Творчий клуб ''Марко та Харко''

Валентин КОРНІЙОВИЧ. DRANG NACH OSTEN

Короткі нариси з історії філософії Сходу в анекдотах. Українсько-психоаналітичний контест



 

Спеціальність 00.00.00 – «багатознавство»

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата якихось-там, неважливо яких, наук

Науковий керівник:

життя, яке не дає безкоштовних консультацій,

але жорстоко карає за невивчені уроки

 

(Уривки)

 

Актуальність теми дослідження обумовлена кількома аспектами. По-перше, вже достатньо давно ані іноземними, ані вітчизняними, ані радянськими вченими не заперечується факт наявності специфічної земної оболонки, створеної ідеями розуму,– так званої ноосфери, про існування якої вперше заговорив геніальний президент декоративної академії наук фіктивної (чи навіть дефективної) держави, вчена людина і наукова бібліотека – В. Вернадський. Відтоді, як ідеї В. Вернадського про ноосферу були елегантно запозичені підступними французами Е. Леруа та Т. де Шарденом, а сам В. Вернадський був не менш елегантно привласнений дружелюбними росіянами, наука значно просунулася уперед. Зокрема, науковцям вдалося не лише підтвердити геніальну здогадку В.Вернадського, що ноосфера – це сфера розуму, але й з’ясувати, що величина ноосферного розуму – це константа. Більше того, ціною неймовірної інтелектуальної наруги вітчизняні вчені дійшли вкрай важливого висновку про те, що умовна маса ноосфери суттєво менша реальної маси біосфери. Цим, без перебільшення епохальним, відкриттям наші краяни проторували людству шлях до усвідомлення наріжної істини: розуму мало, а біомаси багато, тому на всіх розуму не вистачить.

Щоправда, дотримуючись засад наукової чесності, варто також зазначити, що людина і без наших звитяжних учених уже на доволі ранніх етапах свого розвитку інтуїтивно відчувала, що всіх багато, всього мало, всього на всіх не вистачає і вистачити не може. І вже тоді, коли людський інтелект тільки-но прокладав найперші просіки у темряві муромського лісу невігластва та незнання, людство ділитися нічим і ні з ким не хотіло, а якщо вже доводилося, то зазвичай ділило все не по-справедливості, а по-братськи. Тоді й виникли перші наївні уявлення про старших та молодших братів. Старші затято прагнули узурпувати навіть сам титул «sapiens», виключивши всю іншу біомасу – флору та фауну – з боротьби за право вважатися розумним (що поробиш, хто сильніший, той і sapiens). Флора та фауна, між тим, вчинили напрочудрозумно – промовчали, не розпалюючи суперечку, резонно вважаючи, що хтось має бути розвиненішим, а тому мусить поступитися, аби не перетворити суперечку на сварку. Мабуть, тоді флора та фауна насправді були розвиненішими за дикуватого пращура homo sapiens, який поступливість біомаси визначив як прояв слабкості, а її мовчання сприйняв як згоду, і доволі швидко набув впевненості щодо власної ексклюзивної розумності та величі. Так склалася парадоксальна ситуація: розумна людина вважає себе старшим братом, царем і опікуном природи, одначе нерозумні фауна та флора про це не знають і не цінують цього, раз у раз підкидаючи дбайливому оборонцю всілякі негаразди та стихійні лиха. Очевидно, що таке становище – цілком закономірне, оскільки вимагати розуміння від того, кого вважаєш нерозумним – це повна дурня, яка може народитися лише у муромських лісах. Проте, нас у даному випадку цікавить не ця діалектика взаємин великого брата з тими, на кого він із щиросердною простотою та великобратським шовінізмом дивиться як на нерозумну флору та фауну.

 Цікавим для нас є інше. Як виявили подальші дослідження, кількість розуму та здорового глузду per capita може бути визначена, як: ω = ΣIQ/n, де ω – середня кількість розуму та здорового глузду, що припадає на кожного мешканця земної кулі; ΣIQ – загальна величина інтелекту ноосфери; n – населення планети Земля. Оскільки, як вже зазначалося вище, ΣIQ – const., за умов перманентного зростання населення n прагне до ∞, а ω відповідно прагне до нуля. Таким чином виявляється, що людство не набуває розуму, а втрачає його, перетворюючись на суспільство дурнів, де на кожну непересічну ОСОБИСТІСТЬ, хоча б того самого славнозвісного п’яного кучера, який, як твердять гуманісти, містить у собі цілий всесвіт, припадає щораз менша частка розуму. Понадто, розпорошуючи розум поміж своїх членів, людство рано чи пізно може остаточно втратити голову, опинившись у ситуації, коли ω майже дорівнюватиме нулю. І це буде доба, коли розпорошені у маленьких голівках великих членів уламки мозаїки вже не утворюватимуть цілісного РОЗУМУ, або, як говорили давні греки, ЛОГОСУ.

 

Настане час, коли інтелектуальний голод людини легко і повністю вгамують піґулки афоризмів «…від Соломона до Путіна». Це буде період, коли багатознавство нарешті «замочить у сортирі» чи вб’є на ешафоті спаму надмірну мудрість і мислення, четвертувавши їх та звільнивши людство від тяжких інтелектуальних вагань, як всезнаючий інквізитор звільняє від мук сумнівів заблукалого у марних розмислах єретика. Процес розподілу цілісного розуму на фраґментарне знання фіналізується перетворенням «людини мислячої» на «людину багатознаючу», яка на відміну від дурнуватого Сократа, знаючого лише те, що він нічого не знає, буде впевнена, що знає усе.

Це матиме суттєві наслідки для людського пізнання. І.Кант, якось, слушно зазначив, що відповідь на одне запитання породжує щонайменше два нових запитання. Отже, в основі процесу пізнання лежать запитання, породжені усвідомленням власного незнання, що тягне за собою мислення, з якого й виростають відповіді. У людини, яка впевнена, що все знає, запитання виникати не можуть, як не може у такої людини виникнути і потреба мислити. Нарешті, зупиниться нескінченний марафон у пошуках істини, яку успішно замінить сформована афоризмами опінія! Нарешті, людина, наче жадібна Кайдашиха, що струшує грушу, зіб’є останні плоди з дерева пізнання і повернеться до Едемського саду, де колись Адам та Єва ще не були, як боги, й тому не розрізняли добра та зла, і голяка гасали поміж дерев, під якими по-звірячому злягалися перед обличчям Бога свого, не знаючи ані сорому, ані потреби знати будь-що взагалі.

Між тим, й досі не осмислено на належному теоретичному рівні цей переможний поступ до хеппі енду глобальної фінішної стрічки під назвою «Сome back to Paradase», названий «процесом дибілізації», на честь відомого українського ботаніка (за етнічним походженням він був французом, а за соціальним – графом, через що іноді його помилково вважають французьким етнографом) Кретьєна де Біла, який зажив собі невмирущої слави, сформулювавши фундаментально-банальну закономірність «шкірка банана завжди більша, ніж сам банан». Значною мірою актуальність даного дисертаційного дослідження обумовлена тим, що воно присвячено процесу дибілізації і тому, певною мірою, спрямовується на заповнення цієї лакуни.

Актуальність даної теми для України зумовлена тим, що процеси дезінтеграції СРСР, з одного боку, уможливили виникнення суверенної Української держави, але з іншого – не запропонували жодного варіанту відповіді на запитання щодо raison d’etre – доцільності та мети її існування. Жадоба місцевої комуністичної та псевдонаціональної еліти до власності, жага до влади, підбурена гаслом царя Бориски «беріть стільки суверенітету, скільки зможете взяти», разом із кричущим невіглаством кримінальних елементів, які, як виявилося, наділені міцним інстинктом державотворення та патріотизмом, зумовили те, що Українська державність постала як інституалізована форма рекету і виявилася не готовою обґрунтувати доцільність свого існування чимось іншим, крім нафталінових апеляцій до віковічного прагнення українського народу до незалежності та дешевого сала, яким Україна, начебто надурняк, годує вічно голодних москалів.

Між тим, вже в перші роки свого існування Українська держава дала всім переконливо зрозуміти: дешевого сала не буде, принаймні, таким воно буде не для всіх, а якщо бути чесним – то на дешеве сало зможуть розраховувати лише happy few, які швидко пересіли з чорних «Волг» на чорні «Мерседеси», і почали так само хвацько збирати податки з громадян, як до того збирали данину з базарних бариг та перших фірмачів. Збираючи податки та маючи можливість купувати заводи дешевше, ніж вартували однокімнатні квартири, happy few дуже швидко набули державної ваги кілограмів 100-150 кожен. Дивлячись на їхні відгодовані пики, які з блакитних екранів переконували, що життя поступово «налагоджується», зубожілий народ усвідомив: насправді життя стає повною «лажею».

У лавах «національно-свідомих», які ще вчора пліч-о-пліч йшли у бій кривавий за незалежність, з’явилася тріщина: народ зрозумів, що незалежністю ситий не будеш. Як наслідок виникла амбівалентність у ставленні до держави. Одні почали позначати державу словом «Вітчизна», яке етимологічно походить від «вотчини» – маєтку, що успадковується від батька до сина (у сучасних реаліях вотчини успадковують й донечки, від народження наділені не меншими державотворчими інстинктами та здібностями, ніж їхні батьки, бо як каже народне прислів’я: «Оробець від Оробця недалеко падає»). Для всіх інших Українська держава стала брутальним апаратом примусу та визискування – панщиною, на якій до скону доведеться гнути спину. Очевидно, що ставлення до батьківщини значною мірою визначається тим, чи успадкував ти вотчину, чи батьки передали тобі лише «право на працю» на панщині. Звичайно, легко любити батьківщину, коли це твоя Вітчизна. Важче бути патріотом, коли від предків успадкував лише рало.

Принагідно тут можна навести фрагмент вірша видатного укра їнського поета В.Симоненка, який на відміну від свого славного однофамільця В.Симоненка, якому в міліцейському відділку всі нутрощі відбили найманці партії (тепер за іронією долі її очолює П.Симоненко – ще один однофамілець поета), був змушений продати свої нутрощі добровільно, аби виховати та поставити на ноги свого малого сина:

«Щоб виростить тебе, усе продав я, синку:

Клітини стовбурові, нирки та печінку.

Нехай мій організм весь за кордоном нині –

Серденько жовто-синє тут, на батьківщині.

Поклав своє життя я на вівтар Вітчизни.

Ти не наслідуй, синку, такого кретинізму:

Краще де-завгодно гідно жити, сину, –

Ніж конати дуренем з вірою в Вкраїну!»

Абсолютна байдужість до рідної неньки-України більшості населення «їхньої» держави (назвати цю державу нашою не повертається язик) проявляється у готовності українців бігти світ за очі, подалі від їхнього звитяжного державотворення. Цей ескапізм безпосередньо загрожує їхньому шляхетному добробуту, оскільки перманентно скорочує базу для визискування. Ба, більше, становить реальну загрозу для національної безпеки: одна справа боронити батьківщину, і геть інша – боронити панщину. Усвідомивши цей факт державотворці вперше постали перед проблемою, над якою ще у молоді роки ламав голову донецький дисидент В.Хведорович, мотаючи черговий термін ув’язнення: як порівну розділити на всю братву 10 банок згущонки за умови, що 8 банок він вже з’їв одноосібно?

 

..........................................

 

Нарис сьомий

БУДДІЙСЬКІ КОЛІСНИЦІ. ДІД МАЗАЙ ТА ЗАЙЦІ, АБО ДЕЩО ПРО КОСООКИХ

 

Невдозі після смерті Будди Гаутами оформилися два магістральних напрямки буддизму: Тхеравада – вчення найстарших, яке злі язики іноді називають «малою колісницею» або Хінаяною, та Махаяна або – велика колісниця (насправді, цей напрямок немає нічого спільного із згаданою вище Маха-Яною з юрфаку). Основний вододіл між цими напрямками проліг у сотеріології – питанні про шлях до спасіння, а точніше, в питанні про те, для кого цей шлях може бути доступним.

Представники малої колісниці усвідомлювали, що їхній візок надто малий і тому категорично не хотіли брати до нього всіх, хто бажав (бо вони – це джерело більших страждань, ніж власні бажання). Тож тхераваддіни стверджували, що досягнути нірвани можуть лише ченці, всім іншим живим істотам доведеться раз у раз народжуватися у сансарі та обертати колесо динамо-машини. Не обійшлося в цьому сотеріологічному питанні, мабуть, і без особистої зацікавленості тхераваддінов. Ченці справедливо запитували: коли всі живі істоти врятуються та опиняться у нірвані, хто ж буде виробляти електричний струм, без якого врятовані не зможуть дивитися у нірвані свої улюблені ТV-програми, такі як «Битва екстрасенсів» та «Нєаб'ясніма, но факт»? (дивитися ці програми, насправді, можна лише у повній нірвані, а, якщо взяти до уваги рейтинги цих програм, у нас є всі підстави стверджувати, що Україна – це далеко не православна країна, як хтось думає, а цілком буддійська сангха – таке собі товариство просвітлених телевізором). Отже, власне так, як у християнстві пекло існує з єдиною метою – опалювати рай, у буддизмі сансара існує задля забезпечення мешканців нірвани електроенергією. Нічого не вдієш, така карма. Залежно від своєї кармилевиць» (чи все-таки телиць?) бачимо, що їхній «непростий» шлях соціальних перевтілень пролягав між ногами, отже, певним чином його можна вважати, як і шлях Будди, серединним. Але мандруючи цим серединним шляхом, двоноге м'ясо все одно нарешті перетворюється на лайно, яке завжди плаває на поверхні...

До речі, вчення буддизму про ймовірні переродження живих істот у світах сансари, на думку багатьох дослідників, певною мірою суперечить одному з наріжних положень вчення Будди Гаутами, а саме – анатмаваді – концепції, відповідно до якої особистість не є субстанційною. Будда пояснював цю концепцію на прикладі маленького хлопчика, який, пустуючи, ліпив із лайна та багнюки різноманітні фігурки. Якось маленький скульптор додав до фігурки пожежного забагато лайна і в результаті замість вогнеборця отримав мєнта-правоохоронця. Розтлумачуючи цю історію, Будда говорив: «З лайна та багнюки можна зліпити що-завгодно, але лайно і багнюка завжди залишаться лайном і багнюкою. Насправді не існує ані мєнтів, ані пожежних, існує лише лайно та багнюка, решта – це лише ілюзія, у результаті якої ми сприймаємо суцільне лайно як пожежних, міліціянтів, прокурорів, суддів, податківців, спікерів, депутатів, олігархів, мажорів, патріотів, ідіотів, добропорядних громадян, революціонерів, меценатів, буд тощо, – хоча насправді всі вони не мають самостійного, самодостатнього існування і є нічим іншим як породженням затьмареної свідомості». Мало того, Будда сумнівався навіть у реальності існування лайна та багнюки, які у буддизмі називаються скандхами. Тож, на відміну від українських пожежних, міліціянтів, прокурорів, суддів, податківців, спікерів, депутатів, олігархів, мажорів, патріотів, буд та іншої людської гиді, яка дійсно є цілком реальним лайном, у буддизмі будь-яка жива істота –це лише миттєве, нетривале об'єднання скандх, яке розпадається так само швидко, як і утворюється під впливом карми. Якщо так, то цілком закономірно виникає запитання: якщо карма постає у результаті дій нетривкого об'єднання скандх в якусь істоту, чому карма цієї істоти визначає долю іншої істоти – результату іншого миттєвого об'єднання скандх? Простіше кажучи, чому мєнт (жива істота) – об'єднання лайна та багнюки (скадх), яке виникло у результаті впливу карми (хлопчика), мусить відповідати за дії, вчинені пожежним (живою істотою), – іншим об'єднанням, яке під вливом карми (хлопчика) розпалося на лайно та багнюку (скандхи)? За тривалу історію буддизму різні буддійські школи розробили та запропонували безліч відповідей на це запитання, але суперечки щодо нього не вщухають і досі. Сам Шакьямуні відповідав на нього шляхетно-тупезним мовчанням. За браком часу дисертант не маг можливості борсатися у цьому лайні та багнюці. Тож зазначимо лише те, що вельми цікавою особливістю буддизму є глибоке переконання – тільки людина здатна змінити карму, решта живих істот лише втішаються плодами свого колишнього людського існування. З огляду на це, народитися людиною – це величезне щастя. Це шанс стати мєнтом, вибачте, – ченцем. Це, шанс досягнути нірвани та уникнути долі м'яса з їдальні Верховної Ради України. Виходячи з таких засад, представники тхеравати стверджували, що будь-яка жива істота мусить спочатку набратися терпіння, поліпшити свою карму, назбирати під час перероджень певну кількість бонусних очок, стати ченцем, і лише тоді отримати можливість сягнути нірвани.

 

..........................................................

 

 

Нарис восьмий

ПЕРІОД СТА ШКІЛ. КУДИ КОТИТЬСЯ ЦЕЙ СВІТ, АБО ФЕЄРВЕРК КИТАЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ ДОБИ РУЇНИ

 

Більшість дослідників вважають, що філософія виникла у Китаї десь на межі VІ-V сторіч до нашої ери, причому не просто виникла, а буквально спалахнула яскравим феєрверком самобутніх філософських ідей. Щоправда, не варто надто прямолінійно розуміти фразу «філософія виникла на межі VІ-V сторіч до нашої ери» і уподібнюватися російському рагулю, який, побачивши на Сорочинському ярмарку фейєрверк, так описав його своїм домашнім: «Чаво аднака...православниє... Такоє давєча діво-дівноє у хахлов узрєл... салютам клічут... Ех православниє... чаво гаваріть-та? какаво...ну,.. папервах ні-хуя-ні-хуя, а патом – йоп-твою-мать! Лєпота! Красотіща!» Маючи багату художню уяву та півлітра «Путінки», можна навіть просльозитися від настільки наочного відтворення за допомогою вербальних засобів феєрверку, який, між іншим, насправді вигадали не у Сорочинцях, а у Китаї, і зовсім не без допомоги філософів. Подивившись тверезим оком на феєрверк давньокитайських філософських шкіл та напрямків, можна помітити те, чого не помітив вічно п'яний російський фанат Путіна та «Путінки» під час Сорочинського ярмарку: виникнення китайської філософії зовсім не було одномоментним, миттєвим і раптовим стрибком від «ні-хуя» до «йоп-твою-мать-лєпота-та-красотіща». Ні, впродовж кількох сторіч у китайському суспільстві відбувалися суттєві зміни (так само, як і в ареалах поширення інших культур та цивілізацій – в Індії, Ірані, Елладі), і були ці зміни направду феєричними, і саме вони, зрештою, зумовили виникнення філософії як специфічного способу духовного осягнення людиною світу. Як би там не було, але ті зміни, що спричинили суттєві зрушення, таки потребували часу. То був час, коли за влучним висловом К. Ясперса, «людина вперше усвідомлює буття в цілому, саму себе, свої межі. Перед нею відкривається весь жах світу і власна безпорадність. Стоячи над проваллям, людина ставить радикальні питання, вимагає звільнення та спасіння. То був час складного і достатньо тривалого переходу від «ні-хуя-ні-хуя» до «йоп-твою-мать-красотіща». Важко сказати, якими були причини того, але легко помітити, що саме у ту віддалену епоху, впродовж VІІІ-ІІ сторіч до нашої ери й сформувався прутень (ФоЛАос;), навколо якого в подальшому обертатиметься історія (пегзгогу) роду людського. То був ...  м'яко кажучи, «прутнєвий час». Пізніше, попри те, що під тиском феміністичної критики К. Ясперс був змушений змінити слово «прутень» на «вісь», а час, про який він писав, перетворився відповідно з «прутнєвого» на «осьовий».

 

........................................................

 

Нарис дев'ятий

КОНФУЦІАНСТВО. ДИПЛОМ ЗА САЛО, АБО ЧОМУ УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА РАЗ У РАЗ НАЧЕ ФЕНІКС ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПОПІЛ

 

Традиційна китайська історіографія стверджує, що майбутній фундатор конфуціанства народився в аристократичній родині підстаркуватого педофіла: батьком Конфуція був 80 річний чиновник, а матір'ю – 17 річна дівчина. Чи була наречена секретаркою нареченого достеменно не відомо, але є свідчення, що напередодні весілля наречений довго дивився у дзеркало на свою зморщену чи то від щастя, чи то від старості пику і з повторював: «Це ж треба так любити! Це ж треба так любити! Це ж треба так любити гроші!» Тож цілком очевидно, шлюб давньокитайських Ромео та Джульєтти, так само, як шлюб Анни Ніколь Сміт та Джея Ховарда Маршалла або Саши Ніколаєнко та Філа Раффіна, був заснований на справжньому, щирому і, без перебільшення, великому коханні – любові до грошей. На жаль, навіть найміцніше кохання безсиле перед невблаганною смертю. Проіснував романтичний мезальянс недовго – незабаром щаслива наречена стала вдовою. Але веселою вдова була недовго, бо час був непростий і зробити сольну кар'єру матері майбутнього мислителя не вдалося.

Родина швидко збідніла, і Конфуцій із раннього дитинства був вимушений багато працювати. Заради справедливості треба сказати, що майбутній філософ для того, щоб вибитися у люди, мусив працювати все-таки не настільки багато, як self-made (wo)men – дітки вітчизняних державотворців, бо, на відміну від останніх, він спромігся не лише навчитися читати по складах, говорити витонченим суржиком та матюкатися, але й здобув ґрунтовну, як на той час, освіту.

Успіхи у навчанні відкривали перед Конфуцієм шлях до блискавичної кар'єри. Як більшість молодих та перспективних випускників,які не мають заможних та впливових родичів, Конфуцій був вимушений копирсатися у лайні та багнюці на посаді дрібного чиновника. Спочатку він опікувався проблемами догляду за офірними тваринами. Пізніше керував невеличкими зерносховищами. Попри те, що посади, які обіймав Конфуцій не були ані почесними, ані прибутковими, юнак ставився до виконання своїх обов'язків дуже сумлінно. Згадуючи свої юнацькі роки, Конфуцій писав: «Спочатку я думав, що нерозумно відмовлятися від державної служби, оскільки кожен мусить прагнути служити вітчизні. З часом, дивлячись навколо, я мимоволі усвідомив, що у Піднебесній чесною працею та щирою службою можна заробити собі хіба що горб. Але попри те, мене ніколи не полишало глибоке внутрішнє переконання, що благородна людина йде на службу для того, щоб виконати свій обов'язок, навіть знаючи заздалегідь, що це неможливо. Contra Spem Spero».

Щиро кажучи, у житті був період, коли здавалося, що неможливе можливо. 501 року до н.е. Конфуція призначили на посаду мера невеличкого містечка За Жо П'є у своєму рідному царстві Лу. Сумлінно виконуючи обов'язки, молодий чиновник не набув собі ані маєтків, ані мерседесу, ані рахунку в банку, але суттєво покращив стан підвладної території і навіть зажив собі великого авторитету серед місцевого населення. Здивований несподіваними успіхами чиновника Дін-гун – володар царства Лу – зробив Конфуція одним зі своїх радників, справедливо сподіваючись, що молодий технократ швидко наведе лад у царстві. Але не так сталося як гадалося. Виявилося, що Конфуцій насправді знає, як легко навести лад у державі і спроможний достатньо швидко поліпшити стан справ у країні. Для досягнення цієї мети молодий технократ пропонував володарю: по-перше, припинити безбожно (чи з Божої ласки) розкрадати казну; по-друге, зменшити витрати на надмірну розкіш царських резиденцій та палаців високопосадовців; по-третє, відмовитися від утримання за державний кошт своїх чисельних вмяьондр та міньйонів; по-четверте, провести адміністративну реформу, скоротивши синекури, створені урядовцями для власних діточок; по-п'яте, запровадити у царстві справедливий суд; по-шосте, відкинути державотворчу практику тотального визискування бідних на користь багатих; а головне ВГАМУВАТИ НЕНАСИТНІ АПЕТИТИ ЩОДО ВЛАДИ ТА ВЛАСНОСТІ.

 

Зрозуміло, що подібні поради не могли сподобатися Дін-гуну та його любим друзям із найближчого оточення.

 

.........................................................

 

Словом, ніхто не збирався втілювати у життя плани молодого технократа, бо, як каже китайське прислів'я: «Нема такого дурня, який добровільно і власноруч пилятиме гілку, на якій сам сидить». Але Конфуцій не втрачав надії і попри шалений супротив любих друзів намагався переконати Дін-гуна у тому, що країні потрібні реформи, а не Литвин. Дін-гун робив вигляд, що дослухається до порад, але послідовно й принципово втілював у життя напрацьовані своїми попередниками схеми. Будь-хто інший, опинившись на місці Конфуція, швидко б знайшов себе у тих схемах, очолив би те, що не можна подолати, став би Героєм України і «нашим всьо»... Але Конфуцій вперто не хотів втратити себе у тих схемах, мабуть, розуміючи, що надмірна схематизація з необхідністю вбиває смисл. Напруження між молодим радником та любими друзями зростало. Аж раптом пролунав вибух...

 

 



Создан 11 фев 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
Лесь 03 авг 2011 ответить
Оригінально, ексцентрично, талановито.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником