Творчий клуб ''Марко та Харко''

 

Марина ПОРАДА "ДОЩ"

проза




Хай що про тебе думають, роби те,

що ти вважаєш справедливим.

Піфагор

 

Crevez, chiens, si vous n’êtes pas contents!

(“Подихайте, пси, якщо вам погано!” (фр.))

Ф. Достоєвський, “Злочин та кара”

 

 

 

Чи бували ви хоча б раз під дощем? Та не простим дощем, а зливою?.. Чи відчували ту силу, ту могутність, з якою ллє вода? Дощ може просто непомітно пройти, а може бути таким сильним, що, здається, принесе смерть і руїни… Дощ дає життя тому, хто його потребує, але може й забрати життя у того, кому воно здається непотрібним...

Для Океанії погода була гарною тільки тоді, коли віяв вітер і сонця не було видно за темнющими, сірими до чорна хмарами. Вона любила дощ і блискавку з громом, і ніхто не знав, де її шукати під час грози. Коли була нагода бути ніким не поміченою, Океанія брала стілець і йшла з дому спостерігати і замальовувати подумки блискавки.

Усім було байдуже до її вподобань, думок, почуттів (принаймні, їй так здавалося). Ні, вона не була попелюшкою у мачухи. Просто у батьків своїх проблем достатньо. Океанія любила співати гарних пісень і мелодій, а деколи й сама їх складала. Може, через те, що люди її не слухали, вона й була замкнена у собі і не любила говорити.

Океанія писала вірші й обожнювала море та троянди. Адже “Океанія” ― це не справжнє її ім’я… Більше любила ніч, аніж день. Вона не була, на її погляд, привабливою і всім здавалася трохи дивною. І справді, вона була дивною…

Океанія любила природу. Коли вони з родиною виїжджали за місто, дівчина брала з собою папір, олівець і малювала. Якби в неї були крила, вона б злетіла до самого неба і спускалась би лише по середам. Чому по середам? Тому що їй так хотілося… Коли настало чергове літо, вся родина поїхала до села. Якось Океанія збирала полуницю до вечері, раптом небо похмарнішало і знявся сильний вітер. Проте це не злякало її. Щойно Океанія завершила свою роботу, зненацька блимнула блискавка. І дівчина, як завжди, взяла стілець і пішла спостерігати за грозою. Але то була незвичайна гроза. Шалений вітер безжально зривав листя з дерев. Здавалося, ще трохи, і дах будинку полетить геть. Хоча, цього не сталося. Океанія не здивувалась, а спокійно взяла папір до рук. Але тепер вона не малювала, а щось писала…

Блимнула ще одна блискавка. Тієї миті Океанії здалося, ніби все навкруги побіліло, а коли вона отямилась, побачила поряд маленьку дівчинку.

― Що ти робиш? ― запитала гостя.

― Пишу, — коротко відказала Океанія.

― А що ти пишеш?

― Казку.

― О, я люблю казки!

― Ця тобі не сподобається.

― Чому?

― Тому що це сумна казка.

― А мені подобаються добрі казки…― розчарувалася дівчинка.

― А чому це, якщо казка сумна, то вона не добра?

― Не знаю. Але я звикла, що добрі казки не бувають сумними.

― А мені набридло, що всі казки закінчуються однаково: “І жили вони довго й щасливо…”

― Хіба погано було б, якби хоч у казках усе закінчувалося добре?

Океанія замовкла…

― Хіба погано, ― продовжувала дівчинка, ― що в казках ми відображаємо наші даремні надії на краще?!

― Ніби ти свята така…

Дівчинка хотіла щось сказати, але промовчала.

Тоді Океанія роззирнулася навкруги. Дощу не було. Навіть не було видно, що він колись був чи буде. Стало тихо… Океанія спокійно взяла свої речі і пішла до хати.

― Ти не зможеш піти від правди! ― крикнула їй навздогін дівчинка.

Океанія лише сумно поглянула на неї і мовчки продовжила йти. Зайшовши до хати, вона нікого не побачила. Але вона, сама не знаючи чому, зовсім не здивувалася. Сіла на ліжко і продовжила писати. Проте, спокій був недовгим…

Дівчина не встигла дописати одне речення, як відчула щось у своїй кишені. Там був якийсь дивний чорний камінь. Океанія його ще ніколи не бачила досі і подумала, що це, мабуть, хтось із родини знайшов, та одразу ж відкинула цю думку, тому що камінь був у неї в кишені.

Океанія стиснула знахідку в долоні й побачила в камені дивну картинку: на темно-синьому тлі йшла величезна чорна пантера, тримаючи в пащі пурпурний кошик з маленькими мішечками, всередині яких виднілися пари очей і серця, у кожному мішечку ― різні. Дівчина різко повернула голову, подумавши, що це їй примарилося. “Та ні, ― говорила собі вона. ― Вже занадто все гарно задумано, щоб здатися при першому погляді”.

Океанія одразу ж згадала дивну дівчинку, незвичайну поведінку природи до і після зустрічі. “Пантера, кошик ― все це через камінь, а камінь ― через дівчинку. Але чому саме мені? Невже на всій планеті тільки я пишу сумну казку? А може, мені все це сниться? Так… зараз я прокинусь, і все стане на свої місця…” ― розмірковувала наша героїня.

― Привіт, придурок! Чого це ти тут сидиш, хіба не чула, що ми тебе вже півгодини кличемо?

― Я не чула… Мабуть, задрімала.

― Мм… а що це в тебе за камінець? Знову десь рилася?

― Що?! То тобі привиділося… немає тут ніякого камінця.

― Дай його мені! Не треба з мене дурня робити, я ж бачив!

― Ні, відчепися!

― Дай його мені!

― Ні!

Так Океанія зчепилася зі своїм братом за цей незвичайний камінець. А розпочалось усе з якоїсь грози… Братові не вдалося забрати камінця ― батьки покликали. Океанія з полегшенням зітхнула і недовірливо подивилася на причину чергової сварки. Він, камінець, немов дивився в найпотаємніші куточки її душі і читав усі її думки…

Цілий наступний день Океанію непокоїла одна думка: як іще раз зустрітись із загадковою дівчинкою і якнайшвидше розвідати все про камінь, що не дає їй спокою. Дівчинка не з’являлася, хоч Океанія поверталася на місце зустрічі і сиділа там годинами. Марно… Вночі сон швидко заполонив Океанію в свої сіті для чергової зустрічі з дівчинкою і каменем. Сон був чітким, але всі кольори були темними, ніби Океанія опинилась у печері.

― Я знала, що ти звернеш увагу на мій подаруночок, ― почувся знайомий голос.

Дівчинка йшла Океанії назустріч, одягнена у гарненьку світло-блакитну сукню, своїм осяйним вбранням ніби освічуючи все довкола, такий собі ліхтарик. Лиш очі її були чорні, як камінь, і контрастно вирізнялися на білому обличчі. Хай як була Океанія здивована, вона одразу ж перейшла до самої суті.

― Послухай, я не знаю, що тобі від мене треба, але давай покінчимо з цим. Що це за камінь? Навіщо ти його мені підсунула, і… де я, чорт забирай?!

― О, стільки запитань одразу! Добре, я тобі все розповім.

― Будь така ласкава.

― Цей камінь дуже незвичайний…

― Та я ж бачу.

― Не перебивай мене, будь ласка.

― Гаразд.

― Так ось, як ти вже переконалася, коли його стиснути, він показує пантеру, в пащі якої кошик з мішечками, де чиїсь пари очей і серця. Пантера ― одночасно й охоронниця, і служниця господарки цього місця ― мене. У кошику лежать душі людей, котрі померли і не можуть потрапити до раю, чистилища або пекла, бо їхнє життя мало відповідає нормам цих трьох частин потойбічного світу. Камінь я тобі дала, тому що саме ти повинна допомогти мені і цим душам. А знаходишся ти у місці між життям і загробним світом. Все. Ти задоволена?

Океанія не показувала жодних емоцій, але всередині у неї розігрівався вулкан, який вона ненавиділа. І все ж дівчина вирішила задати найважливіше для себе питання:

― А чому ти обрала саме мене?

Відповідь вже була готова.

― Тому що ти незвичайна, Океаніє.

― Але ж всі люди різні.

― Так, різні, але ти –– особлива, обрана Богом.

― Я не вірю в бога.

― Чому?

― Якби він існував, то не дозволив би людям перетворити Землю на звалище.

― Зрозумій, Бог не може замість людей вирішувати ті задачі, які вони самі собі складають.

― То навіщо ж він узагалі?

― На це запитання в мене немає відповіді… Я лише знаю, що Бог обрав тебе для допомоги, бо ти маєш свою думку, може, не завжди правильну, але свою. Тебе б’ють, ображають, ти ображаєшся, але ніколи не виявиш цього. Ти будеш ненавидіти того, хто тобі не сподобався за характером або чимось іще, або того, кому не сподобалася ти. Та все одно будеш і далі усміхатися, будеш плакати і знову мріяти про свій замок на острові в океані.

― Як ти знаєш про мої думки, мрії?

― Просто знаю і все… То ти згодна бути моєю помічницею?

― Ні… не знаю. Як я зможу допомагати комусь, коли сама не можу розібратися зі своїм життям? А як же мої батьки?

― Вони не знатимуть. Ніхто не знатиме. Обіцяю… На час твоєї допомоги вони забудуть про тебе.

― Як… забудуть?

― Не хвилюйся, це ж тимчасово, ― сказавши це, вона чомусь посміхнулася.

― А якщо батьки мене десь побачать? Вони мене не впізнають?

― Впізнають… Так, над цим ми ще попрацюємо. Але з твоєю допомогою все буде вдвічі швидше, розумієш?

― Так… Я згодна…

― Згодна? Справді? Чудово! –– дівчинка вже хотіла розцілувати Океанію, але, помітивши вираз її обличчя, занепокоєно спитала:

― Що таке? Тебе щось турбує?

― Мені просто цікаво, коли я вже прокинуся?

― Ха-ха! Ти що, вважаєш, що досі спиш?

― Звісно…

― Хм, ― дівчинка підійшла до Океанії і взяла її за руку. Від цього дотику в тілі дівчини поширилося тепле відчуття.

― Так… уві сні такого не відчуєш.

― Отож… До речі, Океаніє, я думаю, що тобі час від часу треба буде до мене звертатись, а ти так і не знаєш мого імені. Мене звуть Віторія, тільки не Вікторія, гаразд?

― Гаразд, Віторія. А чому саме дівчинка? Чому не молода жінка?

― О, я можу змінювати свій вік.

― І обличчя?

― Ні. Мені це не потрібно.

― То скільки тобі років?

― Ну… я точно не пам’ятаю…

― Щоб жінка не пам’ятала свого віку? А, розумію…

― Чудово. Ну що, перейдемо до твоїх обов’язків?

― Так.

Віторія почала розповідати про суть роботи Океанії. Вона повинна подорожувати у часі і спостерігати за людьми, душі яких “блукають”, ще до їхньої смерті і вирішувати, яке їхнє місце у потойбіччі. Океанія мала право діяти на свій розсуд. Але якщо вона хоч раз помилиться, то замінить душу тієї людини своєю. Океанію це не здивувало, бо вона розуміла, що за помилки треба платити, тим паче, такі страшні… Дівчина сподівалася, що не помилиться, але все ж боялася. Зі свого боку вона запропонувала костюм для себе, в якому її ніхто не впізнає. Він був темно-темно-синього кольору, майже чорного. Складався з гольфу, штанів, рукавичок з “котячими” нігтями, чобіт з кинджалом за халявою, поясу, на якому висів чохол з пістолетом, плаща і маски. Віторія згодилася на таку екіпіровку, але не могла одного зрозуміти.

― Навіщо тобі зброя?

― Світ жорстокий, а зброя на додаток буде компенсацією моїй повноті.

― Ти не товста!

― Я цього не казала. Ти сама вимовила це слово.

― Пробач.

― Нічого, я вже звикла.

― А тобі не здається, що ти будеш занадто помітною в цьому вбранні?

― Так, я про це ще подумаю.

― А може, зброю носитимеш з собою, а костюм одягатимеш тільки у визначний момент? А так, ходитимеш у звичайному одязі.

― Мене ж так зможуть впізнати. І… як я взнаю, коли настане той визначний момент?

― А… тоді носитимеш костюм під одягом.

― Мені буде жарко.

― Повір, і в п’ятдесятиградусну спеку тобі буде прохолодно, адже тебе не буде в той час.

― Зрозуміло… А якщо мене там поранять чи вб’ють?

― Якщо вб’ють, то тебе не стане і насправді, а з пораненням я впораюся.

― Дякую.

― Будь ласка.

Трохи подумавши, Океанія вирішила запитати.

― А мої потреби залишаться?

― Які потреби?

― Ну, наприклад, потреби в їжі…

― А, так.

― А в мене буде помешкання?

― Так. Ще, при кожному завданні дехто буде твоїм інструктором: розповідатиме деякі факти з життя людини, яка нас цікавить, про твою роль в його чи її житті і так далі…

― А хто цей “дехто”?

― Я думаю, що це повинна бути якась тварина, щоб не викликати зайвих підозр.

― Кицька. Я хочу, щоб зі мною була киця.

― Кицька?

― Так, а що? Ти маєш щось проти них?

― Та ні…просто, знаєш, кіт ― диявольська тварина…

― Що?! Та ж біля тебе он пантера!

― Ну… гаразд, нехай буде по-твоєму.

― Що ж, коли я почну свою місію?

Океанія вимовила це з усмішкою, яка зовсім не співпадала з тим, що робилося в її серці. Там усе йшло шкереберть, усі думки в її голові переплуталися. Дівчина не знала, чи вона спить, чи ні. Може, вона померла? А що буде, якщо Океанія помилиться? Їй не хотілося так загинути. На неї лягла завелика відповідальність. Не треба було погоджуватися. Ось так із нею завжди: щось говорить, не подумавши як слід… Це все ця дівчинка. Вона її загіпнотизувала, так, це все вона… Ні, сама винна. Колись все одно треба розумнішати, а вік Океанії якраз підходив для цього. Але її все ж лякало те, що вона може не дожити до свого п’ятнадцятиріччя. Просто жах! Найбільше за все зараз вона хотіла прокинутись і забути цей сон. Так, сон, бо цього не може бути насправді.

― Океаніє, то ти готова до виконання своїх обов’язків?

― Що? ― Океанія ледве отямилася від роздумів. ― А, так… Так!

Віторія взяла Океанію за руку і повела вглиб чорної печери. Там були двері, біля яких світився пульт із цифрами і літерами. Віторія поглянула на Океанію, яка стояла перед дверима, не вірячи своїм очам, і вголос почала розмірковувати:

― Так, хто там був останній?.. А, ось.

― Що? ― отямилась Океанія. ― Ти хочеш сказати, що я буду не першою, хто виконує це завдання?

― Звичайно, а що ж ти думала?

― Я думала, що буду першою…

― Е, дорогенька, та до тебе їх було стільки, що тобі й не снилося.

― А… що з ними сталося?

― Кожен зробив помилку, і… довелось їх убити.

― Невже всі так погано виконували свої обов’язки?

― Не всі. Були й такі, що дуже довго тримались, але лише одна похибка — і все.

― А яку помилку зробив мій попередник?

― Вона закохалась у клієнта і не хотіла його передчасної смерті, тому й заплатила своїм життям.

― Лише через те, що не хотіла смерті?

― Так.

― Але ж це несправедливо. Вона ж людина… А замість одного життя ви забираєте два.

― О ні, хлопець не помер.

Океанія нічого не сказала. Тимчасом Віторія набирала дату і місце, куди відправиться Океанія. Двері відчинилися, й Океанія увійшла, не озираючись назад.

***

Вона опинилась у ліжку, поруч тихо спав величенький котик британської голубої породи. Океанія захотіла встати з ліжка і цим розбудила кота. Він так гарно потягнувся, що дівчина мимоволі усміхнулася (вона обожнювала всіх котів та їхніх родичів). Кіт ще раз позіхнув і сказав людським голосом, але з “котячим акцентом”:

― А, ти вже прокинулася. Доброго ранку, Маріє.

― Доброго ранку. А тебе як звати?

― Називай мене як хочеш.

― Якби ти був чорного кольору, я б тебе назвала Бегемотом, як у “Майстрі і Маргариті”.

― Якщо ти так хочеш, я буду чорним, ― і кіт змінив свій колір.

― Класно! То…де я зараз?

― Ми з тобою знаходимось у Житомирі, у твоєї майбутньої подруги.

― Чому майбутньої?

― Вчора вночі ти прийшла до неї додому, попросилася пожити декілька днів, поки не повернуться з відпустки твої батьки.

― І вона мене пустила, навіть не знаючи?

― Вона знає тебе. Ви вчитеся разом у школі. До речі, сьогодні 12 липня 1998-го року.

― То що я повинна робити?

― Дівчину звуть Ольга. Вона через тиждень покінчить життя самогубством. Дівчина ― титанікоманка. Вистрибне з вікна, бо думатиме, що вона Роуз, і Джек обов’язково її врятує…

― Який жах…

― Ти повинна вирішити, куди вона потрапить після смерті, тому що її душа досі блукає в небутті.

― Зрозуміло.

― До речі, тобі пасує темно-синій колір.

― Що? А, ти про костюм. Мабуть, треба одягти щось зверху.

― А також зняти маску, плащ, чоботи і рукавички. Літо все ж таки.

― Так. А ти розумний, Бегемотику.

― Дякую, ― промуркотів кіт.

Океанія, або Марія, одягла джинси, а верхню частину свого костюму залишила.

― Тобі пощастило, що літо не дуже жарке, ― сказав Бегемот, ― бо було б дивно, що так тепло, а ти ходиш у кофті з довгим рукавом і джинсах.

― Хм, потрібно щось змінити… А ти не знаєш, скільки зараз градусів надворі?

Дівчина почала шукати собі інший одяг у рюкзаку, що лежав біля ліжка.

― Знаю, усього +28 за Цельсієм.

― І це ти називаєш “не дуже жарко”?

― Кому як…

― Ось, знайшла, ― вона приклала до себе чудовий бузковий сарафан з білими квіточками. ― Те, що треба.

― А як же твій костюм? Ти ж не збираєшся його викидати?

― Ні, я носитиму його, коли він буде більш підходящий. А так, з собою в мене буде лише пояс під одягом, а у сумці триматиму рукавички і маску.

Щойно Океанія одягнула сарафан, у двері постукала Ольга. Вона увійшла, одягнена у все з “Титаніком”: хустинка із зображенням Кейт Уинслет і Леонардо Ді Капріо, аналогічна футболка, брюки з вишивкою “Titanic”, кросівки з такими ж написами.

― Доброго ранку! Красивий сарафан, такого ж кольору, як і одна із суконь Роуз.

― Доброго. В тебе теж ансамбль нічогенький.

― Дякую. То ти вже готова йти?

― Куди?

― Ми ж хотіли піти до кінотеатру на фільм…

― Невже “Титанік”?

― Так, ходімо?

― Ходімо…

Оля вийшла першою, а Марія встигла помахати рукою Бегемотові. Він, у свою чергу, облизав свою гарненьку мордочку, що викликало у нашої героїні чергову усмішку.

Дівчата йшли вулицями Житомира і розмовляли. Океанія прагнула якнайбільше розізнати про клієнтку, але та увесь час зводила розмову до якогось епізоду з “Титаніка”, і Марії це набридло. Оля знала напам’ять увесь сценарій фільму, десь відкопала камінець, схожий на “серце океану”, боготворила Кейт Уинслет і Леонардо Ді Капріо, здається, вона й не відрізняла героїв від акторів і від себе…

Врешті решт вони прийшли до кінотеатру, де на весь вхід красувалася афіша того самого володаря одинадцяти Оскарів. Дівчата увійшли до великої зали. І ось фільм почався… Океанія бачила його не менше двадцяти разів, але не в кінотеатрі. Їй дуже подобався цей фільм, вона й сама була майже титанікоманкою, але вчасно зупинилася, знайшовши собі іншу «манію». Оля взяла найкращі місця, де було гарно видно і чутно. Океанія з радістю сіла дивитись один зі своїх улюблених фільмів, але Ольга все зіпсувала… Вже на п’ятій хвилині перегляду вона почала дуже явно виражати свої емоції у вигляді гримас і своєрідних поз. Марія намагалася заспокоїти подругу, але це їй вдавалося тільки на декілька секунд. Так перегляд майже улюбленого фільму перетворився для Океанії на жах… Вона не знала, куди дітися, щоб не бачити і не чути Олю, в неї навіть думка промайнула відправити дівчину в пекло після смерті, але зрозуміла, що та не заслуговує цього.

Нарешті вони вийшли на повітря, не дуже чисте, але то було краще, ніж три години сидіти в кінотеатрі біля божевільної фанатки. Оля ще витирала сльози, а Марія думала, як би найшвидше вирішити долю своєї клієнтки і покинути її. Океанія запропонувала піти в McDonald’s, де сподівалася розговорити супутницю. Оля погодилась, і вже за п’ятнадцять хвилин дівчата сиділи за столиком. Марія не чекала, що її подруга має такий апетит (вона й сама була дуже голодною, але Ольга перевершила її). Дівчина була дуже емоційною та енергійною, проте вона весь час подумки літала десь далеко, й Океанія намагалася повернути її на Землю.

― Розкажи мені про себе, ― почала вона.

― Та немає чого розповідати.

― Як немає? Повинно ж бути хоч щось…

― Ну, мені шістнадцять років. Люблю свій дім, батьків, “Титанік”, Великобританію, друзів, тварин…

― У тебе є хлопець?

― Ні, і ніколи не буде.

― Чому? В такої гарної дівчини повинен бути хтось.

― Я нікого не полюблю, крім Джека.

― Зрозуміло…

― А ти? Я нічого про тебе не знаю.

― Я? ― Марія не була готова до такого розвитку подій, тому їй довелось імпровізувати. ― Ну, по-перше, дякую за те, що впустила мене до себе в дім, а по-друге, я звичайна дівчина.

― Ти так думаєш?

― Так, а що в мені незвичайного?

― Ти ніби не з цього світу: то ти є, а може й нема… Розумієш, у твоїх очах я побачила щось дуже темне, як камінь.

Океанія злякалася…

― То тобі здається, там нічого немає.

― Можливо… Вибач, якщо я щось не те сказала. До речі, той хлопець весь час на тебе дивиться, ― Оля поглядом вказала на лівий куток, де сидів русявий юнак сімнадцяти-вісімнадцяти років.

― Та ні, він на тебе дивиться, ― заперечила Океанія, ― ти ж красивіша.

― Якщо так, то ходімо звідси.

― Навіщо?

― Не люблю, коли на мене дивляться хлопці.

Ольга швидко підвелась і пішла. Марія ледве її наздогнала. Їй було жаль цю дівчину, коли вона розуміла, що та ніколи не пізнає щастя через свій дурний фанатизм. По дорозі додому дівчата мовчали, кожна думала про своє… Повернувшись, Оля пішла до своєї кімнати, Океанія ― до своєї. Бегемот лежав на ліжку, коли вона увійшла.

― Ну як, щось розвідала?

― Так. Оля ― нещасна фанатичка, яка ніколи не взнає справжнього кохання…

― Сумно.

― Мені аж серце щемить від цієї думки (не знала, що воно в мене є).

― Навіщо ти себе принижуєш?

Марія лише потиснула плечима.

― Ти щось їв?

― Так, знайшов дещо в холодильнику. Хочеш помалювати?

― Як ти взнав?

― У мене така робота…

Дівчина погладила кота, взяла у рюкзаку папір і почала малювати… Пройшло десь півгодини, і вона закінчила.

― Хто це? ― раптом крикнув Бегемот.

― Що? Де? ― перелякано запитала Океанія.

― Ось це, ― кіт показав на малюнок.

― А, це…це…ти його не знаєш, ― зніяковіла вона.

― Таємний обожнювач?

― Якби ж то…― зітхнула Марія, ― тоді я була б найщасливішою людиною на світі.

― Знаєш, не хочу видатися грубим, але мені здається, що отримавши те, що хочеш, хочеться ще більшого…

― Так, може, ти й маєш рацію.

― Я тебе не образив? ― винувато запитав Бегемот.

Океанія заперечливо похитала головою. Вона взяла малюнок, глянула на нього, ледь помітно всміхнулась і сховала.

***

Наступного дня була така спека, що в квартирі не було жодного прохолодного місця, крім Океанії. Вона була дуже рада з того, що хоч їй не потрібно було щохвилини обливатися холодною водою, яка за мить випаровувалась. Оля ходила по квартирі, не знаючи, куди себе подіти від нестерпної спеки.

― Якщо ти й далі будеш ходити туди-сюди, тобі від цього легше не стане. З власного досвіду знаю, ― Марія сиділа на стільці і з посмішкою спостерігала за подругою.

― До речі, ― Оля зупинилась і здивовано поглянула на Океанію, ― тобі що, зовсім не жарко? Сидиш собі на стільчику і насміхаєшся із моїх мук…

― Нічого я не насміхаюся. Кажу ж тобі, краще зупинися, поки зовсім не згоріла.

― Гаразд, ― стомлено відповіла дівчина. Вона ненароком торкнулася до Маріїної руки і ледве втрималася на ногах. ― Та ти ж холодна, як мертв’як. Ти точно не з цього світу, дівчино…

― Та все у мене гаразд… Просто кров погано циркулює. І все тут.

― Ну дивись мені, ― Оля сіла на канапу і довго думала про щось своє.

― Я знаю, що нам робити, ― підхопилася з місця Океанія. ― Поїдемо до найближчої річки чи озера.

Олі ця ідея сподобалась, і за кілька хвилин дівчата вже йшли до парку. Він був недалеко від дому, тому їм не довелося штовхатись у громадському транспорті. Чим ближче подруги підходили до маленького озера, тим прохолоднішим було повітря, тим приємніше Ользі було підставляти своє біле обличчя легенькому вітерцеві. А Марія раділа з того, що хоч якось допомогла подрузі звільнитися від спеки.

― Ходімо, скупаємося, ― запропонувала Оля.

― Я не взяла купальника.

― Я теж. Нічого, один раз можна дозволити собі намочити одяг.

― Та ти що, я в одязі ніколи не купалася.

― А хто сказав, що я купалася? Ходімо.

Ольга потягнула Океанію за руку, і та не мала іншого вибору, крім як погодитися на цей божевільний крок. Знав би ти, мій любий читачу, що думали ті люди біля озера, що спостерігали за дівчатами… А їм було байдуже, бо їм було весело. І Марія зрозуміла, що їй зовсім не потрібно розпитувати Олю про її життя, адже її вчинки говорять самі за себе.

― Пішов би дощ, ото було б справжнє диво, ― сказала Океанія, перевівши подих.

― Годі мріяти, пішли посохнемо.

Оля та Марія сіли на покривало й почали сміятися зі свого кумедного вигляду. Та недовго залишалися дівчата мокрими ― вся вода за якусь хвилину випарувалася. Тільки хотіли вони повторити свій подвиг, як здійнявся вітер, почав зривати листя з дерев, точнісінько як тоді, коли Океанія зустріла Віторію.

― Ти знала?! ― здивовано витріщилася на подругу Ольга. ― Ти знала, що сьогодні буде злива, і вирішила розіграти мене?

― Ні, клянусь, я просто так це сказала.

― Зрозуміло, ти ― екстрасенс.

― Годі тобі.

― Швидше ходімо додому, вже нікого на озері не залишилося.

― Ти йди, а я посиджу тут.

― Та ти що, здуріла? Я тебе тут не лишу, ану, бігом!

Оля схопила подругу за руку і потягнула до будинку, накриваючись покривалом. Саме в цей момент Марії менше всього вірилося, що Оля могла вбити себе. Вона здавалася такою життєрадісною… Здавалася… Дівчата швидко добігли до квартири й одразу ж почали переодягатись у сухий одяг, щоб не застудитися. А дощ лив цілий день…

***

― Думаєш, вона впорається? ― Віторія сиділа у м’якому кріслі, погладжуючи пантеру.

― Сумніваєшся? А сама ж запевняла її в тому, що кращої кандидатури не знайти.

― Я з тобою згодна, пантерочко, але вона ж сама сказала, що не може розібратись у собі…

― То не треба було морочити голову бідній дівчині. Сказала б, що помилилась, і все тут. А то ще й сама заплуталася…

― Ні, вона підходить. Все гаразд. Просто я думала, що вона швидше вирішить, а то все тягне, тягне…

― Хай подумає.

***

Перед сном Марія сушила коси, а Бегемот тимчасом грався зі шнуром від фену. Коли Океанія лягла, кіт підійшов до неї і запитав:

― Ну як, ти вже вирішила, куди потрапить Ольга?

― Ні, ще ні, ― збрехала дівчина.

Вона нещодавно все вирішила, але не хотіла покидати Олю і вирушати у нове завдання. Їй просто було страшно.

Океанії наснився прекрасний сон… Вона була в білому легкому платті і сама була такою легкою та вільною, як пір’їнка. Літала по зеленим пагорбам і комусь розповідала про те, що вся ця краса належить їй, тільки їй… Тонка блакитна шаль, мов крила, тримала її в небі. Але жарке сонце раптом зруйнувало такі ніжні мрії… І Марія прокинулася, та не у своєму ліжку.

Вона опинилася знову в тій самій печері, а поряд сиділа Віторія (здається, років їй було тоді біля двадцяти п’яти, а більше нічого не змінилося).

― О, чорт! ― все, що на це сказала Океанія.

― Хотіла нас обманути? Не вийшло. Отже, ти вирішила. І куди?

― У чистилище, ― їй більше не було чого заперечувати.

― Зараз перевіримо, чи пройде вона…

Віторія взяла Океанію за руку і підвела до екрана, на якому світилось ім’я Ольги, а під ним ― три написи: РАЙ, ПЕКЛО, ЧИСТИЛИЩЕ. Марія натиснула на останнє, міцно заплющивши очі. Довго чекати не довелося. Вона вирішила правильно, і величезна гора спала з плечей дівчини. Вона раділа, що не помре і що відправила душу Ольги туди, куди потрібно, бо саме в чистилище, на думку Марії, заслуговувала вона потрапити.

Щоб не гаяти дарма часу, Океанія вирішила спитати, хоча й боялася:

― А…що далі?

― Як це, що далі? ― здивувалася Віторія. ― Далі виконуєш своє завдання. Пантеро, хто там наступний?

― Тільки можна більше не давати всяких психів і фанатиків? ― попросила Океанія.

― Це не від мене залежить, ― сухо відповіла Віторія, беручи з пащі пантери картку з ім’ям наступної “жертви”.

― Хто там? ― тихо спитала Марія.

― Ходімо до дверей, а кіт тобі все розповість. Отже, 1993 рік, 28 квітня…

***

Океанія знову прокинулась у ліжку. Воно було не м’яке і не тверде, але подушка була завелика. Усе нагадувало бабусину хату, а по запахам Марія одразу впізнала старе добре українське село (у дівчини було якесь дивне відчуття запахів різних місць), але навряд бабусине.

― Раджу тобі швидше вставати, одягатися і йти допомагати іншим.

― Бегемотику, якщо ти такий розумний, то спочатку розкажи мені, в якому це я селі і що маю робити.

― То ти вже здогадалася, що це село? Молодець! Отже, ти знаходишся в Митницях…

― А, знаю, знаю таке…

― Дай мені договорити. Завтра тут буде весілля. Тож поспішай допомагати жінкам прибирати, готувати… Робота знайдеться.

― А хто одружується?

― Не хвилюйся, не ти, і не наш клієнт. Віддають заміж дочку ― Катерину Загревську за непоганого парубка ― Андрія Стонтова. Думаю, що вони гарна пара.

― А клієнт?

― Так, так. Старший дружба, Олександр Стонтов, молодший брат нареченого, двадцять років, холостяк. Думає, що не створений для кохання, все село вважає його трохи схибнутим…

Не встиг кіт домуркотіти, як у двері зайшла розпашіла жіночка і здивовано витріщилася на Марію.

― Ти ще в ліжку?! Я так і знала, що в місті ти розлінилася. Хутко піднімайся і гайда надвір! Всі там лопають від роботи, а ти ніжишся тут! Бігом! ― вона рукою відкинула Бегемота з постілі і хотіла було дати йому по голові, та він швиденько вискочив з хати. ― Вставай, вставай, я тобі тітка, чи ні?

― Мабуть, що тітка. Скажіть, що треба робити, ― зніяковіло сказала Океанія, а тітка вже в дверях відповіла не обертаючись.

― В шопі порахуєш всі яйця, ще подивишся в курнику, і скажеш мені скільки їх там. А потім прополиш квіти. Тоді, якщо лишиться час, можна буде посадити нові.

― За мить я буду на вулиці.

Тітка вийшла. Марія побачила за ліжком на стільці сумку з речима. Вибрала щось погірше, зав’язала білу хустинку і вийшла. На подвір’ї туди-сюди бігали жінки. Океанія хотіла привітатись, але всі вони бігали так швидко, що дівчина залишила цю ідею. Біля хати були клумби з квітами. Бур’яну було небагато, що не могло не радувати Марію. Вона вже нахилилася над клумбою і згадала про яйця. От тільки проблемка залишалася ― дівчина не знала, де шопа. Тому й почала блукати по хазяйству, поки не набрела на курник. Він був зовсім не такий, як у її бабусі. Коли Океанія побачила тих курей, які бігали по курнику, вона мимоволі згадала жінок, які так само бігали по подвір’ю. Щоб не злити тітку, дівчина почала шукати яйця. Кумедно було б спостерігати, як немаленька Марія лізла у всі закуточки, то там, то сям натикаючися на курочок або на їхні “сліди”, але їй не дуже було смішно…

― Щось знайшла? ― за нею стояв хлопець, високий, гарної статури, з невеликими подряпинами на обличчі, мабуть, після гоління.

Він стояв і сміявся. А Марії смішно не було. Яєць вона не знайшла, де шопа, не знала…

― Я вже позбирав, не хвилюйся.

― А…

― І в шопу відніс.

― Який же ти молодець! ― незадоволено промовила Океанія. ― Може, ти ще й квіточки прополов?

― Ні, прийдеться полоти тобі, ― він ще продовжував сміятися, простягаючи руку. ― Саша, брат молодого.

Марія встала з колін, якусь мить мовчала, а потім у відповідь дала свою руку.

― Марія, сестра молодої. Щось ти занадто нормальний, як для схибнутого… — і вона зрозуміла, що сказала дурницю. ― Вибач…

― Отже, тобі вже все розповіли про мене?

― Тільки те, що ти не збираєшся шукати кохання і трохи не при собі.

― І все?

― Поки що так. А є ще щось?

― Щось я не бачу, щоб хтось полов квітки! ― почувся голос тітки.

― Вибач, мушу йти…

Коли Океанія це сказала, Олександр уже втік. Як це вона не помітила?

― Та де ж ти?! ― її повернув до реальності різкий голос.

― Вже йду! Тільки не треба на мене кричати…

― Я сьогодні на всіх кричу. Не кожен день діти одружуються. Що ти тут застряла?

― Шукала яйця, але Саша зробив це за мене.

― Ти що, розмовляла з цим дурником?

― Цей дурник ― брат вашого майбутнього сина. Та що він такого зробив?

― Він… Просто не зв’язуйся з ним, і все.

― А що, він може щось мені зробити?

― Може. Та годі, йди до квіток, а то прийдеться переносити весілля...

Океанія любила таємниці, і її притягувала така дивна особистість, як Саша. Чому? Вона не знала. Просто хотілося з ним поговорити… Щоб не нервувати тітку, Марія поспішила до клумб. Там росли троянди, маргаритки і ще якісь квіти, назв яких вона не знала. Дівчина стала до роботи. Доводилося полоти присівши, ноги дуже терпли, тому Океанія змінювала положення: випрямляла ноги і нахилялася до квіток. Хоч і був кінець квітня, сонце палило, наче в серпні. Тут дівчина побачила поряд чиюсь тінь. Обернувшись, вона зустрілася погляд якогось чоловіком років п’ятдесяти. Він був зовсім не сивий, рудий і кучерявий, не худий, але й живіт не випирав…

― Марусю, навіщо ти рвеш укріп? Це ж укріп, ― посміхаючись сказав дядько. ― Та нічого, я пожартував, поли далі.

Океанія стояла, не розуміючи, чого від неї хотіли. А коли дядько пішов, подумала: “От, придурок! Гадає, якщо я не живу постійно в селі, то не розуміюся на рослинах. Не подобаються мені такі люди… А де Бегемот?” Відповіді не було, і Марія продовжила працювати.

Завершивши справу, вона вже хотіла “спіймати” якусь жіночку, щоб спитати, що робити далі, але не хотіла заважати. Якщо щось потрібно буде, тітка її завжди покличе. Океанія поглянула на свої руки, брудні, зелені, всі в землі. Треба негайно їх вимити… Біля курника була криниця, і Марія пішла туди, заодно і втамувати спрагу. На її превеликий жаль, у відрі було сухо, прийшлось витягувати воду. Порожнє відро голосно билось об стінки криниці.

Коли з великими зусиллями дівчина відмила долоні, напилася води й очима шукала кота, вона запримітила гарне містечко. Під хатою, біля самої криниці, були сходи на маленьке підвищення. На тому місці виноград ріс і вплітався у стовпи та лавку на підвищенні, біля якої стояв якийсь ящик. Океанія вирішила перепочити у холодочку. В ящику виявилися каченята, маленькі, жовтенькі та кумедні. Марії вони дуже сподобались, і вона сиділа й дивилася на них, а може й не на них. Погляд її проникав крізь ящик і був десь далеко з її думками. А думала вона про те, що поганого може заподіяти брат нареченого. Їй так кортіло це взнати, що аж страшно. Тут і з’явився Бегемот.

― Цим манюням пощастило, що я вже поснідав. Вибач, що я так зник. Ну, як справи? ― кіт стрибнув на лавку і до Марії.

― Я тут думаю, чого всі так не люблять Сашу Стонтова, а запросили його?

― Він же брат Андрія, старший дружба. Він має бути тут.

― А чим же він так “прославився” серед люду?

― Про це тобі краще запитати когось тутешнього, бо мене не поінформували.

― Знаєш, Бегемотику, він дуже цікава особистість, а людям він не подобається, бо не такий, як вони.

― Ну не знаю. Я, мабуть, зараз навідаюся до Віторії і про все її розпитаю.

― Добре… і скажи їй, що вона може забрати мій костюм, хай залишить тільки зброю.

― Гаразд. Дивись, не закохайся в нього.

― У кого, Сашу? Та ти що? Мені ще жити хочеться. До речі, а як він помре?

― На самоті. У сімдесят вісім років, у своїй халупі, як вигнанець…

Океанія задумалась, а кіт зник тимчасом. Вона ще довго-довго сиділа, дивлячись відсутнім поглядом крізь стіну будинку… Марія вирішила, що завтра запитає в когось про Олександра, бо сьогодні — марна справа. До вечора Океанія вешталася без діла. А коли перед сном перебирала свої речі, на превеликий подив знайшла в сумці купу касет і плеєр. А прослухавши їх, ще більше здивувалась, бо пісні були не 93-го року. Це були її записи з радіо, які дівчина вже не сподівалась знову почути. Але найбільше її порадувала касета, улюблена, найулюбленіша, з французькими піснями. Марія ледь не підстрибнула від радості. Вона слухала цю касету щодня і знала всі пісні напам’ять. Повечерявши і почистивши зуби, Океанія швидко лягла в ліжко і заснула, тихо наспівуючи одну з них. “Хоч музика ніколи мене не покине…” ― думала вона.

***

Настав великий день у житті двох людей. Одруження ― такий важливий крок в існуванні людини, що приготування до нього можуть замучити кого завгодно. Марії довелося рано вставати, чого вона дуже не любила. Почалось одягання. Зайшовши до сусідньої кімнати, Океанія побачила перед дзеркалом наречену. Вона стояла, дивлячись на своє відображення і, здавалося, плакала від радості. Марії було приємно дивитися на щасливу людину…

― Допоможеш мені вдіти плаття, сестричко? ― тихо спитала Катерина.

― Так, звичайно, ― так само тихо відповіла дівчина. ― Бачу, ти дуже щаслива. Андрій ― гарний хлопець, ви будете чудовим подружжям.

При слові “подружжя” у Катерини інстинктивно лилися сльози.

― Ну, чому ти плачеш?

― Я боюся виходити заміж, Марусю, боюсь, ― наречена підійшла до сестри і схилила заплакане обличчя на її плече.

― Тепер вже якось пізно боятися, ― ніяковіючи, промовила Марія. Вона не знала, чим втішити Катю, але була впевнена, що та стане прекрасною дружиною.

― Я знаю, я не відступлю. Це просто нерви.

Океанія зиркнула на стінний годинник.

― О котрій все розпочинається?

― Об одинадцятій, а що? ― витираючи сльози сказала наречена.

― Просто я думаю, чи встигнемо ми, стоячи на місці?

― А так, вибач. Перед весіллям я зовсім розквасилася.

― Нічого, я все розумію.

― Ти моя найкраща сестра. Я тебе люблю.

― А хіба могло бути інакше?

Дівчата розсміялися. До хати зайшла тітка.

― Ну що, дівки, вдягаєтеся?

― Так, мамо. Марія мені допомагає…

― Не баріться, бо вже півдесятого.

― Тьотю, ви сьогодні аж сяєте, ― вставила слівце Океанія.

― Я знаю, а ти все одно ледацюга. Коли ти збираєшся заміж? Хочеш навік дівкою лишитися? Жодного парубка ще навіть не було.

Здається, то було неприємна для Марії тема, бо вона одразу ж похмурнішала.

― Годі балакати, пора збиратися. Ще музики не приїхали, ― сказала, помовчавши, тітка.

― А якщо вони не приїдуть, можна я буду музикою? ― спитала Марія.

Тітка тільки скривилась і вийшла з хати. Дівчата перезирнулись, усміхнулися і заходилися чепуритися. У Каті була дуже гарна сукня: біла, з ледь рожевим відтінком, вона складалась з пишної спідниці і корсету. Фата була короткою, але доволі симпатичною. Такий одяг дуже пасував нареченій з її блакитними очима і світло-русявим волоссям. Виглядала вона, як лялечка, як сонце. А Океанія була місяцем. У неї було темне синє плаття, чорні босоніжки, темно-коричневе волосся і зелено-сірі очі. Дівчата були геть різні… Через півгодини все почнеться… І тут Марія вирішила спитати:

― Кать, а що це там говорять про твого майбутнього братика?

― Про Сашу?

― Так.

― Дурниці. Нікого не слухай.

― А що ж кажуть?

― Та балакають, ніби всі дівчата, що його колись цікавили, стали божевільними.

― А докази є?

― Хто його знає? Він повернувся сюди недавно, а про його життя ніхто нічого не знає.

― Твоя мати заборонила мені з ним розмовляти.

― Ти з ним розмовляла? ― здивовано спитала Катя.

― Правильніше сказати, він зі мною розмовляв.

Катерина мовчала, мабуть, не знала, що відповісти. Океанія вирішила порушити мовчанку:

― У всякому разі, божевілля мені не загрожує…

― Чому?

― Тому що я від природи хвора на голову, ― просто відповіла дівчина, посміхаючись. Але зустрівши Катин погляд, змінила усмішку на серйозність, хоч перша їй більше личила.

― Пора, ― сказала наречена, подивившись на годинник.

― Все буде добре.

― Я знаю.

Коли все було готово, Катерина раптом запитала:

― А де ж Таня? Мамо! Таня ще не прийшла?

― Яка Таня? ― здивувалась Океанія.

― Як яка Таня? Дружка. Мамо!

Марія думала, що вона буде дружкою…

― Є твоя Таня, не хвилюйся, ― перервала її думки тітка. ― Ви готові? Зараз жених буде йти…

Прошу пробачення у читача за те, що не описуватиму детально всього ритуалу сільського одруження. Можу тільки сказати, що й досі, хай частково, в селах збереглися ті обряди, за якими одружувалися наші пращури.

Шалаш стояв на ділянці за великою хатою. На превеликий жаль, для Марії, музики з’явилися. Звісно, вони не грали пісень за її смаком, тільки весільні українські пісеньки на один мотив та російський шансон (найгірша музика для такої людини, як Океанія). Тому не дивно було, що вона майже весь час одна стояла біля тих, хто танцює, але не танцювала… Так, майже одна. Був ще дехто, хто байдуже стояв і вдивлявся у натовп, нічого не бачачи (знайомий декому погляд). Неважко здогадатися, що то був Саша. Марії швидко набридали подібні “тусовки”, і вона пішла до своєї місцинки біля криниці, але там вже сиділи якісь дівчата, тому Океанія вирішила вийти до річки, що текла за кілька кроків від тітчиного господарства. Тільки-но дівчина відійшла якнайдалі, покликали обідати, і весь народ почав сповзатися до шалашу. Марії хотілося залишитися біля води, але якщо тітка помітить її відсутність, буде щось страшне. Тому довелося повертатися… Біля шалашу вже стояла тітонька з невдоволеним виразом обличчя.

― Де ти вештаєшся? ― пошепки “кричала” тітка. ― Не танцюєш, ні з ким не розмовляєш. Що про тебе люди скажуть?! Бідна-нещасна, ану бігом за стіл!

Слова “що люди скажуть” дратували Марію найбільше… Вона з сердитим виглядом підійшла до столу наречених, її місце було зайняте. Океанія стояла, а коли тітка зиркнула на неї, своїм виразом обличчя сказала: “І що мені робити?” Тітка стрімко підійшла до столу, взяла Марію за руку і втиснула її між гостями, майже навпроти молодих (прямо навпроти стояв величезний коровай). Біля нареченого сидів дружба, біля нареченої ― дружка. Океанія потрапила на місце прямо перед Олександром. Як це тітка її так посадила? Дівчина тільки пила воду і похмуро сиділа, псуючи своїм виглядом усе свято. На смузі Саша-Марія була певна “чорна діра”.

― Молодому і молодій, “гірко”! ― порушив чийсь голос суцільну задуму Океанії.

Вона підвела очі і з байдужою заздрістю дивилася, наскільки довго зможуть молоді без дихання, у поцілунку. Вони сіли, і всі випили зі своїх чарок. І тут той самий голос крикнув:

― Дружбі і дружці, “гірко”!

Марія не розуміла, чому це незнайомі люди ще й повинні цілуватися. Здається, ініціативи з їхнього боку не було. Олександр сидів, насупивши брови, і коли Океанія зустріла його погляд, вона ледь чутно промовила: “Ну…” Тоді дружба випростався, рішуче поглянув на дружку, яка ніяково почала підводитись, і раптом обернувся до Марії, схопив її руку і швидко поцілував. У  шалаші запала тиша… Дівчина поглянула навкруги, побачила роззявлені роти, напівшляху до яких були чарки, і ледь усміхнулася до Саші. Коли той сів, у приміщенні відновився шум, а дружка з полегшенням сіла на своє місце. Океанія подивилась на Катерину, яка поглядом питала: “Що це означає?”, і так само відповіла: “Не знаю” і знов усміхнулась, але тепер більш відкрито (уявила собі обличчя тітки)…

Обід закінчився. Народ повивалював на подвір’я, а Марія ― у схованку. Але тітка часу не гаяла, вона боляче схопила дівчину за руку, та зустріла тільки її холодний погляд.

― Відпустіть, мені неприємно.

― Ти що, вже з ним цілуєшся?! А завтра хочеш у дурку, так?

― Що ви маєте на увазі? Він же мені тільки руку поцілував…

― А то сама не знаєш, що всі його дівчата стають безумними. Навіщо тобі таке щастя? ― тітка ще сильніше стиснула передпліччя племінниці.

― Будь ласка, відпустіть, ― тихо сказала Океанія.

― Хай ще раз побачу, що ти з ним розмовляєш чи ви одне на одного дивитесь…

― І що тоді? ― раптом втрутився Саша. ― Ви переріжете їй горлянку? Відпустіть її!

― Ти тут тільки завдяки своєму братові. Моя б воля, ти вже б у пеклі ванни приймав, ― буркнула тітка і пішла, її покликали.

― З тобою все гаразд? ― занепокоївся Олександр, поглянувши на дівчину.

― Ні, зі мною не все гаразд.

― Що я можу для тебе зробити?

― Ходімо, мені треба з тобою поговорити, ― Марія взяла дружбу під руку і повела його на лавку з виноградом. ― Тут нам не заважатимуть, сподіваюся.

― Слухаю тебе.

― Ні, це я тебе слухаю. Що за дивний незрозумілий вчинок? Ти хочеш, щоб тебе моя тітка вбила?

― Здається, вона на тебе постійно свариться. До чого тут я?

― До всього. Вона вважає, що ти мене хочеш в психлікарню запроторити.

― Це не дивно.

― Чому? Що таке трапляється з твоїми дівчатами? Що за лиха слава? ― Океанія намагалася говорити тихо.

― Я не знаю, хто таке вигадав. Це якийсь фатум, дурна доля. Просто мені “щастить” на ненормальних дівчат.

“О, це точно”, ― подумала Марія.

― Ти ж знаєш, які ці баби пліткарки, ― нервово розповідав Саша. ― Вони обов’язково щось таке придумають. Ти мені здалася хорошою людиною. Я вирішив довести свою невинуватість.

― Міг би мене попередити…

― Не міг, ця думка промайнула в мене несподівано, мене щось притягує до тебе. Здається, цього разу збожеволію я…

― Та що ти говориш?!

― Якби ж я знав… В тобі якийсь магніт, містика, чари... Ти не чаклунка?

― Звичайно ні, ― сказала Марія, подумавши: “Я сподіваюся…”

― Тоді я не знаю, що зі мною.

― Невже з тобою такого ще не було?

― Ніколи…

Обоє замовкли. Океанія думала, що Саша захворів, бо вважала себе останньою людиною, якій можна говорити подібні речі. Олександр думав, що Марія зараз або дасть йому ляпаса, як інші, або вб’є його своїм холодно-вогняним поглядом. На його щастя, нічого подібного не сталося.

― І що ж тепер робити? ― розгублено запитала дівчина. ― Мені потрібно побути на самоті. Вибач, Саш, не бери це в голову. Ми щось придумаємо.

― Щось придумаємо? Ти про що?

― Вибач, я мушу йти…

Океанія хутко підвелася, стурбовано поглянула на хлопця і стрімко рушила до хати. Олександр залишився наодинці з каченятами. Він нервово схопив голову руками і опустив її на груди, впершись ліктями в коліна. Це був безперечний провал, він проклятий, проклятий долею. Кохання не існує…

Марія, щоб була причина походу до хати, переодяглася. Вона ходила по кімнаті, роздумуючи над словами Саші.

― Може, це пастка? Так, усевельможна Віторія вирішила випробувати мене на стійкість. Він хороший хлопець, але може наробити дурниць. Чому я така нерішуча? Потрібно швидше вирішувати, куди його відправити… Як це важко!

― Звичайно, важко. Ніхто не казав, що буде легко, ― Бегемот тихо підійшов до Океанії.

― Що ти взнав?

― Те ж, що й ти.

― От, чорт! І що ж робити, а?

― Я звідки знаю? Це твоя робота.

― Ти ж повинен мені допомагати.

― Допомагати, але не вирішувати за тебе. Раджу повернутися, бо тітка бачить всіх, крім тебе і Олександра.

― Мені все одно.

― Вона хвилюється за тебе.

― Вона хвилюється за те, що “люди скажуть”.

― Не буду з тобою сперечатися. Здається, справа зайшла в глухий кут. Ти щось вирішила?

― Так, діятиму за покликом АNÁГКН.

― Я щось пропустив?

Марія рішуче вийшла з кімнати, взяла касету і пішла надвір. Досі грала та сама музика. Океанія роззирнулася навкруги, Саші не було видно. Вона стояла в натовпі, шукаючи виходу. Танцювальники зробили коло, хтось схопив Марію за руку, вона визволилась і втекла. Коли дівчина підійшла до схованки, там нікого не було, навіть каченят. Вона сіла на пусту лавку. Почало темніти… Деякі гості пішли додому, але більшість залишилися. Востаннє покликали до шалашу. Марія не пішла.

Саша думав, що образив її, а насправді, то були найпрекрасніші слова для такої дівчини, як вона, затятої песимістки, дитини меланхолії, зовні скутої, а зсередини ― цікавої особистості, яку нікому не дано розгледіти без її бажання. Зараз у неї було таке бажання. Воно вже починало здійснюватись, але страх смерті пригальмував її палкість. Було близько півночі, коли репертуар музик помітно збіднів. Океанія розуміла, що може змінити плин часу своєю касетою, але не могла думати без улюбленої музики. З Олею було легше… Марія підійшла до музик, запропонувала їм відпочити, а вони згодилися. За кілька секунд зазвучала прекрасна музика. Дівчина окинула оком народ. Саша стояв біля виноградника, необережно спершись на стіну. Він дістав сигарету, запалив і тільки підніс до рота, як чиясь рука забрала її, і маленька іскорка впала на землю, де й потухла.

― Не треба курити, будь ласка, ― промовила Океанія, втираючи сигарету в землю.

― Я більше не буду, ― зрадів Олександр.

― Ніколи?

― Ніколи. Обіцяю.

― Тоді ми можемо потанцювати, якщо хочеш.

― Якщо з тобою ― куди завгодно.

Вони усміхнулись одне одному. Танець кружляв усіх по подвір’ю. Музика, досі нечувана, божественна, навряд чи затримається у п’яних головах, але тверезу, прекрасну, творчу не покине вже ніколи. Вона переслідуватиме її всюди. Тому музику чули тільки Марія і Саша.

― Яка чудова музика. Ніколи не чув такої.

― Через кілька років почуєш. Запам’ятай її…

― Я її ніколи не забуду.

― І… мене.

― Тебе? Але чому? Невже я більше тебе ніколи не побачу?

― Мабуть, ― вона опустила голову. ― Чуєш цю пісню? Слухай…

― Добре, але…

― Ш-ш-ш, просто слухай.

Океанія притулилась до його плеча, і вони мовчки танцювали. Коли касета зупинилась, музики закінчили роботу.

― Дякую, ― тихо сказав дружба.

― За що?

― За те, що ти довела мені. Кохання все ж існує, любов ― не примара.

― Звичайно, я ж люблю тебе.

― Справді?

― Так, але пробач мені, я не можу тебе кохати.

― Ти ж сказала, що любиш, ― розгублено сказав Саша.

― Люблю, але кохати не можу. Я помру, покохавши.

― Чому? Я не розумію. Ми ж можемо бути разом.

― Ні, не можемо. Не треба розуміти, тільки прости мене. Ти повинен бути щасливий, обіцяєш?

― Як я можу бути щасливий без тебе?

До них втрутився хлопчик, передав касету.

― Музика хай залишиться у твоїй пам’яті, а кохання ― у серці. Візьми, ― Океанія дала йому касету, поцілувала в щоку і зникла, покинувши хлопця в сльозах.

Вона вирішила і не карала себе за те, що залишила Сашу. Марія показала йому любов. Вона знала, що життєвий шлях його не зміниться, але тепер у нього в серці буде щось нове і пізнане…

***

― А я вже думала, що ти там навіки залишишся.

― Вибач, Віторіє, що розчарувала тебе, ― Марія низько вклонилась і одразу підійшла до суті, ― де екран?

― Ходімо.

Віторія пильно дивилася на лице Океанії, яка поклала руку на напис “РАЙ” і натиснула. Марії знову пощастило правильно вгадати.

― Ти непогано справляєшся. А пантера вже хотіла тебе записувати до мертвих. Ти ледь не впала зі скелі… Вчасно одумалася? Від такого кохання навряд чи хтось би відмовився, навіть я. А ти так легко…

― Легко не було. Навпаки, дуже важко. Мені вперше зізнавались у коханні. А свої улюблені касети я не всім дарую.

― Ну, не знаю… Ти така таємнича, по тобі нічого не скажеш, ― Віторія вагалася, чи говорити, чи ні, усе ж наважилась: ― Олександр Стонтов був тим хлопцем, у якого закохалася твоя попередниця.

Океанія здивовано звела очі на співбесідницю.

― Так. Тому я й боялася, щоб з тобою такого не сталося. Юля закохалась у нього, але її почуття не знайшло відповіді. Тоді хлопець повинен був померти у двадцять два роки від побиття селянами. Чому, знаєш сама… Юля його врятувала.

― Але ж Саша все одно помре, а Юля…

― Він відживе за двох.

― Я хочу спати, ― через кілька хвилин сказала Марія. ― Можна зробити перерву?

― Можна. Ліжко там, на добраніч…

***

Була сьома година вересневого ранку. Задзвонив будильник, але Фенікс уже давно прокинувся, а може, він і не засинав… Він стояв біля вікна і дивився на сонце, що тільки нещодавно встало зі свого м’якого ліжка. Був вихідний, але Фенікс не збирався відпочивати. Протерши руками досі заспане обличчя, він вийшов на балкон, випрямив руки, мов крила, і “полетів”… Варто йому заплющити очі, і світ заливається жовто-червоним сонячним сяйвом, виникає нечітка жіноча тінь, вона стає чорною, манить його за собою і зникає. Дивний сон… Хоча у Фенікса усі сни дивні, усі схожі. Знову його лице запалало. Він притиснув до щік холодні руки, і на мить стало легше. Потрібно негайно знайти її. Вона відповість на всі його запитання, розтлумачить усі його сни.

Йому двадцять сім років, він не має нічого, крім батьків, братів і сестер. Він відчуває, що чужий у цьому світі. Йому потрібна вона, тільки вона йому рідна, але як її знайти, він не знає… Та як він її знайде, якщо навіть не бачив і не знає імені? Але якби він її побачив, то впізнав би, точно.

― Як тебе знайти? Як жахливо… Що за вогонь пожирає мене зсередини? А-а-а! ― Фенікс схопився за голову, кудись побіг, а через мить повернувся до кімнати весь спітнілий і, скрегочучи зубами, закричав на все горло. Він упав на підлогу холодний, тяжко дихаючи, в розірваному одязі. Здається, він збожеволів… ― Врятуй мене, врятуй, врятуй, ― шепотів, заплющивши очі. Замовк. Заснув.

***

― Ти впевнена, що це він? ― засумнівалася Віторія, дивлячись то на Фенікса, то на пантеру.

― Так показує екран.

― Це якась помилка. Це не може бути він, пантеро. Він же скажений…

― Це зв’язок.

― Щось він надто болючий…

― Не знаю.

― Почекаємо ще. Ще одне завдання. Якщо вона його виконає добре, то ми, може, зробимо їй сюрприз.

Віторія, — на вигляд їй було десь шістнадцять років, — почухала пантеру за вухом і повільно підійшла до ліжка, на якому спала Океанія. Вона спала довго, але погано. Щось мучило її. Але що? Віторія поклала руку на її чоло, рука стала червоною. “Їй сниться сонце, ― подумала вона, ― добре.”

― Пора, ― мовила пантера.

― Ні, нехай відпочине. До того ж, у неї дуже цікаві сни. Мабуть, то все ж він.

― Звичайно, він.

***

Фенікс одягнув те, на що натрапила рука, і поспіхом вийшов із дому. Пильно вдивляючись у кожне обличчя, у кожну постать, він шукав її. Але марно. Серце палало і казало, що він не там шукає. Де ж її шукати? Може, в іншому світі? Він заплющив очі: вона манила його, він йшов за нею, поки не натрапив на стовп… Все, йому пряма дорога до психлікарні. Тільки одна проблема: він не знає, де в Лос-Анжелесі лікарня. Було зрозуміло лише те, що розум у нього суттєво потьмарився, і все. Цікаво, якщо померти, вони зустрінуться? Раптом на блакитне каліфорнійське небо насунулися хмари, почалась одна з тих злив, під якими Океанія любила ховатися. Бідний Фенікс. Тепер його сльози відчаю злилися зі сльозами неба. Він пішов блукати по вулиці, яка швидко стала безлюдною, схожою на стан його душі. Вперше за останній час він відчув порожнечу, наче дощ вимив з нього всі думки. Вона стояла там, під дощем, мокра, холодна, прекрасна. Фенікс полетів на її поклик. Птах прокинувся на лавці. Але як він тут опинився? Це вона?

 

***

― Я довго спала? ― Океанія затуманеним поглядом дивилася на Віторію.

― Як це в тебе виходить?

― Що?

― Де ти знаходиш таку дивну музику? В Бога чи в диявола? ― Віторія похитала головою й дала Марії альбом і олівець. ― Ось, тримай. Поки помалюй. Я пошукаю наступного клієнта.

― Дякую, ― здивовано сказала дівчина.

Вона малювала пташку, яка наполовину була в попелі, хотіла злетіти до неба, але земля її не відпускала. Це був фенікс.

― Тобі подобаються фенікси? ― запитала пантера, навіть не дивлячись на малюнок.

― Так, дуже цікаві птахи, а що?

― А люди?

― Що? ― Океанія не зрозуміла її натяків.

― Нічого, забудь.

Пантера попрямувала до Віторії, а Океанія поглядом провела її, похитала головою і закінчила малюнок. Віторія покликала Марію, і та мовчки підійшла до дверей.

― Удачі, ― побажала “дівчинка”.

― Спасибі, ― Океанія увійшла у двері.

***

Марія прокинулася на твердій підлозі. Зверху монотонно крапала вода. Океанія підняла голову, але наткнулася на щось металеве й холодне. Це був пістолет…

― Не треба різко рухатись, ― почувся жіночий голос. ― Я людина нестабільна, можу вистрелити, а тоді твій мозок розлетиться по стінах…

― Тоді ми не отримаємо грошей, ― заперечив чоловічий голос.

Океанія мовчала. Вона була приголомшена: її голова під прицілом, а життя коштує грошей; її викрали і вимагають викуп. Але ще вона здивувалася, бо, здається була у ХІХ столітті або на початку ХХ. Далеко ж її відкинули… Жінка, що стояла над Марією з пістолетом, опустила його.

― Ти маєш рацію, коханий, ― вона підійшла до місця, звідки лунав чоловічий голос.

― Який я тобі коханий! ― незадоволено відповів голос, і чоловік підійшов до Океанії.

На вигляд йому було років двадцять шість. Високий, худорлявий, з довгуватим обличчям і темним коротким волоссям, чорними проникливими очима. Саме таким Марія уявляла собі чорта. Одягнений чоловік був у зім’яту білу сорочку, жилет і чорні брюки. Сорочка була розстібнута, внизу з-під жилета було видно її кінці. Жінка, що стояла біля нього, була струнка, світлокоса, з безумними карими очима, одягнена у чоловічий одяг, такий, як у “чорта”, тільки сорочка була застібнута і незім’ята… В руках у чоловіка був кинджалик з різьбленою ручкою. Це Марії не дуже сподобалося. Він присів біля сидячої дівчини і, направивши лезо на її обличчя, сказав:

― Якщо будеш мене слухатися, боляче тобі не буде, зрозуміла?

Океанія кивнула.

― Добре, і не треба так на мене дивитися, наче диявола побачила, ― він вгадав її думки.

― А мене слухатися не треба? ― мовила жінка з образою.

― Тебе ― ні. Не розумію, чому я тебе тягаю з собою.

― Тому що я єдина людина, яка тебе кохає, ― гордо заявила та.

― Тільки не починай знову, ― замучено благав чоловік.

― Зараз буде сімейна сцена? ― пошепки запитала себе Океанія.

― Щось, схоже на те, тільки без сім’ї, ― відповів він.

― Заткнися, дівко! Хочеш кулю в лоба? ― крикнула жінка.

― Бет, заспокойся.

“Бет? Це ж іноземне ім’я! Де я, чорт забирай?”― злякалася Марія.

― Можна запитати, де я? ― вголос сказала вона.

― Ні, поки не можна, ― відповів чоловік.

“Здається, ― подумала дівчина, ― ту Бет краще не чіпати…”

― Якщо щось захочеш спитати чи сказати, мене звуть Тоні, ― він допоміг Океанії встати, ― а тебе…

― Марія.

― Мері?

— Ні, Марія.

— Ну гаразд. Їсти хочеш?

― Ні, але можна… в туалет? ― ніяково вигадала вона.

― Бет!

― Що?

― Проведи нашу “дорогу” гостю в туалет.

― Пішли, ― Бет взяла Марію за руку і кудись повела.

Коли вони поверталися, дівчина зі страхом думала, де Бегемот. Що, як він залишив її? Як вона взнає, хто клієнт? Вона навіть не знає, в якому вона столітті. І що тепер? Її вб’ють? Вона ж не зможе сказати, хто дасть викуп. Залишається тільки одне: ознайомитись з обома викрадачами, вирішити, куди відправити кожного, і швидше вибратися звідси. Але ж це ― злочинці, чого від них чекати? А якщо їм не захочеться, щоб Океанія щось про них дізнавалася? Сумніви як завжди переповнювали її…

― Тоні, любий, ми повернулися, ― сповістила Бет.

― Заходьте до сусідньої кімнати ― там сніданок.

Бет узяла Марію за руку, і вони пішли до кімнати з маленьким вікном, на якому висіла шторка. Це приміщення було світліше і сухіше за те, в якому Океанія прокинулась. У вранішньому світлі вона могла краще розгледіти і викрадачів, і себе. Тут лице Тоні не здавалося таким блідим, а волосся Бет зливалося із сонячним сяйвом. На Марії була сукня кольору морської хвилі, коси заколоті ззаду, на шиї висів малахітовий кулон у вигляді краплинки. Мабуть, вона була не з бідної сім’ї… На маленькому столику стояли дві миски з якоюсь кашею та дві ложки.

― Пригощайтеся, ― промовив Тоні, зайшовши одразу за Марією.

Дівчина вирішила не сперечатись і почала снідати. Викрадачі здивовано переглянулись, і Океанія це помітила:

― Що? Щось не так?

― Дуже дивно, ― сказав чоловік, ― ти спала на підлозі, говориш, що хочеш в туалет, їси оцю бридоту, і ні слова докору не сказала…

― А я повинна бути чимось незадоволена?

― Справді, ти повинна дякувати, що ще жива, ― в’їдливо мовила Бет.

― Смачного, ― сказав, помовчавши, Тоні.

Він повернувся до дверей і збирався піти, коли пискливий голос Бет зупинив його:

― Я пильнуватиму, щоб вона не втекла.

― Дурненька, куди ж вона втече? ― заперечливо похитав він головою і вийшов з кімнати.

Марія провела його поглядом.

― Він мій, ― пережовуючи їжу, сказала Бет.

― Що?

― Якщо ти думаєш відбити у мене Тоні, то тобі це не вдасться.

― По-перше, ― відповіла Океанія, ― мені не здається, що ти його цікавиш, а по-друге, не маю я бажання водитися з людиною, яка при одному моєму неправильному русі може мене зарізати.

― Все одно не чіпляй його! ― Бет залишила пусту миску на столі і, тримаючи у лівій руці пістолет, правою схопила Марію за лікоть, вивела її з-за столу і повела до кімнати, де був Тоні.

― Любий, ця сучка сказала, що ти мене не кохаєш. Можна пристрелити її, за брехню?

Океанія вражено відкрила рота. Тоні саме голився, і половина його обличчя була в піні. Не відриваючись від справи, він відповів:

― Поки нам не дадуть грошей, ніяких убивств. До того ж, за правду не карають.

Здається, Бет уже звикла до такого ставлення, тому промовчала. Тоні, закінчивши, повернувся до Марії і сказав:

― Речі, які були з тобою, у кутку біля матраца.

― Дякую, ― дівчина підійшла до невеликої торбинки і розкрила її. Там були чисті листки, олівець і… малюнок фенікса.

― Що там? ― занепокоєно спитала Бет.

― Нічого. Мої листки і олівець

― Ти що, художниця? ― поцікавився “чорт”.

― Ні, я просто люблю малювати.

― Намалюєш мене, ― наказала Бет.

― Бет, перестань, ― заперечив Тоні.

― Я хочу…

― Я сказав ні, ― його слово було остаточним. ― У нас багато справ. Треба написати листа її батькам і якось передати. Краще поспішити. Потурбуйся, щоб міс не втекла, а я приготую все, що нам потрібно.

Тоні вийшов. Бет зачинила всі вікна, закрила ставні і, сказавши: “Сиди тут”, пішла, зачинивши за собою двері. “По-моєму, Бет не більше мене хоче, щоб я залишалася тут”, ― подумала Марія і сіла на матрац. Вона почула, як зачиняють вхідні двері. Раптом, хто-зна звідки, з’явився Бегемот.

― Вибач, що так довго. Все не міг до тебе прорватися.

― Нарешті, ― не без радості промовила Океанія. ― Я вже думала, що ці злодії тебе вбили.

― Ага! Не так легко мене позбутися. Як ти тут?

― Могло бути й гірше. Давай швидше, розповідай.

― Ти зараз знаходишся у місті Уейбрідж, поблизу Лондона.

― Я в Англії? ― здивовано спитала Марія.

― Так. І до того ж, сьогодні у тебе 16 вересня 1907 року.

― А чого мене так далеко відправили?

― Не знаю.

― Продовжуй. Хто клієнт?

― На твоє щастя, Тоні. Вони з Бет викрали тебе, щоб “підзаробити грошенят” від твого багатого батька. Але проблема в тому, що татусь не збирається платити викуп. У вас з ним стосунки не найкращі. Але щоб врятувати свою дорогоцінну репутацію, він направить на викрадачів поліцію. В результаті Тоні застрелять, а ти повернешся в сім’ю.

― А Бет?

― Про неї нічого не відомо, мабуть втекла.

Такого повороту подій Марія не чекала. Хоч вона й зраділа, що не Бет її клієнтка, бо Тоні їй був цікавіше, але такий кінець їй зовсім не подобався. Кіт вирішив розвіяти її думки.

― Подобається новий одяг?

― Так, звичайно. Але відчуваю, що мороки буде зі зніманням і одяганням…

― Попросиш Бет допомогти.

― Бет? ― здивовано підняла брови Марія. ― Та вона швидше мене задушить корсетом, ніж допоможе його розшнурувати чи зашнурувати.

― Чому?

― Вона ревнує до мене Тоні.

― Цікаво-цікаво. А що, були причини?

― Звичайно, ні. Мені здається, що в неї просто не все гаразд з головою.

Запала мовчанка. Бегемот думав про смачний обід. Океанія думала про те, що завжди між Богом і дияволом обирала останнього. Їй дуже захотілося намалювати портрет Тоні, тому вона з нетерпінням чекала, коли він повернеться. А потім вона згадала, як розізлиться Бет. Те, що їй уявилося далі, було не дуже приємно…

― Якщо Бет або Тоні будуть тебе кривдити, то у твоїй торбині може з’явитися зброя.

Марія погодилася.

― Ти не будеш проти, якщо я посплю? У мене почала боліти голова, ― Океанія стомлено вмостилася на “ліжку” і, не дочекавшись згоди Бегемота, заснула.

Кіт зник. За вікном тихо крапав дощик…

***

― Вас відвезти додому, містере Фенікс? ― запитала молода жінка, дивлячись у його мокре лице.

― А ви знаєте, де мій дім? ― ледь чутно спитав він.

― Так, я подивилась у вашому паспорті, якщо ви не заперечуєте…

― Мені все одно, аби перестала боліти голова.

Він судорожно стиснув голову і скрутився на лавці.

― Я все ж відвезу вас додому, піднімайтеся.

Фенікс не став сперечатися, важко підвівся і, спираючись на жінку, дійшов до її автомобіля. Жінка відвезла його до квартири, в яку було важко зайти без коментарів. Все було розкидано, але господареві було байдуже… Рятівниця закутала Фенікса у теплу ковдру і поклала його на ліжко, де той тихенько заснув. Віторія, а то була саме вона, лише знизала плечима і мовчки покинула квартиру. Дощ закінчився…

***

Океанія міцно спала. Тоні невдоволено відштовхував від себе Бет, яка промокла і тулилася до нього. Він різко відчинив двері до кімнати, в якій спала Марія. Бет здивовано подивилась на “сплячу красуню” і подумки здивувалася: “Чому ця дурепа не втекла?” Тоні теж був здивований, але не Океанією, а тим, як його колега необачно сховала полонянку. Він підозріло подивився на Бет і пошепки насварив її:

― Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Хотіла, щоб вона втекла?

― Не втекла ж, ― з образою сказала Бет.

― Гаразд, нагрій воду, щоб помитися.

Жінка зраділа, що її “коханий” не дуже розсердився і швидко побігла виконувати наказ. Марія уві сні перевернулася на інший бік, обличчям до Тоні. Вона, схрестивши на грудях руки, підтиснувши від холоду ноги, щось муркотіла. Тоні усміхнувся, дивлячись на неї. Чоловік взяв зі свого ліжка ковдру, підійшов до Океанії і легенько вкрив її. Випадково торкнувшись її щоки, Тоні відчув холод, але дівчині стало тепліше від цього дотику. Вона повільно розплющила очі і побачила викрадача, з лагідною усмішкою на обличчі, з мокрого волосся повільно стікала вода, прямо на чоло. Океанії було приємно, що на цей раз до її голови не було прикладено зброї.

― Спи, я не хотів тебе будити, ― тихо сказав Тоні.

― Та нічого… Дякую за ковдру, ― дівчина сіла на “ліжку”.

― Хочеш чого-небудь?

― Так. Хочу намалювати твій портрет.

― Навіщо це тобі? ― здивувався він.

― Хочу, щоб в мене залишилася про тебе пам’ять. До того ж, ти цікава людина, а я люблю цікавих людей, і люблю малювати людей, які мені подобаються. Але якщо ти не хочеш, я не примушую…

― Ти теж цікава людина, намалюй автопортрет.

― Ні. Мені необхідно намалювати саме тебе.

― Добре, намалюєш.

― Дякую.

Тоні встав на ноги і подав руку Марії. Вона взяла його мокру руку, але раптом зупинила свій погляд на дверях. Тоні помітив це і різко повернувся. Там стояла заплакана Бет. Вона чудово знала, що ніколи не змусить Тоні кохати її, але вперто не хотіла цього розуміти і все більше билась об своє кохання. А тут, коли вона побачила, як це дівчисько заграє з її жертвою, а він ще їй люб’язно відповідає, її нерви не витримали. Жінка мусила зробити все, щоб Тоні належав тільки їй. Інша помре… Океанія хотіла щось сказати, але Бет швидко пішла і зачинила за собою двері, тихо кинувши: “Я не буду вам заважати ”.

― Здається, вона щось не так зрозуміла, ― не зводячи погляду з дверей, задумливо сказала Марія.

― Це її проблеми.

Дівчина перевела погляд на Тоні.

― Я намагався її зрозуміти, але не можу, ― Тоні сів на своє ліжко. ― Ми виросли разом. Вона вважає, що ми створені одне для одного. Бет трохи не при собі… Коли я пішов з дому, вона прив’язалася до мене, сказала, що завжди буде зі мною. Я їй пояснював, що вона мене не цікавить. Але не міг залишити хвору дівчину, та вона б сама не відстала. Доведеться тягати її з собою, мабуть, усе життя.

Океанія підійшла до “чорта” і поклала свою руку йому на плече.

― А не можна було знайти якусь роботу, щоб не бути злодіями?

― Одразу видно, що ти не знаєш, як важко зараз десь влаштуватися.

Марія не хотіла сердити Тоні, тому замовкла і пішла до свого матраца. Чоловік винувато подивився їй услід.

― Вода нагрілася! ― почувся голос Бет.

Океанія стояла біля стіни, вдивляючись у подряпину на ній. Тоні пішов митися. Марія, залишившись на самоті, вирішила перевірити, чи Бегемот потурбувався про зброю. Вона розкрила торбу, там з’явився маленький кинджалик і револьвер. Останній дівчина краще закутала в папір, а кинджал сховала під одяг. Вона зрозуміла, що після побаченого Бет ще більше її зненавиділа, і хто знає, до чого це може призвести. Тоні швидко повернувся.

― Можеш іти митися.

― Йду.

Океанія зачинила засов на дверях і подумавши, що коли зніме корсет, знову його не одягне, почала роздягатися. Але перед дівчиною постала проблема: її руки не діставали до ґудзиків на спині та шнурів корсету. Довелося кликати Бет (кинджал був напоготові).

― Бет! Зайди, будь ласка! ― крикнула Океанія, відімкнувши засов.

Через хвилину двері відчинилися.

― Розстібни мені, будь ласка, сукню і корсет, ― Марія сиділа спиною до дверей, тримаючи розпущене волосся руками, щоб не заважало.

За мить дівчина відчула гарячий дотик рук, які швидко розстібнули ґудзики і зупинилися.

― Ще корсет, ― сказала Марія.

Пальці почали обережно розтягувати тугі шнури.

― Усе, можеш спокійно знімати.

― Тоні? ― вона різко повернулася. ― Я ж кликала Бет.

― Вона була зайнята. Я теж можу допомогти.

― Ага… дякую. Вийди, прошу тебе.

― Вибач, якщо образив, ― Тоні вийшов.

Марія поспішила зачинити двері. Її серце сильно калатало. Звичайно, вона ж соромилась і перед жінками роздягатись, а перед чоловіками ― жах!

Океанія швидко помилась, але не знайшла чим витиратися, тому довелося одягатись мокрою, корсет вона залишила в руках. Повечерявши, Марія пішла спати. Тоні дістав для неї теплу ковдру, що було дуже доречно, адже вночі ставало холодно. Він почекав, поки заснула Бет, а тоді й сам влігся спати. Йому чомусь наснились янголята в корсетах… А Марії снилася ніч, де замість місяця було сонце.

***

Феніксові теж снився сон: вона кликала його, він йшов за нею; вона взяла його руку, і йому стало холодно, потім вона його поцілувала, і йому стало жарко; звучала музика, яку він ще ніколи не чув; далі був вибух, і він залишився з її трупом. Чоловік прокинувся. Була глибока ніч. Фенікс побачив біля себе записку:

 

Не буде більше жодного цілунку.

В тобі залишаться лише сумні слова.

Лише скуштуєш раз отруйного ти трунку,

То станеш знов живий, вона ― мертва.

В.

 

Він уже не міг заснути…

***

Настав ранок 17 вересня 1907 року. Сонце тільки-тільки з’явилось і осяяло світлом кімнату, де спала Океанія. Бет, за наказом Тоні, пішла на розвідку в місто, а сам Тоні готував сніданок. Прокинувшись, Марія лежала з розплющеними очима і розмірковувала над своїм завданням… Після сніданку повернулася Бет. Вона розповіла, що все місто вже говорить про викрадення, і що скоро батько викраденої відповість злочинцям.

― Чудово! Все йде за планом, ― зрадів Тоні. ― Незабаром ми отримаємо гроші.

Марія тільки похитала головою. Бет незадоволено пискнула:

― Чого це ти хитаєш головою? Щось маєш проти?

Тоні здивовано подивився на усміхнену Океанію.

― Мій батько швидше сам мене вб’є, ніж хоч пенні комусь віддасть.

― Чому це? ― не втихала Бет.

― Ми з татусем не в найкращих стосунках… Мабуть, він тільки для репутації поцікавився моїм викраденням.

― От… свиня! ― крикнув Тоні. ― Що ж він тоді надумає?

Дівчина тільки знизала плечима, знаючи, що обмовившись про плани батька, занапастить своє життя. Тоні знову кудись відправив Бет. Щоб не втрачати час, Океанія запропонувала:

― Може, почнемо?

― Що? ― перепитав Тоні.

― Портрет.

― Мабуть, почнемо. Як мені сісти?

― Як тобі зручно.

Тоні сів на Маріїн матрац, спершись на стіну. Океанія сіла на його ліжко і почала малювати. Як на диво, у неї Тоні вийшов дуже добре і легко. Вона швидко закінчила портрет, і чоловікові він сподобався. Марія дуже зраділа. Коли вони обідали, повернулася Бет. Вона зайшла до кімнати і побачила портрет Тоні. Решта дня пройшла без цікавих подій. Перед сном Марія одягла нічну сорочку, яка з’явилась у її торбині. Тоні з увічливості вийшов, а Бет — ні. Океанія відчувала себе ніяково перед нею, та нічого не могла вдіяти. Раптом дівчина почула тихі кроки жінки. Хоч Океанія сиділа до неї спиною, все одно відчувалось її наближення. Бет надумала позбутися суперниці, вбивши її. Вона все продумала: скаже Тоні, що дівка чогось накинулась на неї, і Бет змушена була захищатися. Тільки одну річ вона не передбачила: Марія була озброєна. Океанія обережно тримала напоготові кинджал. Бет замахнулася ножем над спиною дівчини, яка різко повернулась і встромила свій кинджалик у груди розбійниці; одночасно пролунав постріл з пістолета Тоні. Його куля потрапила в те саме місце, що й лезо, тільки зі спини.

― Тоні… ― ледь чутно зітхнула Бет і впала мертва на підлогу, заливши її своєю кров’ю…

***

Поки Тоні порався з трупом, Океанія сиділа на ліжку, притиснувши до себе ноги, в голові звучали одні й ті самі слова: “Молодець, Машенька, гарний удар! Ти її прикінчила! Ти вбивця!” Її трусило від холоду, а може й від жару. Ні, вона не шкодувала про свій вчинок… То ось куди зникла Бет від поліції… До домовини… Тоні сів біля Марії і обійняв її за плечі, хоч вона і не потребувала цього. Не те щоб вона була морально сильною людиною, просто тепер вона буде більш обачливою. А якщо хтось сам напроситься…

― Що я можу для тебе зробити? ― тихо спитав Тоні.

― Ти вже убивав? ― мовила Океанія.

― Ні…

У її скронях щось несамовито тиснуло. Потрібно виконувати завдання. Марія заснула, закутавшись у ковдру. Хоч як холоднокровно Тоні пристрелив Бет, можете бути певні, що для нього це була більша травма, ніж для Океанії. Не тому, що вона була менш вразлива, а тому що… вона сама не розуміла свій характер.

 

 

***

― А я не сумнівалася, що вона її вб’є, ― Віторія задоволено розсілась у своєму кріслі.

― Ти була настільки впевнена у цьому?

― Так. Здається, я нарешті її вивчила.

― “Вивчила”. Як можна вивчити людину?

― Можна. Немає нічого неможливого, зокрема, для мене.

― Яка ж ти самовпевнена.

― Це одна з моїх чеснот, ― Віторія посміхнулась, встала і підійшла до свого співбесідника. ― У тебе немає питань? Все зрозуміло?

― Так.

― Молодець, ― Вона взяла його за руку і кудись повела.

***

Океанія дивилась у вікно. Пожовкле листя стелилося барвистим килимом комусь під ноги. Вона згадала якусь циганську пісню. Тихо наспівуючи мелодію, дівчина пригадувала свою сім’ю. Вона вже ніколи їх не побачить… Може, краще б вона й не зустрічала Віторію? Чомусь їй дуже захотілося поімпровізувати на фортепіано. Ще їй хотілося закінчити свою велику картину, як вона її називала, “Свою” картину. Правда, вона всі свої картини так називала. Океанія посміхнулася…

― Маріє, ― Бегемот скочив на ліжко.

Вона його не чула, продовжувала дивитись у вікно.

― Я прийшов попрощатися.

― Прощавай, ― наче крізь туман відповіла дівчина.

Бегемот зник, і більше Марія його не бачила…

― То ти ще й співаєш гарно? ― Тоні зайшов і сів навпроти полонянки.

― Я люблю співати, ― тут вона подивилась у його чорні очі. ― Прощавай.

― Прощавай?

Океанія зникла, а опинившись уже в печері, зустріла Віторію приблизно того ж віку, що й Тоні. Вона була в рожевій сукні, лице освітлювала чудова люб’язна усмішка, яку Марія дуже не любила за ту люб’язність.

― Що ти відчуваєш, ставши вбивцею?

― Нічого особливого. Вбила, ну і що? Життя приходить, йде… Ні-чо-го о-со-бли-во-го, ― вона хмикнула і підійшла до екрана.

У кутку чиєсь серце билося зі швидкістю в двісті ударів на хвилину. Віторія подивилась туди, кивнула і пішла слідом за Марією. “Чистилище” ― ось куди відправилася душа Тоні.

― Невже ти зовсім нічого не відчуваєш? ― не вгамовувалася Віторія.

Океанія мовчки відійшла від екрану. Чомусь її потягнуло у бік співбесідника Віторії, хоч дівчина і не знала, що там хтось є. Але дивне відчуття охопило її, обличчя запалало. Вона притиснула до щік свої вічно холодні долоні, і на мить стало легше. А Віторія дивилась на неї і ледь помітно посміхалася.

― Ну що? Йдемо далі? ― спитала жінка.

Марія кивнула головою і подивилась у найтемніший куток печери.

***

Вікно було зашторене, але крізь штори пробивалося світло. Ліжко, на якому спала Океанія, було навпроти вікна, тому сонце світило прямо на неї, від чого дівчина різко розплющила очі. З’явилося підозріле відчуття, що вона в ліжку не сама, і відчуття було правильне. Океанія обережно подивилася на другу половину ліжка. Її очі широко розкрилися: біля неї спав якийсь чоловік. Він уві сні перевернувся на лівий бік, і Марія, побачивши його обличчя, впала на підлогу і ще довго не вставала. А коли наважилася, чоловіка вже не було, Фенікс (а то був він) кудись зник. Дівчина вирішила, що треба робити щось зі своєю головою, бо галюцинації її не влаштовували, хай навіть такі гарні. А де ж Бегемот? Вона згадала про те дивне прощання. Хто ж буде їй допомагати? Вона що, знову залишилася сама?

У двері постукали. Океанія поглянула на себе, потім, знайшовши двері, пішла відчиняти.

― Хто там? ― спитала вона.

― Обслуга, міс. Ваш сніданок.

Дівчина відчинила, і до кімнати заїхав візок з приємним запахом.

― Дякую, ― вона зачинила двері.

“Міс… Я знову десь за кордоном. Та ще й у якомусь готелі, ― думала Марія, ходячи по кімнаті. ― Хоча, готель, видно, хороший. Дякую”. На стіні висів красивий календар на 2000-ний рік, був знову вересень. А яке ж число? Поснідавши, Океанія вирішила проглянути свій гардероб. Усі речі були у шафі. Вона знайшла щось вересневе й одяглася.

Марія вийшла зі свого номера, взявши рюкзак, зачинила двері і пішла гуляти по місту. Дивитися не було на що, окрім моря… Величезне, прекрасне, бурхливе, воно омивало своїми хвилями узбережжя. Океанія знайшла на безлюдній вулиці лавку і сіла, дивилась на море, знову думала про Фенікса. Якби ж то був насправді він… Просидівши півдня на вулиці, роздумуючи про щось, Марія повернулась до готелю. Принесли обід, потім вечерю… А вона ще не знала, ні хто клієнт, ні де вона. Годинник на стіні показав десяту вечора, і дівчина зібралась спати. Вона лише встигла одягти піжаму, як у двері постукали. Стюарт приніс конверт, в якому було запрошення: «Завтра, 30 вересня, о десятій вечора, у головній залі відбудеться бал-маскарад на честь Дня народження власниці готелю “VENUS” міс Кетрін Боне. Обов’язково: костюм і маска».

 

 

― Дуже цікаво. Мабуть, ця Кетрін і буде моєю клієнткою. Костюм. І де ж я його візьму?

Океанія відчинила шафу, її очі широко розплющилися: там висіла цікава синьо-зелена сукня з маскою незрозумілої форми. Ось це було саме те, в чому вона завжди хотіла походити. Сукня була наче розділена на дві частини: права ― синя, ліва ― зелена, так само і маска. Марія лягла спати веселішою, але більш збентеженою. Вона ніколи не була на подібних дійствах, і це її лякало більше, ніж радувало…

***

― Ти впевнена, що хочеш цього? ― перепитувала пантера, дивлячись, як Віторія приміряє маску і посміхається своєму відображенню на стіні.

― Так. Я хочу бути там при їхній зустрічі. Видовище повинно бути цікавим, ― вона засміялася.

***

Океанія спала довго і спокійно. Їй не хотілось вставати з ліжка, але бліде сонячне світло вже не давало спати. Вона відчинила двері на стук, але в коридорі зі сніданком не було стюарта, тільки троянда і записка: «До зустрічі. В.».

— В? Віторія? ― записка Марії не дуже сподобалась, але заінтригувати Віторія вміла. ― Вона що, прийде сюди? На маскарад? Ave Maria pardonnez-moi! Сьогодні буде на що подивитися…

Вона похитала головою і посміхнулася тією посмішкою, що ніби казала: “Що ж, подивимося…”

Дев’ята година вечора. Марія почала одягатися, зробила зачіску й одягла маску. Вона ще раз прочитала на запрошення. Цікавість так її замучила, що вона вийшла раніше. Але, здавалося, дівчина навіть запізнилася. У залі було повно народу в різних вбраннях. Перед дверима стояв чоловік, теж у масці (там геть усі були в масках), з книгою в руках. Він вклонився Океанії і запитав:

― Будь ласка, назва вашого костюму?

― М, “Маргарина”…

Він записав щось до своєї книги і жестом запросив дівчину до зали. З дверей потрібно було спускатися сходами до основної частини приміщення. Поки вона йшла, повільно розглядаючи прекрасне місце, деякі кивали їй головою, вона відповідала їм.

Різноманітні яскраві костюми блимали перед очима, наче метелики. Марія спустилася до зали. Серед гостей ходили офіціанти з напоями і закусками. Один з них якраз пройшов повз Океанії, і чиясь тонка рука взяла келих з пуншем та подала його дівчині. Вона обернулась і побачила жінку років двадцяти восьми. Вона була у червоно-чорному костюмі з великим розрізом; сукня гарно підкреслювала її витончену фігуру.

― Я не п’ю спиртного, ― відмовила Марія.

― Як хочеш, ― сказала жінка і відпила з бокалу.

― Віторія? Ти все ж прийшла?

― Ти мене впізнала. Ну, тим краще. Я вирішила допомогти тобі з новою клієнткою. Вона стоїть біля он того столика, бачиш? ― Віторія рукою вказала на дівчину в рожевій сукні, простій, але красивій. ― Так ось, це Анна Мікс, танцюристка, дев’ятнадцять років. Далі ― діло твоє.

― А я думала, що моєю клієнткою буде Кетрін Боне.

― Та ти що, це ж я.

― Це багато чого пояснює. Дякую.

― Працюй.

Океанія опустила плечі і пошурувала через натовп до Анни. На половині дороги їй стало погано. Вона відчула чиєсь гаряче дихання і різко розвернулася. Чоловік у чорному костюмі зі сріблястими вставками йшов назустріч. З-під маски палали зелені очі. Марія звернула увагу на шрам над губою. Невже це він?! Вона ледь встояла на місці. Він підійшов, і її тіло затремтіло.

― Добрий вечір, ― ледь чутно сказав Фенікс.

― Привіт, пташко, ― так само відповіла Океанія.

― З позавчорашнім Днем народження, ― він поклав їй у руку чорну троянду.

― Мені вже п’ятнадцять…

Фенікс захотів поцілувати її вуста, але тільки залишив на її чолі ніжний доторк.

Заграла музика, досі ніким не чувана. Натовп почав танцювати, а ці двоє стояли посеред зали і не могли надивитись одне на одного, ніби вони вже ніколи не побачаться. От і сталося! Він нарешті зустрів її, але спокій ще не минув. Він бачив її великі очі, пухкі губи, а вона бачила щось таємниче в ньому, щось незвідане, але настільки притягуюче, що вона не втрималась і притулилась до його плеча. Не те щоб вона шукала захисту. Вона шукала любові, щоб її любили. Інше не має значення. Якщо їй не буде дано кохання, а буде дана любов, вона не засмутиться. Одна думка, що він з нею, зігрівала його більше, ніж ціле сонце. Він завжди буде поруч.

― Дякую, дякую, дякую, ― почувся голос Віторії зі сцени. ― Оскільки сьогодні моє свято, я хочу робити подарунки вам. Перший — моїй гарній знайомій…― вона подивилася на папірець, ― Маргарині. Прошу сюди.

Океанія нічого не чула. Хтось смикнув її і сказав, що її запрошують на сцену. Вона зніяковіло пішла, тримаючи Фенікса за руку, але раптом вона його загубила в натовпі. Її винесло на сцену.

― Привіт, ― сказала Віторія. ― Всі ми знаємо, як чудово ти співаєш. Прошу, ― вона передала Маргарині мікрофон.

Дівчина була збентежена. Але зазвучав вступ до однієї з її улюблених пісень, і вона вчасно вступила. За співом Океанія все забувала, і, вжившись в образ, виспівувала французькою мовою, самої мови не знаючи. Закінчивши пісню, Марія пішла зі сцени. Зал аплодував. Знову почувся голос Віторії:

― Зараз годинник проб’є дванадцяту. Попелюшки повтікають, і всі ми познімаємо маски, щоб побачити, хто та чарівна леді, з якою ви танцювали, чи хто той надокучливий дядько, що весь вечір не давав вам спокою.

Марія очима шукала Фенікса. Але він перший знайшов її і, підійшовши, сказав:

― Якщо моє обличчя здасться тобі надто жахливим, я зрозумію.

― Це мої слова. І до того ж, я знаю твоє обличчя. Це те лице, яке я мріяла побачити останні два роки.

Годинник пробив дванадцятий удар. Маски опинилися в руках у гостей. Очі Фенікса, побачивши її лице, повністю затуманились. Раптом у залі зникло світло. Натовп замовк. Океанія відчула, як хтось міцно притулився до неї і почав тремтіти.

― Я не люблю темряви, ― тихо сказав Фенікс.

Він обійняв її. Увімкнулося світло. Марія і Фенікс опинились у її кімнаті.

― Можеш розплющити очі.

Фенікс повільно підняв повіки і радісно подивився на Океанію, яка стояла біля нього, дивлячись наскрізь.

― Я допомагатиму тобі з твоїм завданням. Тому, якщо ти хочеш швидше вирішити це, краще познайомся з Анною, ― трохи засмучено говорив Фенікс. Здається, йому не подобалась ця робота. ― Ходімо.

Він пішов, а за ним — Марія. Вони вийшли до вестибулю, де на канапі сиділа заплакана Анна.

― Вона отримала телеграму про смерть свого нареченого, ― пояснив Фенікс.

Дівчина сиділа і крізь сльози повторювала: “Томмі, навіщо ти вбив Алекса?” Марія підійшла і сіла поруч на канапу.

― Тобі чимось допомогти? ― запитала Океанія.

Фенікс пішов.

― Так. Будь ласка, оживи Алекса.

― А хто він?

― Він — моє кохання, моя радість, а тепер — печаль.

― А хто такий Томмі?

― Томмі? ― очі Анни стали злими. ― Він — моя ненависть, моє нещастя. Він убив Алекса.

― Це точно?

― Звичайно. Томмі завжди не любив Алекса. Вони написали, що він загинув у автокатастрофі. Ні, це Томмі його вбив. І він у цьому зізнàється.

― Яким же чином?

― Я розповім усе поліції.

― Може, спочатку мені розповіси?

Анна пильно поглянула в Маріїні очі, озирнулась і взяла її за руку.

― Тобі? Гаразд. Тільки ходімо в мій номер.

Дівчина повела Океанію на сходи. Марія ледве встигла очима пошукати Фенікса, але не знайшла його.

Анна зачинила за собою двері, посадила співрозмовницю на канапу, сіла поряд і почала розповідати:

― До минулого року, перед тим як я покохала Алекса, Томмі був моїм найкращим другом, як і повинно бути у брата із сестрою. З самого народження він був найвірнішою, найближчою людиною для мене. У дванадцять років я серйозно почала танцювати. Томмі дуже мене підтримував, бо батьки були проти. Я багато чого досягла у своїй роботі… На одному з моїх концертів до моєї гримерки принесли величезний букет білих лілей, а в записці було написано: “Кохаю. Алекс.” Томмі, побачивши це, наче збожеволів. Йому здавалося, що Алекс маніяк, що він хоче мене вбити. Коли ми з Алексом почали зустрічатися, мій брат став дуже загадковим, він почав підслуховувати під моїми дверима, коли я розмовляла по телефону. А коли я йшла на побачення, він холодно виглядав у вікно. Я хотіла познайомити їх, дурна, думала, що цим все налагоджу. Алекс хотів помиритись, а Томмі грубо відштовхував усі його і мої спроби. Одного разу я відчула дивний запах, проходячи повз кімнату брата. Від того смороду я ледь не знепритомніла. Я без стуку увійшла туди. Томмі прокурив кімнату ладаном, і сидів на підлозі перед восковими свічками і якоюсь книжкою. Він чарував. Я спитала, навіщо він це робить, але зустріла його злий погляд почорнілих очей, і за мить я опинилась у своїй кімнаті на підлозі. Мій брат зв’язався з чорною магією. З тих пір з Алексом почали траплятися різні нещастя: спочатку померла мати, потім — батько, а тепер… ― Анна розправила зім’ятий папірець з телеграмою, ― і він сам… ― вона розплакалася.

Щойно у Марії все вклалося в голові, вона не зрозуміла, чому ж виникли труднощі з тим, куди відправити Анну. І тут все саме собою роз’яснилося.

― Сьогодні я стану чаклункою і вирішу всі проблеми. Ти мені допоможеш?

Океанія ледве не втратила мову, але їй вистачило слів сказати:

― Ні. Я не хочу втручатись у магію, ще й чорну. Це не для мене.

― Ти ж хотіла допомогти. Ну от… допоможи.

― Хвилину тому ти казала, що підеш у поліцію. До чого ж тут магія?

― До всього. Якщо поліція навіть посадить Томмі, він зможе втекти. Треба його бити його ж зброєю. Приходь сюди вночі. Твоя присутність дуже важлива.

― А якщо я не прийду?

― Краще приходь.

― А все ж таки? ― не вгамовувалася Марія.

― Тоді доведеться тебе вбити… Приходь, ― лагідно сказала Анна, відчиняючи двері, через які Океанія поспішила одразу вийти.

***

Марія повернулась до своєї кімнати. Вона дуже хотіла спати. Тільки встигла дівчина одягнути піжаму, у двері зайшов Фенікс. Він був у теплому синьому светрі і чорних брюках.

― Ти підеш до Анни?

― Що, цієї ночі?

― Вона ж сказала…

Океанія стомлено зітхнула, а її руки протерли обличчя. Звичайно, їй було б цікаво побачити якісь чаклунства, але страх, лінь і втома її просто добивали.

― Я дуже хочу спати.

― А її погрози? ― занепокоєно спитав Фенікс.

Марія задумалася. Вона взула капці і засунула в кишеню піжами маленький кинджалик, яким убила Бет. Океанія подивилась на Фенікса, опустила очі, і знову подивилась:

― Можеш постояти біля дверей Анни, якщо щось станеться?..

― Звичайно.

Океанія з Феніксом підійшли до номеру Анни.

― Я чекатиму на тебе, ― сказав він і міцно притиснув дівчину до себе.

Вона постукала. Двері були відчинені.

― Заходь, я вже все приготувала, ― почувся голос майбутньої відьми. ― Роздягайся і проходь до сусідньої кімнати.

― Що означає “роздягайся”?

― Зніми одяг.

― Я не зніму, ― сказала Марія, заходячи до кімнати, де в колі свічок сиділа Анна, одягнена. Вона читала “Отче наш” задом наперед. Закінчивши, зробила якийсь рух руками і вказала на місце біля свічок.

― Лягай туди.

― Навіщо?

― Я приноситиму тебе в жертву.

Спокійний тон Анни так задів Марію, що вона ледь не накинулась на неї. Вона думками кликала Фенікса.

― Я щось не пам’ятаю, щоб для того, аби стати відьмою, треба когось приносити в жертву.

― Це новий пункт. Роздягайся і лягай.

― Ні. Я йду звідси, ― вона направилась до дверей, але її зупинив постріл. Куля потрапила в стіну біля Марії.

― Наступна — твоя, ― попередила Анна.

Океанія вже вирішила, куди потрапить Анна, але чомусь залишалась на тому самому місці.

― Ну… ― мовила відьма.

Фенікс, почувши постріл, спробував виламати двері, але вони стали надто міцними. Він ледь не збожеволів від думки, що з нею щось станеться, а йому не по силі її врятувати…

***

― Цікаво, правда? ― сміялася Віторія.

― Цікаво, але зовсім не смішно, ― відповіла пантера.

― Уяви собі, щоб переміститися сюди, їй вже мало просто вирішити.

― Що ж іще?

― Потрібно, щоб вони були поруч.

― А ти не могла їх попередити? Ця Анна зараз уб’є Марію.

― Нехай Фенікс поквапиться. Побачимо, наскільки сильне його кохання…

― Ти божевільна.

***

Марія не знала, що їй робити. А якщо Фенікс кудись пішов?

― Фенікс!! ― крикнула вона.

Це збило Анну з пантелику, але ненадовго. Вона направила дуло пістолета на Океанію. Фенікс почув нестримний крик. Звідкись у нього взялася сила, і він висадив кляті двері, влетів до кімнати і накрив собою Марію, вчасно…

***

― Браво, браво! ― аплодувала Віторія. ― Ось що означає “встигнути в потрібний момент”!

― Віторіє, чому система гальмує? ― розсердилася Марія.

― Вона не гальмує. Вона змінилася.

― У чому ж зміна? ― запитав Фенікс.

― Ой, все вам розкажи, ― відповіла Віторія. ― Самі здогадайтеся.

Марія і Фенікс перезирнулися. Вони трималися за руки, мабуть, і не помічаючи цього.

― Йдемо далі? ― спитала Віторія, підходячи до екрана. ― Обирай, Марі.

Океанія з Феніксом підійшли, і дівчина натиснула на “Пекло”.

― У-у, так жорстоко, ― налякала її Віторія.

Марія правильно обрала, від чого Фенікс дуже зрадів.

Пантера змінила тему:

― Ну, як ви одне одному?

Океанія подивилась на чоловіка і зустріла його погляд, від чого усміхнулася.

― Зрозуміло, ― кивнула головою “кішечка”.

Віторія повела їх до дверей наступного завдання. Коли вони зайшли, жінка сказала собі, посміхаючись: “Ця подорож буде дуже цікавою…” Вона хіхікнула і відійшла від дверей, зачинивши їх.

***

Літні канікули: відправити дитину до літнього табору, чи нехай живе?

(З газети)

Марія дуже не любила табори. І причин для цього було так багато, що якби хтось запропонував їй табір в обмін на місяць без музики, вона б обрала останній. Ненависть до таборів росла з кожним наступним їх відвідуванням…

Океанія прокинулась на розгойданому ліжку, їй здалося, що цю стелю вона вже десь бачила. Потім її голова обережно повернулась праворуч. О жах! Вона була у тому огидному таборі, на Закарпатті. То був останній табір, в якому вона була і, мабуть, найгірший. У кімнаті, крім Марії, спали ще три дівчини: дві Тані і Яна. Океанія згадала, що о восьмій починається ранкова зарядка, на її годиннику було пів на восьму. Пора вставати. Зараз до їхньої кімнати зайде вожатий, Володимир Володимирович, і скаже, що почався новий день. Дівчата почали прокидатись і казати одне одному: “Доброго ранку”. Для когось він був добрим, а Марія ледь не розплакалась, згадавши черги в туалет, душ, їдальню. У двері постукали, увійшов Фенікс.

― Дівчата, через двадцять хвилин біля корпусу, ― він подивився на Океанію, усміхнувся і пішов далі.

Дівчина дуже зраділа, побачивши його, але цей табір все псував. Та нічого не вдієш… Треба тільки якомога швидше покинути це місце і забути про нього.

Йдучи всім загоном на сніданок, перед їдальнею Фенікс підійшов до Марії і сказав їй на вухо:

― Після сніданку зайдеш до моєї кімнати, двісті двадцять третя.

Океанія так і зробила. В кімнаті нікого, крім них не було.

― Зараз усі їдуть на процедури в санаторій. Ти краще залишись тут, зі мною.

― Гаразд, ― всміхнулася дівчина. ― Я не проти.

Марія сіла поряд із Феніксом на його ліжко і обхопила його руку. З ним їй було приємно, і вона заплющила очі.

― Знаєш Онопу Ярослава? ― спитав Фенікс.

Океанія різко розплющила очі, згадавши того малого товстого придурка.

― Краще б не знала, ― розлючено відповіла вона.

― Він твій клієнт.

― Що?! ― крикнула Марія. Із ним їй найменше хотілося мати справу. ― Тоді я вже знаю, куди його відправити. В пекло!

Але то не було її остаточним рішенням — у ній говорила ненависть.

― Він тебе чимось образив? ― спитав Фенікс.

― Нічого серйозного, але… він придурок, ― скривившись, мовила дівчина і сильніше притиснулася до чоловіка. ― То ти тепер у нас вожатий?

― Не нагадуй, ― стомлено відповів він. ― Стільки відповідальності, за кожним треба дивитись, у заходах участь брати. Ненавиджу.

― Хм, хоч у чомусь ми схожі, ― посміхнулась Океанія.

Раптом вона схопилась за живіт і скривилася.

― Що трапилося? ― занепокоївся Фенікс.

― Не знаю. Якийсь різкий біль.

У двері постукали і, не дочекавшись дозволу, увійшов отой Ясік, як його там називали. Фенікс розізлився на нього:

― Я не дозволяв тобі заходити, ― він подивився на його вилуплені очі, потім на Марію. ― Що тобі треба? Ти чому не на процедурах?

― Я не ходю на процедури, ― хлопець поглянув на Океанію і криво посміхнувся. ― Мені потрібно п’ять гривень, на морозиво.

Фенікс зітхнув, дістав конверт з грошима Онопи, вийняв п’ять гривень, щось написав на тому ж конверті і протягнув гроші власникові.

― Що, вчора переїла? ― з насмішкою спитав Ярослав.

― Ні, ― з-під лоба подивилась на нього Марія. ― Просто мене від тебе нудить.

Фенікс всунув п’ятірку в руку хлопцеві і вивів його з кімнати. Океанія лягла на ліжко, підігнувши під себе коліна. Чоловік підійшов до неї і приліг поруч, притуливши її до себе. І не треба було нічого говорити. Вони просто лежали разом.

***

Марія пішла до своєї кімнати після обіду. Там на неї чекали її сусідки по кімнаті, була “тиха година”. Дівчата подивились на неї і переглянулися. Океанія лягла на своє ліжко, повернулась обличчям до стіни і почала засинати…“Тиха година” закінчувалась о четвертій дня, але Марія так міцно спала, що коли Фенікс проходив по кімнатах, сказати, які будуть культурні заходи, він тільки лагідно поглянув на Океанію і сказав:

― Хай поспить.

Їй снився рідний дім: мама, тато, навіть брат.

Щовечора в залі проводили конкурси або якісь концерти. Цей вечір не був винятком. Була гра-показуха. Після закінчення всі йшли до корпусу. Марія була поруч із Феніксом, коли почула ззаду крик:

― Гей, велика дівко! Чого ти така велика? Га? Ги-ги-ги! Не важко тобі ходити? Га? ― Онопа йшов зі своєю компанією.

Фенікс обернувся спочатку до нього, а потім до Марії.

― На перший раз я промовчу, ― тихо сказала Океанія, зціпивши зуби і беручи з кишені свої рукавички з кігтями.

Ясік підбіг і потягнув її за коси, Марія різко розвернулась і дряпанула його лице. Онопа почав тікати, плачучи і кричачи від болю. Океанія побігла за ним, догнавши, повалила його на асфальт і почала лупцювати. Її очі почорніли. Фенікс зрозумів, що в результаті постраждає тільки вона, від багатеньких родичів хлопця, тому підбіг до Марії і відтягнув її від залитого кров’ю Онопи. Потім чоловік міцно обійняв дівчину, шепочучи їй на вухо: “Я зробив би те саме, але тобі від цього буде тільки гірше…”

Усі в шоці підбігли до Онопи, який несамовито кричав від болю. Його понесли до медпункту, Марію повели до кабінету головної виховательки табору, Елли Семенівни. В тісному приміщенні зібрались усі вожаті, інструктори та ще якісь люди. Фенікс стояв поруч з Океанією, ніжно обхопивши її руками, в той час коли її руки, у скривавлених рукавичках, до самого м’яса впивались у її стегна, але болю вона не відчувала, тільки злість… Марія мовчки вислуховувала всі образи на свою адресу, дивлячись кожному у вічі. Фенікс почав захищати її, але дійшла і до нього черга звинувачень.

― Він тут ні до чого, ― твердо сказала Океанія.

Білі бриджі стали чорними по боках від крові. Коли Марія з Феніксом вийшли з кабінету і пішли до його кімнати, Еллу Семенівну покликали до телефону, дзвінок був від батька Онопи…

***

Фенікс дістав аптечку і почав заліковувати рани дівчини, але як вилікувати її потьмарений розум і пошкоджене серце, він не знав. Океанія мовчки лежала на ліжку вже з перев’язаними ногами, в чистих штанях.

― Цієї ночі будь дуже обережною. Вони можуть щось задумати, ― казав Марії Фенікс. ― Може, залишишся тут зі мною?

― Ні, не хочу знову тебе компрометувати. На добраніч…

Фенікс обійняв її і повторив, щоб вона була обережною. Океанія пошкутильгала до своєї кімнати. В коридорі усі, кого вона зустрічала, перелякано дивились на неї і поспішали зачинити двері своїх кімнат.

Марія на диво швидко заснула, може, через те, що вона була впевнена у правильності свого вчинку. Її сусідки по кімнаті вже спали, коли вона прийшла, а може, прикидалися.

Десь біля другої години ночі Океанія раптом прокинулася. Їй терміново потрібно було піти до Фенікса. Вона тихо вийшла і прикрила за собою двері. Почувши скрип підлоги, Марія різко озирнулась і побачила чотири величезні руки, які схопили її, заткнули рота та віднесли кудись, здається, в туалет. Два бугая заклеїли дівчині губи і почали мовчки бити її то руками, то ногами. Марія намагалась відбиватися, але була надто слабка перед ними. Закінчивши своє діло, дядьки помили руки і подивились на її тіло, що валялось у червоній калюжі.

― Не подобається мені така робота, ― сказав один.

― Але грошей треба, а цей мільйонерчик гарненько нам заплатив, ― заперечив другий.

Перший знизав плечима, і обидва поплентались до виходу. Марія лежала і не ворушилась, вона була без свідомості, але в голові звучала незв’язна музика, уривчаста, незрозуміла.

Фенікс ходив по своїй кімнаті, ламаючи собі руки, здригаючись від найменшого шуму. Спочатку він почув якийсь шерех, зупинився, подумав, що йому здалося. Потім він почув голосніші звуки, схожі на розмову, але слів не можна було розібрати. Фенікс швидко відчинив двері, виглянув у коридор, а коли голоси замовкли, швидкими кроками, не зважаючи на те, що всі сплять, голосно ступаючи ногами, піднявся на третій поверх. Там він повільніше підійшов до дверей Маріїної кімнати, помітив прикриті двері, різко відчинив їх, у темряві оглянув кімнату при місячному світлі: на трьох ліжках спали дівчата, а четверте, ліжко Океанії, було порожнє. Натрапивши тремтячою рукою на вмикач світла, він натиснув на нього. Від різкого світла прокинулась Яна. Вона спросоння подивилась на Фенікса.

― Що? Що таке?

― А де Марія? ― різко спитав він.

― Не знаю, ― Яна глянула на порожнє ліжко. ― Вона прийшла, коли ми вже полягали, і спала тут.

Щойно дівчина договорила, Фенікс вимкнув світло, сердито грюкнув дверима і пішов. Він заходив до кожної кімнати, будив дітей, але так і не знаходив Марії. Він дуже розгнівався на всіх, але найбільше — на себе. Тільки хотів Фенікс спускатись на другий поверх, почув хрип. Він різко побіг до туалету в кінці коридору. Без жодних вагань він убіг туди і побачив Океанію, обернену лицем у криваву підлогу. Її тіло було викручене і схоже на земляну грушу, тільки червоно-чорну від крові. Фенікс, не розгубившись, обережно перевернув Марію на бік, підклавши їй під голову свою правицю. Він відкрив їй рот, звідти полилася кров.

― Тільки не помирай, не залишай мене, дихай цим чортовим повітрям, ― повторював Фенікс. ― Чорт тебе забирай, Віторіє! Віторіє!

― Що ти кричиш? Тут я, тут, ― незадоволено відказала Віторія.

Фенікс сидів з Марією вже у печері.

― Вона повинна жити, ― безумним поглядом дивився він на тіло Океанії.

― Якщо вона не мертва, ще можна її врятувати, ― сказала жінка, підходячи до нього.

― То рятуй, хай йому чорт!

Пантера принесла Віторії чорний камінець, той самий, що знайшла Марія. Віторія приклала його до серця Океанії, в той час серце Фенікса билося тільки для одного подиху Марії.

***

Океанія пролежала без жодного слова декілька днів, Фенікс ні на мить не відходив від неї. Віторія була невдоволена, бо через цей випадок Марія пропускає завдання.

― Вона не могла почекати зі своїми особистими справами? Спочатку все ж таки завдання.

― Завдання? ― перепитав Фенікс. ― До чого тут завдання? Ти при своєму розумі? Вона мало не загинула, а ти — завдання!

― Щось ти надто розговорився. Може, хочеш її підмінити, га?

― Ні, мені таке “щастя” не потрібне.

― То йди. Знаєш, що можеш піти з роботи, коли заманеться. Ну давай, іди…

― Я її не залишу з тобою. Ти її уб’єш, ― дивлячись у розплющені очі Марії, Фенікс підійшов, взяв її руку і притиснув до свого серця.

Віторія дивилась на них і заздрила Океанії, бо її кохали, вона кохала. А Віторія — тільки монстр для всіх.

Як тільки Марія фізично одужала, Віторія дала їй нове завдання. Океанія подякувала їй і Феніксові за порятунок. Але чоловік не потребував подяки: одне споглядання того, що його кохана жива, давало і йому життя.

***

Океанія прокинулась, бо не могла дихати, щось стискало її легені. Вона встала, залишивши дрімаючого Фенікса у ліжку самого. Марія, одягнена в рожеву теплу піжаму, підійшла до вікна і, відчинивши його, вдихнула морозне повітря. Фенікс теж прокинувся і, підійшовши до неї, обережно поклав свою голову на її плече. Лице Океанії дуже змінилося: чоло постійно було насуплене, погляд неясний, губи міцно стиснуті.

― Не хочеш поговорити про те, що сталося? ― тихо спитав Фенікс.

Марія заперечливо похитала головою і подивилася на мляве сонце, що тільки почало сходити.

― У кінці листопада сонце спить довше, ― сказала вона і відійшла від вікна.

― Сьогодні понеділок, двадцять дев’яте листопада, 1999 рік, ― додав здивований Фенікс. ― Але звідки ти знаєш?

Океанія обернулась до нього і посміхнулася. Вона дістала з шафи зелений светр, джинси і пішла одягатися до сусідньої кімнати. Фенікс і собі переодягнувся.

Хода Марії теж змінилася: якщо раніше вона ходила твердо, але з сутулими плечима, то тепер вона випрямилась, рівно тримала спину, але ходила вже не так упевнено, ніби спочатку пробуючи, чи не випарувалася земля з-під ніг, немов сліпа. Усі ці деталі добряче налякали Фенікса. Коли Океанія повернулась до першої кімнати, він сів на ліжко і, пильно вдивляючись у свою супутницю, говорив:

― Ми зараз у Москві. Клієнт ― відомий тут актор, Євгеній Дворжовський. Першого грудня він загине в автокатастрофі.

Марія слухала уважно, хоч і знала все це з книжки про відомих людей. Поснідавши, вони пішли гуляти по вже майже зимовій Москві. Фенікс щось розповідав Океанії, вона слухала, а коли він щось питав ― мовчала.

***

Щодо клієнта Марія нічого не могла вирішити, їй потрібно було з ним поговорити, а такої можливості не знаходилося. Дівчина згадала, що читала в книзі про те, як перед катастрофою Євгеній Дворжовський був у лікаря, перевірити наявність астми. Це був єдиний шанс зустрітися з ним. Фенікс завжди був з Марією. Вона розповіла про свій план, чоловік згодився піти з нею.

Уночі сон не приходив до Фенікса, щось його турбувало, не давало спокою. А Океанії не давав спокою жахливий сон, а ще гірше було те, що вона не могла прокинутися. Їй снилася зграя чорних круків, що літають над нею, все нижче і нижче, потім пролітають крізь неї, розривають на шматочки, виривають серце з грудей своїми величезними кігтями. Вона відмахується від них руками, але потім падає на брудну землю, лицем донизу. З її спини стирчать дзьоби, крила круків. Біля неї нікого немає. Вона лежить, а повз пливуть чорні хмари, йде дощ, звучить музика, схожа на крапання дощу по металевій кришці. Так Марія промучилась усю ніч. Її розбудив дзвін будильника, поставленого на шосту.

Вона розвідала адресу Інституту імунології, куди до восьмої повинен був прибути Євгеній. І незабаром Океанія з Феніксом уже сиділи в коридорі, чекаючи на нього. Актор прийшов зі своїм другом на прийом, його попросили почекати. Цим і скористалася Марія. Вона непомітно підсіла до чоловіка.

― Доброго ранку! ― привіталась дівчина.

― Не знаю, чи добрий він, ― відповів засмучено він. ― Якщо в мене виявлять астму, не зможу вам відповісти те саме.

Океанія пильно вдивилась у його цікаве обличчя.

― Можете не турбуватися. У вас немає цієї хвороби, ― запевнила вона.

Чоловік здивовано поглянув на усміхнену Марію. В цей час підійшла його черга. Він зайшов до кабінету, а дівчина повернулася до Фенікса.

― Ходімо.

― Що? Все?

― Ще ні.

Вони вийшли на вулицю, освічену мокрим світлом. Дійшовши до перехрестя, Марія зупинилася. Вона стала пригадувати слова з книги: “Цього не повинно було статися! Бог не повинен був його забирати!” Океанія вдивилась у дорогу. До неї прийшла думка, що Фенікс не розділить її ідею.

― Що трапилося? ― занепокоївся він.

Марія поглянула йому у вічі.

― У тебе є гроші?

― Так.

― Купи мені будь ласка… шоколадку.

― Яку?

― На твій вибір.

― Добре, ходімо.

― Ні. Я почекаю тебе тут. Нам усе одно доведеться переходити це перехрестя. А ти сам швидше збігаєш.

Фенікс недовірливо поглянув на дівчину, але погодився.

― Гаразд, тільки стій тут, ― він пішов.

― Феніксе! ― крикнула Океанія.

Він різко обернувся.

― Я кохаю тебе! ― зі сльозами мовила вона. ― Іди, йди…

Це ще більше збило його з пантелику. Але він пішов (може, якби він побачив сльози на її очах, він би одразу повернувся).

Океанія мала рацію: астми у Євгенія Дворжовського не було. Він дуже зрадів цьому, тому не міг дочекатися, поки приїде додому, і взяв мобільний телефон. Його “дев’ятка” виїхала на перехрестя. Не помічаючи попереджувального знаку, водій ось-ось зустрінеться з вантажівкою. Але раптом на дорогу вибігла Марія і почала зупиняти автомобіль актора. Невідомо, звідки у неї з’явилося стільки завзяття і сили, але її поява звернула увагу Євгенія і водія вантажівки. Обидва почали гальмувати, а Океанія ― зупиняти машину актора своїм, протилежним рухові автомобіля, тиском. Здавалося, життя людини було врятовано. Фенікс почув скрип машин і, побачивши Марію на дорозі, побіг до неї, усвідомлюючи, що це — КІНЕЦЬ…

***

Марія порушила правила завдання… Вона змінила долю клієнта. Ця помилка коштує життя. Але її існування було б безглуздим, якби вона не допомогла саме у цьому випадку. Тому що Євгеній Дворжовський не повинен був так рано померти.

― І я не шкодую про свій вчинок. Його життя принесе більше користі, ніж моє, ― казала дівчина Віторії.

Остання їй дивувалася.

― От чого тобі не вистачало, скажи мені. Ну все ж у тебе було. А про Фенікса ти подумала? Що йому робити?

Марія опустила голову.

― Він знайде своє справжнє кохання, одружиться, буде щасливим…

Віторія засміялася страшним сміхом.

― Ідіотка! Ти, ти ― його кохання! ― ткнула в неї пальцем жінка. ― Все! Геть!!

Океанію віднесло вітром углиб печери. Чиясь мертво-біла рука підняла її з підлоги і покликала слідувати далі за постаттю, одягненою в чорний балахон, обличчя не було видно. Марія пішла слідом, і в залишках її розуму звучала музика і тихі слова:

«І нехай ходитиму я в тумані без жодної надії на світло, я пам’ятатиму тебе;

І нехай плакатиму я, навіки залившись у пітьмі, я пам’ятатиму тебе;

І хай яким довгим і важким буде мій шлях до смерті чи до спасіння, я пам’ятатиму тебе;

І хай як безнадійно шукатимуть мої очі втіхи в інших очах, я пам’ятатиму тебе;

І кохатиму я тебе, тому що я пам’ятатиму тебе…»

― Я теж пам’ятатиму тебе, помираючи, ― сказала ледь чутно Океанія.

Її провідник озирнувся і вказав рукою на двері. Марія підійшла, подивилась на постать.

― Можна побачити ваше обличчя?

Тінь відкинула балахон, і Марія побачила своє відображення, але суворе, безпочуттєве, з іронічною посмішкою. Океанія вийшла за двері. Вона опинилась у білому просторі, без контурів, без предметів. Двері зникли. Жовтий промінь промчався по очах, вони замружились від світла. А коли Океанія розплющила очі, все змінилося. Вона стояла перед сходами нагору, білими і красивими. Нагорі у два ряди сиділи люди, яких Марія любила, але родичів там не було, то були герої її мрій, а не реальності. Океанія підняла голову, на верхніх сходах стояв Фенікс, закутаний у червоно-чорну мантію, він протягнув до Марії руку, запрошуючи її до себе. Дівчина у відповідь простягла свою і повільно, наче уві сні, почала підніматись по сходах до своїх мрій. Як тільки вона порівнялась із Феніксом, вона помітила, що його очі почорніли. Марія насупила брови. Стався вибух: вся картина розлетілась на міріади шматочків, то були залишки мрій, залишки життя. Покарання було найстрашнішим. Хоч і Євгеній Дворжовський все одно помер, за тих самих обставин, Марія була покарана…

***

Двадцять восьме жовтня 2002 року було днем доволі похмурим і дощовим, була справжня осінь. Дощ був то рясним і безжальним, то тихо крапав на намучену землю. Чорні хмари то безперервно сунули на небо, то поволі затягували собою світ. У Києві на кладовищі, по вулиці Гарматній, були похорони. Ховали п’ятнадцятирічну дівчину, що померла після довгої коми. Її одягли як наречену, за давнім звичаєм. Біля труни стояла невелика купка родичів. Під великими парасолями ховалися заплакані жінки і чоловіки. Що може бути жахливішим, ніж ховати власну дитину? Її блідо-зелене обличчя зливалося з кольором світу на той момент. Відчайдушна матір кинулась до труни, кричачи: “Дівчинко моя!” Її перехопили і стали заспокоювати. Священик читав молитву. Люди кинули по жменьці землі до могили, але земля від дощу перетворилась на болото, і шматки стали важкими в’язкими грудками.

На небі зненацька заблищали блискавки, загриміло, як улітку. Родичам довелось їхати з кладовища, залишивши роботу копальникам, закопувати труну… Дощ до того розгнівався, що робітники, залишивши справу, повтікали ховатися.

― Закінчимо після дощу, ― сказав один.

― Так, бо копати зараз дуже важко, ― погодився другий.

Вони пішли до каплички біля кладовища.

***

Приємно прокидатися. Якщо тобі наснився поганий сон, ти прокидаєшся і впевнюєшся, що насправді все гаразд, щоправда, потім боїшся знову заснути. Якщо тобі гарний сон наснився, то шкода, що він закінчився, але радієш, що таке може наснитися. А якщо ж нічого не снилося, то прокидаєшся, щасливий від того, що життя буде не таким ніяким, як той сон.

Марія відчула м’яке ліжко своїм тілом, але вона боялась розплющити очі. То це був сон, тільки довгий сон, страшний і прекрасний, чарівний сон. І він нарешті закінчився… Океанія наважилася повільно розплющити очі. Побачивши своє місцезнаходження, з її очей полилися сльози, але далеко не радості. Бо не було чому радіти: вона лежала в темній труні. Ось що! Ось що страшніше за будь-які покарання! Бути похованою заживо. Їй не вистачало повітря. Сльози текли невпинними потоками. Але з’явилась надія. Марія почала кричати на допомогу. Але навряд чи хтось повірить, що голос звучить із труни. Вона руками знайшла кинджал і пістолет. То було її останнє спасіння. Марія почала прострілювати домовину, проколупувати забиту кришку.

― Навіщо так її забивати?! Вони думають, що небіжчик може втекти?! ― шмаркаючи від сліз, шипіла вона, але, згадавши, що сама робить, тільки тихо зареготала.

З якоюсь несамовитістю відколупавши засуви, Марія посунула кришку, і на дівчину посипалися шматки зліпленого ґрунту. Ні, тільки не тепер. Вона не для того стільки мучилась, щоб ось так здатися долі. Набравши повні груди повітря, Марія руками розгрібала важку землю, допомагаючи собі то кинджалом, то пістолетом. Вона виповзла на поверхню: шар землі був невеликий. Усе! Вона врятована! Залишилось тільки з’ясувати, як їй дістатися додому. Марія встала, взяла зброю і пішла з кладовища. Дощ ішов сильно, тому весільне вбрання стало мокрим і прилипло до тіла, але вона не звертала на це уваги. На її шляху ще не було людей. Вона вирішила порозмірковувати, наспівуючи якусь мелодію, її хода стала повільнішою.

“Я повернуся додому. У батьків буде шок, але якось усе владнається. Я закінчу школу, а далі що? ― вона насупила чоло. ― Далі, вивчусь на когось, знайду роботу, як пощастить, то й якогось хорошого чоловіка, матиму дітей. Буде в мене все як у всіх”, ― вона шмигонула носом, бо сльози все ще душили її. “Як у всіх, як у всіх…”― лунало в її голові.

Вона нарешті зустріла якусь маленьку підстаркувату жіночку і спитала:

― Вибачте, скажіть, будь ласка… ― вона замовкла, бо жіночка пішла собі, наче не чуючи Марії. ― Ну що ж, мене як завжди проігнорували. Гаразд...

Потім назустріч пішов якийсь чоловік років тридцяти.

― Скажіть, яка це вулиця?.. Я що, прозора? Люди!

Чоловік пройшов повз неї. Так пройшло ще декілька людей. Марія зовсім з’їхала з глузду. Як таке може бути? Що за нещастя?! Вона поглянула на пістолет.

― Як усі? ― запитала вона і приставила металеве дуло до правої скроні. ― Не хочу! ― натиснула на курок.

Скінчилися бісові набої!

― Навіть померти не дають!!! ― у сльозах гаркнула Марія, відкинувши пістолет, що миттю кудись зник. Вона придивилася до кинджала. ― Так, я зрозуміла. Вбивши мозок, не помреш! Ха! ― вона приставила лезо до скроні. ― Потрібно вбити щось більш вразливе! Так-так, саме так. Убити серце. Ось тоді помреш повністю, ― Марія опустила лезо до грудей. ― Я пам’ятатиму тебе, мій Феніксе, моя чарівна пташечко… ― вона всадила кинджал по саму ручку в своє намучене серце. Її очі замружилися.

Вона пройшла ще шість маленьких кроків з кинджалом у грудях і впала на асфальт, кров потекла річкою, стрімкою і повільною… А дощ лив цілий день…

 

Закінчено о пів на першу ночі з

26-го на 27-ме жовтня 2002 року

 



Создан 26 ноя 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником