Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Марина ПОРАДА "Обіцяю (Je promets)"

проза



 

Задзеленькотів будильник, наведений на сьому, Маргарина швидко піднялася з ліжка і вимкнула причину свого пробудження. Вона хутенько одягла яскравий різнокольоровий сарафан, зачесала довгі темно-коричневі коси і спішно вийшла з кімнати. За мить вона, б’ючи себе по голові, повернулась, узяла маленький рюкзачок і пішла.

Оскільки був початок серпня, о сьомій сонце вже впевнено висіло в небі, посилаючи свої довгі гарячі промені на землю. Сільський краєвид по-своєму прекрасний вранці. Вийшовши з хати, Маргарина вдихнула свіжого повітря, усміхнулася новому дню і попрямувала на долину. Проходячи повз сторожового пса, вона додала ходу, але собака її помітив і голосно загавкав. Дівчина нагнівалася на нього і з удаваною злістю втупила погляд йому в очі, сказавши: «Ану замовкни! Лізь у свою буду, Жук!» Собака, злякавшись, чи хтозна чому, так і вчинив. У цей час до Маргарини підбіг старий білий пес і став швидко й радісно махати хвостом.

― Ні, Біланчику, дякую. Не потрібно мене проводжати, ― вона поспіхом вийшла за ворота, обережно зачинила їх і пішла.

Щоб дійти до долини, треба було спуститися через город до річки і перейти на інший бік. Великих зусиль тут не потрібно: город невеликий, а річка ― зовсім вузесенька, хоча й довга. Гарне то село, взагалі-то. Лише влітку дівчина могла ним помилуватись, бо з осені до весни вона навчається в школі, а весною часу немає: тільки приїхали, посадили город ― і одразу ж назад, до Києва. А літо ― три місяці канікул, хоча ні, два, адже ще треба вибрати той город.

Щоправда, у Києві Маргарині більше подобалося: там кращі умови для життя, музику можна цілими днями слухати, телевізор, друзі... Хм, друзі... А чи є ті друзі в Маргарини? Вона не дуже й тягнулася до компанії, завжди сама. А то почала з нею товаришувати однокласниця, Таня. Може, вона й вважала Маргарину своєю подругою. Щось розповідає цілими днями, додому їй дзвонить, щось розказує, а Маргарина слухає, бува, щось порадить, як треба. А коли Маргарині хочеться щось розповісти, Таня перебиває, не слухає, а деколи просто встає й іде до іншої компанії, кидаючи свою «подругу», та Маргарина до того звикла, так завжди було. А може, то й добре, що Таня її не слухала, бо іноді скаже Маргарина щось не те, а потім шкодує. А так, що сказала, що не сказала ― яка різниця?

А от старший брат у Маргарини був ― чудо! Завжди щось порадить, розповість, як треба робити, навіть коли його ніхто не просить, щоправда, деколи він набридав своїй сестрі, коли в неї вже голова від нього боліла. Та батьки ж думали, що з Олександра Сергійовича кращі люди вийдуть, ніж із його сестри. Надто вже вона невпевнена й неврівноважена буває, та й ким стати хоче, не знає. Так і буде все життя не знати. Їй уже і те кажуть ― не хоче, і те ― не хоче. Тільки знає собі: «Хочу в мистецтві працювати». А якому саме ― не знає. Отак і думає собі...

Та коли не насаджали її батьки й брат, Маргарина і думати не думала про професії. Тим паче влітку, у бабусі з дідусем, у тіток, дядьків. Так зараз ішла вона стежкою, щось собі наспівуючи, про щось своє думаючи. За міцними плечима теліпався рюкзак з усякою всячиною, потрібною для малювання: там і папір, і олівці, і фарби з пензлями. Отак «пливла» Маргарина між травою, залита сонячним сяйвом, наче німфа лісова, тільки, мабуть, не настільки прекрасна. Хоча мама постійно її запевняла, що в неї очі гарні, обличчя, фігура, ну, схуднути на кільканадцять кілограмів, і буде просто чудово. Та не дуже дівчина переживала б за це, якби їй постійно не нагадували.

А зараз для неї найважливіше було, щоб вона собі спокійно робила свої справи, і ніхто б їй не заважав. Щоправда, настрій у неї був такий мінливий, що вона за мить могла занудьгувати. Але не цього разу. На засмаглу шкіру почало тиснути сонячне тепло, і Маргарина знайшла собі гарне місце між соснами, розстелила покривало й усілася малювати протилежний берег річки Іцьки. Щойно вона закінчила, почулося мукання корів ― пасли череду. Дівчина, зрозумівши, що тут їй спокою не дадуть, зібрала речі й рушила далі долиною. Вона знала маршрут, за яким пасли корови, тому пішла за іншим. Дійшовши до сільського лісу, Маргарина знайшла найживописніше місце і почала малювати. Створивши свій черговий «шедевр», вона глянула на нього, скривилась і сховала в рюкзак. Їй перехотілося малювати, тому вона прилягла на покривало і, заплющивши очі, мріяла. А про що? Про все на світі: про небо, про море, про те, як вона, легка хмаринка, пливе по синьому безкрайому простору.

Вона різко розплющила очі і прислухалася: дорогою, уздовж лісу,  йшли жінки і щось розповідали одна одній, пліткували. Сховавшись за кущ, Маргарина, з її цікавістю, ловила кожне слово. Три жінки саме спинилися на роздоріжжі. От одна і каже:

― А ви що, не чули?

― Що? ― питають дві інші, і Маргарина собі спитала, тільки пошепки.

― В Мазурівці, ― вона озирнулася, ― Люципер з’явився.

― Та ну? ― не повірили дві.

А великі очі дівчини ще більше розкрилися від подиву.

― Кажу вам. Недавно там один чоловік виніс зі своєї хати все добро, всі гроші, а куди подів ― не знає. Каже тільки, що пам’ятає якогось молодика чорнявого із зеленими очима. А теперо тільки там же жінка свого чоловіка сокирою порубала, а шматки його позакопувала у сусідські городи. А коли отямилася, почала плакати-ридати, любила-бо свого чоловіка, і від горя взяла й утопилася.

«А до чого ж тут Люцифер?» ― подумки спитала Маргарина.

― А як відкопували того чоловіка, ― продовжувала жінка, ― знайшли тільки голову, а на лобі було вишкрябано: «Люципер».

― А міліція що? ― спитала одна.

― Та вони навіть не знають, що й робити. Тільки кажуть, що наступною жертвою буде або дитина, або хтось зі старих, бо ці двоє середнього віку були. Думають, що Люципер тепер сусідніми селами піде «гуляти», ще, чого доброго, до нас забреде.

― Ой, це його нам тільки й бракувало, ― зітхнула третя жінка.

Маргарина, засидівши ногу, перемістилася в інше положення. Жінки почули шум, переглянулись і швидко пошурували, куди їм треба. Дівчина визирнула з кущів, подивилась услід жінкам і подумала: «Оце б ніколи не подумала, що він так близько буде... Хм... От би з ним зустрітись... Тьху! Зараз! А потім когось зарізати й утопитися! Тоді не треба... А хоча, ― вона посміхнулася, ― так хочеться побачити, який він, Люцифер. Може, не такий страшний чорт, як його малюють? А Люцифера я б намалювала. Ха! Уявляю собі: картинка на пам’ять «Я і Люцифер» з автографом. Ха-ха...» Маргарина засміялася, від чого в неї на очах з’явились сльози. Вона, треба сказати, деколи була трохи не при собі: могла говорити з кимсь невидимим або сама з собою, або з якимись речами. От зараз Маргарина почала чіплятися до куща, погладжуючи його листочки.

― Та то, мабуть, несправжній Люцифер... А, як ти думаєш? Якийсь маніяк подумав, що дуже крутий... Що? Кажеш, що може й правда? Не знаю, не знаю... ― вона почула шум листя на деревах, повіяв вітерець. ― А може, ти й маєш рацію, кущику. Тоді я краще піду, вибач...

Маргарина швидко випросталася, сховала свої речі в рюкзак і, спіткнувшись, хутко попрямувала додому, час від часу пошкрябуючи спину (то, мабуть, була її найгірша звичка). Вийшовши на дорогу, вона озирнулась і побачила вдалині чоловічий силует із великою валізою. Маргарину трохи перетрусило, долоні змокли, і вона додала ходи, не озираючись більше. Їй здавалося, що ось-ось той чоловік, Люцифер, наздожене її, а потім... Краще промовчати. Пройшовши кілька великих кроків, Маргарина помітила, що загубила свою каблучку, не дорогу, але красиву, з літерою «М» і місяцем. Вона зупинилась на мить, але одразу ж продовжила йти, не озираючись, навіть якби каблучка лежала за кілька сантиметрів, ― настільки її лякав той дядько. Вона йшла, майже бігла, а в її голові під швидкий стукіт серця звучала “Ave Maria” у шаленому темпі, що було поганим знаком. Їй згадався Феб де Шатопер, якого переслідував Клод Фролло в образі «Понурого монаха». От тільки Маргарина не збиралася битися зі своїм переслідувачем, а може, він її зовсім і не переслідує? Вона на це дуже сподівалася... На щастя, з Маргариною нічого страшного не трапилося, принаймні, поки що.

Озирнутися Маргарина наважилась тільки біля бабусиних воріт, тих самих, із яких вийшла вранці. Позаду нікого не було. Вона з величезним полегшенням зітхнула. Щойно дівчина зайшла на подвір’я, радісно підбіг Білан, а Жук сповістив про її прихід голосним гавканням. Із кухні вийшла бабуся і, побачивши захекану Маргарину біля криниці, усміхнулась і стала чекати, поки дівчина підійде до неї.

― Ну що, багато картин намалювала? ― спитала вона.

― Картин? Жодної, ― самокритично відповіла Маргарина.

― У-у, пампушка, ― засміялась та, щипаючи онуку за щоки.

Маргарина зніяковіло посміхнулась у відповідь, бо їй було неприємно, але сказати цього бабусі вона не могла. Увесь день дівчина ходила якась чи то замріяна, чи то задумлива, хмурна. Тільки перед сном вона спитала у тітки:

― Тьоть Галь, а може в нашому селі бути Люцифер?

Тьотя завмерла, а потім насторожливо перепитала:

― Ти про що?

― Цікаво просто, чи насправді існують такі темні сили?

― Спи, в п’ятнадцять років про таке шкідливо думати. Менше знаєш ― краще спиш.

«Може й так», ― подумала Маргарина, повернулась лицем до стіни і, заплющивши очі, заснула.

До хати зайшов дядя Вітя, чоловік веселий, але коли треба ― серйозний. Він, побачивши засмученою свою жінку, пожартував:

― Що сталося? За мною скучила?

― Та ну тебе!

― Що таке?

― Чув, що в Мазурівці робиться?

― Що? А, те... Бабські плітки то все.

― Плітки? А як же ті люди, що постраждали?

― Не при своєму розумі, і все. Що з них візьмеш? Не псуй собі нерви і лягай спати.

― А чи засну?

― Порадій за мене і засни. У нас новачок з’явився, тепер легше буде, не так довго робитиму.

― Чорнявий?

― Хто?

― Ну, новачок твій.

― Ні, блондин із блакитними очима, а що?

― Нічого...

― Та не Люципер він, ― дядя засміявся і почав готуватися до сну.

― А хто його знає? ― не вгамовувалася тьотя, але зітхнула і мовчки пішла до ліжка.

***

Маргарина бачила страшний сон: ніч. Вона вдома, в Києві, підводиться з ліжка і йде коридором до кухні. Там сидить хтось у темноті, тільки очі блищать. Вона заходить і вмикає світло. Вона опиняється на вулиці, за нею біжить великий пес, ротвейлер, уся паща в піні. Вона тікає, але звір її наздоганяє, хапає за праву руку і починає гризти, проте болю Маргарина не відчуває...

Дівчина швидко розплющила очі і вже боялась заплющувати, щоб не побачити знову того собаку. Вона доторкнулася руки ― ціла. Тут Маргарині чомусь пригадалось, як вона у років вісім-дев’ять так само тут лежала, у вікні навпроти висів повний місяць, і раптом повз пролетіла відьма на мітлі. Дівчина до сих пір не знала: то насправді відьма була чи примарилось від великої фантазії? Зараз вона могла повірити у що завгодно. Полежавши пару хвилин із розплющеними очима, Маргарина наважилась заснути. Жахіття її вже не мучили цієї ночі.

У дитинстві (вік п’ятнадцяти років вважатимемо вже юнацтвом) вона зі сном натерпілася. Хтось її наврочив, і вночі дівчинка плакала, а коли питали чого ― не пам’ятала. Тоді її повели до бабки-знахарки, яка щось там робила з жовтком яйця, після чого Маргарина більше не плакала. Мама їй казала, що деякі люди можуть недоброзичливим поглядом зробити щось погане іншим. А чому? Мама казала, що тому, що погані і заздрісні. А ще мама казала, що Маргарина завжди дуже вередлива була. Як каже їй: «Пішли ніжки мить», то вона їй відповідає: «Не коцю!» Отак тільки коли бабаєм її залякували, то вона йшла. Оце «не коцю» її коронною фразою було. А як підросла трохи, то мама її познайомила зі словом «треба». От тільки скаже Маргарина: «Не коцю!», так мама їй: «Треба!» Тож, так і змушували дівчинку робити не тільки те, що хочеш, а й те, що треба. Це слово «треба» вона дуже не любила, але й не боялася його. Боялася вона чогось, набагато страшнішого від слів. Найдужче у світі її лякала війна. Тільки уявить собі, що вона настала, то думає, що краще одразу себе вбити, щоб не бачити того жаху. Вона взагалі не любила насильства, та й примусити її до того дуже важко, але можливо.

Одного разу в школі, перед уроком їхній клас стояв біля кабінету. На тому ж поверсі були й молодші класи. От і почали меншаки штовхати своїх дівчат. Маргарина стояла біля дверей кабінету з однокласниками, про щось балакала, і її так штовхнули ті «малявки», не зрозуміло чому, що вона ледь не впала. На перший раз вона тільки мовчки подивилась на них, і на другий, а от на третій ― ні. Тільки ті розбіглися для наступного удару, Маргарина насупила брови і притиснула рукою одного розбишаку до стіни, передавила йому горлянку і сказала, щоб він більше цього не робив. Той, мабуть, не зрозумів, бо наступної ж миті Маргарину знову штовхнули. Вона тоді підійшла до них і крикнула: «До вас що, не доходить?!» Усі її однокласники здивовано подивились на вічно врівноважену відмінницю, яка чомусь вибухнула. Вона тільки невдоволено знизала плечима, ніби кажучи: «А що з ними робити?!» Упродовж усіх років спільного навчання Маргарину вважали найфлегматичнішою людиною в класі, а тут ― бац!, і все змінилося, хоч і лише на кілька секунд. Дивно якось було...

***

Наступного ранку Маргарина не пішла на долину. Після поганого сну їй хотілося довше полежати в ліжку. Проспавши так до десятої години, вона піднялась і почала новий день. Протинявшись до обіду, нічого не роблячи (ну, декілька разів то бабуся, то тьотя давали якісь завдання), Маргарина знову згадала таємничу фігуру чоловіка з валізою, хоча, вона й не дуже переставала про нього думати. Дівчина зовсім не бажала гнівити Люцифера, навпаки, вона хотіла з ним дружити. А чи можливо таке? На Маргарину найшов сум, вона надула і без того пухкенькі губи (давня звичка) й обхопила лице руками. Вона сиділа за хатою з такою міною, із напівзаплющеними сіро-зеленуватими очима, коли прямо перед нею прошмигнув худий чорний кіт.

― Цигане, ти що мені нещастя несеш? ― образилася на нього дівчина. ― Дуже дякую. І так невесело.

Вона тяжко зітхнула й відвернулася ліворуч. Стежкою до бабусиної хати прямував чоловік, той самий Люцифер із лісової дороги. Маргарина, побачивши його, від здивування розтягнула своє кругле обличчя в трикутник. Вона інстинктивно сховалася за кущами смородини між вишневими та яблуневими деревами і слідкувала за чоловіком. Валізи в нього вже не було. Підійшовши ближче до хати, він чомусь усміхнувся і впевнено рушив до господарства Маргарининих родичів. Дівчина змогла як слід розгледіти його. На щастя, а може і на жаль, чоловік не був схожий на того, що описували жінки. Білявий, акуратно зачесаний, із привітними очима і дуже красивою усмішкою. Він був високий, доброї статури, одягнений був просто, але і якось святково: темно-синя сорочка, не заправлена в чорні джинси, рукави ледь закачані, комір розстібнутий на кілька ґудзиків. На вигляд йому було років тридцять...

«Якби він був Люцифером, було б приємно його малювати, ― думала собі Маргарина. ― Та його і так би було приємно малювати, просто як красиву людину». Вона посміхнулась, але одразу ж похмурнішала:

― Але що йому тут треба? Мабуть, прийшов знайомитися з сусідами, а може...

Маргарина недомовила, бо те, про що вона подумала, було надто жорстоко, щоби бути правдою.

Загавкав Жук, побачивши незнайомця. З кухні вийшов дідусь Маргарини і радісно привітався з гостем, потім запросив його до хати на обід. Маргарина прийшла на подвір’я якраз у той момент, коли чоловік увійшов у двері, і подумала: «Не можна запрошувати в дім нечисту силу». Вона зайшла до кухні, де біля плити порались бабуся і тьотя. Вони зраділи, побачивши потенційну помічницю. Дівчина усвідомила свою помилку:

― Я все зрозуміла. У дідуся новий друг. Що подавати на стіл спочатку?

Тьотя з бабусею посміхнулись, і за мить Маргарина вийшла з кухні з двома тарілками і виделками до хати, пошепки проклинаючи себе за тупість. Одночасно її мучила цікавість, які справи зв’язують її дідуся і того чоловіка. Хай там як, Маргарина, у старій синій футболці і ще старіших шортах, боса, ногою відчинила двері і, тримаючи дві тарілки в правій руці, лівою зачинила двері зсередини. Зайшовши спиною в сіни, дівчина розвернулась, взяла тарілку у вільну руку і, зітхнувши, пішла до кімнати, із якої доносився регіт дідуся. «Мабуть, ― подумалось Маргарині, ― дід спершу приніс горілку». Не те щоб він був п’яницею, просто любив хильнути чарочку з «хорошою людиною». На щастя, двері кімнати були ледь причинені, тому дівчині не важко було ногою відчинити їх, але, не розрахувавши своїх сил, вона стрімко штовхнула двері ногою, що призвело до гучного удару. Маргарина з винуватим виразом обличчя зайшла до приміщення, де сиділи чоловіки, і зустріла дві пари здивованих очей. Вона тільки зніяковіло посміхнулась і привіталась з гостем, тоненько промовивши: «Добрий день». Він, ледь стримуючи сміх, відповів кивком голови.

― Давай, клади, що принесла, ― сказав дідусь. ― Це моя онучка.

Дівчина обережно поклала виделки, тарілки з картоплею і капустою та направилась до дверей. Її зупинив незвичайний голос гостя, здається, він був іноземцем, хоча мову знав, напевно, досконало.

― Може, хай пообідає з нами? ― запропонував він дідові.

― Нащо? У нас чоловіча розмова, ― розгубився дід, потім подивився на співбесідника. ― Ну, гаразд. Давай, Маргарино, сідай, не примушуй нашого гостя чекати.

― Та ні, я краще піду, там... ще потрібно принести... ― стоячи лицем до дверей, казала вона.

― Ну тоді вже ти до нас приєднаєшся? ― запитав гість. ― Хоч тепер не уникай мене, а то спочатку біля лісу, потім біля хати...

Дідусь здивовано переводив погляд із чоловіка на онуку. Вона мовчки вийшла, а в її вухах було чути сильне серцебиття. Ні, не буде вона там сидіти з тим Люцифером. Тільки Маргарина вийшла з хати, її зустріла тьотя з новими стравами.

― Я туди не повернусь, ― відказала дівчина.

― Чому? Що сталося?

― Вони хочуть, щоб я залишилась, а я терпіти не можу, коли дідусь п’є, ― вигадала вона причину, частково правдиву.

― І все?

― Цього мало?

― Якщо тебе просять ― залишайся, ― наказала тьотя. ― Давай, бігом бери тарілки і неси, поки не охололо.

Маргарина хотіла щось сказати, але опустила голову, взяла їжу і пішла до хати.

― Повернулась? Ну нарешті, ― мовив дід. ― Тепер можемо їсти. Сідай.

Дівчина поклала тарілки і вмостилась на стільці між гостем і дідом. Вона мовчки сиділа, потупивши погляд, а таємничий чоловік, час від часу поглядаючи на неї, усміхався. Дід щось говорив про нашу дурнувату політику, закусуючи чергову чарку горілки то хлібом, то бараболею. Його співбесідник, здавалось, уважно слухав, але геть не пив спиртного (що сподобалось Маргарині: щодо алкоголю, паління та наркотиків у неї були дуже жорсткі принципи). Раптом він ударив себе по лобі і взяв щось зі своєї кишені. Дівчина ледь не підстрибнула від несподіванки.

― Ледь не забув! На дорозі біля лісу ти дещо загубила, ― він дістав її каблучку.

― Дякую! ― зраділа Маргарина і протягнула руку.

― Не так швидко, ― чоловік закрив долоню, подивився на дідуся, що вже куняв, підсунувся ближче до дівчини і нахилив голову до неї. ― Спочатку ― поцілунок, ― прошепотів він, заплющуючи очі.

Маргарина відсахнулась від нього і почала сміятись. Гість розплющив очі і собі засміявся, віддаючи каблучку.

― А ти що, не повірила? ― усміхаючись, запитав він.

― Анітрохи, ― майже серйозно відповіла Маргарина. ― Спасибі.

Вона одягла каблучку на палець і з посмішкою поглянула на сплячого дідуся.

― Я, мабуть, уже піду, ― зітхнув чоловік і піднявся з місця.

― Не буду вас затримувати, ― піднялась дівчина і раптом щось згадала. ― Ім’я...

― Що? ― перепитав гість.

― Як вас звуть?

― А, вибач... Олег Ігнатенко, ― якось невпевнено відповів він і одночасно поклав до руки дівчини якийсь папірець, а потім швидко пішов.

Така таємничість заінтригувала Маргарину, і вона миттю розгорнула записку, де було лише три слова: Falloir de Diable.

― Дуже дивно... Але він не Люцифер, мабуть, ― дівчина сховала папірець у рюкзак і підійшла до дідуся. ― Відключився зовсім, ― зітхнула вона.

Маргарина вийшла надвір подихати свіжим повітрям. Уже почало темніти, і комахи ставали все більш нестерпними. Дівчина сіла на сходах і задумалась: «Цей Фалуар де Дьябль так схожий на ідеал... І голос у нього такий незвичайний, наче хрипуватий, але й милозвучний...» Вона різко випрямила спину, підняла голову і широко розплющила очі:

― Дьябль?! Диявол?! Оце так-так, ― вона посміхнулась, наче відкрила якийсь новий закон природи. ― То він усе ж таки якось зв’язаний з темними силами.

― З ким ти там розмовляєш? ― почувся голос бабусі. ― Чого сидиш тут, на холодному?

― Та так... А хто він такий, цей Олег Ігнатенко?

― Тобі він теж не сподобався? ― бабуся сперлася на перила. ― Це новий співробітник твого дядька. Приїхав у наше село і влаштувався на полі працювати.

― А чого він до діда прийшов?

― Сказав, що чув про нього як про гарного рибалку і вирішив побалакати.

«Щось вони й не думали про рибу говорити, мабуть, є щось інше», ― подумала дівчина.

― А на вигляд, непоганий дядько.

― Занадто непоганий, занадто, ― похитала головою бабуся.

***

Цієї ночі всі в хаті міцно спали, навіть сни Маргарині не снились, от тільки чогось вона плакала, мабуть, і сама цього не знаючи. Вона прокинулась уночі, бо їй здалось, що хтось торкається до її щік, наче витирає сльози. Нікого не було. Маргарина відчула вологу на щоках і торкнулась рукою:

― Я що, плакала? ― прошепотіла дівчина, здивовано дивлячись на свою руку при місячному сяйві.

Вона повернула голову до вікна. Місяць був повний.

― Хм, дивно, ― вона знову заснула, її щоки палали.

Сільські ночі вирізняються зоряністю. Особливо близько півночі можна розгледіти кожне сузір’я. У Маргарини щоразу крутилась голова від такої кількості вогників. А ще тим чудовішою була ніч, чим спекотнішим був день. Маргарина дуже жалкувала, що вночі хочеться спати, а ще ця комашня не дасть насолоджуватись темрявою. «От восени тут би був справжній рай, ― часто думала вона. ― Поспати десь до обіду, а вночі закутатись у щось тепле і приємне, вийти з хати, підняти голову і стояти так, поки не заболить шия, потім дати їй відпочити і знову дивитись. Шкода, що восени мене тут не буде. А в Києві небезпечно пізньої години самій на вулиці. Хай будуть прокляті ті злодії та маніяки, через яких я не можу повністю насолоджуватися ніччю!» ― при цих словах вона зазвичай погрожувала комусь рукою з сердитим виразом обличчя, але потім з’являлась м’яка усмішка, і дівчина про щось починала мріяти. Думки і мрії заповнювали її життя майже повністю, вона навіть на уроках мріяла. Часто її доводилось «опускати на землю» силою. Вона була весела, коли мріяла, але, бувало, на дівчину різко находила підступна меланхолія і деколи вбивала пару нервових клітин. Маргарина плакала тоді від чого завгодно, навіть просто так, щоб поплакати. А після нервового «приступу» була сповнена енергії, але звідки? Може, страждання додавали їй сили?

***

Вранці Маргарина прокинулась на годину раніше, ніж завжди, але дядько вже збирався на роботу.

― Дядь Вітя, а вам подобається ваш новий напарник? ― акуратно спитала вона.

― І ти туди ж? ― знервовано перепитав дядя. ― Та нічого спільного з Сатаною в нього немає.

«Я б так не сказала...» ― подумала дівчина.

― Я не про це.

― А про що? ― здивувався чоловік.

― Вчора він приходив до дідуся в гості,.. і мені цікаво стало, от і все.

― Вибач, що розсердився, ― подобрішав дядя. ― Просто мені вже набридли ці баби зі своїми забобонами.

Маргарина усміхнулась, дядько завжди вмів жартувати.

― По-моєму, ― продовжував він, ― Олег ― нормальний. Та до того ж і роботящий, чесний, веселий. Цілком позитивний, може, трохи таємничий, і все.

Дівчина зібралась і пішла за досконало вже відомим маршрутом на долину. Тільки цього разу вона пішла далі. За долиною був глиняний кар’єр, над ним була галявина, з якої чудово було видно річку та ліс. Маргарина вмостилась за кілька метрів від самого кар’єра, щоб випадково не впасти, одягла навушники, увімкнула плеєр з улюбленою музикою і почала малювати, підспівуючи. Якоїсь миті їй дуже захотілося намалювати того Фалуара де Дьябля, але оскільки його поруч не було, ця ідея відійшла подалі. На касеті почалась улюблена пісня Маргарини, і вона радісно підвелась і почала танцювати, заплющивши очі і віддавши своє тіло музиці. Дівчина закрутилася в танці і ледь не впала з висоти. Тільки її нога не відчула під собою землі, Маргарина розплющила очі від жаху і, намагаючись не зірватись, зробила ще гірше, і друга нога почала сповзати. Раптом чиїсь руки міцно обхопили її за пояс і втримали від падіння. Опинившись у безпеці, дівчина поглянула вниз і зняла навушники.

― З тобою все гаразд? ― занепокоєно спитав Фалуар, задихавшись. ― Звичайно, це добре, що ти так гарно танцюєш, але ж... не треба так... захоплюватись, ― він все ще тримав Маргарину в руках.

― Як ви тут опинились? ― здивувалась дівчина.

― Та так, ― він відпустив її, ― проходив тут, бачу, ти танцюєш і співаєш, от і зупинився, а потім ти ледь не впала, і я підбіг тебе... рятувати.

― Я вам дуже вдячна, але... навіщо ви підглядали за мною? ― підозріло запитала дівчина.

― Яка різниця? Чи краще було б, аби ти впала? ― запитанням відповів Дьябль.

― Не знаю. Може, ви мене убити хотіли ось цим ножиком, ― вона вказала на кинджал, який стирчав із чохла на ремені.

Фалуар подивився на свою зброю і спокійно відповів:

― Якби я хотів твоєї смерті, то не став би тебе рятувати ― це було б мені набагато вигідніше. Як ти вважаєш? ― він поглянув їй у вічі.

― Хто знає, що на думці в людини з двома іменами? А може, їх у вас більше, пане Диявол? ― вона зустріла його погляд.

― Мабуть, не слід було розкривати тобі моє справжнє ім’я. Мені здавалось, що я можу тобі довіряти. Я не знав, що так тебе засмучу. Прощавай! ― він швидко пішов, потім озирнувся і крикнув: ― Якщо ти більше не хочеш мене бачити, я зникну назавжди! ― і помахав рукою.

― Але... я хочу тебе бачити, ― тихо сказала шокована Маргарина.

― Тоді, до побачення! ― з усмішкою гукнув Фалуар і побіг геть.

― Тоді, до побачення, ― пошепки повторила дівчина і повернулась до малювання.

Пропрацювавши хвилин десять, Маргарина почула несамовитий крик десь унизу. Вона підійшла до прірви і побачила біля річки якогось чоловіка на траві, його сильно трусило, здається, то був приступ епілепсії. Маргарина скривилась від побаченого і швидко відійшла, щоб не знати, що буде далі. Вона зібрала все в рюкзак і зібралася йти, але щось її зупинило, і наступні дві години дівчина просиділа мовчки, тільки очі метушились у різні боки, ніби щось шукаючи. Повертаючись додому, Маргарина проходила повз те місце, де був чоловік. Тепер там зібралась купа людей. Вони щось активно обговорювали. Дівчина акуратно пройшла повз зборища, але почула ім’я Олега Ігнатенка поруч зі словом «убив». «Та він помер від приступу», ― подумала вона і пішла далі.

Зайшовши до воріт, Маргарину пройняв жах від думки, що вона могла врятувати людині життя, але не зробила цього. Вона знала, що де Дьябль тут ні до чого. Епілепсія ― страшна хвороба, а не вбивство. На неї найшла меланхолія. Дівчина пішла до хати і почала плакати через свій егоїзм. Зайшла бабуся і, побачивши онучку, спитала:

― Чого ти плачеш? Тебе хтось образив?

― Краще б образив, ― захлинаючись від сліз, казала Маргарина. ― Я убивця...

― Що?

― У якогось чоловіка стався приступ, а я нікого не покликала на допомогу.

Бабуся нічого не сказала, мабуть, теж вважала, що Маргарина вчинила неправильно. Несподівано до кімнати зайшла тьотя і ще якісь дві жінки.

― Мамо, ― сказала тьотя, ― тут прийшли... Нам... З нами хочуть поговорити. Маргарино, вийди, будь ласка.

Дівчина, шмигаючи носом, вийшла за двері, але, зрозумівши, що розмова піде про той випадок, підслуховувала.

― Ви чули, що сталося з Петром Мелашенком? ― спитала в бабусі одна жінка.

Маргарина впізнала по голосу ту жінку, яка розповідала про Люцифера біля лісу.

― Що саме?

― Годину тому його знайшли в річці. Його втопили, ― сказала тьотя.

― Ми думаємо, ми впевнені, ― продовжувала перша жінка, ― що це постарався Олег Ігнатенко, тобто Люципер.

Маргарина подумки спитала: «А які ж у вас є докази?»

― Його бачили там перед цим, ― сказала інша жінка.

― І що ви збираєтесь робити? ― спитала бабуся.

― Ми збираємо однодумців і сьогодні вночі будемо його судити, ― продовжила перша.

«Самосуд? Незаконно!» ― заперечила Маргарина подумки.

― А де?

― У Клубі. Його приведуть туди чоловіки під приводом чийогось Дня народження. Усе продумано.

― Добре, ми прийдемо. На коли?

― Думаю, до одинадцятої все буде готове. До побачення.

Маргарина, розгнівана й стурбована, сховалась за дверима іншої кімнати. Жінки пішли.

― Хай їм чорт! Фалуар не винен, ― пошепки сказала дівчина. ― Я піду в Клуб і всім це скажу.

Вона, на жаль, не знала, де чоловік мешкав, тому попередити його не могла. Залишалося тільки чекати. І вона чекала, ще більше розгнівавшись на тих «забобонних бабів».

О десятій вечора Маргарину відіслали спати і закрили двері на ключ. На її щастя, у серванті був ще один, і через півгодини дівчина обережно вийшла з хати, зачинила за собою двері і пішла рятувати свого спасителя. Маргарина йшла безлюдною вулицею, щохвилини озираючись від найменшого шуму. У хатах не було ані вогнику, ані голосу. Здавалось, усе село пішло на суд. Дійшовши до Клубу, дівчина здивувалась, що надворі нікого не було. Царювала така тиша, що вчителі заздрили б. «Мабуть, не хочуть викликати підозр», ― подумала Маргарина і тихо зайшла до Клубу. Вона пройшла по коридору в залу, де вже чулися невдоволені крики: «Та де ж він?! Може, втік, поганець? Треба піти за ним! Та ні, зараз прийде!» Тому ніхто і не помітив, як зайшла Маргарина. Через декілька хвилин із коридору почулися чоловічі голоси ― вели Ігнатенка. Маргаринине серце почало сильно стукати, коли хтось прошепотів комусь: «Довго мучити не будемо... Ха-ха-ха!». Запала тиша. Усі чекали, коли відчиняться двері.

― Щось надто тихо, як для свята, ― сказав Фалуар одному зі своїх провідників.

― Зараз усе зрозумієш, ― відповів другий.

Вони зайшли до повної зали, і чоловіки міцно схопили де Дьябля. Його повели крізь натовп на сцену, де стояло осіб десять. Раз-по-раз хтось із натовпу викрикував якісь прокльони й образи йому. Тільки Маргарина проштовхнулась ближче до сцени, подумки затикаючи усім роти, з тих десяти вийшла та сама бойова жінка, підійшла на кілька кроків до «підсудного» і сказала голосно та чітко:

― Олег Ігнатенко, ти ж Люципер, сьогодні ти вбив Петра Мелашенка, втопивши його в річці. За це ти будеш покараний усезагальним побиттям свяченими палицями.

― Я не знаю ніякого там Петра і тим паче не міг його втопити. Відпустіть мене! ― протестував Фалуар.

― Заткнись, Сатана! ― почувся голос з натовпу.

― Тихо! ― крикнула жінка-суддя. ― А як ти поясниш свою появу на місці злочину?

― Я йшов на роботу.

― Брехня! У тебе був вихідний, ― посміхаючись, сказала жінка.

― Я просто гуляв.

― Це не пояснення!

― Скажи ж їм правду, як усе було, ― шепотіла Маргарина, підходячи до сцени, але він мовчав.

― Нічого додати! Принесіть палки! ― розпорядилась «суддя». ― Зв’яжіть його і приставте до стіни!

― Стійте, ― просувалась Маргарина, ― зачекайте! А як же свідки? Він не винуватий! Зупиниться!

― Хто це? ― занепокоїлась жінка.

― Це я! ― Маргарина вийшла не сцену.

― Йди додому, дитино, ― наказала вона.

― Ні! Він не вбивав Мелашенка!

― А хто ж?

― Він помер від приступу епілепсії. Я бачила, як... його трусило на траві. Потім, очевидно, від напруги він упав у річку і потонув. Олег... тут ні до чого.

Між людьми поповз шум, а розгублена жінка стала викручуватись.

― Але ж у Петра не було епілепсії.

― Звідки ви знаєте? Думаєте, він би комусь розповів? Та й жив він відлюдькувато.

― Це правда! ― крикнув хтось з натовпу.

Маргарина радісно всміхнулась Фалуарові. Він, здається, був приємно здивований.

― Що ж він там тоді робив, цей Олег? ― не вгамовувалась жінка.

― Так, що? ― почувся вигук.

Маргарина подивилась на де Дьябля, який понурив голову. Дівчина посміхнулась і серйозно відповіла:

― Він був зі мною.

― Що? ― перепитала жінка.

― Зі мною він був! Що тут страшного?!

Натовп загомонів, поглядаючи то на Маргарину, то на Ігнатенка.

Жінка-суддя була приголомшена цією новиною, адже до цього в неї не було жодного сумніву у тому, що Олег ― Люцифер. Вона відступила. Фалуара відпустили чоловіки з роззявленими ротами. Він підбіг до Маргарини і обійняв її, прошепотівши:

― Дякую.

― Будь ласка, ― відповіла вона, відчувши, як тепло наповнило її.

― А що ви там робили? ― знову атакувала жінка.

― Це не ваше діло! ― крикнув на неї Фалуар.

У залі стало тихо. Всі уважно слухали.

― Він рятував мені життя. Я ледь не впала з висоти в кар’єр через свою необережність, а він мене втримав від падіння. А ви що подумали? ― вона визволилась від обіймів.

Зал, розчарований, зітнув. Фалуар і Маргарина подивились одне на одного і засміялись.

Народ почав розходитись по домівках. Фалуар ішов, розповідаючи щось Маргарині, деколи навіть щось веселе. Потім вона подумала, що з нею буде, коли вона повернеться, і одразу похмурнішала.

― Що таке? ― занепокоївся де Дьябль.

― Мабуть, мені краще не повертатись додому.

― То живи зі мною.

― Я пожартувала, ― засміялась дівчина. ― Але можеш мене провести.

― Мм, то ти мене більше не поважаєш? Зі мною вже не на «ви»?

― Уже ні.

― Добре, ходімо.

Маргарина взяла його під руку, і вони пішли.

***

Дивно, але Маргарині нічого не сказали. І взагалі, ніхто не згадував про той випадок. Дівчина тільки потиснула плечима і вранці пішла до хати її іншої бабусі, де вже ніхто не жив. Та то не була пустка, там була чистота і порядок, щось на зразок дачі на літо, на город. Дача була на іншому боці села, через річку на такому собі пагорбі.

Після смерті батьків Маргарининого тата між сім’ями дівчини та батькового старшого брата почалась ворожнеча. Та дядько Вася, мабуть, мовчав би, якби не його спритна жінка, ласа до наживи, тітка Надя. На жаль, ні дідусь, ні бабуся не залишили по собі заповіту і не розподілили майно між дітьми. Маргаринин батько, будучи людиною невибагливою, не претендував на левову частку спадку, а сім’я його брата жила в селі і потроху загрібала все собі. Так, дядькові, вірніше, тітці дісталась половина городу, садку, автомобіль і багато всяких речей. А сім’ї Маргарини ― стара хата (на яку, до речі, і до сих пір тітка і дядько дивляться, як на майбутню свою), частина городу, садка з вишнями та сливами, а так, ще праска і гараж. За ці десять років, що минули з часу смерті дідуся й бабусі, було стільки сварок і пересварок, образ, навіть до грабежу тітка доходила. А коли їй щось треба, то одразу прибігає з салом-м’ясом щойно зарізаної свинки, братається-сестриться з усіма, потім бере, що їй треба, а наступного дня навіть не вітається... Мама Маргарини неодноразово казала своєму чоловікові, що та тітка тільки й чекає, коли ми надумаємо хату їм віддавати або просто продавати. Так і чекає...

Маргарина, взявши з хати стілець, вийшла в садок, де красувалися вишні, і бджоли радісно дзижчали, перелітаючи з квітки на квітку між деревами. Дівчина сіла під старим горіхом і уявила собі картинку: вона, в білому легкому платті, із вінком на голові ходить серед квітучих вишень і співає якусь гарну пісню. Але вишні цвіли у червні... Вона посміхнулась і почала малювати.

Сонце пекло кожний сухий сантиметр, хоч на небі були маленькі хмаринки. Майже закінчивши малюнок, Маргарина почула чужі голоси. Вона обернулась назад: на віддаленому шматку їхнього городу виднілись фігури, одну, найбільшу, дівчина впізнала. Але що робила тітка Надя на чужому городі? Маргарина обережно, ховаючись за деревами, підійшла ближче і побачила, як сім’я її дядька викопує ще зелену картоплю Маргарининої.

― От свині, ― прошепотіла вона і вийшла прямо до злочинців.

― Навіщо ви, свинюки, викопуєте нашу бараболю? Межу не побачили й почали збирати врожай на місяць раніше?

― І це кому ти, соплячка, будеш про порядність розповідати? ― виступила тітка. ― Ми були вчора в Клубі і сумніваємось, що все, що ти там нарозказувала ― правда.

― А чому це ви переводите тему? Я не про те питала! Геть звідси! Чи мені когось покликати на допомогу?

― І кого ж ти покличеш? Свого Люципера?

― А що, як і його? Повтікаєте, як брудні пацюки від кота! Геть!

― Ти мене ще не знаєш! ― ткнула їй в лице тітка і, взявши лопату, попленталась додому зі своєю родиною.

― В тому-то й біда, що знаю, ― тихо сказала Маргарина, дивлячись, як вони йдуть по дорозі.

Вороги не встигли зіпсувати багато картоплі, але ту, що зіпсували, зіпсували на совість. Дівчина перевірила, чи нічого не пропало з хати і, переконавшись, що все гаразд, повернулась до садка. Заморившись на сонці, Маргарина взяла покривало й постелила на траві у тіні горіха. Посидівши кілька хвилин, вона лягла й заснула, бо минула ніч не принесла їй повноцінного сну. Їй одночасно хотілось додому, в Київ, але й хотілось побути тут ще трохи.

Її розбудив вітерець. Повільно піднявши повіки, вона вловила щось, схоже на спів. Красивий, чистий, не чуваний досі, але знайомий. Пісня звучала десь удалині, поступово наближаючись. Маргарина розпливлась в усмішці, коли впізнала той незвичайний тембр чоловічого голосу, який із самого початку так її вразив. Вона сіла на покривалі і уважно слухала, думаючи, що то і є саме та прекрасна пісня, той самий чудовий спів, якого вона так довго чекала. Небо не забуло дати і їй часточку прекрасного... Це було приємно. Коли чоловік закінчив пісню, Маргарина визирнула з-за дерева.

― А я не думала, що ти знаєш французьку, ― сказала вона усміхнено.

― А що б це змінило? ― ледь здивувавшись, запитав Фалуар, підходячи до Маргарини.

― Багато чого, ― вона взяла його за руку і посадила біля себе на покривало. ― Якби ти тоді, на дорозі біля лісу, крикнув мені: «Я знаю французьку!», то я б не тікала «на всіх парах», а з цікавістю підійшла б до тебе і стала б розпитувати про Францію.

Фалуар засміявся й влігся, підклавши руки під голову. Він подивився на небо, і його усмішка тихо сповзла.

― Oh, France! ― зітхнув він. ― Найпрекрасніша країна з усіх, що я коли-небудь бачив...

Очі Маргарини заблищали від хвилювання.

― Ти був у Франції? ― з надією запитала вона.

― Хм... був… ― він посміхнувся, і одразу ж посерйознішав.

Потім озирнувся і прошепотів:

― Я провів там своє дитинство і жив... до недавньої пори.

― Що ж таке жахливе сталося, що тебе занесло аж в Україну? ― серйозно запитала Маргарина, примостившись на бік біля Фалуара. Вона уважно вслухалась у кожне його слово.

Здається, де Дьябль не хотів відповідати на це запитання. Але Маргарина не наполягала.

― У кінці вересня ти спеціально прокидаєшся о пів на сьому, тільки щоб зустріти разом з усім Парижем сонце, ― він дивився на небо, а руками коментував свої слова. ― Воно ліниво сходить у бліде небо, освічує сонне місто з майже голими нещасними деревами. А різнокольорове листя стелиться сяючими серветками під ноги, коли йдеш людною вулицею. Усі, поспішаючи на роботу, стоптують їх своїми тяжкими ногами, а ти йдеш, тобі нікуди запізнюватись, і з іронією дивишся на той сліпий мурашник, розуміючи, що завтра будеш одним із них, ― він з усмішкою прикусив нижню губу. ― Наспівуючи улюблену пісню, прямуєш до найближчого парку, швиряючи ногами бідні листочки, сідаєш на вільну лавку і піднімаєш до неба очі... Стомлені хмари пливуть, і кожну рано чи пізно проткне довгий шпиль Ейфелевої вежі... Пообідаєш у якійсь кафешці і, глибше всунувшись у старе пальто, підеш вулицями міста, знову і знову оглядаючи всі його визначні місця, де до вечора скупчуються туристи. Так і хочеться запитати в кожного: «Що, фотографуєтесь на пам’ять? А мені це не потрібно, бо я щодня, до кінця життя бачитиму все це. Що? А чи не набридне мені? Ніколи... Париж не може набриднути. Ніколи...»

А найбільше гордість бере, коли заходить сонце. Протискуючись між двома вежами Нотр-Даму, воно червонющим світлом вимальовує кожен контур собору, і всі химери стають наче справжніми, чимось нагадуючи бабусю, коли стягнеш печиво раніше, ніж можна... А натомившись за день, ідеш додому і сідаєш з чашкою теплого чаю біля вікна, дивишся на те, як ніч закутує все у свою ковдру, видно тільки вогники фар автомобілів, ліхтарів та безліч світлячків, розкиданих по будівлям, наче відбиваючи зображення зірок на небі... Ось такий він, Париж...

Фалуар засмучено опустив очі і, побачивши привітне лице Маргарини, посміхнувся:

― Ліричний відступ. Не звертай уваги.

― Як це, не звертати? Невже ти не звертатимеш уваги на свою мрію, яка ніколи не стане дійсністю? Це не можливо... Київ ― ніщо, порівняно з Парижем, хай вибачать мені всі патріоти.

― Невже твоє місто настільки погане? ― сівши, подивився на дівчину Фалуар.

― Не знаю... Може, просто добре там, де нас нема, але Київ ніколи не викликав у мене таких несамовитих почуттів, як Париж. А може, я просто не звертала на нього уваги...

― Не звертала уваги... ― посміхнувся він.

Маргарина сіла, притулившись спиною до спини Дьябля. Їй було дуже цікаво, чому він залишив Францію, але вона не наважувалась повторити своє запитання. «Коли захоче, тоді й скаже. А тиснути не потрібно», ― думала вона.

― Заспівай мені... ― попросила дівчина.

Фалуар усміхнувся і, піднявши догори голову, почав якусь сумну пісню, переживаючи кожну ноту, кожне слово прекрасної французької мови. Маргарина зрозуміла тільки слово «Adieu» і подумала, що пісня про прощання. Від його співу у неї полились сльози радості, а може, й переживання...

***

Фалуар співав, Маргарина слухала, а деколи вставала й починала танцювати, тому що звучання його голосу не тримало її на місці. Чоловік подивився на сонце і сказав:

― Час обідати... Хочеш зі мною?

― Тільки якщо в тебе.

― Навіть так?

― Вибач, але я б не хотіла, щоб хтось з моїх родичів погано про тебе озивався, ― ніяковіючи, сказала Маргарина.

Фалуар встав і подав їй руку.

― Тоді, ходімо до мене.

― Зараз, тільки занесу до хати покривало і стілець...

― То і це твій дім? ― здивувався він.

― Так, і садок, і город.

― Ха! А бабуся, в якої я зняв будинок, сказала, що він нічий, і я можу гуляти в цьому садку, коли мені забажається.

― Це, випадково, не бабця Ганя тобі сказала?

― Так, здається, її саме так називають. А що, з нею таке буває?

― Так.

― Тоді це багато чого пояснює, ― засміявся Фалуар.

Маргарина, вловивши його думку, теж засміялась.

Усе село знало про дивні вибрики бабці Гані. Їй було вісімдесят три роки, і всі дивувались, як вона так довго живе, п’ючи стільки горілки. Часом вона приходила вночі до когось із сусідів, лягала під хатою і скавулила, наче пес. А вранці, коли хтось виходив з хати, вона підстрибувала з місця і просила чогось випити і закусити. Люди звикли до її дивних звичок і не прирікались. А вона так і жила на ці «випити і закусити». Коли прийшов у село Фалуар, бабця одразу його «підхопила» і запропонувала знімати маленьку стареньку хатку за невелику платню, от він і погодився. Ця хатка була за кілька кроків від Маргарининої дачі.

― Ти, мабуть, незабаром купиш собі якусь хату покраще, ― сказала дівчина, побачивши «халупку».

― Навіщо? ― запитав Фалуар, нагріваючи сковорідку на плиті.

― Ну не будеш же ти тут все життя мешкати?

― Ні. Я тут не надовго.

Маргарина одразу ж засмутилась.

― На осінь я поїду звідси, ― продовжив чоловік.

― Куди?

― Ще не знаю.

― Надовго?

― Назавжди, ― мовив він, розбивши яйця у сковорідку.

Дівчина сіла на стілець біля ліжка й опустила голову.

― І я тебе більше не побачу? ― тихо, тремтячим голосом спитала вона.

Фалуар різко повернув голову в її бік і опустив очі. За мить він підбіг до неї і став перед стільцем на коліна, дивлячись у засмучені очі Маргарини.

― Якщо ти тільки захочеш, ми зустрінемось. Якось...

Почувся звук смаженого омлету, він підбіг до плити.

― Я хочу... ― тихо сказала дівчина і підійшла до Фалуара, який вже висипав обід у тарілки. ― Я хочу завжди бути біля тебе. Ти ― єдина людина, з якою мені справді цікаво, з якою мені хочеться бути, розмовляти, співати, танцювати...

Фалуар міцно обійняв її.

― Ми зустрінемось. Обіцяю... Обід чекає.

Пообідавши омлетом, де Дьябль і Маргарина сиділи і розмовляли. Він увімкнув магнітофон, Маргарина трохи повеселішала, від чого і йому стало легше на душі.

За вікном почав крапати невеликий дощик, а в кімнаті було дуже жарко, тому Фалуар відчинив вікно.

― Ти любиш дощ? ― запитала дівчина.

― Так, мабуть, ― відповів він, певне, ніколи про це не думав. ― Приємно дивитись на нього з вікна, а відчувати на собі сльози неба спекотного літа ― справжнє задоволення... Так, я люблю дощ.

― Ти так красиво говориш... ― вона не закінчила, бо відчула, як кров підступає до її голови і ось-ось витече носом.

Фалуар дивився у вікно, а почувши Маргаринине «о-ой», різко повернувся. Маргарина одразу лягла, закинула назад голову і підняла праву руку. Фалуар швидко приніс мокру хусточку і поклав дівчині на перенісся.

― З тобою часто таке трапляється? ― занепокоївся він.

― Ні, не дуже, ― повільно відповіла вона. ― Це через спеку, мабуть.

Коли кров перестала текти, Маргарина тихо встала.

― Я... піду додому.

― Тебе проводити?

― Ні.

― Я все-таки тебе проводжу.

Вона не сперечалась.

Фалуар повільно йшов із Маргариною, тримаючи її за руку. Вона просила розповісти щось про Францію або поговорити з нею про щось приємне. Зустрічаючи когось по дорозі, вони вітались, а та людина, котру вітали, проходила кілька кроків і зневажливо озиралась, дивлячись на них, наче то не люди йшли, а чорти якісь.

― Хай що там кажуть, винний він чи ні, мені здається, що його треба швидше звідси витурити, ― казала одна жінка другій, коли Фалуар пройшов із Маргариною повз них.

― А що то за їдна?

― А тих, Боднарів. Ага. Весь час така хороша дівчинка була: і культурна, і тиха, і скромна. А дивись-но, з яким повелась... «парубком».

― Та той «парубок» десь у два рази її старший. Пора вже своїх дітей мати, а він із дівками гуляє. Погуляє-погуляє, та й кине.

Перша подивилась услід їм:

― Та було б на кого врем’я тратити. Диви-но, яку сраку відгодувала. А щоки ― скоро лице на грушу перетвориться. Я точно знала, що ніхто з хлопців до неї і не підійде.

― Про що ви тут балакаєте? ― до них приєдналася третя жінка ― прогнана з городу тітка.

― Та про вашу ж племінницю, ― відповіла друга жінка. ― Кума кажуть, що вона своїм уродством весь світ затьмарює...

― Що правда, то правда. Ото тільки сьогодні почала підсапувати в себе бараболю на частині того городу, ― вона рукою показала в сторону Маргарининої дачі. ― Підходить до мене і починає гнати.

― Ну-ну...

― Я їй кажу, що в неї глюки повилазили. А вона мені: «Геть звідси!» Ви ж мене знаєте, я людина не конфліктна, а та ше грудкою землі по спині дала. Як мала була, то хоть мовчала, а почала виговорюватись ― тікай подалі. Прикидалась все таким ангелочком, а сама... От з таких і виростають маніяки...

Так кожна парочка жінок між собою плели свої плітки, коли повз проходили Маргарина і Фалуар. Вони зупинилися біля воріт.

― Бережи себе. Ти мені здорова потрібна.

― Добре.

― Ну тоді, до зустрічі, ― він легенько торкнувся великим пальцем кінчика її носика і, всміхнувшись, пішов.

Маргарина теж усміхнулась і, провівши його поглядом, зайшла до воріт, схвильована й радісна. Біля хати під горіхом сиділи тьотя і бабуся.

― Повернулась від свого чорта, мамо, ― тихо сказала перша.

― Він вже, мабуть, її зачарував. Бач, яка весела?

― Як ви думаєте, може, поговорити з нею?

― Краще не треба, а то ще й на нас чари подіють.

Маргарина підійшла до них і привіталась.

― Обідати будеш? ― обережно спитала бабуся.

― Ні, я у Фа... Олега Ігнатенка пообідала, ― сказала вона, зрозумівши, що сказала дурницю, підставивши Фалуара. Тому вона швидко пішла до хати.

― Бачте, вона вже у нього в хаті була. Там він її і зачарував. І як же ми тепер її? ― занепокоїлась тьотя про Маргарининих батьків.

Бабуся тільки похитала головою і пішла до кухні.

***

Маргарина зустріла Фалуара через день, і він урочисто оголосив їй, що його вигнали з роботи, від чого він навіть зрадів. Тепер у нього було більше часу, який він проводив з Маргариною. У грошах потреби у Фалуара не було, у нього було багато заощаджень. Майже щодня вони гуляли на долині чи за селом. Де Дьябль десь дістав гітару, і вони разом співали французьких пісень, які Маргарина дуже швидко запам’ятала. Здається, вона нарешті знайшла справжнього друга...

Їй подобались його руки, дуже красиві: великі, міцні, а довгі пальці ― вишукані й ніжні. Коли вони спритно бігали по струнах гітари, Маргарина зачаровано слідкувала за кожним рухом...

Так чудово пройшов час до двадцять п’ятого серпня. Незважаючи на переговори баб щодо тих двох, їм було добре. А двадцять п’ятого серпня приїхали батьки Маргарини і її брат, Олександр Сергійович. Маргарина побачила їхню машину з долини, коли йшла з Фалуаром. Вона зупинилась і роздратовано прошипіла:

― Скінчилось наше щастя, Фалуаре.

Він перевів погляд на машину і, не зрозумівши значення Маргарининих слів, подивився на дівчину.

― Мої батьки приїхали, ― пояснила вона. ― З ними ― мій брат. Почався сезон збору картоплі, після чого ― додому, в Київ...

Фалуар понурив голову і відпустив руку Маргарини.

― Я... краще піду. Не хочу, щоб у тебе були проблеми з батьками... Ми, мабуть, не зможемо бачитись.

― А вночі?

― Тебе ніхто не випустить з дому... ― він обійняв Маргарину і швидко пішов, не озираючись.

Вона зі сльозами на очах попленталась до машини. Першим її зустрів брат:

― Доцік, от ти де! А ми тебе шукали.

― Бабуся вам не сказала, що я на долині? ― витираючи сльози, сказала дівчина.

У цей час з воріт вибігли мама й тато.

― Доцю, ― мама поцілувала її в обидві щоки, ― чого ти плачеш? Скучила? Ой ти моя маленька...

І почались розпитування: «Як ти тут? Як ти там?» Маргарина мовчала...

Наступного дня вся сім’я прийнялась за активне викопування картоплі. Усі п’ять днів, до тридцять першого серпня, Маргарина мовчки працювала. А тридцять перше серпня ― час їхати до Києва, покинути тут чудового Фалуара... Вранці дівчина вийшла в садок, і раптом до неї підбіг якийсь хлопчик, передав записку і зник. Записка була від Фалуара. Там було коротке речення французькою: «J’attandrai… vers les monuments…» («Я чекатиму... біля пам’ятників…») Словниковий запас французької мови в Маргарини був невеликий, але цю записку вона зрозуміла. «Ми будемо проїжджати повз пам’ятників у кінці шляху, за селом... А він дочекається?» ― роздумувала дівчина.

― Маргарино, ― почувся голос її батька, ― через п’ятнадцять хвилин від’їжджаємо.

Вони виїхали з дачі і рушили попрощатись з родичами. Там усі довго обнімались і цілувались. Вже потім, біля воріт, до Маргарини підійшла тьотя і пошепки сказала їй:

― Вчора твій Ігнатенко виїхав. Ти ще нічого не казала батькам?

Маргарина похитала головою і пішла до машини. А її мама підійшла до своєї сестри:

― Тут Маргарину ніхто не ображав? Щось вона така сумна.

― Не знаю.

Усі попрощались, і Маргаринина сім’я вирушила додому. В кінці шляху, як і було задумано, стояли два пам'ятники: дівчина зі снопом і мати з дитиною на руках. За ними вже була довга вузька траса, по бокам якої росли ліси і деколи села. Саме на межі, наскільки зрозуміла Маргарина, мав чекати де Дьябль.

Як тільки машина наблизилась до вказаного місця, дівчина швидко сказала:

― Зупиніть машину, будь ласка.

― Що таке?

― Мені... треба в туалет.

― Що? А раніше не можна було про це подумати?

Але Маргарина, грюкнувши дверцятами, вже побігла до лісу. Вона почула голос Фалуара і пішла до нього. Видно було, що він провів ніч не в найкращих умовах. Вони підбігли одне до одного й обнялись.

― Ти що, тут ночував?

― Так.

― З тобою нічого не трапилось?

― Ні.

― Це добре, ― дівчина сильніше притиснулась до нього і заплющила очі.

Почулись голоси Маргарининих батьків, і Фалуар обережно визволився з її обіймів, подивився їй в обличчя.

― Обіцяй, що ми ще зустрінемось, ― сказала дівчина, її очі боліли і почервоніли від майбутніх сліз.

Красива усмішка тихо сповзла з вуст Фалуара.

― Я знайду тебе. Обіцяю... Тільки не плач. Не треба, ― він поцілував її палаючі щоки і, прикусивши губу, мовив: ― Прощавай.

― Прощавай? До побачення...

― Поки я буду жити, це буде єдине наше прощання.

― Adieu...

Почулись крики мами. Маргарина подивилась на Фалуара і пішла до машини.

― Я знайду тебе, будь-де, ― сказав він, проводжаючи Маргарину поглядом.

Заплакана дівчина мовчки сіла на місце, і машина поїхала далі. Батько подумав щось своє, побачивши Маргарину, мати ― своє, а брат ― своє.

***

Через півгодини після прощання Фалуар вийшов на шлях зі своєю валізою, потім пішов до траси, щоб спіймати якийсь автобус чи машину. Вигляд у нього був збентежений, і вираз обличчя швидко змінювався, наче в голові щосекунди мінялись думки, може, так і було. Де Дьябль стрімко попрямував у тому ж напрямку, що й машина Маргарини, час від часу розвертаючись і протягуючи руку перед кожною машиною. На диво швидко одна, вишнева Ауді, зупинилась. Фалуар відкрив дверцята і спитав:

― До Києва довезеш?

― Звичайно, сідай, ― відповів молодий водій.

Фалуар радісно сів до машини, кинувши валізу на задні сидіння, і вони поїхали. «Здається, усе йде, як треба», ― подумав Дьябль, зручно вмостившись. Він подивився на веселого водія. Це був чоловік років двадцяти п’яти, чорнявий, із привітними темними очима, жвавими і трошки таємничими. Зовнішності був приємної, одягнений у легкий светр, трошки більший, ніж як для його худорлявої статури, акуратний та елегантний. Не відводячи очей від дороги, він протягнув руку Фалуарові:

― Георгій.

Фалуар у відповідь дав свою:

― Олег. Дуже приємно.

«Не дуже оригінальне ім’я ти собі вибрав», ― з посмішкою подумав водій. Проїхавши кілька кілометрів, Георгій різко повернув ліворуч, потім об’їхав півколо і продовжив рух у протилежному напрямку.

― Ти... впевнений, що ми так до Києва доїдемо? ― підозріло спитав Фалуар.

― Аякже! Це просто коротший шлях. Ми трошки проїдемо в інший бік, потім повернемо й скоротимо шлях майже на дві години, ― розв’язно відповів водій. ― Я цей шлях знаю краще, ніж будь-що.

― Ну гаразд, ― тихо відповів Фалуар.

А Георгій задоволено посміхався, радіючи, що так легко зміг обманути пасажира. Фалуар подивився на свій годинник, що показував майже п’яту годину вечора, і відкинув назад голову, заплющивши очі. Він пригадував своє дитинство у Франції. Там йому було так добре, як і декілька днів тому. А що на нього чекає далі? Чорна діра чи світле небо? Якщо він приїде до Києва, знайде Маргарину і вмовить її тікати з ним... А куди тікати? Хіба від долі втечеш? Тут його усмішка повернулась, як тільки він згадав, коли перелякана Маргарина бігла від нього тоді, біля лісу. «Невже я справді так схожий на Люцифера?» ― усміхаючись, подумав він.

― Як на мене, не дуже.

― Що? ― розплющив очі Фалуар.

― Ти спитав, чи схожий ти на Люцифера, і я сказав, що не дуже, ― просто пояснив водій.

― Хіба я це сказав?

― Я ж не вигадав, їй-богу.

Фалуар тільки знизав плечима і знову заплющив очі, він заснув. Георгій задоволено продовжував шлях. До Києва вони не поїдуть, поки що. Зараз вони у напрямку до Одеси. Не треба, щоб у найближчий час Фалуар був у Києві. Потім, коли Наталі все приготує, тоді вони поїдуть до Києва.

***

Оскільки перше вересня випало на неділю, всі пішли до школи тільки другого, але від цього Маргарині легше не стало. Вона перейшла до десятого класу школи, яку ненавиділа усім серцем. А з недавніх пір вона багато чого почала ненавидіти. Маргарина настільки сумувала за Фалуаром, що стала марити уві сні. А коли прокидалась, думала, що з Фалуаром щось сталося. Тільки сама ця думка вбивала її...

Фалуар лежав хворий в одеському готелі, його лихоманило, і він не міг ходити, ледве говорив.

У величезній напрузі прожили ці дві людини цілих два місяці. Фалуар ― хворий, в Одесі, під наглядом Георгія. Маргарина ― майже здорова, у Києві, під наглядом школи, батьків, знайомих і спогадів. Вона щомиті була готова бігти назустріч Фалуарові, якби знала куди.

Потроху Дьябль одужав і, сповнений рішучості, докладав усіх зусиль для того, щоб швидше дістатися до Києва і позбутись цього приставучого Георгія. Водій, страшно переживаючи через те, що не туди відвіз свого пасажира, весь час був поруч, коли той захворів.

Фалуар щойно склав до валізи свої речі, коли у двері постукали й увійшли, не дочекавшись дозволу. Це був Георгій.

― Ти кудись зібрався? ― занепокоївся він, дивлячись на валізу.

― Так. Мені терміново потрібно до Києва. Якби не хвороба і твоє «досконале» володіння дорогою, я б уже давно там був.

― Я вже вибачався тисячі разів... Ти ще заслабкий, щоб їхати.

― Я почуваюся чудово, тому негайно ж вирушаю вечірнім поїздом.

Георгій опустив голову:

― Ось так завжди... Постійно мене всі покидають: спочатку батько, потім ― родичі, наречена, а тепер і ти... Із самого дитинства я нікому не потрібен. Жорстока доля постійно кидає мене в безодню самотності... О-ох... Як важко жити... Піти б кудись і забутись, померти...

Фалуар уважно вислухав його.

― Це не причина для того, щоб помирати, ― тихо мовив він.

― А що ж мені робити? ― запитав Георгій, подумавши: «Що б ти зробив на моєму місці?»

― Знайти людину, якій ти потрібен.

― Як же її знайти?

― Померши, не знайдеш ― то напевне. Треба шукати. Усюди і весь час, тоді обов’язково знайдеш.

― А ти вже знайшов таку людину?

― Сподіваюсь, ― з усмішкою відповів де Дьябль.

― Щасливий...

― Так, щасливий...

На відміну від Дьябля, Маргарині ставало все гірше й гірше. Її часто мучили нічні жахіття, щоки постійно горіли, а руки і ноги ― навпаки, мерзнули, боліла голова у висках. А ще вона дуже «з’їхала» у навчанні, але щоб не засмучувати маму, мовчала про це, хоча й знала, що потім буде тільки гірше. Лише музика і спогади про Фалуара підтримували її.

До Маргарининого класу прийшло багато нових учнів, при чому майже всі ― відмінники. Була серед них одна дівчина, Наталя Процюк, майбутня медалістка, висока і струнка, правда, чомусь вона виглядала трохи старшою. Всі одразу помітили, що вона зовні чимось схожа на Маргарину, але самі дівчата так не вважали. Вчителі вподобали Наталю за її розум і гарну поведінку. Маргарина теж не мала до неї жодних претензій. Так і встановився баланс: учителі розчаровуються в Маргарині, зате Наталя одразу задовольняє їхні недомагання. Особливо великий удар відіслав Маргарину в нокдаун з боку фізики. Порівняно з минулим навчальним роком, коли в неї було десять балів за дванадцятибальною системою, тепер могло бути удвічі менше. Та не це непокоїло Маргарину, і навіть не те, що мати її поб’є. Дівчина хвилювалась за Фалуара, тільки за нього.

Де Дьябль нормально доїхав до Києва і зупинився на виході з вокзалу. До нього одразу попідбігали жінки, пропонуючи зняти квартиру. Фалуар зупинився на однокімнатній біля Площі Перемоги, за невелику платню, як для нього. Квартира була якраз для одного чоловіка, з усіма апартаментами, чиста та акуратна. Залишалась тільки одна невирішена проблема, для повного щастя: Фалуар не знав адреси Маргарини. Він розвідав, де найближчий комп’ютерний клуб, купив диск (піратський, звичайно) з адресами жителів Києва і почав пошуки. На щастя, сім’я Маргарини мала дуже рідкісне прізвище, єдине на ціле місто. Фалуар радісно ніс додому папірець з адресою: вулиця Героїв Сімферополя, 32, квартира 201. Залишалось довідатись, де це, і все... Було опівдні, коли Фалуар подзвонив у двері квартири № 201. Нікого не було вдома...

У цей час Маргарина була в школі, закінчувався четвертий урок. На перерві до неї підійшла Наталя Процюк і сіла поряд. Після хвилини мовчання вона сказала Маргарині:

― Навряд чи він прийде...

― Хто? ― не зрозуміла дівчина.

― Ну, твій старий друг... Той, з яким ти в селі вешталась.

― Що?.. Як... як ти знаєш?

― Не треба недооцінювати людей, ― з посмішкою сказала вона. ― Ти ще до нього не доросла. Він з тобою погуляв-погуляв і забув. Так трапляється... Він удвічі старший, ти йому не потрібна. Таким людям, як він, потрібен тільки всесвіт, а не якесь дівчисько, як ти. Він не ставиться до таких серйозно. Але не варто засмучуватись...

Тоді Маргарині дуже захотілось вдарити Наталю, але дзвоник урятував їх обох. Останні два уроки дівчина просиділа, дивлячись в одну точку, оторопіло. Наталя час від часу озиралась на неї і задоволено посміхалась.

Фалуар у відчаї пішов бродити вулицями, суміжними тій, де жила Маргарина.

Дівчина так само оторопіло йшла зі школи додому. Її очі, неприродно збільшившись, втупились у землю. Вона йшла, нікого і нічого не помічаючи. Чомусь вона пішла близько до проїжджої частини.

Щось сильно вкололо всередині Фалуара, і він скривився від болю. Його очі наповнились слізьми. За мить ці сльози болю перетворились на сльози радості: назустріч ішла його Маргарина, похмура й бліда, але вона. Щось примусило дівчину підняти очі, і вона побачила Фалуара, який біг до неї. Серцебиття шалено прискорилось, і Маргарина швидко почала пробиратись між людей до Дьябля. Вони, добігши одне до одного, міцно обійнялись, міцно-міцно... Чоловік почав цілувати Маргаринині очі, подряпані щоки, чоло, ніс. Дівчина кинула сумку на асфальт, щоб міцніше обхопити шию Фалуара. Вона заплющила очі.

― Більше я тебе ніколи не відпущу, ― прошепотів він.

Маргарина розплющила очі і лагідно поглянула на Фалуара, здавалось, до неї поверталось життя.

Вони пішли, обіймаючись, до парку. Фалуар розповідав Маргарині про свої пригоди, а вона мовчки слухала, милуючись ним, радіючи, що він дотримався обіцянки.

У парку біля Маргарининого будинку було невеличке брудне мілке озеро, навколо якого були розкидані вже голі дерева. Дівчина любила мріяти в цьому парку. Вона думала, що побудує тут свій красивий дім, зробить чудовий сад, а в озері замість кульків та пляшок від пива плаватимуть лебеді. Зараз ці мрії здались їй настільки нездійсненно-непотрібними, що вона аж сильніше притулилась до Фалуара. Крім нього їй ніхто не потрібен, ніщо не потрібно. Ну то й що, що йому тридцять, а їй п’ятнадцять? Усе це дрібниці. Але раптом перед нею виросла величезна стіна. А якщо він у когось закохається і одружиться? Тоді він, звичайно, забуде її, свого друга. Маргарина зрозуміє. А якщо не зрозуміє? Треба берегти кожну мить.

Фалуар з усмішкою взяв Маргаринине обличчя у свої руки:

― І чому ти така сумна? Ми ж тепер разом.

― А надовго?

― Назавжди...

Маргарині цього вистачило. Вона усміхнулась і обійняла Фалуара. Вони просиділи на лавці, поки не почало темніти. Де Дьябль провів Маргарину додому і пообіцяв їй зустріч завтра. Здається, тепер усе повинно бути добре.

***

Маргарина дуже зраділа, коли, повернувшись додому, нікого не побачила. Вона любила бути вдома на самоті, тоді можна було спокійно займатись своїми справами, ніхто не вривався до кімнати і не кричав на вухо. Її кімната була найближчою до виходу, одразу праворуч від дверей квартири. Вона, кімнатка, була невеличка, але, мабуть, найзатишніша, тому всі збирались там час від часу.

Кинувши речі на ліжко, Маргарина всілась за стіл, увімкнула музику і, підклавши руки під щоки, дивилась у вікно... Вона думала, як чудово, що в неї є Фалуар. «Як для понеділка, непоганий день, навіть дуже непоганий», ― з усмішкою сказала вона собі.

У Фалуара наче виросли крила, тому він не йшов, а плавно летів до своєї маленької квартири. Нарешті він знайшов людину, з якою може бути щасливий, ― так йому здавалась, так йому хотілось. Вони будуть разом, і не має значення різниця у віці, і не має значення, скільки доведеться чекати на дозвіл її батьків... Батьків... А от з ними будуть проблеми, особливо у Маргарини. Його батьки вже давно дали йому свободу у виборі друзів, а от її... Фалуар «опустився на землю» і задумався над цією проблемою. «Звичайно, вони будуть наполягати на тому, щоб Маргарина продовжила навчання, ― думав Дьябль. ― Потім, ще вчитися, шукати роботу. А навіщо їй працювати, якщо я забезпечу її усім? А якщо вона не захоче залишати батьків і перечити їхній волі? Маргарина може бути непередбачуваною. Тим паче після того, як батьки наговорять їй про її нереальні мрії та нетверезе ставлення до світу. А як можна бути тверезим у п’яному світі? Ще коли скажу, що хочу забрати її з собою, вони збожеволіють від гніву. Не люблю таких ситуацій, хай йому чорт!»

Зачинивши двері квартири, Фалуар потер пальцями виски і ліг на ліжко. «Але ж мені так хочеться забрати її звідси», ― подумав він і, заплющивши очі, заснув.

Уже було майже опівночі, коли Маргарині набридло робити нескінченні усні уроки, тому вона, переконавши себе, що виконала все, що могла, пішла спати, увімкнувши музику. Оскільки спала дівчина головою до вікна, вона не могла бачити вигляд нічного Києва. Та, здається, це її зовсім не засмучувало.

― Весілля? ― прошепотіла Маргарина, входячи до людної зали. ― А хто одружується? Я?

Вона подивилась на себе: чорна сукня з пишною мереживною спідницею. Натовп розступався перед нею. У кінці червоної доріжки перед вівтарем стояв спиною до неї високий чоловік у чорному костюмі, опустивши голову. Маргарина несвідомо підійшла до нього і стала поруч. Чоловік підняв голову і повернувся обличчям до «нареченої». Це був гарний молодий чоловік, чорнявий, з темними рухливими очима, стрункий, трохи навіть худорлявий. Він посміхнувся. До нього підійшла дівчина... Наталя?! Вона була одягнена так само, як і Маргарина, тільки у все біле. Чоловік повернувся до Наталі і взяв щось з її рук. Маргарина відчула, як кров прилинула до її голови. Чоловік різко розвернувся до неї, тримаючи в руках чорну мотузку, потім обхопив нею шию дівчини і почав душити, поки кров не заляпала його білу сорочку. Маргарина, не в змозі щось зробити, з широко розплющеними очима вдивлялась в обличчя чоловіка. На мить їй привидівся Фалуар. Наталя переступила через труп дівчини і взяла чоловіка під руку, вони пішли до виходу. Всі аплодували їм. Шум оплесків поступово перетворився на монотонний пронизливий крик.

― Сьома година. Пора до школи.

Маргарина піднялась з ліжка і, хитаючись, пішла збиратись.

Школа, де навчалась дівчина, не була такою ідеальною, як про неї розповідали. Були там і негідники-учні, і негідники-вчителі. Дуже мало було там людей, до яких Маргарина більш-менш нормально ставилась. Та й не скажеш, що й її там обожнювали. Але якось жилось.

На першому уроці всі дівчата щось активно обговорювали, що дуже зацікавило допитливу натуру Маргарини. Тому вона запитала в Тані:

― Щось трапилось?

― Ти що, не знаєш? ― Таня повернулась до Маргарини і почала розказувати. ― У школі з’явився новий учитель. Такий красунчик!

«Фалуар?» ― подумала дівчина.

― Високий, стрункий, ― продовжувала Таня, ― брюнет...

«Ні, не Фалуар», ― засмутилась Маргарина.

― Просто клас! Сьогодні він у нас замінятиме українську мову. Вчительки нема! Правда, класно? ― вона схопила дівчину за рукав і почала смикати його, підстрибуючи на місці.

― Так, класно, ― посміхнулась Маргарина. ― А буде ще краще, якщо ти відпустиш мій рукав.

Таня зареготала, а Маргарина похитала головою.

І справді, вчителька української мови захворіла, а на заміну поставили нового вчителя. Він, запізнившись на пару хвилин, упевнено зайшов до кабінету, одягнений у чорний костюм, без портфеля, без сумки чи хоча б ручки, наче й не вчитель. Коли всі сіли, Маргарина придивилась до нього, і її обличчя видовжилось розкритим ротом, хоча всі дівчата мали такий самий вигляд, зачаровані красою чоловіка. Але Маргарина не тому здивувалась: то був чоловік з її сну.

Він оглянув увесь клас і з лукавою посмішкою представився:

― Георгій Олександрович.

Усі дівчата, крім Маргарини й Наталі Процюк, загіпнотизовано промуркотіли: «Дуже приємно». Георгій (той самий) усміхнувся і сказав:

― Домовимось так: ви тихо сидите, а я викликаю до себе тих, кого мені треба, гаразд?

Усі кивнули.

― Ну от і чудово. Наташ, скажи, кого немає, ― звернувся він до Процюк.

Дівчина, здається, не дуже зрадівши, підійшла до вчителя. Він тим часом подивився на Маргарину і викликав до себе. Маргарина, боячись своєї участі у сні, обережно підійшла до вчительського стола. Георгій дістав з кишені папірець і дав їй.

― Напиши на дошці другий абзац, будь ласка.

Дівчина полегшено зітхнула і, взявши крейду, підійшла до дошки. Вона подивилась на текст папірця і скривилась: «Хай йому чорт! Ці слова не схожі на українські. Це швидше урок не української мови, а латини!» Раптом вона, пишучи вислів «Facies non omnibus una Non aїversa tanem, qualem»1, почула шепотіння Наталі до Георгія Олександровича. «Здається, вони знайомі», ― з посмішкою і підозрою подумала Маргарина.

― Навіщо ти сюди приїхав? ― пошепки сварилась Наталя. ― Ти тут зайвий.

― Не все так просто, пташечко моя, ― тихо мовив учитель. ― Здається, наш чортик, ― він озирнувся на Маргарину, ― не захоче з нами.

«Sileto et spera2, класно звучить, аби знати, що це все означає, і все те», ― подумала Маргарина про таємничі переговори за своєю спиною. «От що мене справді дивує, ― продовжувала вона, ― то це те, що в класі ніхто не розмовляє. Невже всі так зачарувались цим новим учителем? Якийсь він... дивний, spira, spera3».

― І що? ― продовжувала, трохи пом’якшавши, Наталя.

― Я, взагалі-то, приїхав у тебе спитати, але якщо вже так, то в мене може з’явитись план. Та потім поговоримо.

«Поговорять. Про що? Unde? Inde?4, ― продовжувала Маргарина (латина починала їй подобатись). ― Hоmo homini monstrum5. О, монструм уже з’явився! μέγα βιδλίοαν, μέγα ηαηου6. А це вже не по-нашому, не латиною».

― Caelestum dominum, terresten dicito domnum7, ― мовив Георгій, підводячись з-за столу і дивлячись на останній вислів, написаний Маргариною. ― Мій улюблений афоризм. Хтось знає, що означають всі слова, що нам написала... Маргарита?

― Маргарина, ― тихо виправила дівчина.

― Вибач. Отже? Ніхто. Нічого дивного, адже зараз у школі не вивчають латину і грецьку. Ха-ха! ― Георгія скрутило від сміху.

Учні дивились на вчителя і теж починали сміятись, вдаючи, ніби зрозуміли його жарт. Наталя мовчки похитала головою і сіла на своє місце. Маргарина стояла біля дошки і, насупивши брови, дивилась то на однокласників, то на Георгія. «Нда, з гумором у нього тугенько», ― подумала дівчина, витираючи руки від крейди.

Вчитель, насміявшись, повернувся до Маргарини і поглянув їй у вічі.

― На мій превеликий жаль, ― сказав він раптом серйозно, ― я не знаю французької, співати не вмію, і очі в мене не зелені. Але я сподіваюсь, ― додав він пошепки, ― що зможу заслужити твою прихильність.

Маргарина здивовано подивилась на «кавалера» величезними очима і гірко всміхнулась.

― Так ось що ви придумали. Знущатися з людей, мабуть, приємно. Краще йдіть заслуговувати прихильність он, когось іншого, легше буде, ― дівчина, розізлившись, підійшла до своєї парти, взяла речі і вийшла з кабінету.

Георгій, подивившись на Наталю, пішов за Маргариною. Вона швидко йшла по коридору. Вчитель наздогнав дівчину, схопив її за руку і розвернув її до себе.

― Ти мені потрібна, ― з серйозним виглядом прошепотів він.

― Для чого? ― стомлено спитала вона.

― Допоможи мені спіймати диявола.

― Якого диявола?! У нас їх тут тисячі, конкретніше, будь ласка!

― Твого диявола. Дьябля.

Маргарина оніміла.

― Саме його, ― Георгій зрадів, що зацікавив дівчину. ― Мене прислали вищі сили, щоб урятувати життя невинних людей.

― Це дурниці, ― хитаючи головою, сказала вона. ― Немає ніяких «вищих сил».

― Ха! З твоєю упевненістю в голосі тільки доводити, що Земля квадратна, ― засміявся вчитель. ― У мене є дуже цікава інформація про твого друга. Приходь після уроків сюди, і я тобі в деталях усе розповім, ― він розвернувся й пішов.

«Я тобі все розповім, ― кривлялась про себе Маргарина, стоячи на місці. ― Немає чого розповідати. Фалуар ― не диявол. А якби й так, то побільше б таких чортів. Не буду я тобі ловити найдорожче, що в мене є. Ось тобі!» ― вона показала дулю в напрямку, куди пішов Георгій.

На перерві Наталя підійшла до Георгія.

― Ну як?

― Здається, я її зацікавив, ― самовдоволено посміхнувся він. ― Вона прийде.

― Сподіваюсь.

***

Приготувавши обід, Фалуар сидів за письмовим столом, поклавши голову на руки. Він дивився у вікно, щось тихо наспівуючи. Всередині йому щось тиснуло. Що? Не відомо, але щось дуже важке. Йому сильно хотілось додому.

― Це якась хвора країна, ― тихо казав він сам до себе. ― Тут такі страшні люди. Усім щось потрібно, усі щось шукають, але ніхто нічого не знаходить, тільки розчарування. Усі такі сірі... Тільки Маргарина. Вона одна не така, як вони. Вона не дитина цієї країни. Це не її Батьківщина. Бідна дівчинка... Намагаючись протистояти безглуздому натовпу, вона стане вже не сірою, а чорною, злою. Цього не буде! Треба рятувати її, поки не пізно. Бо навіть найвитриваліший упаде на землю, коли зрозуміє свою мізерну нікчемність, невидимість. Перлина у багні стає багном. Ні! Я заберу її, очищу від бруду і берегтиму від усього жахливого найтоншу душу і найуразливіше серце у світі.

Фалуар поглянув на годинник, що показував другу дня. О третій він зустріне Маргарину. І забере її кудись далеко-далеко. А може й ні.

«А якщо я її вкраду? ― думав він, йдучи галасливою вулицею. ― Хм, а потім усе життя переховуватись? Вона спочатку погодиться, але ж для батьків те буде дуже важко. А якщо поговорити з її батьками? Вони мені не повірять. Жахлива країна. Жахливі люди...»

Фалуар зупинився біля Маргарининої школи. Він якось ніяково почувався між батьками й учнями. На мить він задумався. Хто він Маргарині? Духовний брат? Опікун? Друг? Так, мабуть, просто друг...

Маргарина вийшла з дверей на диво весела, навіть якась підозріло широка усмішка сяяла на її вустах. Дівчина радісно підбігла до Дьябля і зазирнула в його очі, в яких відбилась сумна думка.

― Привіт! ― усміхнулась вона.

― Привіт, ― ледь підняв кінчики губ Фалуар.

― До нас у школу прийшов новий учитель.

― Справді?

― Так... Дуже дивний чоловік. По-моєму, він трошки...

― Красивий?

― Так. Усі дівчата від нього просто у захваті, ― вона занепокоєно поглянула на Дьябля.

― А ти?

― Я ж про що кажу. Георгій Олександрович ― так його звуть ― чогось, ні сіло ні впало, запропонував мені спіймати тебе.

Фалуар насупив брови і пішов, тримаючи Маргарину за руку, вслуховуючись у кожне її слово.

― Він сказав, що ти ― диявол, ― усміхнулась дівчина.

― І що ти йому відповіла?

― Я сказала йому, що він тютюкнувся, ― її обличчя стало серйознішим, вона опустила очі. ― Бо диявол робить людям погане, а ти, наскільки я на собі відчула, ― тільки хороше... Він, учитель, хотів мені ще щось розповісти після уроків, але я не прийшла.

― Чому?

― Я не люблю брехні. Крім того, якщо ти диявол, то рано чи пізно все випливе. Навіщо попереджати події?

Фалуар якось лукаво посміхнувся і запросив Маргарину до себе на обід.

***

― Вона прийде, вона прийде, ― дражнилась з Георгія Наталя. ― Ідіот! Усе зіпсував!

Георгій, досі йдучи з понурою головою, різко випростався і глянув на неї з обуренням.

― Зіпсував? А що я зіпсував? Ти що, вже все зробила, а я прийшов і зіпсував, так? Ти ж нічого ще не придумала!

― Годі, ― дівчина взяла чоловіка за руку, але він від неї відсахнувся. ― Забудьмо про невдачі. У нас ще є час. Ми ще все зробимо.

― Цікаво, як?

― Скажемо їй усе, що знаємо про Дьябля.

― Вона нам не повірить. Я вже обіцяв їй усе розповісти.

― Хай не вірить. Але вона задумається, почне сумніватись, розпитувати його. Врешті решт він підтвердить наші слова, лишиться покинутим, а там і ми його спіймаємо.

― Хм. Занадто в тебе все легко виходить...

― А що тут ускладнювати? Завтра ти їй усе розповіси.

― Чому я? Ми.

― Ні. Ха-ха-ха! Я тут ні до чого. Це ти їй сказав, що Дьябль ― диявол. Хм. Та з його прізвища кожен дурень зрозуміє його суть.

― А навіщо ми руйнуємо їй життя?

― Ми не руйнуємо, а рятуємо. До того ж, це наша робота.

― Останнім часом вона стала заважкою.

― Не в тому справа. Просто ти став слабкий після... смерті твоєї нареченої.

― Твоєї смерті.

― Не моєї. Я жива. Померла інша Наталі, слабка, нерішуча...

― Добра, красива, ніжна. А народилась жорстока, сувора, холодна...

― Сильна.

― Цього я не помітив.

― Знаєш, Георгію, не треба було тоді мені пропонувати цю роботу, якщо ти не хотів. Але вже пізно щось міняти, розумієш? Ти запропонував ― я погодилась.

― Це моя найбільша помилка, ― сказав він і, додавши ходу, відірвався від Наталі, яка зупинилась і, стоячи на місці, похитала головою йому услід. Потім вона зітхнула, розвернулась в інший бік і повільно пішла.

***

Мабуть, Георгію і справді не щастило в житті...

У дитинстві він був дуже тихим і старанним хлопчиком. Учився Гоша, як його називали близькі, добре, ніколи не бігав на перервах, не бився з іншими хлопцями після уроків, не набридав дівчатам. Але, бувало, вдома він міг і живеньке слівце сказати, і підбадьорити маму, коли батько знову і знову хворів... Коли Георгію виповнилося десять років, його тато помер. Від якоїсь хвороби, страшної, але невідомої. Гоша не дуже й знав свого батька, ніколи не розмовляв із ним відверто. Бачились вони тільки у ті короткі дні, коли батько, здавалось, вилікувався і повертався з лікарні додому. Але незабаром йому ставало погано, і за мить швидка вже забирала його, коли він тримався за голову.

Мама Гоші трималась добре (якщо тут можна вжити це слово). Вона не пила, не палила і робила все, щоб зберегти себе для сина і чоловіка. Різниця у віці між батьками Георгія була в сімнадцять років (на користь батька), але тато і мама Тетяни Георгіївни, матері Гоші, не заперечували одруженню. То було велике і щире кохання. Після смерті чоловіка Тетяна стала жити лише заради сина. Вона пообіцяла собі, що виростить його, одружить, поняньчить онуків, а тільки потім помре. Але їй хотілось, щоб Георгій не почувався неповноцінним, тому вона знову вийшла заміж, за заможного Павла Пароскадського. Коли Георгій уперше побачив цього високого грізного лисого чоловіка, йому одразу ж уявився диявол. Проте він швидко звик до цього «монумента» і без жодного вияву протесту прийняв до своєї сім’ї, що дуже порадувало Тетяну Георгіївну.

Після одруження Тетяни і Павла, коли Гоша заходив до класу, учні на нього косо поглядали, деколи казали йому щось на зразок: «Як це твоя мама вийшла заміж за вбивцю твого батька? Скоро й ти вбивцею станеш!» Такі звинувачення дуже стурбували маму хлопця, вона розповіла про це чоловікові. Тоді одного ранку Павло Петрович узяв Георгія за руку, і вони разом пішли до школи. Під час уроків Гошів вітчим перемовився з учителями і з кожним учнем, після чого до хлопця ніхто не чіплявся, навіть не підходив і не дивися на нього.

У шістнадцять років Георгій закінчив школу (він почав навчання раніше за інших), залишаючись єдиною дитиною в сім’ї. Почався сезон вступних іспитів, а юнак усе ще не вирішив, куди піде. Надумавши, він сказав вітчиму, з яким дуже зблизився, що хоче вступати до художньої академії, бо гарно малював. Ніхто не був проти. Але Георгія не прийняли, сказали, що «у пана Георгія Чернишенка недобрі очі і погана енергетика». Комісія навіть не хотіла з ним говорити, достатньо було погляду. Георгій вийшов з академії, злий на весь світ. Але раптом до нього ззаду хтось підійшов і, поклавши руку на його плече, сказав:

― Не засмучуйся. Спробуєш знову.

Хлопець озирнувся і побачив високу дівчину з великими блідо-блакитними очима та кирпатим носом. Вона дивилась на нього, лагідно всміхаючись, її каштанове волосся відбивало сонячні промені, в руках вона тримала папку, перебираючи довгими пальцями листочки. Її голос був дуже тихим, ледь чутним.

― Мене звати Наталка, ― сказала дівчина, протягуючи праву руку.

― Георгій, ― опустивши очі, відповів він, швидко розвернувся і пішов собі.

Наталя його наздогнала і почала втішати, кажучи різні приємні речі. Георгій ішов і думав: «Чого їй треба? От... швабра». Наталя провела хлопця додому. Георгій швидко замкнув перед нею двері, і вона, щаслива, побігла назад.

Через три роки Георгій освідчився Наталі. Зрозумівши, що не може без неї жити, він вирішив зв’язати себе з нею. Тетяна Георгіївна спочатку здивувалась серйозному намірові сина, але Павло Петрович переконав жінку, що Георгій робить усе правильно. Наталі, звичайно, погодилась, і через місяць мало відбутись одруження. У день вінчання сонце тепло світило, у напівпорожній церкві зібрались гості, і Георгій стояв біля вівтаря, чекаючи на Наталю, вона запізнювалась. Її повинен був привезти Павло Петрович. Щойно двері відчинились, наречений підбіг, але його там зустрів якийсь чоловік.

― Чого вам? ― запитав розлючений Гоша.

― Ви сьогодні повинні були одружитись з Наталею Пащенко?

― Так. А що сталось? Чому «повинні були»?

― По дорозі сюди сталась автокатастрофа... Усі в машині загинули... Мені дуже шкода... Я був поблизу, і мене попросили сказати... інші гості, що запізнювались...

Очі Георгія наповнились слізьми. Він, подякувавши за повідомлення, стиснув губи, підійшов до занепокоєної матері і голосно сказав на всю залу:

― Дорогі гості, вибачте, що витратили ваш час. Весілля відміняється. До побачення.

Усі здивовано переглядалися і перемовлялися між собою.

― Що сталось, Гошенька? ― запитала Тетяна Георгіївна.

― Мамо, заспокойся, але сталося страшне. Мені щойно сказали, що твій чоловік і моя наречена загинули. Тільки не хвилюйся, будь... ласка.

Вона зі сльозами міцно обійняла сина, а гості, зрозумівши, що їх краще не турбувати, мовчки порозходились.

На місці аварії тіл загиблих не знайшли. Усе згоріло. Прийшовши додому, Георгій знайшов на своєму столі конверт з листом і якимись паперами від Павла Петровича. Це був такий собі заповіт-прохання:

«Любий синку!

Я знаю, що ти зараз відчуваєш розпач і журбу, але ти повинен нас зрозуміти. Хочу тебе порадувати: якщо захочеш, можеш повернути Наташу...

Коли мені було дев’ятнадцять, як і тобі, померла моя старша сестра, залишивши по собі маленьку доньку Жанну. Дівчинці судилося жити без батьків (чоловік моєї сестри покинув її після народження доньки). Після смерті сестри я пообіцяв собі виростити Жанну як власну доньку. Я влаштувався на роботу, спочатку в маленьких забігайлівках і ресторанах, а як закінчив навчання ― на більш оплачуваних місцях. Я дав Жанні гарну освіту і після закінчення школи відправив її до Парижу, на канікули. Вона не повернулась назад. Написала мені, що зустріла чоловіка і покохала його на все життя, а згодом вийшла за нього заміж. Через два роки, перед моїм одруженням з твоєю прекрасною мамою, Жанна залишилась одна з маленькою дочкою на руках. Чоловік, цей посланець диявола, покинув її і кудись пропав. Я наймав детективів, але вони не довели справу до кінця. Тож, мій любий хлопчику, я би хотів, щоби цим зайнявся ти. Тільки тобі я можу довіритись, більше нікому.

Щодо Наталі, вона чекає на тебе в лікарні, вона не померла. Якщо хочеш, можеш її взяти з собою на пошуки. Всі витрати я оплачую зі свого рахунку. Зараз я, може, десь між небом і прірвою, але сподіваюсь, що ти мені не відмовиш. Дякую.

І нічого не кажи матері. Будь щасливий! Усе необхідне знайдеш у паперах. Зрозумій і прости мене».

Тієї ж ночі Георгій зібрав речі, написав мамі записку, що їде у відпустку заліковувати рани, попросив пробачення і поїхав до лікарні за Наталею. Вона майже не постраждала: пара подряпин і легкий шок. Георгій зустрів її у коридорі.

― Привіт. Як ти? ― лагідно запитав він.

― Як я? Зважаючи на те, що я ледь не померла, а може... померла? Я не знаю.

― У мене є до тебе справа, вірніше, прохання...

Георгій усе їй розповів, і вона погодилась співпрацювати з ним, а коли він спитав, чи хоче вона ще бути його нареченою, дівчина відмовилась.

― Але чому?

― Тут, у лікарні, я зрозуміла, що була слабкою. Мені потрібен сильний чоловік, не такий, як ти.

― Невже три роки для тебе ніщо?

― Ні. Просто буває, коли в одну мить повністю переосмислюєш усе своє життя... Так от, ця мить уже відбулась. Але я тобі допоможу.

― Навіщо? Щоб довести, що ти сильна?

― Так, а може, заради того, що було у нас... То... з чого почнемо?

― З самого початку, ― зітхнув Георгій.  

***

― Ви дуже смачно готуєте, мсьє Фалуар, ― з усмішкою сказала Маргарина, відсьорбнувши гарячої кави.

― Я радий, що тобі сподобалось, ― засміявся він.

― Гарна квартира, ― почала оглядатись дівчина.

― Так, непогана.

― Фалуар, ― сумно підійшла вона і сіла біля нього на диван. ― А тут ти надовго? Бо в селі ти сказав, що...

― Так, я не затримуюсь довго в одному місці, ― мовив він, обійнявши її правою рукою за плечі.

― А тут? ― притиснулась до нього Маргарина.

― Без тебе я нікуди не поїду. Обіцяю.

Дівчина усміхнулась.

― Пора додому. Я, мабуть, уже піду, ― вона повільно встала і почала одягати куртку і черевики у коридорі.

Дьябль посидів пару секунд, потім з усмішкою рушив проводжати Маргарину. По дорозі вони розмовляли. Часом Маргарина казала щось смішне, і Фалуар ледве стримувався, щоб не зареготати. Потім все одно він вибухав голосним сміхом, заражуючи ним дівчину. Люди на вулицях підозріло дивились на них, про щось перешіптувались і йшли далі у своїх справах.

Коли вдалині з’явився Маргаринин будинок, Фалуар зупинився і занепокоєно подивився на дівчину.

― Що сталось? ― здивувалась вона.

― Ти розповідала батькам про мене?

― Ні. А що?

― Чим же ти пояснюєш пізнє повернення додому?

― Нічим. Мене про це не питають.

― Як?

― Так. Я приходжу додому, брат сидить за комп’ютером. Мама дзвонить з роботи і питає: «Що там в школі?» Я їй брешу: «Нічого. Все нормально...»

― У тебе проблеми з навчанням? ― Фалуар взяв її руку, і вони попрямували далі.

― У мене більші проблеми через навчання. З мамою, татом. Вони хотіли, щоб я була відмінницею.

― А що хотіла ти?

― Раніше я прагнула бути найрозумнішою, отримувала гарні оцінки. А тепер... бачу, що все це безглуздо. Не в оцінках щастя. Звичайно, я намагатимусь здобути якнайкращі знання, але оцінками ж їх не виміряєш, мов лінійкою. Можна взнати чи розумна людина, просто поговоривши з нею, не дивлячись у її щоденник. Я поки не буду засмучувати батьків своїми оцінками, але хочу, щоб вони зрозуміли мої думки, хай навіть не погодяться зі мною. Я не звинувачуватиму їх, не дорікатиму.

― Хм, а я, на твою думку, після наших інтелектуальних розмов? Що ти думаєш про мій розумовий склад? ― посміхаючись запитав Фалуар, ламаючи язик.

Маргарина прийняла серйозний вигляд вченого і, стиснувши губи і піднявши брови, мовила:

― Зважаючи на всі чинники, можна підвести підсумок з наших архіінтелектуальних діалогів, ― вона почала ледь-ледь посміхатись. ― Мсьє Фалуар де Дьябль ― типовий представник Homo Sapiens з розвиненою системою чуттів і почуттів, але не придатний для дружби з бідними смертними, як ваша покірна слуга, він занадто розумово розвинений, такі належать небесам, а не людям.

У відповідь він засміявся, а вона взяла його під руку і, гордо піднявши голову, пішла, зверхньо поглядаючи на інших (не без жартівливої іронії).

Підійшовши до під’їзду Маргарининого будинку, Фалуар відпустив її руку і поглянув угору.

― П’ятнадцятий поверх. Не низько.

Дівчина дочекалась, поки він опустить очі на неї.

― Зустрінеш мене завтра після школи о другій годині?

― Звичайно, ma belle oiseau.

― Що це означає? ― з усмішкою поцікавилась вона.

― Подивишся вдома у словнику. До завтра! ― лукаво усміхнувшись, прошепотів він, поцілував дівчину у щоку і швидко пішов, задоволений.

Дівчина почекала, поки Фалуар зник із виду і швидко піднялась додому.

«Моя прекрасна пташка», ― говорила собі Маргарина, сидячи зі словником у руках. Вона замріяно дивилась у вікно, за яким вже було темно. Її чудові думки перервав різкий удар дверей об шафу. Зайшов Олександр Сергійович.

― Коли ти вже перестанеш гупати дверима? ― роздратовано мовила Маргарина.

Брат не відповів, а всівся на ліжко, праворуч від дівчини.

― Що ти тут хочеш? ― подивилась на нього вона.

― Тобі дзвонила однокласниця.

― Що вона хотіла?

― Не знаю. Тільки я сказав, що тебе немає, вона поклала слухавку.

― Це все, що ти хотів мені сказати?

У відповідь брат розлігся на Маргарининому ліжку по діагоналі (по-іншому він ніяк не влазив). Маргарина знизала плечима і почала робити уроки.

Олександр Сергійович був гарним, високим спортивним хлопцем двадцяти років з русявим волоссям і сірими очима, що ховались під грізним чолом. Щодня він ходив на стадіон виконувати фізичні вправи, заохочуючи до цього всю сім’ю, але щось ніхто не піддавався. Мама і тато завжди казали Маргарині, щоб вона брала приклад з нього, щоб стати хоч трохи розумнішою. На це дівчина довилась на самовдоволеного брата і сміялась. Але, закриваючи двері своєї кімнати, вона вмикала голосніше музику, дивилась у дзеркало і плакала. Маргарина дивилась на ляльок, гарних і усміхнених, на красунь з модних журналів, і їй ставало ще гірше. Люди, які ображали її, думали, що їй байдуже, коли дівчина, чуючи неприємне слово, просто йшла далі. Але насправді ті слова завдавали їй величезного болю. Маргарина створювала свій маленький світ, у якому її любили і піклувались про неї, зважали на її думки. Її друзями ставали ведмедики, іграшкові, звичайно, котики, зайчики, книжки, над якими дівчина плакала, герої книжок; її коханими ставали красиві чоловіки з тих самих книжок, журналів, екранів.

Не можна казати, що батьки так вже не любили Маргарину. Вони любили, можливо, навіть Олександр Сергійович по-своєму любив сестру, хоч і не визнавав цього, турбувався про її долю, але дівчині було мало їхньої любові, бо ненависті у її житті було незрівнянно більше.

Мабуть, Маргарина потребувала іншого до себе ставлення, тоді вона б не була такою... нещасною. Чому ж нещасною? Вона мала все, що батьки могли їй дати. Але чогось їй постійно бракувало, і ця порожнеча поступово пожирала Маргарину зсередини. Фалуар міг заповнити цю порожнечу, і в нього це виходило.

Олександр Сергійович заснув, що роздратувало його сестру. Маргарина вимкнула радіо і вийшла з кімнати. Задзвонив телефон. Дівчина швидко підняла слухавку, щоб не прокинувся брат.

― Алло!

― Маргарино, привіт! Саша є?

Голос здався їй знайомим.

― Ні. Він вийшов. Йому щось переказати?

― Просто скажи, що дзвонив Георгій Чернишенко з університету. Бувай!

― До... побачення...

Маргарина повільно поклала трубку. «Мій брат знає Георгія? Мені кінець!» ― вона з отупілим виразом обличчя пішла на кухню випити води. Тепер цей дядько скаже їй все, що хотів сказати. Він почне торохкотіти про те, який Фалуар поганий. Але вона не повірить, а якщо повірить, то буде найгіршою людиною у світі.

***

Як тільки Маргарина сіла за парту, всі дівчата почали косо на неї поглядати і про щось перешіптуватись.

― Познайом мене зі своїм братом, ― лукаво мовила Таня, тихо підсівши до Маргарини.

― З яких це пір тобі подобається мій брат?

― Від учорашнього дня. Він тебе зустрічав біля школи, і я його побачила...

― А чого ти думаєш, що то був мій брат?

― Хто ж іще? Ви дуже схожі.

― Чим?

― Лицем, носом.

Маргарина засміялась, подумавши: «Так, у нас з Фалуаром вже обличчя схожі».

― Не верзи дурниць!

На перерві Маргарина підійшла до Наталі, щоб з’ясувати, які в неї стосунки з Георгієм.

― З Георгієм Олександровичем у мене немає ніяких взаємовідносин, ― не підводячи очей, відповіла Наталя.

― А про що ж ви розмовляли вчора?

― Точно не пам’ятаю. Перед уроком він підійшов до мене і сказав, що в нього є декілька доручень.

― Яких доручень?

― Та що ти від мене хочеш?! ― вона перестала щось малювати в блокноті і різко кинула ручку на парту. ― Якщо тобі так цікаво, спитай у нього самого.

Маргарині не дуже кортіло знову бачити того страшного чоловіка, хоч яким він був красивим. Вона пригадала його погляд і відійшла від Наталі, яка не без задоволення спостерігала за переміною в настрої однокласниці.

На наступній перерві Маргарина йшла з Таньою до кабінету, в якому мав бути останній на сьогодні урок. Назустріч їм вийшов Георгій і став дивитись на Маргарину, занурену у свої думки.

― Доброго дня, Георгію Олександровичу, ― промуркотіла Таня, пробудивши подругу від думок.

― Доброго, ― коротко відповів учитель. ― Маргарино, можна з тобою поговорити? Я хотів би тобі пояснити мою вчорашню поведінку.

― Якось іншим разом. Ми поспішаємо, ― Маргарина попрямувала далі по коридору.

― А коли ти будеш вільна? ― не вгамовувався Георгій.

― Для вас? Ніколи, ― вона швидко пішла, залишивши Таню.

― Чому твою подруга така груба?

― Не знаю. Та... не така вона мені й подруга. Просто однокласниця. А про що ви хотіли з нею поговорити? Може, я б її переконала… Якщо це не секрет.

Георгій глянув на Таню, що з улесливою посмішкою дивилась на нього. «О Боже, гіршої посмішки я ще не бачив. А чи зможе вона переконати Маргарину? Хм, навряд».

― Вибач, але це секрет, ― учитель розвернувся і пішов.

По дорозі він зустрів Наталю.

― Ну що? Вона тебе вислухала? ― озираючись спитала вона.

― Та де там! Ця дівчина така вперта, що легше було б головою Велику Китайську стіну пробити, ніж переконати її у чомусь. З нею буде важче, ніж я думав.

― Але ж ми не повинні зволікати, щоб більше ніхто не постраждав.

― Як це мені подобається! ― розізлився Георгій. ― Ти постійно кажеш «ми», а все повинен робити я. Пані Наталі так і залишиться в тіні?

― Було б на що жалітися. Це, взагалі-то, твоє завдання, і я можу в будь-яку хвилину тебе покинути. Але ж не роблю цього, чомусь.

― І справді, чому? Може, ти ще не повністю перетворилась на камінь?

― Годі. Сьогодні після цього уроку ти чекатимеш її у вестибюлі. Потім усе розповіси.

Вони розійшлись.

Таня наздогнала Маргарину і почала розізнавати у неї подробиці розмови з Георгієм.

― Про що ви розмовляли вчора?

Маргарина поглянула на дівчину і стомлено зітхнула:

― О Господи! Хоч ти відстань від мене.

Таня зацікавилась: «Мабуть, Георгій Олександрович не байдужий до Маргарини. Але дивно: він такий красивий, а вона... Чому ж ця дурепа не хоче з ним поговорити?»

Останній урок Маргарина відсиділа, чекаючи на дзвоник, щоб звільнитись. Вона хотіла якнайшвидше вибігти зі школи до Фалуара.

― Маргарино, ― пошепки втрутилась Таня у її мрії, ― так хто ж той чоловік, що зустрічав тебе вчора?

Наталя, яка сиділа неподалік, прислухалась. Маргарина мовчала, але серце її забилось швидше.

― Ну, чого мовчиш? ― наполягала Таня, думаючи: «От же щастить дурням. Усі найяскравіші хлопці за нею бігають».

Не дочекавшись відповіді, Таня почала смикати Маргарину за руку.

― Хто він тобі? А? Хто? Хто, ну скажи ж, падлюка ти така! (Таня використовувала образливі слова без серйозних намірів.)

Пролунав рятівний дзвоник, і Маргарина кулею вилетіла з кабінету зі сльозами на очах.

― Гарненько ж ти її дістала своїми питаннями, ― звернулась до Тані Наталя.

― Яке тобі діло?

― Просто так... Я знаю, хто він.

― Знаєш? ― очі Тані запалали. ― Хто ж?

― Ха! Тобі скажи ― сама захочеш, ― Наталя посміхнулась, взяла рюкзак і швидко пішла, долаючи двома кроками по два метра завдяки довгим ногам, думаючи: «Ха-ха. Я вмію зацікавити людей». Таня намагалась наздогнати її, але безуспішно.

Щойно Маргарина вийшла з курткою з роздягальні і стала одягатись, до неї ззаду підійшов Георгій і тихо мовив:

― Не тікай від мене. Те, що я маю тобі сказати, дуже важливо.

Маргарина різко повернулась до нього і поглянула і його чорні очі, сповнені благання.

― Я не вірю, що Фалуар поганий, і ніколи не повірю. Хай що ви скажете. Вибачте. Не варто витрачати на мене свій час. Я йду додому.

― До нього додому?

― Може, і до нього.

― Будь обережна, щоб потім ні про що не жалкувати.

― Намагатимусь, ― вона вийшла зі школи, до Фалуара.

― Ти знову її упустив?! ― підійшла Наталя до Георгія, що стояв на місці, дивлячись у вікно, як Маргарина з Фалуаром обнялись і пішли, тримаючись за руки.

― Так, знову, ― в очах його заблищали сльози.

Він швидко пішов, щоб ніхто не бачив, як він плаче. Усе життя йому не щастило, а коли, здавалось, доля всміхнулась, і Георгій закохався, йому знову плеснули холодної води в лице. «Може, Дьябль виправився? ― думав він. ― І тепер він не покине Маргарину. Вони ж такі щасливі...»

― Слабкий дурень! ― шепотіла собі Наталя, одягаючи пальто. ― Як я могла його кохати? Просто жах!

Маргарина притулилась до Фалуарової руки. Він занепокоєно подивився на дівчину і хотів щось спитати, але передумав. Коли вони, зайшовши до квартири, почали роззуватись, Фалуар поглянув на дівчину, і в нього промайнуло бажання схопити її за руку і втекти далеко-далеко. Вони сіли на м’який диван, і Маргарина поклала голову на його плече, заплющивши очі.

― Хочеш спати? ― запитав Дьябль, поглянувши на неї.

― Мені снився страшний сон, ― розплющила вона очі.

― Який? ― Фалуар міцніше обійняв дівчину, наче захищаючи її.

― Ніби я спускаюсь темними сходами, і... раптом мене хапають якісь люди і колють шприцом, а потім я стаю наркоманкою...

― Цього ніколи не станеться.

― Я боюсь, Фалуар. Боюсь, що я не зможу бачитись з тобою завжди.

― Що тебе лякає?

― Мені здається, що хтось хоче забрати тебе у мене. Ти комусь потрібен для чогось. Але для чого? Не покидай мене. Будь ласка.

― Навіть не думай про таке. Я тебе не лишу.

***

Наступного дня ні Георгія, ні Наталі в школі не було, що дуже насторожило Маргарину. Але їй не варто було хвилюватись. Георгію надійшов лист, не відомо від кого. Писали, що Тетяна Георгіївна тяжко хвора і просить сина негайно приїхати.

― Звідки ж у неї твоя адреса? ― поцікавилась Наталя.

― Я писав їй тиждень тому.

― Ти що, здурів?! Може, ще й розповів про все?

― Ні. Я пишу мамі, що став учителем і добре живу. Нічого про наше завдання.

― А про мене?

― Теж нічого. Ти померла, вибач.

Наталя опустила голову і пом’якшала.

― Я поїду, а ти лишайся і слідкуй за дияволом, ― твердо мовив Георгій.

― Ні.

― Що?

― Я завжди любила твою маму, поважала її і хочу, щоб вона знала, що я жива. Я їду з тобою.

― А як же Дьябль?

― Поки Маргарина навчається, він нікуди не дінеться.

― Ти впевнена?

― Так.

― Гаразд. Тоді, збирайся... Треба ще взнати, хто написав листа.

Через півтори години Георгій і Наталя вже їхали в автобусі до Чернігова. Там, у центральній лікарні, лежала хвора Тетяна Георгіївна. Вона два роки не бачила свого сина і жила тільки спогадами, від листа до листа (дякувати Богу, Георгій був чудовим сином і часто писав). Після його від’їзду жінка стала задумуватись над своїм життям: доля постійно прагне її зламати. Може, вона проклята? Всі, хто якось зв’язують своє життя з нею, помирають. В кінці кінців, вона змарніла, перестала піклуватися про себе. Єдиною втіхою були ті рядочки, якими спілкувався з нею Георгій. Він дуже любив матір і розумів, що вона потребує підтримки, тому вигадував щасливе життя для себе, аби якось згладити всі нещастя. Спочатку це діяло...

Георгій і Наталя довго шукали лікарню, але, знайшовши, зупинились перед дверима.

― Зараз не можна, щоб мама тебе бачила, ― сказав Георгій. ― Ти прийдеш, коли вона буде готова.

― А що ж мені робити до того?

― Шукай того, хто написав листа.

― Добре. Бувай, ― вона швидко пішла, але різко повернулась і поглянула на Георгія. ― Як я його буду шукати? В мене немає, за що вчепитися. Зворотна адреса ― твоєї матері. Може, краще її спитати? Я побуду з тобою.

Він спочатку зам’явся, але врешті решт погодився, і вони пішли шукати палату номер сімдесят вісім.

― Ви куди? ― їх зупинив високий чоловік у білому халаті.

― У сімдесят восьму палату, ― відповів Георгій. ― Там моя мама, Тетяна Георгіївна Чернишенко, тобто... Пароскадська.

― Зачекайте. Я подивлюсь, чи до неї можна.

Через хвилинку лікар повернувся.

― Заходьте, але не варто її дуже турбувати.

Георгій швидко увійшов і став на коліна перед маминим ліжком.

― Мамо, я прийшов.

Тетяна Георгіївна мовчки усміхнулась і поклала слабку руку на голову сина, на її очах блиснули сльози.

― А ви не заходите? ― звернувся лікар до Наталі.

― Ні. Не зараз... А яка в неї хвороба? Наскільки я пам’ятаю, Тетяна Георгіївна завжди мала міцне здоров’я.

― В неї розвинулось запалення легень у важкій формі. Оскільки вона жила сама, ніхто не знав про її хворобу, тому болячка розвивалась, розвивалась, запустилась і стало так погано.

― А як же вона потрапила сюди?

― Нам подзвонила якась жінка, сказала, що сусідка. Вона, здається, зайшла до неї і побачила, що Тетяна Георгіївна дуже погано почувається.

― А ця жінка не назвала свого імені?

― Ні. Вона дуже непокоїлась за Тетяну Георгіївну, провідувала її, але не назвалася. Думаю, хвора знає її. Доволі молода жінка, чорнокоса, з дуже правильними рисами обличчя, худа, я б сказав, дуже худа, чимось на вас схожа.

«От тобі й на! ― подумала Наталя. ― Ще цього бракувало».

― Та ви не хвилюйтесь, ― заспокоїв лікар. ― Через півтора місяця вона буде абсолютно здорова. Тільки не можна її саму лишати.

― Дякую.

Лікар усміхнувся і пішов. А Наталя тихо підійшла до дверей палати й почала прислуховуватись. Георгій говорив тихо і ніжно:

― Вибач, що не навідувався. Я хотів, але не виходило.

― Я розумію, ― слабким хриплим голосом відповідала мама. ― Ти так змінився...

― Це так видно? Ох, мамо... Мені так самотньо, деколи здається, що я один у всьому світі... Ти живеш одна?

Мати кивнула. Георгій поклав голову на її руки.

― Чому б тобі не одружитись? Невже ти ще не знайшов собі дівчину?

― Ні. Я не шукав, ― зітхнув син.

― Не можна все життя перетворювати на траур за Наташею. На небесах вона дивиться на тебе з любов’ю і хоче, щоб ти знайшов собі іншу наречену.

― Ні, мамо, ― захлинаючись від сліз, говорив Георгій.

― Чому?

― Тому що я не на небесах, ― тихо увійшла Наталя. ― Я не загинула в автокатастрофі, Тетяно Георгіївно.

Жінка широко розплющила свої чорні очі і подивилась на Наталю, а потім на Георгія, який усе ще стояв на колінах, поклавши голову на ліжко матері. Кілька хвилин усі мовчали. Тишу порушила Тетяна Георгіївна:

― Ти знав, Георгію?

― Так, ― замість нього відповіла Наталя. ― Але він не хотів вас турбувати...

― Щоб ти не будувала даремних надій на наше з Наталею майбутнє щастя, ― Гоша піднявся і витер сльози. ― Вона вирішила, вона переглянула наші стосунки і вирішила, що у нас немає майбутнього. Я виявися для неї занадто слабким.

Тетяна Георгіївна здивовано подивилась на дівчину, яка соромливо опустила очі і стала біля стіни.

― Я не хотіла тебе образити, але ти ― не той чоловік, з яким би я було готова прожити все життя.

― А що все ж таки сталось після аварії? ― Тетяна Георгіївна хотіла перевести тему.

― Я з невеликими ушкодженнями потрапила до лікарні...

Наталя вигадала історію про те, що вона поїхала до Києва шукати нового життя. Одного дня вона зустріла Георгія, вони поговорили і час від часу підтримували зв’язок. А коли прийшла звістка про хворобу, Наталя захотіла провідати її. Жінка майже повірила...

― Тетяні Георгіївні краще відпочити, поки що, ― до палати зайшов лікар, коли голоси стихли.

― Я буду тут, мамо, ― мовив Георгій, виходячи слідом за Наталею.

Лікар дав хворій якісь ліки і вийшов. Наталя, упевнившись, що їх ніхто не чує, звернулась до екс-нареченого:

― Я знаю, хто написав листа. Це сусідка твоєї мами. Ім’я поки не відоме.

Георгій подивився на неї і подумав: «Який черствий шматок живого тіла. А ще якихось два роки тому вона викликала в мене такі прекрасні почуття... Люди не можуть так різко змінюватись. Невже я був настільки сліпий?»

― Що ти плануєш робити? ― мовила Наталя, сівши на лавку навпроти палати.

― Нічого. Лишу все, як є.

― А де ми будемо ночувати?

― Ти ― де хочеш, я ― в лікарні.

― Ми довго тут будемо?

― Поки мама не одужає.

― Але ж ми не зможемо півтора місяці сидіти в лікарні.

Георгій не відповів, а мовчки зайшов до маминої палати і вмостився на стільці біля її ліжка; вона спала.

Наступного дня Тетяна Георгіївна дала синові ключ від своєї квартири, де він міг жити, поки вона хворіє. Він майже весь час сидів біля матері, а Наталя ― у квартирі, вичікуючи таємничу сусідку, яка чомусь не з’являлась.

***

Маргарина в школі стала помічати, що після зникнення Георгія і Наталі, з нею майже ніхто не розмовляв. Деякі однокласники, серед них і Таня, підозрювали, що дівчина якимось чином причетна до зникнення тих двох. Деякі, особливо багаті на уяву, думали, що вона їх убила. Сама ж Маргарина більше хвилювалась за Фалуара... А хвилюватись треба було за себе.

Одного дня класний керівник Маргарини сказала їй, що ввечері телефонуватиме їй додому з приводу оцінок. Тому цілий день дівчина ходила ще хмурніша, ніж завжди, уявляючи собі сцени страшного суду, якого не минути.

― Щось сталось? ― запитав Фалуар, побачивши вбитий вигляд Маргарини.

― Мабуть, завтра ми з тобою не зустрінемось. Сьогодні ввечері мене вб’ють.

― Що?!

― Мамі подзвонить класний керівник і повідомить їй мої оцінки з фізики.

Дьябль трохи заспокоївся, бо знав, що мати не вб’є власну дитину. Але, знаючи про уразливість своєї подруги, почав хвилюватись.

― Може, ти сьогодні залишишся в мене? ― почув він звук власного голосу.

― Тоді мені точно буде кінець. Не варто думати про це.

Коли вони вже прощалися, він сказав Маргарині, щоб вона думала про щось приємне, як на неї сваритимуться.

― Я думатиму про тебе, ― з усмішкою відповіла дівчина. ― Якщо я буду жива, завтра побачимось.

― Ти що, ключі не брала? ― розсердився Олександр Сергійович, відчиняючи двері сестрі.

― Вони далеко, ― дівчина зайшла до квартири і кинула сумку на ліжко.

Ввечері Фалуар сидів у себе і дивися на ключі, які забула в нього Маргарина. «Тільки не роби дурниць, ― подумки казав він дівчині, ― я знаю, це важко терпіти...»

Маргарина сиділа у своїй кімнаті, зі страхом очікуючи дзвінка, і дочекалась. Слухавку взяв брат, потім покликав маму, а сам пішов до сестри.

― Все! Прийшов твій кінець, ― радісно сказав Олександр Сергійович, залишаючи двері відчиненими, щоб було чути кожне слово маминої розмови.

І вони почули приблизно таке: «Так, я знаю. Саша більш, як це сказати, серйозно ставиться до навчання, хоча в Маргарини більше різних здібностей... Просто вона не хоче, може, але не хоче. Так. З Сашею чомусь такі проблеми не виникали, а з нею... Так. Постараюсь... До побачення».

У Маргарини почався приступ нервового сміху, а Олександр Сергійович сміявся з гордості. Мама поклала слухавку і пішла на кухню закінчувати вечерю, брат теж вийшов. Дівчина, залишившись на самоті, увімкнула музику і почала щось малювати на шматочку паперу. Коли мама зайшла до кімнати і зачинила за собою двері, Маргарина виглядала холодно, з оторопілим виглядом йорзала на стільці туди-сюди. Мама сіла на ліжко і подивилась на дочку.

― Ну що, Маргарино, давай поговоримо. Вимкни музику.

Початок був страшний. Дівчина застигла в одному положенні, спиною до матері, щоб одразу не розплакатись, вона зробила тихіше звук.

― Що ти собі думаєш, га? ― продовжувала мама. ― Скажи мені, ким ти збираєшся бути? Куди вступати? Бо з твоїм ставленням до навчання, я не знаю, що з тобою буде.

Маргарина мовчала, її руки починали труситись.

― Яка причина того, що ти так з’їхала? В музиці? Вона тобі заважає? Заберемо музику. (Все це говорилось надмірним тоном, наче з насмішкою. Маргарина дуже боялась, коли мама так говорила.) Ти, може, розраховуєш вийти заміж за мільйонера?!

― Ні, ― ледь чутно відповіла дівчина.

― Тоді я не знаю. Підеш після школи он, продавати..., ― мама не закінчила. ― Вимкни цю музику!

Мама протягнула руку, щоб вимкнути музичний центр, але Маргарина її відштовхнула. Від такої наглості мама почала кидати на Маргарину різні слова переривчатим голосом, потім, побачивши, що дівчина не реагує, схопила дерев’яну бучку і замахнулась на неї.

― Вставай!! Зараз тебе відлупцюю, знатимеш у мене, як поводитись!!!

Маргарина сиділа на місці, тільки примружила очі і руками намагалась прикрити місце, по якому мама зараз вдарить, ― стегно правої ноги. Жінка замахнулась і попала донці по пальцям. Було дуже боляче. Зустрівши тільки суворий погляд дівчини, мама побігла до іншої кімнати за ременем. Маргарина поспішила зачинити двері на засув, серцебиття заглушило для неї усе. Чулись голоси тата і мами.

― Годі, залиш її, ― казав батько, коли жінка била двері Маргарининої кімнати. ― Хай ця... подумає над своєю нікчемністю! Не псуй собі нерви!

Мама, наче нічого не чуючи, стукала у двері і кричала, зриваючи голос, захлинаючись від сліз:

― Трусишся за тебе, по ночам не спиш, щоб вона гарно спала, щоб усе в неї було найкраще! А от яка тобі дяка! Відчиняй, падлюко! Виростила на свою голову! Корова жирна, більша мами!! Невдячна!!!

― Пішли, заспокойся! ― батько відвів її від дверей, і вона замовкла.

Маргарина, задихаючись від сліз, відчинила дверцята шафи, щоб одягти піжаму. В неї промайнула думка: «Як би було добре зараз вбити себе. Ножем зарізатись. Чорт! Ніж на кухні! Я не вийду звідси!»

Дівчина голосніше зробила музику і почала ревіти, б’ючись головою об шафу. В неї була істерика. Через пару хвилин дівчина розстелила ліжко і впала в нього, щоб заснути і не прокинутись. Вона пошепки кричала, захлинаючись від сліз:

― Фалуар! Де ти? Ти мені дуже потрібен зараз! Мій Фалуар...

На ніч вона відімкнула двері кімнати, коли всі полягали спати.

Фалуар не міг заснути, уявляв, як Маргарина лежить на підлозі, роздираючи собі лице, спину, груди (саме так і було з нею). Від цих думок його аж трусило. Промучившись так півгодини, він встав, спітнілий, одягнувся, взяв ключі, свої і Маргаринині, і пішов до неї. «Нехай її батьки подумають, що я злодій, нехай вони потім мене приб’ють. Але я її побачу і міцно-міцно обійму».

Фалуар без перешкод пройшов до квартири Маргарини за допомогою ключів. Він зайшов у перші-ліпші двері, які попалися, і, на щастя, то були двері до Маргарининої кімнати. Годинник показував чверть на третю ночі. При яскравому світлі місяця чоловік одразу ж побачив її ліжко і кинувся до нього.

― Фалуар, ― прохрипіла Маргарина, притиснувшись до його грудей.

― Як ти? ― тихо запитав він, гладячи ніжною рукою її голову.

― Погано. Забери мене звідси. Я боюсь лишатись тут...

Фалуар швидко схопив її за руку і направився до дверей. У коридорі Маргарина одягла куртку, і вони миттю вибігли з квартири, зачинивши за собою вхідні двері. Таксі довезло їх до Фалуарової квартири. Коли зачинились двері, він міцно-міцно обійняв дівчину, витираючи сльози, що невпинно котились по її щоках. Він вклав свою гостю на ліжко, а сам ліг на диван навпроти. Тільки він заснув, Маргарина встала з ліжка і вмостилась поруч з ним, обійнявши його руку.

― Що трапилось? ― здивувався Фалуар.

― Мені холодно, Фалуаре.

― Так, руки в тебе крижані.

― Можна я зігріюсь біля тебе?

Фалуар узяв дівчину на руки, переніс її на ліжко і ліг поруч, обійнявши її.

― Дякую, ― почувся голос Маргарини.

***

― Знаєш що, Гоша, ― хриплуватим голосом звернулась до сина Тетяна Георгіївна.

В палаті було темно, Георгій лежав на лавці біля ліжка матері.

― Що? ― тихо мовив він.

― Я тут трохи подумала. Забудь цю Наталю.

― Мамо, я вже давно нічого до неї не відчуваю.

― Я не про те. В мене є сусідка, вона живе у квартирі Шанденків.

― Вони виїхали?

― Так. Дуже красива дівчина, вихована. Хіба-що трошки старша за тебе. Я думаю, ви з нею були б чудовою парою.

― Мені тільки двадцять один рік. Я можу ще почекати з одруженням.

― Не знаю. Все ж таки, познайомся з нею, дуже вона мені подобається. Жанна, її так звуть, за мною доглядала, коли я захворіла, поки тебе не було.

― Жанна? ― стрепенувся Георгій. ― А діти в неї є?

― Наскільки я знаю, ні. А що?

― Нічого. На добраніч.

Тетяна Георгіївна тільки потиснула плечима і заснула. «Вона? ― думав Георгій. ― Чи ні? У тієї Жанни, про яку мені розповідав у листі Павло Петрович, була донька. Ні, мабуть, не вона. А якщо вона приїхала подивитись, як ідуть пошуки? Що я їй скажу? Розповісти про Дьябля? Хоч би це була не вона...»

Наступного дня до Тетяни Георгіївни прийшла висока струнка жінка з чорним-чорним волоссям, у її погляді було щось сумне, але дуже гаряче.

― Як ви, Тетяно Георгіївно? ― спитала вона.

― Набагато краще. Дякую. Жанно, познайомся з моїм сином, Георгієм.

Гоша встав і привітався з жінкою.

― Дуже приємно, ― відповіла вона, пильно роздивляючись заспаного, непричесаного, трохи пом’ятого юнака.

Протягом години вони говорили про життя, хворобу Тетяни Георгіївни та різні інші речі. Мати Георгія стомилась від розмов і заснула. Жанна подивилась на неї, а потім звернулась до Георгія:

― Гадаю, що нам варто продовжити в іншому місці, щоб не заважати твоїй мамі.

Жанна вийшла з палати, Георгій ― слідом за нею. Вони знайшли гарне місце біля вікна, де нікого не було, і ніхто б не почув їх.

― Мабуть, ти вже здогадався... ― почала вона.

― То це все-таки ви... ― сумно сказав він.

― Так, я, ― жінка оглянулась і майже пошепки продовжила. ― Півроку тому я приїхала сюди, оселилась біля Тетяни Георгіївни і потоваришувала з нею. Мені набридло чекати новин. Ти знайшов мого чоловіка?

― Так, ― ледь чутно сказав він.

― Добре. Коли я зможу з ним зустрітись?

― Хай мама одужає. Ми повернемось до Києва, притиснемо до стіни Маргарину і вийдемо на диявола.

― Яку ще Маргарину?

― Його подругу.

― Ще одну жертву...

Помовчавши трохи, Георгій занепокоєно подивився на Жанну.

― Ви приїхали самі. Де ж ваша донька?

― А чому це тебе так цікавить? ― Жанна зітхнула. ― Я залишила її у подруги в Парижі.

― Ви збираєтесь повернутись до Франції?

― Звичайно! Нізащо не лишусь у цій жахливій країні. Поїду до доньки одразу, як побачу чоловіка.

― Ледь не забув! Я до сих пір не можу точно зрозуміти, що ви збираєтесь з ним робити?

― Поговорю з ним, попрошу повернутись заради доньки.

― А якщо він відмовиться?

― Я постараюсь, щоб цього не сталося, ― вона посміхнулась і пішла.

Георгій повернувся до маминої палати і сів на стілець навпроти ліжка. Він подивився у вікно, на вулиці йшов сніг. Вже майже місяць пройшов, як вони з Наталею покинули Київ. Початок грудня виявися не таким розмитим, як минулого року, мороз по-справжньому пощипував носика...

Наталя йшла до лікарні, щоб розповісти Георгієві про Жанну, але по дорозі зустріла цю таємничу сусідку і подумала, що вони вже познайомились. Дівчині не хотілося знову бачити втомлене, вічно меланхолійне обличчя екс-нареченого, тому вона пішла гуляти по місту, вдихаючи морозне повітря.

Георгій бачив у вікні, як Наталя, побачивши Жанну, пішла назад. Він зітхнув і заплющив очі. Йому подумалось про долю Маргарини. «Бідна дівчинка, ― у напівсні говорив собі Гоша. ― Вона не знає, у що її затягне примарна подоба щастя. Якби я міг її врятувати...»

***

Прокинувшись, Фалуар ужахнувся від усього, що сталося минулої ночі: «Що ж це за батьки, якщо вони так доводять рідну дитину?! А може, моя маленька Маргарина занадто болісно переносить конфлікти? Я її ніколи не ображу». Обережно забравши руку з-під голови дівчини, Дьябль тихо встав і подивився у вікно, за яким швидко летіли шматки снігу. Він був такий білий, що навіть сонце не могло зрівнятись з тією чистотою, але сонце тепліше. Фалуар подивився на Маргарину, яка спала на ліжку, скрутившись у клубочок, і всміхнувся так лагідно і тепло, ніби на обличчі дівчини не було ран і чоло її було не похмуре, ніби вона солодко дрімала з усмішкою на вустах, маючи чудовий сон. Чоловік швидко вдягнувся, потім нахилився до Маргарининого вуха і ніжно прошепотів: «Я скоро повернусь. Тільки піду куплю дещо до сніданку». Дівчина у відповідь щось прошепотіла і знову заснула. Дьябль вийшов.

Через кілька хвилин Маргарина різко розплющила очі, відчувши, що вона сама. В паніці дівчина піднялася з ліжка, тремтячи від холоду. Вона обійшла всю квартиру, але Фалуара не було. Маргарина у відчаї лягла на підлогу, між ліжком і стіною, і заплакала. Спочатку сльози лились швидко і невпинно, а потім ― повільно, дуже болісно. Дівчина притиснула руки до голови, і кожна сльозинка котилась по обличчю, а далі ― по рукам. Чомусь Маргарина почала себе душити, але безрезультатно. За якусь мить вона замовкла і просто лежала, потупивши погляд...

Скоро повернувся Фалуар, але Маргарина не чула його. Знявши пальто і поклавши куплене на кухню, він зайшов до кімнати. Поглянув на ліжко і похолов, коли побачив за ним тільки Маргаринині ступні. Чоловік хутко підбіг до неї і нахилився до її голови.

― Маргарино, чому ти тут? ― тихо ніжно спитав він, обережно підіймаючи дівчину.

― Фалуар, де ти був? ― жалісно промовила вона, притискуючись до його грудей.

― Я виходив до магазину. Ти що, забула?

― Так, мабуть, забула.

Фалуар посадив її на диван, а вона міцно обійняла свого спасителя. Дівчина притиснулась лицем до Фалуарової щоки і, потершись об неї, усміхнулась.

― Ти їжачок, Фалуаре.

― Чому? ― засміявся він.

― Колючий.

― Справді, ― Дьябль потер своє обличчя, а Маргарина рукою провела по його щоці, від чого він здригнувся.

― Якщо я їжачок, то ти ― сніжинка.

Фалуар швидко взяв із шафи теплий халат і пару шкарпеток. Одягнувши все це на дівчину, він почав розтирати їй руки.

― Ходімо на кухню, ― взяв він Маргарину за руку. ― Може, якщо тебе напоїти гарячою кавою і нагодувати теплим сніданком, ти швидше відігрієшся?

― Можливо…

Снідаючи, Маргарина не відривала погляду від Фалуара. Їй було приємно дивитись на цього «їжачка». Коли їхні погляди зустрічались, обоє усміхались.

― Я боюсь повертатись додому, Фалуаре. Як я поясню свою відсутність?

― Щось придумаємо.

― Краще повернутись, коли вдома нікого не буде.

― Зараз десята година. Думаю, о дванадцятій у тебе вдома буде порожньо.

Провівши Маргарину, Фалуар зупинився і спитав у неї:

― Хочеш, я побуду з тобою, і ми разом усе розповімо?

― Що розповімо?

― Про нас.

― Краще не треба.

― Чому?

― Тому що як тільки моя сім’я з тобою познайомиться, одразу ж почнуться безкінечні читання моралі тобі і мені. Брат скаже, що на таку, як я, навіть чорт не погляне, тато ― що я ненормальна, мама ― що я будую собі нездійсненні ілюзії. Вони скажуть, що тобі просто немає чого робити, тому ти розважаєшся. А потім, як набридне, кудись втечеш...

― Це неправда. І головне, щоб ти це усвідомлювала. Інше мене не хвилює.

― Якщо тебе це не хвилює, навіщо розповідати батькам?

― Я хочу, щоб вони знали, де ти можеш бути.

― Що?

― Якщо я тебе заберу кудись, вони знатимуть, що ти зі мною.

― А куди ти можеш мене забрати? ― усміхнулась дівчина.

― Ще не знаю, ― серйозно відповів Дьябль, ― але мені б не хотілось, щоб ми залишились у цій країні.

― То тобі теж тут не подобається?

Фалуар обійняв Маргарину. Дівчина підняла на нього очі і благальним голосом промовила:

― Якщо хочеш, я познайомлю тебе з батьками, але не сьогодні. Вони ще не отямились від моїх оцінок.

― Гаразд. Тільки не тягни час.

Чоловік віддав їй ключі, поцілував її холодні руки і пішов. «Хоч би він не образився, ― казала Маргарина до брелока на в’язці. ― Я ж хочу, щоб усе було добре. Хоча всім разом добре не буває. На жаль». Прийшовши додому, дівчина зняла піжаму і одягнула теплий домашній костюм, застелила ліжко і причесалась.

Коли Олександр Сергійович повернувся з університету, Маргаринине серце зі страхом билось у передчутті допиту. Але брат не задав жодного питання, що збентежило дівчину ще більше. Проте вона теж мовчала. Батьки, прийшовши з роботи, також навіть не підходили до неї, змусивши цим бідну дівчину подивитись на себе у дзеркало, щоб упевнитись, що вона видима. Маргарина боялась заговорити першою з кимсь із сім’ї, тому весь день просиділа у своїй кімнаті, думаючи про Фалуара. Тільки тепер вона усвідомила, що він якимось підсвідомо-надзвичайним чуттям почув її і приїхав. Між ними був зв’язок, дивний, незрозумілий, але дуже приємний. Маргарині було одночасно і страшно, і гарно усвідомлювати, що з Фалуаром їй було добре, а без нього ― дуже погано. Звичайно, якщо Дьябль буде з нею завжди, то їй нічого не загрожує. А якщо він її покине? Якщо йому набридне весь час плентатись за дурною дівкою, і він повернеться до Парижу та не захоче більше її бачити?

«Але ж Фалуар сказав, що ми разом назавжди, ― втішала себе Маргарина. ― А він виконує свої обіцянки».

***

― Розкажи мені про мого чоловіка, ― Жанна прийшла до лікарні, до Георгія, через день після знайомства.

― Я не так вже й багато про нього знаю, ― ніяково відповів юнак. ― До мене цією справою займалися детективи, а я вже шукав вашого чоловіка за з’ясованими даними.

― А чому ті детективи покинули пошуки? ― зацікавилась Жанна.

― Не знаю. Павло Петрович у записці зазначив тільки, що жоден з найманих ним слідчих не доводили справу до кінця. Причини мені не відомі.

― Дуже дивно.

― Так.

― Але... хоч що-небудь ти про нього знаєш?

― Ви ― його жінка. Ви повинні знати про нього більше.

― Я знаю його таким, яким він був. Але не знаю, який він зараз.

― Ну... він змінив ім’я. Тепер його звуть Олег Ігнатенко... Світлий, високий… Ви його дуже любите?

― Любила, обожнювала. Весь час, що ми були разом, я б ніколи й не подумала, що він міг вчинити те, що вчинив. Тепер єдине, що я відчуваю ― це ненависть.

― А ви ніколи не думали, що, можливо, у нього були причини?

― Які можуть бути причини для того, щоб покинути жінку з дитиною, а потім зникнути на сім років?

― У житті все можливо.

― Тільки не це. Я не вірю.

― То ви тільки хочете помститись?

― Я хочу, щоб він мені все пояснив і повернувся.

― Тепер я не розумію. Як ви примусите його повернутись, якщо не любите його?

― Це вже моє діло. Тобі потрібно лише знати, де мій чоловік, щоб ми могли зустрітись. Далі ― я сама.

― Мене це влаштовує.

― Прекрасно.

― Чудово. До побачення, ― Георгій різко розвернувся і пішов до материної палати.

Жанна, не зрозумівши, що сталось, сиділа на лавці посеред коридору. «Дивний хлопець, ― подумала вона. ― Але це його проблема». Жінка посиділа якусь мить, потім встала і пішла до палати Тетяни Георгіївни, але перед самими дверима зупинилась, подумала щось і попрямувала швидкими кроками додому.

Дорогою вона, час від часу мружачи очі від зустрічного снігу, розмірковувала: «Я вже не люблю тебе, Дьябль. Ти зруйнував моє життя. Через тебе я стала заручницею. Через тебе і твою дитину. Тільки такий негідник, як ти, міг так безжально влізти в моє спокійне життя і перевернути там усе догори дригом. Побачимо, як ти заспіваєш, коли до твого горла приставити розпеченого заліза, змішаного зі злістю і бажанням смерті... Гад...» Повернувши ліворуч, Жанна підняла голову до неба, сніг уже не колов їй очі. Рій маленьких білих сніжинок плавно спускався з хмар, схожих на старі посірілі подушки, з яких сиплеться пожмакане біле пір’я, коли хоч легенько їх припідняти. Щось тиснуло на голову жінці, можливо, думки, а може, спогади або ж майбутні плани дій...

Наталя побачила Жанну у вікно і вийшла їй назустріч.

― Доброго дня!

― Ми знайомі? ― здивувалась Жанна.

― Ні, але я знаю, що ви знаєте Тетяну Георгіївну та її сина.

― І що?

― Нічого. Просто я жила в їхній квартирі... Тепер їду звідси, і якщо ви ще побачите когось із них, передайте їм ключі, ― Наталя протягнула їх жінці, взяла рюкзак і пішла.

― Зачекай! ― крикнула навздогін Жанна.

― Що?

― Якщо мене запитають, куди ти їдеш?

― Скажіть, що не знаєте. Прощавайте.

Жанна провела поглядом дівчину і увійшла до своєї квартири. Жінка поклала ключі до сумочки і сіла на ліжко, дивлячись у дзеркало.

― Господи, Жанно Дьябль, без чоловіка ти стала така страшна, ― говорила вона собі. ― А що я можу зробити? Скиглити так нудно...

Вона підійшла до вікна, подивилась на засніжену вулицю і опустила жалюзі. Потім, розстеливши ліжко, роздяглась і лягла спати. Можливо, вона хотіла все забути, а може, пригадала ті щасливі миті закоханості. А можливо, їй просто хотілось добре відіспатись...

***

Тетяна Георгіївна видужала, вона була міцною жінкою, і Георгій забрав її до Києва. Жанна поїхала з ними, сказала, що хотіла б побачити столицю. Взнавши про від'їзд Наталі, Георгій трохи здивувався, і все.

У нього була двокімнатна квартира неподалік школи, де він працював. Жанна розташувалась в одній кімнаті, а Георгій з матір’ю ― в іншій. Тетяна Георгіївна подумала, що в її сина зароджується любов до молодої жінки, але вона помилялась.

Георгій збирався на роботу, коли до нього підійшла Жанна.

― Чого тобі? ― непривітно запитав він.

― Я йду з тобою.

― Чому це?

― Мені хочеться побачити, на кого мене проміняв Дьябль.

― І як я поясню твою появу?

― Ти забув ключі, а я їх тобі принесла. Який в тебе урок у її класі?

― П’ятий. Прийдеш десь біля першої. Дванадцятий кабінет.

― Чудово! От побачиш, я не гірше твоєї Наталі.

Георгій уже вийшов, але почув останні слова. «Що вона хотіла цим сказати?» ― задумався він.

Якраз цього дня Маргарина пішла до школи після свого «приступу». Вона якось помирилась зі своїми батьками, і все, здавалось, пішло далі, як і йшло досі. Але мамина злість так врізалась у пам’ять дівчини, що вона з якимось острахом дивилась на матір, щоразу згадуючи жахливі слова того вечора. Якщо на маму Маргарина дивилась зі страхом, то на Фалуара ― з безмежною любов’ю і радістю. Увесь час, що вони були поруч, у дівчини всередині щось світилось. Разом із цим «дияволом» вона була на небесах. Єдине, що її лякало, це те, що колись вони розлучаться. А до іншого Маргарині було байдуже.

Уроки йшли як завжди, а Маргарина ніби була відсутня. Вона не слухала чужих слів, думала про своє. На п’ятому уроці ж дівчина якось зосередилась. Можливо, тому що був Георгій, але не було Наталі, а може, передчувала щось недобре. Жанна постукала і увійшла, підійшла до стола, за яким сидів Георгій. Він пошепки сказав: «У середньому ряду за останньою партою». Жанна подивилась туди, і вигляд Маргарини викликав у жінки невимушену посмішку. Дівчина помітила насмішливий погляд і сумно опустила голову. «Супер, ― думала вона. ― Георгій уже подружок приводить, щоб з мене посміятися». Жанна швидко вийшла з кабінету і пішла погуляти. Вона дуже довго не могла зрозуміти, чим Маргарина краща за неї. За всю прогулянку тільки очі дівчини виявились здатними перевершити очі Жанни, більше нічого.

― Фалуар, ― вимовила Маргарина, притиснувшись до нього. ― Що в мені такого смішного?

― Не знаю, ― простодушно відповів чоловік. ― Хіба що твої жарти і гримаси.

― Хм, дивно. Тоді я не жартувала і гримас не робила.

― Коли? Про що ти?

― Сьогодні під час уроку до кабінету зайшла якась жінка, подивилась на мене і засміялась. Це мене дуже здивувало.

― Справді дивно. А що то була за жінка?

― Я її ніколи не бачила. Не знаю. Якась знайома нашого нового вчителя.

― Георгія?

― Так.

Фалуар задумався, але одразу ж до нього повернулась та усмішка, яку дуже любила Маргарина. Він провів рукою по її щоці, потім міцно обійняв і сказав:

― Ти можеш розповідати мені все, що вважаєш за потрібне.

― Я й так довіряю тобі майже всі думки, а ти про себе ніколи не говориш.

― Не люблю.

― Кого? Мене?

― Ні, дурненька, ― засміявся він. ― Моє минуле не таке цікаве, як може здатись.

― Як захочеш, розповіси?

― Звичайно.

Однієї ночі Маргарина вийшла з дому, вона була впевнена, що Фалуар чекав на неї. І відчуття її не обмануло (відчуття завжди були праві, просто дівчина не завжди їм довіряла).

― Я чомусь був упевнений, що ти прийдеш.

Маргарина схопила його руку, і вони побрели удвох гуляти нічним містом. І обом було байдуже, що чекає на них вранці, аби тільки знову відчувати те тепло, що випромінювали два серця, коли вони разом.

― Чому зірки видно лише вночі? ― запитала дівчина, пильно вдивляючись у нічне небо.

― Тому що вдень можна побачити очі людей, а зірки ― це очі тих, кого ми не бачимо.

― Але коли спиш, не видно ні тих, ні тих.

― Це вже зовсім інше.

Маргарина не сперечалась з Фалуаром, а тихо пригорнула голову до нього, щоб стало тепліше тілу й душі.

― А що таке кохання? ― дівчина не чула власного голосу, так сильно билось її серце.

― Це неможливо пояснити словами, ― схвильовано відповів Фалуар.

― Але ж можна відчути, коли кохаєш?

― Звичайно... В усякому разі, я відчуваю... уже давно...

― Я боюсь.

― Чого?

― Відчувати це... Не хочу знати той біль, що приносить кохання, але так хочеться відчути те прекрасне, що воно дає.

― Я не можу обіцяти, що убережу тебе від болю, але спробую зробити все, щоб моє кохання було для тебе приємним...

― Ти... мене кохаєш? Так само, як я тебе?

― У мільйони разів сильніше, ― Фалуар міцніше пригорнув до себе Маргарину і заплющив очі від переживань.

― І ти мене не покинеш, навіть коли я тобі набридну? ― наївно спитала дівчина.

― Я обіцяю тобі, ― пошепки мовив Фалуар, ― хай що станеться, я ніколи тебе не покину, і ти не можеш мені набриднути. Це нереально...

― Поговоримо через двадцять років, ― посміхнулась дівчина.

― Поговоримо, ― прийняв виклик чоловік.

Фалуар підвів свою кохану додому, щоб батьки не помітили її відсутність.

― Поспи хоч трохи, ― сказав Дьябль на прощання.

Але їй вже не судилося заснути тієї ночі. Думки про те, що сталося, рожеві мрії не підпускали й близько хоч найменший натяк на сон. Те ж саме відчував Фалуар, лежачи з розплющеними очима. В голові і в серці у нього лунала лише одна фраза, яку він повторював Маргарині: «Je t’aime, je t’aime...» Для цих двох, Фалуара і Маргарини, відкрилось нове життя ― життя кохання, взаємного кохання. Думаючи про це почуття, Маргарина (а думала вона про це часто і багато) уявляла собі нескінченні обійми, теплі, ніжні, але вона ніколи не думала, як це, кохати її. Це була доля Фалуара. Він, уже дорослий чоловік, розумів усю необхідність такого відчуття, як любов. Усе своє життя шукаючи ту, яку можна було б зрівняти зі словом «кохання», йому так і не вдавалося досягти успіху в пошуках. А коли на горизонті з’явилась Маргарина, ця, можливо, не дуже приваблива дівчина з надзвичайно глибокими очима і душею, серце Дьябля стало дуже чутливим до всього, що робилось у тій чорнявій голівці. Пізнаючи її ближче, Фалуар усе менше й менше уявляв себе без Маргарини. Вона ніколи не дивилась на нього з ненавистю чи байдужістю. Спочатку зі страхом, що надшвидкими темпами переростав у прихильність, а потім у кохання...

Маргарина подумки карала себе за те, що їй тільки п’ятнадцять років, і вона так залежна від батьків. Якби хоча б вісімнадцять, то їй нічого б не вартувало полетіти з Фалуаром куди завгодно, хоч на небо. Ні, їй не були байдужі батьківські почуття, але набридло бути маленькою дівчинкою без права голосу і вираження власної думки. Її по голові била велика палка совісті і обов’язку, і так часто хотілось її зламати, що до цього Маргарина була дуже близько, але щось її стримувало... поки що...

***

На вихідних її батьки познайомляться з ним, її коханим. Залишалось тільки сказати їм про це. За вечерею вся сім’я була у зборі, і дівчина наважилась:

― У неділю до нас прийдуть гості, ― вона не піднімала очей від столу.

― Хто? ― зацікавилась мати.

― Мій друг, ― Маргарина вагалась, чи казати його справжнє ім’я.

― Нарешті у тебе з’явився хлопець! ― зрадів брат. ― Поздоровляю, то не все так безнадійно. Ха-ха! Він твій однокласник? Чи, може, брат когось із твоїх подружок?

«Все, почалось», ― злякано подумала дівчина, передбачаючи навал запитань.

― У неділю побачите, ― рятувалась вона.

― Який він? Чорнявий, русявий? ― сипала мати.

― Багатий чи ні? ― цікавився батько.

― Якщо не школяр, то де навчається? Працює? Високий? ― всі разом щось питали. ― Худий чи такий, як ти? Красивий чи такий, як ти? Хто його батьки? Він не єврей? Нігер? Чого ти мовчиш? Ти хоч щось про нього знаєш?

Маргарині ледь не стало погано, але вона видавила з себе:

― Спитаєте у нього самі.

Вона швидко встала з-за столу і пішла до своєї кімнати, одразу ж увімкнувши музику, щоб більше нічого не чути. Єдиним виходом для себе вона знайшла сон. Заснути, щоб їй наснився Фалуар. Тільки до неї прилетів Морфей, у кімнату зайшла мати.

― Я вже сплю, ― незадоволено буркнула Маргарина.

― Як довго ви зустрічаєтесь? Скажи мамі. Я ж повинна все про тебе знати.

― Чому це ти повинна все про мене знати?

― Мама має знати про свою дитину все.

― Навіть якщо дитина ― «невдячна корова»?

― Що ти таке кажеш?

― Яка ж у тебе коротка пам’ять. Та, нічого...

― Ти теж себе повела не найкращим чином.

Якусь хвилину обидві мовчали. Маргарина повернулась до стіни.

― Ви вже цілувались?

― Я нічого тобі не скажу.

― Сподіваюсь, ти ще дівчина?

― Мамо! ― обурилась вона. ― Знаєш, що... Йди звідси. Як тобі не соромно таке говорити?

Мати вийшла з кімнати і зачинила за собою двері, залишивши доньку у великому здивуванні, доволі неприємному. Обличчя Маргарини горіло, і вона сильно заплющила очі, аби швидше пережити цей дурний день.

Дівчина вже міцно спала блаженним сном, коли задзвонив телефон.

― Алло! ― Саша підняв трубку, гадаючи, що дзвонить якась таємнича прихильниця, адже вже було досить пізно для інших дзвоників.

― Доброї ночі! З ким я розмовляю?

― Зі мною, ― розчаровано відповів хлопець, почувши чоловічий голос. ― Олександр.

― Дуже приємно.

― А ви хто?

― Це не має значення. У мене є велике попередження щодо твоєї сестри.

― Ви не помилились номером?

― Ні. Маргарині загрожує велика небезпека, якщо вона не розійдеться з тим, з ким зустрічається. Він дуже небезпечний, аферист і брехун. Сподіваюсь, тобі, Олександре, не байдужа доля сестри. Зроби все можливе, щоб роз’єднати цей проклятий зв’язок...

― Але...

Поклали слухавку. Олександр стояв, оторопілий від новини і збентежений, не знаючи, що робити далі. «Дочекаємось неділі, ― розмірковував він. ― А там постараємось розізнати все, що можна. Якщо буде потрібно, збережемо доціка!»

Вражаючий героїзм Олександра Сергійовича залишився при ньому, майстерно сховавшись під буденною маскою. Турбота про сестру була невід’ємною складовою його життя з самого її народження. Звичайно, у їхніх стосунках, у відношенні сто до одного, переважала ворожнеча, але Саша ніколи не сприймав ті сварки серйозно, на відміну від своєї сестри. Вона відверто ненавиділа рідного брата.

Тож він нікому не сказав про анонімний дзвінок, вирішивши, що відкриє очі усім на цього «друга», ставши визволителем і героєм, що виконав свою рятівну місію. З доволі оптимістичним і гордим виглядом він пішов спати.

***

― Я тобі дивуюся, Георгію! ― сміялась Жанна, дивлячись на молодого чоловіка, який щойно поклав слухавку.

― Тихіше, маму розбудиш, ― Гоша обережно підійшов до матері, щоб упевнитись, що вона спить.

― Не можу дочекатись понеділка, ― з посмішкою злочинця прошепотіла Жанна.

― Якщо в неділю все пройде так, як нам потрібно, ― продовжував думку Георгій, лягаючи в ліжко, ― то не доведеться все розповідати Маргарині, її брат відіб’є все “кохання”.

― Будемо сподіватись, ― виходячи сказала жінка. ― На добраніч.

― Бувай...

***

У суботу, одразу після уроків Маргарина з Фалуаром йшли до нього.

― Я сказала батькам, що ти прийдеш завтра...

― І що? ― помовчавши, спитав Дьябль.

― Вони мене засипали питаннями, а я навіть імені твого не могла сказати. Олег чи Фалуар?

Він замислився.

― Я прийду, і ми разом відповімо на всі запитання. Обіцяю.

― Коли ти мені щось обіцяєш, я відчуваю таке тепло… Але деколи в мене шкіра покривається мурашками від цього.

― Чому?

― Не знаю. Можливо, тому що все це схоже на сон, і це «обіцяю», як примара, звучить у моїх вухах.

― Ти мені не віриш? ― сумно похилив голову Фалуар.

― Звичайно вірю, ― пригорнулась до нього Маргарина. ― Просто... Я не знаю, чого в мене таке відчуття. Але воно мене дуже лякає.

― Ти про мене майже нічого не знаєш, і навіть якби хотіла, не відповіла б на всі питання батьків.

― Мені не потрібні факти твого минулого, щоб зрозуміти, що я тебе кохаю.

― Батьки тебе переконають у протилежному...

― Мене дуже важко переконати у чомусь, особливо батькам. Лише твої слова змушують мене переосмислювати власний світогляд.

Тихо падав мокрий сніг, і закохані мирно йшли, не помічаючи нічого і нікого. Вони тепер мали свій світ, маленький і теплий, місця там було лише на двох. Якась приємна музика колисала їх, заплющувала їм очі і розплющувала, аби упевнюватись, що все це насправді. Навіть квартира Фалуара стала світлішою і затишнішою. Чоловік усміхнено вдивлявся в обличчя Маргарини, ніби бачив її уперше.

― Я ніяковію від твого погляду, ― засоромилась дівчина.

Дьябль мовчки сів біля неї і почав повторювати всі риси її обличчя своїми тремтячими пальцями, як сліпий упевнюється у безпеці дороги.

― Фалуаре, ― пошепки почала говорити Маргарина, ніби боячись, що хтось зайвий її почує. ― Я помітила, що мені надзвичайно подобається лежати у твоїх обіймах, спати поруч. Коли я з тобою засинала тоді, мені забулось усе погане. А коли я тоді прокинулась без тебе...

Замість слів Фалуар ліг на диван, пригорнувши до себе дівчину, його вуста легко торкнулись її чола. Щось тихо наспівуючи Маргарині на вухо, він разом з нею заснув на кілька годин. А коли вона прокинулась, то була не сама...

***

Настала підступна неділя. З самого ранку мати щось робила на кухні, ніби чекала не одного гостя, а з десяток. Як завжди в подібних ситуаціях, вона була дуже знервованою і краще було до неї не наближатись... Олександр Сергійович готував свій допит, репетируючи у своїй кімнаті. Батько то щось допомагав на кухні, то ходив дивитись телевізор.

А Маргарина була у квартирі у Фалуара, подумки, тому що їй хотілось бути з ним завжди. Матеріальна ж її частина вешталась по коридору та всіх кімнатах. «Він прийде через дві години», ― говорила вона собі, час від часу поправляючи волосся, що ніяк не хотіло бути слухняним. Усі якось святково повдягались: мама дістала новий костюм, батько ― старий костюм, брат одягнув чорні джинси і чорну сорочку (мабуть, входив у роль судді).

― Ти що, не перевдягатимешся, доцю? ― скривилась мати, поглядаючи на домашній костюм Маргарини.

― Йому не потрібні такі почесті, ― відказала дівчина.

― Тоді давай, іди накривати на стіл...

― Мамо, ще дві години...

― Краще раніше, ніж пізніше. Бігом!

Маргарина тихо зітхнула і понесла тарілки зі стравами у вітальню. Через півтори години вся сім’я сиділа за столом, смиренно склавши руки на колінах, щомиті поглядаючи на годинник. Кожен думав про щось своє. Дівчина час від часу дивилась то на матір, то на батька, то на брата, що гордо сидів і зверхньо поглядав на «простих смертних».

Коли маленька широка стрілка приповзла до цифри три, у кожного в голові прозвучало: «Все!» За якусь мить почувся дзвінок у двері, і Маргарина кулею вибігла з-за столу відчиняти Фалуарові. За столом усі завмерли в очікуванні.

― Bonjour, mon amour! ― з радісною усмішкою зустріла його дівчина.

― І тобі bonjour, моя красуне, ― виглядав він спокійним, але хвилювання відчувалось.

За спиною у нього було два букета, тому він нахилився й поцілував дівчину у кінчик носа.

― Проходь, ― пошепки мовила вона. ― Мама нас уже десь годину за столом тримає. Знімай пальто.

― Це тобі, ― Фалуар дістав з-за спини букет з п’яти червоних троянд.

― Ого! Дякую, вони прекрасні.

― Гербери ― для твоєї мами. Потримай, будь ласка, поки я роздягнусь.

― Звичайно, ― Маргарина взяла три рожеві квітки.

Чоловік був одягнений у легкий чорний светр і ті самі джинси, які дівчині запам’ятались ще з села.

― Я готовий, ― радісно сповістив Дьябль.

― Чудово! Вперед, на гільйотину! ― «пошуткувала» Маргарина.

Вони зайшли до кімнати, де господарі вже попідводились і були готові вітати дорогого гостя. Ні від Маргарини, ні від Фалуара не услизнуло здивування в очах батьків і ворожа іронія братових очей. Мати, як завжди, почала неприродно посміхатись і метушитись за столом. Дьябль з Маргариною сіли разом, якраз навпроти Олександра Сергійовича. Так почався допит. Першим атакував батько:

― Отже, вас звуть...

― Олег Ігнатенко, ― ніяково відповів Фалуар.

― Скільки вам років? ― спитав брат.

― Тридцять.

― Хм, ― продовжив Олександр Сергійович, ― тридцять і п’ятнадцять... Чи не завелика різниця, як на вашу думку?

― Вік ― не головне, ― мовила Маргарина.

― Я згоден, ― додав Фалуар.

― Не головне, ― втрутився батько, ― але ж важливе.

― Звідки нам знати, ― продовжив брат, ― що через тиждень ви не зникнете, залишивши нашого доціка у депресивному стані? Та будьте готові до того, що вона мусить добре, підкреслюю, добре закінчити школу, вступити до університету. Чи зможете ви чекати? І де гарантія, що вона не полюбить когось молодшого, а ви залишитесь вічним холостяком, як наш сусід?

― Цього не станеться! ― разом відповіли Маргарина і Фалуар.

Мати вирішила змінити тему:

― То, Олег, звідки ти?

― Я приїхав до України з Франції.

― А ім’я у вас дуже українське, ― не вгамовувався Саша.

― Я був у Франції... недовго.

― То звідки ж ви?

― Зі... Львова. Так.

― А твої батьки? ― продовжила мати.

― Вони залишилися вдома.

Маргарина почала водити пальцями по обличчю. Фалуар, помітивши це, схопив її руки і притиснув до колін.

― Які у вас плани щодо Маргарини? ― поцікавився брат.

― Ми ще не обговорювали цього питання. Та, я не люблю загадувати наперед.

― Але наміри у вас серйозні? ― прокинувся батько.

― Найсерйозніші...

Маргарина подивилась на Фалуара і сумно посміхнулась.

― А де ви працюєте? Чим заробляєте? ― питав брат. ― Здається, від бідності ви не страждаєте.

― Мене не турбує грошове питання, так. Але я не повинен ділитися з усіма джерелом моїх прибутків.

Олександр Сергійович посміхнувся, зрадівши, що знайшов «слабке місце».

― Зрозумій нас правильно, ― мовила мати. ― Ми хочемо для Маргарини лише найкращого. І нам потрібно знати все про її дії, думки, ставлення і плани на майбутнє.

― Вам так і кортить контролювати кожен її крок? ― тихо сказав Дьябль.

― Мамо, я вже не маленька дівчинка. Мій світогляд уже сформувався, і я можу краще знати, що для мене добре, і де я буду щаслива.

― Нічого ти ще не знаєш, ― заперечила вся сім’я. ― Зараз ми вирішуємо, ми відповідальні за тебе. І нам видніше, що для тебе краще.

― Ні! ― запротестувала дівчина. ― Вам же навіть не цікаво знати мою думку! В мене ніколи немає права голосу. Моя доля вирішується за зачиненими дверима. Скільки разів я чула: «Ходімо, будемо вирішувати майбутнє нашої доці»!

Фалуар дуже здивувався таким словам.

― Ти, шмакодявка, ― сказала мати. ― Не смій так зі старшими говорити! Ще недоросла!

― І ви так все життя їй казатимете? ― заступився де Дьябль. ― Невже для вас такий бар’єр завеликий? Дорослі не завжди розумніші і не завжди мають рацію. Що поганого, якщо в людини з’являється власна думка не тоді, коли вам це вигідно? Треба її закопувати в землю? Навіщо? Щоб зробити з мислячої людини робота?

― Ви, будь ласка, не втручайтесь, ― сказав Олександр Сергійович. ― Це наші сімейні справи, які вас зовсім не стосуються.

― Мене стосується все, що стосується людини, яку я люблю, і тільки вона може мені заборонити.

Запала тиша. Брат подумки дуже радів, що цей «друг» не сподобався батькам. Тепер йому буде легше зберегти сестру, якщо треба, й силою...

Маргарина з Фалуаром встали і пішли до її кімнати.

― Я підозрював, що ти художниця, але не настільки... ― Дьябль здивовано оглядав картинки на стінах. ― Я просто у захваті.

― Дякую... І як тобі моя сімейка?

― Мабуть, ти мала рацію щодо того, чи варто нас знайомити. Зате тепер я знаю, з чим маю справу. Вони тебе люблять і хвилюються за тебе, але в дечому вони помиляються.

― Я знаю. Але, можливо, проблема не в них, а в мені?

― Немає нічого і нікого невиправного... А от твій брат ― справжній нападник.

― Це точно...

У цей час у вітальні якраз за зачиненими дверима вирішувалась доля доці.

― Отже, батьки мої, ― звернувся з промовою Олександр Сергійович, ― думаю, ви самі переконались у тому, що цей Олег Ігнатенко ― вельми небажана партія для нашої Маргарини. Що я пропоную? В мене, здається, є потрібні зв’язки, я все розізнаю про цього «темного коника», і ми його потопимо в очах доціка. Я впевнений, що у нього нечисті наміри щодо неї. Він небідний. Можна ще стягнути грошей за моральну шкоду... Що ж йому треба від неї? Точно не кохання...

Маргарина провела Фалуара і, повернувшись, тихо сиділа у своїй кімнаті. Її ніхто не турбував, окрім думок.

***

Настав понеділок останнього навчального тижня перед зимовими канікулами. Нормальна зима скінчилась усередині грудня, і запанувала «незима»: снігу було мало, мокрий, він не дуже приваблював; холодно було нечасто... Маргарина не любила, коли погода не відповідала порі року. Зима повинна бути морозною, з купами снігу, завірюхами, шубами і кригою. От тоді було б чому радіти. Проте цього року дівчину хвилювала зовсім не погода, для неї Фалуар був усім, як і вона для нього.

Увесь день за Маргариною у школі слідкував Георгій. Він намагався зрозуміти, як пройшла вчорашня зустріч, але не помітив нічого.

― Вам щось від мене потрібно? ― спитала Маргарина, коли їй набрид погляд учителя.

― Як справи?

― Чудово, а що?

― Нічого.

― А у вас як?

― Прекрасно... До речі, ти ще зустрічаєшся з ним?

― Це вас не стосується.

― Це значить «так» чи «ні»?

― Так. Це все? Я можу йти?

― Звичайно.

Георгій засмутився, але за мить придумав щось нове і повеселішав.

Увечері Маргарина робила уроки, коли задзвонив телефон. Слухавку взяв Олександр Сергійович.

― Ну що, ви впевнились в особі цього чоловіка? ― запитав Георгій.

― Так. Думаю, що було б легше роз’єднати їх, якби ви дали нам більше інформації.

― Гаразд. Завтра о цій самій годині у парку я все розповім. До побачення.

― Хто це був? ― Маргарина вийшла з кімнати, почувши останні слова брата.

― Яка тобі різниця?

― Кого це ти хочеш роз’єднати?

― Тебе і твого коханого, ― посміхнувся він.

― Що?!

― Жартую.

― Сподіваюсь...

Маргарина схвилювалась. Та чим їм не вгодив Фалуар? «Я його не варта, ― роздумувала дівчина. ― Тому йому й недовіряють ні батьки, ні Саша. Вони, мабуть, думають: «Що він у ній знайшов? У нього або щось з головою, або він хоче продати її органи на “чорному ринку”»… Але ж Фалуар не може брехати про почуття, їх не підробиш...» Вона сіла на ліжко і подивилась у вікно. Було дуже темно, чутно лише, як крапає мокрий сніг, і машини їздять по асфальту, вкритому брудними холодними залишками. Не видно ні зірок, ні місяця... Дівчина вимкнула у кімнаті світло і вдивлялась у цю темінь, щось шукаючи очима. Їй раптом стало холодно, а щоки запалали, по тілу побігли мурашки, пробігли і зникли.

Двері відчинились, і увійшов Олександр Сергійович. Маргарина перелякалась та судорожно увімкнула світло.

― Що ти хочеш?

― Поговорити, ― він сів навпроти сестри на стілець.

― Говори.

― Хоча... ні. Завтра поговоримо, ― Саша різко встав і вийшов.

«Все, ― подумала дівчина. ― Він задумав щось дуже погане. Мені кінець». Вона гірко посміхнулась і лягла спати.

***

― Щось трапилося? ― хвилювався Фалуар, дивлячись у сумні очі Маргарини.

― У парку зовсім не холодно. Хіба такою повинна бути зима? ― ніби не чуючи його, мовила дівчина. ― Щось горить, там, далеко. Бачиш? Дим іде, такий чорний, величезний... Мабуть, страшно там зараз... ― вона всміхнулася. ― Дивися!

Фалуар глянув туди, куди втупила погляд Маргарина. Десь далеко справді було видно великі клуби диму, що летів по небу.

― Уявляєш, ― продовжувала дівчина, ― хтось пішов уранці на роботу чи до школи, повертається, а вдома вже нічого не лишилося, тільки попіл. А ті, хто нікуди не пішов... О! Їм набагато гірше. Чуєш крики? Послухай... «Ні! Будь ласка, там моя мати!.. Врятуйте мене, у мене маленький синочок, врятуйте його! Благаю!.. Допоможіть, мою ногу придавило рештками стіни! Я не можу дихати!.. О ні, мої прикраси!.. Там моє цуценя! Воно гавкає від болю, врятуйте його!» Думаєш, когось цікавить те цуценя? Ні... І нікого не турбує те, що воно було твоїм єдиним другом, найважливішим у твоєму житті, саме воно для тебе головне, а не ті люди, що там печуться... Хтось підбігає до палаючого будинку, але пожежники нікого не підпускають... Ось, когось винесли... Фу! Як бридко, правда? Все чорне, обшмалене, кричить. А воно ще п’ять хвилин тому було людиною. Захворіло і лишилося вдома. А якийсь сусід забув вимкнути газову плиту і захотів покурити... Жорстоко. Але таке трапляється щодня. Комусь щастить більше, комусь менше, а комусь взагалі не щастить... ― Маргарина заплакала. ― А куди ж ти підеш, коли все пропало? Ніхто ж не пустить до себе з добрим виразом обличчя. Підеш ночувати в парк, у груді брудного снігу?.. А хто може напевне сказати, що коли ми повернемося додому, там щось лишиться? Чому ж життя таке... жорстоке?..

Фалуар перелякано дивився на дівчину і мало сам не заплакав.

― Чому я така сумна? ― тихо мовила вона. ― Мені щось тисне на серце. І я не знаю що... Ніхто не знає... Так боляче.

Дьябль обійняв її і почав витирати руками сльози з її щік.

― Нічого, ― ледь чутно сказала Маргарина, потираючись щокою до Фалуара. ― Незабаром усьому настане кінець. Я це відчуваю...

Чоловік дуже злякався, його насторожили такі слова, і він занепокоївся про ясність розуму дівчини. Треба було її негайно рятувати. Але як? Вони повільно побрели до Фалуарового житла. Маргарина не обідала і не хотіла їсти. Вона мовчки сиділа, згорбившись, з таким розгубленим і переляканим виглядом, наче серед ночі потрапила до незнайомого міста, людного, але ніхто її не помічав. Фалуар узяв її мокрі холодні руки у свої і торкнувся губами її чола. Здається, дівчину лихоманило. Дьябль намочив невеликий рушничок і поклав їй на голову.

― Полеж трохи.

Через хвилину він виміряв дівчині температуру. Термометр показав 36,6˚. «Як це може бути? ― здивувався він. ― Вона вся горить... Горить. Пожежа...»

― Як ти себе почуваєш, рідна моя? ― спитав Фалуар.

― Нормально, ― сказала Маргарина, знімаючи пов’язку і піднімаючись з ліжка. ― Все гаразд. Не хвилюйся.

― У тебе ж усе лице горить.

― Вже ні. Справді.

Фалуар торкнувся долонею її щік, потім чола ― вони були холодні.

― Хм, дивно, ― задумався він.

Дьябль провів Маргарину додому, і по дорозі до себе міркував про те, що трапилося. «Навіть не можливо якось пояснити. Як так? Бідна моя дівчинка! Вона тут задихається, і ніхто, крім мене, цього не бачить. Вона відчуває кінець. Чому вона? Господи!..»

Пізно ввечері Олександр Сергійович чекав у темному парку таємничого співрозмовника, як і домовлялися. Георгій не любив нічних прогулянок, але справа його примусила.

― Це ви? ― невпевнено спитав Маргаринин брат, підійшовши до темної постаті.

― Я, ― відповів чоловік.

― Розповідайте.

― Пройдімося... ― Георгій коротко розповів усе, що дослідив, відколи помер його вітчим. ― Тепер моїм обов’язком є повернути цього покидька в сім’ю. І я вже майже досягнув своєї мети. Я не хочу, щоб твоя сестра страждала від нього. Тому ми з тобою відкриємо їй очі, і вона сама його кине.

― Це, звичайно, переконливо, але чи є якісь матеріальні докази?

― Звичайно, ось, ― Георгій дістав папку, ― тут усе, що потрібно: його досьє, копія свідоцтва про одруження...

Олександр, радісний і озброєний, швидко повернувся додому і одразу ж пішов до кімнати своєї сестри «відкривати їй очі».

― Сашо, вже пізно, ― сонним голосом сказала Маргарина, закриваючись від світла. ― Давай завтра поговоримо.

― Це дуже важливо.

― Зараз для мене важливим є тільки мій сон.

― А як щодо твого Олега Ігнатенка? Чи, правильніше, Фалуара Дьябля?

Маргарина повернулася до брата.

― Я знаю його справжнє ім’я. Це все?

― Далеко не все, ― посміхнувся Олександр Сергійович. ― Ти ще багато про нього не знаєш.

Саша розповів сестрі те, що взнав від Георгія, підтверджуючи свої слова документами.

― Я тобі не вірю, ― тихо сказала дівчина, рвучи паперові докази. ― Це не про нього.

― Та, Господи, доцік, ти дивилася на себе у дзеркало? Поглянь! ― він схопив зі столу люстерко і направив на сестру. ― Кому ти можеш бути потрібна для нормальних стосунків? Це жорстоко і несправедливо, але зараз дивляться на зовнішність, а не на те, що всередині. Хоча всередині ти так само потворна, як і зовні. Смішно навіть.

― Ти все сказав? ― спокійно мовила дівчина.

― Невже тебе нічого не здивувало?

― Тільки твоя фантазія. Іди геть із моєї кімнати, я хочу спати.

Олександр Сергійович, вражений холоднокровністю своєї сестри, мовчки вийшов, а Маргарина повернулась обличчям до стіни і заплющила очі. «То ось що хотів мені розповісти Георгій», ― подумала вона.

***

Маргарина довго не могла заснути і невиспана пішла до школи, але сон її не хвилював. Збентежений вигляд дівчини не услизнув від цікавого погляду Георгія. На перерві він підійшов до учениці, коли їм ніхто не міг завадити. Вона, правда, і чекала, що чоловік почне розмову.

― Доброго дня! ― привітно мовив Георгій.

― Я знаю, що ви придумали, ― з посмішкою відповіла дівчина.

― Про що ти?

― Намовили мого брата проти Фалуара. Щоб уся моя сім’я не дозволяла мені з ним зустрічатися. Навіть історію придумали... Дуже переконливо! Особливо для тих, хто його не знає. Шкода, що я не піддалася.

― То не вигадка. Все правда про нього.

― Ніяк не зрозумію, ― продовжувала Маргарина, ― що він вам зробив? Відбив дівчину сто років тому? Переїхав на велосипеді вашого таргана? Що? За що ви його так ненавидите? Чому?

― Він зруйнував життя двом людям: жінці і дочці. Я повинен уберегти тебе від їхньої участі, ― схвильовано сказав Георгій.

― Яка вам різниця? Яке ваше діло? Це між мною і ним, усе, більше ніхто не повинен втручатися. Будь ласка...

― Я маю тебе захистити.

― Мені вже так це набридло, ― стомлено протягнула дівчина. ― Всі хочуть мене захистити від чогось. Може, досить?

― Навіть Дьябль?

― Він єдиний, кого справді цікавить моя думка.

― Зрозуміло. Він тобі довіряє?

― До чого це ви?

― Коли любиш, довіряєш. Чи тобі ніколи не було цікаво, чому він поїхав з Франції? Нікому нічого про себе не розповідає... Врешті решт, звідки у нього гроші? Він же ніде не працює. Невже тебе ніколи не мучили ці питання?

Маргарина задумалась, але за мить суворо поглянула на співбесідника.

― Ви хочете мене заплутати. Не намагайтеся...

― Я не намагаюся, ― пролунав дзвоник. ― Просто спитай у нього сьогодні, чим Україна краща за Францію.

Усі пішли на урок. Увесь час до зустрічі з Фалуаром тягнувся для Маргарини дуже довго, роздуми нещадно атакували її мозок. Серце перемогло. Після школи дівчина швидко одягнула куртку, берет і вибігла назустріч своєму коханому.

― Бачу, тобі вже краще, ― зрадів він.

― Просто я пишаюся тим, що ти такий чудовий, ― усміхнулася Маргарина.

― Як це розуміти?

― Я вже вдруге за два дні відбила міцну атаку проти твоєї персони.

― Невже я так комусь неприємний?

― Так, ― Маргарина розповіла чоловікові про все, що трапилося під час розмови з братом і Георгієм.

Фалуар дуже здивувався, але зрозумів, що його таємничість дає підстави до різних думок.

― Тільки не розумію, що я Георгію поганого зробив? Він здавався мені таким... неагресивним.

― Не знаю, ― потиснула плечима дівчина. ― Він постійно діймає мене, нарікаючи на тебе.

― Якщо вже моє минуле розбурює такі пристрасті, то думаю, що найкраще ― все тобі розповісти.

― Ти не мусиш нічого пояснювати.

― Я хочу. Але в мене, за чашкою кави.

― Чаю. Останнім часом моє серце і так дуже сильно б’ється, а кава тільки змушує кров швидше бігати.

― О Господи! Я ніколи про це і не думав. Я був упевнений, що моє серце б’ється частіше через кохання.

― Все набагато прозаїчніше... Хоча... ― Маргарина усміхнулася Фалуарові, і вони обійнявшись пішли.

***

― Якщо після того, що ти почуєш, я стану в твоїх очах чимось огидним, скажи, ― Фалуар всівся у крісло навпроти дивану, на якому майже лежала Маргарина.

― Не будь смішним, ― відповіла дівчина. ― Я у будь-якому разі кохатиму тебе.

Фалуар усміхнувся і почав:

― Я народився у Канаді, в маленькому квебекському місті. Пам’ятаю його погано, бо коли мені було п’ять років, вся наша родина переїхала до Франції. Тому можна впевнено сказати, що я, Фалуар де Дьябль, ― істинний француз, тілом і душею. Я навчався у школі, до п’ятнадцяти років навіть був відмінним учнем... Але потім щось змінилось у моїй голові і в моєму серці, ― його обличчя стало серйозним і дещо збентеженим. ― Я зрозумів, що гарно навчатися ― зовсім не головне в житті. Так, школа дає першооснови, навчає дисципліні (хоча, яка там дисципліна у школі), але ця шкільна обмеженість убивала якусь частинку людської душі, особливість і неповторність кожного учня. Я хотів утекти з того світу жорстокості і ненависті. Мені завжди потрібно було більше повітря, більше свободи, чи що. Я закінчив коледж і пішов до армії... Після цього я почав співати...

Маргарина слухала і розуміла, як схоже вона мислить, але вона навряд чи наважилась би виявити назовні свої прагнення.

― Я співав усюди, ― продовжував Фалуар. ― У клубах, барах... Звичайно, це не дуже допомагало мені з матеріального боку, але то було якраз те, що я хотів, тому я ніколи не жалкував про ті часи. Я співав, тому був щасливий. Деколи я почувався дуже самотньо у своїй квартирі, тоді я брав до рук гітару і придумував пісні або просто мелодії. Дівчата? ― він посміхнувся. ― Одного разу я закохався в актрису театру. Мені тоді було років шістнадцять. Я не пропускав жодної її вистави... Так... Але скоро я зрозумів, що мені подобається її зовнішність і характери її героїнь, не більше, не менше. Так, у мене і потім були дівчата, але нічого серйозного. Вони розуміли, що людина, яка веде такий спосіб життя, який вів я, не стане чимось значущим. Я їх розумів, але змінити своє життя не міг, та й ще не дуже хтів. Я не маю на увазі, що я мав намір прожити вік одинаком. Я обов’язково матиму сім’ю, і ми житимемо в достатку. У цьому я впевнений. Просто досі я не зустрічав жінки, із якою був би готовий відмовитися від виконання своїх бажань. Але тепер у мене є ти...

Я вже давно не живу з батьками. Вони чудові люди і завжди розуміли мене, поважали мій вибір. Я вдячний їм за те, що вони направляли мене так, як мені подобалося. Логічним було б запитання про те, звідки ж у мене гроші, якщо я ніде постійно не працюю. Здається, дивно... Це дуже цікава історія. Кілька років тому, коли я ще співав в одному клубі, якось після роботи до мене підійшов один чоловік. Він був темноволосий, високий і, що привернуло мою увагу, з яскраво-зеленими очима.

«Люцифер», ― подумала Маргарина.

― Так от, ― продовжував Фалуар, ― він спитав, як мене звуть, сказав, що я добре співаю. Я дуже здивувався, коли він запропонував мені угоду. Мені потрібно було просто їздити з міста до міста (він сповіщав маршрут). За це він платив мені гроші, і доволі великі. Я вивчив багато різних мов дуже швидко і почав «грати». Навіть не знаю, що змусило мене погодитися, але той чоловік... Коли він це запропонував, у мені розпалився авантюризм, хоч я і розумів, як небезпечно було так одразу на все погоджуватися. Він нічого про себе не сказав, навіть імені, але щось у ньому здавалося мені дуже знайомим. Можливо, я дурень, але весь цей час я старанно грав у цю гру. Ось усе, що я можу тобі розповісти.

Маргарина задумливо сиділа, не сказавши жодного слова, що неабияк засмутило Фалуара.

― Ти зараз думаєш про мене щось некультурне? ― сором’язливо запитав чоловік.

― Ні, ― м’яко всміхнулася дівчина. ― Це добре, що ти мені все розповів. Спасибі.

― Ти не злишся?

― За що? За те, що ти живеш, як тобі подобається? Ні, звичайно.

Фалуар радісно обійняв Маргарину, і їхні обличчя задоволено всміхнулися

Справа наближалася до Нового року, а це означало, що пора готуватися до свята... Щоправда, для школярів воно починається з кінцем першого семестру. Зимові канікули ― мрія кожного з них, після літніх, звичайно.

Потрібно десь шукати подарунки, а ціни на все почали рости. Для більшості дітей найкращим було б, щоб випало багато снігу, бо мокра зима всім їм набридла. А для Жанни Дьябль найкращим подарунком, мабуть, був би її чоловік. Дивно, але вона чомусь не сумувала за донькою...

Тетяна Георгіївна прикрашала житло і, побачивши Жанну в задумі біля вікна, підійшла до неї.

― Ти любиш його?

― Кого? Про що ви? ― стрепенулася молода жінка, подумавши: «Невже Георгій їй усе розповів?»

― Мого сина.

― А, Георгія?.. ― полегшено зітхнула Жанна. ― Ну... я не можу... Розумієте, в мене ще не загоїлася стара рана. Тому нехай він шукає в іншому місці.

― Зрозуміло, ― засмутилася Гошина мама. ― У нього теж... була рана, дуже глибока.

Жанна винувато поглянула на жінку і подумки сказала: «Сумніваюся, що Георгій мною цікавиться...»

― А що з ним трапилося?

Тетяна Георгіївна розповіла сумну історію кохання свого сина, після чого Жанна все зрозуміла: і поведінку Георгія, і сподівання його матері. Але обіцяти, що покохає його, вона не могла і не хотіла, він їй був байдужий.

Скрипнули двері, Георгій приніс ялинку.

― Ну, як вам?

― Чудово! ― заусміхалася Тетяна Георгіївна. ― Зараз ми її прикрасимо.

***

― Через три дні Новий Рік. Що буде в нашому меню? ― мама Маргарини сіла з листочком і ручкою біля доньки на ліжку.

― Як завжди, мабуть, ― відповіла дівчина.

― А хіба доцік святкуватиме з нами? ― поцікавився Олександр Сергійович, зайшовши до кімнати.

Мама подивилась на доньку.

― Не знаю, ― тихо мовила Маргарина. ― Ми з... ним...

― Олегом? ― підказала мати.

― Так. Ми з ним ще цього не обговорювали. Я б хотіла і вдома, і з ним.

― То хай приходить до нас.

― Ні, мамо, я не хочу повтору минулої зустрічі, то було не дуже приємно.

― Ну тоді, доцік, покидай його. Від нього самі неприємності.

― Наприклад?

― Невже мені доведеться заново розповідати?

― Ні. Розкажи щось нове, бо те, що ти набрехав минулого разу, мене не вразило.

Хлопець тільки похитав головою, сказавши:

― Тобі ж гірше.

Час від часу Маргарині навіть здавалося, що батьки не проти Фалуара, але постійно це відчуття кудись зникало. От би його знайти і не випускати! Було б добре. Дівчині все частіше приходила до голови думка втекти, але вона теж надовго не затримувалася. Цікаво було б подорожувати з Фалуаром усюди. Правда, без паспорта, з постійним самодокором через батьків, хвилюванням за них далеко не заїдеш... Хоча, хто знає?

― Вибач, я забула, що ти католик і святкуєш Різдво раніше. Зі святом! ― Маргарина протягнула Фалуарові невеличку коробочку, прикрашену червоною стрічкою.

― Що це? ― з усмішкою спитав він.

― Відкрий ― побачиш.

Чоловік дістав маленьке срібне сердечко, на якому було написано: «Je t’aime».

― Це прекрасно! ― із захватом сказав він.

― Знак моєї любові.

У дівчини так сильно билося серце, що їй здавалося, що воно зараз вискочить та кудись побіжить, радісне та схвильоване. І тоді Фалуар нахилився до її обличчя, щоб зробити свій подарунок. То був їхній перший поцілунок, для Маргарини ― перший у житті. Їй було так приємно... Це було набагато краще за будь-що. Але коли до вух закоханих долетіло слово «давай», щось зойкнуло в їхніх серцях. За мить Фалуар уже лежав на холодній землі, ледь присипаній сніжком. Маргарина хотіла крикнути, але щось здавило їй горло. Два чоловіка, закутані у все чорне так, що видно було тільки очі, швидко підхопили Дьябля під руки і потягли.

― Стійте! ― охрипло вирвалось у дівчини.

Вона побігла за злодіями, і, коли вони зупинилися, почала бити їх ногами і руками, але марно. Один чоловік вдарив її чимось важким, і вона впала. «Давай, швидше» були останніми словами, які вона почула від викрадачів через примарний туман «вимушеного сну».

Засунувши Фалуара в чорний мішок, чоловіки потягли його до машини, за деревами. Поклавши «здобич» у салон, вони полегшено зітхнули і поїхали.

А Маргарині снився сон... Вона наздогнала тих покидьків, Фалуар опритомнів, і двоє зникли. Дьябль знову її поцілував, але чомусь почав бити долонями по щоках...

― Прокинься! ― почувся голос.

― Що? ― крикнула Маргарина, побачивши перед собою Георгія. ― Як ви тут опинилися?

Він допоміг дівчині підвестися.

― Ми ще можемо їх наздогнати! Швидше! Побігли! ― Маргарина зі сльозами потягнула чоловіка за руку. ― Ну чого ви стоїте?!

― Я не встиг. Не встиг.

― Це все ви?

― Ні, я...

― Та мені байдуже, ― вона почала бігти, але не знала куди.

Георгій узяв дівчину за руку.

― Це все Жанна, його дружина.

― Вона йому не дружина... Де вона?

― Вона живе в мене... Жила.

― То швидше побігли! Ну що ви стоїте?!

― Пізно. Надто пізно. Вона вранці поїхала з мого дому.

Тут до Маргарини дійшло, що настав кінець. Вона сіла на землю, її очі завмерли, а сльози все текли і текли. Георгій хотів її підняти, але не міг, ніби сама земля тримала її.

― Пробач мені, ― ледь чутно вирвалось у нього.

Тільки сьогодні він зрозумів, як несправедливо він діяв проти Маргарини. Тільки тепер він зрозумів, наскільки Жанна егоїстична, а він ― сліпий.

Сніг почав так рясно валити, що за мить увесь світ став білим, і очі нічого не бачили ― заплющувалися від снігу.

― Гаразд, ― сказав Георгій, ― сиди тут, тільки нікуди не йди.

Він побіг до найближчого телефонного автомата, щоб подзвонити додому до Маргарини.

― Зараз за то... ― дівчина вже пішла, і Георгій її не знайшов.

Маргарина йшла, тихо наспівуючи якусь мелодію. Їй було б зовсім байдуже, якби в її очі залетіла сніжинка, бо очі її стали мов скляні, їм теж було байдуже. Здавалося, що серед снігу йде зомбі. То був шок, дуже великий шок. Її знайшов брат і привів додому, όпору вона не чинила.

***

Машина їхала далеко від Києва і зупинилася, щоб підхопити Жанну. Фалуар сидів на задньому сидінні, йому дали снодійного, але чомусь нічого не снилося, так буває. Коли жінка сіла біля нього, на її обличчі з’явилося здивування і жах.

― Хто це? ― скрикнула вона.

― Той, хто тобі потрібен, ― сказав один викрадач.

― Це не він, ― ледь чутно промовила вона. ― Що ж робити?..

Машина поїхала далі, на південь, Жанна завжди хотіла жити біля моря. Так, машина їхала далеко від Києва...

***

Десь місяць Маргарина хворіла, нікуди не виходила. Якийсь час її лихоманило, якийсь час вона просто лежала і витріщалася на стіну, вкриту її малюнками. Потім у неї боліли ноги... Сім’я питала щось, але дівчина мовчала. Ні, розум її не залишив. Мабуть, то була її захисна функція, а може, вона просто не хотіла говорити. І думати вона не хотіла, було боляче. Час від часу вона стояла біля вікна, що виходило на парк, і дивилася туди, ніколи не втрачаючи надії на те, що десь там, між дерев, Фалуар шукає її, шукає, шукає... Тільки чомусь вона його не бачила. Ніхто не знає, чому вона його там не бачила. Може, його там не було? А може, був, але не там? Маргарина думала вбити себе, але вона боялася, що помре, а Фалуар прийде і не застане її. Він би засмутився, мабуть, її коханий диявол. Він же обіцяв, що вони будуть разом, обіцяв же, обіцяв.

 

Закінчено 18 березня 2004 року

 

 

1 “Всі не на одне лице, дуже подібні” (лат.).

2 “Мовчи і сподівайся” (лат.).

3 “Дихай, сподівайся” (лат.).

4 “Звідки? Звідти?” (лат.).

5 “Людина людині звір” (лат.).

6 “Велика книга, велике зло” (гр.).

7 “Небесне називай Божим, земне ― погибеллю” (лат.).

 

 

 

  Задзеленькотів будильник, наведений на сьому, Маргарина швидко піднялася з ліжка і вимкнула причину свого пробудження. Вона хутенько одягла яскравий різнокольоровий сарафан, зачесала довгі темно-коричневі коси і спішно вийшла з кімнати. За мить вона, б’ючи себе по голові, повернулась, узяла маленький рюкзачок і пішла.

Оскільки був початок серпня, о сьомій сонце вже впевнено висіло в небі, посилаючи свої довгі гарячі промені на землю. Сільський краєвид по-своєму прекрасний вранці. Вийшовши з хати, Маргарина вдихнула свіжого повітря, усміхнулася новому дню і попрямувала на долину. Проходячи повз сторожового пса, вона додала ходу, але собака її помітив і голосно загавкав. Дівчина нагнівалася на нього і з удаваною злістю втупила погляд йому в очі, сказавши: «Ану замовкни! Лізь у свою буду, Жук!» Собака, злякавшись, чи хтозна чому, так і вчинив. У цей час до Маргарини підбіг старий білий пес і став швидко й радісно махати хвостом.

― Ні, Біланчику, дякую. Не потрібно мене проводжати, ― вона поспіхом вийшла за ворота, обережно зачинила їх і пішла.

Щоб дійти до долини, треба було спуститися через город до річки і перейти на інший бік. Великих зусиль тут не потрібно: город невеликий, а річка ― зовсім вузесенька, хоча й довга. Гарне то село, взагалі-то. Лише влітку дівчина могла ним помилуватись, бо з осені до весни вона навчається в школі, а весною часу немає: тільки приїхали, посадили город ― і одразу ж назад, до Києва. А літо ― три місяці канікул, хоча ні, два, адже ще треба вибрати той город.

Щоправда, у Києві Маргарині більше подобалося: там кращі умови для життя, музику можна цілими днями слухати, телевізор, друзі... Хм, друзі... А чи є ті друзі в Маргарини? Вона не дуже й тягнулася до компанії, завжди сама. А то почала з нею товаришувати однокласниця, Таня. Може, вона й вважала Маргарину своєю подругою. Щось розповідає цілими днями, додому їй дзвонить, щось розказує, а Маргарина слухає, бува, щось порадить, як треба. А коли Маргарині хочеться щось розповісти, Таня перебиває, не слухає, а деколи просто встає й іде до іншої компанії, кидаючи свою «подругу», та Маргарина до того звикла, так завжди було. А може, то й добре, що Таня її не слухала, бо іноді скаже Маргарина щось не те, а потім шкодує. А так, що сказала, що не сказала ― яка різниця?

А от старший брат у Маргарини був ― чудо! Завжди щось порадить, розповість, як треба робити, навіть коли його ніхто не просить, щоправда, деколи він набридав своїй сестрі, коли в неї вже голова від нього боліла. Та батьки ж думали, що з Олександра Сергійовича кращі люди вийдуть, ніж із його сестри. Надто вже вона невпевнена й неврівноважена буває, та й ким стати хоче, не знає. Так і буде все життя не знати. Їй уже і те кажуть ― не хоче, і те ― не хоче. Тільки знає собі: «Хочу в мистецтві працювати». А якому саме ― не знає. Отак і думає собі...

Та коли не насаджали її батьки й брат, Маргарина і думати не думала про професії. Тим паче влітку, у бабусі з дідусем, у тіток, дядьків. Так зараз ішла вона стежкою, щось собі наспівуючи, про щось своє думаючи. За міцними плечима теліпався рюкзак з усякою всячиною, потрібною для малювання: там і папір, і олівці, і фарби з пензлями. Отак «пливла» Маргарина між травою, залита сонячним сяйвом, наче німфа лісова, тільки, мабуть, не настільки прекрасна. Хоча мама постійно її запевняла, що в неї очі гарні, обличчя, фігура, ну, схуднути на кільканадцять кілограмів, і буде просто чудово. Та не дуже дівчина переживала б за це, якби їй постійно не нагадували.

А зараз для неї найважливіше було, щоб вона собі спокійно робила свої справи, і ніхто б їй не заважав. Щоправда, настрій у неї був такий мінливий, що вона за мить могла занудьгувати. Але не цього разу. На засмаглу шкіру почало тиснути сонячне тепло, і Маргарина знайшла собі гарне місце між соснами, розстелила покривало й усілася малювати протилежний берег річки Іцьки. Щойно вона закінчила, почулося мукання корів ― пасли череду. Дівчина, зрозумівши, що тут їй спокою не дадуть, зібрала речі й рушила далі долиною. Вона знала маршрут, за яким пасли корови, тому пішла за іншим. Дійшовши до сільського лісу, Маргарина знайшла найживописніше місце і почала малювати. Створивши свій черговий «шедевр», вона глянула на нього, скривилась і сховала в рюкзак. Їй перехотілося малювати, тому вона прилягла на покривало і, заплющивши очі, мріяла. А про що? Про все на світі: про небо, про море, про те, як вона, легка хмаринка, пливе по синьому безкрайому простору.

Вона різко розплющила очі і прислухалася: дорогою, уздовж лісу,  йшли жінки і щось розповідали одна одній, пліткували. Сховавшись за кущ, Маргарина, з її цікавістю, ловила кожне слово. Три жінки саме спинилися на роздоріжжі. От одна і каже:

― А ви що, не чули?

― Що? ― питають дві інші, і Маргарина собі спитала, тільки пошепки.

― В Мазурівці, ― вона озирнулася, ― Люципер з’явився.

― Та ну? ― не повірили дві.

А великі очі дівчини ще більше розкрилися від подиву.

― Кажу вам. Недавно там один чоловік виніс зі своєї хати все добро, всі гроші, а куди подів ― не знає. Каже тільки, що пам’ятає якогось молодика чорнявого із зеленими очима. А теперо тільки там же жінка свого чоловіка сокирою порубала, а шматки його позакопувала у сусідські городи. А коли отямилася, почала плакати-ридати, любила-бо свого чоловіка, і від горя взяла й утопилася.

«А до чого ж тут Люцифер?» ― подумки спитала Маргарина.

― А як відкопували того чоловіка, ― продовжувала жінка, ― знайшли тільки голову, а на лобі було вишкрябано: «Люципер».

― А міліція що? ― спитала одна.

― Та вони навіть не знають, що й робити. Тільки кажуть, що наступною жертвою буде або дитина, або хтось зі старих, бо ці двоє середнього віку були. Думають, що Люципер тепер сусідніми селами піде «гуляти», ще, чого доброго, до нас забреде.

― Ой, це його нам тільки й бракувало, ― зітхнула третя жінка.

Маргарина, засидівши ногу, перемістилася в інше положення. Жінки почули шум, переглянулись і швидко пошурували, куди їм треба. Дівчина визирнула з кущів, подивилась услід жінкам і подумала: «Оце б ніколи не подумала, що він так близько буде... Хм... От би з ним зустрітись... Тьху! Зараз! А потім когось зарізати й утопитися! Тоді не треба... А хоча, ― вона посміхнулася, ― так хочеться побачити, який він, Люцифер. Може, не такий страшний чорт, як його малюють? А Люцифера я б намалювала. Ха! Уявляю собі: картинка на пам’ять «Я і Люцифер» з автографом. Ха-ха...» Маргарина засміялася, від чого в неї на очах з’явились сльози. Вона, треба сказати, деколи була трохи не при собі: могла говорити з кимсь невидимим або сама з собою, або з якимись речами. От зараз Маргарина почала чіплятися до куща, погладжуючи його листочки.

― Та то, мабуть, несправжній Люцифер... А, як ти думаєш? Якийсь маніяк подумав, що дуже крутий... Що? Кажеш, що може й правда? Не знаю, не знаю... ― вона почула шум листя на деревах, повіяв вітерець. ― А може, ти й маєш рацію, кущику. Тоді я краще піду, вибач...

Маргарина швидко випросталася, сховала свої речі в рюкзак і, спіткнувшись, хутко попрямувала додому, час від часу пошкрябуючи спину (то, мабуть, була її найгірша звичка). Вийшовши на дорогу, вона озирнулась і побачила вдалині чоловічий силует із великою валізою. Маргарину трохи перетрусило, долоні змокли, і вона додала ходи, не озираючись більше. Їй здавалося, що ось-ось той чоловік, Люцифер, наздожене її, а потім... Краще промовчати. Пройшовши кілька великих кроків, Маргарина помітила, що загубила свою каблучку, не дорогу, але красиву, з літерою «М» і місяцем. Вона зупинилась на мить, але одразу ж продовжила йти, не озираючись, навіть якби каблучка лежала за кілька сантиметрів, ― настільки її лякав той дядько. Вона йшла, майже бігла, а в її голові під швидкий стукіт серця звучала “Ave Maria” у шаленому темпі, що було поганим знаком. Їй згадався Феб де Шатопер, якого переслідував Клод Фролло в образі «Понурого монаха». От тільки Маргарина не збиралася битися зі своїм переслідувачем, а може, він її зовсім і не переслідує? Вона на це дуже сподівалася... На щастя, з Маргариною нічого страшного не трапилося, принаймні, поки що.

Озирнутися Маргарина наважилась тільки біля бабусиних воріт, тих самих, із яких вийшла вранці. Позаду нікого не було. Вона з величезним полегшенням зітхнула. Щойно дівчина зайшла на подвір’я, радісно підбіг Білан, а Жук сповістив про її прихід голосним гавканням. Із кухні вийшла бабуся і, побачивши захекану Маргарину біля криниці, усміхнулась і стала чекати, поки дівчина підійде до неї.

― Ну що, багато картин намалювала? ― спитала вона.

― Картин? Жодної, ― самокритично відповіла Маргарина.

― У-у, пампушка, ― засміялась та, щипаючи онуку за щоки.

Маргарина зніяковіло посміхнулась у відповідь, бо їй було неприємно, але сказати цього бабусі вона не могла. Увесь день дівчина ходила якась чи то замріяна, чи то задумлива, хмурна. Тільки перед сном вона спитала у тітки:

― Тьоть Галь, а може в нашому селі бути Люцифер?

Тьотя завмерла, а потім насторожливо перепитала:

― Ти про що?

― Цікаво просто, чи насправді існують такі темні сили?

― Спи, в п’ятнадцять років про таке шкідливо думати. Менше знаєш ― краще спиш.

«Може й так», ― подумала Маргарина, повернулась лицем до стіни і, заплющивши очі, заснула.

До хати зайшов дядя Вітя, чоловік веселий, але коли треба ― серйозний. Він, побачивши засмученою свою жінку, пожартував:

― Що сталося? За мною скучила?

― Та ну тебе!

― Що таке?

― Чув, що в Мазурівці робиться?

― Що? А, те... Бабські плітки то все.

― Плітки? А як же ті люди, що постраждали?

― Не при своєму розумі, і все. Що з них візьмеш? Не псуй собі нерви і лягай спати.

― А чи засну?

― Порадій за мене і засни. У нас новачок з’явився, тепер легше буде, не так довго робитиму.

― Чорнявий?

― Хто?

― Ну, новачок твій.

― Ні, блондин із блакитними очима, а що?

― Нічого...

― Та не Люципер він, ― дядя засміявся і почав готуватися до сну.

― А хто його знає? ― не вгамовувалася тьотя, але зітхнула і мовчки пішла до ліжка.

***

Маргарина бачила страшний сон: ніч. Вона вдома, в Києві, підводиться з ліжка і йде коридором до кухні. Там сидить хтось у темноті, тільки очі блищать. Вона заходить і вмикає світло. Вона опиняється на вулиці, за нею біжить великий пес, ротвейлер, уся паща в піні. Вона тікає, але звір її наздоганяє, хапає за праву руку і починає гризти, проте болю Маргарина не відчуває...

Дівчина швидко розплющила очі і вже боялась заплющувати, щоб не побачити знову того собаку. Вона доторкнулася руки ― ціла. Тут Маргарині чомусь пригадалось, як вона у років вісім-дев’ять так само тут лежала, у вікні навпроти висів повний місяць, і раптом повз пролетіла відьма на мітлі. Дівчина до сих пір не знала: то насправді відьма була чи примарилось від великої фантазії? Зараз вона могла повірити у що завгодно. Полежавши пару хвилин із розплющеними очима, Маргарина наважилась заснути. Жахіття її вже не мучили цієї ночі.

У дитинстві (вік п’ятнадцяти років вважатимемо вже юнацтвом) вона зі сном натерпілася. Хтось її наврочив, і вночі дівчинка плакала, а коли питали чого ― не пам’ятала. Тоді її повели до бабки-знахарки, яка щось там робила з жовтком яйця, після чого Маргарина більше не плакала. Мама їй казала, що деякі люди можуть недоброзичливим поглядом зробити щось погане іншим. А чому? Мама казала, що тому, що погані і заздрісні. А ще мама казала, що Маргарина завжди дуже вередлива була. Як каже їй: «Пішли ніжки мить», то вона їй відповідає: «Не коцю!» Отак тільки коли бабаєм її залякували, то вона йшла. Оце «не коцю» її коронною фразою було. А як підросла трохи, то мама її познайомила зі словом «треба». От тільки скаже Маргарина: «Не коцю!», так мама їй: «Треба!» Тож, так і змушували дівчинку робити не тільки те, що хочеш, а й те, що треба. Це слово «треба» вона дуже не любила, але й не боялася його. Боялася вона чогось, набагато страшнішого від слів. Найдужче у світі її лякала війна. Тільки уявить собі, що вона настала, то думає, що краще одразу себе вбити, щоб не бачити того жаху. Вона взагалі не любила насильства, та й примусити її до того дуже важко, але можливо.

Одного разу в школі, перед уроком їхній клас стояв біля кабінету. На тому ж поверсі були й молодші класи. От і почали меншаки штовхати своїх дівчат. Маргарина стояла біля дверей кабінету з однокласниками, про щось балакала, і її так штовхнули ті «малявки», не зрозуміло чому, що вона ледь не впала. На перший раз вона тільки мовчки подивилась на них, і на другий, а от на третій ― ні. Тільки ті розбіглися для наступного удару, Маргарина насупила брови і притиснула рукою одного розбишаку до стіни, передавила йому горлянку і сказала, щоб він більше цього не робив. Той, мабуть, не зрозумів, бо наступної ж миті Маргарину знову штовхнули. Вона тоді підійшла до них і крикнула: «До вас що, не доходить?!» Усі її однокласники здивовано подивились на вічно врівноважену відмінницю, яка чомусь вибухнула. Вона тільки невдоволено знизала плечима, ніби кажучи: «А що з ними робити?!» Упродовж усіх років спільного навчання Маргарину вважали найфлегматичнішою людиною в класі, а тут ― бац!, і все змінилося, хоч і лише на кілька секунд. Дивно якось було...

***

Наступного ранку Маргарина не пішла на долину. Після поганого сну їй хотілося довше полежати в ліжку. Проспавши так до десятої години, вона піднялась і почала новий день. Протинявшись до обіду, нічого не роблячи (ну, декілька разів то бабуся, то тьотя давали якісь завдання), Маргарина знову згадала таємничу фігуру чоловіка з валізою, хоча, вона й не дуже переставала про нього думати. Дівчина зовсім не бажала гнівити Люцифера, навпаки, вона хотіла з ним дружити. А чи можливо таке? На Маргарину найшов сум, вона надула і без того пухкенькі губи (давня звичка) й обхопила лице руками. Вона сиділа за хатою з такою міною, із напівзаплющеними сіро-зеленуватими очима, коли прямо перед нею прошмигнув худий чорний кіт.

― Цигане, ти що мені нещастя несеш? ― образилася на нього дівчина. ― Дуже дякую. І так невесело.

Вона тяжко зітхнула й відвернулася ліворуч. Стежкою до бабусиної хати прямував чоловік, той самий Люцифер із лісової дороги. Маргарина, побачивши його, від здивування розтягнула своє кругле обличчя в трикутник. Вона інстинктивно сховалася за кущами смородини між вишневими та яблуневими деревами і слідкувала за чоловіком. Валізи в нього вже не було. Підійшовши ближче до хати, він чомусь усміхнувся і впевнено рушив до господарства Маргарининих родичів. Дівчина змогла як слід розгледіти його. На щастя, а може і на жаль, чоловік не був схожий на того, що описували жінки. Білявий, акуратно зачесаний, із привітними очима і дуже красивою усмішкою. Він був високий, доброї статури, одягнений був просто, але і якось святково: темно-синя сорочка, не заправлена в чорні джинси, рукави ледь закачані, комір розстібнутий на кілька ґудзиків. На вигляд йому було років тридцять...

«Якби він був Люцифером, було б приємно його малювати, ― думала собі Маргарина. ― Та його і так би було приємно малювати, просто як красиву людину». Вона посміхнулась, але одразу ж похмурнішала:

― Але що йому тут треба? Мабуть, прийшов знайомитися з сусідами, а може...

Маргарина недомовила, бо те, про що вона подумала, було надто жорстоко, щоби бути правдою.

Загавкав Жук, побачивши незнайомця. З кухні вийшов дідусь Маргарини і радісно привітався з гостем, потім запросив його до хати на обід. Маргарина прийшла на подвір’я якраз у той момент, коли чоловік увійшов у двері, і подумала: «Не можна запрошувати в дім нечисту силу». Вона зайшла до кухні, де біля плити порались бабуся і тьотя. Вони зраділи, побачивши потенційну помічницю. Дівчина усвідомила свою помилку:

― Я все зрозуміла. У дідуся новий друг. Що подавати на стіл спочатку?

Тьотя з бабусею посміхнулись, і за мить Маргарина вийшла з кухні з двома тарілками і виделками до хати, пошепки проклинаючи себе за тупість. Одночасно її мучила цікавість, які справи зв’язують її дідуся і того чоловіка. Хай там як, Маргарина, у старій синій футболці і ще старіших шортах, боса, ногою відчинила двері і, тримаючи дві тарілки в правій руці, лівою зачинила двері зсередини. Зайшовши спиною в сіни, дівчина розвернулась, взяла тарілку у вільну руку і, зітхнувши, пішла до кімнати, із якої доносився регіт дідуся. «Мабуть, ― подумалось Маргарині, ― дід спершу приніс горілку». Не те щоб він був п’яницею, просто любив хильнути чарочку з «хорошою людиною». На щастя, двері кімнати були ледь причинені, тому дівчині не важко було ногою відчинити їх, але, не розрахувавши своїх сил, вона стрімко штовхнула двері ногою, що призвело до гучного удару. Маргарина з винуватим виразом обличчя зайшла до приміщення, де сиділи чоловіки, і зустріла дві пари здивованих очей. Вона тільки зніяковіло посміхнулась і привіталась з гостем, тоненько промовивши: «Добрий день». Він, ледь стримуючи сміх, відповів кивком голови.

― Давай, клади, що принесла, ― сказав дідусь. ― Це моя онучка.

Дівчина обережно поклала виделки, тарілки з картоплею і капустою та направилась до дверей. Її зупинив незвичайний голос гостя, здається, він був іноземцем, хоча мову знав, напевно, досконало.

― Може, хай пообідає з нами? ― запропонував він дідові.

― Нащо? У нас чоловіча розмова, ― розгубився дід, потім подивився на співбесідника. ― Ну, гаразд. Давай, Маргарино, сідай, не примушуй нашого гостя чекати.

― Та ні, я краще піду, там... ще потрібно принести... ― стоячи лицем до дверей, казала вона.

― Ну тоді вже ти до нас приєднаєшся? ― запитав гість. ― Хоч тепер не уникай мене, а то спочатку біля лісу, потім біля хати...

Дідусь здивовано переводив погляд із чоловіка на онуку. Вона мовчки вийшла, а в її вухах було чути сильне серцебиття. Ні, не буде вона там сидіти з тим Люцифером. Тільки Маргарина вийшла з хати, її зустріла тьотя з новими стравами.

― Я туди не повернусь, ― відказала дівчина.

― Чому? Що сталося?

― Вони хочуть, щоб я залишилась, а я терпіти не можу, коли дідусь п’є, ― вигадала вона причину, частково правдиву.

― І все?

― Цього мало?

― Якщо тебе просять ― залишайся, ― наказала тьотя. ― Давай, бігом бери тарілки і неси, поки не охололо.

Маргарина хотіла щось сказати, але опустила голову, взяла їжу і пішла до хати.

― Повернулась? Ну нарешті, ― мовив дід. ― Тепер можемо їсти. Сідай.

Дівчина поклала тарілки і вмостилась на стільці між гостем і дідом. Вона мовчки сиділа, потупивши погляд, а таємничий чоловік, час від часу поглядаючи на неї, усміхався. Дід щось говорив про нашу дурнувату політику, закусуючи чергову чарку горілки то хлібом, то бараболею. Його співбесідник, здавалось, уважно слухав, але геть не пив спиртного (що сподобалось Маргарині: щодо алкоголю, паління та наркотиків у неї були дуже жорсткі принципи). Раптом він ударив себе по лобі і взяв щось зі своєї кишені. Дівчина ледь не підстрибнула від несподіванки.

― Ледь не забув! На дорозі біля лісу ти дещо загубила, ― він дістав її каблучку.

― Дякую! ― зраділа Маргарина і протягнула руку.

― Не так швидко, ― чоловік закрив долоню, подивився на дідуся, що вже куняв, підсунувся ближче до дівчини і нахилив голову до неї. ― Спочатку ― поцілунок, ― прошепотів він, заплющуючи очі.

Маргарина відсахнулась від нього і почала сміятись. Гість розплющив очі і собі засміявся, віддаючи каблучку.

― А ти що, не повірила? ― усміхаючись, запитав він.

― Анітрохи, ― майже серйозно відповіла Маргарина. ― Спасибі.

Вона одягла каблучку на палець і з посмішкою поглянула на сплячого дідуся.

― Я, мабуть, уже піду, ― зітхнув чоловік і піднявся з місця.

― Не буду вас затримувати, ― піднялась дівчина і раптом щось згадала. ― Ім’я...

― Що? ― перепитав гість.

― Як вас звуть?

― А, вибач... Олег Ігнатенко, ― якось невпевнено відповів він і одночасно поклав до руки дівчини якийсь папірець, а потім швидко пішов.

Така таємничість заінтригувала Маргарину, і вона миттю розгорнула записку, де було лише три слова: Falloir de Diable.

― Дуже дивно... Але він не Люцифер, мабуть, ― дівчина сховала папірець у рюкзак і підійшла до дідуся. ― Відключився зовсім, ― зітхнула вона.

Маргарина вийшла надвір подихати свіжим повітрям. Уже почало темніти, і комахи ставали все більш нестерпними. Дівчина сіла на сходах і задумалась: «Цей Фалуар де Дьябль так схожий на ідеал... І голос у нього такий незвичайний, наче хрипуватий, але й милозвучний...» Вона різко випрямила спину, підняла голову і широко розплющила очі:

― Дьябль?! Диявол?! Оце так-так, ― вона посміхнулась, наче відкрила якийсь новий закон природи. ― То він усе ж таки якось зв’язаний з темними силами.

― З ким ти там розмовляєш? ― почувся голос бабусі. ― Чого сидиш тут, на холодному?

― Та так... А хто він такий, цей Олег Ігнатенко?

― Тобі він теж не сподобався? ― бабуся сперлася на перила. ― Це новий співробітник твого дядька. Приїхав у наше село і влаштувався на полі працювати.

― А чого він до діда прийшов?

― Сказав, що чув про нього як про гарного рибалку і вирішив побалакати.

«Щось вони й не думали про рибу говорити, мабуть, є щось інше», ― подумала дівчина.

― А на вигляд, непоганий дядько.

― Занадто непоганий, занадто, ― похитала головою бабуся.

***

Цієї ночі всі в хаті міцно спали, навіть сни Маргарині не снились, от тільки чогось вона плакала, мабуть, і сама цього не знаючи. Вона прокинулась уночі, бо їй здалось, що хтось торкається до її щік, наче витирає сльози. Нікого не було. Маргарина відчула вологу на щоках і торкнулась рукою:

― Я що, плакала? ― прошепотіла дівчина, здивовано дивлячись на свою руку при місячному сяйві.

Вона повернула голову до вікна. Місяць був повний.

― Хм, дивно, ― вона знову заснула, її щоки палали.

Сільські ночі вирізняються зоряністю. Особливо близько півночі можна розгледіти кожне сузір’я. У Маргарини щоразу крутилась голова від такої кількості вогників. А ще тим чудовішою була ніч, чим спекотнішим був день. Маргарина дуже жалкувала, що вночі хочеться спати, а ще ця комашня не дасть насолоджуватись темрявою. «От восени тут би був справжній рай, ― часто думала вона. ― Поспати десь до обіду, а вночі закутатись у щось тепле і приємне, вийти з хати, підняти голову і стояти так, поки не заболить шия, потім дати їй відпочити і знову дивитись. Шкода, що восени мене тут не буде. А в Києві небезпечно пізньої години самій на вулиці. Хай будуть прокляті ті злодії та маніяки, через яких я не можу повністю насолоджуватися ніччю!» ― при цих словах вона зазвичай погрожувала комусь рукою з сердитим виразом обличчя, але потім з’являлась м’яка усмішка, і дівчина про щось починала мріяти. Думки і мрії заповнювали її життя майже повністю, вона навіть на уроках мріяла. Часто її доводилось «опускати на землю» силою. Вона була весела, коли мріяла, але, бувало, на дівчину різко находила підступна меланхолія і деколи вбивала пару нервових клітин. Маргарина плакала тоді від чого завгодно, навіть просто так, щоб поплакати. А після нервового «приступу» була сповнена енергії, але звідки? Може, страждання додавали їй сили?

***

Вранці Маргарина прокинулась на годину раніше, ніж завжди, але дядько вже збирався на роботу.

― Дядь Вітя, а вам подобається ваш новий напарник? ― акуратно спитала вона.

― І ти туди ж? ― знервовано перепитав дядя. ― Та нічого спільного з Сатаною в нього немає.

«Я б так не сказала...» ― подумала дівчина.

― Я не про це.

― А про що? ― здивувався чоловік.

― Вчора він приходив до дідуся в гості,.. і мені цікаво стало, от і все.

― Вибач, що розсердився, ― подобрішав дядя. ― Просто мені вже набридли ці баби зі своїми забобонами.

Маргарина усміхнулась, дядько завжди вмів жартувати.

― По-моєму, ― продовжував він, ― Олег ― нормальний. Та до того ж і роботящий, чесний, веселий. Цілком позитивний, може, трохи таємничий, і все.

Дівчина зібралась і пішла за досконало вже відомим маршрутом на долину. Тільки цього разу вона пішла далі. За долиною був глиняний кар’єр, над ним була галявина, з якої чудово було видно річку та ліс. Маргарина вмостилась за кілька метрів від самого кар’єра, щоб випадково не впасти, одягла навушники, увімкнула плеєр з улюбленою музикою і почала малювати, підспівуючи. Якоїсь миті їй дуже захотілося намалювати того Фалуара де Дьябля, але оскільки його поруч не було, ця ідея відійшла подалі. На касеті почалась улюблена пісня Маргарини, і вона радісно підвелась і почала танцювати, заплющивши очі і віддавши своє тіло музиці. Дівчина закрутилася в танці і ледь не впала з висоти. Тільки її нога не відчула під собою землі, Маргарина розплющила очі від жаху і, намагаючись не зірватись, зробила ще гірше, і друга нога почала сповзати. Раптом чиїсь руки міцно обхопили її за пояс і втримали від падіння. Опинившись у безпеці, дівчина поглянула вниз і зняла навушники.

― З тобою все гаразд? ― занепокоєно спитав Фалуар, задихавшись. ― Звичайно, це добре, що ти так гарно танцюєш, але ж... не треба так... захоплюватись, ― він все ще тримав Маргарину в руках.

― Як ви тут опинились? ― здивувалась дівчина.

― Та так, ― він відпустив її, ― проходив тут, бачу, ти танцюєш і співаєш, от і зупинився, а потім ти ледь не впала, і я підбіг тебе... рятувати.

― Я вам дуже вдячна, але... навіщо ви підглядали за мною? ― підозріло запитала дівчина.

― Яка різниця? Чи краще було б, аби ти впала? ― запитанням відповів Дьябль.

― Не знаю. Може, ви мене убити хотіли ось цим ножиком, ― вона вказала на кинджал, який стирчав із чохла на ремені.

Фалуар подивився на свою зброю і спокійно відповів:

― Якби я хотів твоєї смерті, то не став би тебе рятувати ― це було б мені набагато вигідніше. Як ти вважаєш? ― він поглянув їй у вічі.

― Хто знає, що на думці в людини з двома іменами? А може, їх у вас більше, пане Диявол? ― вона зустріла його погляд.

― Мабуть, не слід було розкривати тобі моє справжнє ім’я. Мені здавалось, що я можу тобі довіряти. Я не знав, що так тебе засмучу. Прощавай! ― він швидко пішов, потім озирнувся і крикнув: ― Якщо ти більше не хочеш мене бачити, я зникну назавжди! ― і помахав рукою.

― Але... я хочу тебе бачити, ― тихо сказала шокована Маргарина.

― Тоді, до побачення! ― з усмішкою гукнув Фалуар і побіг геть.

― Тоді, до побачення, ― пошепки повторила дівчина і повернулась до малювання.

Пропрацювавши хвилин десять, Маргарина почула несамовитий крик десь унизу. Вона підійшла до прірви і побачила біля річки якогось чоловіка на траві, його сильно трусило, здається, то був приступ епілепсії. Маргарина скривилась від побаченого і швидко відійшла, щоб не знати, що буде далі. Вона зібрала все в рюкзак і зібралася йти, але щось її зупинило, і наступні дві години дівчина просиділа мовчки, тільки очі метушились у різні боки, ніби щось шукаючи. Повертаючись додому, Маргарина проходила повз те місце, де був чоловік. Тепер там зібралась купа людей. Вони щось активно обговорювали. Дівчина акуратно пройшла повз зборища, але почула ім’я Олега Ігнатенка поруч зі словом «убив». «Та він помер від приступу», ― подумала вона і пішла далі.

Зайшовши до воріт, Маргарину пройняв жах від думки, що вона могла врятувати людині життя, але не зробила цього. Вона знала, що де Дьябль тут ні до чого. Епілепсія ― страшна хвороба, а не вбивство. На неї найшла меланхолія. Дівчина пішла до хати і почала плакати через свій егоїзм. Зайшла бабуся і, побачивши онучку, спитала:

― Чого ти плачеш? Тебе хтось образив?

― Краще б образив, ― захлинаючись від сліз, казала Маргарина. ― Я убивця...

― Що?

― У якогось чоловіка стався приступ, а я нікого не покликала на допомогу.

Бабуся нічого не сказала, мабуть, теж вважала, що Маргарина вчинила неправильно. Несподівано до кімнати зайшла тьотя і ще якісь дві жінки.

― Мамо, ― сказала тьотя, ― тут прийшли... Нам... З нами хочуть поговорити. Маргарино, вийди, будь ласка.

Дівчина, шмигаючи носом, вийшла за двері, але, зрозумівши, що розмова піде про той випадок, підслуховувала.

― Ви чули, що сталося з Петром Мелашенком? ― спитала в бабусі одна жінка.

Маргарина впізнала по голосу ту жінку, яка розповідала про Люцифера біля лісу.

― Що саме?

― Годину тому його знайшли в річці. Його втопили, ― сказала тьотя.

― Ми думаємо, ми впевнені, ― продовжувала перша жінка, ― що це постарався Олег Ігнатенко, тобто Люципер.

Маргарина подумки спитала: «А які ж у вас є докази?»

― Його бачили там перед цим, ― сказала інша жінка.

― І що ви збираєтесь робити? ― спитала бабуся.

― Ми збираємо однодумців і сьогодні вночі будемо його судити, ― продовжила перша.

«Самосуд? Незаконно!» ― заперечила Маргарина подумки.

― А де?

― У Клубі. Його приведуть туди чоловіки під приводом чийогось Дня народження. Усе продумано.

― Добре, ми прийдемо. На коли?

― Думаю, до одинадцятої все буде готове. До побачення.

Маргарина, розгнівана й стурбована, сховалась за дверима іншої кімнати. Жінки пішли.

― Хай їм чорт! Фалуар не винен, ― пошепки сказала дівчина. ― Я піду в Клуб і всім це скажу.

Вона, на жаль, не знала, де чоловік мешкав, тому попередити його не могла. Залишалося тільки чекати. І вона чекала, ще більше розгнівавшись на тих «забобонних бабів».

О десятій вечора Маргарину відіслали спати і закрили двері на ключ. На її щастя, у серванті був ще один, і через півгодини дівчина обережно вийшла з хати, зачинила за собою двері і пішла рятувати свого спасителя. Маргарина йшла безлюдною вулицею, щохвилини озираючись від найменшого шуму. У хатах не було ані вогнику, ані голосу. Здавалось, усе село пішло на суд. Дійшовши до Клубу, дівчина здивувалась, що надворі нікого не було. Царювала така тиша, що вчителі заздрили б. «Мабуть, не хочуть викликати підозр», ― подумала Маргарина і тихо зайшла до Клубу. Вона пройшла по коридору в залу, де вже чулися невдоволені крики: «Та де ж він?! Може, втік, поганець? Треба піти за ним! Та ні, зараз прийде!» Тому ніхто і не помітив, як зайшла Маргарина. Через декілька хвилин із коридору почулися чоловічі голоси ― вели Ігнатенка. Маргаринине серце почало сильно стукати, коли хтось прошепотів комусь: «Довго мучити не будемо... Ха-ха-ха!». Запала тиша. Усі чекали, коли відчиняться двері.

― Щось надто тихо, як для свята, ― сказав Фалуар одному зі своїх провідників.

― Зараз усе зрозумієш, ― відповів другий.

Вони зайшли до повної зали, і чоловіки міцно схопили де Дьябля. Його повели крізь натовп на сцену, де стояло осіб десять. Раз-по-раз хтось із натовпу викрикував якісь прокльони й образи йому. Тільки Маргарина проштовхнулась ближче до сцени, подумки затикаючи усім роти, з тих десяти вийшла та сама бойова жінка, підійшла на кілька кроків до «підсудного» і сказала голосно та чітко:

― Олег Ігнатенко, ти ж Люципер, сьогодні ти вбив Петра Мелашенка, втопивши його в річці. За це ти будеш покараний усезагальним побиттям свяченими палицями.

― Я не знаю ніякого там Петра і тим паче не міг його втопити. Відпустіть мене! ― протестував Фалуар.

― Заткнись, Сатана! ― почувся голос з натовпу.

― Тихо! ― крикнула жінка-суддя. ― А як ти поясниш свою появу на місці злочину?

― Я йшов на роботу.

― Брехня! У тебе був вихідний, ― посміхаючись, сказала жінка.

― Я просто гуляв.

― Це не пояснення!

― Скажи ж їм правду, як усе було, ― шепотіла Маргарина, підходячи до сцени, але він мовчав.

― Нічого додати! Принесіть палки! ― розпорядилась «суддя». ― Зв’яжіть його і приставте до стіни!

― Стійте, ― просувалась Маргарина, ― зачекайте! А як же свідки? Він не винуватий! Зупиниться!

― Хто це? ― занепокоїлась жінка.

― Це я! ― Маргарина вийшла не сцену.

― Йди додому, дитино, ― наказала вона.

― Ні! Він не вбивав Мелашенка!

― А хто ж?

― Він помер від приступу епілепсії. Я бачила, як... його трусило на траві. Потім, очевидно, від напруги він упав у річку і потонув. Олег... тут ні до чого.

Між людьми поповз шум, а розгублена жінка стала викручуватись.

― Але ж у Петра не було епілепсії.

― Звідки ви знаєте? Думаєте, він би комусь розповів? Та й жив він відлюдькувато.

― Це правда! ― крикнув хтось з натовпу.

Маргарина радісно всміхнулась Фалуарові. Він, здається, був приємно здивований.

― Що ж він там тоді робив, цей Олег? ― не вгамовувалась жінка.

― Так, що? ― почувся вигук.

Маргарина подивилась на де Дьябля, який понурив голову. Дівчина посміхнулась і серйозно відповіла:

― Він був зі мною.

― Що? ― перепитала жінка.

― Зі мною він був! Що тут страшного?!

Натовп загомонів, поглядаючи то на Маргарину, то на Ігнатенка.

Жінка-суддя була приголомшена цією новиною, адже до цього в неї не було жодного сумніву у тому, що Олег ― Люцифер. Вона відступила. Фалуара відпустили чоловіки з роззявленими ротами. Він підбіг до Маргарини і обійняв її, прошепотівши:

― Дякую.

― Будь ласка, ― відповіла вона, відчувши, як тепло наповнило її.

― А що ви там робили? ― знову атакувала жінка.

― Це не ваше діло! ― крикнув на неї Фалуар.

У залі стало тихо. Всі уважно слухали.

― Він рятував мені життя. Я ледь не впала з висоти в кар’єр через свою необережність, а він мене втримав від падіння. А ви що подумали? ― вона визволилась від обіймів.

Зал, розчарований, зітнув. Фалуар і Маргарина подивились одне на одного і засміялись.

Народ почав розходитись по домівках. Фалуар ішов, розповідаючи щось Маргарині, деколи навіть щось веселе. Потім вона подумала, що з нею буде, коли вона повернеться, і одразу похмурнішала.

― Що таке? ― занепокоївся де Дьябль.

― Мабуть, мені краще не повертатись додому.

― То живи зі мною.

― Я пожартувала, ― засміялась дівчина. ― Але можеш мене провести.

― Мм, то ти мене більше не поважаєш? Зі мною вже не на «ви»?

― Уже ні.

― Добре, ходімо.

Маргарина взяла його під руку, і вони пішли.

***

Дивно, але Маргарині нічого не сказали. І взагалі, ніхто не згадував про той випадок. Дівчина тільки потиснула плечима і вранці пішла до хати її іншої бабусі, де вже ніхто не жив. Та то не була пустка, там була чистота і порядок, щось на зразок дачі на літо, на город. Дача була на іншому боці села, через річку на такому собі пагорбі.

Після смерті батьків Маргарининого тата між сім’ями дівчини та батькового старшого брата почалась ворожнеча. Та дядько Вася, мабуть, мовчав би, якби не його спритна жінка, ласа до наживи, тітка Надя. На жаль, ні дідусь, ні бабуся не залишили по собі заповіту і не розподілили майно між дітьми. Маргаринин батько, будучи людиною невибагливою, не претендував на левову частку спадку, а сім’я його брата жила в селі і потроху загрібала все собі. Так, дядькові, вірніше, тітці дісталась половина городу, садку, автомобіль і багато всяких речей. А сім’ї Маргарини ― стара хата (на яку, до речі, і до сих пір тітка і дядько дивляться, як на майбутню свою), частина городу, садка з вишнями та сливами, а так, ще праска і гараж. За ці десять років, що минули з часу смерті дідуся й бабусі, було стільки сварок і пересварок, образ, навіть до грабежу тітка доходила. А коли їй щось треба, то одразу прибігає з салом-м’ясом щойно зарізаної свинки, братається-сестриться з усіма, потім бере, що їй треба, а наступного дня навіть не вітається... Мама Маргарини неодноразово казала своєму чоловікові, що та тітка тільки й чекає, коли ми надумаємо хату їм віддавати або просто продавати. Так і чекає...

Маргарина, взявши з хати стілець, вийшла в садок, де красувалися вишні, і бджоли радісно дзижчали, перелітаючи з квітки на квітку між деревами. Дівчина сіла під старим горіхом і уявила собі картинку: вона, в білому легкому платті, із вінком на голові ходить серед квітучих вишень і співає якусь гарну пісню. Але вишні цвіли у червні... Вона посміхнулась і почала малювати.

Сонце пекло кожний сухий сантиметр, хоч на небі були маленькі хмаринки. Майже закінчивши малюнок, Маргарина почула чужі голоси. Вона обернулась назад: на віддаленому шматку їхнього городу виднілись фігури, одну, найбільшу, дівчина впізнала. Але що робила тітка Надя на чужому городі? Маргарина обережно, ховаючись за деревами, підійшла ближче і побачила, як сім’я її дядька викопує ще зелену картоплю Маргарининої.

― От свині, ― прошепотіла вона і вийшла прямо до злочинців.

― Навіщо ви, свинюки, викопуєте нашу бараболю? Межу не побачили й почали збирати врожай на місяць раніше?

― І це кому ти, соплячка, будеш про порядність розповідати? ― виступила тітка. ― Ми були вчора в Клубі і сумніваємось, що все, що ти там нарозказувала ― правда.

― А чому це ви переводите тему? Я не про те питала! Геть звідси! Чи мені когось покликати на допомогу?

― І кого ж ти покличеш? Свого Люципера?

― А що, як і його? Повтікаєте, як брудні пацюки від кота! Геть!

― Ти мене ще не знаєш! ― ткнула їй в лице тітка і, взявши лопату, попленталась додому зі своєю родиною.

― В тому-то й біда, що знаю, ― тихо сказала Маргарина, дивлячись, як вони йдуть по дорозі.

Вороги не встигли зіпсувати багато картоплі, але ту, що зіпсували, зіпсували на совість. Дівчина перевірила, чи нічого не пропало з хати і, переконавшись, що все гаразд, повернулась до садка. Заморившись на сонці, Маргарина взяла покривало й постелила на траві у тіні горіха. Посидівши кілька хвилин, вона лягла й заснула, бо минула ніч не принесла їй повноцінного сну. Їй одночасно хотілось додому, в Київ, але й хотілось побути тут ще трохи.

Її розбудив вітерець. Повільно піднявши повіки, вона вловила щось, схоже на спів. Красивий, чистий, не чуваний досі, але знайомий. Пісня звучала десь удалині, поступово наближаючись. Маргарина розпливлась в усмішці, коли впізнала той незвичайний тембр чоловічого голосу, який із самого початку так її вразив. Вона сіла на покривалі і уважно слухала, думаючи, що то і є саме та прекрасна пісня, той самий чудовий спів, якого вона так довго чекала. Небо не забуло дати і їй часточку прекрасного... Це було приємно. Коли чоловік закінчив пісню, Маргарина визирнула з-за дерева.

― А я не думала, що ти знаєш французьку, ― сказала вона усміхнено.

― А що б це змінило? ― ледь здивувавшись, запитав Фалуар, підходячи до Маргарини.

― Багато чого, ― вона взяла його за руку і посадила біля себе на покривало. ― Якби ти тоді, на дорозі біля лісу, крикнув мені: «Я знаю французьку!», то я б не тікала «на всіх парах», а з цікавістю підійшла б до тебе і стала б розпитувати про Францію.

Фалуар засміявся й влігся, підклавши руки під голову. Він подивився на небо, і його усмішка тихо сповзла.

― Oh, France! ― зітхнув він. ― Найпрекрасніша країна з усіх, що я коли-небудь бачив...

Очі Маргарини заблищали від хвилювання.

― Ти був у Франції? ― з надією запитала вона.

― Хм... був… ― він посміхнувся, і одразу ж посерйознішав.

Потім озирнувся і прошепотів:

― Я провів там своє дитинство і жив... до недавньої пори.

― Що ж таке жахливе сталося, що тебе занесло аж в Україну? ― серйозно запитала Маргарина, примостившись на бік біля Фалуара. Вона уважно вслухалась у кожне його слово.

Здається, де Дьябль не хотів відповідати на це запитання. Але Маргарина не наполягала.

― У кінці вересня ти спеціально прокидаєшся о пів на сьому, тільки щоб зустріти разом з усім Парижем сонце, ― він дивився на небо, а руками коментував свої слова. ― Воно ліниво сходить у бліде небо, освічує сонне місто з майже голими нещасними деревами. А різнокольорове листя стелиться сяючими серветками під ноги, коли йдеш людною вулицею. Усі, поспішаючи на роботу, стоптують їх своїми тяжкими ногами, а ти йдеш, тобі нікуди запізнюватись, і з іронією дивишся на той сліпий мурашник, розуміючи, що завтра будеш одним із них, ― він з усмішкою прикусив нижню губу. ― Наспівуючи улюблену пісню, прямуєш до найближчого парку, швиряючи ногами бідні листочки, сідаєш на вільну лавку і піднімаєш до неба очі... Стомлені хмари пливуть, і кожну рано чи пізно проткне довгий шпиль Ейфелевої вежі... Пообідаєш у якійсь кафешці і, глибше всунувшись у старе пальто, підеш вулицями міста, знову і знову оглядаючи всі його визначні місця, де до вечора скупчуються туристи. Так і хочеться запитати в кожного: «Що, фотографуєтесь на пам’ять? А мені це не потрібно, бо я щодня, до кінця життя бачитиму все це. Що? А чи не набридне мені? Ніколи... Париж не може набриднути. Ніколи...»

А найбільше гордість бере, коли заходить сонце. Протискуючись між двома вежами Нотр-Даму, воно червонющим світлом вимальовує кожен контур собору, і всі химери стають наче справжніми, чимось нагадуючи бабусю, коли стягнеш печиво раніше, ніж можна... А натомившись за день, ідеш додому і сідаєш з чашкою теплого чаю біля вікна, дивишся на те, як ніч закутує все у свою ковдру, видно тільки вогники фар автомобілів, ліхтарів та безліч світлячків, розкиданих по будівлям, наче відбиваючи зображення зірок на небі... Ось такий він, Париж...

Фалуар засмучено опустив очі і, побачивши привітне лице Маргарини, посміхнувся:

― Ліричний відступ. Не звертай уваги.

― Як це, не звертати? Невже ти не звертатимеш уваги на свою мрію, яка ніколи не стане дійсністю? Це не можливо... Київ ― ніщо, порівняно з Парижем, хай вибачать мені всі патріоти.

― Невже твоє місто настільки погане? ― сівши, подивився на дівчину Фалуар.

― Не знаю... Може, просто добре там, де нас нема, але Київ ніколи не викликав у мене таких несамовитих почуттів, як Париж. А може, я просто не звертала на нього уваги...

― Не звертала уваги... ― посміхнувся він.

Маргарина сіла, притулившись спиною до спини Дьябля. Їй було дуже цікаво, чому він залишив Францію, але вона не наважувалась повторити своє запитання. «Коли захоче, тоді й скаже. А тиснути не потрібно», ― думала вона.

― Заспівай мені... ― попросила дівчина.

Фалуар усміхнувся і, піднявши догори голову, почав якусь сумну пісню, переживаючи кожну ноту, кожне слово прекрасної французької мови. Маргарина зрозуміла тільки слово «Adieu» і подумала, що пісня про прощання. Від його співу у неї полились сльози радості, а може, й переживання...

***

Фалуар співав, Маргарина слухала, а деколи вставала й починала танцювати, тому що звучання його голосу не тримало її на місці. Чоловік подивився на сонце і сказав:

― Час обідати... Хочеш зі мною?

― Тільки якщо в тебе.

― Навіть так?

― Вибач, але я б не хотіла, щоб хтось з моїх родичів погано про тебе озивався, ― ніяковіючи, сказала Маргарина.

Фалуар встав і подав їй руку.

― Тоді, ходімо до мене.

― Зараз, тільки занесу до хати покривало і стілець...

― То і це твій дім? ― здивувався він.

― Так, і садок, і город.

― Ха! А бабуся, в якої я зняв будинок, сказала, що він нічий, і я можу гуляти в цьому садку, коли мені забажається.

― Це, випадково, не бабця Ганя тобі сказала?

― Так, здається, її саме так називають. А що, з нею таке буває?

― Так.

― Тоді це багато чого пояснює, ― засміявся Фалуар.

Маргарина, вловивши його думку, теж засміялась.

Усе село знало про дивні вибрики бабці Гані. Їй було вісімдесят три роки, і всі дивувались, як вона так довго живе, п’ючи стільки горілки. Часом вона приходила вночі до когось із сусідів, лягала під хатою і скавулила, наче пес. А вранці, коли хтось виходив з хати, вона підстрибувала з місця і просила чогось випити і закусити. Люди звикли до її дивних звичок і не прирікались. А вона так і жила на ці «випити і закусити». Коли прийшов у село Фалуар, бабця одразу його «підхопила» і запропонувала знімати маленьку стареньку хатку за невелику платню, от він і погодився. Ця хатка була за кілька кроків від Маргарининої дачі.

― Ти, мабуть, незабаром купиш собі якусь хату покраще, ― сказала дівчина, побачивши «халупку».

― Навіщо? ― запитав Фалуар, нагріваючи сковорідку на плиті.

― Ну не будеш же ти тут все життя мешкати?

― Ні. Я тут не надовго.

Маргарина одразу ж засмутилась.

― На осінь я поїду звідси, ― продовжив чоловік.

― Куди?

― Ще не знаю.

― Надовго?

― Назавжди, ― мовив він, розбивши яйця у сковорідку.

Дівчина сіла на стілець біля ліжка й опустила голову.

― І я тебе більше не побачу? ― тихо, тремтячим голосом спитала вона.

Фалуар різко повернув голову в її бік і опустив очі. За мить він підбіг до неї і став перед стільцем на коліна, дивлячись у засмучені очі Маргарини.

― Якщо ти тільки захочеш, ми зустрінемось. Якось...

Почувся звук смаженого омлету, він підбіг до плити.

― Я хочу... ― тихо сказала дівчина і підійшла до Фалуара, який вже висипав обід у тарілки. ― Я хочу завжди бути біля тебе. Ти ― єдина людина, з якою мені справді цікаво, з якою мені хочеться бути, розмовляти, співати, танцювати...

Фалуар міцно обійняв її.

― Ми зустрінемось. Обіцяю... Обід чекає.

Пообідавши омлетом, де Дьябль і Маргарина сиділи і розмовляли. Він увімкнув магнітофон, Маргарина трохи повеселішала, від чого і йому стало легше на душі.

За вікном почав крапати невеликий дощик, а в кімнаті було дуже жарко, тому Фалуар відчинив вікно.

― Ти любиш дощ? ― запитала дівчина.

― Так, мабуть, ― відповів він, певне, ніколи про це не думав. ― Приємно дивитись на нього з вікна, а відчувати на собі сльози неба спекотного літа ― справжнє задоволення... Так, я люблю дощ.

― Ти так красиво говориш... ― вона не закінчила, бо відчула, як кров підступає до її голови і ось-ось витече носом.

Фалуар дивився у вікно, а почувши Маргаринине «о-ой», різко повернувся. Маргарина одразу лягла, закинула назад голову і підняла праву руку. Фалуар швидко приніс мокру хусточку і поклав дівчині на перенісся.

― З тобою часто таке трапляється? ― занепокоївся він.

― Ні, не дуже, ― повільно відповіла вона. ― Це через спеку, мабуть.

Коли кров перестала текти, Маргарина тихо встала.

― Я... піду додому.

― Тебе проводити?

― Ні.

― Я все-таки тебе проводжу.

Вона не сперечалась.

Фалуар повільно йшов із Маргариною, тримаючи її за руку. Вона просила розповісти щось про Францію або поговорити з нею про щось приємне. Зустрічаючи когось по дорозі, вони вітались, а та людина, котру вітали, проходила кілька кроків і зневажливо озиралась, дивлячись на них, наче то не люди йшли, а чорти якісь.

― Хай що там кажуть, винний він чи ні, мені здається, що його треба швидше звідси витурити, ― казала одна жінка другій, коли Фалуар пройшов із Маргариною повз них.

― А що то за їдна?

― А тих, Боднарів. Ага. Весь час така хороша дівчинка була: і культурна, і тиха, і скромна. А дивись-но, з яким повелась... «парубком».

― Та той «парубок» десь у два рази її старший. Пора вже своїх дітей мати, а він із дівками гуляє. Погуляє-погуляє, та й кине.

Перша подивилась услід їм:

― Та було б на кого врем’я тратити. Диви-но, яку сраку відгодувала. А щоки ― скоро лице на грушу перетвориться. Я точно знала, що ніхто з хлопців до неї і не підійде.

― Про що ви тут балакаєте? ― до них приєдналася третя жінка ― прогнана з городу тітка.

― Та про вашу ж племінницю, ― відповіла друга жінка. ― Кума кажуть, що вона своїм уродством весь світ затьмарює...

― Що правда, то правда. Ото тільки сьогодні почала підсапувати в себе бараболю на частині того городу, ― вона рукою показала в сторону Маргарининої дачі. ― Підходить до мене і починає гнати.

― Ну-ну...

― Я їй кажу, що в неї глюки повилазили. А вона мені: «Геть звідси!» Ви ж мене знаєте, я людина не конфліктна, а та ше грудкою землі по спині дала. Як мала була, то хоть мовчала, а почала виговорюватись ― тікай подалі. Прикидалась все таким ангелочком, а сама... От з таких і виростають маніяки...

Так кожна парочка жінок між собою плели свої плітки, коли повз проходили Маргарина і Фалуар. Вони зупинилися біля воріт.

― Бережи себе. Ти мені здорова потрібна.

― Добре.

― Ну тоді, до зустрічі, ― він легенько торкнувся великим пальцем кінчика її носика і, всміхнувшись, пішов.

Маргарина теж усміхнулась і, провівши його поглядом, зайшла до воріт, схвильована й радісна. Біля хати під горіхом сиділи тьотя і бабуся.

― Повернулась від свого чорта, мамо, ― тихо сказала перша.

― Він вже, мабуть, її зачарував. Бач, яка весела?

― Як ви думаєте, може, поговорити з нею?

― Краще не треба, а то ще й на нас чари подіють.

Маргарина підійшла до них і привіталась.

― Обідати будеш? ― обережно спитала бабуся.

― Ні, я у Фа... Олега Ігнатенка пообідала, ― сказала вона, зрозумівши, що сказала дурницю, підставивши Фалуара. Тому вона швидко пішла до хати.

― Бачте, вона вже у нього в хаті була. Там він її і зачарував. І як же ми тепер її? ― занепокоїлась тьотя про Маргарининих батьків.

Бабуся тільки похитала головою і пішла до кухні.

***

Маргарина зустріла Фалуара через день, і він урочисто оголосив їй, що його вигнали з роботи, від чого він навіть зрадів. Тепер у нього було більше часу, який він проводив з Маргариною. У грошах потреби у Фалуара не було, у нього було багато заощаджень. Майже щодня вони гуляли на долині чи за селом. Де Дьябль десь дістав гітару, і вони разом співали французьких пісень, які Маргарина дуже швидко запам’ятала. Здається, вона нарешті знайшла справжнього друга...

Їй подобались його руки, дуже красиві: великі, міцні, а довгі пальці ― вишукані й ніжні. Коли вони спритно бігали по струнах гітари, Маргарина зачаровано слідкувала за кожним рухом...

Так чудово пройшов час до двадцять п’ятого серпня. Незважаючи на переговори баб щодо тих двох, їм було добре. А двадцять п’ятого серпня приїхали батьки Маргарини і її брат, Олександр Сергійович. Маргарина побачила їхню машину з долини, коли йшла з Фалуаром. Вона зупинилась і роздратовано прошипіла:

― Скінчилось наше щастя, Фалуаре.

Він перевів погляд на машину і, не зрозумівши значення Маргарининих слів, подивився на дівчину.

― Мої батьки приїхали, ― пояснила вона. ― З ними ― мій брат. Почався сезон збору картоплі, після чого ― додому, в Київ...

Фалуар понурив голову і відпустив руку Маргарини.

― Я... краще піду. Не хочу, щоб у тебе були проблеми з батьками... Ми, мабуть, не зможемо бачитись.

― А вночі?

― Тебе ніхто не випустить з дому... ― він обійняв Маргарину і швидко пішов, не озираючись.

Вона зі сльозами на очах попленталась до машини. Першим її зустрів брат:

― Доцік, от ти де! А ми тебе шукали.

― Бабуся вам не сказала, що я на долині? ― витираючи сльози, сказала дівчина.

У цей час з воріт вибігли мама й тато.

― Доцю, ― мама поцілувала її в обидві щоки, ― чого ти плачеш? Скучила? Ой ти моя маленька...

І почались розпитування: «Як ти тут? Як ти там?» Маргарина мовчала...

Наступного дня вся сім’я прийнялась за активне викопування картоплі. Усі п’ять днів, до тридцять першого серпня, Маргарина мовчки працювала. А тридцять перше серпня ― час їхати до Києва, покинути тут чудового Фалуара... Вранці дівчина вийшла в садок, і раптом до неї підбіг якийсь хлопчик, передав записку і зник. Записка була від Фалуара. Там було коротке речення французькою: «J’attandrai… vers les monuments…» («Я чекатиму... біля пам’ятників…») Словниковий запас французької мови в Маргарини був невеликий, але цю записку вона зрозуміла. «Ми будемо проїжджати повз пам’ятників у кінці шляху, за селом... А він дочекається?» ― роздумувала дівчина.

― Маргарино, ― почувся голос її батька, ― через п’ятнадцять хвилин від’їжджаємо.

Вони виїхали з дачі і рушили попрощатись з родичами. Там усі довго обнімались і цілувались. Вже потім, біля воріт, до Маргарини підійшла тьотя і пошепки сказала їй:

― Вчора твій Ігнатенко виїхав. Ти ще нічого не казала батькам?

Маргарина похитала головою і пішла до машини. А її мама підійшла до своєї сестри:

― Тут Маргарину ніхто не ображав? Щось вона така сумна.

― Не знаю.

Усі попрощались, і Маргаринина сім’я вирушила додому. В кінці шляху, як і було задумано, стояли два пам'ятники: дівчина зі снопом і мати з дитиною на руках. За ними вже була довга вузька траса, по бокам якої росли ліси і деколи села. Саме на межі, наскільки зрозуміла Маргарина, мав чекати де Дьябль.

Як тільки машина наблизилась до вказаного місця, дівчина швидко сказала:

― Зупиніть машину, будь ласка.

― Що таке?

― Мені... треба в туалет.

― Що? А раніше не можна було про це подумати?

Але Маргарина, грюкнувши дверцятами, вже побігла до лісу. Вона почула голос Фалуара і пішла до нього. Видно було, що він провів ніч не в найкращих умовах. Вони підбігли одне до одного й обнялись.

― Ти що, тут ночував?

― Так.

― З тобою нічого не трапилось?

― Ні.

― Це добре, ― дівчина сильніше притиснулась до нього і заплющила очі.

Почулись голоси Маргарининих батьків, і Фалуар обережно визволився з її обіймів, подивився їй в обличчя.

― Обіцяй, що ми ще зустрінемось, ― сказала дівчина, її очі боліли і почервоніли від майбутніх сліз.

Красива усмішка тихо сповзла з вуст Фалуара.

― Я знайду тебе. Обіцяю... Тільки не плач. Не треба, ― він поцілував її палаючі щоки і, прикусивши губу, мовив: ― Прощавай.

― Прощавай? До побачення...

― Поки я буду жити, це буде єдине наше прощання.

― Adieu...

Почулись крики мами. Маргарина подивилась на Фалуара і пішла до машини.

― Я знайду тебе, будь-де, ― сказав він, проводжаючи Маргарину поглядом.

Заплакана дівчина мовчки сіла на місце, і машина поїхала далі. Батько подумав щось своє, побачивши Маргарину, мати ― своє, а брат ― своє.

***

Через півгодини після прощання Фалуар вийшов на шлях зі своєю валізою, потім пішов до траси, щоб спіймати якийсь автобус чи машину. Вигляд у нього був збентежений, і вираз обличчя швидко змінювався, наче в голові щосекунди мінялись думки, може, так і було. Де Дьябль стрімко попрямував у тому ж напрямку, що й машина Маргарини, час від часу розвертаючись і протягуючи руку перед кожною машиною. На диво швидко одна, вишнева Ауді, зупинилась. Фалуар відкрив дверцята і спитав:

― До Києва довезеш?

― Звичайно, сідай, ― відповів молодий водій.

Фалуар радісно сів до машини, кинувши валізу на задні сидіння, і вони поїхали. «Здається, усе йде, як треба», ― подумав Дьябль, зручно вмостившись. Він подивився на веселого водія. Це був чоловік років двадцяти п’яти, чорнявий, із привітними темними очима, жвавими і трошки таємничими. Зовнішності був приємної, одягнений у легкий светр, трошки більший, ніж як для його худорлявої статури, акуратний та елегантний. Не відводячи очей від дороги, він протягнув руку Фалуарові:

― Георгій.

Фалуар у відповідь дав свою:

― Олег. Дуже приємно.

«Не дуже оригінальне ім’я ти собі вибрав», ― з посмішкою подумав водій. Проїхавши кілька кілометрів, Георгій різко повернув ліворуч, потім об’їхав півколо і продовжив рух у протилежному напрямку.

― Ти... впевнений, що ми так до Києва доїдемо? ― підозріло спитав Фалуар.

― Аякже! Це просто коротший шлях. Ми трошки проїдемо в інший бік, потім повернемо й скоротимо шлях майже на дві години, ― розв’язно відповів водій. ― Я цей шлях знаю краще, ніж будь-що.

― Ну гаразд, ― тихо відповів Фалуар.

А Георгій задоволено посміхався, радіючи, що так легко зміг обманути пасажира. Фалуар подивився на свій годинник, що показував майже п’яту годину вечора, і відкинув назад голову, заплющивши очі. Він пригадував своє дитинство у Франції. Там йому було так добре, як і декілька днів тому. А що на нього чекає далі? Чорна діра чи світле небо? Якщо він приїде до Києва, знайде Маргарину і вмовить її тікати з ним... А куди тікати? Хіба від долі втечеш? Тут його усмішка повернулась, як тільки він згадав, коли перелякана Маргарина бігла від нього тоді, біля лісу. «Невже я справді так схожий на Люцифера?» ― усміхаючись, подумав він.

― Як на мене, не дуже.

― Що? ― розплющив очі Фалуар.

― Ти спитав, чи схожий ти на Люцифера, і я сказав, що не дуже, ― просто пояснив водій.

― Хіба я це сказав?

― Я ж не вигадав, їй-богу.

Фалуар тільки знизав плечима і знову заплющив очі, він заснув. Георгій задоволено продовжував шлях. До Києва вони не поїдуть, поки що. Зараз вони у напрямку до Одеси. Не треба, щоб у найближчий час Фалуар був у Києві. Потім, коли Наталі все приготує, тоді вони поїдуть до Києва.

***

Оскільки перше вересня випало на неділю, всі пішли до школи тільки другого, але від цього Маргарині легше не стало. Вона перейшла до десятого класу школи, яку ненавиділа усім серцем. А з недавніх пір вона багато чого почала ненавидіти. Маргарина настільки сумувала за Фалуаром, що стала марити уві сні. А коли прокидалась, думала, що з Фалуаром щось сталося. Тільки сама ця думка вбивала її...

Фалуар лежав хворий в одеському готелі, його лихоманило, і він не міг ходити, ледве говорив.

У величезній напрузі прожили ці дві людини цілих два місяці. Фалуар ― хворий, в Одесі, під наглядом Георгія. Маргарина ― майже здорова, у Києві, під наглядом школи, батьків, знайомих і спогадів. Вона щомиті була готова бігти назустріч Фалуарові, якби знала куди.

Потроху Дьябль одужав і, сповнений рішучості, докладав усіх зусиль для того, щоб швидше дістатися до Києва і позбутись цього приставучого Георгія. Водій, страшно переживаючи через те, що не туди відвіз свого пасажира, весь час був поруч, коли той захворів.

Фалуар щойно склав до валізи свої речі, коли у двері постукали й увійшли, не дочекавшись дозволу. Це був Георгій.

― Ти кудись зібрався? ― занепокоївся він, дивлячись на валізу.

― Так. Мені терміново потрібно до Києва. Якби не хвороба і твоє «досконале» володіння дорогою, я б уже давно там був.

― Я вже вибачався тисячі разів... Ти ще заслабкий, щоб їхати.

― Я почуваюся чудово, тому негайно ж вирушаю вечірнім поїздом.

Георгій опустив голову:

― Ось так завжди... Постійно мене всі покидають: спочатку батько, потім ― родичі, наречена, а тепер і ти... Із самого дитинства я нікому не потрібен. Жорстока доля постійно кидає мене в безодню самотності... О-ох... Як важко жити... Піти б кудись і забутись, померти...

Фалуар уважно вислухав його.

― Це не причина для того, щоб помирати, ― тихо мовив він.

― А що ж мені робити? ― запитав Георгій, подумавши: «Що б ти зробив на моєму місці?»

― Знайти людину, якій ти потрібен.

― Як же її знайти?

― Померши, не знайдеш ― то напевне. Треба шукати. Усюди і весь час, тоді обов’язково знайдеш.

― А ти вже знайшов таку людину?

― Сподіваюсь, ― з усмішкою відповів де Дьябль.

― Щасливий...

― Так, щасливий...

На відміну від Дьябля, Маргарині ставало все гірше й гірше. Її часто мучили нічні жахіття, щоки постійно горіли, а руки і ноги ― навпаки, мерзнули, боліла голова у висках. А ще вона дуже «з’їхала» у навчанні, але щоб не засмучувати маму, мовчала про це, хоча й знала, що потім буде тільки гірше. Лише музика і спогади про Фалуара підтримували її.

До Маргарининого класу прийшло багато нових учнів, при чому майже всі ― відмінники. Була серед них одна дівчина, Наталя Процюк, майбутня медалістка, висока і струнка, правда, чомусь вона виглядала трохи старшою. Всі одразу помітили, що вона зовні чимось схожа на Маргарину, але самі дівчата так не вважали. Вчителі вподобали Наталю за її розум і гарну поведінку. Маргарина теж не мала до неї жодних претензій. Так і встановився баланс: учителі розчаровуються в Маргарині, зате Наталя одразу задовольняє їхні недомагання. Особливо великий удар відіслав Маргарину в нокдаун з боку фізики. Порівняно з минулим навчальним роком, коли в неї було десять балів за дванадцятибальною системою, тепер могло бути удвічі менше. Та не це непокоїло Маргарину, і навіть не те, що мати її поб’є. Дівчина хвилювалась за Фалуара, тільки за нього.

Де Дьябль нормально доїхав до Києва і зупинився на виході з вокзалу. До нього одразу попідбігали жінки, пропонуючи зняти квартиру. Фалуар зупинився на однокімнатній біля Площі Перемоги, за невелику платню, як для нього. Квартира була якраз для одного чоловіка, з усіма апартаментами, чиста та акуратна. Залишалась тільки одна невирішена проблема, для повного щастя: Фалуар не знав адреси Маргарини. Він розвідав, де найближчий комп’ютерний клуб, купив диск (піратський, звичайно) з адресами жителів Києва і почав пошуки. На щастя, сім’я Маргарини мала дуже рідкісне прізвище, єдине на ціле місто. Фалуар радісно ніс додому папірець з адресою: вулиця Героїв Сімферополя, 32, квартира 201. Залишалось довідатись, де це, і все... Було опівдні, коли Фалуар подзвонив у двері квартири № 201. Нікого не було вдома...

У цей час Маргарина була в школі, закінчувався четвертий урок. На перерві до неї підійшла Наталя Процюк і сіла поряд. Після хвилини мовчання вона сказала Маргарині:

― Навряд чи він прийде...

― Хто? ― не зрозуміла дівчина.

― Ну, твій старий друг... Той, з яким ти в селі вешталась.

― Що?.. Як... як ти знаєш?

― Не треба недооцінювати людей, ― з посмішкою сказала вона. ― Ти ще до нього не доросла. Він з тобою погуляв-погуляв і забув. Так трапляється... Він удвічі старший, ти йому не потрібна. Таким людям, як він, потрібен тільки всесвіт, а не якесь дівчисько, як ти. Він не ставиться до таких серйозно. Але не варто засмучуватись...

Тоді Маргарині дуже захотілось вдарити Наталю, але дзвоник урятував їх обох. Останні два уроки дівчина просиділа, дивлячись в одну точку, оторопіло. Наталя час від часу озиралась на неї і задоволено посміхалась.

Фалуар у відчаї пішов бродити вулицями, суміжними тій, де жила Маргарина.

Дівчина так само оторопіло йшла зі школи додому. Її очі, неприродно збільшившись, втупились у землю. Вона йшла, нікого і нічого не помічаючи. Чомусь вона пішла близько до проїжджої частини.

Щось сильно вкололо всередині Фалуара, і він скривився від болю. Його очі наповнились слізьми. За мить ці сльози болю перетворились на сльози радості: назустріч ішла його Маргарина, похмура й бліда, але вона. Щось примусило дівчину підняти очі, і вона побачила Фалуара, який біг до неї. Серцебиття шалено прискорилось, і Маргарина швидко почала пробиратись між людей до Дьябля. Вони, добігши одне до одного, міцно обійнялись, міцно-міцно... Чоловік почав цілувати Маргаринині очі, подряпані щоки, чоло, ніс. Дівчина кинула сумку на асфальт, щоб міцніше обхопити шию Фалуара. Вона заплющила очі.

― Більше я тебе ніколи не відпущу, ― прошепотів він.

Маргарина розплющила очі і лагідно поглянула на Фалуара, здавалось, до неї поверталось життя.

Вони пішли, обіймаючись, до парку. Фалуар розповідав Маргарині про свої пригоди, а вона мовчки слухала, милуючись ним, радіючи, що він дотримався обіцянки.

У парку біля Маргарининого будинку було невеличке брудне мілке озеро, навколо якого були розкидані вже голі дерева. Дівчина любила мріяти в цьому парку. Вона думала, що побудує тут свій красивий дім, зробить чудовий сад, а в озері замість кульків та пляшок від пива плаватимуть лебеді. Зараз ці мрії здались їй настільки нездійсненно-непотрібними, що вона аж сильніше притулилась до Фалуара. Крім нього їй ніхто не потрібен, ніщо не потрібно. Ну то й що, що йому тридцять, а їй п’ятнадцять? Усе це дрібниці. Але раптом перед нею виросла величезна стіна. А якщо він у когось закохається і одружиться? Тоді він, звичайно, забуде її, свого друга. Маргарина зрозуміє. А якщо не зрозуміє? Треба берегти кожну мить.

Фалуар з усмішкою взяв Маргаринине обличчя у свої руки:

― І чому ти така сумна? Ми ж тепер разом.

― А надовго?

― Назавжди...

Маргарині цього вистачило. Вона усміхнулась і обійняла Фалуара. Вони просиділи на лавці, поки не почало темніти. Де Дьябль провів Маргарину додому і пообіцяв їй зустріч завтра. Здається, тепер усе повинно бути добре.

***

Маргарина дуже зраділа, коли, повернувшись додому, нікого не побачила. Вона любила бути вдома на самоті, тоді можна було спокійно займатись своїми справами, ніхто не вривався до кімнати і не кричав на вухо. Її кімната була найближчою до виходу, одразу праворуч від дверей квартири. Вона, кімнатка, була невеличка, але, мабуть, найзатишніша, тому всі збирались там час від часу.

Кинувши речі на ліжко, Маргарина всілась за стіл, увімкнула музику і, підклавши руки під щоки, дивилась у вікно... Вона думала, як чудово, що в неї є Фалуар. «Як для понеділка, непоганий день, навіть дуже непоганий», ― з усмішкою сказала вона собі.

 



Создан 26 ноя 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником