісною в своїх думках, та може все ж таки варто запровадити закон, який би свідчив про те, що на землі, якій ти живеш, маєш розмовляти мовою тієї нації. Одразу ж би виникало менше конфліктів та трагедій з приводу мовного бар'єру.

Двомовство – це як і дводержавність – занепад нації безумовно. Робити добру справу, писати та випускати книжки українською, співати та запроваджувати різні культурні заходи пов'язані з українською культурою – це вже той неоціненний вклад, якого бракує нашому суспільству. І хоча "Гарі Поттер" вже заполонив всі полиці книжкових магазинів, нам варто пам'ятати про нашого "Івасика–Телесика", на якому зростало наше молоде суспільство, і не тільки тому, що іншого на той час не було, а тому, що це і справді рідніше…

 

 

Ессе

 

 «Спогади минулого – сенс нашого майбутнього...»

 

Прокидаючись вранці, ми завжди згадуємо те, що було у нас вчора, що ми переживали протягом минулого дня. З закінчення зими наш мозок наче оживає, у нас з’являється нова мета, нові думки та нові прагнення. Весна – це не тільки пора кохання, а й той період, в який людина згадує про все наболіле. Якби ми не замислювались про те, що було в нашому минулому, ми б не змогли б виконати певну роботу над своїми особистісними помилками, та не вдалося б нам спланувати наше безхмарне, яскраве та креативне майбутнє.

Поглиблюючи свої думки у різні філософські вчення та перечитуючи різні афоризми, ми з кожним днем складаємо наші спогади в вигадану нами ж коробочку та міцно-міцно зачиняємо її на вигаданий замок, а відчиняти насправді її хочеться тільки тоді, коли десь там, глибоко в душі, заболить, поколе те хвилювання, про яке начебто вже і забулось, та залишити тебе воно ніяк не може. І ви знаєте, що це може бути не тільки кохання, без якого наше життя просто немає сенсу, це можуть бути міста, події, люди, виставки, концерти… В епоху нанотехнологій всі наші «творчі перлинки» ми звичайно ж можемо зафіксувати на фотоплівку, роздрукувати фотокартки та з часом, за чашкою ароматної кави або чаю, перегортати в собі все те наболіле. Хоча й боліти воно може по-різному: це може бути гострий біль, безжалісний, а може бути ниючий і довгий, від якого немає ніяких ліків. І не один лікар в такому випадку не допоможе. Особисто в мене є три таких місця під сонцем, куди мені щомісяця хочеться повертатися, пройти по тих самих вулицях, побачити ті ж самі дерева та квіти, які там ростуть.  Та фішка в тому, що це тобі ніколи не набридає. Воно вічне в твоєму серці, в твоїй душі та в твоїй пам’яті… Наші молоді роки можуть стрімко та невпинно минати. Наші почуття та емоції можуть змінюватися з кожним днем та з кожною хвилиною, і тільки спогади  минулого закарбувались надто глибоко в нотах наших душ, без яких втрачається сенс життя.

 

Творча домінанта

«Квиток на балет…»

 

Наче звичайний вечір, напружена середина тижня, думки заклопотані роботою та навчанням, та ще й бабуся захворіла… Той однісінький квиток був придбаний ще за два місяці до її хвороби… На диво, останнім часом я ходжу в театр одна: щоб ніхто не заважав, щоб повністю заглибитися у свої подуми та почуття,  щоб насолодитися виставою сповна. Вистава також була вибрана тематично – навчання в Греції, спогади з літа заставили мене десь глибоко всередині придбати цей квиток. А назва цієї вистави – «Грек Зорба».

МікісТеодоракіс – грецький композитор, який написав музику до цієї вистави, незмінне «Сіртакі» – яким славиться ця країна на весь світ. Я сиджу на балконі 2-го ярусу, в першому ряді на 9 місці… Емоції переповнюють, музика, яка лунає з оркестрової ями Національної опери України – збуджує почуття все глибше… Диригент вправно та емоційно керує не тільки оркестром, але і хором, які також присутні на сцені. Хористи вдягнені в білий одяг, наче колони Афінського Парфенону. І ось з’являється він: невеликий зріст, біла сорочка, чорні, налаковані черевики, чорняве намасляне волосся та щетина 4-х денної неголеності. Він – Зорба. Ніколи не думала, що наш український майстер зможе передати всю ту грецьку казку Піреї та Салонік, Криту та Афін…

В уособленні головного героя я відчула себе. Весь світогляд Зорби, який передав артист притаманний і мені. Він постійно вивчає людей, звичаї, традиції різних країн. Думає, співставляє і розмірковує. Фабула вистави – народний танок «Сіртакі», який відображає всепереможну енергію грецького народу, давньої сильної нації, яка втілилася у Зорбі. Цю енергію не можна знищити, завдяки їй світ продовжує жити.

Вчора дві години я провела в спалахах Греції, мною улюбленої демократичної держави. Я наче знову відчула смак оливкової олії, мусаки та морського бризу егейського моря. Наче за допомогою чарівної палички, трансформувавшись назад, на ту паралію, де залишились мої мрії, сподівання та думки, я відродилися знову, разом з тим  одним єдиним квитком на виставу.

 

«Памяті жертв Голодомору...»

 

Мені болить історія країни,

Мене хвилює 33-й рік,

Коли усі селянськії родини

Морили голодом у підневільний вік.

 

Я чую плач маленької дитини,

Я чую стогін матерів, бабусь,

Мені так хочеться упасти на коліна

Й сказати їм: «За вас я всіх молюсь!»

 

Молюсь і плачу і прошу пробачення

За ваш голодний 33-й рік,

За ту жахливу смерть, якій нема прощення,

І за страшний тоталітарний вік.

 

Я бачу, як дитина ручки простягає

До матері, яка опухлая лежить,

Я чую як уся сім’я гукає:

«Ми їсти хочемо, усе у нас болить!»

 

Страшнішого за це у світі не буває,

Цього наш розум зовсім не сприймає,

Тиранам голоду пробачення немає,

Тож будьте людяні, моя земля благає!

 

 

Анна ІГНАТЕНКО 

 

Кажуть, подих неба є в кожному з нас,

Як і саме небо, єдине й неподільне,

Існуюче заради всіх, і в той же час ні для кого.

А люди вигадали собі істину,

Яку неодмінно хочуть знайти,

Бо ж заради чого тоді жити?

Чому ми шукаємо? Тому, що сліпі,

Не маємо змоги побачити щось зовсім поруч,

Натомість вдивляємось у далину.

Коли з останнім ковтком повітря ми розуміємо,

Що істина в нас самих –

Всі ми – птахи, але далеко не кожен вміє літати…

 

***

Тіло – найбренніша з оболонок існування.

Найдосконаліша в своїй недосконалості.

Найбільш втомлювана й швидкоплинна.

Скороминучість, що передує забуттю.

Початок великого кінця,

Кінець великого початку –

Та щось значно більш цікаве,

Здатне до вдосконалення, або ж деградації,

Любові та ненависті,

Благородної самопожертви, або…

Темного відчаю.

Те, що прив’язує людей до землі,

З якої пішло…

Щось, що має вагу, тяжіє до центру –

Або ж худне та будує ракети в космос

Щось, що класифікується, як жива

Матеріальна формація,

Функціонуючий організм…

Щось, чому заздрять зірки,

Здатні тільки блимати…

Хтось, що сказав світові: «Я – цар!»

І лише згодом осмислив свою заяву,

Тепер розплачується…

Вмістилище безсмертного,

Живого вогню власної зорі,

Таке недолуге на вигляд для вічності…

Таке нетривке і тріпотливе.

Мов Палахкий вогник свічки…

Щось, що називають найгеніальнішим

Винаходом Всесвіту,

Або ж найбільшою Його помилкою…

Щось дуже складне й неоднозначне,

І в той же час, надзвичайно просте…

Щось?..           Хтось?..

Тіло.

 

 

 

***

А у твоїх очах потонуло небо –

Сплинуло в безвість їх глибин…

І знаєш, то певно так треба,

Щоб ти був такий один…

 

***

Двоє капців –

Тут і там.

Дві щітки,

Дві чашки,

Дві ковдри…

Лише вони однакові, незмінні,

Все ж інше – різне, -

Оточення і ти –

І мова, і жести,

І вчинки і друзі,

Потреби й мотиви –

Чуже життя вносить свої корективи…

 

P.S. (Але є ковдра, яка тебе гріє…)

 

***

Ми танцюємо під мелодію сопілки,

Ми пірнаємо в хмари неба,

Щоб сховатись від настирливих очей,

Що кажуть: «Так не треба».

Цей світ для двох – всім іншим місця обмаль –

На жаль, на жаль, на щем, на жаль…

Цей світ лиш наш,

Вони не зрозуміють,

А так хотілось поділитись-

Теплом і світлом

І чимось ще, таким же невимовним,

Як північне сяйво…

А може й невимовніше?..

Ну, не дивіться так на нас,

Залишите нам повітря,

І не витягуйте за сітку, як тих риб,

І світ, де щем, де колить вітер

І боляче стискає зябра…

Залишите кільканадцять теплих днів

у невагомості, на райдузі…

…і хміль, і солод відчуттів,

і те – без слів, думок і жестів…

 

Залишите нас разом –

Одне нас залишить,

Бо ми – одне,

А нарізно – лиш по-одному…

Навіщо ваше щастя – нам нещастя,-

Знайдіть своє і… відпустіть…

Та це все беззмістовно для вас і марно сподіватись на втечу,..

А тим паче на відхід благословенний із того місця,

де нема дверей, бо їх закрили з цього боку…

й забули ключ, і що він власне був…

Там, де ніколи не було і вікон,

Бо в них боялися дивитись…

Та ж більшість…

Неминуче тут залишитись…

В темряві…

А може й ні?!..

І перед нами шлях у безвість…

 

***

Не загуби себе в щоденній метушні,

В чужих уявленнях,

В турботах дня, в змаганнях пліткарів

І в нездійсненних прагненнях.

 

Не розчинись без сліду в почуттях,

У шумі зливи,

Не розчинись в шаленстві забуття –

Лови приливи.

 

Не довіряй знов тим, хто зрадив,

Бо зрадять знов –

Все повториться, як би хто не радив

Безтямних тих промов.

 

Не дозволяй за іграшку себе вважать

Акторам лицемірним в масках.

Твій друг завжди підтримає і буде поважать,

А не складе собі на виправдання казку.

 

Не кидай свій талан напризволяще

В потік життя.

І не страшись того, що правда кривди важча –

Таке буття.

 

***

Неоднаково часоплин

Нам лічить порухи хвилин.

А люди синіх ловлять птахів,

Ідуть дощі з вій неба змахів.

Хто вірить в чудо, хто у себе,

Є ті, хто любить, й ті, кому не треба…

Життя прискорить стрімко лет –

На старт, увага, уперед!..

 

***

Крізь заплющені повіки –

Планета води…

А чиї небесні стріхи?..

І чиї ми сліди?..

 

Всім метеликам у дощ…

…По губам, по щокам – дощ,

Можна плакать – ніхто не побачить.

Всі сховатись спішать, бо дощ,

Ну, а небо тебе не образить.

Що тобі, ніжних снів тонкокрил?..

Ти, метелику, чом не літаєш?

І життя, мов туман оповив –

Тяжко бачить ,як ти помираєш …

Мокнуть крила – обвисли безсило,

Гасне погляд і дихати важко,

На душі, вид теж надто сиро,

Що сказати і гірко, і страшно.

Тільки знаєш, не вічна ця злива,

Не проспи, коли сонце покличе,

В цьому світі – жорстокім і жорстким

В дощ метеликам мокнуть не личить…

 

***

Місто. Порожні вулиці. Грім.

Спалахи блискавки намагаються

Зазирнути в кожне вікно, але

Більшість зачинені. Неспокій…

Перше незачинене вікно.

Блискавка освітлює кімнату.

Двері зачинені. Ліжко. Там хтось

Страждає. Помирає чи знов

Народжується. «У цих людей все»

Так заплутано й незрозуміло…

Спалах… Друге вікно.

Звідки долинає такий гамір,

Що майже перекриває грім.

Там радіють. На обличчях

Посмішки. «Мабуть якесь свято…»

Спалах. Третє вікно.

За столом сидить непорушна

Фігура з кам’яним обличчям.

Застиглий погляд. «Цікаво, це так людей покидає життя?

Та ні, ця ще жива.

Хоча, як сказати?...»

Фігура оживає, та ні, тільки підводить очі.

«Мабуть почула грім…»

Байдужість у погляді…

Блискавка відсахується майже вжахана.

«Байдужість до мене?!

Та я ж  повинна викликати жах!!!

Я – гнів стихії, я несу смерть…»

Дарма… Шалений час, шалені люди.

Спалахи припиняються, стихає

Грім. Життя продовжується…

Хоча, хто зна?...

***

Чоловік з очима осіннього птаха -

Сумне холодне видиво.

З страшною таємницею…

 

Пустеля й пустка на душі

І серце, гаряче серце

(яке видаєш за холодне!?!)

За сталевими гратами

(а може в лещатах волі?)

 

І «постний» вираз на обличчі -

Скептичний, цинічний, іронічний,

Комічний!?! – приміряєш ролі,

Граєш у людину…

Яка все знає… і не відчуває…

 

Сумний маленький принц

Ненаписаної історії…

Невідомої країни…

Неіснуючого твору…

 

Твої володіння – сутінкове надвечір’я

Запаху тернового дерева…

Твій чай – зелений і (звичайно!)

Без цукру!?!

 

Розкажи, розкажи!!!

Ти потай їси морозиво

І бовтаєш (сидячи) у повітрі ногами

Від задоволення…

 

Ти любиш смішні і колючі кактуси,

І жахає думка, що доведеться

Комусь дарувати квіти…

 

Смішний сумний великий маленький принц

З жахною таємницею…

Мені тебе шкода…

 

Мені тебе боляче…

За тебе…

Не відвертай лице!...

Підведи свої очі осіннього птаха!...

 

Щасти, нещасте!...

 

Айн Соф

(безмежність)

Ти ж чого боїшся спати?

Нетривка чутлинка втрати

Душу надвоє кроїть?..

 

Ти ж чому не згасиш світла?

Вірогідність втечі звіра,

Що в тобі десь там страшить?..

 

Ти аж надто вже помітно

Від дзеркал тікаєш світом –

Людо, мо’, не всі сліпі?..

 

Інопланетянка

А я загубилася десь між зірок –

Задовго грала у хованки.

Тепер я у світі знімілих думок

( Як тяжко свій зойк приховувать!)

 

Я вийшла не там, помилилась дверима,

Зірвалась у безвість, в чужий часовимір.

Цей світ зашпаркий, дні течуть, як хвилини…

Не можу спіймати світило за хвіст…

Я в ньому, як в сорочці гамівній, чужі торкаю часоплини –

Щоб жити так, потрібен хист.

 

Проходжу повз і крізь, і поруч…

І дні тікають десь, і обмаль часу в ночі…

І кожен ранок знов шукаю новий день…

Й на хвильку в нього вціливши, втрачаю…

 

Це дивне сонце й дивні очі (як пече!)

Як боляче одне для одного…

Тут дивно – з світла і тепла народжується щем,

А темрява лякає нас безоднею.

 

… Ау – ау, тебе знайду, -

Грайливо гук іде.

В траву, в траву зорю вкраду –

По неї хтось сюди прийде.   (11.06.2010)

 

 

 

 

 



Обновлен 03 фев 2012. Создан 19 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником