Творчий клуб ''Марко та Харко''

Ніна БАЛИКОВА. Міс Кішка

Оповідання для дітей



КОТИК ТА МАЛЕНЬКА РИБКА

 

Жив собі котик. Мав він відерце, а більше нічого в нього не було.

Одного разу, коли він гуляв зі своїм відерцем, до нього хтось обізвався:

– Котику! Прошу, дай мені напитися води з твого відерця! Сонце так пече, а мене сьогодні ніхто не поливав! То була берізка і котик охоче дав їй напитися.

– Дякую тобі, друже!

– Друже? Ти хочеш зі мною дружити?

– Звісно! Хіба я можу забути того, хто мене від смерті врятував! Ти дуже добрий котик, і я з радістю буду з тобою дружити!

– Я теж з радістю! Ти така гарна, така добра!

– І ми – разом! І добре нам! Ля-ля! Ля-ля! – заспівали вони удвох.

Раптом берізка запитала:

– Котику, а куди ти оце йдеш?

– Йду туди, де сонечко спати лягає, де веселочка у річки воду позичає – йду до Дніпра.

– Чи не знаєш ти отам рибку – її звуть Діамант? Яскрава, блискуча, наче золота! Щодня гуляє по Дніпру разом з подружками... Та така ж гарна! Така гарна!

– А д-де с-саме в-вона ж-живе? – захвилювався котик. І проказав собі подумки: "Мабуть, справжня красуня! Треба з нею неодмінно познайомитись".

– Ну що ж, бачу, тобі вже треба йти, – усміхнулася берізка і розповіла котику, як знайти Діамант.

– Слухай, – попросив котик, – чи можеш ти мені ще щось розповісти про оту Діамант?

– Вона моя подруга, проте ми дуже рідко з нею бачимося. У неї чимало ворогів, і найбільші з них – рибалки! Буває, вони її зловлять і несуть до себе додому, а дорогою сідають біля мене спочити. Так ми з нею й зустрічаємось. Тоді я її тихенько ховаю, і коли рибалки підуть геть, прошу якогось доброго подорожнього, щоб відніс її назад, до води. І вона щоразу повертається додому, у свій рідний Дніпро. Це все, що я про неї знаю!

– Тоді, до зустрічі, берізко! Побіжу, поки не звечоріло, може й знайду цю рибку.

– До зустрічі, котику! Передавай їй від мене привіт.

І котик хутенько побіг до широкого Дніпра. Як прибіг, так і побачив чудову Діамант, що весело плескалася у хвилях.

– Ой, ти хто? – запитала його Діамант.

– Я просто котик!

– Здрастуй, простокотику!

– Здрастуй, Діамантику!

– А звідки ти мене знаєш?

– Моя і твоя подружка, берізка, розповіла мені про тебе.

– О-о, то ти вже добре мене знаєш! Що ж ми будемо робити? Хочеш, почитаємо цікаві дитячі журнали?

– Звісно! А в тебе є? Страх, як люблю читати! Тільки не часто вдається купити новий журнал або книжку – грошей не вистачає!

– Шкода! А плавати ти вмієш? Попливемо разом до мене! Почитаємо! У мене їх вдосталь. – Ні, – знітився котик.

– Не вмію я плавати. І він дуже засумував. Та рибка Діамант була також дуже доброю. Вона одразу заспокоїла свого нового друга:

– Не сумуй, простокотику. Я зараз сама принесу тобі кілька найцікавіших журналів.

Раптом здалеку почулося:

– Ось вона, золота рибка! Ось!

– Браконьєри! – перелякано зойкнула Діамант.

– Що це таке? – здивувався котик.

Він ніколи не чув про браконьєрів.

– Не “що”, а “хто”… Браконьєри – люди, які ловлять рибок і випускають їх в акваріуми або навіть з'їдають, – швидко проказала Діамант.

Але браконьєри добре бачили друзів і вже підбігли до них. Діамант одразу впізнала тих браконьєрів, бо вони полювали за нею й раніше.

– Вони невідступні! – у відчаї подумала Діамант. – Отже, якщо мені навіть пощастить вирватись, вони знову прийдуть, і все одно впіймають мене! Браконьєри це вже назавжди браконьєри!

Так і сталося.

– Прощавай, простокотику! – тільки й устигла вигукнути бідолашна рибка.

Цього разу навіть берізці не пощастило врятувати подругу. А котик так і не збагнув одразу, хто такі "браконьєри". Спочатку йому здалося, що це слово означає щось ніжне й лагідне, і він ніяк не міг уторопати, чому так злякалася Діамант. Аж коли рибку забрали і понесли геть, він, нарешті, усе зрозумів.

– Тепер надто пізно. Чому, ну чому я такий неуважний?... – снували думки у котиковій голові. –Чому не побіг за нею одразу?

Він кинувся поміж дерева, в лісову гущавину, туди, де зникли браконьєри. Довго бігав лісом у різні кінці, та врешті йому пощастило і він раптово наскочив на будинок браконьєрів! Їх ще не було вдома.

– Напевно, ще не прийшли, – прошепотів котик.

Він обережно вибрався надвір, щоб роздивитися довкола. А браконьєри, тим часом, увійшли через потаємний хід, що був у них проритий під землею і виходив прямо на кухню в їхньому будинку.

– Зараз ми вже, певно, її з’їмо! – сказав один з них.

Він розпалив вогонь у печі, а Діамант вкинув у каструлю, що стояла на припічку. Та котик вже встиг усе помітити. Він прошмигнув непомітно в будинок і схопив Діамант, а потім, блискавкою полетів до лісу – і вискочив … прямо під ноги правоохоронцю, який саме охороняв природу від лихих людей. Звісно, коли той побачив котика з рибкою, він спочатку подумав про нього погано, але тут за котиком вибігли браконьєри, і він усе зрозумів. Правоохоронець забрав браконьєрів куди слід, а котика нагородив за спасіння такої цінної рибки гарнесенькою хаткою на самому березі Дніпра. По один бік хатки тече ріка, де плаває Діамант, а по другий бік стоїть берізка. Тепер ніякі браконьєри вже їх не турбують. Діамант дружить з котиком і берізкою. Час від часу котик наповнює своє відерце водою і носить у ньому маленьку Діамант до їхньої білявої подруги. Так вони й живуть – гарно і щасливо.

 

КАЗОЧКА ПРО КОТИКА МОРСИКА, який вперше побачив море

 

Котик Морсик народився на фабриці іграшок. Поряд були такі ж як і він м'які іграшки, пошиті з тканин різних кольорів. Морсик був синім, і ніяк не міг зрозуміти, чому його зробили синім, коли насправді котики синіми не бувають. Чи ж сподобається він кому-небудь через свій незвичний колір? Але, одного разу, в магазині його побачила дівчинка, а також її мама і тато. Дівчинці дуже сподобався синенький котик. Вона згадала, як їздила влітку на море, і як там на берег постійно накочувалися маленькі хвилі. Деякі з них були дуже схожими на Морсика. – Це Морсик, – оголосила вона. – Я буду так його звати. – Морсик? Здивувалися мама і тато. – Це від слова “морс”? Це від слова “море”, – пояснила дівчинка. – Він буде у мене морський котик. Скорочено – Морс. І ось настав день, коли дівчинка, мама і тато знову зібралися на море. Бідний Морсик зі своєю подружкою Розочкою лежали в темній сумці, їх там трохи трусило й підкидало, і вони з сумом думали, що коли це і є море, то на ньому зовсім не цікаво. Але ось сумку відкрили, і вони опинилися у невеликій кімнаті, де було три ліжка, маленький телевізор і два великих вікна, через які було видно багато дерев і кущів та маленьке озерце, про яке Розочка і Морсик знову подумали, що то і є море. “Чи варто було так далеко їхати, щоб знайти болітце, яких і у нас, під Києвом повно”, – подумав Морсик, але вирішив нікому нічого не говорити. І добре зробив, бо морем виявилося не це озерце, а велике небо, яке починалося прямо на землі і тягнулося до самого обрію, де зливалося з тим небом, що угорі, тільки було трохи темнішим. Морсик міг побачити його з вікна кімнати, але ближче, до самого моря, підійти не міг, бо дівчинка застудилася і їй поки що не дозволяли гуляти й купатися. А мама і тато, звісно, постійно крутилися біля неї. Але одного разу мама заявила татові, що хоч комусь треба сходити на море, а то так і відпустка їхня марно закінчиться – і відправила на море тата. А щоб йому не було сумно одному, віддала йому Морсика і Розочку. Море спочатку налякало Морсика. Воно так шуміло і билося об берег, що Морсику здалося, ніби воно чимось незадоволене. Тато з кошенятами розташувався недалеко від води, а коли він підвівся, щоб скупатися, Розочка, яка лежала поруч, перекотилася на бочок і опинилася ще ближче до моря. І тут раптом накотилася велика хвиля, підхопила Розочку і потягнула її в море. Розочка плавати не вміла і дуже перелякалася. Морсик зрозумів, що сталася біда. Сам не знаючи як, він умить стрибнув до подружки… Котик зовсім забув, що не вміє плавати, що може потонути, він думав тільки про те, як допомогти Розочці. На його щастя, він упав не у воду, а край самого берега, перед великим каменем, коли хвиля несла Розочку прямо на нього. Морсик простягнув Розочці лапку, щоб вона могла за неї вхопитися, і, впершись ногами у камінь, щосили потягнув на себе. Коли вони разом вибралися на камінь і трохи віддихалися, Тато якраз повернувся з купання. Він побачив двох мокрих котиків, що лежали поряд на камені і дуже здивувався. Але кошенята нічого йому не сказали. Вони простягнули свої лапки йому назустріч, а він узяв їх на руки і поніс додому. Після цього Морсик і Розочка вирішили обов'язково навчитися плавати. І обов'язково поплавати в морі, яке, незважаючи ні на що, їм дуже сподобалося.

 

КАЗОЧКА ПРО ДЕВ'ЯТОЧКУ, яка поспішала на день народження

 

Одного разу Дев'яточка поспішала до однієї дівчинки на день народження. Вона бігла лісовою доріжкою, збирала букет з лісових підсніжників та пролісків – адже це була рання весна – і раптом спіткнулася об ялинову шишку і впала, боляче вдарившись об тверду землю. В ту ж мить від удару вона зовсім забула, хто вона, як її звати і куди вона йде. До того ж, вона встала з землі зовсім не на той бік, і з цифри “9” перетворилася на цифру “6”. Побрела вона навмання, намагаючись пригадати, звідки прийшла і куди прямує. Ішла так досить довго, але раптом побачила на зеленій світлій галявинці цілу зграйку звіряток – тут були Зайчики, Білочки, Борсучки і багато іншої лісової малечі. Зібралися вони навколо своєї подружки Мавпочки, яка приїхала до них з Африки, і саме в цей день відзначала свій День народження. Їй виповнилося 6 років. Побачивши Дев'яточку, яка стала Шісткою, Мавпочка радісно закричала: “Ура! Ура! До мене на День народження прибула моя цифрочка!” Усі почали підстрибувати, радіти і запрошувати Шістку побути з ними і повеселитися. Шістка, яка насправді була Дев'яткою, але забула, куди і чого вона йшла, справді подумала, що поспішала саме сюди, і тому залишилася зі звірятами. Вона гралася з ними, веселилася… І все-таки щось її турбувало та не давало спокою. Тут Мавпочка запропонувала всім погойдатися на вербах, які так нагадували їй ліани у рідних джунглях. Сама вона розгойдувалась аж до самого неба і вищала від задоволення. Дев'яточка, яка стала Шісточкою, теж захотіла спробувати так погойдатися. Вона довго розгойдувалася на тонкому і гнучкому вітті, і раптом, зірвавшись, полетіла високо-високо в небо, обернулася в повітрі, і приземлилася … з голови на ноги. І тут усі одразу побачили, що перед ними не Шістка, а Дев'ятка. І сама Дев'яточка згадала, хто вона, і куди поспішає, і що дівчинка її вже, мабуть, давно виглядає і ніяк не може дочекатись, коли ж їй, нарешті, вже виповниться 9 років. І Дев'яточка пояснила звіряткам, хто вона і куди їй треба бігти. І вони понадавали їй для дівчинки подарунків – лісових горіхів, яблук, та груш. А Мавпочка вручила їй великий банан, який вона привезла зі своєї далекої Африки. Тож Дев'яточка швидко побігла лісовою стежкою. Але звірятка вирішили не залишати її більше без нагляду, і тому, всі гуртом, також відправилися до дівчинки на іменини.

 

ДЕВ'ЯТИРІЧНА ВЕСНА

 

Весна була ранньою, і всі це бачили: танув сніг, дзвеніли струмочки. Сніг, правда, ще залишався, – але саме це й нагадувало, що весна таки рання і ще можуть бути морози... І ось одного дня, коли вже було досить тепло, раптом піднялася страшна завірюха! Все засипало снігом. Сніг лежав скрізь. Ні санки, ні машини, ні люди, ні всюдиходи, навіть літаки, вертольоти чи пароплави не могли б “проплисти” серед цього снігу. Снігові “хвилі” були занадто високими. Весна зникла… Але… Двоє горобчиків – Коля і Оля вирішили знайти її. Вони піднялися високо-високо, і полетіли навмання, тікаючи від снігового вихору, а той підкидав їх усе вище та вище. Так залетіли вони аж далеко в Карпати, між високі, вкриті густими лісами гори. – Що ж далі? – запитала Оля у брата. – Ти ж сам казав, що нам треба знайти весну. Ну подумай… – Це не так уже й легко, – відповів брат. – Ну, Ко-ля! – захнипала Оля. – Ну чого ти хочеш від мене? Не знаю я тепер, де її шукати! – А я знаю, – відповіла сестричка. – Тут квітами пахне, чуєш? І тут вони побачили – кого б ви думали? – звичайно ж, Весну. – Молодець, Весна, – закричали вони. – Ми раді, що тебе зима не заморозила. Повертайся до нас! – Скрізь ви мене знаходите, – здивувалася Весна. Вона піднялася на повний зріст. Це була невелика дівчинка, років дев'яти. – Весно, як же ти тут опинилася? – зацвірінькали знову горобчики. – Ой, які ви цікаві! – лукаво усміхнулась Весна. – А ви ж чому тут? – Всім давно вже хочеться від зимових холодів відпочити, на сонечку зігрітися, квітам порадіти, а навколо тільки сніг та й сніг… Ти нам потрібна. – Але я не можу звідси піти. Зима дуже сильна, вона випустила завірюху, забрала в полон мої дев'ять років і сховала їх десь у себе. – Тепер у мене ніяк не може настати день народження. – А чи можна відібрати їх у неї? – стривожено запитав Коля. – Не знаю, – відповіла Весна. – Хіба що якось викрасти. Зима зараз стомилася і лягла спати. Я вам розповім, де її покої. – Летімо негайно, – сказав Коля. І вони з Олею помчали щодуху. Зима справді спала. А поряд з нею лежала розкішна снігова шуба, і в неї було загорнуто чарівний талісман, без якого не міг настати День народження Весни. Коля вихопив з шуби талісман. Зима забурчала, загримотіла, хотіла напустити на маленьких горобчиків віхолу, але вже нічого не змогла вдіяти. Бо її час закінчився, і треба було йти спочивати – аж до наступної зими. А Весна піднялася у всій своїй красі – і полетіла над землею у супроводі хоробрих горобчиків. І скрізь, де вона пролітала, земля прокидалася від зимового сну, вкривалася квітами і зеленню.

 

МІС КІШКА

 

На березі одного великого ставка живе кішка. Сіра з білими лапками. На одній лапці у неї – блакитна стрічечка. Вона дуже елегантна і вихована. І її звуть Міс Кішка. Вона добра і лагідна, дружить з рибками і мишками. І вони її зовсім не бояться. Одного ранку Міс Кішка зустріла чорне мишенятко. Воно було зовсім маленьке, і мабуть, вперше, самостійно вибралося з дому. – Привіт! – сказала Кішка. – Що ти тут саменький робиш? – Хочу напитися водички, – але не знаю, де її взяти. – Ось тобі й на! Дивися, скільки тут води, і зовсім поряд, – показала Кішка на ставок, який мишенятко не могло побачити з-за густої трави. Вони удвох оббігли навколо ставка, щоб підібрати мишеняті місце, звідки воно могло б ближче підійти до води. – Мені сподобалося пити воду зі ставка, – задоволено сказало мишенятко, витираючи свої маленькі вуса лапкою. – А ще я понесу водички сестричкам та братикам. – І набравши води у маленький дзвіночок, швиденько побігло додому. А Кішка провела його найкоротшою дорогою. Міс Кішка справді дуже добра. А ще вона завжди любила читати книжки. У неї була одна книжка, яка так і називалася: “Міс Кішка”. І в тій книзі розповідалося дуже багато хорошого про кішок. І це їй дуже подобалося. Але такої думки про кішок були не всі. Одного разу вона прочитала в газеті про те, що кішки дуже ненадійні, що вони лазять по столах і люблять тягнути звідти все, що погано лежить. Міс Кішку ці слова страшенно обурили. Вона написала в редакцію газети, що журналісти люблять прибріхувати. Вона думала, що ніколи не стане журналістом. Але саме з тих пір їй дуже сподобалося писати самій, вона відкрила для себе цілий світ письменства.

 

ПОДОРОЖ КОШЕНЯТКА

 

Одного ранку господар викинув кошенятко на вулицю. Це був маленький котик, дуже симпатичний, але бешкетливий. Кошенятко бродило вулицею і спало де прийдеться. Бо ж воно так звикло удома. Але там де воно лягало вдома було м'яко, а тут – твердо і брудно. Маля нічого в цьому не розуміло. Добрело воно туди, де зібрався великий натовп людей. Люди у великих важких черевиках стояли дуже тісно один до одного… Ледве його не задавили. Зрозумів нарешті наш котик, що він не вдома. Де ж йому досі було дізнатися, що таке вулиця! Кинулось кошенятко звідти геть, а тут дощ як поллє – наче з відра. Заледве живе вибралось воно на якусь галявинку, і сховалося під дерево. Раптом грім – як бабахне! Досі Кошенятко не знало, що таке страх. Але тут одразу дізналося: упало на землю, лежить, не знає, де воно, що з ним, який зараз час. А може, це час кінця світу? Або кінця кошенят? Воно пролежало так до наступного ранку, дуже змерзло і зголодніло, але під кінець, від утоми, заснуло. Коли прокинулося, дощу вже не було. Кошенятко встало, озирнулося навкруги – треба ж усе-таки розібратися, де воно знаходиться, куди потрапило? Може, в машину часу? І тут знову припустив дощ. Сумнівів у кошенятка вже не було: це водоспад. Воно кинулось навтьоки – і потрапило… як йому здалося, у якусь вузьку ринву. Там, унизу, воно знайшло якусь шкоринку і мусило нею втамувати свій голод. А насправді то була мишача нірка. Кошеняткові вона дуже сподобалася. Тут воно й заснуло. Спить, і сниться йому собака в будці, і той собака страшно так на нього гавкає. Прокинулося кошенятко – кинулось навтіки, аж дивиться, від нього теж тікають… А це були миші: – Чи ти з неба впав, – питають вони кошенятко, – що ти від нас, мишей, тікаєш? – А хіба ви миші? – перепитує кошеня. – Я думав, миші більші… – Тоді б ми котів ловили, а не коти нас, – сміються миші. – Ти й справді, з неба впав. – Та ні, мене господар з вікна викинув, – пожалівся котик. – А потім я вже потрапив у гримку машину часу, потім – під водоспад, а тепер сюди, у вашу ринву… – Хі-хі-хі, – засміялись миші. Спочатку ти потрапив під грім та блискавку, далі під зливу, а тепер ти в нашій мишачій нірці знаходишся… І кошенятко разом із мишками вирушило на пошуки своєї мами. А мама давно вже шукала свого синочка, і дуже турбувалася за нього… Вона вибігла їм назустріч. А за нею – й господар, який любив свою кішку, і вже й сам турбувався за неї та за кошенятко. А з ними разом і дівчинка з сусіднього дому, яка дуже мріяла подружитися з маленьким кошеням. Вона запросила кошенятко до себе додому, і вони таки подружилися… Там кошенятко і знайшло новий хороший дім.

 

КОШЕНЯТКО І КРАПЛИНКА

 

Було собі кошенятко. І була собі краплинка. Кошенятко не любило дощу, і завжди від нього ховалося. А краплинка не любила тих, хто не любив дощу і не вибігав йому назустріч, підставляючи свої долоньки. Як тільки починався дощ, кошенятко чимдуж бігло додому. А краплинка дивилася на нього і дивувалася: чого воно тікає, коли саме настала така чудова погода? Одного разу кошенятко знову сиділо вдома, бо надворі йшов дощ. Воно спостерігало за крапельками, що стукалися в його шибку, мовби просили, щоб їх пустили в кімнату. Але раптом, крізь дощові хмарки, кошенятко побачило сонце. – Ой, що це, сонечко? Як воно могло вийти на вулицю в таку погоду? – Кошенятко здивовано подивилося на сонечко, потім на краплі дощу, що стікали шибкою, потім знову на сонечко, потім знову на краплі… – А ось і веселка! Я знаю, знаю, сонечко вийшло попросити дощик, щоб він перестав! А на знак миру вони утворили веселку! – Молодець! – пролунав дзвінкий голосочок. Це зверталась до нього краплинка: – Ти вмієш міркувати. А я кожного ранку дивлюся на тебе, і все думаю, чого ти завжди ховаєшся під час такої чудової дощової погоди? – Я також тебе помітив, – сказало кошенятко. – Ти завжди з'являєшся з дощем, а потім кудись зникаєш. – Хіба ж ти не знаєш, що ми, краплинки, випаровуємось, і так, непомітно піднімаємось на небо. А потім, разом з дощем знову повертаємось до вас. Виростеш – будеш вчитися в школі, отоді й дізнаєшся, що таке кругообіг води в природі. – А це ви – у крані моєї хазайки? – запитало кошеня. – Ми – скрізь. Адже ми – вода. – Для чого ж тоді люди і звірі п'ють воду? – зацікавився котик. – Адже так ми вас усіх вип'ємо. – Не бійся, – засміялася краплинка. – Нас безліч. А воду п'ють для того, щоб жити. Хіба ти не знаєш, що без води немає життя? Чи зміг би ти сам обійтися без води? – Мабуть, що ні, – погодився котик. – Але послухай, я тобі вже й віршика склав. Ось такого: "Сьогодні й вчора крапля у тебе на вікні, і зовсім це не жарти, але закон землі". – Ну що ж, у тебе непогано виходить, – підбадьорила його крапля. – Але мені вже час додому. Ми ще з тобою зустрінемось… До побачення! До побачення, крапелько, – замахало лапкою кошеня. – Ми обов'язково зустрінемося, і я не буду вже ховатися від тебе… Адже ми друзі!

 

ВІРШИК ПРО ВІДМІНКИ, складений кошенятком, коли воно пішло вже в перший клас

 

Називний – головний,

Називає всі предмети:

Парта, дошка, стіл, котлети.

Родовий – Кого? Чого? -

Мусиш знати ти його.

А Давальний – всім щось дасть,

Тільки ось кому? Чому?

Не дізнатися йому.

А Знахідний – Кого? Що?

“Що” не сплутай ти з “Чого”?

Бачу, маю – кого? Що?

А немає тут чого?

Ось Орудний – Ким? та Чим?

Як з допитливим таким?

А дружу я з ким? Не знаєш?

То й відмінок не вгадаєш.

Є й Місцевий: В кому? В чому?

І на кому?, і на чому?

Із Давальним ти не сплутай –

І прийменник пам'ятай.

Ось тоді все буде круто,

 Хоч про що тебе питай!

Кличний кличе: куме, сестро!

Брате, друже – всі сюди!

Будьмо разом, й з нами радість

Залишиться назавжди.

Ось тобі й усі відмінки!

Разом їх аж цілих – сім.

І одержиш ти “відмінно”,

Якщо знатимеш усі.

 

МІНІАТЮРИ ІГРЛЯНДІЯ

 

Це країна, де живуть іграшки. Спочатку, це було велике місто під склом, але скло хтось кудись вивіз, і місто залишилося відкритим для всіх. Тут ніхто не знає турбот. Кожен, хто хоче, може приходити і гратися. Приходь і грайся сам! Скажи тільки іграшці: “Ти і я!”. І ви переноситесь в Ігрляндію. Там завжди весело і цікаво.

 

ЗЕЛЕНИЙ СВІТ

Колись давно-давно, коли не було навіть землі, звідкись у далекому і відкритому космосі з'явилися зелені рослини. Вони зацвіли, над ними кружляли метелики, і хай це все здається неймовірним – так-таки було. Зелені рослини ставали все більшими, але метеоритний дощ розкидав їх по різних планетах і сузір'ях. І вони там живуть і досі, і мріють з'єднатися знову, і вкрити весь космос квітами.

 

ДІВЧИНКА ЛЯЛЯ

Навкруги стояла тиша, сонце сідало, перша зірка різко розірвала чорну тканину вечора. Вітру також не було – він спав. Тільки маленька дівчинка Ляля гуляла вулицею. Поряд – нікого. Взагалі на вулиці було порожньо. Ляля вийшла ще по обіді, але й тоді нікого на вулиці не зустріла. Це її дуже здивувало. Лялі вже виповнилося шість років, вона навчалася в першому класі. І була зовсім маленькою – найменшою серед дітей, тому діти її часто ображали. Лялі було гірко. Їй зовсім не хотілося йти додому. Тим більше, що мама мала поїхати у відрядження. А Ляля залишалася з братом, якого дуже любила, проте він був уже майже дорослий, і звичайно ж, не розумів її проблем. А вранці до школи прийшла маленька дівчинка, її записали до Лялиного класу. Вона була ростом ще менша за Лялю. І всі образи одразу були перенесені на новеньку. Діти були жорстокими, і зовсім не розуміли наскільки боляче вони вражають інших своїми словами. Але Ляля знала, що це таке, коли тебе ображають. Вона подружилася з новенькою. А іншим хлопцям і дівчатам стало соромно.

 

КАЗКА ПРО 5-В

Це трапилося рік тому, коли 6-В був ще 5-им. Якось учні пішли на прогулянку на правий берег Дніпра, туди, де зелені пагорби. Там вони випадково натрапили на широку нору, хоча точніше її б можна було назвати печерою. Печера була насправді настільки широка і висока, що в неї міг пройти жираф, не нахиляючи голови. Печери цієї ніхто до цього часу не бачив. Звичайно ж, 5-В вирішив дослідити дивну печеру, і, увімкнувши ліхтарики та взявшись за руки, діти зайшли всередину. Там була суцільна пітьма. Але 5-В не злякався. Діти йшли все далі й далі, освітлюючи свій шлях ліхтариками. Єдиною їхньою помилкою було те, що вони не позначали поворотів у тунелях, щоб потім вибратися назад. Один тунель виявився дуже вузьким, і 5-В йшов ланцюжком, один за одним. Так вони дійшли до озера, якому не було видно кінця-краю. Інших ходів та коридорів тут вони вже не побачили. Раптом діти почули у себе за спиною гуркіт – вихід з їхнього тунелю завалило важкими каменюками. Але й тут 5-В не злякався. Це був хоробрий клас. Подумавши, дівчинка Поліна, що була старостою класу, сказала: “Назад повернення немає, вихід завалено камінням. Отже, залишається тільки одне – іти вперед”. Всі погодились, і за хвилину вони вже пливли озером. Раптом вода під ними закружляла у вирі, і перед їхніми очима все щезло. Діти прийшли до тями на березі озера, але вже іншого – маленького та вузького. Його б навіть можна було образливо назвати великою калюжею, але вода в ньому була дуже чиста і прозора. А ще – хоча ніхто з 5-В цього не знав – озеро було дуже глибоке. Раптом на воду впала чорна тінь. Діти побачили, що над їхніми головами кружляє птеродактиль. Вони зрозуміли, що нора на правому березі Дніпра – то Печера Часу… Повз дітей промчався динозавр, очевидно, чимось наляканий і через те не звернув на них жодної уваги. Птеродактиль стривожено глянув на ошалілого динозавра, і, змахнувши крильми понісся геть. 5-В стало цікаво, що ж так налякало тварин? Але тут вони й самі не на жарт злякалися: прямо перед ними, роззявивши пащу, стояв страшний тиранозавр. Роздумувати було ніколи, і діти помчали від тиранозавра геть. Той не швидко опам'ятався – він, мабуть, був украй здивований появою таких маленьких істот на своїй території. Тим часом 5-В, відбігши на безпечну відстань, вирішив негайно знайти Печеру Часу і будь-яким способом потрапити у свій час, якнайдалі від усіляких там тиранозаврів. І тут вони знову побачили печеру. Діти поспішили туди. Всередині, звісно, було темно, і в тій темряві вони, раптом, почули грізне ричання. І тільки тоді здогадалися увімкнути ліхтарики. Який жах!.. Перед ними стояв шаблезубий тигр. Діти кинулися з нори навтьоки… (Вони й тепер не лізуть в усі нори підряд – пам'ятають, що трапилося з ними на цій дивній прогулянці…) Незабаром 5-В знайшов справжню Печеру Часу і поспішив якимось коридором уперед. Спочатку, правда, вони злякалися, побачивши, що печера не завалена камінням – їм здалося, що вони знову потрапили до чиєїсь нори. А якщо це й Печера Часу, то раптом вона знову приведе їх не в їхній час, а, наприклад, в майбутнє… Втім, так воно й сталося. Як тільки вони вийшли з Печери, одразу побачили, що перебирають ногами… у космосі. І що головне, спокійнісінько можуть дихати. Звичайно, таке може бути тільки в майбутньому. І тут діти побачили, що до них наближається якийсь космічний корабель. Про всяк випадок краще сховатися. Мало що подумають про них люди з майбутнього? Але де ж ти сховаєшся в космосі? Корабель без попередження починає стріляти в 5-В з бластера, розміщеного в носовій частині. Діти ухиляються від його пострілів і біжать космосом – якомога далі від небезпечного місця… На них насувається густий туман… … Діти вибігають з печери. Навколо – все, як і тоді, коли вони в неї потрапили. Вони відпочивають. Їм не віриться, що з ними таке трапилося. Але це – не сон, все відбувається насправді. Звичайно, їм ніхто не повірить, але жоден з них і не збирається ні з ким ділитися цією великою таємницею. Добре, що вчителі їх не супроводжували… І все-таки краще засипати печеру. Адже якщо шаблезубий тигр ненароком сприйме печеру за свою нору і потрапить у наш світ?.. Діти беруться за роботу, і під вечір печера вже засипана. 5-В сподобалася їхня подорож у часі, хоча там їм і довелося втікати, ховатися та боятись…



Создан 29 янв 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
Волошка 30 авг 2011 ответить
Неперевершено :)))) Синові Андрійку (5, 9 років) дуже сподобалось!
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником