Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Марина ПОРАДА

мала проза



                                                            Я і Воно (суспільство)

 

       Я і Воно жили поряд, сусідами були. Можна було б сказати «разом», але не у цьому випадку, вони просто співіснували, часом стикаючись, але не вітаючись одне з одним. Я ненавиділа Його, а Йому Я була байдужа, що бісило Я ще більше. Але вони нічого не могли зробити, та й Воно не хотіло, бо яке Йому діло?

Я була юна, але багато думала про Нього та інші дурниці, ніхто не знав, чому Я про них думала, але голова в неї була завжди чимось зайнята. Я нічим не виділялася серед Нього. Це була дивна ознака, що Я була частиною Його. Я — особа з надмірною вагою, на тілі якої час від часу з’являються рани, нанесені власноруч; це вічні нарікання на Нього, бо Воно не хотіло звернути увагу на Я; це мрії, які частково здійснюються, але не часто; це окремий індивід, без друзів, сам по собі у собі.

Найбільшим бажанням для Я було, щоб Воно покращало, стало до себе й до Я справедливіше ставитись. Але щоразу, як Я стукалася плечем у плече Воно у транспорті й на вулиці, це бажання здавалось усе менш реальним. Люди даремно вивчають Воно, адже Його не можна змінити. А навіщо пізнавати щось не дуже позитивне і не мати шансу його змінити?

Чомусь Я завжди сподівалась, що Воно зміниться на краще, хай там скільки часу для цього буде потрібно. Або Земля вибухне, і на іншій планеті народиться нове Воно, щире, привітне, справедливе, а Я вже не буде Йому байдужою, можливо, Я взагалі не стане, щоб не засмучувати Його.

Але надія Я недовго жила, і рідко приходила до неї. Дивно... Я і Воно ніколи не сварилися між собою, вони просто співіснували. Тільки деколи Я ображалась на Воно, але спокій приходив до Я, може, не надовго, але ж приходив, і це щось значить...

Я і Воно жили поряд, у сусідніх будинках. Узагалі-то на їхній вулиці було лише два будинки: один — великий, з різнокольоровими вікнами і безліччю дверей, десь прибраний, десь занедбаний, десь пахло смачно, десь — не дуже, ― це будинок, де жило Воно; другий — зовсім маленький, зовні синій, усередині білий, стіни його були розмальовані чорним і сірим (пером і олівцем), двері скрипіли, бо нікому було їх змастити, але в найбільшій кімнаті горіло невелике вогнище, навколо якого були розкладені книжки, а ще був стільчик, ― так жила Я. Воно жило саме з собою, а Я — сама в собі. Вулиця, на якій вони жили, була широкою, але людною тільки вранці і після шостої вечора, а так нею зрідка проїжджали прозорі автобуси і трамваї.

Воно постійно бігло тією вулицею, у той час, коли Я тихо йшла, щось собі думаючи чи наспівуючи. Часом Я спинялась і спостерігала, як Воно біжить туди-сюди. А чого бігти, коли можна просто раніше вийти з дому?

Якось до Воно приїхали знайомі з інших вулиць і влаштували в домі Його свято, шумне і не дуже культурне. Я стомилась і хотіла відпочити, але сусідній шум заважав. Випаливши ще по цигарці, Воно зі знайомими стояли на ґанку.

― А чий це будинок? ― спитав хтось.

― Не знаю, ― відповіло Воно. ― Яке мені до нього діло?

― Як?! Це ж додаткова територія. Прибуток. Дуже цікаво.

― Так, ― сказав ще хтось. ― Треба викупити цей будиночок.

Коли Воно і знайомі підійшли до будинку Я, вони через вікна побачили, що там живе сама тільки Я.

― О! ― мовив знайомий. ― То нам не доведеться витрачати гроші. Ми можемо просто забрати цей дім.

Швиденько написавши щось на листочку, співрозмовники зайшли до Я, показали щойно придуманий документ і вигнали Я з дому.

Вже була пізня осінь, і ставало холодно. Я нічого не могла вдіяти, бо була сама. Що їй робити? Я сіла на тротуар, притулилась до стовпа і від холоду заснула. Назавжди, бо не було тепла. Вогонь покинув її.

Новопожильці перебудували хатку Я, зробили її схожою на будинок Воно. От тільки як Воно увійшло до будиночка Я вперше, з незачинених дверей повіяв вітерець і загасив вогнище великої кімнати. І хоч як намагалось Воно розпалити його знову, нічого не виходило. Знайомі зникли одразу ― Воно їх усмоктало в себе.

Вранці Воно, як завжди, кудись поспішало, але ніхто цього не бачив, адже Я вже не було.

 

                                                                Я і Вона (осінь)

 

     Я була разом з Нею завжди. Вони рідко коли сварилися, бо, напевно, були надто схожі за характерами. В усіх час від часу бувають зриви, від цього ніхто не застрахований. Я любила Її, просто, по-людськи. Вони були ніби сестрами, але водночас Я вважала Її чимось більшим, своєю мамою...

Вона приходила до Я раз на рік, тільки на три місяці, такий собі «офіційний візит». А що Я могла зробити? Разом з Нею вони були завжди, але не щодня, ось що мається на увазі. Дивно, Я завжди чекала Її з нетерпінням, але й зі страхом. Чи не розлюбила Вона Я за час, коли вони не бачились? І щоразу Я упевнювалась, що цього не сталось, мама ж не може розлюбити свою дитину. Вона дарувала Я золото, кришталь і чисте повітря, а також деякий одяг, який Я розношувала аж до наступного Її приходу. Вона пестила Я ще й тому, що завжди з’являлась на День народження Я. Вони гуляли і спостерігали за тим, як Вона змінює вигляд вулиць. Я дуже часто вважала Її чарівницею, але досить примхливою. Ніхто б ніколи не вгадав, що у Неї на думці. За ті три місяці, що Вона проводила з Я, люди навколо безліч разів змінювали своє ставлення до Неї, то нарікаючи, то славлячи. А Я подобалось те, що робила Вона, бо, напевно, вони були надто схожі за характерами.

Я сумувала без Неї, але часто сумувала з Нею. Нерідко вони сумували разом. Кажу вам, вони були дуже схожі. Вона навіювала Я свої пісні про тугу за тим, чого не було, підказувала нові сюжети для творів, які ніхто ніколи не прочитає. Я була надто сумна, щоб довіряти комусь свої думки, а з Нею можна було про це не говорити, вони думали схоже, коли дивились одна на одну, часом плакали. А деколи, коли Вона плакала, Я думала, зазираючи у Її очі, яка Вона красива. Найцікавіше те, що з кожним роком Вона ставала усе більш непередбачуваною, здавалось, Я Її не впізнавала спочатку, але за кілька днів ставало зрозуміло, що Вона повернулась усередині така сама, і завжди обійме Я своїми прохолодними руками, вкритими золотими перснями з великими рубінами.

Вона була дуже гарною, і з роками не втрачала своєї краси, на відміну від Я, яка не була красунею, до того ж, Я усвідомлювала, що за кількадесят років стане ще гіршою. А Вона завжди буде прекрасною молодицею з довгим коричнево-чорними косами, як кора різних дерев. Очі Її схожі на дощі, вони змінюють свій колір залежно від того, куди дивляться. А Я мала очі кольору води старого озера, поблизу якого мешкала. Саме такою була його вода, коли приходила Вона: трошки зеленкувато-прозора, зі старими ниточками пожовкло-мокрих водоростей. Поруч з Нею Я почувала себе якось піднесено-депресивно, почувалась свіжішою, приємнішою.

Я завжди сумувала, коли Вона, постійно неочікувано, йшла. Йшла кудись далеко-далеко, Вона ніколи не цілувала на прощання, ніколи не телефонувала, не писала. Чи згадувала Вона Я, чи думала про Я?

— Ти повернешся? — кричала Я навздогін, усвідомлюючи, що Вона тікає.

Але відповіді ніколи не було. Я думала: «Звичайно Вона повернеться. Вона завжди повертається. А я чекатиму. Завжди...»

І Вона поверталась. Щороку, приблизно о тій самій порі.

— Дивна ти, моя мамо, — говорила стиха Я. — Ти мене народила, виховала. Щось мені каже, що я і помру в тебе на руках.

Але це ж так страшно, бачити смерть своїх дітей. Та цього не минути, бо Я колись помре, а Вона — ніколи. Можливо, думаючи про це, Вона і плакала темними своїми вечорами і довгими своїми ночами. А Я дивилась у вікно, думаючи, яка ж Вона красива. Може, не такі вони й схожі?

Її помічали усі, усі про Неї знали, хтось навіть думав, що знає про Неї усе. А Я мало хто знав, мало хто звертав на Я увагу на вулиці, усі бачили тільки Її, таємничу і непередбачувану красуню. В очах — дощ, на руках — золото, на вустах — горобина, на косах — кора різних дерев.

 

                                                         Я і Він (хтось)

 

       Кожна істотка для чогось вигадана. Щось несе своїм існуванням. Просто так, без смислу нічого ж не буває, правда? Якщо сходить і сідає сонце, це повинні знати і розуміти всі. Хмарки не приходять нізвідки. Щось робиться у світі. Щось штовхає події, і вони трапляються.

Навіть думки не виникають без певної сили, що керує ними. Саме про це думала Я усе життя. Чому все сприймають як належне або як випадковість? Пишуть пензлі у голові якесь незрозуміле полотно. І кожна думка вертає в один і той самий лабіринт — одинокість. Немає поруч нікого. Усі десь навколо, тільки навколо, а в колі нікого немає. І Я одна, наче лише вона є людина, а всі інші — частина навколишнього світу. Ніхто не думає тих думок, які є в Я, не переймається тим, що хтось думає замість них. А Я думала, Я боялась. Постійно чогось боялась, бо стільки думала, а так нічого й не знала, нічого не розуміла.

Тільки щось грюкнуло дверима в голові Я. Коли це сталось, Я не пам’ятала, наче це відчуття не мало початку, але обов’язково матиме кінець.

Найзвичайніший день, найзвичайніші думки. Але раптом з’явився Він. Звідки? Навіщо? Чому? Я не знала, але відтоді Він був з Я назавжди, постійно. Навіть коли Я про Нього не думала, Він стояв і чекав, коли Я знову про Нього подумає. Це були якісь чари незрозумілі. Навіщо?

Він приходив, довго мовчав і дивився в очі Я. Вона відверталась, бо соромилась чужих поглядів. Але Він уперто казав, що не чужий, що думає ті ж самі думки. І Я може не боятись одинокості, бо Він з нею назавжди.

Він був прекрасний. Я це розуміла, але намагалась не дивитись на Нього, бо тоді Він одразу ж зустрічав її погляд і всміхався, так гарно і приємно.

Я відчувала, що Він для неї, той, хто їй був потрібен увесь час. Але Я соромилась, коли Він говорив, що Я прекрасна. Я сама губилась у думках про себе: що я? хто я? яка я? Не дуже й погана часом. Часом огидна сама собі. Але Я Йому нічого про це не казала. Щоб Він не переконував, яка Я чудова, зовні та всередині.

Я думала, як Він може бачити щось там, у неї всередині, таке, чого Я сама не могла розгледіти? Мабуть, для того Він і з’явився, щоб побачити щось таке.

Я і Він часто висіли над ніччю і дивились на небо, думаючи одне про одного, але не зізнаючись у цьому. Потім Він мовчки цілував Я, а вона обнімала Його, тільки голову притискаючи сильно.

Я відчувала, що Він їй потрібен і наскільки потрібен. Літаючи у вільному просторі, не хочеться користуватися ногами. Ноги — це залежність від підпори. От руки — зовсім інше. Руки — це крила, ними можна робити усе: перебирати хвилі повітря, торкатись хмарок, обіймати вітер.

Він був частиною усього польоту Я. Я почувала таке душевне піднесення, коли відчувала, як Він тримає її над прірвою. Я летить вниз, а Він постійно її ловить добрими великими і сильними руками. Я так це любила.

Але Він не приходив до її життя. Він з’являвся і танув у тумані безлічі інших думок. Бо Він — лише чергова мрія, найнездійсненніша з усіх мрій Я.

Я через Нього плакала тими ночами, коли могла з Ним падати в обійми згори. Я сумувала за поцілунками, яких ніколи не було в її тілі. Я нудьгувала без польотів, ноги сумували від постійного тягаря свободи.

А Він? Він є, і Його нема… Я думає — тоді Він з’являється, щоразу красивіший, надійніший, закоханіший… Я повертається у світ — Він зникає. Чи на мить, чи назавжди?

Людина — істота одинока у світі. Саме через свої думки. Вона думає про свою одинокість і стає ще одинокішою. Один — найсумніше число у світі. Коли один — значить без когось. А чи є десь хтось, кому ти потрібен один? Не може ж людина бути нікому не потрібна взагалі…

Чекати — єдине, що залишається для Я. Думати про Нього, вигадувати Йому ім’я і шукати Його руки над прірвою і під прірвою. Перед польотом і для приземлення, для нового польоту.

 

                                                                 Я і Ти (Господь)

 

       Я довго шукала шлях до Тебе. І коли Я усвідомила, як Ти їй потрібен, їй стало постійно думатись: «Я стільки йому винна…»

Я ніхто не вчив Тебе любити, ніхто не казав, як треба дотримуватись усіх ритуалів спілкування з Тобою. Я до всього чимчикувала самотужки, самотньо, як завжди. Чим більше Я дізнавалась про Тебе, тим суперечливішими здавались їй усі розмови навколо нього.

Я сама визначила для себе, яким Ти був, як приблизно виглядав, який мав характер, голос, погляд. Ти –– прекрасний чоловік з глибоченними очима, м’якими руками, теплими обіймами, не такий, як малюють на іконах.

Я дуже любила Тебе, якось по–своєму, не так, як це кажуть, пишуть чи навчають. Я не мала того благоговійного страху, поклоніння, церемонності. Просто Ти був надто реальний для Я, і вона любила його по–людськи.

Я намалювала Тебе, якось чудно, наче Ти постійно дивився на неї, але щоразу по–іншому. Цей погляд або підбадьорював, або дорікав, або плакав, –– залежно від почуттів Я, наче був її совістю.

Я не любила про щось Тебе просити.

–– Я знаю, тебе постійно усі про щось просять, вимагають, хочуть. Таких, як я, –– мільйони… Я розумію. Але, може, колись, коли до мене дійде черга…

Після кожної розмови з Тобою, Я було так соромно часом. А раптом Ти, дійсно, чув усе те?.. Яка ганьба…

Історія молитов Я до Тебе досить різноманітна. Спочатку Я просила зробити її красивою, потім просто худою, навмисне пропускаючи слова «хліб наш насущний дай нам сьогодні», адже хліб –– смачна смерть. Потім Я просила, щоб ніколи не було воєн… Але війни були і є, то Я швидко покинула це прохання.

Потім Я просила, щоб Ти забрав її, просила смерті. Я казала, що розуміє усе і ні про що не шкодуватиме. Але й цього Я не дочекалась, а їй так хотілось просто зустрітися з Тобою, обійняти, потримати за руку.

Ще Я досить довго і планомірно просила позбавити її болю, фізичного болю в тілі. Але воно теж не діяло.

–– А, ну там, де ти, мабуть, такого болю немає, –– казала Я щоразу, коли відчувала, що Ти не вчув її молитви.

Якийсь період Я бажала щастя для тих, кого вона любила, потім –– просто для всіх. Тільки через рік Я допетрала, що усі не можуть бути щасливими, і перестала Тебе про це просити.

Я розмовляла з Тобою щодо своїх прохань щодня перед сном, коли вже лежала у ліжку. Я складала долоні і беззвучно шепотіла молитву, пристосовану до її потреб. Закликала ангелів, архангелів, херувимів, серафимів і престолів.

Коли Я дуже сумувала, часто різко розмовляла з Тобою. Але швидко соромилась цього і просила пробачення. Я ніколи не знала, чи пробачав Ти, не знала, чи чув, чи слухав. Взагалі, Я мало про Тебе знала, але того, що Я допонавигадувала, їй вистачало.

–– Ти ж знаєш, я тебе люблю… Дуже люблю, до сліз… Аби тільки знати, чи побачимось… Я знаю, знаю, головне –– вірити… Я вірю, чесно вірю… Просто мені самотньо знати, що ти далеко. Я хочу бути ближче до тебе, тримати за руку, пригортатись. Ти ж не відштовхнув би мене, правда?

Потім Я била себе по чолу: «Ну от, знову сама з собою розмовляю! Що я собі думаю, ким себе вважаю! Хто я, а хто він! Я –– менше за содову порошинку для нього. Його усі люблять, усі хочуть тримати за руку, обіймати… Ех…»

Так, Я було дуже самотньо. Кілька разів Ти снився Я, вона від цього так раділа, ставала натхненною, спокійною. Але ось уже більше року, як Ти не навідувався до її снів. Я думала, що, значить, вона чимсь завинила, і Ти карає Я. Може, розлюбив? Але, щоб розлюбити, треба спочатку любити. А Я любити нема за що. Я ніхто не любить…

Тому Я ніколи не просила кохання, ні любові, ні чоловіка, ні дітей. Я розуміла, що не для неї таке… Але Ти таки вдарив Я коханням, нещасним самотнім коханням до архангела. І все одно Я не просила Тебе дати їй взаємності в коханні. Просто Я стала молити, щоб її коханий був щасливий. Я навіть поважала себе за таке благородство…

От тільки архангели літають далеко, і Я ніяк не може довідатись, чи здійснив Ти її молитву. Не знати щось дуже важливе –– найбільша мука, особливо коли справа стосується кохання…

–– Ти –– любов, а ти когось кохав?.. Вибач, це особисте, я розумію… Просто такі чутки про тебе ходять. Я їм не вірю. Але якщо ти був щасливий, я не ревнуватиму. Вибач…

Ти завжди буде незбагненним для Я, загадкою, мрією. Я уявила Тебе собі, намалювала. Я вірить і довіряє Тобі, чекає знамень, хоче бути обраною Тобою. Я наче й усвідомлює неможливість зустрічі з Тобою, а водночас прагне цього понад усе –– взяти за руку, пригорнутись, обійняти…

Не буває ж так, щоб можна було так любити того, хто не існує…

 

                                                               Слово честі

 

      Ангеле Христов, хранителю мій святий і покровителю душі і тіла мого, вся ми прости, ялика згрішиш у днешній день, та в якому ж грісі прогніваю Бога мого: але моли за мя грішного і недостойного раба, яко да достойна мя покажеши благості і милості всесвятия Трійці, і Матері Господа мого Ісуса Христа, і всіх святих. Амінь.

 

22 лютого 2005 року. Київська вулиця.

— Добрий день, люди!

Немає відповіді.

«Ну що ж, приємно, коли все залишається так, як було завжди! — дівчина зітхнула, ще раз подивилась на натовп тролейбусної зупинки і пішла собі. — Може, щось інше вигадати?»

*

13 квітня 2005 року. Та сама київська вулиця.

— До моєї смерті залишилось п’ять місяців!

Немає реакції.

«Звичайно, стабільність — це добре, але байдужість...» — дівчина глибоко зітхнула, опустила очі і зайшла до тролейбусу. Стоячи серед натовпу на одній нозі, вона подумала: «Цікаво, а якщо я справді помру, вони помітять?»

*

13 червня 2005 року. На зупинці ті самі люди.

— Три місяці, — тихо мовила дівчина, озираючись навкруги, шукаючи і не знаходячи небайдужих очей. О! Здається, хтось хоче їй щось сказати!

― Не підкажете, яка маршрутка йде до Петрівки?

― Майже кожна, — розчаровано відповіла дівчина.

― Дякую.

― Прошу, — вона стала ближче до дороги, аби натовп заніс її глибше: їхати довго.

*

12 вересня 2005 року.

«Ну чому натовп завжди такий однаковий?» — знервовано озираючись, думала дівчина, час від часу повторюючи:

— Завтра,.. завтра.

Хтось, піднімаючись за нею до тролейбусу, випадково наступив на її довгі штані.

— Ой! Вибачте.

— Завтра! — крикнула вона розлючено.

Жінка перелякано глянула на людей в тролейбусі.

«А як я помру? — думала дівчина, дивлячись на мокре скло тролейбусного вікна. — Я не зможу себе зарізати. Я не настільки смілива. Вогнепальної зброї у мене немає... Якщо впасти з вікна вдома — ніхто ж з них не знатиме... Як буде незручно: вони чекатимуть, а я не помру...»

*

13 вересня 2005 року. Ясний день на київській вулиці.

«Ну звідки у нас стільки людей?!» — думала бліда дівчина, підходячи до тролейбусної зупинки. Вона хотіла щось сказати, але промовчала. «Краще притулити язика... Потім, сюрприз буде.»

Під’їхав порожній тролейбус. «Ну звісно, а до моєї смерті такий подарунок не можна було зробити?! Гаразд. Дякую і за це.» Вона ступила на першу сходинку і хтось потягнув її за руку так сильно, що дівчина аж впала.

— Що це таке?! — підвівшись, крикнула вона на молодого чоловіка, який тримав її за руку. — Що ви собі дозволяєте?

Вона озирнулась навкруги: на дорогах не було транспорту, не було людей — усе ніби вимерло. На спорожнілій зупинці стояло двоє: дівчина і хтось, хто тримав її за руку і пильно дивився їй в очі.

— Що сталося? — пошепки спитала вона перелякано. — Я померла вже?

— Саме так, — голос чоловіка звучав, як низький кларнет.

— Але як? Від удару об асфальт? Чи мою голову раптом прищемили двері?

— Ні, — усміхнувся він. — Все було дуже мирно: серцевий напад.

— Серцевий напад? У моєму віці?

Чоловік кивнув.

— А ви...

— Я — ангел.

— Смерті?

— Охоронець.

— Оце так ви мене берегли? — засміялась вона.

— Я ж не Господь... Проте перед тим, як ти потрапиш у інше місце, мені необхідно знати.

— Що? Чому я захотіла померти? А що це змінить?

— Тебе ще можуть повернути.

— Е ні! Я туди не хочу.

— Чому? Що може бути краще за життя?

— Що може бути гірше за життя? Нічого. Можливо, колись давно жити було легше, але тепер це надто важко, для мене. Я не можу існувати за програмою: школа — інститут — робота — одруження — діти — пенсія — смерть. На те, що я справді хочу робити (і я вірю, що це було б не дарма) у мене ніколи немає часу: постійно якісь завдання. Щодня я проходжу той самий маршрут, бачу невпинний потік людей, які з похмурими гримасами їдуть туди-сюди, туди-сюди. Їм усім байдуже на всіх. Кому я потрібна?

— Близьким.

— А, так, звісно. Вони, мабуть, мене люблять. Але часом цих кількох людей так замало... Часом бувають невеличкі острівці радості, але кожна нова хвиля їх затоплює назавжди... А обов’язково тримати мою руку?

— Тобі неприємно?

— Та ні, просто незвично.

— А чому так рано? Ти ж так мало ще бачила... Не хочеш побачити свого майбутнього чоловіка, дітей? Невже ти ніколи не мріяла про гарне весілля?

Дівчина засміялась.

— Весілля?! Бачу, ангеле, ви мене зовсім не знаєте або хочете почути це від мене. От зараз ви дивитесь на мене. І що, вважаєте, що комусь може сподобатись таке? Так, я знаю, що мені варто було б лише змінитися трохи, і було б усе гаразд, але... я не можу, мабуть, не дуже й хочу, — з її очей покотилися сльози. — Я часто дивилася на нічне небо і думала: отак зараз хтось сумує так само, як я, а завтра ми зустрінемось, і наш сум самознищеться.

— І ці думки ніколи не втілюються... — ангел ніжно притиснув її до себе і поцілував у голову.

Дівчина дуже здивувалась, але тільки сильніше обійняла його.

— Ангеле, я тебе люблю! Знаєш, може, я б і не померла, якби у мене була надія на таку мить у житті.

— Все, — рішуче мовив він. — Я повертаю тебе назад.

— Ні! — перелякано крикнула вона. — Не повертай мене туди!

— Ти ще не знаєш, чого себе позбавила. Я не дозволю тобі так піти.

— Якщо ти мене повернеш, я впаду з вікна, стрибну у Дніпро, вкраду гроші, куплю пістолет і застрелюся... Я хочу бути з тобою. Ти — мій друг. Я ж люблю тебе!

Ангел сумно поглянув на дівчину, яка плакала і вередувала через те, що не хоче жити.

— Гаразд, — тихо мовив він. — Якщо ті кілька років, що ти прожила, принесли тобі стільки болю, я тебе не відпущу.

— Дякую, — вона обійняла його, через кілька хвилин мовчання додала: — Ти ж знаєш янголів-охоронців моїх батьків? Можеш попросити їх, як зустрінеш, сказати мамі і татові, щоб вони не хвилювались за мене? Я знаю, що вони дуже переживатимуть.

— Як побачу, обов’язково перекажу, — гірко зітхнув він. — Ходімо...

Вони, тримаючись за руки, немов закохані, простували безлюдною вулицею ліворуч. На мить дівчина спинилась й озирнулась на зупинку.

— А вони хоч помітили, що я померла?! От, кроти...

*

13 вересня 2005 року. Подружжя дивиться вечірні новини по телебаченню.

— «Хвороби молодіють». Сьогодні на одній із тролейбусних зупинок Києва стався  унікальний трагічний випадок. Молода дівчина отримала серцевий удар, прямо заходячи до тролейбусу. Лікарям, на жаль, не вдалося її врятувати. Фахівці стверджують, що за час їхньої практики це перший подібний випадок смерті молодої людини від такого типу захворювань. Нагадаю, дівчині було лише сімнадцять років.

Чоловік з жінкою здивовано перезирнулись, і він тихо мовив, кладучи до тарілки шматок курятини:

— Нарешті. Хоч хтось дотримується свого слова!

 

                                                               Інтермецо

 

     Десь є перлини на світі. Десь є люди-скарби. Десь є щастя. І хтось там живе, знаючи чи не   знаючи, що він там живе. Мене там нема. Може, колись я там була, але так давно, що й не згадати. Це як повільний-повільний блюз. У синій кімнаті з тьмяним освітленням. Ані крихти не схоже на море...

Мене там нема, і мені це так очевидно, що доводиться плакати, щоразу, як згадаю. Наче туга за тим, чого ніколи не було, або було, тільки ніхто не пам’ятає. Вона гнітить, пожирає нутро, наче дракон, якому нічого робити.

Так легко перенестись до життя, де можливе щастя. Головне, начебто, захотіти... Мабуть, я не хочу. Бо я туди перенестись не можу. Я бачу крізь скло людей, які там. Хочу туди, але б’юсь об те скло, як муха на вікні. Щойно минеться забій, звертаю погляд туди, бачу, що там нема таких, як я, і створюється ілюзія, що можу бути там. Клята пам’ять надто пізно нагадує про скло, я знову вдаряюсь. І мені знову боляче, у тому ж місці, хоч уранці, хоч уночі...

Мене нема. Ніде. Інші цього не помічають, махають мені з-за скла і всміхаються. Вони не розуміють, що я не з ними. Я якось окремо, паралельно. Зовні різниці нема. Тому ніхто й не помічає моєї відсутності. Скло не перетворюється на повітря. Так, його можна розбити. Але я від того не змінюсь. Це наче коли дізнаєшся про смертельний діагноз. Є життя до нього, але ті спогади перестають бути реальністю, ніхто не поверне того, що було. І відчуття неприреченості ніколи не повернеться...

Десь є перлини на світі. Я бачила. Десь є люди-скарби, я бачила їх, здалеку, вони далеко від мене, я боюсь наближатись, люди-скарби не потребують мене, і я не смію... Десь є щастя, я знаю, бо хтось про це говорив. Але мене там нема. Мене не бачать ані перлини, ані люди-скарби, ані щастя. Це як спів ні для кого, танець ні для кого, картина ні для кого, слова у нікуди... У синій кімнаті з тьмяним освітленням. Ані крихти не схоже на життя...

 

                                                                  Подорожник

 

      Тиняюся, тиняюся, шукаю... Кого? Навіщо? Хтозна... Чи хтось зна? Чи комусь не байдуже? Не знаю. Сподіваюсь... Інакше мені ― хана...

Оце лягаю спати і думаю: ось як насниться віщий сон ― ото буде життя, все зміниться, світ перекинеться, аж ноги задерши... І що ж? Сниться, що ходжу на роботу, розмовляю ні про що і мовчу щось собі. Люди знайомі, події очевидні... Прокидаюся ― іду на роботу, мовчу собі щось, говорю ні про що, бачу знайомих людей і живу в очевидних подіях... Здійснюються бажання ― аякже! Віщий же сон... От тільки світ чомусь не перекидається, задерши ноги... Хм... (Тут гірке зітхання.)

Бреду, мов самотня дріжджя... Вулицями, парками, пісками й асфальтами... Холодними взимку, пекучими влітку, прекрасними восени і п’янкими навесні. Сходжую взуття пара за парою, збиваючи носки, стираючи підбори, наробляючи мозолі й тріщини... І для чого воно ото? Що шукаю? Кого? Мабуть, таки когось...

Агов! Хто-небудь (бажано, не маньяк, не обкурений, не п’яниця і не наркоман; хе-хе ― небагато ж залишилося, еге ж?)! Я осьдечки! Ні, лівіше... Так, я розумію, що та русявка симпатичніша... Так, і очі в неї симетрично посаджені... Так, бачу, і брови тонші... І руки тонші... І ноги тонші... Так, і чашечки бюстгальтера повніші... Та я й не сумніваюся, що й готує вона краще!.. Так, я вірю, вірю, що вона добра, щира і без крапельки сарказму... Так, я розумію, тепер розумію... Вибачте...

Йду собі далі... Шкандибаю трохи ― нове взуття... О! Усміхаюсь ― даремно... Так, даремні усмішки теж існують... А також непотрібні погляди, зайві рухи і неможливі думки... Але ― хай йому! ― чому все це має локалізуватись у мені?!? Тю!

А може... А раптом це все ― лише велика тупа перешкода до великого щастя (у смислі везіння)? І треба лише потерпіти, дотинятися до якоїсь точки? Бо ж, людоньки, я ― людина, не камінь. Мені з кожним роком усе важче (мабуть, старію, ніде дітися від часу) бачити тих, хто вже познаходив когось... Вони ж бо зовсім безпардонно хизуються своїми знахідками ― либонь, не інакше, як чорні археологи, ― геть усюди: на вулицях, у парках, на пісках і асфальтах... Совісті у них немає... Я, бачте, везучий, тому на інших мені начхати! Так не чесно...

Доводять мене до голодного розпачу, штовхають вдома до вікна, у метрі ― до рейок, на мостах ― до перил, на морі ― до глибин... Але підступна дірочка куйовдить голову: а раптом оце ― останнє випробування? Витримаєш ― здобудеш подарунок... Може, завтра буде саме той день, саме той порядок планет, саме те сузір’я і саме той настрій у того, хто цим усім заправляє? О, я впевнена, що хтось таки заправляє цим усім... Бо я такого не замовляла...

Як усе-таки добре, що я не збираюся довго жити... Мої ж бо ноги ― не вічні, треба їм колись дати спокій від усіх цих моїх тинянь... Та й не лише ноги ― усі тіло ниє потроху... Найбільше, звісно, ниє голова (ха-ха, думали, я за серце хапатимусь? що серце ― просто собі насос, ганяє кляту кров туди-сюди...), і тут, мабуть, саме моя провина найбільша. Моє тиняння набуває ролі не просто прогулянок чи тренувань вестибулярного апарату, цей процес стає моєю, так би мовити, життєвою філософією... (Ну й загнула!)

Ходити, бродити, тинятися, чимчикувати ― тільки б не затримуватися на одному місці, тільки б не придивлятися, тільки б не стати об’єктом чийогось придивляння... Знаю, парадоксально... Але нічого не вдієш з фактами (ну, хіба газету десь спалити або утилізувати іншим цікавим чи не дуже способом)...

Я рухаюсь, я не застоююсь. Але ж чому мені досі дорікають незворушністю, загальмованістю, пасивністю? Я ж ходжу, броджу, тиняюся, чимчикую... Знову щось не так... Вікно, рейки, перила, глибина... А раптом? Ще потерпіти... Може, ще недовго... А якщо довго? А якщо дарма? А якщо... ніколи... Якщо ніколи-ніколи? Якщо ніколи-ніколи... Ну, якщо ніколи, то тільки Паганіні... Так, я банально віджартовуюсь на болючі для себе теми...

Мені дуже складно підшукати добре взуття. У мене нестандартна нога ― широка ступня, високий підйом, випукла п’ята, ще й зламаний палець, що неправильно зрісся, на лівій нозі... Мені дискомфортно на високих підборах і платформах. Але найгірше ― у спідницях улітку, коли надто спекотно для колготок, тоді так боляче стегна труться одне об одне... Так, мабуть, зайві подробиці... Але це такі особливості мого життя, мого тиняння-ходіння...

Боже, невже така істота, нинішня я, ну геть зовсім не здатна відшукати... ну хоч якесь щастя (у смислі, ех, хіба це має значення?)... Що ж, принаймні я щасливіша за тих нещасних збоченців, настільки самотніх, що телефонують мені серед ночі (і не тільки) і надсилають смс з матюками... Я не відповідаю, набридло псувати собі душу через якихось незнаних придурків (ну звідки вона беруть мій номер?!?)...

(Ще одне гірке зітхання, з долонею під щокою.) Я стомлююсь, поступово, стомлююсь від обридлих шляхів, однакових вулиць, парків, пісків а асфальтів. Усе смердить тим самим ― самотністю мого чимчикування. Люди рябіють перед очима ― красиві, не дуже, дуже, дуже не... Колись усі вони зіллються для мене в одну жирну тінь, від якої я тікатиму далі й далі... Хіба що чиясь сильна жилава рука схопить за плече і спинить, так, що я аж упаду. Хай навіть задерши ноги... Ото була б кумедія!.. Хе-хе... То що мені, чекати? Й тинятися далі? Чекати свого ідеального щасливого дня (чи ночі, ні, вночі я рідко тиняюся), як покірне бараняче дитя? Чи плюнути н все з високого дуба, завести сторінку на сайті знайомств, понаписувати про себе усіляких дурниць?.. Смішно... Ні, я не плачу, навіть у носі не свербить і в горлі не тисне...

Просто... Біда в тому, що зупинитися, коли довго й досить чітко тиняєшся, дуже важко, дуже-дуже важко. Що означає перестати тинятися? Це ― розучити мозок моментально, з одного напівпогляду, оцінювати зустрічних людей; послабити тиск на ступні і зламаний палець, а отже, посилити тиск на кулачковий насос поміж ребер; скоротити усі шляхи, обрубавши цим тисячі думок, серед яких, можливо, колись з’явилася б розумна, хоч одна, але розумна; зупинитися , а зупинка ― це смерть... Ні-ні, смерті я не боюся, радше навіть навпаки... Не знаю, я заплуталася... Мабуть, таки даремні усі мої пішоходіння умовиводящі...

А раптом... А може, завтра?..

 

                                                           Смердюче місто

 

       Моє місто ― смердить. Я не соромлюся цього визнавати, бо це правда. Але мені соромно, що це ― правда... Може, навіть не так соромно, як сумно... Гірко якось усвідомлювати, що твоє, рідне, місто ― смердить. Що ти живеш у смердючому місті. Великому, пишному, людному і ― смердючому.

Можливо, відіграє свою роль факт, що найперше, що я бачу, виходячи з дому ― смітники. А може, усе через те, що я буваю в інших місцях... Може, якщо нікуди не їздити, воно менше смердітиме? Людина, взагалі-то, до всього ж звикає...

Ніколи, ніколи не їздіть у метрі, коли надворі літо. Не піддавайтесь оманливій прохолоді перонів з вітерцем... Навіть побачивши усі відчинені віконця вагонів ― не вірте. Там ― пекло. Гілка, де є станції «Вокзальна», «Театральна» і «Хрещатик» ― це пекло, реальне, підземне... У голові рояться думки: невже хтось іще не здогадався, що митися влітку ― можна?!. Очі знедолено блукають у пошуках волоцюг (адже такі аромати від «звичайних» людей не можуть линути), не знаходять (часом і таке буває) і сором’язливо втуплюються то у підлогу, то на розклеєні усюди рекламні повідомлення... А раптом це я ― смердю? Наче милася, і дезодорант, і парфуми навіть... По спині тоненькою смужечкою стікають крапельки зовсім не від сорому. Від смердючої спеки...

Їздили коли-небудь 14-м чи 15-м трамваями? На їхніх маршрутах небагато видатних місцин. Але станція «Козелецька» ― особлива. Кажу вам: здійсніть вояж ― і зрозумієте, про що я. Зненацька пасажири (особливо ті, хто вперше) зі смиканням ніздрів починають озиратися ― на сусідів, кондуктора, водія врешті-решт, перевіряють у себе за пазухою, в кульках і на підошвах. Тягнуться до рятівних віконець ― овва! Я часто йду там пішки додому (я не мазохіст, просто так швидше) і щоразу мучуся здогадками: гнила капуста? гнила кисла капуста? гнила кисла капуста з гнилим огірком і виблюваним буряком? І якось навіть не хочеться на власні очі бачити правильний варіант. Хочете гру? Як здибаєте там когось, так, заради жарту, повитріщайтеся на нього, мовляв, «мужчіна (женщіна), ну майте совість, зараз стільки різних порошків продають, якось владнайте свої газотранспортні негаразди...» Кажуть, там якась овочева база. Хм, навіть думати страшно, що якісь тамтешні овочі колись були чи будуть в моєму домі...

Продукти ― окрема тема. Сморід м’яса, риби, що їх продають просто неба на стихійних ринках чи навіть нестихійних базарах. У павільйонах, де масні жіночки з усіх сил агітують скуштувати, помилуватися, торкнутися й обов’язково купити, важко перебувати більше хвилини (хто може на триваліший час затримувати подих ― я вам заздрю). Мухи бригадами патрулюють язики, балики, лопатки, реберця, ратиці, голови, печінки з серцями ― геть усе, особливо сало ― воно ніби навмисне виблискує м’ясними прожилками і щетинистою шкуркою. Так, усе там смачне, коли свіже і добре приготоване. Але ті запахи... І мертві голови свиней, телят... Тю, наче тільки в моєму місті м’ясо продають! Ні, воно всюди так, але, як кажуть, що ближче ― те важливіше...

Моє місто ― європейське... Кх-кх... Посперечаємося? Давайте... Отже, громадські вбиральні. Вони є, але знайти їх можна хіба в Центрі ― на Хрещатику, в Шевченківському парку... Далі ― то вже треба знати місця... Така інформація, вочевидь, є державною таємницею, бо як інакше пояснити сеанси «ароматерапії», які хоч-не-хоч відвідуєш, минаючи густі кущі (звісно, це все подалі від Центру)? Але це провина не самих організаторів, а й «громадян». Вже й не злічити, скільки разів, посеред божої днини, стаєш свідком актів уподібнення людей до звірів. Здається, кожен куток і через одне дерево помічено ― як не собакою, то чоловіком (хлопцем, юнаком, дядьком, дідом). Між гаражів, біля парканів ― «сциклопи» (даруйте вже такий мій неологізм) здійснюють паломництво, з пивом чи й без, під час прогулянок, ігор на вулиці, без жодних докорів сумління... І лише дощ зі снігом можуть змити усе те, а так ― дихайте, шановні, тим, що є.

Та що чоловіки! Жінки, баби ― і вони туди ж! Якось, ідучи Чоколівським бульваром, мала необережність звернути погляд ліворуч, за автобусно-тролейбусну зупинку. Там не було ані густих кущів, ані безлюдної темряви. Просто під якимось клумбовим парканом неподалік кіоска якась бабця саме присідала, задираючи спідницю. Я миттю відвернулася ―- на жаль, нічого іншого мій етико-боягузливий глузд не зміг підказати... Ще у нашому будинку мешкає така собі «женщіна» незрозумілого віку, але очевидних уподобань. Колись вона була чи то консьєржкою в нас, чи прибиральницею. Не важливо... Її тепер зазвичай можна зустріти у двох станах: під час матюкання (на будь-кого і з будь-якої причини) та, як розповідав мені батько, «обісьцяною у траві»... Що ж, гендерна рівність, в усіх значеннях...

«Кропити» все навколо ― гріх. Але цей гріх пищить тонюсіньким голосочком у вашій голові, коли, не дай Боже, вас занесе до громадської вбиральні котрогось із бюветів славного Трускавця. Чи це проблеми були із водопостачанням улітку 2008-го, я не знаю... Але вода не змивалася, відповідно, усі «набутки» не прибиралися. Найхимерніше ― величезні черги. Водичка ж ― сечогінна... До чого тут Київ? Вибачайте, наболіло. Скажете, не місто смердюче, а держава? Мабуть...

А щодо Трускавця?.. Була я там двічі, більше не поїду. Не через засрані вбиральні. Через те, що коли приїжджаєш у Київ після Трускавця вранці на залізничний вокзал ― хочеться плакати. Від смороду. Нестерпного смороду давньої столиці колись славної держави. І смердить геть усе і геть усюди ― від перона аж додому. І в кімнаті теж повітря ― не таке, огидне, несмачне... Одразу починає боліти голова і хочеться десь подітися або перебратися жити у ванну кімнату...

Мої буденні шляхи просякнуті смородом. Чи це перехід між трамвайними і залізничними коліями на станції «Політехнічна», який час від часу горить, додаючи ще й огидного запаху спаленого сміття й бетону до звичних (запахи нужників і... та й цього досить)... Чи закапелки будинків спальних і не дуже районів, чи переходи метрополітену... Чи тротуар більш-менш магістральної або центрової частини міста, просякнутий смородом від автомобілів. Не знаю, хто винен ― паршивий бензин, жахливі дороги чи бруднющі фури, але курява диму, що постійно шлейфом супроводжує кожного в моєму місті ― пригнічує. Коли раптом доведеться перетнутися з автомобілем, коли він перекриває дорогу (хай навіть на мить) ― з вихлопної труби виринає гаряча кислувата хвиля, ліниво огортає, хоч-не-хоч вдихнеш, ― і так гірко стає, що не встиг ніде подітися від неї...

 Усе частіше моє місто видається мені одним величезним огидним недопалком. Не сигаретою біло-жовтою, не товстою аристократичною сигарою, а пожованим, підтоптаним, зі слідами і без помади, смердючим недопалком. Вони усюди ― валяються під ногами, вилітають з вікон, зависають на рівні живота і гойдаються вгору-вниз... Вони ― перше, що видно на вулицях, коли сходить сніг... Чомусь усе життя не терплю (та що там, доводиться терпіти, не будеш же кожному курцеві пику набивати) тютюнового смаленого запаху... Чи є в цьому якась дитяча психічна травма ― не знаю, не пам’ятаю. Але цей огидний дим, ці тютюнові люди, які геть усюди, і немає на них ради... Величезний смердючий недопалок переслідує ― від зупинки громадського транспорту до роботи, на роботі, з роботи додому, і вдома також. Так-так, від нього не сховатися вдома, якщо, звісно, це багатоквартирний міський будинок. Ви можете сидіти преспокійно у своїй кімнаті, як раптом, ніби нізвідки, відчуєте цей сморід. Визирнете у вікно ― не одразу й відшукаєте того курця ― він може бути ліворуч, праворуч, унизу, вгорі... У кабінетах, ресторанах, вбиральнях ― ніде нема від них порятунку...

Звісно, звісно, багато видатних, навіть геніальних людей смалили (Вінсент ван Гог, Зігмунд Фройд, навіть Вів’єн Лі...), так само, як і полюбляли алкоголь, наркотики тощо... Для когось це ― ознака певного соціального статусу, спосіб релаксації чи допомога в пошуках друзів... Але... Ну не всі ж курці, хоча б мого міста, настільки геніальні, що можна їм пробачити той сморід, яким вони щедро діляться з усіма, мов мідаси, перетворюючи усе на тютюновий сморід ― одяг, волосся, речі... Затягнувся ― плюнув, затягнувся ― плюнув, докурив ― кинув ― плюнув... Пальці стискаються в кулак, зуби ― теж... Але мій етико-боягузливий глузд не дозволяє бити незнайомих людей просто так, за цілком звичні дії...

Не знаю, наскільки смердів Париж XVIII століття, але, думаю, моє місто також може народити собі Жана-Батіста Ґренуя, так, суто для профілактики. Хай він і не розділяв сморід і пахощі як погане і хороше, але він зміг би осягнути ті «запахи» мого міста, які ми, місцеві, не завжди помічаємо... Хоча, навіщо?

Зрештою, я лише описую те, що є, те, що бачу і відчуваю. Комусь не заважає, комусь (о Господи...), може, й подобається... Я ж бо знаю добре, що ініціатива ― карається... Мовляв, «а что сделал ТЫ...» для того, щоби «твоє» місто краще пахнуло? Мовляв, критикувати ми всі добре вміємо, а як щось реальне зробити ― то в кущі... Ну не знаю, я в кущі не ходжу, бо там (див. вище) і без мене чимало народу буває. Усе-таки, я ― не агітатор і тим паче не революціонер. На жаль. Я щодня спускаюся і піднімаюся в смердючому ліфті (звісно, коли він працює), виходжу з будинку і заходжу крізь портал смітників, від яких несе то кислим, то здохлим. Мандрую парком, вдихаючи випечені літнім сонцем випари чиїхось випорожнень. Я минаю щодня сотні людей, від когось тхне, від когось ― ні, часом навіть пахне...

Навіть якось важко сказати: так, усе це так, але це ― моє місто, я ― його частина, тому все одно я його люблю... І ненавидіти якось не хочеться, і без того в моїй державі забагато людей, які її ненавидять...

Я залишаю «найціннішу цінність» ― право на вибір, свободу дії кожному із нас, адже так ― вірно, чи ні? Посперечаймося?..



Создан 26 ноя 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником