Творчий клуб ''Марко та Харко''

Василь ДОВЖИК. Кам'яна дуга над безоднею.

Грузинська легенда.



 

 

 

 

То не гайвороння грає, то на вільну країну Сакартвело, на давню Грузію, орда чужинська нападає. Ой, то не сонце за чорну хмару сідає, то криваво палає земля, горять сади і поля, і дим від пожарищ небо застилає. Не грім гримить, не курява курить, не блискавиці на небі крешуть, то на валу, що довкола міста-фортеці, мужні захисники, славні воїни-картвельці мечами та камінням голови ординські ошелешують, гарячою смолою напасників обливають – цілісінький день та ще й вечір безперестанку не відпочивають, з раннього досвітку і до пізнього смеркання страшенну навалу відбивають.

Зриваються, падають в урвища завойовники, вимощуючи рови на висоту стіни власними тілами, але й захисників усе меншає та й меншає понад міськими стінами та валами.

Двигтить земля від страшного бою.

Як ластів'яче гніздо приліпилося під горою і не здається місто-фортеця. Обступили його: по цей бік височенна гора, по той бік, в ущелині, свавільна гірська річка Кура, а тут – орда ґелґоче, фортецю приступом узяти хоче...

Це місто орді поперек горла стало – не могла просуватися далі, а позаду вона сам а ж таки квітучі землі знищила та розграбувала, хоч з голоду в пустелі помирай!

Жити кожному хочеться, тому й боротьба на світі одвіку точиться. Отож картвельці б'ються, на ласку переможця не здаються – і край!

Сила силу косила.

От у великій башті сам князь упав, той, що обороною керував:

– Тримайтеся! – прошепотів побілілими вустами. – Правда за нами!

– Правда за нами – підхопили клич знесилені воїни з ремісниками та й трималися, билися-відбивалися, доки вистачило їм снаги.

І захлинулися власною кров'ю вороги.

Як запала ніч, стало не видно нічого нич, хоч стрель до віч, рикнув тоді ординський хан – спинив орду і наказав:

– Лаштувати надовго стан!.. Місто взяти в облогу: не випускати звідти нікого живого. Ніхто не пришле цим гяурам підмоги ні сухопуттям, ні морем. Голодом себе заморим, але вони в мене скуштують гори горя! Я переступлю через них і заволодію світом усім від моря до моря!..

Орда вляглася коло багать до рана: хто впав і спав, інші зализували рани, а оточене місто не склепило очі тієї ночі.

 

* * *

 

На майдані, при світлі далеких заграв, збиралися громадяни, ремісники і воїни на кругову раду.

– Казатимемо правду, – одне по одному говорили воїни, – нас мало, а ворогів сила-силенна. І ми не зможемо пересилити їхньої сили. Допомоги чекати нам нема звідки. Сидіти довго в облозі – охлянемо від голоду, ослабнемо в тривозі, і ворог візьме нас голими руками. Але полон гірше смерті! Ніколи не скнів у рабстві наш волелюбний народ. Тож не здамося і ми живими на ласку переможця. Завтра вранці, як зійде сонце, відчинимо браму і востаннє вдаримо на ворогів, вирвемося з оточення або чесно складемо голови. Воля або смерть! Полеглим за рідну землю – вічна слава!

– Слава! – видихнули гуртом воїни.

– Воля! – рішуче проголосили ремісники і громадяни.

І тут вийшов наперед один сивочолий чоловік з великими руками, що знали працю і добре тримали меч.

Зібрання притихло, щоб почути його мову. Бо той чоловік справді багато чого вмів робити своїми руками і не раз виручав  з біди своєю кмітливістю.

– Шановна громадо! Шановне товариство... – неголосно, з хвилюванням почав сивочолий чоловік. – Ви всі знаєте мене.

– Знаємо, майстре.

– Я ходив разом з вами в походи, лікував ваші рани і лагодив щербаті мечі...

– Ти – мудрий, майстре!

– Я ніколи не кидав товариша в біді, не тікав ганебно з поля бою і полишав  його останнім...

– Ти – хоробрий!.. – схвально гули захисники.

– Але сьогодні я відмовляю вас від прямого бою! То наша вірна смерть...

Запала страшна тиша. Воїни грізно мовчали.

– Ми марно загинемо в запеклому бою, а ворог... – продовжив далі майстер, – ...а ворог потопче і сплюндрує нашу землю, забере жінок у полон і дітей наших виховає рабами.

– Не буде так! – гнівно вигукнули воїни і, потрясаючи зброєю, підступили до майстра.

– Не буде! – розіп'яв перед ними руки майстер, спиняючи розпалених воїнів. – Не буде!... – і обличчя його просвітліло і засяяли очі яскравою думкою:

– Я придумав одну... хитрість!

– Кажи! – загукали воїни.

– Але що ж то за хитрощі, коли про них усі знають наперед! – осміхнувся майстер.

Сміх подіяв заспокійливо, і воїни опустили зброю.

– Кажи, що маємо робити! – мовили вони однак похмуро.

– Зверніться-но до людей, – наказував діловито майстер. – Нехай кожен принесе мені сім разів по семеро яєць і двічі по два камені з покуття своєї хати. А самі добре готуйте і гостріть зброю.

Завтра чекає на нас велика косовиця.

– А я знаю скільки яєць має принести кожен. Сім разів по сім буде сорок дев'ять! – похвалилося майстрові одне хлоп'я, що принесло з матір'ю яєць і каміння в числі найперших.

 

– Молодець, рахувати вмієш. Будеш мені за помічника... Носіть люди каміння і складайте над прірвою на березі Кури, – розпоряджався майстер далі.

Не спали в облозі тієї ночі: одні гострили та лаштували зброю, а інші колотили будівельний розчин – цим'янку.

– Запам'ятовуй, хлопче, як це робиться! – казав майстер і знову звертався до помічників: – Бийте в цим'янку сирі яйця і колотіть знову.

На березі ліг у цим'янку перший ряд тесаного каміння.

– Другий ряд кладеться з напуском! Давай цим'янку!

Наріжні камені майстер рівняв камінчиком на ниточці що правив йому за висок, а потім швидко тулив на цим'янці камінь за каменем.

– Середину забутовуємо яким завгодно камінням! Додавай цим'янку!

Цим'янка тужавіла. Помічники ледве всти-гали забутовувати середину, а майстер уже напускав новий ряд.

Ухоркувалися колотники біля ями з розчином, мінялися. Люди, що ланцюжком перекидали з рук на руки каміння, не встига-ли витирати піт з чола, а під майстром став виростати берег у темну ніч. Спочатку кладка сягала хлопцеві до пояса, потім до грудей, а далі він ледве міг сягнути руками...

– Лізь сюди! – подав руку майстер. – Не бійся! Воно вже затужавіло – не розвалиться! Тримай висок! Додавайте цим'янку!..

Хлопець намагався не думати про безодню, що чигала на них унизу. Там, у пітьмі глибочезного провалля клекотіла, перекочуючи валуни, свавільна Кура, а хлопчина з майстром, всю ніч немов летіли в просторі між небом і землею, вигинаючи за собою кам'яну дугу.

Блідли зірки на небі, коли хлопець вперше перестрибнув на тверду землю. За ніч кам'яна дуга мосту з одного боку річки перекинулася над безоднею і міцно вросла в протилежний берег. Кілька камінчиків скотилося з-під хлопчикових ніг, зірвалися в провалля і шубовснули у воду далеко внизу.

– Обережно! – попередив його майстер, – Всю ніч нам допомагав клекіт річки, приглушував шум роботи, а на цьому березі поводься-но тихіше аби вороги не насторожилися...

Та де було тим ординцям почути підозрілий шерхіт за спиною. Вони солодко спали важким передсвітанковим сном коло згаслих багать. Куняли безпечно навіть сторожові пости, виставлені з боку міста.

Сіріло небо, коли перші картвельські воїни обережно ступили на новенький міст.

Майстер втомлено вимостив останній ряд, загладив кожну ямку, аби не оступилася нога захисника і приєднався до сміливців зі зброєю.

– Дякуємо, майстре! Спочиньте! Ми самі впораємося, – просили старого воїни, що бадьорилися передчуттям майбутньої сутички.

– Та вас же так небагато... – пробував сперечатися мудрий майстер, але йому відповіли в один голос:

– Зате ми зненацька ударимо в спину ворогові. Ніхто не чекає нас із цього боку. Вони навіть вартових тут не виставили!

– Візьміть мене із собою! – попросився хлопчик.

– Не поспішай поперед батька в пекло! Ти ще навоюєшся, – весело одказали воїни, а найстарший серйозно мовив:

– Тобі буде наказ: заступити на варті коло мосту.

– Добре, – промимрив хлопчина.

– Чому так невесело відповідаєш? – поцікавився старший.

– Слухаю! – голосніше відповів малий. Він аж горів бажанням стати на бій там де буде найбільша небезпека, а тут його, вважай, хочуть збутися, покинути на порожньому мосту, де ніщо нікому не загрожує.

– Не чую тебе, – суворо насупився старший.

– Слухаю! – аж скрикнув хлопчина.

– Ось так краще, – похвалив його старший, та вже рушаючи попереду своїх воїнів, на прощання додав: – Бережи майстра!

"І що йому зробиться тому майстрові?! Ніби він мала дитина!" – подумав хлопчина, в душі якого наперекір розважливості дорослих горів бойовий дух предків, але вголос нічого на сказав – не смів перечити старшим, не смів ослухатися. Він  стояв коло нового мосту і заздрісно дивився, як переходили через прірву воїни, як вони зникали в ранковому тумані невеличкого видолинку і потім виринали несподівано вже у ворожому таборі. Там ординці, не встига-ючи прокинутись, засинали вже навіки біля згаслих багать.

 

 

Передні воїни-картвельці добиралися вже до самого шатра, коли звідти раптом вийшов заспаний хан. Ханове обличчя перекривилося від страху. Увібравши голову в плечі, він дико заверещав:

– Гяури?! Чи не з неба?! Мара!..

Долину Кури виповнював вранішній туман. Нового моста заброди не бачили та й не могли очам повірити, щоб отак ні з того, ні з сього за одну ніч над прірвою виросла така споруда. Здалося ворогам, що картвельські воїни рухаються в повітрі, ступаючи на білу хмару, і невимовний, панічний жах охопив їхні серця.

Біг кудись, не розбираючи дороги, хан. Металися, спросоння нічого на тямлячи, його воїни. А тут ще й городяни відчинили міську браму і кинулися переслідувати втікачів, косити ворожі голови, як траву...

І яка б це хлоп'яча душа не сколихнулася, не запалилася вогнем, утрималася в такий час на місці, коли вирішується доля цілого народу!

– Та ходімо ж хоч глянемо! – закричав майже крізь сльози той нетерпеливий хлопець. – Онде вже бій кінчається!..

– Треба піти, – згодився й майстер. – Адже там є поранені...

Бій ущухав. Рештки грізної орди тікали за обрій.

Хлопець як на крилах летів до бойовиська.

Назустріч, вели й несли поранених спітнілі, розпашілі від жаркого бою воїни.

– Що, хлопці? Чи вдала косовиця?!

– Вдала, вдала, майстре!

– Коси, коса, поки роса, – вітав він переможців.

– Слава майстрові – вигукували воїни. – Слава кмітливому розумові і роботящим рукам!..

Всі вітали майстра, а хлопчика ніби й не помічали, хоча він ішов поруч. І так захотілося тому хлопчикові зажити слави, звернути на себе увагу негайно, саме зараз, не відкладаючи на потім, що він не знав, куди податися, аби лише вчинити подвиг, щоб і про нього  згадували який він був хоробрий та мужній під час оборони міста від злих напасників.

"Свято перемоги! Усі тепер герої, а я не встиг!.. Не встиг!" – гарячково плуталася думка у хлоп'ячій голівці.

На бойовиську лежали покотом люди. Свої і вороги, обнявшись, мов рідні брати, сумирно спали непробудним сном. Над тим страшним спокоєм вже почало злітатися чорне гайвороння, і лише деякі бійці, зачувши моторошне каркання, знесилено розривали міцні обійми та розкочувалися на різні боки, аби за мить із лютою ненавистю знову вчепитися одне в одного. Двом живим супротивникам не було в той час місця на землі.

Забувши про наказ оберігати майстра, хлопчик далеко випередив старого, гукаючи:

– Он, дивіться, лежить, стогне наш воїн! – кинувся він до якогось пораненого.

Та й не стямився, як прогавив мить, оту єдину мить, що стала фатальною. Побачив, спружинився, рвонувся назад що було сили, аби затулити майстра власним тілом, заступити його, та було надто пізно.

Пронизливо свиснула стріла і вцілила сивому майстрові в самісіньке серце. То хтось із недобитків ворожих перед смертю спромігся востаннє натягнути тятиву з лука. На ворога тут же навалився поранений картвел і порішив його, але майстра не стало. Сизий голуб злетів над бойовиськом і зник у блакиті...

 

Тіло майстра несли до міста по новому мосту з усіма почестями, як воїна і переможця. Кура закуталася від смутку в серпанок туману, і тому здавалося, що воїни зійшли на хмари й прямують зі своєю тяжкою ношею в саме небо.

За воїнами ступав і гірко плакав хлопчик.

 

* * *

 

Минали віки. Розросталося місто, могили давно зрівнялися з землею, а міст пережив тисячоліття, дотримався до наших часів та й досі стоїть, нагадуючи про давню перемогу. На нових вулицях, у гаморі великого міста, потроху розгубили люди згадки про старовинний рід, до якого колись належали, та досі не забули давній переказ про того малого хлопчика, що потім виріс і сам став знаменитим майстром, але все своє життя дуже не любив, щоб його хвалили.

 

 

 

 



Создан 10 фев 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
Олена Ярчук 06 мая 2011 ответить
Твори і спілкування з Василем Довжиком надзвичайно подобається дітям, особливо хлопчакам. Мій - у захваті від казки.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником